Нічний політ

XVIII

А Рів'єр думає. В нього вже немає надії: екіпаж загине десь у темряві ночі.

Рів'єр пригадує картину, яка потрясла його в дитинстві: спускали ставок, щоб знайти тіло утопленого. І тут не знайдуть нічого доти, доки не стече з землі цей морок, доки знову не покажуться в денному світлі піски, рівнини, хліба. Можливо, прості селяни знайдуть двох дітей, які, затуливши обличчя руками, ніби сплять серед трав, у золоті тихого дня. Але вони мертві, ніч утопила їх.

Рів'єр думає про скарби, поховані в глибинах ночі, мов у казкових морях… Яблуні вночі ждуть ранку, ждуть усіма своїми квітами, які ще не розпустилися. Ніч багата, у ній повно запахів, у ній стільки поснулих ягнят, стільки квітів, які не мають ще й кольору.

Назустріч дню помалу встануть буйні ниви, вологі гаї, прохолодні луки. Але серед горбів, тепер зовсім смирних, серед пасовиськ і ягнят, серед усієї цієї лагідності світу залишаться двоє дітей, які ніби сплять. І якась частинка видимого світу переллється в інший світ.

Рів'єр знає дружину Фаб'єна, неспокійну і ніжну: їй дали тільки торкнутися кохання, як ненадовго дають іграшку бідній дитині.

Рів'єр думає про руку Фаб'єна, яка, тримаючи штурвал, ще держатиме кілька хвилин свою долю. Про руку, що вміла пестити. Про руку, яка торкалася грудей і, мов божественна рука, збуджувала у них хвилювання. Про руку, яка торкалася обличчя — і змінювала його. Про цю чудотворну руку.

Фаб'єн летить зараз над нічною пишнотою моря хмар, а внизу під тим морем — вічність. Він загубився серед сузір'їв і став єдиним жителем їх. Він ще тримає світ у своїх руках, колихає його, притиснувши до грудей. Він стискає в своєму штурвалі тягар людських багатств і несе у відчаї від зірки до зірки той марний скарб, який йому скоро доведеться випустити з рук…

Рів'єрові спада на думку, що якась радіостанція ще чує Фаб'єна. Одна тільки музична хвиля, сповнена мінорних переливів, ще зв'язує Фаб'єна з світом. Не скарга. Не крик. Найчистіший з звуків, будь-коли народжених відчаєм.