Нічний політ

XII

Тим часом патагонський поштовий досяг бурі, і Фаб'єн вирішив не обходити її. Він вважав, що гроза охопила надто великий простір, бо лінія блискавок ішла далеко вглиб і відкривала цілі бастіони хмар. Він спробує пройти внизу, під грозою, а якщо не вдасться — повертатиме назад.

Він подивився на висотомір: тисяча сімсот метрів. Долонями натиснув важіль управління, щоб уже спускатися. Мотор почав сильно вібрувати, літак затремтів. Фаб'єн наугад виправив кут спуску, потім перевірив по карті висоті пагорбів — п'ятсот метрів. Щоб зберегти безпечну відстань, він летітиме на висоті сімсот метрів.

Фаб'єн жертвував висотою, як гравець, що ставить на карту усі свої статки.

Попавши в завихрення, літак провалився вниз і затремтів ще дужче. Фаб'єн відчув, що йому загрожують невидимі обвали. Уявилося, що він повертає назад і знову бачить сто тисяч зірок, — але ні, він ні на градус не змінив курсу.

Фаб'єн зважував свої шанси: можливо, буря має місцевий характер, адже Трілью — наступний аеропорт — повідомив, що небо на три чверті закрите. Отже, в цьому чорному бетоні йому треба було прожити щонайбільше двадцять хвилин. І все ж тривога не покидала пілота. Нахилившись ліворуч, проти вітру, він намагався знайти ті невиразні відблиски, які пробиваються навіть крізь найгустішу нічну темряву. Але тепер не було навіть тих відблисків. Тільки ледь помітно мінялася густота мороку, а може, стомлені очі просто обманювали його.

Він розгорнув записку радиста:

«Де ми?»

Фаб'єн дорого дав би за те, щоб це знати. Він відповів: «Не знаю. Йдемо по компасу крізь грозу».

І знову нахилився. Його бентежило полум'я вихлопу, яке тяглося за мотором, наче вогняний букет; полум'я було таке бліду, що при місяці його й не помітив би, але в тій пітьмі небуття воно вбирало в себе весь видимий світ. Пілот уважно подивився на нього. Вітер туго сплів язики полум'я, схожі на палаючі смолоскипи.

Кожні тридцять секунд Фаб'єн нахилявся до приладів, перевіряв гіроскоп і компас. Він більше не наважувався вмикати слабенькі червоні лампочки, які тільки надовго засліплювали його, але од світних циферблатів лилося бліде зоряне сяйво. Тут, серед стрілок і цифр пілота охоплювало оманливе відчуття безпеки — так буває з людиною в каюті корабля, по якому перекочуються хвилі. З такою ж дивовижною неминучістю на літак котилася ніч, і все те, що вона несла з собою — скелі, уламки, горби.

«Де ми?» — вдруге спитав радист.

Фаб'єн знову висунувся ліворуч, продовжуючи своє страшне пильнування. Він уже не знав, скільки часу, скільки зусиль треба буде, щоб звільнитися від цих похмурих пут. Він майже сумнівався в тому, що взагалі позбудеться їх, бо він поставив своє життя на карту, на цей брудний пом'ятий папірець, який він розгортав і читав тисячу разів, щоб підкріпити свою надію. «Трілью: небо закрито на три чверті, вітер західний, слабкий». Якщо Трілью закрито на три чверті, то у розривах між хмарами можна буде розгледіти його вогні. Якщо тільки…

Блідий відблиск надії спонукав Фаб'єна летіти далі, але сумніви не полишали його, і він сяк-так дряпає радистові записку: «Не знаю, чи зможу пробитися. Узнайте, чи позаду все ще ясно».

Відповідь вразила його:

«Комодоро передає: повернутися туди неможливо. Буря».

Фаб'єн починає здогадуватися, що незвичайна буря, яка лютує над Андійськими Кордільєрами, повернула в напрямку моря. Циклон охопить міста раніше, ніж до них дістанеться Фаб'єн.

«Узнайте погоду в Сан-Антоніо».

«Сан-Антоніо відповідає» піднімається західний вітер, на заході — буря. Небо закрито повністю. В Сан-Антоніо погана чутність, перешкоди. Я теж чую погано. Мабуть, скоро доведеться прибирати антену — заважають розряди. Ви не збираєтесь повернути? Які ваші плани?»

«Дайте мені спокій. Узнайте погоду в Байя-Бланка».

«Байя-Бланка передає: менш як за двадцять хвилин на них звалиться з заходу сильна гроза».

«Узнайте погоду в Трілью».

«Трілью відповідає: з заходу йде ураган із швидкістю тридцять метрів за секунду і шквали дощу».

«Передайте в Буенос-Айрес: ми замкнуті з усіх боків, буря охоплює тисячу кілометрів, нічого не бачимо. Що робити?»

Для пілота ця ніч була безмежна — вона не вела ні до якогось порту (вони, здавалося, були недосяжні), ні до світанку, бо за годину сорок хвилин мав скінчитися бензин. Рано чи пізно в сліпій темряві вони мали впасти в безодню.

Якби можна було діждатися ранку…

Фаб'єн уявляв собі світанок, мов золотий піщаний пляж, до якого їх могло прибити після цієї страшної ночі. Під літаком, що попав у небезпеку, виникли б береги рівнин. Мирна земля несла б в обіймах сну свої ферми і табуни, і пагорби. Все те невідоме, що перекочується зараз у пітьмі, одразу стало б безпечним. Якби тільки це можна було — він поринув би назустріч дню!

Він подумав, що кільце замкнулося. Так чи інакше — все має вирішитись у цій густій масі.

Це правда. Інколи здавалося, що світанок принесе йому зцілення…

Але ні, навіщо дивитися на схід, туди, де живе сонце: між ним і сонцем залягла глибина ночі, з якої не вибратись.