Передусім, звичайно, про доставку. Цей процес складається з кількох етапів і кожен заслуговує, щоб про нього згадали.
Етап перший: квитки. Власне кажучи, більш точна назва цього етапу звучить загадково-елегійно і може бути використана як назва для будь-якого з нових творів Франсуази Саган: «Квитки в липні». Але якщо бути вже точними, то слід сказати: «Залізничні квитки в липні». А це вже не Ф. Саган. Це вже Г. Горін або Сем. Нариньяні. А якщо висловлюватися ще точніше, то назва цього етапу звучить по-бухгалтерському нудно: «Одинадцять залізничних квитків у липні до станції Шамари: дев'ять дорослих, два дитячі, плацкартні» на поїзд № 113». Втім, нудним це може здатися лише безвідповідальним естетам, а для того, хто хоч би раз у житті ковтнув залізнично-квиткової лірики, звучить більш ніж благозвучно і, головне, багатозначно.
На зборах, що передують виїзду, вибирають Експедитора, який віднині має займатися всіма проблемами, що стосуються доставки групи до води і в зворотному напрямку. Експедитор приймає покладений на нього сан безтурботно і навіть з відчуттям задоволення. По-перше, він завжди любив що-небудь і кого-небудь організовувати. По-друге, погодьтесь, купувати квитки значно благородніше, ніж бігати по магазинах у пошуках кураги, без якої Кок не хоче, бачте, їхати. По-третє, Експедитор знає одну таємницю, яка вирішує проблему квитків так просто, як купівлю сірників: вчора він роздобув телефонні координати бюро замовлень залізничної станції і тепер погордливо дивиться на плебеїв, для яких дістати квитки - проблема. По-четверте, у Експедитора є дядько Сєва, який може все. І цей потужний резерв наповнює серце Експедитора впевненістю.
Рівно за десять днів до від'їзду Експедитор, повернувшись з роботи, недбало кидає дружині:
- Наталочко, підігрій обід, я накривати на стіл, вибач, не можу. Мені треба з приводу квитків дзеленькнути.
Розігрітий борщ давно захолонув, а Експедитор, дмухаючи на почервонілий палець з ознаками майбутнього пухиря, продовжує розлючено набирати номер бюро замовлень і чує у відповідь монотонні, але зовсім не заколисуючі короткі гудки. О пів на восьму, коли більша частина конкурентів відпадає (по телебаченню транслюють матч з командою Нікарагуа), страждалець нарешті проривається в невловиме бюро.
- На шосте липня, поїзд 113-й до Шамар! - випалює зраділий до нестями Експедитор.
- На 113-й квитків нема, - радісно повідомляє йому невидима красуня з бюро. - Беріть на 115-й.
- А коли він прибуває до Шамар?
- Бюро довідок не дає...
- Давайте на 115-й!
- Є лише загальні...
- А купейних немає? - нерозумно запитує Експедитор.
- Будете брати чи ні?
- Буду!!!
- Скільки квитків?
- Одинадцять!
- Товаришу! Покиньте жарти! Я на роботі!
- Правда, одинадцять!
- Ту-ту-ту...
Так завершується ваша, прямо скажемо, безвідповідальна спроба видурити у бюро замовлень 11 (одинадцять) квитків на поїзд у липні.
Не будемо давати рецептів, як роздобути жадані 11 квитків. Кожен у даному випадку звертається за допомогою до своєї кмітливості й чинить згідно зі своїми можливостями.
Повинні попередити, що метод, рекомендований у розділі «Карти», тут не проходить, бо в липні на залізничних касирш не могла б вплинути навіть дружна компанія у складі Грегорі Пека, Вячеслава Тихонова і Юрія Нікуліна.
У даному випадку ефективним може бути лише масований наліт на залізничні каси з декількох боків. Першу групу «джентльменів удачі» очолює пресловутий дядько Сєва (5 квитків). Друга група воює під керівництвом голови місцевкому, якого пощастило вмовити ціною улесливості, замішаної на сльозах (4 квитки). Ще два квитки беруть у день від'їзду, як-то кажуть, атакою з ходу.
Етап другий: квартира - під'їзд. Під час упакування відібраних для походу речей ви зіткнетесь із загадковим явищем: зібрані й щільно запаковані речі мають набагато більший об'єм, ніж сума об'ємів кожного з предметів окремо. Це заводить пакуючих у стан глибокої прострації і байдужого ставлення до життя. Ось чому дуже важливо, щоб Експедитор був зовсім звільнений від усіх маніпуляцій з упакуванням, бо невдовзі йому доведеться виявити шалену енергію і нелюдську кмітливість - якості, що, як відомо, ніяк не межують з розчаруванням у житті. Ні, великих прикростей багажні тюки не завдають. Як і належить, лише три з них не пролазять у двері, а два, що були зв'язані особливо сумлінно, розсипаються вже при першій спробі підняти їх на плечі. Але все це дрібниці, бо попереду неминуче чекають на вас дві основні неприємності другого етапу.
Перша з них звалюється на вас біля ліфта. Після третього рейсу у щільно напханому ліфті* на майданчику шостого поверху наскакуєте на пенсіонера Вилицюватого, який, розбуркуючи себе войовничими криками, піднімає на вас руку з накачаним «козлом» біцепсом. Ви ще не встигаєте вибачитись за затримку ліфта, як на допомогу Вилицюватому з дев'ятого поверху скочується матуся, штовхаючи поперед себе колісницю-колиску з голосистим немовлям.
Ще 62 клунки, що лишилися, стягаєте без допомоги ліфта. І в той самий момент, коли всі тюки вишикувались біля під'їзду, ваш сусіда з 74-ї квартири під'їздить на критому фургоні з повним комплектом югославських меблів. Відсунути ваші речі неможливо. І тому вам доводиться перетягувати сусідські меблі (вантажники, уздрівши барикади, розвернулися і поїхали разом із задатком) на руках, заклякнувши від думки, що в такий спосіб перетягування і при вашій вантажницькій кваліфікації поставити подряпину - дуже просто. Але все минає благополучно.
Етап третій: під'їзд - вокзал. Якщо описати, навіть стисло, всі пригоди, які доводиться переживати на цьому етапі, то вийде таке чималеньке оповідання, що прочитати його не подужає найтерплячіший читач. І навіть найурівноваженіший з них ще до середини цієї розповіді зайдеться плачем. Тому обмежимось коротким аналізом основних моментів. Передусім ви приймаєте рішення, яке виявляється помилковим. Ви замовляєте вантажне таксі. Точніше, ви намагаєтесь замовити вантажне таксі. Бо по телефону замовлення на цей транспорт не приймаються. А коли ви розшукали диспетчерську, що відає вантажними таксомоторами (зручно! вигідно!), виявляється, що замовлення приймають лише на кінець вересня. Окрім того, за машиною треба з'явитися в парк (селище Лугове, їхати електричкою до 52-го кілометра) до виїзду машин (6.30 ранку).
- А вам, товаришу, власне, куди їхати? На вокзал? Перевозками в межах міста займається Міськтрансагентство. І взагалі, з приватними особами справи не маємо. Принесіть сплачену квитанцію мебльового магазину, тоді й будемо говорити! Не меблі? Тоді що ж ви перевозите? Що значить «різне»? Молодий ще грубіянити!
Якимось чином все ж вимолюєте вантажне таксі, і на перший раз ніби все гаразд. Але ви зарікаєтесь на майбутнє користуватися цим видом сервісу.
Наступного року ви заздалегідь умовляєте товариша по службі, власника «Запорожця», який нещодавно придбав машину і саме з цієї причини ще не встиг виробити імунітет проти набридливих прохачів. Щасливий власник «Запорожця» - людина слова і лише тому робить 19 рейсів, але відтак припиняє з вами вітатися. У цьому його підтримує майже половина працівників відділу, які дізналися, звичайно, в загальних рисах (все ж таки благородний чоловік!) про його митарства.
На третій раз ви вирушаєте до найближчого магазину і намагаєтесь ублагати водія, що привіз ящики з тонізуючим напоєм «Саяни». Інколи це, може, й вдається, але здебільшого - ні. Коли ж вам і пощастить, то доведеться пережити багато прикрих моментів. Спочатку вислуховуєте коментарі водія щодо вашого вантажу. Потім ви помічаєте пенсіонера Вилицюватого, який з цікавістю спостерігає за процесом перевозки, і згадуєте його геніальну властивість, що яскраво виявляється у писанні кляуз та анонімок. Ох, як неприємно відчувати себе людиною, що схиляє іншу людину до злочинного діяння!
Лише Найвища Байдаркова Мудрість, що прийде до вас рано чи пізно, приведе до єдино правильного рішення: за допомогою човникових переїздів (будинок - зупинка автобуса, зупинка автобуса - станція метро і, нарешті, метро до потрібного вокзалу) ви за яких-небудь чотири години перевезете всі речі, витративши, звичайно, максимум фізичної енергії, але мінімум моральної (що дорожче - говорити не будемо) і, що теж важливо, - мінімум коштів.
Етап четвертий: посадка у вагон поїзда. Поки що все відбувається, як в хорошій класичній драмі: з кожним актом трагічність все нагнітається, а вузол подій зав'язується тугіше. Ось чому не дивуємось, коли в проблемі доставки кожен наступний етап виявляється складнішим за попередній. Втім, етап посадки у вагон поїзда стає кульмінацією цієї драми. Саме на цьому етапі перед вами постає Найголовніша Трудність Доставки. І про неї доведеться розповісти детальніше.
Нам доводилось завантажуватись у вагони поїздів різних категорій - від фірмових експресів до вузькоколійних «ящерів» - і на різних меридіанах і паралелях. Проте реакція провідників завжди була однаковою: різкий протест і обурення.
Звинувачувати чесних трудівників залізничного транспорту не варто. На їхньому місці ви вчинили б так само. Якої ж реакції можна чекати від провідника, що уздрів безкінечний ряд тюків найрізноманітніших габаритів?
Найобразливіше, що ви порушуєте «Правила пасажирських та вантажних перевозок» лише трішечки. Ці правила дозволяють кожному пасажиру перевозити 36 кілограмів «ручної поклажі» у пасажирському вагоні та до 50 кілограмів у багажному вагоні.
Досвід показує, що навіть при організації байдаркового переходу за маршрутом мис Шмідта - Північний полюс - Гренландія - Шпіцберген вам не набрати вантажу по 50 кілограмів на душу. Але з цього ж досвіду видно, що навіть у дводенному поході на річку Бродівку маса вашого спорядження все ж перевищує законні 36 кілограмів.
Будемо відвертими до кінця: габарити тюків з упакованими металевими та дерев'яними частинами байдарок теж суперечать грізним «Правилам».
Напрошується простий і, на перший погляд, навіть елегантний спосіб руйнування цих протиріч: ви здаєте байдарки до багажного вагона і їдете до потрібної станції, чесно і сміливо дивлячись в очі і провіднику, і бригадиру поїзда, і ревізору. Ви могли б навіть глянути в очі самого міністра шляхів сполучення, якби він, звичайно, забажав проїхати разом з вами у вагоні № 10 поїзда Митрики-Решетне. Закону ви не порушили!
Але вже говорилося, що найбільш очевидні рішення - не завжди правильні. Нам відомо кілька випадків, коли байдарочники, зазнавши поразки у боротьбі з провідниками, похнюплено волочать байдарки до багажного вагона і потім цілу ніч не стулять очей в очікуванні майбутніх прикростей. І недобрі передчуття збуваються.
Здебільшого ви одержуєте на станції тюк, який за масою точно відповідає цифрі, зазначеній у багажній квитанції. Але зовнішній вигляд тюка викликає у вас неабияке занепокоєння. Бо здавали ви прямокутну призму, а вертають вам усічений конус. А коли розв'яжете тюк, то з нього посиплеться велика кількість деталей і жодна з них за своїми розмірами не перевищує 3,5 сантиметра.
Такого ефекту неможливо було б досягти навіть за допомогою великодіаметрового кульового млина. Напевно, багажні вагони в цьому відношенні мають приховані й невідомі нам можливості.
Одного разу, правда, видали тюк, у якому розміри деталей не зменшились, зате останні виявились спресованими настільки монолітно, що місця стикування не вдалося розгледіти навіть під мікроскопом.
Перебуваючи поміж Сціллою (залізничними правилами) та Харібдою (недосконалістю багажного обслуговування), ви змушені вдатися до хитрощів. Рятує у даному випадку надрукований на машинці текст приблизно такого змісту:
«З правил пасажирських та вантажних перевозок»
§ 62, «г» ...серед негабаритних вантажів для провезення у вагоні дозволяється: інвалідні коляски, сейфи з документами (для осіб, що мають посвідчення дипкур'єрів) та розкладні байдарки типу «Салют».
Цього короткого (обов'язково короткого!) тексту достатньо, щоби приборкати найлютішого провідника і навіть вусатого бригадира. Бо всі 197 пунктів «Правил», гадаємо, не знає сам міністр шляхів сполучення.
Другу перешкоду на цьому етапі подолати значно простіше. Справа в тому, що ви, рівномірно розподіливши вантаж між відведеними вам місцями, з жахом переконуєтесь, що все купе заповнене вщент, а в коридорі лишилося ще чотири тюки, яких зовсім нема куди подіти. Те, що ви не вмістилися, - не біда. Але в кожному з купе на своїй нижній полиці має їхати сторонній пасажир. Навіть толстовець у третьому поколінні, опинившись в подібній ситуації, протестуватиме. Та й не зустрічаються зараз толстовці!
Одначе вихід є: скласти на одну полицю всі речі, проходи заставити байдарками урівень з нижніми полицями, а самим улягтися валетом на одній полиці. Решта залежить від того, як швидко ви порозумієтесь із сусідами...
Етап п'ятий: висадка з вагона. На потрібній вам станції, тобто там, де річка впритул підходить до залізниці, поїзд: 1) або не зупиняється зовсім, 2) або стоїть одну хвилину.
З першого досить сумного варіанту є лише один вихід: знайти спільну мову з бригадиром поїзда. Ні, ні, це означає зовсім не те, що ви подумали! Ніяких амурів! Для встановлення контакту з бригадиром існують шляхи значно коротші і надійніші. Які? Чи варто про це говорити!? Адже чоловікам це відомо, а жінки однаково не зрозуміють.
У другому випадку все набагато простіше. Ви, звичайно, дуже нервуєте і десь шістнадцять разів бігаєте до провідника, благаючи його на потрібній вам станції Шамари розгорнути червоний прапорець і тримати його доти, доки останній тюк не викинуть із вагона. Ви заприсягаєтесь, що затримаєте поїзд не більш як на дві хвилини. А що таке дві хвилини, коли поїзд однаково запізнюється на півтори години.
Але на станції Шамари відбувається щось незрозуміле. Провідник справді розгортає червоний прапорець, трясе ним так переконливо, що до вагона наближається начальник станції дізнатися, що трапилось. Але минає лише 35 секунд і ви повною командою і з усіма своїми тюками опиняєтесь на шамарській землі.
Потім з олівцем у руках намагатиметесь пояснити цей феномен, але даремно. Якщо припустити, що на вивантаження одного тюка потрібна одна секунда (час, як розумієте, фантастично малий), все одно на всю операцію необхідно було б витратити значно більше хвилини, не рахуючи часу, потрібного на вихід з вагона членів екіпажу і на повернення Кока, щоб підібрати загублений у цій метушні черпак. Але факт залишається фактом - 35 секунд і ні секунди більше! Обговорення цього феномена посідає одне з центральних місць у програмі вечірніх розмов біля багаття.
Етап шостий: доставка до річки. Цей етап не викликає занепокоєнь через те, що в описі чітко вказано: від залізничної станції до річки - 250 метрів. Цю відстань ви сподіваєтесь подолати за півгодини і тому вдивляєтесь у майбутнє весело і оптимістично. І даремно, бо втрата пильності не минає безкарно.
Незабаром ви переконуєтесь, що автор опису був взутий, напевно, у семимильні чоботи, бо посланий у розвідку член екіпажу повертається вкрай змучений тільки через дві години. З його слів дізнаємось, що до річки він так і не дійшов. Розвідника беруть на перехресний допит, лейтмотивом якого є бажання з'ясувати, де він все ж таки вештався і чи смакував йому гуляш у станційній їдальні. Вивідувач твердо стоїть на своєму і виставляє як доказ черевики, на які налипла густа глина.
Переконатися в правдивості даних розвідника досить легко. Дві-три бесіди з аборигенами - і картина, описана першопрохідцем вашої групи, набирає конкретних обрисів: до річки 8 кілометрів, з них 6 - дорогою, а решта 2 - «так».
Через дві години по тому ви, ледве домовившись з власником підводи, запряженої кобилою, плентаєтесь дорогою, що хапає в глиняні обійми колеса екіпажу, і тоскно думаєте: якщо це дорога, то що ж на вас чекає протягом двох кілометрів, що називаються «так»?!
Останні метри на шляху до річки ви продираєтесь крізь чагарники навпростець. І саме в той момент, коли вам хочеться, кинувши багатопудові тюки на землю, повернутися на станцію і найпершим поїздом заїхати якомога далі, ви виходите на берег річки. І - ай!.. завмираєте, забуваючи навіть спустити на пісок тюк. Заради одного цього пейзажу варто було загравати з начальством залізниці, плазувати перед суворими сусідами по купе, тремтіти від страху, вивантажуючи з космічною швидкістю своє майно, і тягти через тайгу на витягнутих руках, ніби мале дитя, байдарку. Ще й як варто!
А подорож тільки починається! Живемо, хлопці!
Етап сьомий і останній: повернення. Повернення додому завжди пов'язане з елегійним настроєм, який, проте, не виключає суворого дотримання деяких правил.
Заповідь перша: речі та спорядження можуть бути зібрані як завгодно - з будь-якою швидкістю і недбайливістю (краще, щоб ступінь першої й другої була мінімальною). Але байдарка має бути вилизана, витерта, висушена і відполірована. Бо, ручаємося, інакше наступного сезону вона буде придатна хіба що для виконання плану з металобрухту.
Заповідь друга: краще закінчити маршрут на найменшій станції, яка розташувалась десь на незначній залізничній вітці, ніж на найкомфортабельнішому шосе союзного значення. Бо поїзди все-таки ходять за розкладом, і, яким би не був настрій машиніста, ви так чи інакше поїдете. А роздобути машину (ненавантажену) на віддаленому відрізку шляху - справа, що вимагає втручання фортуни.
Нарешті ви з упакованим багажем дісталися до залізничної станції Борщі й дізнаєтеся, що через неї йдуть два поїзди на добу, один з яких - приміський, а другий - той, що проїжджає через райцентр Глухів, де можна зробити пересадку. Стоянка цього поїзда у Борщах одна хвилина, а квитків на нього не буває ні-ко-ли. Та ні, бодай минулого тижня бригадир поїзда ніби спустив одне місце... Ба ні, це було, здається, минулого місяця. Точно, минулого!
Чим зарадити вам у цій ситуації, яка неминуча? Не знаємо. Намагалися: просити, волати, молити, інтригувати; обвішувалися всією наявною в групі фото- та кіноапаратурою і видали себе за наукову експедицію, яка тут, у Борщах, завершила маршрут, переконували, що необхідно здобуті нею стратегічні зразки міобіоценозу доставити за двадцять чотири години до Москви (через Глухів); просто стояли в черзі.
Все це допомагало мало, а точніше, не допомагало зовсім.
Проте (ще одне й не останнє чудо байдаркового походу!) всі завжди вчасно виїжджали.