Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

5. Гарнітур Жулинського

Що найперше цікавить сучасну людину, життя якої минає серед стандартних коробок із пресованої тирси, у Літературному музеї?

Звісно, меблі.

Відвідувачеві кортить поглянути на столи, шафи, серванти з червоного дерева або карельської берези і захоплено-заздрісно зітхнути: «Ох, і жили ж ці письменники!..»

Моєму літературному поколінню не поталанило: ми весь свій вік пропрацювали за столами з пресованої тирси. Од класиків тоталітарної епохи майже не лишилося творів, що витримали б перевірку часом і перемінами в суспільстві. Зате лишилися меблі. Пройдіть по залах Літературного музею або Музею-архіву у Києві: які безсмертні кабінети! Письмові столи, крісла і книжкові шафи сталінських десятиліть — могутні, схожі на бульдогів, із справжнього, вічного дуба. Переважної більшості книг, написаних за цими столами, давно нема у пам'яті народній, вони померли разом з епохою. Зате тріумфують над книгами і пам'яттю про їхніх творців меблі-довгожителі!

З іншого боку, моєму літературному поколінню пощастило. Сучасні письмові столи, за якими ми вервечимо слова своїх книг, справді розсиплються раніше, аніж ми підемо із життя. У всякому разі переживуть нас ненадовго. Тирса є тирса. Усвідомлювати це, їй-бо, солодко. Солодкість цю помітив ще Гужва, герой мого роману «Катастрофа»: «Коли б разом з нами гинули речі, і нам би легше вмиралося. Але ж ні, той дурноверхий погріб, що його майже власноруч змурував і так пишався, стоятиме щонайменше півстоліття, ковтаючи в своє ненажерливе нутро картоплю, буряки, квашеню…» Можемо бути спокійні: усе своє заберемо з собою. І книги, і столи, за якими вони написані, і трибуни, з яких ми промовляли впродовж десятиліть вірнопіддані промови…

Але ж — як прагне людина безсмертя! Колись, ще замолоду, вселявся я до квартири, з якої виїздив, заслуживши просторішу і респектабельнішу квартиру, мій старший колега. Дружина письменника показувала мені кімнати. Завівши до кабінету, вона шанобливо поклала долоню на краєчок письмового стола: «За цим столом написано роман-епопею «Небесна блакить»…» — «Ви ж його бережіть при переїзді, як зіницю ока, — просив я господиню підкреслено схвильованим голосом. — Місце йому — в музеї!» — «А ми так і думаємо, — запевнила дружина письменника. — Для нової квартири придбаємо нові меблі, а цього стола здамо до музею-архіву». А на оцьому ось дивані,— продовжувала вона екскурсію уже у вітальні,— народився задум повісті «Безхмарність». На якусь хвилину я завмер коло дивана, вдячно схиливши голову. «А в оцьому кріслі вподобав сидіти, гостюючи у нас, Павло Загребельний…» — «Невже сам автор «Думи про невмирущого» і «Дня для прийдешнього», секретар Спілки письменників України?! — аж сколотнувся я. — Чому ж воно досі не під склом? На це крісло не те що сідати, дихнути на нього гріх. Це все — безцінні музейні речі!..» Уже тоді мало хто міг зрозуміти, кажу я всерйоз чи сміюся і із себе, і із світу довколишнього. Довірлива господиня розцвітала: «Я бережу ці меблі як можу, розуміючи свою відповідальність перед історією літератури. Ви маєте рацію, на них — печать вічності…» У Республіканському історичному музеї у ті роки красувалася авторучка, якою Вадим Собко написав роман «Нам спокій тільки сниться». Ми, молоді, прогресивні і перспективні, сміялися біля того стенда. А потім настав і наш час. Співробітниця Музею-архіву приїхала в Халеп'я і назбирала цілу в'язку моїх рукописів. Я вельми шкодував за ними, бо досі — розпалював рукописами дрова у грубці. Але на які жертви не підеш в ім'я власного безсмертя!.. І лежать нині мої зошити за склом музейного стенду, і уже хтось молодший, теж прогресивний і перспективний, в'їдливо підхихикує, зирячи на них: «Ось писанину ще одного графомана під скло поклали…» А сам чекає, поки й перед ним відчиняться двері до порохнявої музейної шани…

Отже, про меблі. Найперше, що побачать відвідувачі Музею живого письменника, — дерматиновий диван. Диван стоїть на веранді од саду. Ця веранда нині слугує за літньо-осінній кабінет директорові Музею доктору філології Жульєну. А диван — і крісло його, і стіл, і ліжко. На цьому знаменитому дивані проминають його, сповнені дум і клопотів, дні та ночі. Доктор Жульєн має звичку класти голову на валик, де вже давненько порвався дерматин і з-під нього стримить клоччя вати, так голові його м'якше. І хоч спокій Жульєну ніколи не сниться, навіть у сні лапи смичуться, і він стиха підгавкує, мабуть, женеться за козулями, чи зайцями), він, розпростершись на дивані, сповнений самоповаги і навіть величі. Є-таки в ньому вроджений аристократизм і розуміння, хай — інтуїтивне, свого визначного місця в сучасному літературному процесі. Але не лише це. Як і кожен інтелігент, Жульєн, — трохи сноб. Саме на знаменитому дерматиновому дивані у виразі його вимовних очей, у пластиці тіла з'являється щось неперехідне, вічне. Мабуть, щось подібне з'явилося б і в моїх очах, якби замолоду всадовили мене у крісло, у якому полюбляв сидіти Павло Загребельний. Одне слово, я розумію гордість Директора Музею. Адже на цьому дивані сиділи, у різні роки відвідавши Халеп'я, славні діячі нашої літератури, культури, та й політики: Ліна Костенко, Іван Драч, Юрій Щербак, Євген Гуцало, Микола Жулинський, Анатолій Макаров, Дмитро Павличко, Іван Марчук, Григорій Грабович, Роман і Зірка Воронки, Діана Петриненко, Людмила Скирда, Любомир Пиріг, Петро Осадчук, Анатолій Мокренко… Такий диван не те що під скло треба узяти, його давно слід оголосити національною пам'яткою, що охороняється суверенною державою…

Пробачимо ж Докторові Жульєну його снобізм. Хто з нас не грішний, хто не носить у собі цього мікроба?

Дерматиновий диван потрапив до нас у перше ж халеп'янське літо. Вулиця Яблунева ще не була впорядкована, ще народ не проторував до письменника асфальтової дороги. Навіть у спечні дні була вона наче в лишаях, у ковдобах, повних грязюки. А тут ще випав дощ. По вулиці їхала, прямуючи до Витачева, вантажівка. У її кузові громадився оцей, нині знаменитий канцелярський диван. Мабуть, його списали в якійсь установі, а шофер не проґавив нагоди умеблювати материну хату зразком «застійного» стилю. Але так уже судилося диванові, аби потрапив він до нас і став згодом знаменитим. Бо якраз коло нашого двору вантажівка потрапила у ковдобину і вже не могла вибратися по крутій Витачівській дорозі. Я підійшов до машини, що безсило і безрезультатно бризкала з-під коліс багном. У хатині, купленій нами, не було нічого, окрім лави і дощатого полу коло лежанки. Шофер не довго роздумував над моєю пропозицією. Ми сторгувалися за два червінці. Гукнули сусіду, і за декілька хвилин диван уже пишався у нашій оселі. Хатці нашій він личив, як корові сідло, і займав трохи не третину світлиці. Але, протертий вогкою ганчіркою, дерматин аж сяяв, а од його високої спинки віяло чиновницькою солідністю. «Таки правда, що багатому і чорт дитину колише, — заздро зітхав сусіда. — Оце вещ так вещ…» Аби втішити його, я дістав з-за комина трилітрову банку самогону. У ті роки самогон у селі лився рікою. І ми з моїм добрим сусідою випили, вмостившись на щойно придбаному дивані. Я наливав щедро. Нарешті, ухопившись обіруч за одвірок, він мовив: «Я вами, Володимире Григоровичу, дуже довольний…» І я був задоволений самим собою, таким вдатним до комерції. Задоволений був і диван. Ніби знав, що слугуватиме мені, моїм шановним гостям, а потім — і Доктору Жульєну ще багато років і навіки увійде в історію славного українського письменства…

Затримавшись біля знаменитого дивана, відвідувачі Музею, можливо, менше уваги приділять меблям у кімнатах. І це буде їхньою помилкою. Справді, крісла, столи, дивани в Музеї не приваблюють очей ані червоним деревом, ані вишуканістю форм. З крісла, коли я натхненно, мов дятел, барабаню на друкарській машинці, на підлогу сиплеться порохнява. У тахти, що в моєму кабінеті, одвалилися дві ніжки, і вона підперта цеглинами. Буфет на кухні збитий звичайнісінькими гвіздками, інакше б давно розвалився, і пофарбований у зелене особисто Іриною Жиленко. І водночас кожна річ, що ними умебльовано Музей живого письменника, — річ історична. Бо все разом — це і є не менш знаменитий, аніж дерматиновий диван, гарнітур Жулинського! Наприкінці сімдесятих ми у Києві мешкали в будинкові, що належав Академії наук. Сусідували з нами — академіки, членкори, доктори різних вельми шанованих наук. Часом і нас, простих письменників, без звань і посад, запрошували, як це ведеться між сусід, до поважного товариства. У таких товариствах порядкували дружини академіків, членкорів, докторів, їхні зацікавлення, звичайно, не сягали вершин науки, а були земні і предметні.

— Владимир Григорьевич, а какая мебель у вас на даче? — запитувала господиня із ввічливості, аби не почувався я чужим у вишуканому товаристві.

— У мене на дачі гарнітур Жулинського! — гордо і значимо відповідав я.

— Ах, какая прелесть, какая прелесть! — жінки переглядалися, бо уперше чули про такий гарнітур. Але хто ж із них міг зізнатися, що не розуміється на гарнітурах? — Как вам удалось его достать? Ведь это же такая редкость в наше время!

— Ой, не питайте, за великим блатом я його роздобув! Особисте розпорядження міністра торгівлі. Я їздив з міністром у одній делегації до Італії. Ну, і познайомився ближче. Міністр за чаркою запитує: чого тобі, Григоровичу, бракує для повного твого щастя? Для повного мого щастя, відповідаю, мені бракує гарнітура Жулинського на дачу. Буде тобі гарнітур Жулинського, пообіцяв міністр. То їх лише три на весь Київ прийшло. Одного узяв Володимир Васильович, другого — не знаю хто, теж десь там, угорі, а третій — мені дістався.

Кажучи усе те, я кам'янів з обличчя, бо Ірина боляче штовхала, вона не любила, коли я кепкував з людей.

— Але довелося у вітальні міняти люстру, до такого гарнітура уже не личила. Тепер у мене на дачі люстра коштує не менше, аніж «Жигулі». Усе дорожчає, що вдієш…

Але ж щодо люстри я нічого не вигадував. Я лише цитував свого колегу, тодішнього класика, який полюбляв, показуючи на люстру у вітальні, похвалятися перед своїми гістьми: «Ото — висять «Жигулі»…» А у мене в Халеп'ї на стелі висіло лише тридцять карбованців. Та й досі висить. І та, за тридцятку придбана в сільській крамниці, люстра цілком личила до гарнітура Жулинського. У сімдесят шостому році, коли я сяк-так, циганським способом, бо допомогли справді цигани з Трипілля, склав стандартний «фінський» будиночок, у Халеп'я завітав Микола Григорович. Дім все ж мав три кімнати і кухоньку, але був порожній, наче клуня навесні. І кишені мої геть спорожніли, все ж будівництво. І в голові мого мудрого кума спалахнула блискуча ідея: «Тобі для повного щастя потрібні меблі? Меблі я тобі привезу, домовляйся за машину». А товариш Миколи Григоровича працював комендантом студентського гуртожитку. У гуртожиткові міняли меблі, старі мали спалити, тоді так робилося. І виписав я на халеп'янській цегельні вантажівку. І поїхав Микола Григорович тою вантажівкою до Києва. По обіді повертається — повен кузов недоламків. Чого там тільки не було — і тахта, і письмові столи, і крісла, і навіть буфетик. І занесли ми усе те багатство обережно, аби не розсипалося, до нашого нового будинку. І розставили по кімнатах. І — зарозкошували. І розкошуємо з тим гарнітуром Жулинського уже п'ятнадцять літ. Думаю, що з ним і життя доживемо, зважаючи на нинішні дефіцити. А якщо Микола Жулинський ще стане міністром, тим меблям взагалі ціни не буде. Бо у будь-якому поважному товаристві я з повним правом можу сказати гордо і значимо: «А мені на дачу — сам державний МІНІСТР Жулинський гарнітур дістав!..»