Нічний політ

ІІ

Отже, три поштові літаки — з Патагонії, з Чилі і з Парагваю — поверталися в Буенос-Айрес: один з півдня, другий з заходу і третій з півночі. В Буенос-Айресі пошту ждав уже літак, який вирушав до Європи.

Три пілоти кожен у своїй кабіні, немов у човні, загублені серед ночі, обдумували свій політ і, прямуючи до величезного міста, повільно спускались із своїх буряних або мирних небес, як ото дивакуваті селяни спускаються з гір.

Рів'єр, відповідальний за всю мережу повітряних сполучень, міряв кроками вздовж і впоперек посадочний майданчик буенос-айреський аеропорт. Він мовчав, бо доки не сів жоден з трьох літаків, день був страшний для нього. Але приходдили телеграми, і Рів'єр відчував, як з кожною хвилиною зменшується область невідомого і він, ніби вириваючи з пазурів долі, витягує екіпажі з ночі на берег.

Підійшов службовець, сповістив Рів'єра про радіограму:

— Поштовий з Чилі повідомляє, що бачить вогні Буенос-Айреса.

— Добре.

Незабаром Рів'єр почує цей літак: ніч уже віддає його, як море силою своїх таємничих припливів і відпливів викидає на берег скарб, що довго плив, гойдаючись на хвилях. А згодом вона поверне й два інші літаки.

Тоді цей день закінчиться. Тоді стомлені екіпажі підуть спати, а свіжі заступлять їх. Але Рів'єр не піде відпочивати: хвилюватиметься за європейський поштовий. І так буде завжди. Завжди. Старий боєць уперше з подивом відчув, що стомився. Прибуття літаків ніколи не буде для нього тією перемогою, яка завершує війну і відкриває еру щасливого миру. Для нього це завжди буде ще один крок перед тисячею таких кроків. Рів'єрові здається, що він піднімає у вигянутій руці важенну гирю і держить її вже довго, не маючи ні відпочинку, ні надії. «Старію..» Мабуть, старіє, якщо самої дії йому вже мало, щоб жити. І це його здивувало: у нього ще ніколи не виникали думки про такі речі. Сповнюючи душу сумним дзюрчанням, його обіймали хвилі ніжності, які він завжди відганяв від себе, — хвилі втраченого океану. «Виходить, це так близько?..» Він помітив, що поступово прийшов до старості, до того, про що кажуть: «Коли настане час» і що робить людське життя таким лагідним. Наче й справді може настати час, і наприкінці життя він досягне того блаженного миру, про який так мріяв. Але миру нема. Можливо, немає й перемоги. Не можуть раз і назавжди прибути усі поштові літаки.

Рів'єр зупинився кого Леру, старого механіка, що возився з літаком. Як і Рів'єр, Леру працював уже сорок років. І робота забирала у нього всі сили. Коли десь о десятій годині вечора або й опівночі Леру приходив додому, перед ним не відкривався якийсь новий світ — повернення додому для нього не було втечею. Рів'єр усміхнувся до цього чоловіка з грубим обличчям і той кивнув на синювату вісь: «Була надто сильно затягнута, але я вже відпустив». Рів'єр нахилився до осі. Його знову захопила робота «Треба буде сказати в майстерні, щоб не так сильно закручували ці деталі». Помацавши пальцем подряпини, він знову подивився на Леру, на його суворе зморшкувате обличчя. І з язика йому зірвалось дивне питання — Рів'єр сам усміхнувся:

— Скажіть, Леру, в своєму житті ви багато часу витратили на кохання?

— О! Кохання… Знаєте, пане директоре…

— У вас, як і в мене, завжди було мало часу.

— Небагато.

Рів'єр прислухався до його голосу — хотів почути, чи нема в тій відповіді гіркоти: ні, гіркоти не було. Озираючись на минуле життя, цей чоловік відчував спокійне задоволення столяра, який щойно відполірував чудову дошку: «Ось. Закінчено».

«Ось… — подумав Рів'єр. — Моє життя закінчено!»

Він одігнав сумні думки, викликані втомою, і рушив до ангара, бо в повітрі вже гуркотів літак із Чилі.