Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

6. Його босоноге дитинство

Що ми — без власного дитинства? Ще великий Лев Толстой писав про значення дитинства письменника для всієї його творчості. Ми, меншенькі, використовували своє босоноге дитинство у хвіст і в гриву, понаписували про нього грубезні томи ліричної прози. Багатьох з нас сентиментальні спогади про село дитинства нашого підгодовували впродовж усіх застійних років. Як на скількох сторінках (чим більше сторінок, тим значніший гонорар) оспівана нашою ліричною прозою жінка, яка місить діжу, або жінка, яка несе на коромислі воду з криниці! Тільки ж героїні і читачки наші, коли настала така можливість, воліли купувати глевкий і черствий хлібець у сільмазі, а не місити діжу, виснажуючись коло неї до сьомого поту. І коли в моєму Петрушиш прокладали водогін, ніхто з селянок не замислився, що тим самим позбавляє шматка хліба творців поетичної прози, а з усіх сил намагалися підключитися до мережі, щоб у саму хату текла водичка. Та й ніхто із київських прозаїків не залишив добровільно міські квартири, не поїхав у рідне село, щоб носити воду з криниці оспіваним-переоспіваним коромислом. Така діалектика життя і літератури. Баба Дуня, яка продала мені сестрину хатку, ще з місяць поносила коромислом воду на свою гору та й упала одного спечного дня на стежці, і ковзнули відра з коромисла, і покотилися по крутосхилу, розбризкуючи криничну воду. Упала і не підвелася…

Я теж віддав босоногому дитинству данину. І в Музеї живого письменника спогади про нього, звісно, займуть чільне місце. Бо такі оповідки розчулюють людей. Як і вічна казочка про Попелюшку, що стала принцесою. Ми всі — сентиментальні. Ми всі прагнемо чуда. А тут чудо не вигадане. Бо, як писав я в романі «Спектакль»: «Та невже це я, зіпершись коліньми в полотняних, фарбованих бузиною штанях на підвіконня, тулюся до заплаканої шибки, як риба під кригою до продухвини?! Що спільного між мною, Ярославом Петрунею, відомим, імпозантним, перспективним і т. д.,і цим зарюмсаним хлопчаком з босими, синіми від холоду ногами? Ні-чо-го. То інший хтось, то не я…» Дитинство Ярослава Петруні — моє дитинство. І той, хто водитиме екскурсію по Музею, може цитувати з роману. Біля моєї єдиної дитячої фотографії. На цій фотографії — я, на руках у сестри Люби, На жаль, давно покійної. Ранньої весни, десь у березні, поховав я сестру Любу, а в травні купив хатину в Халеп'ї. Маленька, метка пташка стрибала коло мене у гіллі бузкового куща, під яким я дописував свій багатостраждальний «Ирій», а мені думалося, що то — душа моєї сестри…

Незадовго перед тим я поховав батька. Трохи пізніше — другу сестру, Марію. А потім — і племінницю Таню. Вічна їм пам'ять. Якщо писанину мою читатимуть і в наступному поколінні, помоліться за них, добрі люди, вони, страждальці, на молитву людську і добру згадку заслужили. У ті, сімдесяті, роки я їздив на свою Чернігівщину, здавалося, на самі похорони. Смерть близьких ніби переслідувала мене. Та й сам я у сімдесят третьому — сімдесят четвертому, виснажений роботою (у дві зміни — для душі і для заробітку), боротьбою з видавцями, смертю батька і сестри, а може — і вимушеним роздвоєнням свідомості, був на тій грані, з якої так легко зірватися в прірву навіки. Халеп'я, навдивовижу прекрасне у всі пори року, було для мене як противага смерті. А смерть уособлював мій рідний Петрушин. Але хоч я все рідше їздив на Чернігівщину, вона завжди жила в душі моїй, звучала трагічною нотою. Дитинство — це те, що завжди з нами. До останнього подиху. А може, і після смерті душа наша, оті «сімдесят грамів», у нинішні дні зважена ученими, вертається в край, де вселилася в тіло людини. У такому разі душа моя і після моєї смерті має роздвоїтися. Бо найщасливіші, найрідніші хвилини мого життя — у Халеп'ї, найгіркіші — в Петрушині. Колись, у перше моє халеп'янське літо, Євген Гуцало, замилувавшись халеп'янськими краєвидами і моєю садибою, мовив: «А тут таки можна щось справжнє написати…» Не знаю, чи написав я щось справжнє у Халеп'ї і взагалі, але паперу я помережив літерами чимало і переважно саме тут, на древній халеп'янській землі, над древньою річечкою Жолудівкою. Але парадокс у тім, що найкраще з написаного мною — таки про Чернігівщину. Найцікавіші мої роботи ті, де відчувається дух Полісся, «людей з лісу». Хіба що в «Листі землі» географічно-історичні поняття Сіверянщини і землі полян злилися в єдине, народивши — Край…

Дитинство, скільки б не писали про нього, — невичерпне. Ось і ця фотографія, де я — у сестри на руках. Єдина моя дитяча фотографія. На звороті її написано чорнилом, рукою, мабуть, заїжджого фотографа: «Петрушин, Дрозд, 1944». Грім у чистому, ще в літньому небі, бомблять Чернігів, чорні дими на обрії, чорні, настрахані люди, що йдуть повз нашу хату, рятуючись од пожеж і боїв, німці, поліцаї, спалені жінки і діти у клуні, в сусідньому Лопатині, голод, холод, знову — грім, наступають наші, ми — в погребі, трохи не гине од куль з німецького автомата, рятуючи нашу годувальницю корову, мати… Усе це — моє дитинство. Дитинство мого покоління. У глибині пам'яті живе ще один страшний спогад: у Загальному дворі, біля комори, на очах жінок і дітей, військові розстрілюють німця, спійманого в полі, ховався у скирті. Колись, ще в Олишівці, я написав про цей випадок своє найперше оповідання. Завершувалося воно не вигаданою картиною: у червоній калюжі плаває вибите кулею око, і голодні пси лижуть людську кров… Найвищий «злет» мого реалізму, але так було. Що мало вирости з дітей, на споді пам'яті яких — отакі картини? Господи, спасибі, що ти зберіг у наших душах хоч якісь зерна доброти і любові!

І ось покотилося по селу і докотилося до нашого хутора: «З города прийшов дядько, який на карточки знімає… У Зевченковому саду». Старша сестра Люба вмила, приодягла мене (із сестриних недоносків та брезенту шила мені тоді мати), узяла за руку і повела у Зевченків сад. Мати клопоталася по господарству, не пішла з нами. І я не маю жодної материної фотографії. Вона померла восени сорок сьомого. У саду на високих тонких ніжках стояла якась машинерія. Нас усадовили на стілець. Міський дядько сховався у чорному рукаві. Сховався і каже до мене: «Дивися, хлопчику, в оце скельце, зараз вилетить пташка». Я пильно, насупивши брови, дивлюся в об'єктив і чекаю, коли вилетить обіцяна пташка. Таким я зберігся на фото — для Музею живого письменника… На руках у сестри Люби. Яка двічі тікала з поїзда, що віз хлопців і дівчат до Німеччини. Втретє вона спустилася на простирадлах з третього поверху будинку на станції, де її тримали перед відправленням. У сорок четвертому Люба скінчила в сусідньому Халяви-ні середню школу і вступила до Чернігівського педагогічного інституту. Мої перші книги — її підручники. По них я навчився читати. Ще задовго до школи. З її вуст я уперше почув вірші. Ми усі — на печі, завішаній від хати, де холод, рядном. Блимає на комині каганчик. Сестра вивчає напам'ять вірша Лесі Українки: «Без надії сподіваюсь!» Я повторюю слідом: «Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную; буду пісню веселу співать…» Я запам'ятовую вірша швидше, аніж сестра. Я ще не знаю, що запам'ятовую його назавжди. І ще не знаю, що увесь вік, поки мені відпущено, котитиму на гору свого каменя. І гора для нашого покоління випаде теж крута і кам'яна, ще й — слизька. І сестри мої — котитимуть свої камені на свої круті гори життя. Люба весь вік свій недовгий проклинатиме виснажливу учительську роботу і все ж уперто навчатиме дітей у геть російськомовному Чернігові української мови і літератури. Коли помре, виявиться, що учительська праця — чи не єдине, що було справжнього у її житті. На похорон прийдуть сотні учнів її. Падатиме липкий березневий сніг, але поховальна процесія простелиться од двору і аж до лісу, за яким — кладовище. І наперекір усім прогнозам гідрометцентру хмари над Ялівщиною, околицею Чернігова, розступляться, вигляне сонечко і яскраво-синє березневе небо віддзеркалиться у весняній воді на останній дорозі сестри моєї. Марія, друга сестра, ще молодою залишиться без чоловіка з двома малими дітьми, тяжко хворітиме усе життя, але, усупереч долі, виростить дочок своїх, ще й заміж встигне віддати, ще й онука дочекається. А по тому, таки викотивши на гору свого життєвого каменя, справді — і круту, і крем'яну, упаде біля вугла своєї хатини на краю Петрушина, коло болота — і вже не підведеться… І ще — два малюнки з обпаленого війною, як пишуть публіцисти, дитинства. Хутірська наша вуличка, жінки біля тину. І розказують жінки, що в Лопатині, за якийсь десяток кілометрів од нас, німці та поліцаї загнали людей до клуні і підпалили. Дитинка просовувала ручку крізь отвір у стіні, виплетеній з ліщини, але не пожаліли і дитинку тую, всі загинули, згоріли і старі, і малі. Оця дитяча ручка крізь стіну з ліси — як рана кривава у дитячій пам'яті. Закарбувалося. Один час після визволення у колгоспі працювали полонені, їм варили їсти в Загальному дворі. Полонені всідалися на моріжку край дороги і сьорбали суп із солдатських казанків. А ми, дітвора, гасали по дорозі. Курява а-під наших ніг летіла у бік німців. І підійшла до нас мати моя, і сказала сердито: «А геть відси! Не бачите — люди єдять, а ви їм — пісок у очі!..» Мати, яка дивом убереглася від куль німецького автоматника. Мати, яка доста натерпілася у роки окупації, залишившись з трьома дітьми, і від холоду, і від голоду. Мати, яка, провівши за село влітку сорок першого батька нашого, не мала од нього вісточки до осені сорок четвертого. ЛЮДИ обідають. Щось таки є в душі народу нашого від Бога. Народ наш великий — хоч би вродженою добрістю своєю. Коли розстрілювали німця в Загальному дворі біля комори, жінки, які стільки настраждалися від тих же німців, плакали… А може, і багато бід наших історичних — од тої доброти в душах?

І — тисячі голок у мозок мій паленіючий. Мати навчала: Бог карає злих і любить добрих. Сама мати була і добра, і віруюча і працювала тяжко весь свій вік, не знаючи продиху. За віщо ж покарав її Господь тяжкою і ранньою смертю? Кінець літа сорок сьомого року. Мати, біла, як стіна хатини нашої, іде з грядки, опускається на призьбу: «Зірвав би ти, синку, сливочку мені». Біжу в кінець городу, у вишеньки. Там, ще дідом посаджена, слива. Плоди солодкі, сонцем налиті. Але матері уже й вони не смакують, уже їй не їсться. Підносить вона сливку до вуст і безсило опускає руку…

А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий клей, гіркуватий одлусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір'ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько в солдатській шинельці і солдатській шапці плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: «Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!»

Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді — не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: «Луччей удома, анєй під ножем». Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Люба уже учителювала в Одеській області. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала під трам над комином: «Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемце йой…» На Жовтневе свято я іду до сільського клубу. Читаю зі сцени вірша про щасливе дитинство, дароване Жовтнем… Сходжу зі сцени, і мені раптом починає боліти голова. Біль страшний, не знаний досі. У ці хвилини у нашій хатині на печі помирала мати моя. Коли я повернувся з клубу, її вже не було на цьому світі. На столі горіла свічечка.

Про похорон матері відвідувачам Музею живого письменника можна прочитати з оповідання «Подих чудесного». Але які безсилі передати весь жах того, що відбувалося, слова книг наших! Це сіре поле за селом, ця мжичка з низького, затягненого хмарами, од обрію до обрію, неба, ця розмокла полівка, ця глизька глина навколо ями, в яку опускають труну з тілом моєї матері, цей збитий наспіх з вербової гілляки хрест над могилою. Над могилою, яку я потім, подорослівши і дещо зрозумівши в житті, довго шукатиму, розпитуючи сільських бабок, але так і не знайду напевно. Знатиму лише куток кладовища, де схоронили матір мою. Сестра приїхала з Одещини, коли мама уже лежала в землі. І упала вона на поріг хати, і голосила страшно. А другого дня я дістав з-під траму останнього материного листа до неї. Любу ледве відходили, так побивалася над тим аркушем з учнівського зошита. У листі були самі слова ласкаві: «Донечко моя, сонечко моє, соловеєчко мій, радість моя, надієчка моя…»

Мої слова — лише література. Материні слова — не література, вона не писала, вона — жила. Навесні сорок сьомого, коли ми раділи гнилій, знайденій на ріллі торішній картопельці, раділи шматкові макухи, матаржаникові з висівок і солодкого цвіту акацій, мати перебирала бульбу в колгоспному кагаті на Загальному дворі. Я, голодний, вертався зі школи. Мати поклала мені до кишені три картоплинки. Уже на краю Загального двору наздогнав мене Галан, голова колгоспу. Вивернув кишені, забрав ті картоплинки. Невдовзі Галана убили. Убив сільський злодюга, якого Галан підловив на крупній крадіжці з колгоспу. Убив пострілом у вікно контори. Галан, що саме вів колгоспне правління, лише видихнув тяжко: «Прощайте, товариші…» Його урочисто хоронили. А коли піднесли тіло до заздалегідь викопаної ями, побачили на дні купу лайна…

Та який Господь нас, людей, розсудить, навіть на суді Страшному?

Його босоноге дитинство… Чулі жінки, відвідуючи Музей живого письменника, шморгатиму носами і підноситимуть до змокрілих очей напарфумлені хусточки. І жодна не шкодуватиме, що заплатила якогось там карбованця за вхідний квиток: почули таке переживальне… Але є межа, після якої душа, наситившись сумними сентиментами, запрагне веселощів. І чутимуть вуха оповідки про тяжке письменницьке дитинство, але душа уже не відгукуватиметься співчуттям. Справді, чи так уже потрібно відвідувачам Музею знати, що у письменника, ще живого, ночами болять ноги? Ноги знають, чому вони болять, і знаю я. Ноги пам'ятають холодний петрушинський чорнозем, що його я, босий, місив кожної осені, аж до першого снігу. Вони пам'ятають набряклі водою, аж хлюпоче в них, чуні (так звуть у нас шиті валянки), в яких я брів по вісім кілометрів в один кінець до сусіднього села, де — середня школа. По ковдобинах, повних грязюки, по заметілях, одлякуючи запаленим віхтем соломи вовків, що зирили на мене із скирти у полях. Пам'ятають ноги мої і асфальтовий плац у далекому Сретенську, де я проходив курс молодого бійця, цілими днями цибаючи по колу, б'ючи щосили замерзлий асфальт твердими, наче з металу, підошвами кирзовиків. Виробляючи крок, ми брели по колу між сопок і казарм, наче кримінальні на дні тюремного двору на знаменитій картині Ван-Гога…

Але досить-таки про босоноге дитинство. Бо відвідувачі Музею уже геть знудьгувалися. У житті кожного з них і власної гіркоти вистачає. Ліпше, як писала Леся Українка у пам'ятному з дитинства вірші: «Я буду крізь сльози сміятись…» Ніби — про наш час. Бо що нам ще залишається, як не сміятися? Хай і крізь сльози. І я складаю текст для рекламного щита, який прилаштую на знаменитих тепер залізних воротях своєї садиби:

Тільки — в Музеї ЖИВОГО письменника!

Поспішайте — поки письменник ще живий! Викопні та відмираючі види ФАУНИ І КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ! У нашому Музеї ВИ —

1) зможете потримати в руках зуб доісторичного звіра!

2) поспостерігати за роботою ЖИВОГО письменника над його новим романом!

3) сфотографуватися із бивнем мамонта на плечі!

4) сфотографуватися поруч із ЖИВИМ письменником! ДЕШЕВО! ЗА КАРБОВАНЦІ!

ЗА ДОЛАРИ — У БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС ДНЯ І НОЧІ!

Смійтеся! Якщо вам ще хочеться сміятися…