Наближення. Наркотики і сп'яніння

Великі зіниці

З Європи і Сходу до Мексики — такий стрибок є чималим не лише в просторі й часі; але й біографічно треба перенестися на тридцять років — саме такою є часова рамка від [тимчасового] припинення експериментів до їхнього відновлення.

Тридцять років я не брав до рук того гарячого заліза, на якому попікся. В кожному житті є такі скелі, на які ти з більшою чи меншою силою приземляєшся і знову злітаєш; вони створюють передсмак «катастрофи». Потім скидаєш зайвий баласт та «йдеш у себе», як Гаманн[472] після кораблетрощі у свій лондонський період. Навіть в моральному плані буває «maladie de relais[473]». Й зі свіжим вітром наш вітрильник пливе далі.

Ексцес у Галле[474] ледь не призвів до біди, сягнувши найнижчої точки, не позбавленої терапевтичного ефекту. Щасливі обставини допомагають. І якщо назвати лише одну деталь, то було дуже вигідно, що при рибному отруєнні мені приписали як протиотруту міцну каву. Такі отруєння можуть бути небезпечними для життя, підступність їх полягає в тому, що найпотужніші токсини виробляються вже тоді, коли риба ще не виглядає зіпсованою.

Те, що при отруєнні коноплею також приписують каву, я дізнався одразу на практиці, але теоретично — тільки пізніше, коли прочитав це у підручниках. Оскільки речовина та її протиотрута збуджують, можна було припустити, що їхня дія небезпечним чином накладається одна на одну. Можливо, цей парадокс пояснюють тим, що під поверховим шаром таких видів сп'яніння відіграють свою роль депресивні потоки.

Того вечора мені пощастило також і в тому, що серед гостей панував почасти збуджений, а почасти пригнічений настрій, і таким чином моя недоречна поведінка пом'якшувалася завдяки своєрідному соціологічному маскуванню й ставала менш підозрілою. Я вже декілька разів був свідком таких випадків і не надто радів із того.

Якщо чиїсь погляди та поведінка відрізняються від тих, що панують у суспільстві, такій людині краще залишити все це при собі. Під час підготовки пограбування банку легко зрозуміти необхідність такого правила, та все стає складніше при бажаних чи мимовільних екскурсах у периферійні зони духовного світу. Колективне несприйняття хоч і м'якше порівняно з класичними правопорушеннями, зате воно послідовніше. Окремий індивід підлягає ретельному спостереженню, а його кар'єра суворо обмежується. Тут достатньо найменшого переступання меж, аби до такої людини почали ставитися з підозрою, а то й зовсім зруйнували їй життя.

Такий досвід знайомий кожному, хто роками чи десятиліттями працював у центральному осідку фірми й перебував там у колі інтелігентних співробітників. Долі розподіляються так, як при виході флоту в море, що відбувається за хорошої організації. Кораблі вже перевірено й вибрано. Та коли один із них вибивається з лінії, йому вже годі наздогнати решту, інші для нього зникають назавжди. На кожному святкуванні Різдва бракує двох-трьох давніх товаришів. Хвороби, нещасні випадки на дорогах, любовні чи шлюбні конфлікти, раптова чи хронічна недуга — врешті кожен сам собою йде на дно, хоча й у власний спосіб.

У цьому зв'язку мені пригадався начальник відділу, який у лівій шухляді письмового столу зберігав пляшку коньяку й добув так аж до пенсії. З роками його власні ідеї та риси обличчя розпливалися. Свої справи він робив повагом; карколомним операціям не довіряв. А от його нервовий асистент, який ополудні засліплював своїми ідеями, а ввечері згасав, скоро став для нього нестерпним. Цей асистент призвичаївся зникати на якусь хвилинку й «осяяним» повертався назад, проте довго так тривати не могло… І те, що мій друг доктор Цернер давав раду своїй шизофренії аж до сімдесятих років і навіть розпалював її, є радше винятком.

Коли і де можна пити, знали цілком точно ще задовго до того, як у кожного з'явився свій «фольксваґен». Порівняно з цим знанням питання «скільки» вважалося несуттєвим, хоча вислів «він може випити відро» все-таки свідчив про визнання. Те, що під час випивання проявляється характер, а саме «справжній» характер, тобто що тип виходить із фенотипу, годі заперечити.

Випивання в неправильну годину та в неправильному місці завжди вважалося правопорушенням. «Він у п'яному вигляді прийшов на роботу» — таке може зійти з рук хіба один раз. Йоганн Крістіан Ґюнтер втратив таким чином свою посаду придворного поета.

«Він зовсім не був п'яним — лише напідпитку». Буває й таке. Той, хто під час щоденного розпорядку втрачає часовий та просторовий орієнтир або викликає подив своїми безглуздими діями, майже завжди зникає безслідно або залишається в спільній пам'яті в доволі непривабливому світлі. І в цьому плані другий розділ «Демонів» достойний уваги: «…Раптом звір випустив свої кігті».

Типи з розширеними зіницями одразу викликають недовіру. Вечорами, коли всі збираються в «затишному» колі, їх бачать нечасто. Їхня поява бентежить; нещасні випадки трапляються з ними частіше, ніж з іншими. Про них роблять невигідні для них висновки, вони примножують відсоток невдач у межах соціального, економічного та технічного світу.

Але можна припустити, що вони все-таки відіграють свою роль у всесвіті — їх не бракує в жодному біотопі, у жодній із великих родин тваринного і рослинного світу. Серед каміння, в гротах і печерах, у гумусі лісів та в глибоководному світі — вони скрізь почуваються вдома, в сутінках, з великими темними очима й без очей, але з найтоншим чуттям, коли розростається темрява. Вони мають свій особливий арсенал — тактильні волосинки, які є вже в котів, беззвучно-м’які коливання зграй метеликів та кажанів, фантастичні форми чутливих органів та антен, блідий епідерміс, який руйнує навіть сонячне проміння, вловлювання найслабших звуків, найменших змін погоди, органи, створені для нічного польоту. Тут ніч приносить насолоду, ніби святковий бенкет.

Трапляється, що вага чутливих вусиків становить третину загальної ваги. В людському середовищі нічний спосіб життя належить до межових випадків. Такі люди показуються лише в сутінках, шукають собі подібних, свої розваги й місця.

Так, Моріс де Ґерен[475] відчував, що його притягує Новаліс, а Бодлер — де Квінсі й Едґар Аллан По. Але навіть серед найяскравішого дня, в полуденний час «нічна людина» вабить до себе. Таким був Байрон для Ґете, він промовляв до його темних сторін.

Ніч незамінна для людського духу, як незамінним для тіла є сон. Генетично тут існує латентна цифра, яка має вирішальний вплив на наш світогляд і нашу долю. Тож невеликий екскурс не буде зайвим — як відмежування від морального присуду, неминучого при висвітленні соціальної ситуації. Все виглядатиме інакше, якщо ми розглядатимемо цей різновид, цю людину-демона, як образ. Саме наявність відхилення є тут цінним — хоча ми й не займатимемося зіставленням: усе це знайшло своє відображення в блиску й злигоднях poètes maudites[476]. Але зробімо ще один крок, і тоді все стає фігурою долі: п'яний Верлен у Люксембурзькому парку, що на мить завмер, і вуличні хлопчаки, які слідують за ним. Існує один пункт, з погляду якого все чомусь служить, всі добрі й лихі вчинки. А індульгенцій ніхто не роздає.

Сурогати

Мексиканське відхилення я не планую прослідковувати хронологічно, зокрема через те, що мій досвід ще не добіг кінця. Окрім того, Мексика, земля, що родить такі нечувані плоди, має розглядатися тут радше як духовна, ніж географічна єдність.

Від науки не варто відгороджуватися, але перестрахуватися не завадить. Саме під час межових переходів знову й знову треба посилатися на особливі факти, що я проґавив стосовно гашишу.

У цьому випадку виник сумнів, чи є припустимим для таких трьох речовин, як мескалін, псилоцибін та ЛСД, що викликають споріднені (галюциногенні та психотропні) ефекти, вживати епітет «мексиканські». І хоча саме з Мексики походять кактуси лофофори та гриб псилоциб, натомість гриб ріжки пурпурові[477], з якого Альберт Гофманн[478] синтезував ЛСД, походить з Європи. Та, очевидно, час уже для цього настав, адже тут ми маємо приклад блискавичного й глобального впливу лабораторного досліду на споживання.

Якщо хтось і може дати тут роз'яснення, то лише сам Альберт Гофманн, який був обізнаний як зі світом сновидінь, так і зі світом молекул. Тож я щойно зателефонував до нього в містечко Риттіматте, й він мене заспокоїв, повідомивши, що слід розрізняти лізергінову кислоту, іменем якої часто помилково називають ЛСД, та діетиламід цієї кислоти, яку відкрив Гофманн. Сама лізергінова кислота не має галюциногенної дії. Для цього в молекулі має міститися діетиламідна група.

Натомість ЛСД тісно споріднена, зокрема й за своєю дією, з амідом лізергінової кислоти, який є головним компонентом мексиканського наркотика ололікві[479]; європейці згадували про нього ще в XIX сторіччі. Францисканський пастор Бернардіно де Сааґун[480] у своїй знаменитій хроніці Нової Іспанії пише: «Існує рослина, яку називають коатль ксоксоукві (зелена змія), яка утворює насіння, що зветься ололікві. Це насіння спантеличує та притупляє органи чуттів; його вживають як чарівний напій».

Доволі точний опис рослини супроводжується ілюстрацією; очевидно, пастор бачив квіти лише у згорнутому стані. Так усе залишалося аж до нашого часу, поки не було визначено, що ця рослина належить до родини берізкових: Ipomoea violacea. Її родичі ростуть також і в наших садках, наприклад кручені паничі, bella di giorno, як кажуть італійці, квітка, що квітне лише лічені години. Я щороку вирощую її тут, у Вільфінґені, на трухлявому паркані.

Єдиною цариною алкалоїдів лізергінової кислоти вважали нижчі гриби — особливо ріжки пурпурові. Те, що невдовзі ці алкалоїди відкрили в так званих «магічних наркотиках», а отже, в соку вищих рослин, було несподіванкою для фітохіміків — тих добірних нащадків старих знахарів і чарівників, яким сили й властивості рослин були відомі почасти завдяки досвіду, а почасти завдяки ясновидному проникненню.

Це ясновидіння приводить нас до часів кентаврів — насамперед до Хірона, вчителя богів, який навчив Асклепія лікарської справи і якому Гельдерлін присвятив великий, не до кінця витлумачений вірш:

А потім:

Отже, вивчити можна лише те, що назване; думка отруює — з цим ми повинні змиритися в часи, коли назване діє лише настільки, наскільки його можна змінити на обраховуване.

Гельдерлін рано взявся чинити цьому опір. Цитувати його стало модою, та все, що про нього чуєш, — не більше ніж шепіт у передпокої. «Quelle clarté[481]» — все це залишається доволі атмосферним, а тепер ще має бути політизованим.

Гельдерлін є для нас прикладом наближення, якого в XIX сторіччі навіть серед німців більше ніхто не зміг досягти. Воно не веде назад до олімпійських богів, а припрошує до святкування в ролі свідків клятви — це саме те, що Ваґнерові не вдалося з асами, які залишаються самостійними; слово не веде крізь них чи над ними, а залишається скутим чарами. Саме там криється джерело зла, а не серед народу лемурів.

Тоді природа промовляла безпосередньо до чуттів, і не тому, що ті були гострішими, а тому, що були менш диференційованими, й таким чином нероздільне Землі поєднувалося з нероздільним людини — нерефлектовано й бездумно. Цим пояснюється, зокрема, й те, що важливі лікарські рослини так рано стали відомими.

Ще в середньовіччі відбулося таке безпосереднє спілкування. Воно можливе у всі часи, коли вдається успішне наближення. Під час великих епідемій назви лікарських рослин з'являлися у сновидіннях або ж ці рослини приносили людям птахи.

Сьогодні все виглядає по-іншому. Там, у темному лісі, світиться растр — тут, у яскравому світлі свідомості, ми маємо наближатися до нього, хоча подив той самий. Світ залишається дивовижним.

Коли Альберт Гофманн почав займатися ріжками пурпуровими, він хотів розробити засіб для кровообігу; той гриб уже здавна був відомий як офіційній, так і народній медицині. Відкриття психоделіків було випадковим і несподіваним, так ніби прочинилися двері в химерний світ. За вхід до нього довелося заплатити тяжким отруєнням.

На користь розміщення ЛСД в «мексиканській» частині наближень свідчать хімічні й ботанічні спорідненості. Це підпорядкування слідує поведінці великих рослинних родин, які залишаються вірними своїй батьківщині, але водночас є космополітичними.

Наприклад, існують наркотики, що належать якійсь дуже далекій країні, і ось вони поширюються — ніби їхнє насіння заносить звідти вітром. Хімічний зв'язок є продуманішим, але й грубшим; він слідує витонченості рослинного світу, ніколи її не досягаючи.

Можна навіть сказати, що хімія надто грубо викристалізовує з растру. Стільники її формул надто різко обмежують матерію. Тож на краях постійно треба підшліфовувати. Так, нині вже «відомо» більше тисячі почасти стабільних, а почасти нестабільних ізотопів. Для духу XIX сторіччя, який прагнув точності, такі відхилення (які проникають навіть у зоологію) доволі дражливі. Якщо цеглини змінюють масу й вагу, то зі звичною безпекою доведеться попрощатися. А з 1898 року вся будівля починає не лише жевріти, але й кришитися; сейсмографічна чутливість зростає. Щоправда, при цьому вивільняються сили — можливо, навіть такі, які перевершують потребу.

Отже, «мексиканський» означає тут лише часткову хімічну, ботанічну та географічну спорідненість. У центрі стоїть самобутність сп'яніння, відстань до світу, який можна виміряти й обрахувати, й, таким чином, це є наближенням.

Ключ можна більш чи менш уміло допасувати, хоча він може бути й доволі грубим; достатньо того, що він зможе відчинити замок і двері. Потім його залишають у замковій шпарині або викидають геть. Так само буває достатньо тільки одного слова, як у печері Сезам. Сьогодні можна відчинити двері, якщо перервати промінь світла… Тіло проходить крізь нього. Воно також належить до «тих, які називають».

Якщо я послуговуюся конем, аби потрапити до печери зі скарбами, то перед входом я мушу спішитися. Кінь залишається назовні; він ще прислужиться мені, коли я повернуся з награбованими скарбами.

Такі слова як «кінь» та «спішитися», наскільки мені відомо, є застарілими, тобто такі слова можна читати cum grano salis[482]: замість них можна взяти будь-яке слово або ж улюблений вираз, наприклад «з усією апаратурою». Коли ситуація серйозна, ми змушені висісти, й не лише з машини, літака, ракети, залишити не лише державу, суспільство і родину, але іноді й власний однострій. Це та межа, на якій дистанціюється все, що загалом можна описати словом, тобто назване.

Питання про належність ЛСД до Мексики пов'язане з ключем та його допасуванням. Інше питання стосується дозволеності. Це слово вживається тут не в юридичному чи моральному сенсі, а заторкує внутрішню форму, власну підсудну відповідальність свідомого одиничного.

Очевидним є закид у тому, що тут займаються сурогатами. Зустрічне запитання: а що на землі не є сурогатом? «Сурогатами» в римлян називали когось, хто був обраний замість іншого; це був політичний термін. Світ недосконалий — це одне з небагатьох загальних місць, які поділяють усі. Отже, повинна існувати ідея досконалості. Вона уникає названого.

В'язень у своїй камері відчуває недосконалість особливою мірою; його ситуація може служити моделлю. Наприклад, Елдридж Клівер у державній в'язниці в Каліфорнії (1954 рік); він чорношкірий, йому вісімнадцять років, він сидить, тому що у нього знайшли марихуану. Певна річ, він позбавлений спілкування зі своєю коханою, тому чіпляє на стіну пін-ап дівчину. Це вибір когось замість іншого: сурогат, фетиш, ерзац. З останніх сторінок «Есквайра» він взяв собі хтиву наречену. Була ця картинка лише сурогатом коханої чи сурогатом кінодіви, яку вона зображала? Чи, може, саме у прагненні наблизитися до своєї чорношкірої коханої він повісив на стіну світлину білошкірої красуні? Чи не стануть таким чином усі білі й чорні разом із картинками ерзацом? У такій ситуації зустрічаються реалізм, матеріалізм та ідеалізм. Те, що тут відбувається щось не те, бачить навіть наглядач; він зриває картинку зі стіни й викидає її в парашу. Внесок в іконоборство.

Я взяв цю деталь з біографії («Душа на кризі», 1969), яку гортаю напередодні Нового року. Автор категоричний із висновками. Як курець марихуани, він зазнав обмеження свободи від «правителів країни», яких вважає п'яницями. «Я не міг збагнути, чому вони мають більше прав на те, щоб пиячити, ніж я курити — я був свято переконаний, що марихуана краща за будь-яке пійло».

Не надто високо оцінював він і тих типів, які замість сурогатів вихваляли справжнє. «Існування таких божих людей є найпереконливішим аргументом для виправдання безбожности». Хлопчина знає, що таке купівля і продаж, тож він не дасть заманити себе слоганами модерної теології на кшталт «Бог — це добро».

Він був безутішний, почувався настільки кепсько, що був готовий «смоктати зів'ялі груди своєї бабусі» — до речі, це гарний образ невдалого наближення, при якому стара Гея[483] виглядає цілковито виснаженою.

На цьому вже досить про сурогати — вони є злетом до нічийної землі. Врешті, все стає замінником для іншого. Якщо відчиняться двері, нам доведеться прокрадатися навіть попри батька з матір'ю.

«Справжній перстень» неможливо знайти, і, по суті, або «врешті-решт» він також є сурогатом.

Що ж таке «справжнє»? Водночас воно є також недостатнім — тим, що приносить і знову забирає час. Навіть «найостанніше» (Фрідріх Шлаємахер) все ще є тим, що вказує.

У цьому зв'язку — образ із балістики: людина зі своїм невпокоєм, своїми невизначеними пристрастями є націлювачем. Вона шукає реалізації в безіменному — там її мета. Щоб правильно націлитися, людина потребує того, що у стрільця є «мушкою» — тут це назване в полі зору. Це точка світла, через яку безіменне його пристрасті поєднується з безіменним всесвіту. Без названого як сурогату годі обійтися.

Оскільки при такому націленні задіяне безіменне, якість стає неважливою. Відмінності тут розпливаються — як, наприклад, між статуєю Мікеланджело та простою гіпсовою фігурою. Ми можемо націлитися на Міланський собор чи на піраміду Ґізи з таким само успіхом, як і на кристалик льоду в зимовому лісі, який тане від нашого подиху. Дульсінея Тобоська вартує не менше божественної Єлени, і, можливо, Лицар Сумного образу був ближче до мети, ніж Playboy Paris — він був близький до безіменного.

Усе це модифікації — діамант показує лише те, на що здатен вуглець зі своєю дивовижною силою. На щось подібне можна натрапити у пустелі та сприйняти за фетиш. По суті, в кожній гальці криється та сама краса, та сама сила.

Ми повернулися до нашої теми; знайти для людини правильне ставлення до всесвіту — це важливіше, ніж примножити її знання. Освітні програми, як, наприклад, теперішні плани реформи університетської освіти, відкривають перспективи в позірний світ, у якому ставатиме дедалі більше автоматів, нудьги й самогубств, і не треба бути пророком, щоб це передбачити. Це стиль розумних та самовдоволених директорів товарної станції, які пересувають туди й сюди знання, ніби штучний товар. Хай там як, але ще є такі, для яких замало пережованого корму, вони не можуть обійтися лише світом колій і стрілок. І тут погляди розходяться.

Китайські сади

Я все ще не віддав належного ЛСД; Альберту Гофманну я сказав: «Це ж просто домашня кицька порівняно з королівським тигром мескаліном, у кращому разі — леопард».

Це було після нашого посвячення, яке ми провели, ще задовго до того, коли про наркотики почали говорити добре й погано. Очевидно, та речовина виявила більше подібності з м'якими лапками, ніж із кігтями, й радше муркотіла, ніж ревла. Доза була замалою; я сприйняв за ініціацію те, що було лише знайомою мелодією. Тож ми хотіли повторити експеримент із достатнім запасом «пального»; це мало відбутися до того, як я закінчу рукопис.

Здається, була весна, адже на лугах Боттмінґена вже розквітли анемони, але зима відступила недалеко, а пані Аніта поїхала з дітьми в гори кататися на лижах — таким чином, у домі ми були самі: Альберт Гофманн, господар; Геріберт Концетт[484], фармаколог, тоді ще не в Іннсбруку; а також я, необізнаний із хімічними тонкощами, що прибув із розташованого неподалік Біннінґена.

Те, що точна наука була тут на своєму місці, можна було помітити вже за самою підготовкою: на столі стояла висока, наповнена дистильованою водою мензурка з позначками. Господар у ролі симпозіарха[485] додав дещицю безбарвної рідини, яка миттєво розчинилася.

Так само і в античні часи, оскільки застілля тривало дуже довго, вино сильно розбавляли водою. Винні кружки були оздоблені віночками з виноградного листя і лавра, але насамперед сценами з міфології, знайомими кожному. На нашій посудині була вирізьблена тільки шкала. З великої мензурки кожен одержав маленьку скляночку, не більше лікерного келишка. Ми цокнулися й побажали один одному гарної подорожі. Приміщення було сильно натопленим; ми зручно розташувалися в кріслах. По дорозі просто під вікнами проїздили легкові й вантажні машини. Шум спершу заважав, але потім стих. Барви стали яскравішими, так ніби почало сяяти нубійське сонце або матерія стала сильніше відбивати світло. Мені здавалося, що досі я сприймав лише світлові тіні, а тепер стало істотно яскравіше. Світло було навіть тоді, коли я заплющував очі.

Було тепло й мирно, панував спокій, який порушував лише сильний, приємний видих, що давав насолоду.

«Я забуваю зараз про всі свої справи».

«Про турботи».

«Роботу».

«Родину».

«Я навіть виходжу із себе самого».

«Залишмо все це позаду».

«Навіть атоми — це неважливо».

Ми роззулися; це була прогулянка, для якої не потрібні ні ціпок, ні чоботи, ні колеса, ні крила. Господар дому запалив ароматичну паличку. Дим здіймався вгору, мов шовкова нитка, сіра барва якої набувала синього відтінку. У майже нерухомому повітрі дим спершу підіймався прямовисно. Але потім він починав тремтіти, обертатися, закручуватися у невагомі фігури. Здавалося, він хотів показати, що означає цей танець і на що він здатний. Тут були речовина і рух, ще майже не розділені одяг і тіло. Буття і подія накладалися практично повністю, а з ними демонстрація і феномен. Чи були тут очі, зачаровані предметом, чи, навпаки, вони самі його зачаровували? Годі було розрізнити, та це було геть неважливо. Розмірковувати про таке означало змагатися із дзеркалом.

Хоровод, первісний танець, очевидно, був тут першим — усе, що на початку було розділене, рухається тепер у великих симетріях одне до одного: знизу й згори, долина і хвиля, лінґам і йоні[486], батько і мати, сила і дух.

Як майстерно поглинаються всі ці фігури і як небезпечно вони виглядають, збуджуючи спогади й пристрасті, прагнучи відродити колишню єдність.

Жертвопринесення диму. Тлумачення його з давніх-давен належало провісникам майбутнього. Я описав цю нитку в іншому контексті й пізніше ще хочу повернутися до цього.

Попіл сиплеться донизу в той час, коли ми спостерігаємо за грою, знову й знову привертаючи увагу до того чи того завитка, який видався особливо майстерним. Ми були в high spirit[487]: збуджені.

«Піднесеність» — це той стан, який насичує простір. Він спирається не на «збільшення простору», а на «сам тільки простір»; це означає, що порожнеча росте. Не лише неважливе відходить убік, але й майже все те, що здавалося нам важливим. Піднесено, безпричинно радісно підтанцьовуємо ми вранці, збігаючи сходами донизу, після глибокого сну, який стирав відокремленості. Піднесеною буде зала перед тим, як почнеться танець. Лише тонка стіна, лиш подих відділяє нас від реального світу.

Ми підходимо до вікна на вулицю і дивимося на посаджений там газон. З часом він став досконалим, так ніби там порався китайський садівник. Якісь майстри не лише створили велику картину, але навіть приділили увагу найменшим деталям; може, вони мали на службі цілу армію мурах, яку спрямували до всіх травинок і билинок. І все це була ще доволі груба робота порівняння з приборкувачем потужних потоків світла, що безперервно струмує.

І ось усе затихло; найкращий садівник — той, чия робота залишається непоміченою. Він прагне зробити світ картиною. Аж тут зупиняється й час. Ми давно вже не чули з вулиці жодного звуку.

Напевне, ми довго розглядали той газон та насолоджувалися тишею, аж поки потомилися та прилягли, щоб поринути в короткий сон. Потім було бургундське, яке господар дому довів на кухні до кімнатної температури. Ми «приземлилися»; піднесений настрій залишився.

То була коротка подорож, а проте від неї залишилося трохи більше, ніж спогад про швидкоплинну візію. І це важливо. У цьому випадку то була підвищена чутливість, яка тривала тижнями й місяцями, можливо, зберігалася триваліший час, а разом із нею загострилася сила судження. Мені це йшло на користь під час розглядання картин та витворів архітектури, тобто насамперед у питаннях стилю. Ця здатність, подібно до «абсолютного слуху», не завжди є благодійною.

З перспективи «простору» це пояснюється тим, що ми наближаємося до растру, а отже, стаємо чутливими до відхилень у його проекціях, як-от у творах мистецтва. Математичні фігури не можуть ображати наших почуттів, це пов'язано з тим, що в них растр проектується різкіше — наприклад, точка в колі або тонка структура матерії в кристалі. Все це перебуває поза межами естетичного порядку рангів, не має з ними нічого спільного. Так, художник остерігатиметься вносити у свої картини фігури, які з погляду геометрії є цілком досконалими. Винятком є рама. Тут навіть необхідні точні розміри.

У кожній картині треба чітко розрізняти те, що може додати до неї техніка, й те, що від неї вислизає — чого вона неспроможна досягти.

Таке питання можна ставити до кожного будинку, кожного витвору архітектури, воно вказує на відгалуження, що було раніше. Бо інакше навіть равликові хатки, ба навіть глобігерини[488] виглядали б зовсім інакше. Нероздільне відображається у формах.

А тепер перейдімо до особистого. Критичний настрій зростає, коли ми входимо у маловартісніші або відкинуті пласти реальності. На комфортабельному пароплаві ми насолоджуємося прямолінійним рухом. Обслуговування було настільки бездоганним, що руху ми майже не помічали. П'ять стюартів намагалися вгадати всі наші бажання; шеф обслуговування наглядав за ними та гармонізував їхню діяльність.

У тропіках ми мали пересісти на інший пароплав. Тут також нічого не можна було закинути щодо нашого обслуговування. Проте жодного порівняння з попереднім пароплавом; там ми спізнали оптимум сервісу.

І все це питання стилю. Той спосіб, у який ми годуємо наші п'ять органів чуття та нашу свідомість, не виводить нас за межі наближення, хоча тут близькість має менше значення, ніж прямолінійність погляду, який раніше називали «вірою». Перекоси можливі на будь-якому рівні.

Образ комфортабельного пароплава здатний створити хибне враження, що наближення можна досягти через підвищення рангового порядку або через витонченість. Справедливим буде, скоріш, протилежне. На вищих рівнях, віддалених від растру, зростає також небезпека перекосу, а отже, зростають труднощі у збереженні рівноваги: балансування вимагає спритності, як під час танців на тросі. Такого важко навчитися, хіба що через покоління — через спадковість.

Прийняти правильне рішення, діяти справедливо, дійти правильного висновку — підіймаючись угору, все це робити дедалі складніше. Тут варто згадати цитату з Матвія 19.23: «Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне[489]». Цей розділ загалом є доволі повчальним щодо зведення етичних питань до суто структурних форм. Вірш 8: «(…) спочатку ж так не було», — тоді не було й розгалуженого багатства. Таким чином, кожна спроба поєднати владу й справедливість, владу й дух спрямована на відновлення.

Серцевинні волокна нероздільного тягнуться крізь різноманітне. «Хліб» надає столуванню багатих і бідних свій сенс, стає синонімом кожного дару, ба навіть сакраментом. Так само і «слово» проходить через усі мови.

Якщо говорити про враження від ЛСД як від транспортного засобу, то мушу сказати, що цей транспорт не виїздив за межі переддвір'їв, які були, щоправда, оздоблені з надзвичайним смаком, тож я мусив здобути досвід, який би це підтвердив. Ось як усе було; я почав оцю мексиканську частину досвіду з найприємнішого. Не відкидаю відточення естетичної сили судження, проте вона не робить приємнішим перебування в суспільстві, націленому виключно на економічно-динамічний розвиток. Тут легше просуватися вперед, якщо маєш грубу шкіру.

Очевидно, Альберт Гофманн мав рацію щодо того, що доза була заслабкою. Ми неодноразово домовлялися про другу спробу, востаннє в грудні — двічі нам завадив грип, потім ожеледиця і пошкоджене авто: маленькі вказівки на те, що час іще не настав.

Хай там як, але навіть перша спроба була доволі повчальною — насамперед тим, що вона різкіше розділила й оживила різні якості. Існує різниця: сприймає людина самі лише властивості чи якості: у другому випадку я бачу не лише предмет, але також його «заряд». Світ залишається тим самим, а все ж таки сприйняття може стати вирішальним щодо того, стане хтось художником чи фарбувальником. І жодні заняття тут не допоможуть. Проте ініціація могла б викликати благоговіння перед таємницею світла й барв.

Предмети, які звільнилися від звичних властивостей та набули інших якостей, ми бачимо також у сновидіннях. Світ стає двоїстим. Речі досі мають приблизно ті самі знайомі обриси, але вже жодного рангу чи імені; водночас вони набувають сили. Ніч заряджає їх. Коли вони стають ще сильнішими, то полишають царство сновидінь і прориваються до нових граней дійсності.

Це досягання середнього наближення: коли світ швидше затоплюється припливом буття. Якщо ми підемо далі за межі якостей, сновидінь, героїв, богів, то зростатиме небезпека. Виграш може стати невимовним — це також означає ще й те, що його неможливо повідомити іншим. А проте, якщо «побувати там один раз», то це може змінити людину, але для неї зміни залишуться прихованими, не проникнуть у буття свідомості.

Усе це стосується тяжких хвороб, дуже глибоких станів сп'яніння, епілептичних нападів, за якими може слідувати проблиск воскресіння. У митця — це зміна стилю. Існує не тільки оргазм запліднення, але й оргазм творення. Тут наближається нероздільний світ. Повертаються великі засновники — з печер Мекки, затінку фігового дерева, Синайської пустелі.

Психонавти

Ще раз хочу повернутися до візії синьої нитки. Як уже було сказано, описати її я намагався й раніше — а саме в короткому оповіданні «Відвідини острова Ґоденгольм». Ось цитата про предмет розмови:

«Шварценберґ запалив ароматичну паличку, як то він часом робив, аби очистити повітря. Синя нитка піднялася вгору. Мольтнер спершу спостерігав за нею з подивом, а потім із захопленням, так ніби його очі набули нової сили. В ньому розкривалися ігри цього запашного диму, який здіймався вгору струнким пагоном, а потім розгалужувався витонченою кроною. Здавалося, ніби той пагін створила його уява — блідий привид морської лілеї на глибинах, які майже не здригалися від ударів прибою. Час справді діяв; він робив борозни, закручувався у спіралі, в кільця, так ніби уявні монети швидко штабелювалися в стосики. Розмаїття простору виявлялося мережею волокон, нервів, які напинали нескінченну кількість ниток і розкривалися вгорі.

Аж тут візію зачепив подув повітря й ніжно обернув її навколо своєї осі, як танцівницю. Мольтнер здивовано скрикнув. Промені й ґратки дивовижної квітки вигиналися на нових рівнях, на нових полях. Міріади молекул підкорялися гармонії. Тут більше не діяли закони під покривом зовнішньої подоби; матерія була настільки делікатна й невагома, що відкрито їх віддзеркалювала. Все це було так просто й неминуче. З матерії виступали числа, розміри і ваги. Вони відкидали покрови. Жодна богиня не могла заявити про себе посвяченому сміливіше й вільніше. Піраміди зі своєю вагою не могли досягти подібного одкровення. То був піфагорійський блиск.

Тут, у ритмі мінливих фігур, стало ясно, що відчуває дослідник, коли виходить за межі свого поля, — це як помах крил у безодні. Але гарніше. Піднесеніше».

Ось такий уривок про ініціацію. Повторення тут допускається, оскільки воно описує враження, які є типовими для цієї стадії наближення. До таких вражень належить також те, що блакитна барва стає інтенсивнішою. На це слід також звертати увагу в емпіричному світі.

Не лише з часу пробудження національної самосвідомості, але й у рамках світового революційного руху подибуємо прояви деяких прихильностей до певних кольорів. Перевагою червоного є те, що поза політичними порядками він сприймається як барва чистої стихії, виявляючись у вогні пожеж і вулканів, але насамперед у крові. На противагу цьому білі лілеї Бурбонів або пізніше барви чорно- та коричневосорочників не змогли утвердитися. Хай там як, але червоний колір нагадує пульсацію крові, що циркулює через серце і залежить від постійного руху. Червону барву показують у боротьбі, особливо у громадянській війні.

Натомість синій колір є барвою духу та вищих єдностей, досяжних тільки через нього. Це як барва космічних та планетарних просторів, зокрема й тих просторів, що впорядковуються духом, який тріумфує над пристрастями. Там не існує ненависті.

Ось і все, варте уваги щодо прояву синього як символу. І хоча символи обирають, але цьому передує попередній глибинний вибір. Гадаю, ви погодитеся з тим, що з цієї перспективи цілком справедливо, що синє і срібне є символічними барвами аеронавтики.

Коли певні враження ми називаємо типовими, то виходимо з того, що на них претендує не лише один індивід і що вони поділяються іншими.

Потік синього світла провіщає наближення. Ця з'ява є доволі типовою; вона розсіюється в індивідуальному сприйнятті. Так сталося, що цими днями я одержав приватну публікацію «Доленосна руна в оракулі, сновидінні і трансі» (Арбен-Прес, Арбон, 1969). Тут подано записи Рудольфа Ґельпке[490] про сходження «астронавта др. Ервіна Єкле до каменя на Райні» (2–3 грудня 1966 року).

Цитую звідти до теми:

19:00 Прийом (0,2 мг ЛСД).

20:45 Почувається «легше».

20:55 Помітне зростання дії. Інтенсивність синього (дим ароматичних паличок, тіні в кімнаті).

«Ще легше».

21:10 Барви: надалі «синій відтінок». Акустика без змін (до ударів годинника на вежі: «досі провінційне містечко»).

21:15 «Зображення стіни набуває третього виміру».

20:20 «Можу уявити собі, що так тримається на поверхні води водяна лілея на своєму стеблі. Мій улюблений афоризм: найбільша любов — це речевість, ще краще латиною: AMOR MAXIMUM AMOR REI (EST): початкові літери дають: «amare».

21:35 На вулиці шум мотора. «Так, навіть мотор погоджується (…) Ґельпке, де це ви ширяєте?»

21:50 Різноманітні кольори, потім жодного. «Присутність є прозорістю (…) світло — це завжди добре».

22:00 «Ернст Юнґер каже «сходження», оскільки живе у печері. «Прорив» — для нього це виглядає тільки гарно».

22:55 «(…) я завжди знаю, що око — то діра в гілці».

Навіть після того, як все почало затихати, незвичні погляди, які почасти з'являються при подібній налаштованості. Наприклад: «Шеллінґ: незвідані глибини, знав більше, ніж знав він сам». Або: «У Римі — бачив почерк Петрарки: він був як вир, але не мав ваги». Або: «Мої комплекси перебувають зовсім на поверхні. У глибині я ідентичний до себе самого, це означає: не марнославний».

І нарешті, «під час польоту назад», сентенції спеціально для сп'яніння: «Це не сп'яніння, з алкоголем годі порівняти — то різні мови. В наркоз ми занурюємося, аж поки вода не накриє нас із головою, тоді як тут ми підіймаємося: небо розкривається, як квітка».

Врешті: «Сходження та спуск мають дзеркальні властивості».

Якщо для читача ці дуже скорочені нотатки нагадують попередні роздуми, то це є знаком того, що читання було плідним.

У всі часи, набагато раніше за Дельфи й Додону, одкровення тих, хто пройшов посвячення, доповнюються тлумаченням посвячених, які добре знаються на внутрішньому ландшафті. Внутрішнє природи підступає ближче в голосі заглибленого в думки, але тут потрібні авгури, щоб упорядкувати часто плутані висловлювання за рангом і вагою.

Мода підпорядкувала собі психотропні речовини так само, як і астрологію. У газетах повно матеріалів на ці теми. І це не випадковість, а ознака наростання незадоволених потреб. Століття ще не добіжить до свого кінця, коли постануть певні дивовижні явища.

Увесь світ пише вірші — але чи вдасться бодай комусь створити досконалу поезію? Це стосується і тлумачень; на білій карті внутрішнього світу бракує місць та імен — вашого Вавилону, Баб-ель-Мандебу[491], Синаю. Рідко можна побачити, як у «З'явленні», хоча б натяк на це.

Де людина стане ідентичною самій собі? Чи вдасться їй виконати заповіт «пізнай самого себе» — адже тут завжди двоє. Батько і мати також повинні стати одним. Сила образів виявляється в тому, що вони захоплюють нас. Але вони можуть чинити на нас ще сильніший примус, засмоктуючи в себе. Коли ми вступаємо в елементи, характери, душі, богів — це не означає, що ми стаємо ідентичними з ними, ми стаємо ідентичними із самими собою. Ми прикликаємо наше відсутнє.

Коли в уже цитованому протоколі я знову натрапив на ім'я Рудольф Ґельпке, то згадав про першу зустріч із ним. Ця зустріч припадає на той час, коли я почав займатися третім, мексиканським, ступенем наближення. Тоді він жив із матір'ю і сестрою у віллі неподалік від Базеля, міста, в якому я нечасто, але завжди з приємністю, проживав у 1950-х роках.

Його матір забрала мене з Біннінґена на обід. По дорозі вона зупинилася біля готелю, щоб підібрати ще одного гостя, — то був Вільгельм Фуртвенґлер[492]. Коли ми втрьох їхали через ринкову площу, від коробки передач випав якийсь шворінь; пані Ґельпке вийшла з машини, щоб пошукати механіка, та не встигла вона ступити й кроку, як за нами зібралася ціла вервечка трамваїв, кондуктори яких почали шалено дзеленчати. Ми з маестро змушені були принести жертву Меркурію тим, що стали штовхати машину, аж поки відсунули її з колій. Потім, щоб трохи перевести дух і перечекати, поки все це закінчиться, ми зайшли до розташованої неподалік кав'ярні. Таким чином, випадіння шворня було для нас щасливим випадком — це досвід, який часто виникає під час аварій. У нас знайшлася спокійна година, щоб обговорити тему, яка свого часу цікавила ще самого Платона і про яку я люблю послухати думки інтеліґентних сучасників: як найкраще людині мистецтва ставитися до правителя. Пізніше ми не знайшли б часу для цього, адже Фуртвенґлер, який мав диригувати увечері, після обіду відразу усамітнився. В такі дні перед виступом він зазвичай медитував і відпочивав.

Рудольф Ґельпке якраз почав тоді свої студії; наша перша зустріч була швидкоплинною, але відбулася під доброю зіркою. Коли пізніше час від часу я чув про нього, то здавалося, ніби Схід стискається в розмірах. Існує вибіркова спорідненість із духом і субстанцією чужих культур, глибоке проникнення. З'явилися переклади з перської, такі як переклад однієї чудової казки про принцесу в семи зоряних вежах. Чи став він тим часом професором у Тегерані, чи виступав він, як Мірча Еліаде, в ролі гостьового професора в американських університетах? Цього я не знаю, а може, вже й забув; увесь цей світ з його іспитами, званнями, академіями і відзнаками, по суті, є неважливим. Скрізь аж кишіло від революціонерів, які не могли уявити себе без авта і як китові воші паразитували на череві левіафана, від якого були до смерті залежними.

Аж тут вийшла друком його апологія сп'яніння — тут Ґельпке також відстоював Схід проти Заходу. Розгортаю передмову (Тегеран, березень 1966 року) і знаходжу підтвердження моїм спогадам у такій фразі: «(…) Минулі десять років я провів приблизно половину часу на Сході, переважно в Ірані, а другу половину — на Заході, в Європі та США».

Я ще раз перечитав у його книжці розділ, присвячений Антоніо Пері[493] та його прогулянкам. Загалом я бачу автора скорше в товаристві Антоніо, принца Ахмеда та феї Пері Бану, ніж у товаристві науковців, за винятком таких як Ґалланд, Гаммер-Пурґшталь та Рюкерт[494]. Орієнталісти утворюють особливу еліту. Вони відчувають звабу, знайому також і Ґете.

Як знакове місце з праці Ґельпке «Про сп'яніння на Сході й на Заході» я зацитую ось такий пасаж: «Дослідник наркотиків (образ якого створив Ернст Юнґер у західно-східній постаті Антоніо Пері) є загалом феноменом нового часу. Він може з'явитися лише в такому суспільстві, в якому релігійний світогляд зруйновано, а отже, втрачено знання про метафізичну роль та символічний характер сп'яніння і самих біологічно активних речовин».

Похвально, що автор невдовзі таки віддав належне вину та його рівноцінності на всіх рівнях: якщо порівняти його з опієм, то тут таки є різниця в ключі, але не в кімнаті; та значно важливішими є відмінності між західним та східним підходами. Цитую:

«Для європейця реальністю є зовнішній світ. Внаслідок цього він завжди намагатиметься засуджувати кожну форму життя, кожен погляд та загалом усе, що відволікає людину від дії, як «втечу» від та з реальності. Східна людина виходить з протилежної позиції: для неї «шлях досередини» є містичною подорожжю, єдиний досвід реальності, який пронизує час і простір, а отже, й завісу скороминущості. Тому з його перспективи «тікає» той, хто живе назовні: людина дії».

Якщо говорити про вино зі східної перспективи, то не можна оминути ні Омара, майстра шатрів, ні Гафіза. Про останнього Ґельпке каже: «Безперечно, вино для знавця масштабу Гафіза має обидва значення» (тобто символічне й реальне), і він доводить це віршами:

Якщо термін «дослідник наркотиків» (Drogenforscher) виглядає для мене не зовсім доладним, то не так через саме слово, як через той розвиток, якого воно набуло. Індоєвропейський корінь «prk» в романських та германських мовах розділився на дієслова, яким притаманний почасти «запитальний», а почасти «дослідницький» намір (лат. argentum poscere — вимагати грошей). Таким чином, термін «Forschung» (дослідження) є двозначним.

Боротьба в кабінеті Фауста ведеться за екстенсивний або інтенсивний напрям слова: йдеться про знання або науку:

Останнім часом дослідження все частіше стало залежати від техніки і статистики, тобто від самих чисел, від важелів і шурупів, мікроскопів і телескопів. Дослідник уже не чекає у засідці, чи з'явиться королівський тигр, глухар або принаймні рідкісний нічний метелик; це прийом із загінного полювання. Бридкі типи блукають поблизу, наприклад імпотентний безсоромний старигань, який секундоміром заміряє оргазм. Удари серця заміняються цоканням годинника. Тож годі дивуватися, що богиня землі Ґея втрачає листя. Та після зимового вибілення вона ще принесе не одну весну.

Ми живемо в час, коли слова втрачають свою вагу, що зазвичай трапляється знову й знову. Їх треба зарядити новим сенсом або замінити іншими. Слово «forschen» («досліджувати») також стає сумнівним. Розумні люди Західного світу, такі як Флобер, що поділяли прихильність до Сходу, все це передбачили («Бувар і Пекюше[497]», 1881). У той час ще можна було собі дещо дозволити у справах духовних.

Отже, Ґельпке звертається до цього гідного поваги кореня слова. Закоханий запитує інакше, ніж допитливий. Його ще заторкують світло й тінь космічного полювання. До нього все ще наближається найбільша мисливиця у вигляді Місячної богині, тоді як Актеона[498] за свою зухвалу допитливість роздерли власні пси.

Це означає, що для Актеона тут «не залишається нічого людського окрім найжахливішого в цій ситуації — усвідомлення». Особливо прекрасний у цьому великому міфі є той спосіб, за допомогою якого Хірон, що також був учителем Актеона, заспокоює псів. Він ставить перед ними Актеоновий портрет, навколо якого вони мирно збираються.

Усе це стосується завдання митця, людини мистецтва, того, хто має знання в той час, коли пси опинилися без господаря. Витвір мистецтва діє не лише як вказівка долі в майбутньому — він також тлумачить, спокутує та умиротворяє минуле.

Ретроспектива Ґодесгольма

Візія синьої нитки відбулася для мене того ранку в Боттмінґені; я поєднав його з іншим враженням, відвідинами одного зимового вечора кельтського Гойнебурґа. Це була зустріч під час доленосної ночі, лише натяк, але не безпідставний.

Те, що тоненька книжечка «Вівідини острова Ґоденгольм» не справить враження й не матиме успіху, я знав із самого початку; й коли я бачив цю книжечку у вітринах книгарень, мені було шкода її, так ніби вона мерзла.

Для Баадера завданням мистецтва ще залишалася транспарентність. Проте в суспільстві споживання визначальними є інші принципи. Все це в природі речей, і той, хто вдаватиме невдоволеного патриція, виглядатиме просто кумедним. І тут особливої привабливості набуває медитація. Навіть інтелігентні сучасники небагато можуть зрозуміти з мого тексту, як то я збагнув за їхніми більш-менш збентеженими заувагами. Цей текст справді важко класифікувати.

Коли після Першої світової війни мене відкомандирували до регламентної комісії, я взявся знайомитися з найновішою літературою. Перед цим у лазаретах і санаторіях я вдався до справжнього читацького штурму, націленого переважно на класиків і романтиків, і він не минув безслідно. Що ж стосується сучасних письменників, до яких я врешті перейшов, доброму вибору я завдячую Фрідріху Ґеорґу, який на рік раніше став інвалідом. Він порадив мені експресіоністів, насамперед Тракля, якому я залишився вірним.

Тоді в Берліні мені до рук потрапила новела Ґотфріда Бенна «Мізки» — читання привело мене до подальшого знайомства з його доробком. Для кожного активного читача є декілька авторів, «в чиїй творчості він бере участь» і від яких сподівається, «що невдовзі з'явиться щось нове». Тут є широке поле для очікувань, насолод і розчарувань.

Те, що «тут щось відбувається», я відчував у його віршах, особливо в тих рядках, які наближалися до нероздільного та заторкували той пласт, який розташований безпосередньо там, де все осідає, ніби роса й туман, не залишаючи суттєвих наслідків. Невизначене тут ще доволі сильне. Про нього згадується, наприклад, ось тут:

Це останнє причастя перед походом до Орпліда[499]. У вірші відлунює гарна рівновага між свідомим і несвідомим, а також між безпекою і болем. Так човен із доброю посадкою пливе прикордонними річками.

А сам вірш — він називається «Співи» — залишається. В доробку мають значення точки світла. На довгих шляхах розростається пустеля; час стає мукою — зажура, якою вже був просякнутий увесь романтизм, усе це «не знаю, що б то мало означати» стає по-сучасному інструментованим смутком. Я маю перед собою «Твори» (1960), і ось, шукаючи у змісті одне слово, знаходжу там ніби етикетки з крамниці прянощів:

Сни

Сновидіння

Трипер

Туга

Турин І

Тут уже можна здогадатися, яку страву готують. До речі, останні строфи як «Туги», так і «Турину І» дуже гарні.

Успіх поетові принесли такі вірші як «Трипер» і «Морг». Проте слід розрізняти аплодисменти й кредит [довіри]. Що більший кредит або та міра, якою автора сприймають усерйоз, то сильніше створює наближення. Те, що впадає в око, те, що засліплює — естетично, політично або просто через несподівані ефекти, — це не будівля з її стінами, погребом або підлогами, а упорядження: домашній бар зі шльондрами, ріксдорфська[500] какофонія. Все це лаштунки; тут годі визначити за самими лише аплодисментами, чи п'єса ледь доживе до кінця сезону, чи її ставитимуть триста років поспіль.

Віддати належне авторові можна не так через похвалу, як тим, щоб побачити його карму і його трагіку, які все більше поєднуються з часом у їхньому вбивчому герці. В кращому разі тут може бути лише добрий поєдинок, в якому успіхи обертаються проти автора. Час бере участь у формуванні творів і картин, навіть якщо залишає шрами.

У часи «ще до муру[501]» я частенько літав до Берліна, аби зустрітися з братами, які приїздили із «зони[502]»; ми зупинялися у невеличкому готелі неподалік від Ангальтського вокзалу. Я навідувався також до Ернста Нікіша[503] та інших друзів.

Мені добре закарбувався в пам'яті один вечір у Ґоттфріда Бенна, з яким я певний час листувався. Я охочіше зустрівся б з ним на Середземному морі, на узбережжі, де можна перевести подих, як то робить людина, що вийшла із в'язниці, адже там, на морському березі, йому було добре. Проте він написав мені, здається, саме тоді, коли я був у Монтекассині: «Охоче приєднався б до подорожі на південь, але мені треба дотримуватися стількох правил дієти (язва дванадцятипалої кишки), взяти із собою стільки медикаментів (ревматизм), запакувати стільки скляночок із мазями (екзема), що я не наважуюся зрушити з місця. До сімдесяти років я міг змушувати своє тіло робити що заманеться; воно тримало удар і виконувало все, що мені подобалося. Аж раптом великий занепад, і від безглуздих слів «алергічний» та «нейровегетативний» я не маю жодної користі, вони нічим мені не зараджують».

Лікар-дерматолог, змушений брати в дорогу скляночки з мазями, — все це виглядало не надто приємно. На жаль, невдовзі прийшов лист із чорною рамочкою, які все частіше запурхували в мій дім.

Ґоттфрід Бенн — один із багатьох пасторських дітей, якими протестантський пасторат збагатив літературу. Париж чи Рим більше пасували б йому, ніж Берлін, але батьківщину не вибирають.

Тоді, коли я навідав його на Боценер-штрасе, він ще був здоровим і в доброму гуморі. Квартира на першому поверсі походила, здається, ще з часів Ґрюндерства[504], вона пережила навіть вогняні бурі під час війни. Не в останню чергу Бенн багато в чому завдячує війську. В обох світових війнах він брав участь як військовий лікар. У громадянській війні однострій є навіть кращим маскуванням, ніж на фронті. А для Бенна маскування знадобилося б, оскільки деякі знавіснілі переслідувачі спеціалізувалися саме на ньому, та ще й із таким завзяттям, яке збентежило б навіть Гіммлера. В абсурдному листуванні, яке з цього розвинулося й було почасти викопане із забуття невтомним Йозефом Вульфом, якось навіть зайшла мова про те, чи не є прізвище «Бенн» скороченням від семітського імені.

Коридор без вікон типової «берлінської квартири». Вітання в напівтемряві було приязним. Європейська ввічливість уже майже стала другою натурою, як для людей із Далекого Сходу. Знак зодіака Телець, як мені здалося, не дуже пасував йому; відверто кажучи, він скорше підходив дружині. Вона стояла поряд із ним, у тьмяному світлі я бачив її повняве спокійне обличчя та густе рудувато-русе волосся, в якому світилося одне вигоріле на сонці пасмо. Вона говорила мало, але здавалося, ніби її присутність надавала розмові особливого виміру. Такі партнери в шлюбі трапляються, але доволі рідко; сказати, що вона розумілася на мистецтві слухання, було б применшенням. Її мовчання було радше сприятливим для розмови, воно надавало їй тіла, ніби резонатор: через спільну вібрацію. Аж тут вона обернулася до кухні, і якусь мить я мав зачекати у квартирі.

То був бляклий день — ординаторська кімната здалася мені доволі похмурою. Але, очевидно, тут були потужні лампи, адже дослідження шкіри передбачають доскіпливий огляд. Кушетка, обтягнута темною шкірою чи клейонкою, яка служила для обстеження, була вкрита газетами, які почасти навіть лежали розкидані по підлозі; все це нагадувало затяжне післяобіднє читання. Поряд із кушеткою стояв штатив, який утримував скляний циліндр, а з нього звисав гумовий шланг. Апарат для великих ін'єкцій, крапельниця; за словами Бенна, цей інструмент уже став музейним.

До речі, цей кабінет відвідували не так уже й часто — чи він навіть сказав: майже вже не відвідували? — але, здавалося, він цим не надто переймався. Можливо, люди тільки заважали йому в його медитаціях. У проміжках між консультаціями він писав закарлючками на рецептурних бланках листи або навіть начерки віршів.

Він кивнув на газети: «Здається, ми разом знову маємо неприємного противника, але, як на мене, вони можуть навіть написати, що я займаюся розпустою з мухами, — мені байдуже».

Потім я мав нагоду зазирнути до практики дружини — різниця була разючою. Переді мною постала візія витонченого порядку — небагато металу, темне дерево, можливо, махаґоні, з перламутровими інкрустаціями; все це створювало враження спокійної, точної роботи. Видаляти зуб у такому кабінеті — то, напевне, майже задоволення.

Коли двері відчинилися й знову зачинилися, у мене виникло відчуття дежавю. Аж тут із пам'яті виринула маленька майстерня Марі Лорансен[505]. І там також сам факт роботи майже повністю розчинявся в насолоді: тоді — в зелених і рожевих барвах, а тут — у сріблястому й каштановому. Все-таки краще за прибуток без роботи є робота без поту, 'робота як гра.

Потім ми сіли за трапезу, від якої годі було відмовитися. Омарові шийки в майонезі, старе бургундське вино — про дванадцятипалу кишку тоді ще мова не йшла. І тут напрошувався лише один висновок: справжній відпочинок — це коли натрапляєш на розумні голови, здатні подолати індивідуальні, інституційні й регіональні кордони та ще й наділені дещицею арістофанівського гумору.

То ніби маленька каюта на «Титаніку», коли в коридорах панує неспокій. Тут і там переливається через край вода, підхоплюючи обривки газет, соломинки, щось невизначене, вже й перший труп. Щури пищать під дверима. Сервіс уже не працює, але в шафці ще залишився запас — імпортні делікатеси, коньяк «Теннессі». Така картина належить до стилю нашого століття; я призвичаївся до цього ще з Першої світової. За таких нагод загострюються відчуття, спадають на думку дотепні зауваги. Фізична безпека доволі нікчемна, і при цьому наростає духовна присутність. Усе це неперетравний матеріал для Левіафана, він його виплюне.

«Птолемеї та мавританці[506]» — текст, де нас міряють під одну лінійку; Бенн зробив до нього декілька зауважень. Середземне море; вежі Антиб[507]: «фантастична річ»; я послав йому звідти світлину. Історія: «Так безголосо й беззвучно рептилія не відходить». Я довідався про те, чого ще не знав: як лікар він був присутній при розстрілі Едіт Кавел[508] (12 жовтня 1915 року). Про самогубства солдатів та їхні причини. Потім була згадка про Спарту, де під час Другої світової він працював управителем, що також було для мене новиною, але дещо прояснювало, зокрема близькість до самогубств.

Потім говорили про подорожі, ще раз Середземне море. Його дружина: «Якщо ти хочеш розповідати про свої подорожні знайомства, я тим часом відлучуся», — очевидно, це була фраза для того, щоб вийти на кухню. Бенн пішов до бібліотеки, щоб принести свій звіт про трагічний кінець міс Кавел; разом із ним він приніс книжечку «Відвідини острова Ґодесгольм», що недавно вийшла друком.

Він знову підсів до мене: «Знаєте — це найрафінованіше з того, що ви написали». Потім він погортав томик і взявся читати один уривок, присвячений меті, яку можна досягти через наближення, але не перевершити. На якусь мить з'явлення стає ідентичним із буттям, хвиля — з морем.

«Завжди повторювалося те саме: щось ОДНЕ підіймається з роз'єднаного та огортається блиском. Таємниця була невимовною, але всі містерії про це натякають і ведуть про це мову, тільки про це. Лукаві шляхи історії, що здаються такими заплутаними, підводять саме до цієї істини. До неї наближається також кожне людське життя з кожним днем, кожним кроком. Ось що було темою всіх мистецтв, і саме звідси визначатиметься кожна думка за своїм рангом. Тут була перемога, яка все увінчувала й усувала гіркоту з будь-якої поразки. Пилинка, хробак, убивця брали в цьому участь. Не існувало нічого мертвого в цьому світлі, жодної темряви».

Він поклав книжку на канапу між нами й промовив: «Що ж це? Що ж це? (…) Та це ж пеніс! Це може бути тільки пеніс!»

Монолог міг тривати й далі, аж тут зайшла Ільза Бенн із кавою — це міг бути й коньяк або келих шампанського. Хай там як, але ми залишалися разом ще якусь годину, протягом якої й далі зберігався гармонійний настрій. Потім я поїхав назад до готелю, розмірковуючи над цією зустріччю.

Щось у ній зачепило мене більше, ніж розмова про книжки, людей, факти, навіть більше, ніж блиск та злидні письменника, який кидає зграї шматок самого себе, чиє важке дихання змішується з тріумфальними фанфарами. За автором та його зусиллями пробитися крізь темряву тягнеться ніби якесь бліде пасмо світла, ніби хвіст комети.

Теперішнє приносить більше, ніж розповідь і роздуми — єдність у безчассі, а не лише в часі. Повіки поета тріпочуть над опуклими очима з м’яким помахом голубиних чи совиних крил. То був погляд мрійника, який може розвинути сильні нахили, збудити прихильність, але бути здатним до страждання. Адже на страждання треба таки бути здатним. Так воно і є. За словом стоїть мовчання. Якщо я правильно пригадую, то одного разу він порівняв слова з війками[509], які намацують буття. Але спершу треба намацати потрібне слово. Кожне слово здобуває свою вагу, коли його торкаються, відкривають заново. Поетові достатньо невеликого запасу слів, обмеження для нього навіть необхідні. Надмірність зачаровує як у келиху, так і в морі.

Достатньо двох віршованих рядків, аби залишитися вірним певному поетові. Я взяв із собою вірші й ще раз перечитав строфи, які зворушили мене ще в юності:

Свідчення того, якою мірою ущільнилося страждання з часів Руссо. Тут ввижаються хоч і далекі, але гуманні архіпелаги. Класики не люблять розв'язки; їхнє найвище щастя має іншу природу. Погляд Бенна на розкладання плоті пішов далі, ніж погляд Бодлера; це також етап, який треба здолати.

Коли у похмурій кімнаті я прочитав уголос обидві строфи, то зробив дивовижне відкриття, що дотепер я постійно читав і цитував їх неправильно. Здавалося, що дотепер сліпа пляма в оці заторкувала слово «Moor» («болото»). Я сприймав його як «Meer» («море») й шукав іншу риму.

Помилку було виправлено; але я неохоче відмовився від неї.

Я закінчую берлінські спогади в той час, коли на вулиці сніжить, а пташки пурхають біля липи Штауффеберґа; якраз поряд зі мною на підвіконні снігур зі своєю самичкою дзьобає соняшникове насіння.

На календарі — 11 лютого 1970 року; сьогодні «попільна середа[510]» — увечері, як і щороку, ми підемо на вечерю «з равликами» в альтгаймському «Адлері». Учора на Рідлінзькій ринковій площі «спалили відьму». У цьому закутку Верхньої Швабії архаїчні риси ще зберегли свою свіжість.

Рукопис добігає свого кінця. Він потребував значно більше часу, ніж я розраховував. Перш ніж знову підхопити нитку оповіді, я, як і щоранку, взявся читати пошту. Переважно це була «hors d'oeuvres[511]», якої вистачить на весь день; я згадую про це у зв'язку з коментарем до «Ґоденгольма», який був в одному з листів. Очевидно, він був пов'язаний з тим місцем, яке цікавило також і Бенна, хоча й іншим чином. Вінтіла Оріа[512] написав мені з Мадрида (7 лютого 1970 року):

«Dominique de Roux m'a fait avoir «Visite à Godenholm». Je l'ai déja lu trois fois et à chaque lecture J'y trouve des nouvelles beautés. Le titre Jui même veut dire peut-être la maison des Dieux ou le toit des Dieux, si je ne me trompe, et il s'agît là de la dernière initiation, celle de la mort, esquissée ou pressentie de la première page (…)[513]».

Цілком випадково лист прийшов саме сьогодні, прийшов ad hoc, але подібні знаки є для мене свідченням того, що прихильність до цього тексту стає сильнішою. Андре Альмуро[514], який за прикладом французьких романтиків узимку міняв свою паризьку квартиру на сільський будинок у Шварцвальді, знову і знову запитує мене про різні деталі для своєї опери «Відвідини Ґоденгольма».

Книжка має влучити в самісіньке серце. Тоді вона знайде свій шлях крізь країни й моря. Ще багато років тому це довів мені візит Ґідо, одного молодого голландця, який нагадував того чоловіка зі Сходу, про якого розповідав де Квінсі. Там до зустрічі привело чуття опію, а тут мексиканський аромат.

Той східняк був лячним типом; він часто навідувався в кошмари де Квінсі. Сам Ґідо також з'являвся уві снах, але тільки як приязний гість. Здатність стати персонажем сновидіння дана не кожному; вона визначається співучастю в психокосмосі — й байдуже якою вона є.

Книжки мають свою долю — тут я бачив це знову, адже як міг Ґідо у своїй хижці на березі Мексиканської затоки натрапити на «Ґоденгольм», адже саме через нього він мене розшукав. Що могло дати йому читання цього зашифрованого тексту, написаного чужою для нього мовою? Принаймні інстинктивно він уловив, що там був змальований відомий йому шлях.

Хтось таки мав переслати чи привезти йому цю книжку — можливо, Вольфґанґ Кордан[515], який часто їздив до Мексики й рано помер. Або, можливо, він одержав її з кола Вольфґанґа Фроммеля[516], також однієї з ключових фігур, про яку мало говорять, але яку знають.

Під час Другої світової війни вони створили в Амстердамі осередок, мету якого було складно визначити — мистецький, політичний, філософський, сократичний, ґеорґіастичний[517], один із нервових вузлів, які Фроммель називав своїм «пфальцем[518]». Навіть до Парижа дещо просочилося з їхнього «будинку над каналом» — речі, про які я не хотів детально знати; я чув про це від Тротта[519], а також від Ергарда Ґепеля, коли той повернувся після одного зі своїх візитів до Макса Бекманна. Ґідо мав тоді шістнадцять років; він був для них «летючим велосипедистом[520]», йому ще пощастило, що його в той час не ліквідували.

Сюди він також приїхав на велосипеді, на якому об'їздив усю Європу, якщо тільки не пересувався пішки або автостопом. Якось він послуговувався зламаною машиною, на якій без документів навіть перетнув кордон.

— Ґідо, ви принаймні застраховані?

— Так, у вертикальному стані[521].

Ґідо мав щось таке, що впадало в око поліцейським, але після того, як ті трохи поспілкуються з ним, будь-яке непорозуміння залагоджувалося. Тихий, приязний гість. Коли вранці я заходив до його спальні, ліжко було неторканим. Він ночував на підлозі у спальному мішку, який служив йому і в лісі, і навіть під час дощу. Весь ранок він проводив у садку; він любив гаяти час під деревами, займаючись на самоті «Ї-Цзін[522]», розкладаючи поряд із книжкою та переставляючи стебла деревію.

Я знаю деяких людей, для яких «Книга змін» багато значила; для більшості, як, наприклад, для Ернста Вільгельма Ешманна[523], це пов'язано з прихильністю до всього далекосхідного. У Ґідо це переплетіння сягає аж до самого дна. І якщо це дно досягнуте, тоді дух спроможний стати авгуром, і тоді можна запитувати будь-якого оракула: він дасть відповідь. Це буде більш або менш вигадливий ключ серед інших. Матерія стає безмежною батьківщиною. Тоді як під час сп'яніння ключ можна викинути.

Час від часу серед пошти траплявся лист від Ґідо — з Голландії, Німеччини, Сполучених Штатів чи Мексики. Були довгі телефонні розмови з Каліфорнії, які непокоїли мене високою вартістю. Ґідо працював там столярем — тижневого заробітку йому вистачало. Якийсь час він писав із Франції, де на одній фермі доглядав за дітьми; у нього це добре виходило.

«Наразі у нас є трирічний германо-американець, який прибув сюди з важким «телевізійним» отруєнням. За декілька днів всі його «вогнепальні» фантазії щодо всього живого відступили; наразі пацієнт абсолютно спокійно лежить на лужку і розглядає квіти».

Листи, хоч і не були написані рідною мовою, мали афористичну стислість. «До Нового року я хоч і склав для вас одного листа, але, як і більшість розчерків мого пера, він зник у сміттєвому відрі. Отже, сьогодні геть від Фауста. Минулого літа у Вільфлінґені Ви сказали: «Історично Європа мертва». Історія світу — то перейми народження жіночого принципу. Досі людство ходить ще на чотирьох. Вольфскель[524]: «Кров сімені, отрута духу». Убивство квіткових дітей[525] у Нью-Йорку я сприймаю як Менетекель[526]. «Психоделічний» — це звучить ніби якийсь фармацевтичний препарат. Слово походить від гуру американської релігії Alice-D[527]. Здається, там за останні роки відбулися величезні зрушення. Я ні до кого не приставав, але читав на цю тему все, що траплялося. З Тепостлану[528] надходять відомості, що ви збираєтесь у подорож до Мексики. У «Міркуваннях про техніку», — на жаль, у мене тільки англійською, — я натрапив на фразу: «Life is reduced to a choise of evil[529]». Старий, чорний як сажа негр — на додачу він ще й був кочегаром, — який трапився мені у хащах Гаїті, задав мені ключове запитання нашого часу: «Wat je fooh[530]?» Він мусив повторити його разів з п'ять, поки нарешті я збагнув його піджин. В Німеччині ми одержали в подарунок L.K.W. з новонародженим двигуном: Liebes-Kraft-Wagen[531]».

І так цілими сторінками. Текст розпадається на асоціації. Таким чином розважаються і знаходять порозуміння, коли вже дещо випили. Ґідо чудово майстрував з дерева, він робив столи й вирізав сандалі, які цінували навіть сноби. Та як тільки ґешефт почав розвиватися, він уже не мав від нього жодного задоволення. Мені здається, що він був у якомусь притулку, перш ніж прийшов до амстердамських «підпільників». Хто там ще не зруйнував себе, мусить мати «добрий кендюх», як то кажуть у Швабії.

Можливо, ця форма екзистенції набуде поширення. У суспільстві все більше буде людей, позбавлених не лише батька, але й обох батьків. Держава, цей «тисячолусковий дракон», перетвориться в педагогічного велетня, який, немов за помахом чарівної палички, створюватиме все нові школи, що все менше відрізнятимуться від фабрик. Експлуатація зміщується, стає інтенсивнішою; так само, як раніше м'язова сила, тепер монополізується мозок.

Чи буде таким чином еволюція доведена до кінця й чи виллється сам процес у стабільний порядок? На це запитання Ніцше давав негативну відповідь, натомість Гакслі та Орвелл стверджували, що все саме так і буде, проте в песимістичному ключі. Візія Гакслі в останні роки життя знову повернулася до блиску й злиднів останньої людини — до ідеалу «надто багатьох», як казав Ніцше.

Посилюватиметься не лише вавилонська розбудова педагогічного автоматизму та автоматичної педагогіки, але й глухий невпокій тих, кого все це заторкне. Щойно розгорнеш газету, як натрапляєш на його сліди.

Ця гра народилася не сьогодні, адже віддавна дух часу вихваляв із великої ярмаркової буди свої спеціальні номери — то як фокусник, то як барахольник, а невдовзі як зубодер. Якщо хтось два чи три рази заплатив за вхід, де з нього знімали не лише останню сорочку, але й просили продати душу, то вражений вірянин обертався на нахабного кредитора, який уже сам підіймався на трибуну. Сцена стає ще вбогішою:

Коли пустеля збільшується, вона вкривається кістьми, ребрами, цілими скелетами; це також лише гра, яка повторюється. Переходи вже нічого не вимагають. Аби вивчати ці процеси, треба шукати підказки якщо не у міфології, то в палеонтології.

Таким чином, «Ґоденгольм» був для мене не лише суцільним монологом. Він привів до мене декількох осіб, які зналися на межових станах, але не мали якоїсь програми дій.

«Притулки» — це один із евфемізмів, який виникає тоді, коли втрачаєш батьківщину. Вони, як відомо, випускають великий відсоток кримінальних злочинців, проституток, психопатів усіх видів. Це тіні пристрасті, яка не може бути втамованою. Дерев'яна квочка, хай би як майстерно її зробили, не потрібна курчатам.

Ґідо крім Ї-Цзін завжди мав із собою деякі заспокійливі речі — жменьку Mescal Bottom[533], марихуани й такого іншого. Якось він навіть привіз із Ла Морі (так звалася одна ферма, яку він знав з дитинства) квітковий горщик з блідими паростками коноплі. Він не знав, що в нашому кліматі вони не набувають жодних особливих властивостей.

Про це ми розмовляли суто теоретично, тим більше, коли в мене виникло враження, що його фізичний стан зазнав впливу через свої «мандрівки» — й не так через їхню частоту, як через інтенсивність. «Великі» наркотики, які ми зараз розглядаємо, не ведуть до залежності. Зрештою, хворим можна бути все життя, але померти — тільки раз. Очевидно, саме тому велике сп’яніння на батьківщині цих наркотиків також є табуїзованим. Воно призначене або для обізнаних, або обмежується ініціаціями й святкуваннями. Тут достатньо трьох наближень: під час посвячення в дорослі, перед одруженням та на смертному одрі. Кажуть, Гакслі незадовго до смерті прийняв мескалін. Хай там як, а це краще за опіати.

«Помирати не так уже й легко», — такими були останні слова мого дядька Пауля. І це таки справедливо — саме тому цього треба навчитися. Такі речі важливіші за всю машинну техніку разом із польотами на Місяць. І про це люди завжди знали, ще в часи елевсинських містерій, ще за лангобардів, хеттів, аріїв і вікінгів. Саме в цьому сенс випробування сміливості, яке передує прийому в чоловічі й таємні спілки. Юнака вводять до воїнства привидів чи померлих, і звідти він повертається перетвореним.

Подробиці у ван Ґеннепа («Rites de passage[534]»), Мірчі Еліаде, Шурца[535] — та «дрібно розпорошено» скрізь.

Там, де виходять на такий рівень, не може з'явитися звичка, а зловживання можна порівняти з тим, що раніше каралося як святотатство. Як я вже казав, Мексику не слід сприймати суто географічно. Вона делікатно розподілена скрізь, хоча саме в Мексиці ґрунт є особливо сприятливим. У межах нашої класифікації листя коки сюди не належать, хоча кока там і росте, але сюди належать європейські ріжки пурпурові разом із «Гофманновим еліксиром[536]».

Гашиш, про викреслення якого зі списку наркотиків зараз ведеться кампанія, є «середнім ступенем», який слід зараховувати до Сходу, а столітній досвід свідчить про те, що він цілком може призвести до руйнівної залежності, так само як і деривати опію, що створюють ейфорію. Крім того, він може викликати й агресивні настрої, а ціла низка злочинів, про які повідомляли останнім часом, безперечно, пов'язані з ним.

Ми хочемо не зважувати тут усі «за» і «проти», а просто не відходити від теми наближення. Різноманіття було пройдене, після нього залишається безтілесна ілюзія. Фітохімія здатна створити палац із тисячами скляних кімнат, до упорядкування яких долучаються в ролі фахівців з інтер'єру різноманітні фармакологи й фармакознавці. Вони можуть оздобити цей палац картинами, облаштувати зручними меблями, ванними кімнатами та критими галереями. Масштаб «Світу як волі й уявлення[537]», розмаїття енергетичних та фантастичних можливостей — усе буде виокремлено та убезпечено; його можна відділити, впорядкувати й назвати, як багатоклавішну клавіатуру. Тут є ще цілий нерозвіданий край.

Але про що це говорить — крізь такі палаци проходитимуть, ніби вони порожні; подібні стани відомі. Поки ми не можемо прочинити останньої кімнати, ми не є тут господарями. Має прийти майстер, гуру, але тоді закінчиться комфорт і наука.

Після свого політичного періоду Ґідо мандрував країнами самотою. У фразі «приєднатися до чогось» криються кайданки. «Перефункціонувати» означає вхопити мотузку функції з іншого боку. Так марнується сила. А якщо мотузку раптово відпустити, то можна звалити противника з ніг. «Чинити опір» означає віддати силу в одному з визначених противником напрямів. Такого швидко викриють. Що далі просувається людина на Схід, то краще це видно.

Антоній, який обернув пустелю в ліс, думав про це. Він не прагнув до мучеництва. Але він стояв на видимому місці, коли засуджені проходили повз. Потім він пішов на свято, яке сам готував. Тут ми ще тільки початківці. «Мало таких, хто вартує того, аби йому заперечили». Але хто є достатньо кмітливим, не має уникати загальних місць. Заратустра проходить через базар.

Ґідо курив із тубільцями на Гаїті, був знайомий з квітковими дітьми в Каліфорнії, прово[538] в Амстердамі, строкатими гіпі, які сиділи на сходах площі Іспанії біля фонтану Баркачча в Римі, невизначеними, які виникали скрізь та розмовляли новим арго. Такі приятелі є провідниками в потойбічні світи, добре, якщо вони є ще й освіченими.

Важливішими за регіональні та горизонтальні відмінності «подорожей» є відмінності вертикальні: зондування глибини. Для Ґідо це також був темп; велика подорож починалася, коли він міг сказати: «І am high[539]». Потім було те, що він називав «хімічним весіллям» або оргазмом духу: «І am stoned[540]». Такі вислови є звичними; у нього був ще третій, яким він завдячував Вольфскелю і просив його тримати в секреті. «Мені ще ніколи не траплявся хтось такий, який зайшов би так далеко».

Але тут завжди загрожує «down-kick», Судний день.

Грибний симпозіон

«Down-kick» загрожував також під час грибного симпозіону навесні 1962 року, але проминув, повністю не розкрившись, просто як глухе нездужання.

Симпозіон був присвячений одному з мексиканських грибів-провісників, «Champignons hallucinogènes divinatoires», давно відомих у Європі, щоправда, лише теоретично й езотерично. Вже у невичерпному кодексі Бернардіно де Сааґуна є малюнок цього виду: група грибів, над якою ширяє людиноптах із гострим дзьобом. Невдовзі після Конкісти почалися перші процеси проти осіб, які провіщали майбутнє, входячи в транс за допомогою грибів. Це розглядалося як «chose diabolique[541]».

Наука зацікавилася грибами лише після подорожі подружжя Вассон, яке в супроводі команди етнологів, хіміків та фотографів відвідувало віддалені гірські села в Мексиці, де ще зберігся відповідний культ. Учасники експедиції долучалися до ритуалів тубільців. Перший репортаж про експедицію був опублікований 1957 року в журналі «Life». У 1958 році за ним послідувала ґрунтовна, широко ілюстрована монографія Ейма і Вассона[542] «Les champignones hallusiongènes du Mexique[543]». Ця праця відповідала високим науковим критеріям гуманітаристики та природничих наук і навіть виходила за їхні межі. Вона поєднала в собі такі різні дисципліни, як етнологію, археологію, міфологію, історію, порівняльне мовознавство, мікологію, фармакодинаміку та фітохімію. Окрім того в ній цитувалися такі «авгури», як Вільям Блейк: «Хто не бачить в яскравішому світлі, ніж наше, тлінне око, той не бачить нічого».

Для Вассона візії «законсервовані в наших глибинах». Гриб розпалює їх. До речі, він вихваляв його за те, що цей гриб не викликав залежності — від жодного індіанця він не чув про «penchant aux Champignons[544]». Напевне, Вассони з'явилися в тих непрохідних долинах незадовго до кінця [недоторканості того світу], що настав з появою перших гелікоптерів.

Минуло небагато часу, й ці гриби потрапили під лупу доскіпливого вивчення у фірмі Сандос в Базелі — з фітохімічного боку їх досліджував Альберт Гофманн, а з фармакологічного — Геріберт Концетт, який, як мені здається, вже одержав тоді посаду професора в Інсбруку. Хай там як, а в процесі нашого листування в нас посилилося бажання провести симпозіон, до якого ми також запросили Рудольфа Ґельпке.

Невдовзі я вже міг почати приготування, під час яких треба було провести принаймні грубе відокремлення всього «профанного». Певна строгість приміщення тут не завадила б, адже зайві деталі тільки збивають із пантелику. Язді[545], один із персів, яких перекладав та часто цитував Ґельпке, у своєму трактаті про мистецтво куріння опію дає з цього приводу точні вказівки. Слід уникати куріння на вітряних, у брудних або темних місцях, у товаристві огудника, чужинця, некурця. Також вважається небажаним курити на самоті, адже тоді слід боятися з'яви демонів. Ідеальним вважається невелике й закрите коло друзів. Сьогодні ще можна додати, що слід підібрати таке приміщення, куди по можливості не проникатиме шум моторів. Це стає дедалі складнішим.

Диван і комфортний фотель у кімнаті вже були; я потурбувався про ковдри й підставки для ніг, а також про зручний та водночас екзотичний одяг — дістав, зокрема, джелабу[546], яку недавно привіз із Єгипту. Напередодні я натопив велику кахельну пічку. Вона пожирала неймовірну кількість дров, але в Штауффенберзькому лісі їх було аж задосить. Зате потім тривалий час пічка зберігала тепло, тож не потрібно було постійно підкладати дрова у вогонь. Пічка стоїть у кімнаті на першому поверсі, там, де гестапо зберігало папки з документами, які після замаху на Гітлера були конфісковані. На дверях іще досі є сліди від опечатування.

Недавно я ще раз одружився. Тож Телятко[547] відзначало тут свій новий статус; із прибуттям гостей перший поверх мав стати для інших табу. Нагорі була підготовлена «театральна вечеря», залишилося тільки вибрати платівку для програвача, зачинити кішку, відімкнути телефон та побутові машини й загалом, наскільки то було можливо, подбати про те, щоб не виникло жодних завад.

Але, як я вже казав, такі речі дедалі складніше організовувати. Настирна монотонність моторів є смертельним ворогом будь-якого вищого сприйняття. Тут воля виступає проти уяви. За останні двадцять років, поки я живу на селі, ці звуки посилилися й помножилися, і не лише внаслідок інтенсивного дорожнього руху й літаків, що пролітають над головою, але також через автомати, які працюють на вулиці і в будинках. Акустична тканина змінилася — зменшується частка людей і тварин, все менше чути дзвони. Зміни проникають углиб; я бачу, як від звуку реактивного літака риби в садовому ставку збираються докупи й залягають на ґрунт.

Отже, вчотирьох ми сиділи за столом, на якому стояла скляна посудина з дивовижними грибами. Гриби були розмочені; кожен узяв по два чи три й почав їх жувати. Гриби були жорсткими, мали терпкий, запліснявілий присмак.

Гриби беруть особливу участь у становленні та минущості. Вони ближче до землі, ніж зелені рослини, подібно до того, як змія є ближчою до землі, ніж інші тварини. Тут і там тіло відокремлене незначною мірою, та [в грибів] домінує ніжка. Саме тому в них більше лікувальних і смертельних сил — і також більше таємниць. Старий шаленець[548] знав, чому він називав змію наймудрішою твариною.

Як завжди, в мовчанці минуло пів години або, може, трохи більше. Аж тут з’явилися перші прояви: квіти на столі почали розжарюватися й випромінювати іскри. Був вечір напередодні вихідного: на вулиці, як і перед кожним вихідним, замітали вулицю. Шаркання мітли болісно проникало в тишу.

Це шаркання й замітання, часом і шкрябання, стукотіння, гуркотіння й гамселення мало випадкові причини, проте воно є доволі симптоматичним як одна із ознак, яка провіщає нездужання. Ці ознаки знову і знову відіграють свою роль в історії відьомських чар. Ґеррес[549] повідомляв про це з Єгипту, Ґоттфрід Келлер — зі Швейцарії. Такі деталі треба пережити, тоді вже знаєш своє місце. Рідкісні комахи ховаються скрізь, просто треба, щоб на певний терен прийшов ентомолог, аби їх побачити. Перед неділею замітають вулицю, миють підлоги, прибирають помешкання; перед тим, як відчиняться двері, чути стукіт і грюкіт. Немає нічого природнішого. Свято не стільки перериває буденність, як підіймає її на вищий щабель розуміння. Те, що робиться майже інстинктивно, усвідомлюється нами у вищому сенсі.

Аж ось гриби почали діяти; весняний букет розжарився ще сильніше, то було якесь неприродне світло. По кутках ворушилися тіні, так ніби намагалися набути якоїсь форми. Мені стало важко дихати, почало морозити, незважаючи на жар, який ішов від нагрітих кахлів. Я випростався на канапі, натяг на голову ковдру.

Усе стало шкірою, й до всього щось торкалося, навіть до сітківки ока — там доторк був світлом. Це світло було барвистим; воно формувалося у шнурки, які м'яко гойдалися туди й сюди, у шнурки зі скляними перлинами східного походження. Вони утворювали завісу на дверях, крізь яку проходиш уві сні. Завісу насолоди й небезпеки. Вітер ворушить нею, ніби тканиною. Шнурки також спадають донизу з поясів танцівниць, розходяться й сходяться на стегнах від різкого руху, а загострені відчуття вловлюють найтонші звуки, що линуть від перестуку перлин. Дзеленчання срібних обручів на гомілках і зап'ястях вже надто голосне. Шириться запах поту, крові, тютюну, обрізаного кінського волосу, дешевої трояндової олії. Хтозна, що там робиться в стайнях.

Напевне, це мав бути величезний палац мавританського стилю, недобре місце. До танцювальної зали прилягають бокові приміщення, коридори аж до підземель. І скрізь завіси з їхніми блискітками, іскрами — радіоактивний блиск. А тут ще й невпинне дзюрчання скляних інструментів з їхнім заманюванням, улесливим підзиванням; «Який гарний хлопчина, чи не хочеш піти зі мною?» Нараз усе замовкало, а потім чулося знову, проникливіше, настирніше, майже з упевненістю на згоду.

Аж тут з'явилися форми — історичні колажі, vox humana[550], зозуляний гук. Чи була це повія із Санта-Лючії, яка виставляла свої груди з вікна? Аж тут все обірвалося. Танцює Саломея; бурштинове намисто розсипає іскри, від погойдувань здиблюються пипки. Чого тільки не зробиш для свого Іоанна? «А бодай йому, яка огидна непристойність», — це не я кажу, це хтось нашіптував з-за завіси.

Закаляні змії, ледве живі, мляво звивалися на маті. Вони були всіяні діамантовими скалками. Інші дивилися своїми червоними та зеленими очима зі стелі. Все іскрилося й шепотіло, шипіло й виблискувало, ніби крихітні серпики у гномів-женців[551]. Потім усе замовкло, і знову зазвучало, тихіше, але настирніше. Вони тримали мене в руках. «І ми зразу порозумілися[552]».

Крізь завісу ввійшла мадам; вона була заклопотана, пройшла повз, не звернувши на мене уваги. Я бачив чобітки з червоними закаблуками. Підв'язки панчіх обхоплювали посередині товсті литки; плоть провисала. Велетенські груди, темна дельта Амазонки, скрізь папуги, піраньї, напівкоштовне каміння.

Зараз вона пішла на кухню — чи був тут ще погріб? Іскріння й шепотіння, шипіння й виблискування тепер годі було розрізнити; так ніби все сконцентрувалося в якомусь тріумфі, передчутті.

Стало нестерпно жарко, я відкинув ковдру. Кімната була огорнута матовим світлом; фармаколог стояв біля вікна в білому китайському халаті, який ще недавно прислужився мені в Роттвайлі під час карнавальної ходи. Сходознавець сидів перед кахельною грубкою; він стогнав так, ніби його душив домовик.

Я все зрозумів; то був перший напад, він знову повернеться. Час іще не минув. Я бачив ще й не таке. Але, як то кажуть, і екскременти — це земля, що для перетворень цінується на рівні золота. З цим треба змиритися, якщо залишається наближення.

Це були земляні гриби. Більше світла було приховано у темному насінні, яке сиплеться з колосків, ще більше його в зеленому сокові сукулентів на обпечених схилах Мексики. Можливо, мушмула приховує ще більші, недосліджені, але рано передчуті таємниці. Земний дух є могутнім у різних формах — як у міських нетрях, так і на проспектах, як у Субурі[553], так і в Капітолії. Де Квінсі у своїх візіях бачив римського консула під час тріумфальної ходи, а Ніцше — звіроподібного цезаря, коли Рим став «повією і притоном».

Сходження пройшло невдало — можливо, я маю ще раз звернутися до гриба. Аж ось знову з'явилося бурчання й шепотіння, зблискування й іскріння — рибалка витягнув ще одну рибину. Щойно буде заданий мотив, він збурить, як у вальсі, — новий напад, новий оберт повторює мелодію. Гра не виходить за межі смуги невдач.

Не знаю, скільки разів усе це повторювалося, та й не хочу на цьому зупинятися. Деякі речі краще залишити при собі. Хай там як, але коли ми знову сиділи навколо столу за розмовою, уже проминула північ. Ми також почули щось поверхом вище. Звідти линула мелодія неймовірної і чарівної вишуканості, яка розчинялася в елевсинській аурі духу Землі.

Так не входить ні Тит, ні Цезар. Якби ми мали таку мелодію як перепустку перед останньою перепоною, брама перед нами тут-таки розчахнулася б. Музика Моцарта і шум моря з мушлі.

Ми пішли нагору; стіл уже було накрито. Відчуття ще були загострені й відкриті: «Брама сприйняття». Світло мерехтіло крізь червоне вино у карафці, на краях було колечко піни. Ми слухали концерт для флейти.

Іншим велося не краще: «Як гарно бути знову серед людей».

Таким був Альберт Гофманн, який мандрував безкінечними містами давньої Мексики, поміж палацами із золотими дахами, колонами та сходинками з коштовного каміння, у лабіринтичному пошуку людей серед світу геометричної краси у безлунній тиші, в незатіненому світлі. Але ці люди вимерли, як і в латунному місті еміра Муси, через яке не перелітає жоден птах: самотня, далека від світу, безлюдна розкіш.

Натомість сходознавець був у Самарканді, де в нефритовій домовині спочивав Тимур. Він ішов слідами переможного походу, де ранковим підношенням був казан, повний очей. Там він довго стояв перед пірамідою з черепів, яка була насипана для залякування людей, і серед маси відрубаних голів упізнав свою власну. Вона була інкрустована коштовним камінням.

Фармакологові прояснилося, коли він почув: «Тепер я знаю, чому ви сиділи у кріслі без голови; я був подивований, але тут я не міг помилитися».

Я запитав себе, чи не слід мені викреслити цю деталь, адже вона межує з історіями про привидів.

— Ми не дамо задовольнитися самими привидами.

— І самими чудесами — вони всього лиш короткі замикання [в мозку].

— Навіть Геррес опускався нижче свого рівня, коли звертався до цієї теми.

— Une jolie femme а bien d'autres moyens de faire la charité[555].

— Аж такою гарною вона теж не була.

Ще раз про ЛСД

У правильний час та у правильному місці я можу додати ріжки пурпурові як missing link[556]. Я вже давно зберігав три ампули з «екстрактом їхніх смертельно вишуканих соків» поряд з мексиканськими раритетами, які Ґідо привіз мені зі своїх поїздок. В останній вільний день прибув зі Швейцарії Альберт Гофманн, аби я висловив йому своє судження про добуту ним речовину. Добування — очевидно, саме так слід описати ту операцію, яку неможливо чітко визначити ні як відкриття, ні як винахід. Відкривають усе на світі; ми піднімаємо завісу над природою та її силами, але проникнути досередини не можемо. Це небезпечно, й саме так воно було й цього разу. Потім із надлишку ми викроюємо собі те, що нам пасує. Ми зціджуємо собі трохи багатства Великої матері. Технічний світ — то не тільки млин, але й приміщення для доїння. Це вже видно із самих реторт включно з їхньою формою. Серед цього ландшафту не лише рафіновано мелють та розділяють, в мільйонах місць свердління та здоювання відбувається всмоктування та дистиляція. Ми навчилися доїти навіть світловий промінь і повітря.

Але сьогодні це не мусить нас обходити; одразу після сніданку ми вирушаємо в «подорож», яка закінчується з настанням темряви. Всупереч сподіванням я мав можливість робити нотатки — до речі, це показує, що в цих сферах я вже набув певного досвіду. Нижче бортовий журнал без коментарів:

Вілфлінґен, 7 лютого 1970 року

10:25 Немає пилочки, щоб відкрити ампули; її треба знайти десь у селі.

ЛСД Е. Ю. 150 ґамм або 0,15 мг

А. Г. 100 ґамм або 0,10 мг

Розчинено у скляночці води, легка флуоресценція.

— Нічим не смакує.

— Нічого — то небезпечна річ.

— Гарної подорожі!

Розмова про синтетичні речовини. То лише цеглинки, які ми пересуваємо туди й сюди. Сформовані цеглини виходять із глиняної копальні, знахідки, а не винаходи. Навіть селекціонер висококультурних квітів не обходиться без насінини.

10:45 А. Г. відчуває першу реакцію. Тягне в плечах, утома. «Ще більше соматично». Програвач: Моцарт.

10:55 Концерт для флейти й арфи в C-Dur. Синичка дзьобає на підвіконні. Чи може вона щось чути? Можна чути все, якщо достатньо глибоко опуститися в нероздільне.

Синички дзьобають насіння з торбинки, жовтий колір якої зараз став інтенсивнішим. Так само й вапнякова пластина із закам'янілою рибою набуває інтенсивної помаранчевої барви, якої я не бачив на ній навіть при сильному сонячному світлі. Цегла на одній зі Штауффенберзьких веж стала яскравішого червоного кольору, як при заході сонця. Там, де вони вкриті мохом, їхня зелена барва також стає насиченішою. Натомість синій колір ще зовсім мертвий. Загалом ми всі мертві, забарвлені промисловими кольорами, закинуті.

Я сиджу в кабінеті. А. Г. — в бібліотеці. Починає падати сніг.

11:15 Тепер синій колір також став інтенсивнішим. Чорний усе ще мертвий. Перейти до бібліотеки? Це може його налякати.

Йому треба лягти. Моцарт був для нього кружлянням порцелянових фігур. Отже, ще мертвий.

— Чи це ще нам вдасться? Принаймні був би тест.

11:40

— Ви хочете спати?

— Це не сон.

— Було б кепсько.

11:50 Зовнішній світ усе ще заважає. Трактори. Але вже є це шемрання (…) так ніби двоє шепочуться в одному із séparées[557] всесвіту.

— Це шахраї.

Лунають дзвони.

— Краще, ніж машини.

Чи загострюється наше сприйняття? Чи матерія стає агресивнішою? Цього ми ніколи не зможемо дослідити.

12:10 Наш човен страшенно хитає. Але так буває і в напрямку до витверезвлення.

12:45 Був на якусь мить сам-на-сам — із собою. Потім — до А. Г.:

— Зараз трохи краще. Краще, так, краще — хоча й не зовсім.

На якусь мить ідентичність.

13:00 Як ширяння орла.

А. Г.: «У нашій мові немає нічого подібного. Це ж іде з іншого світу». Тепер ми входимо в інші приміщення, в яких буде затишно. Тільки той, хто знає війну, розуміє, що означає мир.

А. Г.: «Синя барва стає прозорою».

Е. Ю.: «Прізвище Гофманн також».

13:15 Тепер цілком приємно. Так ніби щось розбурхане проривається в центр з'явища.

13:16 Пробую ще раз політ орла. Не лише краї — лляна тканина стала фіолетовою.

13:30 Е. Ю.: «Мені більше не потрібно підсилення».

А. Г.: «Гадаю, цього достатньо».

13:50 Знову: позиція орла — політ орла. Тричі: помах крила!

14:00 Останнє, найніжніше наближення — крило того, хто хоче пожертвувати собою.

14:35 «Тривала» відсутність.

15:00 Політ орла. Ідентичність.

15:23 Три змахи.

15:30 Весна іде. Це була найчарівніша, найніжнішна гармонія і повернення.

16:35 Синя барва сяє.

А. Г.: «Відчуваю красу цих просторів (…) але звідки вона йде?»

17:15 Змахи орлиного крила, три.

З настанням темряви ми починаємо розмовляти: ми виходимо. Політ був вдалим — тільки машини трохи заважали; адже такт двигуна є головним ворогом медитації, як і музичні коливання. Механізована, брутальна воля; або тебе переїдуть, або гальванізують.

Треба обирати місця у віддалених садах, з простою, шляхетною обставою. Мало металу, найкраще бронза, багато дерев таких порід, які використовують для скрипок, солом'яні мати, очеретяні дахи. Без особливого краєвиду, ні море, ні гори — достатньо ставка, а ще стіна, на якій причаїлась ящірка.

Перед тим як сісти за стіл, ми ще раз вирішили пройтися селом, кожен своїм маршрутом. Була відлига, і знову почало підмерзати; еманації досі були ніби живі; сніг жеврів, ніби шлак, який щойно випав із мартенівської печі.

Пейотль

Ми взялися приручати коня, почавши з його хвоста: Європа, Схід, Мексика. Спершу чиста насолода з виграшем і небезпеками, потім пригода з її фантастичними, естетичними та духовними теренами, врешті: наближення, за яке раніше могли спалити чи обожествити і для якого ми не маємо назви. Слово кристалізується.

На цьому останньому відтинку я хочу просуватися радше тематично, ніж хронологічно.

Переїжджаючи з Іберлінґена до Кіршгорста, я сподівався на період спокійної роботи. Але коли зі свого столу я бачив вулицю через сад будинку парафіяльного священника, то починав здогадуватися, що спокій судився мені не надовго — там щось вібрувало дедалі жвавіше та все загрозливіше.

Якось у цей перехідний час разом із Зібурґом[558], Пюклером та іншими я був запрошений до Фушля[559], а саме фон Ріббентропом[560], який міркував над створенням своєрідного brain-trust[561] і зробив вступний огляд про зовнішньополітичну ситуацію. Моя роль тут була доволі маргінальна — така ситуація неодноразово повторювалися в житті. До речі, опис цієї подорожі — ми летіли з Франкфурта на Зальцбург і назад — дав Фрідріху Зібурґу матеріал для одного доволі анекдотичного, але блискучого тексту.

До Кіршгорста я повернувся в спокійному настрої та вважав, що йдеться про партію в покер. Таким, безперечно, був мій намір. Те, що я в глибині душі знав про це краще, доводить мій текст «На мармурових скелях», яким тоді я страшенно переймався. Це оповідання належить не так до літератури, як до візій — як приклад того, що в нас у Вестфалії, але також і в Нижній Саксонії зветься «передчуттям пожежі».

Те, що цей невеликий текст уже в перші дні війни надзвичайно бурхливо політично коментувався, було неминучим і доречним у тому сенсі, що доля інструменталізується також і політично.

По суті, я програв війну ще до того, як вона почалася. Щоправда, наша свідомість багатошарова, тож погляди рідко сягають до самого ґрунту. Тим часом я гадав, що помилився, — так було при вході в Париж. Потім я знову вважав, що різні деталі, яких я не міг раніше знати, підтверджують мою первинну думку, так було 20 липня 1944 року[562]: коли ми говоримо про «гірке пробудження», то це повною мірою стосується цієї ситуації. Просто ми рідко пам'ятаємо зміст сновидінь, які цьому пробудженню передували.

Тепер на роки було покінчено із сільською самотністю, на яку я сподівався. Було покінчено з медитацією, розлогим читанням, прогулянками на болотах та пустищах, з вечірніми розмовами у вузькому довірчому колі. Слід було дати раду з цілою купою зустрічей. Я не хочу зараховувати це до втрат. І якщо навіть люди щось забирають, вони також і приносять. А особливо в «Majestic», де зараз багато дискутують про В'єтнам і постійно з'являються найрізноманітніші типи. Я бачив там повний спектр, максимальне розмаїття: від головнокомандувача до телефоніста, від високого чина СС й до неприхованих євреїв, ідеалістів і реалістів, переслідувачів, переслідуваних, терористів, убивць, самогубців.

І все це тривало, коли я знову повернувся до Кіршгорста. Неспокій панував ще роками після приходу чужих військ. Пасторський будинок лежав на дорозі Ганновер-Гамбурґ — тоді ще не було автобана. Машини щільно сунули одна за одною старою військовою дорогою до Целле, бруківка на якій полірувала шини. Відвідувачі заходили в гості на декілька хвилин, годин або днів; деякі залишалися роками.

Одним із гостей, які приходили регулярно, був Вальтер Фредеркінґ, гамбурзький лікар, якого Кайзерлінґ[563] якось назвав нашим найталановитішим психотерапевтом. У той час він опікувався моїм видавцем Бенно Ціґлером[564], який хворів на бульварний параліч, однією дуже рідкісною недугою мозку. Діагноз містив у собі смертний вирок. Сам Ціґлер також заходив до мене безліч разів; його вигляд демонстрував картину розпаду на пізній стадії, від чого стискалося серце. До загального перебігу хвороби належав також повільний параліч органів мовлення, що, зокрема, призвів до того, що під час говоріння певні звуки один за одним випадали. Вже під час відвідин «Majestic» настрій Бенно був затьмарений турботами не лише про власну долю. Його дружина страшенно страждала від екстрасенсорного сприйняття[565] та передбачала різні деталі катастрофи, які пізніше знайшли своє підтвердження. Аж тут згустилися нові хмари.

Спершу мене захоплювали його оцінки ситуації та плани; він мав інтеліґентний, активний розум, який зробив зі скромного початківця впливову людину. Але настав момент, коли я вже більше не прислухався до змісту, а лише до форми його слів, що звучали з того жалюгідного мовленнєвого апарату, до якого ми прив'язані. І тут знову ж таки траплялися провали, так ніби застрягала одна кнопка, зависала одна літера. Потім з'явилися напади задухи — він виходив за двері, щоб відкашлятися, притискаючи до уст серветку. Опісля ми говорили далі, так ніби нічого й не трапилося, — але від цього ставало не по собі.

Під час багатьох хвороб бувають дні й тижні, коли хворий більше не спроможний говорити. В нашому безсловесному арсеналі нам доводилося шукати якихось жестів, завдяки яким він відчував би, що може на нас розраховувати.

Щодо того, чим це все закінчиться, не було жодного сумніву; лише один аспект при таких недугах стає по-справжньому драматичним — темпоральне викривлюється поряд з нами й безпомильно накриває нас своїми жахіттями. Те, що пацієнт не хотів цього усвідомлювати, здавалося, не дуже влаштовувало лікаря. «Всієї серйозності свого становища він ще не усвідомлював».

Тим часом особливо болісними є маленькі відступи — остання подорож, остання прогулянка, останній підпис. На його поштових чеках ще стоїть його ім'я, тоді як не лише поштове відділення, але й увесь світ імен і чисел зникає, як театральні лаштунки.

У таких випадках мені здавалося, що терапевт входить до сфери духовних осіб. На це кожен має право за умови, що він може достатньо запропонувати. Тоді він здатен завести нас за руку досить далеко в безіменне — і навіть ще трохи далі.

Наскільки це вдалося Фредекінґу, я судити не можу — хай там як, але я чув про нього чимало похвал як про лоцмана пацієнтів, що зазнали серйозної аварії. Тоді поряд з аутогенним тренінгом його захопив так званий наркоаналіз, тобто дослідження психічних проблем у спонтанному стані глибокого сп'яніння. Серйозні недуги, приховані навіть для пацієнта, слід було таким чином виокремити й вилікувати. Часто достатньо вже того, щоб ці недуги були «проговореними» або названими. Стан сп'яніння сам собою може принести катарсис: очищення. Так само він може й завдати шкоди. Йдеться про сильнодійні речовини, до впливу яких готовий далеко не кожен пацієнт, як і не кожен лікар — до їхнього застосування.

Чи запровадив Фредекінґ мескалінове сп'яніння як частину терапії? Хай там як, але він був серед перших, хто займався цим наркотиком саме з такою метою. В статтях у часописах «Медичний місячний огляд» та «Психе» він звертався до деталей. Ми розмовляли на цю тему після того, як обговорили стан здоров'я Бенно; пізніше, коли я переїхав до Швабії, у мене зав'язалося з ним листування. Воно тривало, судячи із записів у моєму досьє, більше п'ятнадцяти років, аж до його смерті.

Неминуче ми мали домовитися про ще один сеанс. Що стосується мескаліну, то про нього я мав тоді доволі фантастичне уявлення. Воно спиралося на монографію Берінґера[566], який експериментував з цією речовиною у Фрайбурзі, а також на повідомлення мандрівників.

Домовитися про сеанс нам вдалося лише у січні 1950 року, коли я переїхав до Равенсбурґа. Ми хотіли зустрітися в Штутгарті; там, на південному схилі, на місці зруйнованого будинку Ернст Клетт[567] збудував новий. Він був доволі просторий; дах під очеретом, а стіни — полицями з книжками аж до вікон, з яких відкривався краєвид на щільно забудований квартал. Сад зі старим виноградником на червонястій пухкій землі розташовувався на сонці, захищений зусібіч старими стовбурами павловній, де смарагдові ящірки могли перебути зиму.

З тих січневих днів у моїй пам'яті збереглися будинок і сад. Павловнія набула мексиканських обрисів; вогні, якими світився ряд будинків унизу та які перебігали схилом, створювали чарівну мить космічної віхоли. Здавалося, ніби я несподівано опинився на вулиці чи на вокзалі в Мексиці. Речі й люди допасовуються до обставин. Я занотовую це, оскільки з цього можна зробити висновок, що енграми[568] закарбовуються в пам'яті.

Обраний час зустрічі не дуже мене влаштовував; саме зараз я був не надто схильний до екстравагантностей. Квартира була замала; я був змушений залишити частину своїх книжок; інша частина залишалася зваленою стосами в коридорі. Мій рукопис просувався понад силу; на пошті до мене були непривітні. Середземне море, це велике, надійне джерело радості, залишалося для мене закритим. Банін[569] намагалася в Парижі дістати для мене візу, їй це не дуже вдавалося. Окрім того я посварився з Перпетуа[570], точніше, дав їй привід бути засмученою через мене. Вона поїхала до Ґослара, де до війни ми провели разом кілька гарних років.

Сангвінічні темпераменти щасливо влаштовані — вони швидко забувають. Коли в Ґосларі вона вийшла з потяга, а Фріц Ліндеманн[571] запитав її, що сталося, її гнів уже розвіявся. «Ох, знову посперечалася зі старим», — при цьому вона вже думала про повернення. [У таких ситуаціях] я відходжу повільніше. Коли Мартін сказав про мене: «Він не вірний, але прив'язаний», — то це стосувалося й кепського настрою. Хвилі здіймалися не так високо, але влягалися повільніше.

Такими є відмінності темпераментів, а також знаків зодіаку. Якось за сніданком вона вивчала астрологічний календар і сказала: «Так, тепер я знаю, ось написано: Овни пожирають Риб». На що я заперечив: «Але ж існує також риба-кит», хоча зоологічно це не зовсім коректно, проте малося на увазі як комплімент, який саме так і був сприйнятий. У почуттях, думках і діях вона була великодушною. Теодор Гойс[572] одного разу сказав про неї: «Це жінка, якій можна довірити три домашні господарства». На жаль, мені бракувало такого вміння.

Отже, того ранку я був у кепському гуморі; квартира була похмура й нетоплена. До того ж мені довелося рано вставати, аби вчасно прибути до Штутгарта. Будильник — це пристрій, який я ненавидів з давніх часів. Трохи збадьорившись у холодній ванні й не поснідавши, я вирушив на вокзал.

У Штутгарті Вальтер Фредекінґ уже був на місці: ми могли зразу взятися до справи. Матіас Віман[573] випадково виявився вдома; його присутність, як завжди, була для нас безпосередньою підтримкою. Того дня він мав кудись їхати, тож був присутній лише під час нашого підготовчого етапу. Все це підштовхнуло його до проведення власного досліду, який він провів трохи згодом разом зі своєю дружиною Ерікою.

Ми почали вчотирьох близько третьої по обіді, о четвертій годині ми прийняли другу дозу й десь протягом дванадцяти годин були «в дорозі». Фредеркінґ також «полірнувся» невеличкою дозою, слідуючи припису перса Язді: «У змішаному товаристві некурці мають принаймні символічно викурити якусь дещицю».

Я підготував для себе олівець і аркуш паперу, але до нотаток справа не дійшла. Лікар це передбачав. Після того, як у стані легкої нудоти я провів близько години, мене налякав гучний, як постріл із пістолета, виляск. Поряд зі мною домогосподарка відкрила банку Nescafé. В одному з горщиків почала ворушитися папороть, водночас вітальним і механічним способом, подібним до гусеничної передачі, — це могли бути сегменти зеленої стоноги.

Таким був початок. Спершу нашу увагу привертає особлива з'ява, а потім ми вже повністю зосереджені на ній. Лунає гарматний постріл, здіймається прапор перед великою виставою: з'ява. Коли ми озираємося, за нами хтось стоїть. До речі, саме таким варто сприймати сучасний світ, його точність, його страхітливий удар, який завдається фактами. У цьому розкривається суть знаків.

Ми були заглиблені у візії, медитації, споглядання й дослухання до картин і композицій аж до шостої вечора, коли світ уже зовсім втратив глузд, але водночас болісно наростала напруга. Здавалося, що потік картин уже недостатній; вони відступили. Ми попросили третю, сильнішу дозу; лікар вважав, що для нас це буде посильно.

Якщо ви хочете, щоб збільшення дози принесло плоди, має змінитися якість. Послуговуючись тут порівнянням із механіки, можна сказати, що це схоже на долання звукового бар'єра. Рух досягає межі, на якій накопичене повітря виривається, ніби під час вибуху, — і наш транспортний засіб увіходить у нову фазу: надзвуковий політ.

Це, певна річ, просто грубий приклад зі сфери фізично-титанічного світу, проте він є типовим для того ненаситного голоду та його ескалації. Після несамовитої тяги сила тяжіння долається так само, як і звук. У критичних точках, зокрема і в термодинаміці, більше немає підйому, а лише несподіванки. Таку точку слід припускати там, де час торкається вічності.

Фредеркінґ вів протокол. Немає сенсу наводити звідти цитати, оскільки вербальна фіксація пережитої події впливає на досвід. Хай там як, але здібності Федеркінґа виходили за рамки того, що зазвичай пропонують психологи. У нього було щось таке, що має бути властивим кожному справжньому фахівцю, а його брак робить знання прісним, так ніби страві бракує солі: те, що я маю на увазі, — це мистецька субстанція. Я зразу помітив її в нього, оскільки без такої передумови годі підійти до тривалого «доторку», — але тієї ночі він був чіткішим, так за з'явою проглядає субстанційне. Я сказав йому про це, але все-таки хочу навести уривок з його розповіді:

17:10 «Як несамовито може розширитися світ! Більше, ніж на кількасот років. Ні, це кам'яновугільна доба з рибами й динозаврами. Тож спостерігайте, пане Фредеркінгу. Ось людина мистецтва, велика людина. Дивуюся, що не бачив цього раніше».

Не згадано тут того факту, що він ще раз вийшов, а потім увійшов з бічного приміщення, пританцьовуючи по-китайському. У нього на голові був абажур від лампи, що імітував солом'яний бриль селян, які вирощують рис; він запитав: «Яким ви мене бачите?»

«Зараз я бачу вас як португальця. Ви стоїте в темній кімнаті, дивитеся на місце, яскраво освітлене сонцем. Між цим місцем і кімнатою — жалюзі. Ви дивитися крізь усі речі. Тепер у кімнаті стає зовсім темно, так ніби темрява змішалася докупи у діжці з чорнилом».

Я повторив таку «екскурсію» ще двічі в товаристві, а одного разу на самоті. Інтенсивності першого разу мені досягти не вдалося. Еріка Віман написала мені після своїх спроб, що їй незрозуміло, як можна ще раз наважитися на такий ризик, — вона зберігала спогад про почасти піднесені, а почасти жахливі «екскурсії» з дивним сяйвом та батискафами, що взялися не знати звідки. До речі, у своїх видіннях вона бачила мене та наших спільних знайомих й висловила таке судження, яке пізніше знайшло своє підтвердження. Деякі з нас мали вигляд сов-провісниць майбутнього, які сиділи на голих деревах, витріщивши свої великі очі.

Матіас додав: «Звичайно, — здається, я знову це чітко бачу в присутності Еріки, — все це ніби вимушений попередній перехід у те міжцарство, в якому душа проводить свій перший час після того, як покинула тіло. Мене долають сумніви, чи справді таке втручання, яке використовує хімію і алхімію замість важелів і механізмів, не є блюзнірством, чи легітимний шлях не проходить через піст і молитву, через зосередження й занурення в себе, чи не є для людини духовне керівництво краще за магічні шляхи».

Це нагадує висновок, зроблений Бодлером. І хоча обоє не дотримувалися власних правил гри, від того вони залишилися у виграші.

Одного разу достатньо — тут я маю віддати належне Еріці. Навіть Гурджієв був такої думки, принаймні щодо адептів. Вони здобули уявлення про масштаб, у межах якого рухаються як сліпі, одного разу вимірявши глибину, що зяє під дощаним дном їхнього човна. Так їм вдалося відчути ґрунт, і це розширення горизонту зберігається.

Здається, це було наступного разу, коли все пішло невдало: спершу пообідні години в товаристві, Фредеркінґ підібрав для кожного різні дози; в цьому плані він був справжнім майстром режисури. Його дружина також була присутня.

Цієї ночі десь унизу миготіли вогники на такій відстані, що перевершувала відстань між галактиками. Це вже більше не була просторова різниця. Вогники не були лихими, як на картинах Ієроніма Босха, вони були мертвими, і їх годі було оживити — кристалізоване ніщо. Печера світу була безрадісною глушиною, де не хотіло з'являтися жодне нове світло. Але ще було відчуття якоїсь присутності, що випромінювала смуток.

Також меланхолійною була самотня «екскурсія» в Равенсбурзі, яка розтягнулася аж до ночі. Я сидів біля вікна й дивився на сніг. Те, що сніг є барвистим, знає кожен художник — але тут він випромінював у дедалі сильніших еманаціях хмари й хвилі сяючої речовини. Навколо мерехтіли вплетені іскринки — scintillulae. Вони відскакували від яскравого світла у центрі.

Тут також була далечінь, я чув гавкіт собаки — то був міфічний вовк Фенрір. З піни, що текла з його пащі, постав Чумацький Шлях. Але простір не був неживим; він був пройнятий напругою очікування. Почасти я все розумів, але все одно було моторошно.

Я пройшовся туди й сюди, сів у крісло й взявся розглядати книжки. Книжкові корінці здіймалися як вежі — я й не знав, що в них криється така сила. Те, що вони були надрукованими, мали титульні написи й тексти, було несуттєвим, тут важив лише відблиск, платонічний відтінок духовної сили. Авторство було ніби крихітною позикою на короткий час.

Бачити таке явище, навіть саму лише візію мені не завжди доводилося. Добре, що наше сприйняття все фільтрує, що наші органи чуття розділяють, а слово фіксує. Я вийшов до іншого приміщення, де за столом сидів син; обід уже завершився. Дружина стояла у дверях у позі священника, схрестивши руки на грудях. Рукави звисали аж до підлоги. Вона видавалася світлою на тлі темної рами, я розумів, хто вона така і яка її роль, бачив тотемну тварину сина так само, як бачив книжки.

Усе було гаразд, усе було добре. Так я сидів доволі довго, розглядаючи їх обох, у спокійному, затишному приміщенні. Подібно до того, як перед цим з’явився вогонь зі снігу, тепер постала якась нова сила, виникла довіра до самого себе. Коли пізніше я розмірковував про це, то мені спало на думку, що тоді не було промовлено жодного слова.

Якщо наближення було невдалим, нездоланні відстані загрожують відрізати нас від буття. Але якщо воно вдається, тоді буття починає ущільнюватися: зовні та зсередини, минуле й майбутнє починають зливатися воєдино, світ стає гостинним.

Страх породжується сприйняттям моторошного. Він підступає до нас ближче, він входить у нас. Та нараз ми одержуємо ту мить, коли маска спадає і ми пізнаємо щось рідне — ми довіряємо йому, як нашому власному дому.

Немає нічого доброго в тому, щоб віднайти в суспільстві такі кордони, на яких наша behaviour, тобто поведінка, яку ми приміряємо на себе і з якою подобаємося собі, стає прозорою. Ми відчуваємо це вже під час доброї пиятики, а ще сильніше там, де навстіж розчахнулася брама у царство сп'яніння, яка була зачинена навіть від себе самого. Язді говорить про це у своєму трактаті про опій: людина не має курити опій самотою, але й не робити цього в присутності чужих.

Проте пристойність, якщо вона є справжньою, здатна сягати майже до нероздільного. Це можна бачити у хворих, які ще дбають про форми граматики, коли говорити стає важко, — вони «ще слідкують за собою».

Настрої, близькі до сп'яніння, не є строго відокремленими від норми; вони виплітаються на краях буденності. Нитка набуває незвичного кольору, але вона безперервна. Це призводить до відважних вчинків та непорозумінь, на які спирається дія комедії, — реальність грає на різних рівнях.

Подібні сцени можуть траплятися й під час мексиканських сеансів. Через їхню тривалість їх зазвичай намагаються починати рано, певні умови диктує й власне господарство — особливо ті часи, коли брак братів і сестер, готових прислужувати, особливо помітний. Але їх також треба забезпечити чи принаймні підняти їм настрій, аби вони були налаштованими, як в опері, де жодна передача листа чи змах мітли не обходиться без співу. Все це робить життя в містах на кшталт Неаполя апріорі легшим, тоді як на півночі задовольняються лібрето, а то й узагалі замовкають.

Ми вже досить бадьорі й розводимо балачки, поки господиня спустилася на перший поверх, аби подбати про наш сніданок. Невдовзі вона повернеться переляканою і повідомить, що яєчня у сковорідці ожила. Яйця раптом обернулися на жовті кеглі. І взагалі там унизу доволі лячно — жарко і якось тривожно. Може, там ще й щось горить? Хе-хе, центральне опалення. Може, треба спуститися вниз і поглянути, чи все гаразд, — але спершу треба зняти піджаки.

На якусь мить знизу війнуло ніби з якогось притону; ситуація стала двозначною. Але все швидко минулося, залишилося тільки якесь кумедне відчуття; слухання поганої музики може бути небезпечним.

Мескалін не можна оголошувати абсолютно невинною субстанцією, як то робить Гакслі. Правильно сказати, що та шкода, яку тут можна припустити, здається незначною порівняно з впливом алкоголю, тютюну чи піґулок. Варто також брати до уваги, що мескалін посилює початковий стан людини, який може бути надто слабким або викривленим. Так дитина, подібно до учня чаклуна[574], може здобути таку силу, яку буде неспроможна приборкати, або ж можуть посилитися її тиранічні нахили. Навіть буденне може набути нової потенції, як у випадку друкарки, що бачила перед собою гори збитих вершків.

У такому разі не відбудеться «екскурсія крізь хімічні ворота у світ трансцендентальних переживань», не буде й «короткого позачасового осяяння», про відсутність якого в нашій запрограмованій освітній кар'єрі справедливо журиться Гакслі. Тут годі щось змінити, адже:

Варто згадати й про те, що мексиканські наркотики не еротизують, як ефір та алкоголь. Вони заводять у глибини нашого характеру значно далі, ніж тільки до перехрестя, на якому розділяються статі. Характери зазнають впливу статі, але вона не визначає їх. Тому графолог може зробити хороший аналіз, тоді як стать того, про кого він робить висновок, залишається невідомою. Вік, освіта, стиль часу та темперамент накладають сильніший відбиток.

Тут існує ризик іншого роду. В одну мить можна пізнати те, що за інших обставин виявилося б тільки через роки. До цього не приведе жодна сповідь.

Звідки походить легке затинання під час прочитання таких слів як «трансцендентальне»? Очевидно, через те, що межі ідеалізму більше не дають нам можливості ділити космос. Ми хоч і не маємо кращого знання, зате маємо новий погляд. Так само, як існує граматичний інстинкт, є інстинкт філософський.

Рафінована матерія

Цитую: «Характер одкровення при вживанні мескаліну видається ще більш підозрілим через ту обставину, що mysterium tremendum[576] криється не лише в будь-якій речі, але й у винятково банальних речах» (Петер Рінґґер[577]).

Так, описучи один самоексперимент, автор згадує, що був довго занурений у споглядання напівпрочинених дверей: «При цьому мені здавалося, ніби я тримаю в руках увесь сенс цього світу».

Я дійшов тут іншого висновку. Таке сприйняття або така сила сприйняття є провісником того, що ми далеко просунулися в наближенні. Починають відчинятися якісь двері — це, безперечно, щоденна банальність. Але вже у Рембрандта це стає тривожним. Він малює не лише двері, але й те, що за ними криється. Двері починають відчинятися — нас закликають перевірити, що там таке, або стати свідком: входить суд, щоб оголосити свій вирок, лікар повертається з рентгенівського кабінету, ми спізнаємо страхи вигнанця, зачарування коханця, який довгий день чекав на кохану. Все це інструментує світлими й темними тонами симфонію долі.

Двері подібні до дзеркала — вони відбивають знайому картину. Аж тут вони стають прозорими. Чи, радше, ми починаємо здогадуватися, що вони можуть стати прозорими. Не та і не ся доля з її скороминущим щастям і нещастям чекає на нас. Час буде зібгано в складки, як завісу. Не та і не ся доля, а доля in summa[578], доля як гірський хребет, що кидає перед себе свою тінь.

«У момент смерті ми входимо в субстанцію історії». Один із найкращих висловів Леона Блуа. При такому наближенні епізодичне стає неважливим, тоді як матерія починає випромінювати сильніше. Двері чи брама набувають значення самі собою — вузька стежка, темна долина звужуються і стають мостом Сират[579], який, ніби лезо ножа, розділяє час і вічність. Серед мільярдів часових переходів важить лише один, який, мов одиниця в космосі чисел, схований у кожному з них.

Хрест стане сильнішим і могутнішим, якщо розіп'ятий зійде з нього. Пророки бачили більше, а євангелісти — менше; так відбувається з кожним здійсненням у часі. Політ на Місяць — один із прикладів цього сьогодні. Тут, зокрема, можна шукати одну з причин того, чому євреї не визнали Месії. Так само не може бути сьогодні визнаний Місяць у формі, в якій до нього моляться.

Хай там як, але тоді буття принаймні ущільнилося у своєму явленні як епіфанія, тоді як сьогодні через явлення стало пласким. Існувало безліч пагорбів і хрестів; Помпей наказав встановити хрести вздовж усієї дороги до Неаполя після того, як переміг Спартака. Але одного разу пагорб обернувся на Голгофу, а хрест — на саму долю людства. На одну мить двері відчинилися; завіса розсунулася на два боки. Така подія триває тисячоліттями.

Ось як можна бачити двері, ось як можна бачити хрест. Якби ми жили в математичному світі, тоді в ньому був би зафіксований космос чисел — у хресті координат, який служив би опорою всіх арифметичних і геометричних обчислень. У магічному світі одна тріска від його хреста стала б метою хрестових походів і паломництв.

Блуа, який у нашу епоху має дивовижно гостре око на знаки й фігури, каже у своїх щоденниках, що форма хреста в будь-якому разі знайшла б своє історичне втілення. Якби Христос був страчений мечем, тоді б поклонялися його рукояті у формі хреста, якби його каменували, то він би помер, розкинувши руки у формі хреста. Це один із багатьох прикладів — а саме приклад ущільнення буття при одночасному зменшенні реальності. Що потужніше рине потік реальності, то більше губляться в ньому імена і дати. Це можна спізнати у химерному поєднанні відчуття катастрофи й припливу радості, що наростає.

Наближення не може припинитися на батькові й матері, на Адамі і Єві, на богах і напівбогах, на найпростіших організмах і кристалах. Так само не припиняється воно на тому, що психологи виносять на світло.

У своєму листі до О. Ф. Благонравова за 19 грудня 1880 року Достоєвський згадує розділ із «Братів Карамазових», в якому описує розмову Івана з чортом, у зв'язку з чим він побоюється, що його можуть звинуватити в кепському смаку або в забобонності. Він додає: «Дякую вам за те, що ви як лікар підтверджуєте природну точність у зображенні психічної недуги персонажа мого роману».

Це місце звучить так, ніби верховний привид шукає на митному посту свій паспорт і дрібні гроші замість того, щоб непомітно просочитися крізь шлагбаум і вартових. Це ознаки часу, в якому теологія втратила частину своєї влади й чіпляється за поділ науки. Ніцше також вихваляє «психологічну майстерність» Достоєвського. Це здатність, яка в наш час належить до письменницького ремесла, а саме до його аналітичних передумов. Як і у будь-якому ремеслі, тут постає питання, для чого воно служить і куди веде. Психологічна диференціація скорше сповзає в безособове, ніж веде до самого дна речей.

Тим часом картина духовного ландшафту сильно змінилася; є речі, які виграли на тому, що пройшли через омолоджувальну купіль втрати цінності. Їх бачать тепер із нових перспектив, а самі вони вказують на нові далі. У цьому зв'язку варто згадати модне слово «деміфізація» — принаймні як кінетичний феномен, як своєрідне очищення.

Якщо, наприклад, я далі прибиратиму теологічний антураж, зніматиму зі стіни картини, оскільки вони видаватимуться мені надто запиленими, може навіть обридлими, тоді на стіні залишаться порожні місця. Врешті погляд зупиняється не на порожньому місці, а на тому, що картини мали на увазі. На тому, що вони змінили, а також затулили. Щось подібне стається у квартирі, особливо під час переїзду — ми знімаємо пожовклу гравюру, а за нею з'являються шпалери зі своєю невибляклою на світлі яскравістю. Ці шпалери демонструють нероздільне, можливо, навіть растр.

Звідти струмує сила; ми стаємо не лише здатними до створення нових картин, але також бачимо, що мали на увазі старі картини, усвідомлюємо жертви, які були принесені для них. Це фаза, яка настає після переоцінки цінностей. Надійніше, ніж удар молотка, вона проголошує те, що лінію пройдено.

І справді: старі картини були вже недостатніми, але й нові з часом стануть зужитими. Ми вже не зможемо проникати в їхню серцевину. Проте час і його багатоликість починають звертати погляд не лише на ту субстанцію, яка криється за масками, але й на ту, що є в самих масках. Прихід культурної морфології з початком століття якраз і вказує на це. Найбільшим нашим враженням є підіймання пласта за пластом, кожен з яких захоплює, але врешті не задовольняє, так ніби під уламками вкотре зруйнованих міст ми щоразу знову шукаємо оспівану поетом Трою.

Певні спроби допасування матеріалізму мають передувати цьому процесові. Не кожен із тих, хто шукає життя, зможе тут щось віднайти. Саркофаг із його оболонками з каменю, дерева і металів також містить лише одну мумію. Але про те, що там є ще щось, сповіщає нам скарабей. Коли він поворухне надкрилком, все оживе, аж до найтвердішого каменю.

Світіння самого часу є окремою темою. Якщо ми, подібно до рудокопів чи майстрів гірничої справи, досліджуємо пласти з геологічної, палеонтологічної, історичної чи доісторичної перспективи, або як дослідники печер чи океанських глибин — усе це є спроби оживлення. Динозаври, кроманьйонці, фараони з Долини царів, Аґамемнон із Мікен — усі вони виринають із пам'яті та з'являються перед нами завдяки знанню. Але врешті все це також лише гра тіней у нашій печері — ознака неймовірної щільності субстанції. Там спочивають вони серед повноти без ліку й імені, байдуже, знаємо ми про них чи ні. «Воскресіння» як «диво» зараховується до допоміжних понять, якими ми окреслюємо незбагненне для нас. Це проекції позачасових сил через сприйняття. Падіння світла крізь одне вікно серед багатьох, тільки так воно може бути стерпним.

«Більше світла» може також означати «тільки світло», і в цьому сенсі його слід було б розуміти як слово переходу.

Скепсис за потреби

Стиль часу, що розвивається, є тверезим, об'єктивним та наділеним незворушною точністю. Водночас він значною мірою є фантастичним, і наше завдання полягає в тому, щоб обидві ці якості привести в дії до рівноваги, а в спогляданні — до накладання. Я займався цією проблемою в одному маленькому тексті «Сицилійський лист до людини на Місяці» (1930), до якого годі щось додати.

Стиль часу забарвлює проходження тих пластів, які зображають не події та об'єкти, а ідеї; вони є важливішими за експедиції в астрономічний космос.

Боги, демони, духи предків, тотемні тварини, безпосередні еманації живої та неживої природи пізнаються з давніх часів; зустріч означає для учасників, а також часто й для історичного світу зміну епох. Тут не займаються доскіпливими дослідженнями та розкопками, на одну мить піднімається завіса, наближуючи нас до позачасового. У священних писаннях та міфах народів збереглися свідчення такого проникнення у великі таємниці, проникнення, яке більше жахає, ніж тішить. Елементи стають плідними, як на узбережжі Патмосу і на Синаї.

Скептицизм, від енциклопедистів і текстологів до відвертих нігілістів, дав початок висотуванню образного світу, який завершився культурною революцією. Вибілення може лише покрити поверхню. Воно стає абсолютним, процес починає змінюватися; монотонність стає красномовною.

Там, де колись висіли картини, постає не порожній, а вільний простір. Випромінювання звідти може стати таким сильним, що почне засліплювати. Це стосується не лише зменшення кількості картин, але й зменшення уваги, яка їм приділялася. Жервопринесення, молитва, звернення до вищих сил у своїх попередньо сформованих процесіях і церемоніях уже відмерли, але залишили після себе невтамовану потребу. Цю потребу неможливо було потлумачити виходячи з неї самої, адже вона гніздилася глибоко в біологічному та його інстинктах: квітка вшановує Сонце вже тим, що нахиляється до нього.

Але тут чигають особливі небезпеки, адже якщо порожнеча засмоктує те, що підхоплене відпливом, то все скочується до примітивних рецидивів. Саме звідси не лише повсюдно розквітле сектантство, але й богоподібне поклоніння політичним опудалам та їхнім теоріям. Інтелігентний сучасник відкидає тут останню стриманість. Чорношкірий, який іде в ліс, аби уклонитися перед своїм фетишем та залишити йому жменю плодів, виглядає не тільки розсудливішим, але є значно менш небезпечним.

Сюди належить також ексцес, який перебуває у тісному зв'язку з нашою темою. Це побічні прояви Великого переходу, зміни епох, доби перемін.

Знання починає оживляти часи й простори минулого; з них можна дещо вичаклувати. То буде лише початок. У печері Ласко, в Долині царів, перед Левовою брамою Мікен, у воскреслих Помпеях нас охоплює дрож, так ніби Платонові тіні стали прозорими і зараз може з'явитися щось дуже давнє, достойне пошанування.

Зрештою, достойне пошанування лише з погляду незбагненного, яке входить у царство дзеркальних образів. Йдеться про щось більше, ніж про просторові й часові величини, мистецьку славу чи королівську владу. Все це є водночас смертним і безсмертним, як і ми самі. Ось звідки смуток еміра Муси та потайна радість від зміни епох.

Археологія вважається сьогодні однією з найпрогресивніших наук, але в доволі амбівалентному сенсі знання: як пізнання, а також як наближення.

Скепсис супроводжує нас як Мефістофель, без нього ми почувались би неспокійно, як Петер Шлеміль[580], коли той утратив свою тінь. Людина без скепсису сьогодні є голою, примітивною, легкою здобиччю жартівників — у кращому разі вона годиться хіба для музею. Окуляри — то більше, ніж допоміжний засіб, то обов'язковий елемент одягу.

Окуляри позбавляють п'янких ілюзій; про зустріч із привидами можна почути хіба в глухому селі. І тільки у сновидіннях нам не потрібен скепсис, а всі спроби дослідити картини сну не досягають ґрунту. Древні вважали, що уві сні ми думаємо та діємо як боги. Сновидіння — то найсильніший медіум.

Урешті, я не хочу забувати того відпочинку серед абсолютної блакиті, яка не стирає картини, а вбирає в себе, ніби шматки танучого фірну[581] серед нерухомого моря. Це не блакить Адріатики і також не Егейського моря чи Тихого океану — можливо, такий блиск мають якісь Середземні моря в етері далеких галактик. У наш час самої ночі для відпочинку більше не достатньо.

Якщо я приземлюся на ту чи ту кулясту поверхню психокосмосу, розмовлятиму з богами, що там мешкають, з Тором і Фраєю, з Брунгільдою і Юдит, з пантерою, що відпочиває, та жуком скарабеєм — тоді я не сумніватимусь в їхній силі й порадах; я перестану відкидати тінь, ми стоятимемо в неторканому світлі.

Та після повернення я знову візьму свою тінь.

То було не зменшення, а розширення свідомості — об'єктивний і прояснений висновок. Я можу розповісти, а можу й змовчати про те, що дізнався, — чи то з обережности, чи з природженої соромливості. Я не лише збагнув, що рухало дуже давніми і дуже далекими створіннями, я бачив усе це в їхньому просторі та їхніми очима.

Такі речі не варто плутати зі втечею у минулі часи і далекі простори, як то більшою чи меншою мірою вдавалося романтикам. Ідеться також про дещо інше, ніж археологічне, історичне, етнологічне промацування духу доби вченими.

Тим часом свідомість з її безпощадними тінями тільки загострилася. І саме свідомість супроводжує нас у гущавину лісу. Це дозволяє нам окреслювати й класифікувати зустрічі, для яких ще недавно наш дух був неготовий. Ба більше, увійти в них і пройти крізь них.

Наближення підтверджується входженням, присутнє доповнюється відсутнім. Вони зустрічаються в дзеркалі, яке стирає час і неспокій. Ще ніколи те дзеркало не було таким порожнім, без жодної пилинки, без жодного образу — про це подбали два минулі сторіччя. І тут звучить стукіт з майстерні — завіса стає прозорою, сцена вільна.