Наближення. Наркотики і сп'яніння

Черепи й рифи

«Мессер Лудовіко, що це ви тут понавигадували?» — приблизно так сказав кардинал Іпполіто д'Есте[1] після того, як прочитав «Несамовитого Роланда» свого підопічного Аріосто.

Цей «Несамовитий Роланд» разом із віршами Байрона належав до моїх улюблених творів; я познайомився з ним у чотирнадцять чи п'ятнадцять років, а саме в імпозантному томі формату фоліо з ілюстраціями Доре. Це був переклад Германа Курца. Менше захопив мене переклад Ґріса у двотомному виданні «Реклам», яке я постійно носив із собою. Я читав його весною 1917 року на позиції Зіґфріда[2] і привіз обидва томики додому. Мені здається, що протягом воєн я читав більше, ніж за інших часів; і таку думку я вже чув також від інших.

Читання Аріосто небезпечне, про це знав іще Сервантес. Загалом літературна освіта ставить масштаби, які в реальності годі досягнути; поле гри стає надто широким.

Скептичне запитання Іпполіто д'Есте є не лише кардиналовим, але й кардинальним питанням. Воно часто цікавило мене, також і під час роботи над цим текстом. Знову і знов я ставив собі питання, чому я роблю або робив те або те — і що про це говоритимуть інші. А ще запитував себе про відповідальність.

Навряд чи варто перейматися тим, що, як казали раніше, «епікурейські свині» залізуть у маковий або конопляний садок. Епікуреєць не схильний до надмірності — вона може тільки зіпсувати насолоду. Епікуреєць насолоджується часом і речами, а тому є скорше протилежною фігурою до людини із залежністю, яка потерпає від часу. Між епікурейців годі знайти тип «ланцюгового» курця, серед них радше поширений тип гурмана, який завершує гарне частування імпортною сигарою. Насолоду він тримає в руках і вміє її приборкувати — менше з причин дисципліни, ніж самої насолоди.

Колись старі китайці подібним чином дозволяли собі час від часу люльку з опієм — можливо, так є й досі. Здається, що після багатьох страв людина виходить не лише на терасу і в парк, а й ніби із самої клітки часу й простору, дещо розширюючи таким чином можливе. Все це дає більше, ніж їжа й напої, навіть більше, ніж вино й добра сигара; воно виводить людину далеко назовні.

Саме тому з певного віку, наприклад тоді, коли вже можна виходити на пенсію, не повинно більше бути жодних обмежень — адже для тих, хто наближається до безмежного, межі слід відсунути якомога далі. Не кожен може тут ще щось вибудовувати за прикладом старого Фауста, проте кожен має бути вільним у плануванні незмірного.

Особливо це стосується того періоду, коли ultima linea rerum[3] підступає ближче й стає чіткішою. Трапляються старі винороби, які місяцями й роками живуть лише на хлібі й вині. Конрад Вайс[4] згадував про них.

Для страдника, години якого швидко добігають кінця, притишити біль, звісно, недостатньо. У його самотньому осідку ми маємо ще раз підвести його до багатства світу.

У годину смерті доречними є не речовини наркозної дії, а радше препарати, які розширюють та загострюють свідомість. Якщо людина має принаймні підозру, що ще може бути продовження й на це є певні причини, тоді краще залишатися пильним. Звідси випливає припущення, що існують різні якості переходу.

Навіть незалежно від цього деякі люди надають перевагу своїй індивідуальній смерті, щодо якої вони не хочуть почуватися ошуканими. Для капітана є справою честі останнім залишити борт корабля.

Врешті треба подумати й про те, що не тільки біль смерті можна взяти із собою, але також і її ейфорію. Можливо тоді, коли звучать останні акорди, нас чекають важливі послання — прийоми, передачі. Маски смерті демонструють відблиски цих послань.

Півень Асклепія[5] має строкате пір'я.

Окремо від насолоди слід розглядати духовну пригоду, спокуси якої відкриваються вищій та субтильнішій свідомості. Зрештою будь-яка насолода є духовною; в ній криється невичерпне джерело, яке підіймається, фонтанує у вигляді пристрасті, й будь-яке задоволення є тут недостатнім. «І в насолоді я жаги жадаю[6]».

Будь-яка реклама знає про контекст. Коли взимку з'являються каталоги із садівництва, їхні світлини збуджують жвавіше задоволення, ніж улітку квіти, що квітнуть на газоні. Так само й у природі на рекламу витрачається більше вміння й спритності, ніж на саме виконання. Візерунки крила метелика та оперення райської пташки служать тут доказом.

Духовний голод годі втамувати; фізичне має вузькі межі. Коли римський ненажера на кшталт Вітеллія[7] заковтував за день три величезні страви і внаслідок переїдання облегшував себе блювотним засобом, то це означає, що він страждав через диспропорцію між очима й ротом, хоча й цілком примітивного штибу. Диспропорція має свою шкалу; око також прикликає дух на поміч, якщо йому недостатньо видимого світу.

Більше за Вітеллія та йому подібних вмів насолоджуватися Антоній[8], що було можливо не так завдяки його сильнішому фізичному стану чи більшому багатству, як завдяки сильнішій духовності. У «Спокусі[9]» Флобера уявні тарелі повняться стравами, свіжішими й барвистішими, ніж їх могли б створити садівники чи кухарі, ба навіть художники. Антоній у своїй пустельній печері бачить джерело достатку, там, де воно безпосередньо кристалізується у з'яву. Саме тому аскет є багатшим, ніж загрузлий у насолодах Цезар, володар видимого світу.

Тип духовного шукача пригод я спробував змалювати в образі Антоніо Пері[10]:

«На перший погляд, Антоніо майже не відрізняється від інших ремісників, яких можна скрізь побачити в Геліополісі, що заклопотані своїми справами. А проте під цією поверхнею крилося щось інше — він був ловцем снів. Він ловив сни так, як інші за допомогою сачка ходять ловити метеликів. У неділю чи на свята він не їхав на острови й не шукав шинків на краю Пагосу. Він зачинявся в кабінеті для того, щоб вирушити у мандри сновидними краями. Він казав, що всі країни та невідомі острови вплетені в його мапу на шпалерах. Наркотики слугували для нього ключем для того, щоб входити в кімнати й печери цього світу.

Він також пив вино, але до цього його ніколи не спонукала насолода. Його переважно підштовхувала спрага до пригод і до пізнання. Він не подорожував для того, щоб колонізувати невідоме, а радше як географ. Вино було для нього одним із багатьох ключів, ключем до однієї з брам у лабіринті.

Можливо, це був лише спосіб, завдяки якому він оминав катастрофи й марення. Вони часто його заторкували. Він вважав, що кожен наркотик має формулу, яка надає доступ до певних загадок природи. Окрім того, він вірив, що можна дослідити ієрархію цих формул. Найвищі мали би дорівнювати філософському каменю й відкривати універсальні таємниці.

Він шукав головний ключ. Але хіба найсильніший аркан не повинен неминуче бути смертельним?»

Те, що невтомна гонитва за пригодами, далекими й чужими, означає дещо інше, стане зрозумілим лише в останню чергу. Антоніо натрапляє на решітку з перехрещених променів й зазнає смертельного поранення, одержавши сильний опік. У цих муках він відмовляється від морфію. У своїх мандрах йому йшлося не про насолоди і не про пригоди. Тут, безперечно, є допитливість, але допитливість, яка сублімується до тієї міри, аж поки він опиняється біля потрібної брами, яка не потребувала жодного ключа, а відкрилася сама собою.

Будь-яка насолода проживається через свідомість. А кожна пригода — через близькість до смерті, яка її огортає.

Пригадую одну картину, яку я бачив, коли ще тільки навчився читати; та картина звалася «Шукач пригод[11]»: моряк, самотній конкістадор, який ступає ногою на невідомий острів. Перед ним загрозливі гори, на задньому плані — його корабель. Він сам.

Ось так воно й мало бути. «Шукач пригод» у ті часи був відомою картиною, на виставках можна було бачити, як її обступають захоплені відвідувачі. Чудовий зразок літературного малярства, кульмінацією якого став «Острів мертвих» Бекліна (1882)[12].

Мода на цей жанр минула безповоротно, і сьогодні та картина припадає десь пилюкою, якщо взагалі збереглася. Вона мала символічний характер: корабель, залишений людиною, берег, на який вона ступила ногою, колорит, що наганяє страх і створює атмосферу очікування. Беклін був глибшим, а вже Мунк підійшов би до такого завдання зовсім по-іншому. Сьогодні знайшлося б інше рішення. Ми вже маємо деякі великі твори, в яких близькість смерті не те що змальована, — ці твори просякнуті смертю.

Від того «Шукача пригод» у мене в пам'яті різкіше закарбувалися лише окремі деталі: берег був усіяний людськими останками — черепами й кістками тих, які в подібній ризикованій пригоді зазнали поразки. Я зрозумів, що художник натякав на висновок: зійти на той берег було дуже заманливо, але й небезпечно. То все були кістки попередників, пращурів і врешті навіть власні. Берег часу був усіяний ними. Якщо часові хвилі виносять нас на цей берег, якщо ми причалимо, то зазнаємо поразки. Пригода є концентрованим життям; тоді ми дихаємо швидше, а смерть підкрадається ближче.

Череп із перехрещеними кістками довгий час був загальновизнаним символом не лише у склепах та на полях смерті, але й у мистецтві. Особливо в епоху бароко він став улюбленим мотивом разом із пісковим годинником і серпом[13]. Сьогодні було б примітивним використовувати його в такому значенні; його ранг можна прирівняти скорше до дорожнього знаку. Уже тоді, коли художник «Шукача пригод» помістив його на картині, він піддався спокусі літературної алюзії.

Ми ставимо собі запитання: як можливо, що об'єкт на кшталт людського черепа міг виступати мотивом високого мистецтва, який навіть сьогодні залишається для нас зрозумілим, тоді як такий самий об'єкт, представлений сучасниками, нас більше не задовольняє, ба навіть набуває комічних рис?

У зв'язку з цим варто зауважити, що будь-який предмет може набути або втратити свою символічну силу. Він служить мушкою, за допомогою якої око фіксує ціль. Якщо добре наведено, то відблиск цілі повідомить про це мушці. Й цей відблиск зберігається на старих картинах, він «ще довго світить услід». Тут передалася не лише краса того, про що йшлося, але й ряхтіння непроминущості. Афродіта не лише символізувала закоханих — в обіймах вона була представлена ними й ставала безіменною.

Череп старого майстра лякає нас і сьогодні. Своїми очницями він дивився на смерть — це передалося навіть атомам.

Натомість череп «Шукача пригод» — суто реквізит. Там — символ, а тут — орнамент, там — міф, а тут алегорія, там — наближення, а тут — віддалення.

При цьому слід врахувати, що сучасник, навіть із суто живописного погляду, не зможе зрівнятися за вмінням зі старим майстром, навіть якщо з мистецького погляду він буде з ним нарівні. Швидко тане задоволення, порозуміння спостерігача з тим здобутком, слава про який переживе митця. Бідолаха був, не знаючи того, фальшивомонетником. Фальшива банкнота береться на віру, але раніше чи пізніше йде поголос: їй бракує еквіваленту. Банкнота не має покриття: тут — паперова претензія, а там — золотий запас, тут — видимість, там — дійсність.

Фальшиві банкноти часто є оманливо бездоганними, лише поодинокі знавці можуть розгледіти їх з першого погляду. «Розгледіти» означає в таких випадках «пізнати, що за ними нічого немає».

З винаходом рентгенівського проміння спроби досягти певного ефекту, демонструючи череп, стали цілком абсурдними. Тут, можливо, варто було б уточнити, що ми маємо на увазі: заувага не про фізичну, а про фундаментальну оптику — про новий, майже інстинктивний та за своєю ґенезою цілком відповідний своєму жанру спосіб людей бачити. Тут промені поводяться як емпіричний наслідок, спричинений зміною форми.

Ця фундаментальна зміна, яка позначилася також на фізиці та її інструментарії, має не лише вищий рівень, на якому дихання стає важчим, але й глибші шари, де матерія стає щільнішою та змістовнішою. В обох випадках від того виграє фізика.

Проте важливим є також те, що таким чином змінюється і ставлення до смерті, і ця зміна заторкує не лише віру та мислення, але й саме мистецтво вимагає пошуку відповідної форми вираження. І це також одна з причин того, що череп, як і багато чого іншого, більше не є «переконливим».

Однак це питання перспективи, але не самої субстанції. Сила черепа «в собі» залишається незмінною, але з його допомогою ми вже не наводимо на ціль. Окрім того варто зауважити, що загалом ми є свідками ерозії символів. Лише деякі сили зможуть чинити опір цій тенденції — можливо, тільки материнська сила любові.

Усе це має позначитися на мистецтві, й так воно і відбувається — спершу ex negativo, але з «чутливими вусиками». Знецінення класичних символів позначає кожну зміну стилю. Під час Великого переходу[14] йдеться не про окремі символи, а про символічний світ загалом. Тут варто ще раз нагадати про те, що в «Стіні часу[15]» було сказано про «вибілення[16]». Врешті його слід розуміти не як нігілістичний акт, а як офензивне повернення. Світ не є безбарвним, і тут ідеться про порятунок барвистого світу.

Повертаючись до нашого прикладу, хотілося б згадати вапнякові стіни, які здіймаються над Лазуровим берегом або над зеленими килимами долини Дунаю. Це можуть також бути крейдяні скелі на узбережжі острова Рюґен або коралові рифи в Тихому океані.

Там смерть більше не сліпить окремішнім черепом, таких черепів там ціла купа. Все це було сформованим кістяком життя — равликові хатки та мушлі, панцир діатомеї[17], корали, які нашаровувалися протягом тисячоліть, аж поки досягли значного ступеня закам'янілості. На виткані в доісторичних морях форми наклав свій відбиток телурійський тиск, він навіть нищив ці форми, коли ставав надмірним. Потім знову руйнування через падіння й прибій, руйнування аж до рівня молекул, які знову стають здобиччю життя й утворюють кола, спіралі, симетрії.

Усе це гра на рівні вапнякових відкладень, одна з багатьох. Кам'яновугільний ліс занурюється у пласти, й те сонце, якого він напився, він видихає вогнем технічного світу. Зміни відбуваються протягом еонів — як і в моменти, коли кристали льоду перебувають на нульовій позначці, й байдуже, тануть вони чи сковуються морозом, — вони дзеркально подібні.

Ось що дрімає у вапнякових стінах і чекає на те, щоб ожити через мистецтво.

Формується нове ставлення до смерті. І це важливіше за всі звершення у технічному світі. Великий перехід.

Живе не лише вапнякова стіна, але й пустеля. Мойсей знав про це. То була змія, перетворена на палицю, за допомогою якої він пробився крізь скелю до води. Наші пустелі також спраглі за такою водою; вони переповнені спраглими. І ця спрага стане сильнішою, коли людина насититься.

Невдовзі держава, цей «дракон із тисячею лусок[18]», стане єдиною живою істотою, яка населяє пустелю, прикрашаючи її своєю фата морганою. Найвища монополія — це монополія мрій; про це знали жерці ще з давніх-давен.

Одним із привілеїв богів є те, що вони залишаються у світі образів і лише зрідка виходять із нього у зовнішній світ. Відблиск того світу стає барвистим[19].

Для нас таке дозволено меншою мірою. Ми здогадуємося про повноту світу образів завдяки тому барвистому відблискові й рідко, хіба у сновидіннях, виходимо зі світу зовнішнього.

Як уродженець суходільного краю я познайомився з морем спершу з розповідей, а коли вперше побачив хвилі, вони здалися мені доволі пересічними. Й тільки тоді, коли виникала загроза втопитися, хвиля ставала велика, так ніби дотепер та хвиля, висока чи низька, була лише лаштунками, аж ось починалася гра. Саме таку хвилю намалював Хокусай. Такою слід бачити вапнякову стіну.

Якось один ніґґер, про якого я ще розповідатиму, позбавив свою подругу цноти й потім запитав, як їй було, на що вона відповіла: «Я уявляла собі це гарніше». Йому було прикро, але це є правилом.

Навіть злочин має уявне зачарування. Пограбування банку, як воно відбувається в романі чи фільмі, може бути притягальним для розуму, що знається на витонченості або на сміливих ходах, під час яких певна програма втискається в секунди. На практиці з'являється неочікуване і доволі мінливе. Після того як Раскольников убив стару лихварницю, що, на його думку, не вартує й блощиці, в передпокої з'являється її побожна сестра, яку він змушений приректи на таку саму долю.

До речі, до геніальних ходів роману зараховують те, що уявна частина злочину відділяється від вини. Враховуючи подвійне вбивство, до того ж здійснене підступним чином, сокирою, вирок є доволі м’яким. Іншим в'язням це муляє як більмо на оці; вони вважають, що «панок» легко відбувся.

Навіть при сп'янінні годі уникнути розчарування. Воно відбувається не зовсім у співвідношенні до злочину й кари, а радше в рамках розширеного тлумачення, до якого, до речі, пасуватиме також злочин і кара. Сп'яніння і злочин перебувають по сусідству, й часом їх важко відокремити, а особливо коли вони опиняються близько до межі.

У сп'янінні — байдуже, діє воно седативно чи збудно, — час випереджається, організовується по-іншому, позичається. Цей час вимагатимуть назад; за припливом іде відплив, барви бліднуть, світ стає сірим, нудним.

Усе це ще можна вписати в рамки фізіології й психології, хоча вже тут чигають катастрофи. Водночас відбувається Прометеєва крадіжка світла й образу, проникнення в ареал богів — там також є час, хоча кроки стають ширшими й твердішими, залишаючи після себе величезні сліди. Там також є небезпеки, адже за те, що «прожив, як боги, я раз один[20]», треба платити.

Час, який я первинно визначив для цієї теми, вже минув, він остаточно вичерпався. Якось я взявся за ідею написати есей, присвячений Мірчі Еліаде[21] з нагоди його 60-річчя («Наркотики і сп'яніння», «Антей», 1968). У другій частині мало йтися про особливі види досвіду; й ось ця частина розширилася на всі боки. Я міг би суворіше звести її до системи, тож обмірковую у зв'язку з цим деякі поняття, які щораз знову виринають; тоді для читача буде зручніше слідкувати за текстом, який розгортається аркуш за аркушем.

Тема веде далі, але не до кінця — про що й натякає заголовок, що пасує до будь-якого розвитку, а особливо до мистецького, а також до життя загалом. Власне робота була спрямована не так на те, щоб написати книжку, як на те, щоб сконструювати апарат, транспортний засіб, в який сідаєш одним, а виходиш іншим. І насамперед це стосується самого автора — розмисли ad usum proprium[22], для власної орієнтації. Читач за бажанням або за потреби може взяти в них участь.

Наркотики і сп'яніння

Уплив наркотиків амбівалентний; вони впливають як на дію, так і на споглядання: як на волю, так і на уяву. Обидві ці сили, які нібито виключають одна одну, часто викликаються тим самим засобом, як то знає кожен, хто принаймні раз спостерігав за товариством, що бенкетує.

Проте є доволі сумнівним, чи справді вино можна зараховувати до наркотиків у вузькому сенсі. Можливо, його первинна сила протягом тисячоліть вживання була одомашнена. Про дещо потужніше, але також лячніше ми дізнаємося з міфів, у яких Діонісій постає як господар свята зі своїм почтом із сатирів, силенів, менад та хижих звірів.

Переможний похід цього бога відбувся в протилежному до Александра напрямку: з Індії через Близький Схід до Європи, і його завоювання виявилися довготривалішими. Діонісій, як і Адоніс, вважається засновником оргіастичних свят, періодичність яких глибоко переплетена зі світом історії, а із самими святами тісно пов'язаний пишний фалічний культ. Він не становив змісту діонісій, а був одним із одкровень, які підтверджували таємницю та обов'язковість її сили. Як свідчив один давній автор, порівняно з цими відправами «святкування Афродіти на Цитері можна було назвати благочестивими дитячими забавками».

Ця первісна сила вина розтанула; ми бачимо лише її пом'якшене повернення в осінніх та весняних святах виноробних країн. З припливу жаги життя, барв, мелодій, гротескних картин рідко виринають сліди давнього світу містерій з їхнім моторошно заразливим насильством. Тоді на обличчях, у стрибках і танцях з'являється щось архаїчне. І насамперед сюди належить маска, символ «перевернутого світу».

Порівнюючи тріумфи Александра і Діонісія, ми заторкуємо таким чином різницю між історичною та стихійною владою. Успіх в історії, наприклад завоювання Вавилона, є швидкоплинним і прив'язаним до імен. Саме в цій формі мить більше не повертається; вона утворює ланку в ланцюгу історичного часу. Для перемін усередині світу стихій імена й дати неважливі, а проте ці переміни стаються знову і знов, і не лише попід історичним часом, але й усередині його. Вони вириваються, як магма крізь земну кору.

Але повернімося до вина: Александр був змушений відступити з Індії, тоді як Діонісій донині править там як безіменний господар свята. Вино змінило Європу сильніше, ніж меч. Вино досі вважається медіумом культових перетворень.

Обмін новими отрутами та видами сп'яніння, а також гріхами, лихоманкою і хворобами не має точної дати, з якою коронація або вирішальна битва закарбовується в пам'яті. Все залишається в темряві, в переплетеному корінні. Ми можемо робити лише припущення про можливі події, але нам годі виміряти їхній розмах та проникнути в їхню глибочінь.

Коли 1519 року Кортес висадився в Мексиці, ця подія вписалася для європейців в історичний світовий порядок, а для ацтеків — у порядок магічний. У Мексиці сон ще сильніший за свідомість, яка не спить, передчуття прив'язує міцніше, ніж слово. При таких контактах відбувається дзеркальний рух туди й назад, який постає то як грабунок, то як дар, а потім знову як злочин і кара — наприклад, у жертвах: тут Монтесума, там Максиміліан, обидва імператори Мексики. Під поверхнею поперемінно виникають і приймаються зародки, картини, сновидіння, які руйнують одні племена і запліднюють інші, але їхній вплив не піддається точному опису й датуванню.

Статистика, навіть там, де вона є точною, не може видобути з проблеми більше, ніж самі цифри. Проблема залишається незаторкнутою у своїй глибині; вона залишається в прямому сенсі слова контроверсійним питанням. Особливо це стосується сфер, які межують із психікою, як і для кожного типу поведінки, також і поведінки тварин, і тим більше коли це стосується нашої теми: наркотиків і сп'яніння.

Тут, у зв’язку з тютюном, найбільшим дарунком Америки Європі, ми маємо згадати досить точні цифри щодо зв'язку між нікотином та цілою низкою хвороб. Такі дослідження належать до сфери економіки; проте тут треба погодитися з терміном «користь», під яким вони проводяться.

Користь у цьому випадку має гігієнічну природу. Проте в іншому плані зі сп'янінням можна пов'язати й певний здобуток — уже саме слово «Genuß[25]» вказує на це. Тут можна згадати про затишок під час розмови, про скорочення нудної та вивітрення похмурої години, про асоціацію, яка саме таким чином стимулюється, — про ту найвищу мить щастя. Будь-яка концентрація, але також і будь-яке розслаблення, мають свою ціну. Чи варте задоволення витрат? Тут криється проблема, до якої статистика може дати одні тільки цифри. Ця проблема виникає в курця перед кожною сигаретою.

Статистика лише доводить уже давно відомий факт: наркотики є небезпечними. Той, хто зв'яжеться з ними, йде на ризик, який буде то вищим, що менше його враховували. У цьому плані, тобто в порівнянні вигод і втрат, статистика має свою вагу.

Якщо ми вирішили взяти до розгляду вино й тютюн, то лише тому, що, коли є така можливість, рекомендується відштовхуватися від відомих величин. Хоча до самої теми вино й тютюн стосуються лиш побічно. Для Бодлера вино, поряд із гашишем і опієм, відчиняло браму до штучних раїв[26]. Любитель вина по праву не погоджується розглядати вино як наркотик. Йому краще, щоб вином займалися винороб і бондар, а не хімік і фабрикант. Від плекання виноградної лози й до воскресіння винограду з пивниці садівники й ремісники досі присвячують вину свою старанність і мистецтво; вино й досі вважається даром Божим, наділеним дивовижною силою перетворення. Кров землі та водночас кров богів.

Якби ми захотіли розглянути вино як наркотик, тоді мали б просто одне з тверджень поряд з іншими, як, наприклад, твердження про те, що воно містить алкоголь. До світу наркотиків тютюн, здається, стоїть ближче. Нікотин дає уявлення про те, що є можливим у сфері алкалоїдів. Жертви курінню, які щоденно приносять на нашій планеті, провіщають легкість, духовне вивільнення великих мрій про політ. Але порівняно з магічною силою опію тютюн є лише слабким піднесенням, приглушеною ейфорією.

Як і багато інших етимологічних пояснень, етимологія слова «Droge» («наркотик») залишається незадовільною. Так само, як у слові «алкоголь», тут є похідні з іспано-арабської, а також із середньовічної латини. Походження від нідерландського «drog» («сухий») є ймовірнішим. Наркотики були речовинами, які потрапляли з різних країн через травників і дрогерії на прилавки й були знайомі лікарям, кухарям, парфумерам і торговцям прянощами. Відтоді слово «Droge» зберігає відтінок таємничого, магічного начиння, насамперед східного походження.

У нашому контексті наркотик є речовиною, яка продукує сп'яніння. Щоправда, тут мусить додатися щось особливе, що відрізнятиме ці речовини від тих, які служать потребам медицини або самому лише задоволенню. Це особливе слід шукати не в речовині, а в намірі, адже як медичні засоби, так і засоби насолоди (Genussmittel) можуть вживатися також у цьому вузькому сенсі, як наркотики, що викликають стан сп'яніння.

Шекспір у «Сні в літню ніч» говорить про «звичайний» сон, який він відрізняє від сильніших, магічних чарів. Один із них приносить сновидіння, а інший — візії та пророцтва. Подібним чином проявляється й особливе сп'яніння, викликане наркотиком, наслідки якого важко описати. Той, хто прагне такого сп'яніння, має особливі наміри. А той, хто вживає слово «наркотики» саме в такому сенсі, припускає розуміння слухача або читача, яке годі визначити через more geometrico[27]. Разом із ними він проникає у прикордоння.

Настоянки й концентрати, відвари й еліксири, порошки й пігулки, мазі, пасти і смоли можуть у цьому особливому сенсі вживатися як наркотики. Речовина може бути твердою, рідкою, димо- чи газоподібною; наркотик можна з'їсти, випити, втерти, вдихнути, викурити, занюхати, вколоти.

Для того, щоб викликати сп'яніння, потрібна не просто якась конкретна речовина, а певна її кількість або концентрація. Доза може бути замалою або завеликою — в першому випадку вона не виведе зі стану тверезості, а в другому може призвести до втрати свідомості. Призвичаєність до певного наркотика, як відомо, ускладнює можливість притримуватися середнього шляху: з одного боку — депресія, а з другого — сама доза, які стають загрозливішими. Дедалі вищою стає ціна, яку потрібно платити за задоволення. Тоді лишається тільки повернути назад або пропасти.

Коли ефект наркотика слабне, можна збільшити його кількість або концентрацію. Те саме стається з курцем або пияком, який спершу збільшує звичну дозу споживання, а потім переходить до міцніших ґатунків. Таким чином, це вказує на те, що чистої насолоди йому вже недостатньо. Третя можливість полягає у зміні періодичності — в переході від щоденної звички до рідкісного ексцесу з нагоди свята.

У цьому третьому випадку збільшується не сама доза, а сприйнятність. Курець, який демонструє дисципліну й задовольняється однією ранковою сигаретою, одержить своє, коли досягне інтенсивності насолоди, яка, незважаючи на значно більше споживання, дотепер залишалася для нього невідомою. Проте це знову ж таки веде до спокуси.

Чутливість може стати надзвичайно високою і, відповідно, сама доза малою, навіть мінімальною. Ми знаємо з часів Ганеманна[28], що навіть найменші сліди речовини можуть бути дієвими, і це підтверджує сучасна хімія. Але поряд із рецептом має бути й рецептивна[29] готовність. Саме тому гомеопатична медицина допомагає не кожному; вона передбачає гомеопатичну поведінку. Чутливому достатньо натяку. Таким є загальний закон не лише в рамках гігієни, але й способу життя загалом. З другого боку, залишається актуальним прислів'я: «На грубу колоду є великий клин».

Отже, доза може бути мінімальною. За певних обставин сп'яніння здатні викликати речовини, які вважаються нейтральними, наприклад повітря. Саме на цьому заснована ідея доктора Окса в Жуля Верна[30].

Під приводом будівництва газового закладу доктор Окс завдяки подачі чистого кисню змінює ментальність жителів маленького містечка, вводячи їх у стан сп'яніння. Таким чином, завдяки концентрації речовина, яку ми вбираємо у себе з кожним вдихом, стає «отруйною» за Парацельсом: «Sola dosis facit venenum[31]».

Доктор Окс дистилював повітря. З цього можна припустити, що для чутливих натур воно може бути п'янким. Так воно й є насправді. Небагато знайдеться людей, які бодай на якусь мить не пережили оту «юність як сп'яніння без вина», про яку згадує Ґете.

Безперечно, для цього потрібна несхитна готовність, яка належить до ознак юності. Проте завжди діятимуть й інші фактори, або «вищі потенції[32]» відомих та невідомих речовин, або ж атмосферні впливи. В романах можна натрапити на такі вислови, як «повітря було як вино». «Незбагненна радість» підіймається з якихось майже нематеріальних джерел.

Проте «вдала година» може принести й меланхолію. Часто вона має попереджувальну, застережну силу й завдяки цій властивості не менш корисна, адже нерідко саме таким чином дають про себе знати небезпеки, що наближаються. Поряд зі сприйняттям, яке так само важко пояснити, як і заперечити, є багато такого, що потребує особливо загостреної чутливості. Александер фон Гумбольдт[33] у своїй «Подорожі до країв рівнодення» детально зупиняється на явищах, які передують виверженням вулкана і землетрусам та пов'язаним з ними неспокоєм людей і тварин, який можна назвати як передчуттям, так і особливим сприйняттям.

Знову й знов аж до сьогоднішнього дня робилися спроби виділити речовини або психогенні сили з атмосфери. Так, Месмер[34], відштовхуючись від магнетизму, гадав, що відкрив «флюїд», який струмує з людського тіла й може накопичуватися в певних предметах, що правлять за своєрідні акумулятори. Месмеризм у лікувальному мистецтві породив не одну моду, його впливи продовжують жити у літературі. Особливо захоплювався ним Е. Т. А. Гофман. Вже сама дисертація Месмера мала неабиякий розголос. «De planetarum influxu[35]» — таку назву міг би мати й трактат Новаліса[36] або один з дописів до «Атенеума[37]».

Менш відомим, хоча й важливішим за Месмера, був Карл-Людвіг фон Райхенбах[38], який відзначився не лише як натурфілософ, але також як геолог, хімік і промисловець. Райхенбах гадав, що завдяки «одичній силі» знайшов речовину, випромінювання якої можна порівняти з флюїдами Месмера. Він гадав, що цей од, хоч і поширений скрізь у природі, проте сприймається лише істотами витонченої організації, яких Райхенбах назвав сензитивними або, у випадку особливо високої чутливості, надсензитивними.

Райхенбах, у якого натурфілософські міркування поєднувалися з природничою точністю, намагався експериментально довести існування оду та використовував для цього сензитивних, подібно до того, як короткозорий послуговується окулярами. У зв'язку з цим він розробив процедури, які ми сьогодні назвали б тестами, і хоча апаратів він не застосовував, але прагнув до дуже тонкої диференціації. Наприклад, людина не потрапляла до кола сензитивних, якщо не могла відчути різниці температур між гострим і тупим боком курячого яйця, тримаючи його двома пальцями. Райхенбах наважувався проникати в такі сфери, які хоч і не були далекими або замкненими, але залишалися недоступними навіть для загального розуміння.

Проте фізики не хотіли нічого чути про од, так само як психіатри та неврологи — про сензитивних. Усе це засмучувало Райхенбаха як природознавця, тоді як філософ він міг на все це не зважати. Райхенбах прийшов зі своїми ідеями в найнесприятливіший час. Ще більшою мірою це стосується Фехнера[39], який розглядав математично-фізичні уявлення про світ як «нічну сторону» всесвіту й дістав велику користь із праць Райхенбаха для своєї «психофізики».

Міркування Фехнера про одушевлення небесних тіл та рослин не мали розголосу в часи, коли з небувалою силою пробивали собі шлях механістичні теорії. У медицині починав домінувати позитивізм, гібрисом якого стали вихваляння одного хірурга про те, що він під час своєї роботи ще жодного разу не бачив душі.

Такі суперечності в межах споглядання створюють враження, ніби дух активний в обох крилах одного будинку, між якими немає дверей. Тут може також спасти на думку подвійне дзеркало, сторони якого розділені непрозорим шаром. Та все-таки настають часи, які наближають єдність споглядання. Воно ніколи не може бути абсолютно досконалим, адже як математично-фізичні, так і натурфілософські уявлення Райхенбаха та Фехнера є лише аспектами «внутрішнього [світу] природи».

Отже, доза, яка призводить до сп'яніння, може бути мінімальною, якщо на те вистачить підготовки. У цьому плані також трапляються сензитивні, наділені особливою чутливістю. Норми, встановлення яких, на думку законодавця, є необхідністю, наприклад у правилах дорожнього руху, дають про це доволі приблизне уявлення. Законодавець ставатиме дедалі суворішим, оскільки емпіричний світ щодня надає нові докази того, що у сп'янінні та техніці стикаються дві сили, які виключають одна одну. Власне, це стосується загалом не лише наркотиків. Кількість засобів та діапазон їхнього застосування безперервно зростають. Постає дедалі більше завдань, для виконання яких помірне вживання наркотиків не лише рекомендується, а навіть є неминучим. Усе це перетворюється на особливу науку.

Схильність до сп'яніння може стати такою сильною, що стає достатньо вже самої поведінки, а засоби стають непотрібними. Особливо це властиве аскетизму; його тісний зв'язок з екстазом відомий уже здавна. До стриманості, неспання та посту приходить самотність, яка знову і знову дає сили митцям і вченим. Звідси й потік фіванських картин[40]: візій на відстані, не пов'язані з наркотиками, вже не кажучи про якісь апарати.

Мислитель, митець, що перебуває в хорошій формі, добре знає такі фази, під час яких струменить нове світло. Світ починає говорити та відповідати духові з дедалі більшою силою. Речі ніби заряджаються; їхня краса, їхній осмислений порядок проявляються в новому світлі. Це буття-у-формі є незалежним від фізичного самопочуття; часто воно перебуває в суперечності з ним, часто здається, що в стані ослаблення образи знаходять легший доступ, ніж за інших обставин. Проте ще Райхенбах попереджав, що чутливість і хворобу можна завиграшки сплутати — і тут легко припуститися помилки, що часто трапляється в диспутах, в яких, відходячи від твору, роблять висновки про психе митця. Невипадково, що саме наш час багатий на такі суперечки. Очевидно, не лише в житті окремого індивіда перед продуктивними фазами з'являються стани підвищеної сприйнятливості, те саме відбувається й при зміні стилю в межах культур. Ці стани проступають у вавилонському змішанні як формальної мови, так і мови загалом.

Юнґ-Штіллінґ[41] визначає сприйнятливість як «здатність до передчуття» і має на увазі високу чутливість, якої можна досягти певним способом життя. «Нарешті навіть суто благочестива людина шляхом тривалих вправ та через самоперетворення перед Богом може досягти стану зачарування та магнетичного сну». На його думку, «душа в природному стані проявляється через мозок і нерви, а в магнетичному стані — без того і того». Мовляв, тільки після смерті ясновидний сон у людини розкривається на повну силу, адже тоді він цілковито відокремлюється від тіла, й ця здатність є значно довершенішою, ніж то можливо досягти за життя.

Наділені здатністю до передчуття в Юнґа-Штіллінґа приблизно відповідають надсензитивним Райхенбаха; відповідно до сьогоднішнього слововжитку їх можна назвати надзвичайно рідкісними мутантами, які час від часу все ще з'являються на світі. Здатність до передчуття можна розвивати, але вона все ж таки має бути вродженою. Таким чином Юнґ-Штіллінґ пояснює, зокрема, випадки, коли застережливі сновидіння або візії мав не загрожений, а третя особа, яка відігравала для нього роль приймача. Ця здатність не має бути пов'язаною з якимись етичними чи духовними здібностями; вона може проявитися як у пересічної, так і в геніальної особистості. В образі князя Мишкіна Достоєвський змальовує тип високорозвинутої здатності до передчуття, така людина справляє на своє оточення враження ідіота.

У старих та нових біографіях щоразу натикаємося на постать сензитивного, якого перед появою вогню, блискавки чи якогось іншого нещастя охоплює непогамовний неспокій або дихавиця, і він залишає приміщення, в якому перебував разом з іншими, що й далі залишаються безтурботними.

Стани збудження або медитації подібні до станів сп'яніння; вони можуть також виникати без використання токсичних засобів. Усе це вказує на те, що за допомогою наркотиків пробуджуються сили, які є значно масштабнішими, ніж якась специфічна інтоксикація. Наркотики є ключем до сфери, яка залишається недоступною для звичайного сприйняття, але це не єдиний такий ключ.

Для того, до чого прагне людина, поняття сп'яніння є недостатнім, тож його слід певним чином розширити, охоплюючи різнорідні й навіть протилежні прояви. Ми почали з констатації, що наркотики діють як на волю, так і на сприйняття. В межах цієї амбівалентності існує ціла шкала, яка в обидва боки веде до втрати свідомості та врешті до смерті. Наркотики можуть бути бажані як засоби збудження і стимулювання, як засоби сновидінь, наркозу та як фантастикуми[42]; вони служать як для знеболення, так і для збудження. Хасан Саббах[43], гірський старець, був знайомий із повним діапазоном цієї шкали. Він вів посвячених, які пізніше назвалися асасинами, від спокою штучних раїв аж до шаленого амоку проти місцевих володарів та їхніх намісників. Щось споріднене, хоча й цілком інакше, можна знайти в заплутаності нашого технізованого світу. До його тенденцій належить як втеча в стан наркозу, так і підсилення моторики завдяки стимуляторам.

Законодавець змушений спростити цю повноту. Він трактує сп'яніння як «стан, спричинений дією п'янких отрут, зокрема, гостре отруєння алкоголем». Йому належить прийняти рішення: чи пов'язане сп'яніння з певною дією або бездіяльністю, чи ні. Визначити, в якому стані свідомості починається відхилення, що вже є порушенням закону, доволі складно, оскільки існують наркотики, які, принаймні тимчасово, поліпшують технічні результати. Для учасників змагань такі засоби були відомі в усі часи, але межа між допінгом та дозволеним збудженням доволі нечітка.

Щороку на ринку з'являються нові наркотики, небезпечність яких часто можна виявити лише тоді, коли вони вже завдали шкоди. Інші речовини завдають мінімального збитку, але за десятиліття вживання негативний вплив сумується й може призвести до фатальних наслідків. Це стосується як збудних наркотиків на кшталт тютюну, так і седативних типу легкого снодійного. Окрім того стимулянти і седативи часто вживаються паралельно або, якщо точніше, один проти одного. Пилка рухається туди й назад. Тут можна згадати і навантаження терезів: до кожного тягарця на протилежну шальку кладеться такий самий. Так утримується штучна рівновага, аж поки одного дня терези зламаються.

Сторонній і тверезий спостерігач насамперед помічає ту частину спектру сп'яніння, де відбувається рух. Тоді вже неможливо ігнорувати інакшість; око і вухо вловлюють її. Слова для цього стану вказують, принаймні в країнах пива і вина, або на надмірне вживання напоїв, або на зростання активності. Переважно вони зводяться до латинського «bibo» та «ebrius[44]>, староверхньонімецького «trinkan» та ґотського «drigkan».

Тоді як «Rauschen» (сп'яніння) вказує на жвавий рух. Цей рух може стати несамовитим — англосаксонське «rush» (квапитися) також з цієї категорії. Тут треба уявляти собі підвищену, вібруючу вітальність. «Rauschzeit» іноді є паруванням. Про вепра кажуть, що він став «rauschig[45]». Комахи й пташки збираються у зграї; одразу після весільного лету в термітів відпадають крильця.

«Rauschzeit» є часом у зграй, коли люди і звірі збираються разом. Саме тому активна, вольова сторона сп'яніння відома краще. Сп'янілий не цурається товариства; йому приємно почуватися в святковому гармидері, він не шукає самотності. Часто його поведінка привертає увагу, проте тут йому дозволена більша свобода, ніж тверезому. Охочіше дивляться на того, хто сміється, ніж на похмурого; того, хто розвеселився, сприймають поблажливіше, часом навіть як людину, що розвіює нудьгу та поліпшує настрій. Коли входить посланець Діонісія, він прочиняє двері до блазенського світу. Цей настрій передається навіть тверезим.

Така підвищена активність, яку годі не помітити, надає слову «сп'яніння» особливого акценту. Загалом видима сторона речей навіть у мові претендує на більшу частку, ніж сторона прихована. Прикладом тут слугує слово «день». Коли ми його вимовляємо, то охоплюємо водночас і ніч. Отже, світлова сторона включає також і ніч. Зазвичай про таке ми майже ніколи не думаємо. Так само слово «Rausch» (сп'яніння) хоч і підкреслює зростання життєвих сил, також включає в себе їхнє приглушення: летаргічні й нерухомі стани, подібні до сну та мріянь.

Сп'яніння виражається в різноманітних, часто протилежних проявах; так само різний вплив чинить і наркотик. Проте обидва явища доповнюють одне одного, утворюючи єдиний комплекс широкого діапазону. Хасан Саббах за допомогою гашишу приводив своїх асасинів як у світ щасливих мріянь, так і у світ убивств.

Той, хто бажає знеболювального, поводиться інакше, ніж той, хто прагне сп'яніння фантазера. Перший шукає не товариства, а самотності. Він стоїть ближче до залежності, тож намагається приховати власні дії; йому також чужа періодичність свят. «Прихований пияк» вважається підозрілим типом.

Той хто за звичкою доводить себе до тяжкого сп'яніння, приречений робити все потай, оскільки наркотики майже завжди походять із темних джерел. Їхнє вживання веде у зону нелегальності. Тож коли такий сп'янілий вже не цурається публіки, то це може бути ознакою початкової анархії. Так, після Першої світової війни можна було спостерігати в кав'ярнях наркотизованих, які «втуплювалися поглядом у порожнечу».

Сп'янілий уникав товариства не лише тому, що боявся його з різних причин. Він за своєю природою потребував самотності; його сутність націлена не на те, щоб ділитися з кимось, вона має приймальну, реципієнту природу. Він ніби сидить перед магічним дзеркалом, нерухомий, заглиблений в самого себе, а отже, завжди є ця самість, якою він насолоджується, або у вигляді чистої ейфорії, або у вигляді картини світу, яку формує його єство й повертається, заливаючи його. Існують лампи, чиє флуоренсцентне світло здатне перетворювати сірий камінь у золотий самородок.

Бодлер, який називає гашиш «зброєю для самогубства», згадує серед інших його впливів надзвичайний холод після вживання наркотика, який він зараховує до «класу самотніх радостей». Це замерзання, яке викликають також інші психоделіки, має не лише фізичну природу. Воно є також ознакою самотності.

Нарцис був сином річкового бога та німфи Ліріопи. Мати була зачарована його красою та водночас жахалася його байдужості. Турбуючись про долю сина, Ліріопа звернулася за порадою до провидця Тіресія й почула від нього пророцтво: твоєму синові, якщо він не познайомиться із самим собою, судилося довге життя. Загадкові слова здійснилися, коли Нарцис одного дня повернувся з полювання й, спраглий, схилився над джерелом і побачив у ньому своє відображення. Юнак закохався у фантом й ятрив самого себе через невгамовну пристрасть до власного відображення, аж поки не загинув. Боги перетворили його на квітку з п'янким запахом, у нарцис, який донині носить це ім'я, а його квіти часто схиляються над тихою водою.

Напевне, від міфу про Нарциса, як і від багатьох інших, залишилися самі рудименти; головною його темою, як виглядає, була туга, що погубила також і німфу Ехо, яка даремно прагнула обіймів Нарциса й занапастила себе від журби — від неї залишився самий лише голос.

Нарцис побачив самого себе, але не впізнав. Над храмом Аполлона у Дельфах було написано «Пізнай самого себе!» Як багато хто до і після нього, Нарцис зазнав поразки перед цим найскладнішим завданням; він даремно шукає самого себе у своєму дзеркальному відображенні. Слово «пізнати» має подвійне значення; Нарцис наважується на еротичну пригоду так само, як Фауст наважився на духовну.

Саме ця самоїдна туга є особливою рисою наркотика та насолоди від його споживання; жага постійно відстає від насичення. Картини ваблять, як пустельні міражі; спрага стає пекучішою. Ми можемо порівняти це зі спуском у грот, який розгалужується в лабіринт із усе вужчими та непрохідними ходами. Там нам загрожує доля Еліса Фребома, героя Гофманового оповідання «Фалунські копальні». Він не повертається назад, він втрачений для світу; і таке саме трапилося з ченцем із Гайстербаха[46], який заблукав у лісі й знайшов дорогу до свого монастиря лише через триста років. Цей ліс є часом.

Речовини, що створюють наркотичне сп'яніння, ми вважаємо витонченішими, етеричнішими, ніж ті, які напружують волю. Фауста після великої змови в нічному кабінеті спершу ведуть до грубих пияків у погріб Ауербаха[47], і лише потім до відьомської кухні.

Ми говоримо про «наркотичний запах». Це слово походить від грецького ναρκóω — «я знеболюю». На півдні є вид нарцисів, запах яких вважається небезпечним. Ейфорія і втрата відчуття болю настають після вдихання невловних субстанцій, таких як звеселяючий газ або ефір, що на рубежі дев'ятнадцятого і двадцятого століть увійшов у моду як засіб насолоди і якому Мопассан присвятив свою розвідку. В класичній магії постійно згадується дим, який не лише мав наркотичні властивості, але ще й був добрим медіумом для візій, викликаних ним. Схожі сцени подибуємо в «Тисяча і одній ночі», а також у таких авторів, як Казотт[48], Гофман, По, Кубін[49] та інших.

Можна припустити, що ця сторона сп'яніння, обернена до споглядання, є водночас і якісно значущішою. Якщо ми хочемо скласти собі уявлення про це, то маємо звернутися до спільного кореня, з якого походять такі різні форми уяви. Той ризик, на який ми йдемо, вживаючи наркотик, полягає в тому, що ми заторкуємо основоположну силу буття, а саме — час. І це відбувається різними способами: залежно від того, вдаємося ми до стимуляції чи седативного ефекту, ми розтягуємо або стискаємо час. А з цим, своєю чергою, пов'язаний огляд простору: тут потяг, рух до того, щоб зростати в ньому, а там — застиглість магічного світу.

Якщо час ми порівняємо з потоком, як то робили з давніх-давен, то при стимуляції він нібито звужується й тече швидше, у вирах і каскадах збігає в долину. За ним слідують думки, міміка і жести; той, хто перебуває в стані такого сп'яніння, думає і діє спритніше й імпульсивніше, ніж тверезий, а також менш прогнозовано.

Під впливом седативних речовин час, навпаки, сповільнюється. Потік плине спокійніше; береги відступають. З початком анестезії свідомість дрейфує, як човен у морі, берегів якого більше не видно. Час стає безбережним; він стає морем.

Так з'являються безкінечні опійні сновидіння, які описує де Квінсі[50]. Він марить про те, що «тисячоліттями похований у нутрощах пірамід». У «Suspiria de Profundis[51]», збірці есеїв, яка з'явилася друком через чверть століття після його «Сповіді», він озирається подумки на це неймовірне розширення часу і каже, що для того, аби його описати, забракне навіть астрономічних масштабів. «Так, було б смішно, якби час, прожитий під час сновидінь, ми визначали в поколіннях — або навіть у тисячоліттях».

Відчуття віддаленості від людського сприйняття часу підтверджується також іншими, наприклад Кокто[52]: «Tout се qu'on fait dans la vie, même l‘amour, on le fait dans le train express qui roule vers la mort. Fumer l'opium, c'est quitter le train en marche, c'est s'occuper d'autre chose que de la vie, de la mort[53]».

Час плине швидше на анімалістичному полюсі та повільніше — на вегетативному. Звідси також відкривається зв'язок наркотичних речовин з болем. Більшість людей знайомі з наркотичними речовинами завдяки їхнім анестезійним властивостям. Пов'язані з такими наркотиками почуття щастя та ейфорія входять у звичку. Те, що депресивні люди стають особливо легкою здобиччю морфію, пояснюється тим, що для них саме існування сприймається як щось болюче.

Багато наркотичних речовин є водночас психоделіками. Зертюрнер[54], який у 1803 році ізолював морфій, відділяв обезболювальні можливості опію від ейдетичних[55]. Цим він допоміг незліченній кількості стражденних, але й водночас викрав у макового соку, як його оспівав Новаліс, його барви.

Той, хто прагне світу образів, не хоче від наркотиків ні уникнення болю, ні ейфорії; він шукає психоделіків. Ним керує не страх перед стражданнями, а вища допитливість, можливо, навіть безцеремонність. У середньовічному світі чар і відьом свою роль відіграють і алкалоїди: заклинання за допомогою трунків, мазей та парів, мандрагори, дурману, блекоти.

Відьомські чари в ті часи зараховувалася до найтяжчих злочинів. З'яви здавалися правдоподібнішими, ніж сьогодні. Для Фауста царство духів, хоча й уже стало духовним світом, залишалося ще «не відгородженим», він переймався лише тим, чи вдадуться чари. Релігійні та моральні сумніви його вже не мордують.

Подібним чином перед необтяженою людиною духовного складу постає сьогодні питання про те, що можуть принести наркотики. Для такої людини не йдеться про підвищення моторних сил, щастя або безболісність. Для неї не йдеться навіть про гостроту та витонченість погляду, а так само, як і у фаустівському кабінеті, тут ідеться про «входження[56]».

Це входження не означає, що стають відомими нові факти. Так само не йдеться про збагачення емпіричного світу. Фауст прагне вийти зі свого кабінету, в якому все своє життя залишатиметься Ваґнер і почуватиметься при цьому щасливим. «Нехай я знаю багато, але хочу знати все» — і тут немає кінця-краю, і в цьому сенсі навіть відкриття Америки належить до тих самих фактів; жоден космічний корабель не виводить назовні зі свого світу.

Жодне прискорення, навіть якщо воно несе аж до зірок, не може спростувати праформулу «від себе не втечеш». Це стосується також зростання життєвої сили. Мультиплікація, ба навіть піднесення до ступеня не змінюють натурального числа. Від того, хто входить, очікується щось інше, ніж зростання динамічного або вітального роду. У всі часи від нього очікували примноження, доповнення, докладання. Це означає не піднесення до ступеня, а додавання.

При замовляннях за допомогою аскези чи іншого способу раніше не виникало сумніву, що в цьому випадку входить щось чужорідне. Відтоді мислення здобуло владу, перед якою таке переконання може захищатися лише в ар'єргарді. Все це набуває лише дзеркального значення: те, що входить, з'являється ззовні чи зсередини, тобто воно походить з усесвіту чи з власної глибини.

Вирішує не та точка, куди поміщено зонд, а та, якої він досягне. Там з'ява переконує з такою силою, що про питання щодо її реальності, вже не кажучи про походження, не залишається ні простору, ні потреби. Там, де для забезпечення реальності потрібні причини, авторитети чи навіть засоби влади, з'ява вже наперед втратила свою владу; вона виглядає лише як тінь або відлуння. Тоді як налаштованість має бути завжди.

Рослина як автономна влада

Коли зливаються разом соки рослинного й тваринного походження, тоді утворюються нові молекули, формуються ланцюжки й кола найрізноманітнішого виду. Віднедавна нам вдалося трохи роздивитися ці делікатні побудови — якби ми цього не могли, то, по суті, змінилося б небагато, а може, й нічого. Можливо, що такий погляд на речі, як то дехто припускає й багато хто відчуває, відволікає нас від чогось важливішого.

Те, що деякі з цих молекул живлять тіло, а інші нейтрально проходять повз, викликає мало заперечень, як і той факт, що ще інші молекули призводять до впливів душевного характеру. Саме на такому сприйнятті ґрунтується індіанське розрізнення між щоденною та божественною їжею, подібно до високих культур, де розрізняють природні та освячені субстанції.

Питання, чи ці впливи щось провокує, чи вони самі «вступають» у гру, виводить нас за межі проблем психологів та хіміків. Якщо ми визнаємо рослину як автономну владу, яка вступає в дію, щоб ввести в нас корені й квіти, ми віддалимося на кілька градусів від викривленої перспективи, яка помилково вважає, що дух є монополією людини й не існує поза нею. Новий світогляд має йти слідом за планетарною нівеляцією; це завдання, яке візьме на себе наступне сторіччя. Підготувати його покликані нігілістичні та матеріалістичні теорії; саме звідти йде незбагненна сила переконання їхніх внутрішних супротивників. Врешті під час бурі, яка вириває з корінням дерева та зриває дахи будинків, ми не бачимо виру безвітряної далечіні — те саме стосується й часу.

Ми рухаємося тут на межі суперечок про причастя, якими переймалися уми протягом тисячі років і нині лише загострюються. Йдеться про вино і хліб, про різницю між присутністю і наближенням. Коли справді щось відбувається, грубі й тонкі розрізнення відпадають. Адже вони не проникають «углиб природи». Ми можемо надати будь-який можливий обсяг як «тому, що є», так і «тому, що означає»; власне кажучи, вони зустрічаються в одному пункті. Навіть у час сутінок [церковної] інституції причастя ще щось «означало» за межами своєї дійсності, хоч і на вищому рівні наближення.

Сьогодні нас діймають інші турботи, насамперед, щоб на цьому шляху до нас знову не прокралися боги.

Створити кокаїн вдалося близько 1860 року у знаменитому Ґеттинґенському інституті Велера[57], однієї зі скриньок Пандори нашого світу. Це осадження й концентрація активних речовин із органічних субстанцій пронизує все XIX сторіччя; воно почалося з екстрагування морфіну з макового соку двадцятирічним Зертюрнером, який таким чином винайшов чи, радше, випустив у світ перший алкалоїд.

Як скрізь при наближенні до світу титанів, так само й тут зростає концентрація й випромінювання. У цей світ вступають сили і речовини, які хоч і були добуті з природи, але є надто сильними й надто різкими для природного сприйняття, тож якщо людина не хоче себе знищити, їй варто триматися на відстані та виявляти особливу пильність. Ці сили й речовини є видимими модифікаціями входу до нового духовного світу.

Бродіння, дистиляція, осадження і врешті добування з органічної субстанції матерії, що випромінює. З цього починається XX сторіччя: у 1903 році — відкриття радію і полонію, в 1911 році — Нобелівська премія для подружжя Кюрі за виділення чистого радію, добутого з величезної кількості йоахімстальського уранініту[58]. Цей Йоахімсталь був переданий американцями росіянам, де ті видобували радіоактивний матеріал у великій кількості.

Кожен перехід є водночас зламом, кожен здобуток — також і втрата. Де в глибинах ще не прийшло усвідомлення, але є відчуття, біль особливо сильний — насамперед там, де ще страждають від відступу богів перед титанами. Судження відрізняються там, як день і ніч. П'єра Кюрі зараховують до перших жертв моторизованого транспорту (помер 1906 року). Леон Блуа[59] тішився у зв'язку з цією новиною про «розчавлення огидного мозку».

Ґете розглядав колір як пригоду світла, ми можемо, за аналогією, розглядати сп'яніння як тріумфальний хід рослин крізь психе. Так, величезна родина пасльонових живить нас не лише фізично, але й уві сні. Для монографії про неї треба поєднати систематику з інтуїцією Новаліса й Фехнера. Латинська назва цієї родини — Solanaceae — очевидно, походить від слова «solamen» — засіб розради.

Не лише фізичний, але й духовний вплив рослин набагато раніше спізнали тварини як вплив еротичний. Щоб це побачити, ми мусимо визнати, що ми з ними рівні, що вони навіть є сильнішими партнерами. До дивовижних феноменів, справжніх чудес на нашій планеті належить таємниця бджіл, яка водночас є таємницею квітів. Любовний дует між цими двома такими страшенно далекими одне від одного створіннями як за будовою, так і за розвитком, має засвідчуватися, ніби за помахом чарівної палички, незліченними знаками уваги. Квіти формуються навколо статевих органів, які дивовижним чином допасовуються до зовсім чужих істот — мух, бражників, нічних метеликів, а також нектаркових і колібрі. Раніше їх запилював вітер.

У довгім ряду пращурів то було одне з коротких замикань, зупинене запобіжником. Великий перехід. В таких картинах райдужна завіса стає прозорою. Космогонічний ерос пробиває відокремленості сформованого світу. Нам ніколи не спало б на думку, що таке взагалі можливо — але хіба міріади разів ми не відчували підтвердження цьому в кожній квітці, щоразу проходячи весняним лугом. А проте треба було чекати аж до нашого часу, щоб людина розгадала таємницю. І знову це був ректор: Крістіан Конрад Шпренґель[60] — «Розкрита таємниця природи» (1793). Те, що ми називаємо таємницею, є лише проявами; ми підходимо до них ближче у дзвоноподібному гудінні під розквітлою липою. Пізнання — це відповідність.

Рослина, хоч сама майже нерухома, змушує рухоме підкорятися її чарам. Новаліс передав це бачення у своїх гімнах. Без рослини на світі не було б жодного життя. Від неї залежні всі істоти, які дихають і хочуть харчуватися. Невипадково алегорія посилається саме на неї.

Те, що в чаї, тютюні, опійному маку часто пробуджувалося від самого лише запаху — ота шкала від веселощів, неясних сновидінь і до анестезії — все це більше, ніж палітра різних станів. Сюди додається щось інше, щось нове.

Так само, як рослина формує статеві органи, аби укласти шлюбну спілку з бджолами, шлюбиться вона і з людиною — і доторк дарує людині доступ до світів, куди без рослини вона не може проникнути. Саме тут криється таємниця всіх залежностей — і той, хто хоче їх вилікувати, має запропонувати духовний еквівалент.

Сп'яніння: батьківщина і мандри

Часто звертали увагу на те, що наркотики поділяють між собою області та сфери панування. Сновидіння лотофагів процвітають на Сході. Дух бродить у той час, коли тіло відпочиває в таборі. Такі картини — не лише гарні й веселі; вони можуть бути жахними й жорстокими. Наркотик грає роль Шахерезади, яка серед ночі «збавляє султанові безсонні години».

Людина Західного світу надає перевагу впливам, які стимулюють та активують. Різниця впадає в око навіть тоді, коли вона вживає ті самі засоби. Там чоловік у куфії в кав'ярні Дамаску просить принести йому кальян, тут — тип, який під час перерви між двома етапами роботи поквапно затягується сигаретою.

У такому ландшафті має збільшитись споживання засобів, які приводять до зростання життєвої сили, що не супроводжується жодними візіями, вітальне задоволення при прискореному пульсі. При цьому в затятих курців паузи між сигаретами стають все коротшими; наркотик деградує до пального. А в проміжках — олива для розхитаної коробки передач: так само безбарвні заспокійливе та снодійне. Про урочистий бік куріння, наближення до нових світів та пов'язаний з цим ризик мова більше не йде.

Просочення чистої психоделіки в західний світ пов'язано лише з малим ризиком, якщо ці препарати, подібно до опію, завдяки хімічним процедурам позбавляються свого візуального впливу. Їхнє споживання передбачає тихе задоволення від візуального світу, а це схильність, яка суперечить стилю епохи. Обидва знамениті випадки, під час яких було вловлено таємницю маку є випадками де Квінсі й Бодлера. Не варто забувати в цьому зв'язку й Новаліса. Романтики загалом вразливі до чужого. Деякі вірші Дросте[61] дають можливість припустити, що мак принаймні досягає цього рівня. Особливо я думаю тут про «Пробуджену ніч». Де Квінсі має велику насолоду від його влади та розкошів, а також від його жахів — це засвідчує знаменитий пасаж «Сповіді», присвячений римському консулу. Таким бачать світ боги.

Мрійник надає перевагу самотності; він не хоче бути кимось заскоченим. Реальний світ несе для нього небезпеки, принаймні прокляття бути смішним. Бодлер зобразив це в символі альбатроса як передвісника[62]. Вже завдяки цьому віршеві його подорож на Далекий Схід була для нього недаремною, тим паче для нас. Там боги завмирають радше в позі мрійників, ніж в образі героїв чи страждальців. Медитація є формою духа, в якій сновидіння і думка підступають дуже близько одне до одного — і саме там, де вони цілковито пронизують одне одного, можуть утворитися нові світи.

Психоделіки не можуть стати в нас загальною загрозою, подібно до стимуляторів та седативів, тобто як тютюн і алкоголь, з одного боку, та снодійні піґулки і морфій — з другого.

Гашиш перебуває на межі, оскільки діє не тільки на ейдетику[63], але й на моторику. Колективне споживання опію доволі рідкісне; це передбачає спільність мистецьких, медитативних або авантюрних нахилів. У цьому зв'язку завжди йде мова про літераторів Отелю Пімодан[64] та про морських офіцерів на Фаррерах, Мірбо і Лоті[65] — але тільки тому, що годі знайти щось подібне, тобто через рідкісність згаданого явища.

Настрій під час таких сеансів можна уявити собі як культивовану та загострену симпатію, також поєднану з дифузними почуттями присутності, як то буває у спіритистів. Образи постають перед внутрішнім зором; вони неподільні та іншого виду, ніж картини у виконанні наших фабрик сновидінь або навіть добрих акторів. Бодлер іде в театр не як глядач, а для того, щоб використати п'єсу як мотив, який він додає до свого сновидного світу та допасовує до власного стилю. Мистецтво порівняно зі сп'янінням стає колажем, нижчим ступенем наближення. Все це можна уявити таким чином, який обертає навспак зв'язок пустелі з оазою — оаза залишається смарагдовою, тоді як пісок пустелі обертається на діамант. Куди не поглянеш, всюди земля стає подібною на коштовне каміння; зникає різниця між оправою і коштовністю.

Отже, психоделіки знаходять на Заході езотеричний прийом. Їх огортає власна література, яку можна простежити від раннього романтизму й до fin de siècle[66]. Обізнаного охоплює подих темного, домашньо-моторошного. Власне, це не просто ґандж, якому він потурає, але й злочин, на який він має наважитися. Це радше грабунок у суспільства, який здійснюється через образу на нього, грабунок, крайньою формою якого є самогубство. Людина почувається втомленою від суспільства — так на легкому човні вирушають у море подалі від портового рейваху. Невдовзі вітрило надимає вітер, і вже не потрібно шукати в бінокль острови; вони самі виринають із глибин. До речі, самотність уже сама собою приносить почуття, подібне до сп'яніння: вітрильники, які самотою перетинають океан, шукають не так інший берег, як цю нечувану все-єдність.

Такі схильності є природженими, подібно до інших соціальних відхилень — політичних або еротичних. Раніше вони вважалися ознакою ізгоїв, позашлюбних дітей, на яких можна було натрапити перед воротами до млинів, дубилень, підозрілих господарств. Там постійно вешталися бродячі співаки і свистуни, цигани й венеціанці, золотарі й копачі скарбів. Там вирощували дурман і блекоту та викопували альрауна[67], який ріс під шибеницею.

Двоє незнайомців зустрічаються в потязі або на лавці у парку; з вуст зринає ім'я автора, назва книжки — і ось вони вже знайомці. Зазвичай сьогодні вони пізнають один одного, як Бувар і Пекюше[68] на початку роману, тобто як просвітлені обивателі.

Століття дають надто грубий поділ, який не зовсім точно відображає зміни стилю. Часто свій типовий акцент вони розвивають аж на середині. Так само і з нашим сторіччям. Одначе ще до початку з'являються відбрунькування, відлуння, але вони поки не формують ландшафту. Рентгенівське проміння, радіо, перехід від пари до пального, від імпресіонізму до кубізму, візії Ніцше, польоти Лілієнталя — все це здається точковим, так ніби йдеться про віруси. Деталі залишаються прихованими та заглушеними рейвахом велетенської переробки брухту. Дві великі війни приводять до перепланування світового масштабу. Аж ось світовий стиль стає видимим, так ніби з гарячого відливка відпадає окалина — спершу постають окремі острівці, як у системі аеропортів. Там уже йдуть інші годинники, дійсним є новий час. Так Бробдінгнегу[69] вдається загніздитися в краю ліліпутів — з брутальними претензіями та титанічною силою.

Новий світовий стиль також включає в себе наркотики і сп'яніння. Великий потік збудних та заспокійливих препаратів плине далі, розширюється і навіть прискорюється.

Межі стираються, тут вони служать здоров'ю, а там задоволенню, аж поки стають незамінними. Посеред світу роботи та його напруг для багатьох вони стають харчем для нервів. Уявлення про масову наркотизацію можна скласти на фармацевтичній фабриці перед центрифугами, які у швидкому темпі викидають назовні пігулки, які зливаються у барвисті річки, що у свою чергу розгалужуються і сягають найвіддаленіших сіл і господарств. Тут також відчутна певна амбівалентність, коли хімія постійно намагається добутися до межі, де від лікарського препарату можна відокремити його ейфоричний вплив. Саме там починається велике споживання. Табуїзація через закон залишається у кільватері.

Натомість разом із культурою втрачається тиха насолода на межі конопляних та макових садів. З одного боку, прискорення стає надто сильним, а з другого — в процесі убування починають задовольняти — чи так тільки здається — механічно продуковані та репродуковані картини, які зміщують і звужують поле зору подібно до лаштунків. Колективні мрії витісняють індивідуальні, внутрішній світ образів перекривається зовнішнім.

Щоправда, все ще залишається спрага, застережне почуття порожнечі — передчуття, що дні витрачаються безплідно.

І ось подолано відтинок довгого маршу, на якому пробуджуються нові потреби, що перебувають в унісоні зі світом титанів. Усе це пояснює перехід до таких наркотиків, які називають психотропними. Ця назва є не надто вдалою; можливо, її замінить інша.

І ще раз: психостимулятори перетворилися на пальне, снодійні були стерилізовані. Можна припустити, що власне їхня небезпека полягає в тому, що вони приносять сон без сновидінь. Натомість психоделіки втрачають разом із культурою буржуазної доби свою противагу. Коли дім зруйновано, то й сад стає недоглянутим. Разом із ліліями, білим лататтям та пізньоцвітами стилю модерн та їхніми завитками в'яне також і мак разом зі своїми сновидіннями.

І ось приходить щось нове (також у середині сторіччя), щось гідне титанізму: група речовин, чия сила і формули підпорядковуються мескаліну. Вони мають органічне походження, належать до «secretis herbarium[70]» Альберта Великого[71], але невдовзі відповідно до стилю часу вони будуть синтетично описані та зімітовані. Їм також передувала ціла низка намацувальних спроб, подібно до моторних польотів Лілієнталя. Психічні наслідки мескалінового сп'яніння досліджувалися в Інституті Берінґа[72]. Всі ці звіти увійшли до об'ємної, але не дуже глибокої монографії (1927). Ганс Гайнц Еверс[73], якого можна назвати допитливою людиною без професійної підготовки, під час своїх подорожей не міг обійти стороною мескалінове сп'яніння. При цьому він навіть не досяг того ступеня, якого досяг Мопассан за допомогою ефіру, — все залишилося на рівні симфонії барв.

Мексиканській землі ми завдячуємо цілу низку титанічних варіантів; ґрунт тут здавна плідний. Індик, кукурудза, соняшник — здається, що півня, пшеничний колосок, ромашку перемістили до Бробдингнега. Пасльонові вражають величезними коренеплодами та плодами. Ґрунт для пірамід і правителів, для орла і змії, чаклуна й ворожбита, відьом та змішувачів отрут.

Мескалін та його родичі діють брутальніше й повновладніше, ніж опіати: вони провадять не лише у світ образів і його палаци, але й в глибину склепіння. Дуже ранні чуттєві враження знову стають можливими. Стимулятори й наркотики маніпулюють із часом, який вони сповільнюють або прискорюють. Але тут розверзається земля; сила, що творить час, стає первозданною.

Тож зрозумілою була ідея лікарів підбадьорити таким чином хворих, можливо, навіть вилікувати їх, як лікує гарячка або шок. Для людей мистецтва, для поетів тут могли бути й інші причини, заради яких варто було спуститися на дно колодязя, де єднають свої води Стікс і Лета; адже звідти витікає також Кастальське джерело[74]. Забуття і знищення випереджають інтуїцію. Це можна простежити за розвитком малярства. Про його мексиканську компоненту варто ще згадати трохи згодом.

Провідні канали[75] — зустрічі зі смертю

Одна із центральних проблем теми — визначення провідних каналів. У сфері інтелекту це був би стрибок, який біологія називає мутацією.

Шок, несподіваний здогад, як і сп'яніння, може відкрити нові перспективи, до того ж одним махом, тобто не через розвиток або навчання. Отже, тут слід уявити собі землетрус, який валить стіну. Проте в цьому разі втручання є насильним, а з другого боку, слід врахувати, що ця стіна могла все життя обмежувати перспективу, аж поки врешті смерть, велика вирівнювачка особливостей, змусить зникнути цю стіну разом із будинком.

Коли пуповину перетято або перегризено й новонароджений вбирає в себе перший подих, то це є Великим переходом, пов'язаним із освоєнням каналів. Навіть коли вмирущий припиняє дихати, він мусить підійти більш-менш підготовленим до Великого переходу. Знову й знову припускають, що таким чином він знаходить вихід до нових каналів. Усе це є справою віри; про такі речі нам нічого не відомо.

Від гострого болю, втрати коханої людини, великої любові, відчуття успіху, епілептичного нападу може статися прорив до нового бачення та нових здібностей. Усе це слід сприймати як під'єднання до запасу несформованого інтелекту. Зі злитків ми карбуємо монети. Про це існує багато образів: з очей спадає полуда, щось зривається з язика, дух шириться, він виринає з-за хмар або підіймається з моря. А потім звучить: «Слухай!», або «Дивись і дивіться!», або «Ходи сюди!»

У малому та мимовільному подібне пережив кожен. Так само може відкритися поетична сила. Велика поезія стає можливою тоді, коли мова стає розкутою; серед багатьох кидків гральних костей, ймовірно, тільки один є виграшним. Дерево життя цвіте тільки один раз. Сила піднялася з кореня, з'явилася зі сновидінь — а там кожен є генієм.

Екстаз і сп'яніння — піднесення, яке навалюється ззовні та яке породжене всередині, їх годі розрізнити — історія Петра з Дій апостолів[76] загалом є показовою для буденної людини, яка трансформується, це стається всупереч її волі. Скеля усвідомлює свою уранічну силу. Те, що для неї знаходиться ключ, є символічно точним.

Апостол Павло також спізнав щось подібне, то був раптовий напад, який засліпив його на три дні. Проте він значно краще, ніж Петро, розрізняв нюанси, тож ніколи не міг стати настільки приземленим, як той, що мав ключ[77].

Про тісний зв'язок сп'яніння й екстазу здавна було відомо провідникам снів і душ, магам і містикам. Саме тому в їхніх ритуалах посвячення та містеріях наркотики завжди відігравали певну роль. Вони відкривали шлях разом з іншими способами, такими як медитація, піст, танець, музика, заглиблення у витвір мистецтва, сильне збудження. Тож їхню роль не варто переоцінювати. До того ж вони відкривали й «темну браму»; Хасан Саббах зі своїми асасинами служить тут гарним прикладом.

На володінні наркотиками засновані різні форми рабства, демонічної залежності, які не потребують жодних наглядачів і жодних ґрат. З коноплі плетуть мотузки, а також добувають гашиш, який прив'язує сильніше — з його допомогою бурські фермери тримали на повідку своїх ґоттентотів. Конопля є також у сигаретах із марихуаною; підпільні торговці в Чикаго роздавали їх безкоштовно школярам, прив'язуючи до себе, як той щуролов із Гамельна. Ці діти ставали спритними злодіями; одного дня, коли вже не було що вкрасти, вони, аби втамувати жагу до наркотика, збували свій одяг. Вдома вони розповідали, що їх було пограбовано.

Тут назва «Rauschgift[78]» виправдана і суворий нагляд доречний. Проте коли якраз у Чикаго перша частина цієї книжки готувалася до друку у збірнику на пошану Мірчі Еліаде, я вирішив замінити заголовок «Drugs and Intoxication» на «Drugs and Ecstasy[79]», що, як мені здавалося, пасував краще.

Власне, тут я мав на увазі навіть не екстаз, а радше зривання завіси, яка покриває відчуття.

З таким станом сп'яніння тісно пов'язаний страх або навіть раптовий біль. Екстаз є не більше ніж транспортним засобом, який дозволяє наближення до нерухомого й спокійного в собі світу. Цілком достатньо, якщо ми один раз використаємо цей стан як своєрідний паром. Хай там як, але це лише маневр, експеримент, пробний політ. Не від кожного можна таке вимагати. Тут я не хочу заходити так далеко, як Гакслі. Я радше погоджуся з Гурджієвим[80], нашим сучасним магом, про те, що необхідно робити ретельний вибір та виявляти особливу обережність.

Гурджієв, навколо якого в Парижі утворився езотеричний гурток, здається, досить глибоко проник у давно засипані ходи. Він був вихідцем із Кавказу. Такі здібності, як у нього, можливо, треба розглядати як етнічні релікти. Якісь особливі вміння збереглися переважно на островах та у горах, наприклад уміння тлумачити оракул та мати друге обличчя[81]. Такі речі приходять і зникають із потоками крові. Проте вони можуть знову виникнути з глибин, зв'язок з якими уже загубився, подібно до етруської мови у римлян та кельтської в наших нинішніх атлантичних широтах.

Гуржієв, як і багато його кавказьких земляків, любив міцні алкогольні напої. Взагалі здається, що посвячений не так суворо дотримується правил, як сам того вимагає від своїх адептів. А «просвітлений» майстер може померти від нетравлення шлунку після страви з вепрятиною. Аскеза буває доброю, так само як і сп'яніння. Але все це, як я вже казав, тільки транспортні засоби. Хоча вирішити, коли пасує те чи те, дано далеко не кожному.

Наркотик мав для Гурджієва не таке велике значення, принаймні значно менше, ніж для Гакслі, який бачив у мескаліні своєрідну ерзац-релігію. Натомість Гурджієв вважав, що було б добре, якби одного разу на адепта ринув водоспад, затопивши його аж до верхньої межі, це мало показати йому, що є можливим по той бік ступального колеса щоденної рутини. Тоді людині з таким досвідом треба було б десять-двадцять років працювати над собою.

Тобто це та сама методика, як і в Старого з гори[82], але з метафізичними намірами. Інший спосіб використовував абат одного сирійського монастиря, про якого повідомляє Кассіан[83]: він давав послушникам закопати шматок дерева і протягом цілого року щоранку поливати його водою. Це була вправа для терплячості й послуху. -

Отже, дві педагогічні методи? Певна річ, адже кожне вчення має містити більше, ніж одну методику. Школи також є транспортними засобами, які нічого не варті без знання мети. Будь-який доступний для проходження шлях має бути відображенням шляху життєвого.

Сирійський абат знав, що життя суворе, але терпляча вірність приносить винагороду, яка перевершує будь-яку уяву. Його шматок деревини був символом дерева життя або пальми, яка врешті приносить плоди.

Гурджієв рухався в межах того самого топосу, подібного до дао. Проте він хоче показати пальмове дерево зі своїми плодами (…) не як фата морґану під час мандрів у пустелі, не як обіцянку потойбічного життя, а як досяжну мету. Тобто — не імітація, а ініціація.

До речі, навіть фата морґана не висить «у повітрі». В її основі лежить досяжне — справжні пальми, справжні колодязі, справжня оаза. І все набагато гарніше, ніж у з'яві. Мета виявляється недосяжною не тому, що її не існує, а тому, що недостатнє наше сприйняття. Блукання не приносять непохитної істини, а свідчать про недостатність системи, брак інтелекту й інстинкту.

Видимість не позбавлена суті, вона є передбачуваною вказівкою. Справжнє місце розташування оази можна визначити за допомогою приладів. Мандрівник знемагає в пустелі, тому що має або недостатні знання, або недостатню спрагу — тож він не реве «як олень за свіжою водою[84]».

Поки пустеля й оаза відрізняються одна від одної, про достаток годі й говорити. Проте завдяки техніці стане можливим зрошення навіть найпосушливіших пустель. Хоча все це стосується нашої теми тільки побіжно.

Сирійський абат має набагато дальшу мету, ніж Гурджієв, що порівняно з ним має вигляд Симона-чарівника[85] перед апостолами. Але обоє перебувають в пустелі, де кружляють переддвір'ями смерті. Такі наближення мають більшу або меншу вагу.

У зв'язку з цим — одна примітка, яка подібно до примітки про зрошення пустелі слугує ad usum Delphini[86], й саме так слід її розуміти: Знання про переддвір'я або зали чекання не є неважливим. Тут можна довідатися про правильний вихід, а також про виїзд або перехід в інше місце. Таке знання може бути особливо цінним, коли насувається катастрофа. Саме з цієї причини з давніх часів у церемоніях і святкуваннях, під час посвячення, ініціацій та містерій відбувається символічна зустріч смерті й нового народження. За знищеною свідомістю слідує воскресіння; пил перетворюється у блиск. Віряни беруть участь у смерті й поверненні Адоніса; місти[87] підводяться з темряви назустріч елевсинському світлу.

Знищення на всіх рівнях — навіть морально — належить до необхідної послідовності краху й пробудження, як то описали Гаманн і Канне[88] і як то належить пієтистичній сповіді. Знищення і одужання, а також почуття воскресіння після тяжких хвороб.

Повний відчай. Від-чай — це означає, що досягнуто тієї точки, коли сумнів, а разом з ним і надія «йдуть на дно». Dubitare fortiter[90].

Звертаючись до сучасників, годі обійтися без психологічних та фізіологічних вказівок. Сновидіння можуть за багато років провіщати смерть, безпосередньо смерті передують певні, очевидно, типові картини. В якій послідовності відбувається перебіг вервечки токсичних змін, почерговість біологічного відмирання? Що означають повідомлення про те, що клич умирущих, особливо потопельників, ніби повідомлення на велику відстань, сприймається їхніми матерями? Чи є тут провідником якась аура — принаймні для надсензитивних чи для певних станів?

Це питання, які проникають навіть у практику, наприклад у спосіб поховання. Зазвичай люди розмірковують і про таке, причому всі люди, але переважно дуже різним способом. Тут зустріч зі смертю може зміцнити не лише переконання, але й відвагу. Можливо, навіть виплести мережу провідних каналів.

Я роблю ці нотатки 26 травня 1969 року, в понеділок Трійці, коли три астронавти «Аполлона-10» після обертання навколо Місяця повертаються на Землю. Їхній політ увійде в історію астронавтики — насамперед через складний маневр місячного посадкового модуля, який наблизився на мінімальну відстань до поверхні нашого природного супутника. Це було тренування приземлення, яке має великі шанси на успіх.

Отже, і зустріч зі смертю треба сприймати як тренування, можливо, навіть як підготовку до набагато важливішої посадки. Поки що перевізник тісно прив'язаний до човна, але колись він його залишить.

Світло понад стіною

Якщо ми лише краєм ока поглянемо на все більшу гору літератури про сп'яніння, яка продовжує розростатися, й при цьому не пропустимо повз увагу подвійний сенс слова «до-слідження», то знайдемо дуже мало знання і дуже багато науки. До неї слід зарахувати не лише впорядкування матерії та її впливів, тобто весь хімічний, фармакологічний та психологічний аналіз. Тут буде замало допитливості в усіх її найменших відтінках, від швабського «Wunderfitz[91]» до екзотизму Отелю Пімодан[92].

Усе це стосується й сучасного відвідування віддалених областей та островів, де можна збирати наркотичні речовини у вигляді тропічних плодів. «Потужні уми підкріпляються не молоком, а алкалоїдами», — казав Ґоттфрід Бенн[93]. Та я вбачаю в цьому не так підкріплення, як послаблення; і прикладів цьому не бракує. У мистецькій та інтелектуальній сфері аж кишить такими веселунами, які переважно вже занапастили себе безперервним курінням та піґулками і, ще не досягнувши духовної зрілості, відійшли під нагляд лікарів.

Проте доволі дотепною є заувага Ґоттфріда Бенна про той остракізм, якого зазнає подібна поведінка: «Наркотики, п'янкі субстанції, екстази, душевний ексгібіціонізм — для суспільства все це звучить просто пекельно. (…) Але аргумент про псування здоров'я не надто пасує державі, поки вона влаштовує війни, під час яких за три роки гинуть три мільйони людей». Тут можна додати: …і поки держава з торгівлі цивілізаційними отрутами одержує левову частку свого прибутку.

Далі Бенн підходить до суті речей (або до [найвищого] третього ступеня) з думкою про те, що через «розбудову візіонерських станів» расі передається новий приплив духу й усвідомлення, який сам собою може принести «новий творчий період».

Подібним чином висловлювалися Людвіг Клаґес («Про космогонічний ерос», 1922), Рене Ґенон («Схід і Захід», 1930), Анрі Мішо, Жан Кокто, Жуль Буассьєр[94], уже згаданий Гурджієв та інші. Про Гакслі буде пізніше. Бажаною тут була б точна, розбита за певними критеріями бібліографія. А так доводиться спершу з труднощами намацувати.

Художнє володіння матеріалом вдається лише за рідкісними винятками.

Сильна, всесвітня, можливо, навіть космічна потреба приносить із собою «багато помилкового і тільки дещицю ясності» — це нагадує мені власний шлях. Наближення є всім, і це наближення не має жодної мети, яку можна намацати чи назвати; сенс полягає у шляху.

На жаль, я змушений знову і знову звертатися до технічних алегорій. Поводження з надзвичайно небезпечними, почасти отруйними, почасти вибуховими речовинами є сьогодні неминучим, і не лише в лабораторіях. Деякі маніпуляції можливо проводити тільки через скляні або навіть свинцеві стіни. Лабораторії послуговуються для цього механічними щупами — тут може бути також випромінювання або електричні сили. Та головне не в цьому. Важливим у цій картині є те, що щось вирішальне відбувається за стіною або за заслонкою. Якась відповідність може прийти й звідти — приміром, через магнетизм або вибух.

Учасник містерії, який в екстазі досягає вузької смужки, що відділяє життя і смерть, та наважується ступити туди, де час несподівано завмирає, все-таки залишається по цей бік завіси — далі наближення він не дістається. Вхід до останнього приміщення, до камери смерті, для нього зачинений. Але при наближенні щось його зачіпає — не так прямим доторком, як магнетично, не так через причинно-наслідковий зв'язок, як через аналогічний розвиток.

При перетині кордонів час не приборкується, але виникає припущення, що він таки може бути приборканий. Здавна для кожного з нас це було доброю звісткою, елевсинським світлом.

Залишається відкритим питання, чи справді на цій межі життя і смерті відчуття стають гострішими й чи справді матерія починає сильніше випромінювати. Тут доречно згадати книгу Єзекиїля 1.27–28, Дії Апостолів, 2.2 та 9.3, Об'явлення 1.10 і багато інших місць у світських та святих письменах, в яких можна почути й побачити сигнали космічної гонитви.

Щось сяє та відлунює понад стіною, але в часі ми рухаємося в кращому разі паралельно до безчасовості. І все ж таки. Те, що людський дух може сформулювати аксіому паралельних ліній, є дивом, і його годі пояснити самою лише інтуїцією — тут ще мала додатися певна концепція. З конструктивного погляду назвати точку перетину на дуже великому віддаленні вже в добу бароко (Ляйбніц, Декарт, Спіноза) було доволі відважною затією, яка обмежувалася, з одного боку, повагою до авторитетів, а з другого — обережністю. Сьогодні ніхто з тих, хто цінує духовну репутацію, всерйоз не наважується на подібні спроби, й інстинктивний страх тут цілком зрозумілий, адже все це може нам дорого обійтися.

І ще про перспективу на краях часу. Так сталося, що з газетою «Морґенпост» прийшов вірш Флавії Беланґе:

Цей вірш нагадав мені поле з давніми похованнями у Тарквінії, й поки я перебував у підземних гротах, нагорі цвів мак і дозрівала пшениця. Багато хто відчував блаженство там унизу, серед мертвих. Тут не потрібен жоден наркотик — теперішнє є достатньо сильним. Загалом «теперішнє» є інтенсивом від «миті». Мить є чашею, теперішнє — вином. («Praesentia» — це також безстрашність і навіть влада. Овідій. Метаморфози 4.612: «tanta est praesentia veri[96]».)

Згори сонце гріло тепліше, мак цвів пишніше. Це було так, ніби справді випити вина; багато хто з тих, що знову вийшли нагору, свідчив про це. Смерть там привітна, присутня як господарка бенкету.

Тож виникає питання: що ж відбувалося там унизу? Відповідь має бути такою: «Нічого не відбувалося». Це знак великих перетворень. Всесвіт не зрушив ні на йоту.

З історій про те, що там таки щось сталося й постійно стається, здавна жили священники й чарівники.

У абсолютно дивовижному всесвіті немає потреби в тому, щоб ще ставалися й дива. Тому Священне місто не має ні храму, ні святині. З цієї причини чудеса в Новому Завіті завжди значно слабші за притчі. «Твій син живе[97]!» — це не чудо, це притча, яка вказує на чудо. Якщо я прийму це в сенсі сутої події, тобто як диво саме собою, а не як вказівку, тоді в межах певного порядку я вважатиму не менш важливою трансплантацію серця. Але слово має на увазі більше. Це підтвердження, яке охоплює смерть і життя. Юнак з Наїну[98], як і Блайберґ[99], померли вдруге, хоча обидва є безсмертними.

Підтвердження можна відчути й досягти. Нам вдаються уявлення про потойбіччя не тому, що вони спрямовані на щось віддалене, а на щось зовсім близьке; відбувається проекція. Таким чином, наближення також підтверджує культи та їхню велич, але водночас і позбувається їх. Час і простір можна зібрати докупи коштом розмаїтості. Приміром, на алеях є такі точки, де через перспективу дерева затуляють одне одне й зливаються в образі одного могутнього дерева.

Подолання страху може бути внеском у мистецтво. В цьому також полягає завдання архітектури, коли вона перевищує суту потребу й стає мистецтвом. Якщо ж вона зазнає невдачі, якщо віддає себе повністю на поталу перебігу подій, економіки чи, в кращому разі, естетичним вибрикам, тоді страх зростатиме. Той страх споконвіку є страхом смерті, який сьогодні в дусі часу сприймається як технічний розвиток. Завжди є потреба в людях із сильним духом, аби не визнавати а priori такі претензії, й у цьому сенсі слова Мао «атомна бомба — це паперовий тигр» слід зараховувати до рідкісно вдалих висловів нашого часу. Таке міг би сказати й Лао Цзи.

Ландшафти в сенсі природи, примітивних, ранніх та високих культур будуть зникати; і з цим слід змиритися. Думку, про те, що такі втручання обмежені в часі та в рамках «ландшафту майстерень» неминучі, я вже виклав у своєму «Робітникові» (1932), про їхню періодичність я писав у «Стіні часу» (1959). Вибілення[100] може відбутися й за допомогою вогню. Про це знали ще досократики.

І ось ми підходимо до особливого аспекту — а саме до розгляду того, як окрема людина може втриматися, не зазнавши шкоди. Те, що вона мешкає в майстерні, є фактом, але не розрадою для неї. Зазвичай говорять про досконалі умови, аби «втримати людей у доброму гуморі» — в культовому, метафізичному, технічному, економічному плані; це означає, що їм згодовують слова розради. З давніх часів це відбувалося через священників, тиранів, добрих і поганих батьків родин. «Ось зачекай, коли виростеш,» — чує дитина. Та коли людина виростала, змінювалися турботи, а невпокій залишався.

Претензії держави, яка сьогодні маскується під суспільство, можуть стати дуже великими. Окремій людині залишається можливість ухилитися від цих претензій, принаймні через самогубство. «Можливість самогубства належить до нашого капіталу». Це був один із тих афоризмів, які час від часу викликали в мене відразу, і я також чув від одного велета кав'ярень, який дивовижним чином досі пошановується в нас як напівбог, що «настане час, коли шанований автор скористається своїм капіталом».

Те, що людина виходить із реальності для того, щоб насолоджуватися, для наближення неважливо, навіть шкідливо. Все, що ми віддзеркалюємо з минулого — розкішні храми й піраміди, готичні монастирі й собори, ранні республіки та королівства, — намальовано на завісі. Те саме стосується й раїв майбутнього, досконалості техніки, світової держави без хвороб і воєн, ядерного синтезу, польотів до зірок. Там багато чого відбувається, і відбуватиметься ще більше, водночас посилиться споживання, субстанція зазнає спотворення. В Токіо збираються, як я чув, встановлювати на вулицях автомати з киснем. Треба заправлятися повітрям.

Усе це більшою чи меншою мірою досконале — отже, «врешті» недосконале. Цей світ, що виплітає все навколо, слід бачити в правильній перспективі, як і етруські могили, а це означає — відчути в одну мить теперішнє, буття в своїй суті, тишу — в часі, що буруниться і мчить уперед. Ми тільки побіжно наближаємося до неймовірного багатства, частина якого належить також і нам і яке нам знову і знову обіцяють та провіщають. Ми не змогли б втримати його в часі. Але наближення може вести до прозорості. Це проявляється фізіогномічно й симптоматично: у справах і вчинках, історіях і витворах мистецтва.

А також у ландшафтах. «Кожен великий знавець природи розпізнав істину, яка полягає в тому, що кожен дух тут унизу, має свій символ, а отже, вся природа як ієрогліф лежить перед нашими очима». Так каже Баадер[101], якого я, подібно до Беме[102], цитую із застереженням через вирази на кшталт «тут унизу», та пройти повз його погляди про мистецтво й природу неможливо. Мистецтво для нього є віддзеркаленням або прозорістю вищих понять у формі чуттєвої реальності («Fermenta cognitionis[103]»).