Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

2. Як я уперше відчув себе генієм…

Насамперед чому — повість-ШОУ? Бо іноземні слова нині — у моді; вони обсідають нашу свідомість, як тіла наші у часи дефіциту мила і прального порошку — нужа; біржа, бартер, рокер, рекетир, гомосексуаліст, лесбіянка, мафія… Бо стає своєрідним ШОУ — естрадною розважальною програмою — усе наше життя. Усе — на спродаж: наші ліси, наші землі, наші надра, наші ідеали і наші душі, лише купіть, купіть, купіть! В одній з недавніх телепередач для підлітків-підприємців звучав приспів шлягера: «Дай, дай, дай, деньги дай!..» Грошей нам ніхто не поспішає давати, але ми не втрачаємо надії. Ось і я виходжу на літературну сцену з власною клоунадою і блазнюю, оголюючи душу, — ринок є ринок, а, окрім душі, я більше нічого не маю на продаж. Я схожий сьогодні на дідка-пенсіонера, який виніс на товчок останнє, що залишалося в спорожнілій квартирці,— настінного годинника із зозулькою. Вона будила його ранком впродовж усього довгого життя. Тепер йому нема куди ранком поспішати, окрім як назустріч смерті, і не вельми кортить прокидатися…

Чому — Музей ЖИВОГО письменника? Бо я — ще живий. Принаймні коли пишу ці рядки. А коли помру, черговий секретар Київської письменницької організації (якщо така ще існуватиме) промовить над труною: «Він вічно житиме в наших серцях і в серцях вдячних читачів…» Так промовляють у прощальному слові про усіх письменників. Так пишуть у всіх некрологах. Некрологи на померлих письменників творять спілчанські референти. Коли я, зайшовши до Спілки, бачу нову молоду людину за референтським столом, я сповнююся жалю і співчуття до нього: «Мабуть, цьому хлопчині доведеться складати на мене некролог. Я паперу зіпсував багато, муситиме перегорнути не один довідник, не один том історії літератури…» Втім, я перебільшую майбутні старання референта. Ці хлопці швидко професіоналізуються і печуть некрологи, як млинці, за одним і тим же рецептом. Хотів би я сам на себе заготувати некролог. І завершити ним цю веселу повість, якщо мені судилося її завершити. Некролог підпише група моїх халеп'янських товаришів: дерева, трави, сусідські пси, лисиці, сойки, козулі, наддніпрянські пагорби… За життя я розмовляв з ними, як із найближчими друзями, і вони мене чули, і я їх чув. А ще, бродячи щоранку по Витачівській дорозі, я розмовляв із небом. Але небеса—занадто високо, аби опускатися до діалогу з комахою, що повзає по Витачівській дорозі. Діалогу у нас не було, був — мій монолог. Можливо, діалог з небесами буде після смерті. Кажуть, душа важить сімдесят грамів, по смерті залишає тіло і злітає у високості. Отоді уже ми й набалакаємося. А коробку, у якій перебувала на землі моя душа, коробку, що звалася моїм тілом і тільки заважала мені своїми болячками та земними забаганками вільно думати і писати, я уже давненько заповів спалити, а попіл розсіяти над пагорбами між Халеп'ям і Витачевом. Бо тут, на Витачівській дорозі, проминули мої найкращі, духовно наповнені години і дні. Тільки тут я був по-справжньому щасливий і відчував себе творінням Божим.

Якщо й справді душа не вельми віддаляється од тіла, вона перевтілиться у жайворона. Як перевтілилася у ворона душа героя мого оповідання, написаного тридцять літ тому. Там, між Халеп'ям і Витачевом, є жайворонове поле, над ним ці непогамовані пташки вителенькують од ранньої весни до пізньої осені, наче небесні дзвоники, і можна буде після відвідин музею за додаткову, звісно, платню організувати мадрівку шанувальників мого таланту по Витачівській дорозі, на жайворонове поле: «Хто хоче почути голос душі письменника, доплатіть по карбованцю!» А можливо, тоді вже будуть не карбованці, а гривні чи й українські долари. Тим більше що така мандрівка буде корисною для здоров'я екскурсантів. На пагорбах наших, навіть у часи екологічних катастроф, — порівняно чисте повітря: Дніпро, луки, переліски…

І хай дарує Смерть, героїня не одної моєї оповідки, що я ставлюся до неї без традиційної поштивості, із гумором. Вона сама мене до цього привчила. Занадто часто за роки мого життя, од раннього дитинства до наших днів, вона стояла у мене за плечима і дихала холодом у потилицю. Щонайменше тричі за останні два десятиріччя я наближався до колій, на яких уже дзвеніла електричка, і не було у мене, виснаженого нестерпимим, бага-томісячним болем, жагучішого бажання, аніж лягти під її колеса. В останню мить щось та мене утримувало: то — мала дочка, то — малий син, то — недописані роман чи повість. Але водночас я вельми вдячний Смерті: її дихання за спиною примушувало мене працювати так, наче кожен мій день — день останній. І нині, коли, написавши майже тисячу сторінок роману «Листя землі», мусив би, за усіма життєвими законами, дати душі і тілу відпочити, натомість — мережу ці рядки. У такий спосіб я рятувався од Смерті. Бо не знаю, коли вона знову дихне, і поспішаю. І не те що я вірю у безсмертя написаного мною. Смішно було б, знаючи історію людських цивілізацій, навіть думати про щось подібне. Але я вірю, хочу вірити у безсмертя людського духу, відкарбованого у Слові. Не паперове, звичайно, безсмертя. Та мусить же бути якийсь вищий сенс у наших пошуках духовних, наших стражданнях, наших погуках до того, кого звемо Богом! Духовна енергія, вироблена людьми, не повинна, за усіма логічними і не логічними законами, зникати безслідно. Десь, комусь вона потрібна. Інакше ми справді— лише черва на Землі.

Але це уже схоже на ліричний відступ. А лірики у моєму строго документованому опусі не повинно бути. Самі факти. Я ж бо пишу не роман і навіть не повість, я пишу путівник по Музею живого письменника. По Музею «генія» ринкової епохи…

Доти душею жива людина, доки здатна сміятися із самої себе.

Я добре пам'ятаю ранок, коли уперше за кілька десятиліть літературної роботи відчув себе «генієм». Я жив тоді в Києві, працював над доповіддю, пізніше проголошеною на письменницькому зібранні: «Чи бути завтра українській літературі?» Заглиблений у проблеми виживання літературного слова за умов ринку, змушений був думати і про власну письменницьку долю. Роман «Листя землі», якому віддано п'ять років виснажливої праці, виявився не вельми кому потрібний, бо не обіцяв прибутку видавництву: подорожчання паперу, поліграфії тощо. Книга стає товаром. Вигідним товаром може бути або детектив, або посібник із сексології, в кращому разі — збірник кулінарних порад. Я не відчував у собі поклику до такої «творчості». Отже, літературна робота мене не прогодує. Ані мене, ані моєї родини. А у нас ще син — школяр. Міняти професію пізно. Що я маю сьогодні? Будинок у Халеп'ї під горою, соток десять грядки над Жолудівкою. І ось, бродячи київськими вулицями та парками, я роздумував, окрім тез для доповіді, ще й над тим, як вижити самому.

Була в моїх гарячкових мріях пасіка, вуликів з тридцять, і вже бачив я себе на Бессарабському ринку у білому халаті біля бідонів з медом. Але пасічнику доводиться чавити трутнів, а я схожий на героя свого давнього оповідання «Три чарівні перлини». Він чув, як плаче зрізана трава і як квіточка попереду коси просить обминути її. Була ще в планах теплиця. Відтак оволоділа мною ідея вирощувати у Халеп'ї шампіньйони. Але вирощування грибів на продаж вимагає повної реконструкції садиби. Моє дивної краси підгір'я має стати господарчим двором, гноєсховищем. А забреде якийсь витачівський чи стайківський дядько на мою садибу, як це не раз бувало, «побачити живого письменника»… І тут мене осінила думка, послана, мабуть, якщо не самими небесами, до яких я так часто промовляв на витачівських пагорбах, то — добрим янголом. Якщо вже ми так дружно та упевнено, як досі ішли до комунізму, крокуємо в ринок, то й можливість «побачити живого письменника» мусить щось та коштувати!.. А ще — порозмовляти з ним. А ще — поспостерігати, як творить письменник «нетлінки». А ще — сфотографуватися поруч із «пастирем душ народних». Шановні громадяни країни розвиненого ринку, дорогі мої читачі і читачки, приготуйте по рубчику! Навіщо вам чекати, поки я помру з голодухи в умовах вільної ринкової економіки, аби потім, заплативши гроші меткому кооператорові, пройтися по заасфальтованих доріжках і вислухати обкатану на язиках екскурсоводів казочку про те, як соціалізм убивав і убив літературний талант?! (Можливий і протилежний варіант, якщо «наш паровоз» оживе і знову, по давніх коліях, поповзе в комуну: ревізіоністи усіх мастей, мовляв, завжди мали вплив на письменника, але перемагав у його творчості соціалістичний реалізм; коли ж суспільство збочилося на ідеологічні манівці, тимчасове захоплення ринковими відносинами остаточно вбило його талант…).

Навіщо шанувальникам таланту очікувати усіх цих спекуляцій у прямому і непрямому значенні слова, аби віддати свої кревні грошики за вхід до Музею? Віддайте їх тепер, поки я ще живий! Головне ж, поки я можу бути в Музеї і експонатом, і екскурсоводом водночас! Ще трохи реклами — і переконаю. Уже бачу на розі кагарлицької траси і вулички Яблуневої — дороговказ: «До Музею живого письменника». А у вільний від основної (експоната і екскурсовода) роботи час я писатиму свої романи. Для самого себе, якщо вже вони нікому не потрібні в суверенній Україні. Можливо і таке: я сиджу за письмовим столом, пишу роман, а екскурсанти крізь відчинене вікно спостерігають за творчим процесом. На терасі, викладеній з плит вежі, з якої злітав Йоська Сластьон (теж історична реліквія), можна поставити стільці. За додаткову, звичайно, плату. Дивимося ж ми залюбки у зоопаркові чи в цирку, як ведмідь, аби випросити шматок цукру чи печива, стає на задні лапи, ще й пританцьовує. А тут-таки ж — живий письменник. Пастир душ народних… Духовна сила суспільства… Національне надбання… Доведеться розробити, затвердити у податковій інспекції і вивісити біля входу до садиби цінник. Наприклад, вхідний квиток до Музею живого письменника, право спостерігати за творчим процесом, право сфотографуватися з «експонатом», організована мандрівка по Ви-тачівській дорозі, право відвідати Зелений будинок, де написані такі-то видатні твори, — усе по карбованцю… Загалом — п'ятірка. Хіба це так багато, коли ковбаса у сільській лавці — по двадцять шість карбованців? Двісті грамів ковбаси — зате скільки вражень і духовних надбань! Десять відвідувачів за день — уже для письменника півсотня. А якщо двадцять екскурсантів? Або тридцять? Ні, я таки — геній. Хай не літературний, це вже — як Бог кому таланту одміряв, зате — фінансовий. Геній ринкової економіки…

Прийшовши на літературне зібрання, де мав читати доповідь про долю української літератури, я трохи не кожному колезі радісно повідомляв, що сьогодні — уперше відчув себе «генієм». «Хіба уперше?» — ущіпливо запитав Євген Гуцало, з яким ми, скільки й знаємо одне одного, обмінюємося шпильками. На жаль, уперше. І чим частіше розповідав я у колі друзів про свій геніальний план виживання в умовах ринкової економіки, тим реальнішою, об'ємнішою ставала несподівана форма майбутньої веселої автобіографічної (і не тільки) повісті «Музей живого письменника»…