Нічний політ

VIIІ

Рів'єр вийшов на вулицю — хотілося трошки пройтися, відігнати відчуття тривоги, що знов охоплювало його. Все його життя було в дії, в дії, перейнятій драматизмом, і він тепер з подивом відчував, як ця драма переміщається, стає його особистою драмою. Він подумав, що в житті маленьких людей в містечках, на перший погляд тихому житті коло музичних кіосків, теж іноді бувають важкі драми: хвороба, кохання, скорбота і, можливо… Власне лихо багато чому його навчило. «Це відчинились якісь нові вікна», — думав він.

Потім, десь близько одинадцятої години вечора, відчувши, що йому вже краще, Рів'єр подався до канцелярії. Неквапливо пробирався він серед натовпу біля кінотеатрів. Звів очі до зірок, що блимали над вузькою вулицею, майже погашені вогнями реклами і подумав: «В цей вечір, коли десь летять два мої літаки, я відповідаю за все небо. Ота зірка — це знак, який шукає мене в натовпі і знаходить: ось чому я відчуваю себе трохи чужим, трохи самотнім».

Йому згадалася музична фраза — кілька нот із сонати, яку він учора слухав з друзями. Його друзі не зрозуміли: «Це мистецтво наганяє нудьгу на нас, та й на вас теж, тільки ви не признаєтесь».

— Можливо, — відповів він.

Тоді, як оце й зараз, він відчув себе самотнім, але невдовзі зрозумів, як збагачує його ця самотність. Музика несла йому звістку, тільки йому серед усіх цих обмежених людей вона довіряла свою таємницю. То був знак зорі. Через голови стількох людей вона розмовляла з ним мовою, яку чув тільки він.

На тротуарах Рів'єра штовхали, а він думав: «Я не сердитимусь. Я схожий на батька хворої дитини, який повільно іде в натовпі, несучи в душі велику тишу свого дому».

Рів'єр підняв очі на людей. Він намагався розпізнати серед них тих, хто повільно ніс у собі своє відкриття або своє кохання, і думав, які самотні люди — доглядачі маяків.

Рів'єрові була приємна тиша канцелярії. Він неквапливо переходив з кімнати в кімнату, і його кроки звучали самотньою луною. Друкарські машинки спали під чохлами. У великих замкнених шафах акуратно стояли папери. Десять років досвіду і праці. Йому уявилося, що він в темних підвалах банку, де зібрано величезні багатства. Він думав, що в кожній його папці є дещо коштовніше від золота: жива сила. Жива сила, хоч вона й заснула, як золото в банках.

Десь тут він зустріне єдину живу душу — чергового секретаря. Десь тут людина працює, щоб не зупинилося життя, щоб людська воля знайшла своє продовження, щоб від посадки до посадки, від Тулузи до Буенос-Айреса ніколи не обірвався ланцюг.

«І ця людина нічого не знає про свою велич».

Десь боролися поштові літаки. Нічний політ тягнувся довго, наче хвороба: треба було ждати. Треба було допомагати цим людям, що руками, коліньми, грудьми зустрічали морок, віч-на-віч билися з ним і в усьому світі не знали більше нічого, окрім хистких, невидимих стихій, з яких вони силою власних рук, наосліп, мусили вирватися, наче з морських глибин. Яким страшним іноді може бути признання: «Я освітив свої руки, щоб побачити їх…» У червоному світлі, мов у ванночці з фотопроявником, проступає тільки оксамит рук. Це те, що лишається від світу, і те, що треба врятувати.

Рів'єр штовхнув двері відділу експлуатації. В кімнаті горіла одна лампочка, утворюючи в кутку світлу пляму. Клацання єдиної друкарської машинки надавало цій тиші якогось особливого змісту, але не заповнювало її. Іноді дзвонив телефон; тоді черговий секретар вставав зі свого місця і йшов назустріч цьому настирливому і сумному поклику. Він знімав трубку і невимдима тривога зникала: то була дуже лагідна розмова в затіненому кутку. Потім людина байдужно поверталася до свого столу, вираз самотності і сонливості, що застиг на її обличчі, приховував нерозгадану таємницю. Коли два літаки перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, зовні, з ночі, несе в собі загрозу. Рів'єр думав про телеграму, яку приносять увечері, коли вся сім'я сидить круг лампи, потім про нещастя, що його кілька нескінченно довгих секунд скриває батькове обличчя. По ньому спочатку пробігає тільки слабенька хвиля, — така спокійна, така не схожа на раптовий крик. І кожного разу у приглушеному дзвінку Рів'єр чув глухе відлуння того крику. І кожного разу, коли черговий, повільний в своїй самотності, повертався з тіні до лампи, схожий чимось на плавця, який виринув поміж хвилями з глибини, Рів'єрові вважався в його рухах тягар таємниці.

— Сидіть. Я підійду.

Рів'єр узяв трубку, почув гудіння світу.

— Я - Рів'єр, слухаю вас.

Слабкий шум, потім голос:

— З'єдную вас з радіостанцією.

Знову шум, потріскування контактів у комутаторі, потім уже інший голос:

— Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.

Рів'єр записував, киваючи головою:

— Так… Так… Гаразд…

Нічого важливого. Звичайні службові зведення. З Ріо-де-Жанейро вимагали довідку, Монтевідео говорив про погоду, а Мендоса — про технічне устаткування. То були звичні, домашні звуки.

— А літаки?

— Грози. Літаків не чуємо.

— Гаразд.

Рів'єр подумав, що ось тут чиста ніч, сяють зорі, а радисти вже вловлювали в ній подих далеких гроз.

— До побачення.

Рів'єр підвівся, до нього підійшов секретар.

— Папери на підпис, пане директоре..

— Гаразд.

І раптом Рів'єр відчув велику прихильність до того чоловіка, на плечах якого теж лежав тягар цієї ночі. «Бойовий товариш, — думав Рів'єр. — Він так ніколи й не дізнається, як об'єднує нас ця безсонна ніч».