Нічний політ

ІІІ

Віддалений гуркіт мотора ставав щораз густіший, дужчий. Засвітили вогні. Червоні ліхтарі освітлення траси окреслили контури ангара, радіонатени, прямокутний майданчик. Усе набувало святкового вигляду.

— Он він!

Літак уже котився під промінням прожекторів. Він так сяяв, наче зовсім новий. Коли нарешті він зупинився перед ангаром, механіки й допоміжні робітники кинулися, щоб забрати пошту, але пілот Пельрен не ворушився.

— Що там? Чого ви ще ждете?

Пілот, зайнятий якоюсь таємничою справою, не відповів. Мабуть, йому й досі гуділо в вухах і він прислухався до того шуму польоту. А тоді повільно похитав головою і, нахилившись уперед, щось там робив унизу. Нарешті, обернувся до начальства, до товаришів і подивився на них серйозно, мов на свою власність. Здавалося, він лічить їх, вимірює, зважує, певен, що чесно заробив усе це — і оцей святково вбраний ангар і твердий цемент, і — там далі — місто з його жвавим рухом, жінками, з його теплом. Він кріпко держав цих людей у своїх широких руках, як держать своїх підданих, бо він міг торкнутися їх, міг чути їх, міг вилаяти їх. Спочатку він і думав вилаяти їх за те, що вони такі спокійні, впевнені — милуються місяцем, але змилувався:

— Заплатите за випивку!

І виліз з кабіни.

Йому закортіло розповісти про свій політ.

— Якби ви знали!…

Вважаючи, мабуть, що цим достатньо сказано, він почав стягати з себе шкіряну куртку.

Коли автомобіль повіз Пельрена разом з похмурим інспектором і мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілотові стало сумно. Це добре, коли ти, щасливо відбувшись і ставши на тверду землю, можеш добряче вилаятись. Така радість! Але потім, коли згадаєш, огортає якийсь сумнів.

Боротьба з циклоном — це принаймні щось реальне, відкрите. Та коли речі ніби лишаються самі, вони набувають зовсім іншого вигляду.

«Все це немов під час повстання, — подумав Пельрен. — У людей тільки трохи блідішають обличчя, але як усе змінюється!»

Зусиллям волі він примусив себе пригадати, що було.

Він мирно летів над Андійськими Кордільєрами. Глибокі сніги вкривали мовчазні гори. Глибокі сніги внесли спокій у це громаддя вершин, як віки вносять його у мертві замки. Кругом на двісті кілометрів — жодної душі, жодного подиху життя, жодного руху. Тільки стрімкі скелі, що сягають угору до шести тисяч метрів, тільки кам'яні шати, що рівними складками спадають униз, тільки цей грізний спокій.

Це сталося поблизу піка Тупунгато…

Пельрен замислився. Так, саме там він став свідком дива.

Спочатку він нічого не побачив, тільки відчув невиразне збентеження, як ото людина, що думала, ніби вона сама, а вийшло — ні, вже не сама, на неї хтось дивиться. Надто пізно і не дуже розуміючи як саме, Пельрен відчув круг себе кільце гніву. От і все. Звідки йшов той гнів?

По чому вгадував Пельрен, що гнівом сповнені і каміння і сніги? Бо ніщо, здавалося, не віщувало чогось лихого, ніде не було й тіні бурі. Але там виникав інший світ, який ледь-ледь відрізнявся од звичного. З незрозумілою тугою в серці Пельрен дивився на ті невинні шпилі, на засніжені, трошки сіріші ніж завжди, вершини, які починали жити — мов люди.

Не вступаючи в боротьбу, Пельрен міцно стиснув штурвал. Готувалося щось, чого він не розумів. Як той звір, що от-от стрибне, він напружував м'язи, але все, що бачив навколо, було спокійне. Так, спокійне, однак у томай спокої вчувалася дивна могутність.

Потім усе загострилося. Хребти, шпилі стали гострі: він відчував, як вони, мов форштевні на кораблі, розтинають пружні хвилі вітру. А потім йому здалося, що вони кружляють навколо, мов гігантські кораблі, які лаштуються до бою. Тоді в повітрі знялася курява — легко погойдуючись, немов вітрило, вона летіла над снігами. Щоб знайти дорогу, коли доведеться відступати, Пельрен обернувся — і затремтів: позаду всі Кордільєри ворушилися, немов бродили.

«Пропав».

З шпилястої вершини попереду вдарив стовп снігу — справжній сніговий вулкан. Потім такий же султан снігу здійнявся над другим шпилем, трохи праворуч. І всі піки один по одному спалахнули, наче їх запалював якийсь невидимий ліхтарник. А тоді закружляли перші вихри, і гори круг пілота захиталися…

Все бурхливе минає, майже не лишаючи слідів: Пельрен уже не міг згадати, які то могутні вихри закрутили його. Пам'ятав тільки, як люто боровся в тому сірому полум'ї.

Він замислився.

«Циклон — то нічого. Тут рятуєш свою шкуру. Але до того!.. Але та перша зустріч!..»

Він думав, що серед тиссячі облич упізнає те одне обличчя, а проте вже забув його.