Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

7. Іржа

Що ж, дитинство — це рана, яка тобі вже ніби і не болить. Але як тільки починаєш знімати бинти… Пам'ятаєте, в «Спектаклі»? А хто не пам'ятає, хай перегляне, все ж переступаєте поріг Музею письменника. Тим більше там є такі сексуальні сцени… (Чим ще сьогоднішнього читача зацікавиш?) Звичайно, порівняно з нинішніми співцями сексуального ренесансу найсексуальніші сторінки «Спектаклю» — лише дитячий лепет. Але написані вони ще у ті часи, коли в кріслах літературних цензорів возсідали імпотенти і мріяли такими ж зробити усіх читачів. Імпотент чи то в літературі, чи то в політиці — він заздрісний до чужих радощів. Хтозна, може, коли-небудь мене ще оголосять предтечею сексуалізму у прозі вісімдесятих років. Принаймні якщо заснована буде літературна премія за сексуальність, особливо якщо у доларах (за що тільки не дають нині премій!), — я записуюся першим із претендентів… Так ось, пам'ятаєте, в «Спектаклі»: «Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув із верховіття світу на мене, комашину, а я гукнув йому: «За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?»

Звичайно, істерика, як і в героя «Спектаклю», звичайно, духовний стриптиз, демонстрація закутків душі — оця моя повість, оці мої лекції з «дроздознавства» для відвідувачів Музею. Чого тільки не демонструватиме письменник, розіп'ятий на хресті ринку і суспільної байдужості до його праці! Але ж навчаймося бачити те, що — за словами, за літературною істерикою інтелігента, на грані епох. Бо не лише стриптизм, не лише істерика на спродаж, а спроба збагнути, що з нами сталося. І як сталося.

Ось я, шістнадцятилітній, трохи не щодня переступаю поріг редакції районної газети, щоб отримати вимріяний гонорар за віршика «Берізка». Я не маю чим заплатити за навчання у школі, тоді було платне, друкарці — за передрук екзаменаційних білетів. Мої бавовняні штани і куций піджачок витерті на колінах та ліктях до ниток. Уже весна, я ще чалапаю по древньому Чернігові у чунях з бахилами… Ось я уже складаю віршика на замовлення редакції до Першотравневих свят і передаю із села по телефону… Усе це описано мною і в «Маслинах», і в «Спектаклі». Як і випадок, такий пророчий для усього мого життя, з головою колгоспу Мироньком, який звинуватив мене у контрреволюційних настроях за рядки вірша про берізку, що «стан не схилила дівочий на межі засніжених нив…» Це ж як треба було нашпигувати маленького чиновничка ідеологічними догмами, аби він побачив у пейзажному віршику школяра — контрреволюцію і виклав свої звинувачення в офіційному листі до редакції на бланкові, ще й із круглою колгоспною печаткою! Вертаючи з колгоспної контори після того мого першого ідеологічного прочухана (першого, але не останнього!), я ледве ногами виплітав. Але зайшов до хати-Я наче з ярмарку повернувся, де вигідно спродався. І запитав у мене батько:

— Нащо-бо се тебе Миронько викликав?

— А, вірша мого у газеті прочитав, — відповів я, щосили розтягуючи усе ще дерев'яніючі вуста у веселий усміх. — Хоче, аби я в колгосп після школи вернувся, бригадиром, каже, призначить…

— Бригадири тепер добренно получають, — озвалася з печі мачуха. — Премія їм іде. А загадувать на роботу — яно таки легшей, анєй роботу робить.

Тепер уже й батько зацікавився моєю писаниною. І запитав він у родича, міського учителя, коли той приїхав на гостини:

— Що-бо то йон за віршики пише? Що се яно такоє?

— Ну, стишки — это каждый сумеет, было бы время, — відповів учитель, одягаючи перед дзеркалом фетрового капелюха. — Пусть себе пишет, лишь бы водки не пил… И начальство скорее заметит…

— Дак Миронько уже його у бригадири сватав.

— Галифе оденет — не прогадает. И в селе прожить легче, нежели в городе: продукти дорожают.

Галіфе в тогочасному селі — ознака влади, символ влади, його носять лише ті, хто загадує на роботу, а не косить, не сіє, не жне. Галіфе — це голова колгоспу, голова сільради, бригадири, завідувачі фермами, об'їждчик… Люди вгодовані, певні себе, що приїздять з міста на легкових машинах і наглядають — і за тими, хто працює на землі і хто загадує. Галіфе — символ благополуччя, життєвого успіху, ситості. Галіфе — це приналежність до чогось вищого, втаємниченого. Галіфе — межовий знак між тими, хто угорі, і тими, хто унизу. Між вищенькими і нижченькими, як каже мій халеп'янський сусіда. Батька, колгоспного колісника, навіть уявити у галіфе не можу. Але той, хто хоч раз вбрався у галіфе, уже ніколи його не зніме. Галіфе ніби приростає до тіла назавжди. Навіть якщо проштрафиться людина в галіфе, все одно десь та приліпиться коло влади: або експедитором у колгоспі, або комірником, або, на крайній випадок, вагарем…. Миронько майже розвалив петрушинський колгосп, а все одно галіфе не зняв, завідував пальним та отрутою на колгоспному дворі. Ще в переддень своєї раптової смерті примушував він мачуху мою одробляти на його власному городі — за пакетик отрути для колорадів…

— Віршики чи галіфе, а все ж хвости волам не крутитимеш, як ми, — роздумливо резюмував батько. — Учення ж твоє городське уже важке на руки мої старі…

— Батько, скажу тобі, Володя, сестру твою вивчив, смачніший шматок хліба Любі дав, хай яна тебе тепер і доучує…— заспішила мачуха. І я зрозумів, уже не вперше чуючи од мачухи ці слова, що про навчання в інституті годі й думати. Аби хоч середню школу закінчити.

Збігли мої останні, березневі канікули. Поклала мачуха в кошовку кусник сала, рукавчик насіння гарбузового, налила у четверть (трилітрова пляшка) молока. І по-плуганився я з тою кошовкою за плечима довершувати своє навчання в Чернігові. Вісімнадцять верст розмоклої весняної дороги стелилося переді мною. За селом наздогнав мене колгоспний газик, попереду сидів сам Миронько. Я обсмикнув куфайчину, підняв руку. Машина об'їхала мене по узбіччю і покотила далі. «Ну, Миронько, зачекай, — думав я, простуючи далі.— Ось стану я відомим на весь світ поетом, визнають мене усі великі начальники. Тоді ти дуже шкодуватимеш, що так зі мною повівся. Викличуть тебе начальники і запитають: «А пам'ятаєш, Миронько, як їхав ти машиною в Чернігів, а на дорозі стояв наш великий поет, наша гордість — Володимир Дрозд, ти ж його не підвіз…» І знімуть Миронь-ка з посади голови колгоспу…» Чуні мої скоро намокли і пирскали брудною водою, молоко у пляшці хлюпало в ритм ході, вірьовка, якою перев'язано кошовку, різала плече. Я ж брів і брів, подумки складаючи віршика про рідний край: «Я знову у рідному краї, броджу по знайомих місцях… Все будить пісні легкокрилі, бентежить вогнем у грудях, я прагнення повен і сили, виходжу на сонячний шлях…» Сонце так і не з'явилося на березневому небі впродовж мого довгого пішкування до Чернігова. Пішов дощ із снігом. Куфайчина моя намокла і зробилася важка, ніби з цегли. Я падав на слизькому узбіччі, але підводився, брав знову кошовку на плече і брів, брів…

Для батька, далекого від літератури, мої віршики і моє майбутнє галіфе — лежали у різних площинах. Мені ж рядки мої, римовані сяк-так, уже бачилися сходинками до галіфе. Сходинками до іншого, ситнішого, світу, що його галіфе у моїй, ще селянській, уяві уособлювало. Якщо ми сьогодні не скажемо собі цієї гіркої правди, ми її уже ніколи не скажемо. Усе інше, що нині є в наших душах, з'явиться потім. Але іржа на споді душ таки залишиться. Не ми у цьому винні. Винен час. Час, який ліпив наші душі, наче вони — з воску. Поки душі не зміцніли і не навчилися опиратися впливові часу. І в тім, що душі наші таки навчилися опиратися ідеологічному дурманові, — заслуга і мого літературного покоління. Я переконаний — історична заслуга. Бо ми після кількох десятиріч тоталітарної пітьми були перші, хто зважився хай на не сміливий ще, але протест. І коли сучасна молодь дорікає шістдесятникам (дорікати справді є за що), слід би пам'ятати, з чого ми виростали, з якого духовного гною. Треба пам'ятати про хлопчика, який місить і розмоклий поліський чорнозем червоними саморобними бахилами, а за його спиною, в кошовці, хлюпає молоко. І складає хлопчик віршика — про сонячний шлях. Він ще напродукує безліч порожніх слів про сонячні шляхи. Але вже через сім-вісім років той же хлопчина скаже у своєму найпершому інтерв'ю: «Я не вважаю за мистецькі ті твори, які лише бездумно оспівують уже зроблене людьми, а не розвідують доріг у будучність. На превеликий жаль, деяка частина наших критиків саме в примітивному і гучному оспівуванні бачить мету літератури. Я задумуюсь над високим званням письменника, яке у всіх народів, у всі часи асоціювалося в мислителем, а не з інформатором чи статистом…» І він же напише «Колесо» і «Злодій» — правдиві картинки із страшного буття-бідування своїх батьків. А інший, такий же сільський хлопчина із сусідньої Київщини, трохи старший за мене віком, напише на початку шістдесятих геніальну поему «Ніж у сонці». А ще інший — «Атомні прелюди». І задзвонить у дзвони соціальної правди, здираючи із себе галіфе співця соціалістичної доби, Василь Симоненко. І зазвучить по-новому українське слово у творах, написаних Валерієм Шевчуком, Євгеном Гуцалом, Юрієм Щербаком… А потім владно одчинить двері літератури хлопчина в матроському тільнику — Григір Тютюнник. А потім мужньо піде на Голгофу в ім'я майбутньої України Василь Стус і буде розіп'ятий, але — не переможений…

Даруйте цей ліричний відступ про своє покоління, цей прорив у майбутнє. Бо поки що ідеться про галіфе. Про галіфе, до якого мені ще так далеко, як куцому до неба. Поки що на мені, захарчованому, бавовняний костюмчик, крізь нитки якого вже світиться худе тіло, і куца куфаєчка. І стара, ще солдатська, батькова шапка. І — незмінні чуні. Чернігівський поет Кузьма Журба раптом запрошує мене з моїми віршиками до себе додому. У неділю. Він мешкає на околиці Чернігова. Поки знаходжу його дім, стискаючи у спітнілій од хвилювання долоні шкільний зошит із віршиками, у чунях повно березневої талої води. Уперше переступаю поріг кабінету поета. Кузьма Тимофійович (хай хоч на тім світі віддасться йому за його чулість, за увагу до нас, юних) щось поблажливо нахвалює, щось критикує, а я бачу лише брудну воду, що натекла з моїх мокрих чунь на чисту дощату долівку кабінету. І сором пече мене вогнем. А назавтра у школі мене викликає завуч і строго запитує, коли нарешті батьки мої заплатять за навчання, ще за перше півріччя не заплачено. І знову я помирав від сорому — за власну убогість. І убогість батьків моїх, колгоспників. А дні течуть, попереду — екзамени і атестат за середню школу, як перепустка у невідомість. Навчатися далі — нема за віщо. А якщо не вступати до інституту, стелиться мені один «сонячний» шлях: назад, до Петрушина. У колгосп. Я ж — кріпак. Без довідки з колгоспу — відпускної — на роботу в місті мене не візьмуть. А довідки Миронько не видасть, та ще — звинуваченому у «контрреволюції»…

Тим часом ще один мій віршик надруковано в районній газеті «Придеснянський колгоспник»: «Лине в сонячнім промінні, в звуках радісних пісень, над землею, в трав цвітінні миру й щастя світлий день…» Реальне життя, яким я живу, яким живуть мої рідні, і мої віршики — абсолютно не стикуються. Життя і література існують у різних, протилежних світах. Так мене навчено. Всією отою «романтичною» писаниною сорокових-п'ятдесятих років, що нею була забита сільська бібліотека. Шкільною програмою з літератури. Тодішніми газетами. Що література має віддзеркалювати реальне життя—це розуміння прийде пізніше. Тим часом я бреду по розмоклій полівці в кошовкою за плечима у місто по науку, бреду і римую: «У серці кожного кипить життя прекрасне, неозоре, як та безхмарная блакить…» Дивовижне роздвоєння свідомості, так мало нами ще досліджене!

Тої весни, п'ятдесят шостого року, я почав відвідувати засідання обласного літературного об'єднання, зазнайомившися з газетярами із «Деснянської правди». Редакційні жінки дивилися на моє вбрання, а відповідно— і на мене, жалісливими очима, розпитували, що збираюся робити після закінчення школи. Котрась із них подзвонила у сектор преси Чернігівського обкому партії. Мені поталанило — трубку зняв інструктор Микола Фальчевський. Служба ще не вбила у його серці елементарної людської доброти. І ось я уперше відчиняю важкі обкомівські двері. За дверима — міліціонер: «А ти куди?» Довго вислуховує моє лепетання, підозріло зирить на убогеньке вбрання — пропускає. Переді мною — високі, круті сходи. Із шкільним портфелем у руці я ступаю на одну сходинку, на другу, на третю, передчуваючи важливість хвилини, але ще не віддаючи собі звіту, що ці сходи — до галіфе…

Микола Фальчевський так само довго, як і міліціонер, але більш співчутливо, розглядає мене і нарешті мовить: «Так-так, читав я твої віршики, читав. Світлі, життєрадісні, надихаючі віршики… А окрім віршиків, ти щось писав?» — «Твори на уроках літератури…» — «А що ти збираєшся робити в редакції?» — «Не знаю, що скажуть. «Ну гаразд, ти іди, закінчуй школу, а ми тут подумаємо…» Минув місяць а чи й більше, я вже складаю випускні іспити. Родич мостить мені стежку у школу кулінарів, там учнів безкоштовно годують: «А станеш поваром — перша людина будеш. І сам пузо розпасеш, і кабанчиків щороку годуватимеш дармовицею…» Я, хронічно голодний, сповнююся мрій про сите поварське буття біля казанів з борщем та сковорідок із вишкварками.

Одного ранку, уже перед останнім екзаменом, до класу заходить завуч. Серце моє болісно стискується: знову нагадуватиме про несплату за навчання. Але сьогодні голос у завуча несподівано лагідний, здивований: «Дрозд, там з обкому тобі дозвонили, просили зайти…» — «А, якось зайду…» — вдаю із себе байдужого. Із школи виходжу повагом, але через дорогу — уже біжу, як хлопчисько, а не випускник середньої школи, на якого чекають в обкомі. До міліціонера біля вхідних дверей вітаюся як до давнього знайомого. І вже сходи не здаються крутими. І мовить до мене Микола Фальчевський: «Так-так, товаришу Дрозд, хотіли ми вас бачити. Звільнилося місце коректора у районній газеті в Олишівці. Це — кілометрів сорок од Чернігова. Поїдете?»

І ось мої чернігівські родичі колективно випроваджують мене в самостійне життя. Зять дарує власні брезентові черевики, вибіливши їх крейдою. Черевики завеликі, довелося запхати в них по газеті. Сестра Люба подарувала ковдру, тітка Оля — двоє простирадел. Зятів брат дістав з горища дощату валізу, що замикалася на висячий замок. Потім я опишу її в «Маслинах». Другого дня поїхав ще в Петрушин — попрощатися з рідним краєм… Сестра Марія дістала зі скрині чи не єдине своє «багатство» — вишитий рушник. Батько не поскупився на трояка на дорогу. З тим трояком у кишені (тридцятьма копійками як на нинішні гроші) і рушив я з Петрушина. Відчуття історичного моменту в мені жило. Я довго озирався з полівки на сільську церкву, описом якої через кілька десятиліть завершу роман «Листя землі». Того дня у школі був випускний вечір, на ньому вручали атестати. Атестата мені не видали, бо н е сплачено за навчання, видали лише довідку. З довідкою і дерев'яною валізою наступного дня я переступив поріг редакції Олишівської районної газети «Голос колгоспника».

— Де редактор? — запитав досить офіційно.

— На нараді. А ви хто ж будете?

— А я — з обкому…

(Не вигадую жодного слова, їй-бо. У цьому діалозі — весь я, тодішній. А може, і не лише я…),

— То ви зачекайте, якщо з обкому… Редактор скоро прийде. Ми йому подзвонимо.

Поставив я свою дерев'яну, з висячим замком скриньку біля стіни, став чекати. А вже — десь по обіді. Уранці в сестри випив чаю — тільки й було в роті. У скриньці лежало трохи сала і хліб, але ж не міг я так опроститися перед працівниками редакції. Виходжу у двір, на сонечко. Двір — широкий, зарослий травою. Гуляйвітер у романі «Катастрофа» по цьому двору ганятиме на мотоциклі за коровами… Коло самого будинку — розкішна шовковиця. І кожна ягідка на гілках сяє мені, зголоднілому, як сонечко. Знімаю свої парусинові, побілені крейдою черевики, дряпаюся на шовковицю. В нас, у Петрушині, був сад, по деревах я добре лазив. І ось — смакую, стоячи на гілці. Раптом бачу — іде двором кремезний чолов'яга, у кітелі, галіфе і начищених до дзеркального блиску чоботях, аж сонце віддзеркалюють ті хромовики. Пропливло двоє сонечок піді мною на передках чобіт, а трете — на широкій лисині і пропали в тіні од ґанку. Я далі набирав пригорщі ягід і кидав до рота. Пальці зробилися фіолетові, як у першокласника од чорнила. Невдовзі той чоловік вийшов з редакції, звів на мене блакитні, лагідні очі. Я швиденько сховав ліву ногу в густе гілля: шкарпетка на ній була геть порвана, гола п'ятка світила.

— Так хто тут буде з обкому?..

— Я… — поспіхом ковзаю з шовковиці. — Это я…

Перші місяці в Олишівці я з усіх сил намагався розмовляти культурно — російською, хоч і ламаною мовою. Потім це минуло.

Так я став коректором редакції районного листка, потім — інструктором, потім секретарем, а коли обсяг газети зріс — завідувачем відділу. Без атестата. Без пашпорта. Пашпорт мені видали уже пізніше, без довідки з колгоспу. Атестат я викупив десь за півроку, заплативши за минулий рік навчання. А з першого свого місячного заробітку придбав у районному універмазі чорного шерстяного кітеля, таке ж галіфе і юхтові чоботи. Крила галіфе були, як і в редактора, на півкімнати. Хоч я ще довго заздрив на галіфе інструктора — з ворсистого сукна, підшиті на колінах і на сідниці латками хрому. Сьогодні таке галіфе мусило б висіти в історичному музеї — як символ, Бог дасть — неповторної епохи.

Творчу діяльність у газеті я розпочав із замітки про збирання кукурудзи, власне — переказу зведення, взятого у райвиконкомі. І тут одразу постала проблема псевдоніма. Що таке — Дрозд. Абсолютно не звучить. А хотілося ж, щоб звучало, було наповнене високим змістом. У Петрушині наш рід, по-сільському — «кодло», називали Семирозумами. Так прозвали материного діда, а мого уже прадіда, який був добрим сільським майстром по дереву, а у «вільний від роботи час» ще майстрував літаки, «лісапети» і таке подібне. На «літакові» з полотняними крилами він спробував злетіти з клуні, перелетів через власний город і упав у вишняку. Я ще встиг записати спогади людей, які бачили цей «історичний» політ. І ось першу свою заміточку про збирання кукурудзи я підписав: В. Семирозум. Редактора, коли моя заміточка лягла на його стіл, трохи «швидка допомога» не забрала. Схильний до повноти, в сукняному кітелі, а літо спечне, він хапався за серце, пив затхлу, теплу воду з карафки і хрипів до секретаря редакції крізь прочинені двері: «Лише цього «сторозума» нам не вистачало!..» Сам він був надзвичайно скромною людиною і такої ж скромності вимагав від підлеглих.

Скромності мені замолоду бракувало-таки. Як, мабуть, і тепер. Інакше б я не заявляв з такою гордістю: «Я — найкращий прозаїк у селі Халеп'ї…» (Що інших прозаїків у Халеп'ї немає, навіть серед дачників, про це мало хто знає). Або: «Я — широковідомий у колі своєї родини…» Якби я був скромний, не влаштовував би за життя, хай і на папері, власного Музею, та ще й платного. І не писав би цієї книги — про самого себе і про своє літературне покоління. Втім, скромність я ніколи не мав за вельми позитивну рису характеру. Сімдесят з гаком років нас, простаків, навчали бути скромними, а «нескромні» тим часом запрягали нас у воза, на якому досить комфортно їхали. Якраз сьогодні, коли пишу ці рядки, пошта принесла фольклорний збірничок «Де живе жар-птиця?». Упорядник її і автор передмови кандидат філологічних наук Микола Дмитренко у дарчому надписові од щедроти душі своєї назвав мене «великим письменником України…» Книга нагадала мені моє петрушинське дитинство: збірник казок «Жар-птиця», та ще — «Лісові казки» Оксани Іваненко один час були для мене «настільними». А напис на книзі нагадав мою незабутню Олишівку. Через якийсь рік по своїй з'яві у майбутній «Терехівці» (роман «Катастрофа») я вже друкував в обласній та республіканських газетах нариси і статейки про Олишівщину. Чимало з них були критичні. І ось після Кожної критичної кореспонденції і відповідного дзвінка з райкому чи райвиконкому: «Доки цей шминдик нас критикуватиме? Ви там — вживіть заходів…», терміново збиралися профспілкові або комсомольські збори і мене — виховували… Я, звичайно, у відповідь настрополював голки, наче їжак, коли до нього, вчувши у заростях шерхіт, кидається Доктор Жульєн. І казав до своїх колег, коли ми виходили в перерві чергового зібрання на ґанок покурити:

— Ви мене оце товчете за вказівкою начальства, а я буду великим письменником, і колись вам буде соромно за свої слова…

— З таких, як ти, великих письменників не буває! — сердився, аж крила ворсистого галіфе (предмет моїх заздрощів у перші місяці газетярської роботи) шерхотіли, Василь Василець, інструктор редакції, а потім бухгалтер. — Тобі, Володю, скромності бракує і поваги до старших за віком і посадою…

— Саме з таких і бувають великі письменники. З янголів письменників не буває. Про що писатиме янгол, якщо душа його— наче білосніжний аркуш паперу, свята? Ви ще стоятимете в черзі за моїми автографами…

Уявляю, що діялося в душах моїх колег од такої самовпевненості. Я ж справді-таки був «шминдиком», уже в редакції мені виповнилося сімнадцять. Вечорами я страшенно полюбляв метляти на редакційному деренчливому велосипедові по олишівському «Хрещатику» — центральній брукованій вулиці, між поважних районних чиновників, що виходили «на променад» зі своїми дружинами. Перед тим написавши фейлетона чи критичну статтю про те ж саме чиновництво. Найчастіше їздив я по «Хрещатику» не беручись руками за руль. Найвищий, майже цирковий номер — коли руки складені на грудях. Приємно було ловити на собі зацікавлені погляди олишівських красунь…

Літ через двадцять я приїхав до Чернігова на прем'єру в обласному театрі, вистава за моєю п'єсою. П'єска — досить примітивна, вистава — не набагато краща. Я був геть хворий, виснажений багатомісячним болем. І весь той вечір у переповненому людьми театрі (глядачів звозили із сусідніх сіл організовано, п'єска з колгоспного життя працювала на Систему, і Система зробила з вистави ідеологічне шоу) досі згадується мені як суцільний кошмар. У фойє продавалися мої книги. Вишикувалася черга за автографом. Я з останніх сил, перепитавши ім'я та прізвище, писав на кожній книзі: «На згадку про зустріч у древньому Чернігові». «Як вас звати?» — запитав у читача і уже приготувався відштампувати авторучкою трафарет про «зустріч у древньому Чернігові». Раптом почув: «Забув, Володю, як мене звати? Василь Василець…» Я підняв очі: справді, переді мною стояв бухгалтер колишньої олишівської редакції. Уже не у ворсистому галіфе і темному кітелі, а вбраний у сучасну сіру пару. І від того — помолоділий. Час, здавалося, його не торкнувся. «А бачиш, Володю, ти правду колись казав, що я — за твоїм автографом у черзі стоятиму…»

Звичайно, усі ці словесні ігри навколо «великого», «визначного» і просто «письменника», так би мовити, для зовнішнього використання. Скромний я чи не дуже скромний, але розумом своїм я ціну усім цим заяложеним епітетам знаю. На моїх очах стільки вже «великих» і «визначних» пішли в літературне небуття. Я кажу завжди, кажу чесно і щиро: «Лише через сто років буде відомо, чи я — письменник. Якщо наступні покоління без хрестоматійного примусу (бо й шкільні програми з літератури досі складалися не за цінністю твору, а за посадою його автора) захочуть прочитати хоч одну мою книгу, отже — заробляє собі і своїй родині на хліб літературною працею».

Оскільки головний редактор газети «Голос колгоспника» так бурхливо заперечив мій псевдонім, я зупинився на «скромнішому» варіанті — В. Придеснянський. І під цим прізвищем невдовзі став широковідомий на Олишівщині… Особливо після фейлетону про олишівську торгівлю. Фейлетони і сатиричні замітки В. Придеснянського зарясніли на сторінках газети. І вже в Олишівці казали: «Нема на вас Придеснянського…» Або: «Ось поскаржимося Придеснянському…» Так здобувається всенародна слава — у масштабах району. Тепер, коли б я не зайшов до чайної, для мене знаходився окремий столик. Один час завідувачка намірилася «пригодувати» мене і накривала столик в окремому, для начальства, кабінеті. Але я досить швидко розкусив її наміри і підкреслено демократично повернувся до спільної зали, за кутовий, правда, столик.

Уже пізніше я став підписувати свої журналістські творіння власним прізвищем. Коли почав друкуватися в обласній газеті. Слава В. Придеснянського не переросла меж Олишівщини. А хотілося ж, аби і в Петрушині, не. так давно залишеному мною, знали, що в газеті друкується не хто-небудь, а Володька Гуців. Гуци — наше сільське прізвисько по батьковій лінії. Мабуть, у його роду були хлопці, що добре вигуцували з бубнами на вуличних гулянках. Кожному хочеться слави не десь там, а у власному селі, на власному хуторі. Я—не виняток. Мліло серце, коли уявляв розмови на лавочці, під нашим двором. «То невже це ваш Володя — у газеті? Только ж наче без штанів бігало…» — запитують здивовані сусіди.

А батько, згортаючи самокрутку, незворушно відповідає: «Та наш же, наш, чий — ще?..»

Ще — про іржу. Це тепер ми такі мудрі, з дивовижною легкістю відхрещуємося від себе учорашніх. Міняємо погляди, як зачіску. Не треба відхрещуватися. Ми були такими, якими були. Розуміння того, що я переступаю межу, за якою починається розклад, смерть особистості, прийде значно пізніше. Поки що я — юний чиновничок. Чиновничок початкуючий. Але уже почуваюся на сходинку вище од загалу, од маси. Якось у неділю, уже рання осінь, приїжджаю в Чернігів. У новому кітелі, у новому галіфе, у нових юхтових чоботях. І зустрічаю на автобусній зупинці двох своїх недавніх однокласників, двох Анатоліїв — Утікайла і Пасічника. Обоє вони вже працюють на місцевому заводі учнями токаря. «А де ти приліпився?» — запитують. «Ну, я — номенклатура райкому партії…» — кажу поважно. «А що ж ти робиш?» — «Роблю в редакції». Тут під'їздить їхній автобус. «Ну, будь здоров, номенклатура! Бережи своє галіфе…» — і однокласники втискуються у переповнений салон. «Заздрять, — думаю я, дивлячись услід автобусу. — Заздрять. І справді, хто — вони і хто — я?! Та переді мною самі голови колгоспу запобігають, аби я не написав якого фейлетону. Я, власне, на рівні керівників району…» Я піднімаю руку, ловлю таксі. Таксі невдовзі обганяє набитого людьми автобуса, яким поїхали мої колишні однокласники. Я звільна відкидаюся на спинку сидіння. Я їду на таксі вулицями, які учора ще вимірював щодня вогкими чунями. Я мчу у неозоре, як писав у вірші, майбутнє…

Не біймося сміятися із самих себе. Якщо хочемо хоч на схилі літ позбутися іржі у хворих душах наших.