Нічний політ

XVI

Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.

В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью..» І засинала. Трохи пізніше: «Він підлітає до Сан-Антоніо і вже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: «Ці хмари заважають йому…» Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. «Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос-Айрес…» Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: «Там, угорі так холодно…» Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: «Ти не змерз?» — «Та ні ж!» — «Все одно, погрійся трохи…» Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.

Тієї ночі, вона як завжди, спитала:

— Фаб'єн уже приземлився?

Службовець, який взяв трубку, знітився:

— Хто питає?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Хвилиночку…

Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.

— Хто говорить?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Що ви хотіли, пані?

— Мій чоловік уже приземлився?

Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:

— Ні.

— Він запізнюється?

— Так…

Знову мовчанка.

— Так… запізнюється.

— Ой!..

То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого… це нічого… але якщо воно затягується…

— Ой!… О котрій годині він прибуде?

— О котрій годині прибуде?… Ми… Ми не знаємо.

Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.

— Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

— Де він зараз? Почекайте…

Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.

Там наважилися?

— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

— І з того часу?..

— З того часу… Дуже запізнюється… Дуже запізнюється через негоду…

— О! Через негоду…

Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос-Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.

— І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?

— Що він каже? Але в таку погоду… Ви самі розумієте… його повідомлення до нас не доходять.

— В таку погоду!

— Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.

— А! То ви нічого не знаєте…

— До побачення, пані.

— Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!

— Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні…

— Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!

Начальник канцелярії витер піт:

— Одну хвилиночку.

Він прочинив двері до Рів'єра:

— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.

«Ось, — подумав Рів'єр, — ось те, чого я боявся». В драмі починали проступати почуття… Спочатку він збирався відкинути їх: матерів і дружин в операційну не пускають. І на кораблі в годину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей… Одначе він згодився:

— З'єднайте її з моїм кабінетом.

Він почув далекий голос, слабкий, тремтячий, і одразу ж зрозумів, що не зможе їй відповісти. Це означало б негайно зійтися в поєдинку, від якого не було б користі жодному з них.

— Прошу вас, пані, заспокойтеся! У нас така робота, що часто доводиться довго ждати вістей.

Він підійшов до тієї межі, за якою стоїть біда вже не окремої людини, а всієї справи. Перед Рів'єром була не дружина Фаб'єна, а зовсім інший сенс життя. Рів'єр міг тільки слухати і співчувати цьому слабкому голосу, цій пісні, такій сумній і водночас ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть поступитися нічим, вони вороги. Ця жінка теж говорила від імені світу, який мав свою безумовну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Від імені того світу, де ввечері над столом горить лампа, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, ніжність, спогади. Вона вимагала повернути те, що їй належало, і мала слушність. І він, Рів'єр, мав слушність, але не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В світлі скромної домашньої лампи його власна правда відкривалась йому як щось несказанне і нелюдське.

— Пані…

Вона вже не слухала. Йому здавалося, що вона впала майже біля його ніг, вичерпавши силу своїх слабких кулаків у боротьбі проти глухої стіни.

Колись один інженер на будівництві моста сказав Рів'єрові, коли вони вдвох нахилилися до пораненого на тому будівництві: «Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворено людське обличчя?» Ніхто з селян, для яких будували той міст, не погодився б задля скорочення дороги так жахливо спотворити людське обличчя… Але ж мости будуються… Інженер додав: «Спільна вигода складається з індивідуальних вигод, і тільки це виправдовує її». — «А проте, — відповів йому згодом Рів'єр, — хоча людське життя і найдорожче, ми завжди чинимо так, ніби є щось дорожче за людське життя… Але що?..»

Рів'єр подумав про екіпаж Фаб'єна і в нього стилося серце. Будь-яка діяльність, навіть будівництво моста, розбиває чиєсь щастя; і Рів'єр уже не міг спитати себе: " В ім'я чого?»

«Ці люди, яким, напевно, судилось загинути, — думав він, — могли б жити щасливо». Перед ним поставали обличчя, схилені перед золотими вівтарями вечірніх ламп. «В ім'я чого я вирвав їх звідти?» В ім'я чого він одірвав цих людей від їхнього особистого щастя? Хіба найперший обов'язок людини не в тому, щоб оберігати це щастя? І ось він розбиває його. Але ж рано чи пізно неминуче настає день, коли золоті вівтарі зникають, як марево. Старість і смерть руйнують їх ще безжальніше, ніж він. Можливо, є щось інше, міцніше, і саме його треба рятувати? Можливо, саме задля цієї сторони людського «я» і працює Рів'єр? Інакше його діяльність не виправдовує себе.

«Любов, тільки любов — яка безвихідь!» Рів'єр неясно відчував, що є якийсь інший обов'язок, вищий, ніж обов'язок любові. Власне, і тут ішлося про ніжність, але та ніжність — особлива. Він згадав слова: «Річ у тому, щоб дати їм безсмертя…» Де він це прочитав? «В самому собі безсмертя не знайти». Він уявив храм бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутні камені на вершині гори… Коли б не він — що лишилося б від могутньої цивілізації, яка вагою цього каміння давить, мов докір сумління, на сучасну людину? «В ім'я чого — жорстокості чи дивної любові — вождь давніх народів примусив юрби своїх підданців звести на вершині цей храм, який увічнив їх самих?» І знову Рів'єр у думках побачив, як у маленьких містах люди юрбами кружляють увечері навколо музичних кіосків… «Таке щастя — як кінська збруя», — подумав він. Вождь стародавніх народів міг не мати жалю до страждань людини, але смерть її мусила викликати у нього безмежний жаль. Смерть не окремої людини — він жалів увесь народ, який мало поглинути море пісків. І він змушував свій народ зводити хоча б каміння, якого не могла б поглинути пустеля.