Наближення. Наркотики і сп'яніння

Дозування

Напруження і розслаблення, ущільнення і заціпеніння, компресія й оніміння позначають амбівалентність сп'яніння та його відчуття життя.

Можливість ексцесу завжди існує — «excedere» означає «виходити». Тут це правило, від якого відходять. Те, що практично вважається ексцесом, залежить від норми, яка зі зміною середовища дозволяє більш чи менш обмежену толерантність. У технічному середовищі, в якому годинники відіграють дедалі більшу роль, ця терпимість стає все обмеженішою; машини не допускають жодного, навіть побіжного, «виходу назовні» з вимірного часу. Ця терпимість вимагає аскези й не ладнає з наркотиком, який споживається для задоволення, — якраз навпаки: там, де вживають наркотики, планка нормальності має підвищуватися. Це стосується більшості пігулок, за допомогою яких коригуються фізичні й психічні розлади.

По суті, «вийти назовні» означає полишити нормальний час. Що більше зростатиме панування годинників, то ризикованішим це ставатиме. Залишається той самий час, який тут зривається вниз, а там розпластується спокійним дзеркалом, і це той самий дух, який модулює його як форму своєї уяви. Час стає об'єктом духу, його іграшкою за межами «вічно синхронізованого часу». З цього стає зрозумілим усвідомлення незвичного і надзвичайного, та несподівана радість, яка охоплює сп'янілого, але також і дискомфорт, який слідує за ексцесами. Вся ця насолода та життєва сила були не лише передчасними, але насамперед позиченими, наперед спожитим часом, байдуже, був він ущільнений чи розтягнений.

З другого боку, відрізок часу в стані сп'яніння поєднується зі спогадами про підвищене відчуття життя. Він тримається не так завдяки темпоральній інакшості, як на інакшості ключа: через зміну часів відкриваються простори з невідомими образами й перспективами.

Зі спогадом про те пережите відчуття життя поєднується прагнення знову доєднатися до нього: настрій, коли відчував піднесення і захоплення. Необхідно переривати таке відчуття паузами; і тут також залишається чинним мотто «копачів скарбів». Довгий шлях можна подолати кроком або риссю, але не чвалом. Там, де пристрасть стає залежністю, інтервал слід перескакувати; проте це веде до швидкого зношування.

«Sucht» («залежність») нагадує дієслово «suchen» («шукати»); етимологічно значення веде до ґотського «suikan», що означає «бути хворим», що ще збереглося в німецькому «siech» («кволий») та англійському «sick» («хворий»). Як і в багатьох інших словах, тут слід звертати увагу не лише на історичний смисл, але й на звуконаслідувальний; тут сфера поета виходить за межі суворої граматики.

Тривалість інтервалу — доволі різна; якщо розглядати процес із перспективи наркотику, то вона визначатиметься його токсичною дією. Легку ейфорію від сп'яніння можна повторити вже за декілька хвилин. Сигарета після печеної дичини дарує досконалу насолоду, не задовольняючи до кінця. Майже щоденні зустрічі у кнайпі відбуваються десятиліттями; там збираються завсідники, які вже знають свій «квантум», нерідко чималий, проте вони таки доживають до старості.

Культові урочистості, під час яких свою роль відіграють сильні наркотики, часто відбуваються з періодичністю в декілька років. Вплив може бути таким потужним, що учасник святкування більше не прагне повторення. Як уже згадувалося, ця надзвичайна сила в ранні часи також приписувалася вину, адже виноград був одомашнений із давніх давен. І ще досі існують чутливі натури, на яких воно діє, як у минулому. У цьому плані вони залишаються на рівні дітей. Їхня чутливість не обов'язково спирається на фізичну слабкість — навпаки, небезпечніше, коли ця чутливість поєднується із сильною натурою.

Мій друг із часів Першої світової війни — назву його Крамберґом — був наділений цією прасилою, яка проявлялася навіть у зовнішності. Тренована постава атлета поєднувалася з мужнім та водночас інтеліґентним обличчям — приблизно так змальовує Бернард Шоу боксера Кашеля Байрона[104]. Ерос був очевидний — я відчував це, коли сидів з Крамберґом в одній кнайпі. У таких місцях нерідко трапляється, що одна подружка шепоче на вухо іншій: «Поглянь там, праворуч, поряд з дверима — який гарний із себе чоловік». Такі репліки були тут непотрібні; присутність Крамберґа непомітно, але сильно притягувала до нього увагу — такий інтерес до своєї особи, здається, його не надто дивував, він приймав цю увагу як неминучу данину.

Дивно, що ті, хто може насолоджуватися такою вигідною перевагою, часто досягають меншого, ніж ті, хто заледве вирізняється із загалу. Якщо додається ще й слава, то перспективи будуть ще несприятливіші. Там, де спритний хід вдається, він може так само легко й зірватися. Байрон — тепер я маю на увазі справжнього — є прототипом таких щасливців. Розлучена жінка, яка живе із самих заощаджень, майже завжди залишається у затінку.

Крамберґ мало говорив про обставини свого життя. Після різних авантюрних мандрівок він опинився на посаді чиновника в невеликому відомстві з надто малою, як для його потреб, платнею. Він дбав про гарний гардероб і займався «culture physique[105]». Ввечері він призвичаївся у своїй кімнаті голим робити гімнастику та тренуватися з еспандером. І хоча він помітив, що о цій годині в сусідніх вікнах з'являються панії з біноклями, йому таке не надто заважало — це відповідало його ексгібіціоністському типу.

Дивовижним для його самозакоханої та викличної натури було те, що він не вживав ні краплі алкогольних напоїв, навіть жодного пива, яке в той час було доволі слабким. Спершу я сприйняв це за вияв економії, але він також відмовлявся від усіх запрошень до шинку. Якось у нас із ним зайшла про це мова, і я довідався причину такого утримання.

У шістнадцять років він на пропозицію свого товариша уперше скуштував алкоголь й дійшов при цьому до маніякального стану, про який нічого не міг пригадати; той стан тривав декілька днів, і тоді з ним могло відбуватися все що завгодно. І щось таки справді трапилося; він не заглиблювався у деталі. В таких ситуаціях за якусь хвилину можна легко зіпсувати собі все життя. Хай там як, але коли його мати слізно просила не торкатися більше пляшки, він пообіцяв, що до кінця свого життя уникатиме не тільки пляшки, а навіть першої склянки.

Такі випадки, коли поєднуються чутливість і прадавня сила, розпалюючи стан потужного збудження, досить рідкісні, але трапляються час від часу переважно в незайманих людей та племен. Свідчення цього знаходимо ще в давніх міфах, як, приміром, у змальованому Гомером весіллі Пірітоя[106], яке закінчилося сп'янінням, нападом безумства, смертю та зґвалтуванням:

Ці події в залі Пірітоя є типовим прикладом усіх дій, коли зустрічаються сп'яніння і груба сила, аж до тих, якими займається суддя магістрату після церковного освячення. У давній Фризії, йдучи на весільну учту, вбиралися у сорочку, приготовлену на смерть. Те, що в таких ситуаціях Тесей і насамперед Геракл втручалися з метою наведення порядку, є не випадковістю, а радше передвісником нової влади. Загалом у міфах значно менше випадковостей порівняно з історією, міф приносить ідеї, а історія — факти.

Ця давня Тессалія, де відбувалося весілля лапітів, є доволі підозрілою місциною, і ще довго ходив поголос, що там верховодили відьми й чаклуни. Подібно до Колхіди, Фригії, Мізії та Лідії вона належить до країн, які зазнали свого розквіту задовго до Геродота й де натрапляємо на поєднання блиску й жаху земної сили. Хай там як, але коли ліси, гори й печери були ще малозаселеними, в тому краї вже була цивілізація героїв та солярне право. Тессалос, перший правитель, син Ясона і Медеї, скинув там із трону свою жорстоку матір.

На бенкетах герої зустрічаються з кентаврами, в яких Гомер визнає майже тільки брутальну силу. Їх приборкують або винищують, як левів та змій; все це веде до нових статутів, до нових розрізнень, які збереглися аж донині. Суддя, якого прикрашають шрами від двобоїв і який головує за бенкетним столом, виносить за п'яну бійку суворий вирок.

Крамберґ помер рано, що для його конституції є досить дивним, але не є несподіваним. Ще в античного лікаря Цельса можна знайти заувагу про те, що атлетичний спосіб життя хоча й веде до зростання фізичної сили, але не до довголіття.

Ставлення людини до сп'яніння є доволі важливим, тож цілком природно, що виховання й законодавство детально займаються цією темою. Тут ми натрапляємо на строкату палітру — від абсолютної заборони через обмеження й аж до терпимості та навіть заохочення п'яних радощів. Але картина стає доволі заплутаною, якщо розглянути мотиви. Абстиненція пізнього протестантизму в Америці та північних країнах є цілком іншою порівняно з відмовою від алкоголю в ісламі. Сам Мухаммед є прикладом духу, який відкривається перед неофітом без штучних засобів. Він може обходитися без вина так само добре, як і Святий Антоній. Дервіші переходять в екстатичний стан за допомогою простих рухів. Та й справді, з давніх часів танець є опробуваним методом переходу в стан буття за межами себе. Утримання від алкоголю, як того вимагають Армія Спасіння або іслам, спрямоване на ту саму мету, але тут воно виходить з нестачі, а там — з надміру. Це добре сформулював Геббель[108] у своєму вірші «Одаліска».

Амбівалентна оцінка наркотику загалом характерна для поведінки більшості держав, які, з одного боку, засуджують стимулятори, а з другого — залежні від галузей промисловості, які займаються їхнім поширенням. Це стосується не лише алкоголю й тютюну, але й незліченної кількості хімікалій, яких стає все більше. Той, хто сьогодні бере участь у веселому товаристві, може спостерігати за тим, як порожніють склянки та повняться попільниці — але все частіше він може помітити, як хтось напівскрадливим рухом дістає маленьку пляшечку чи коробочку. Все це є чимось на кшталт психічних цукерок.

У тому, що одна рука держави не знає, що робить друга, а одне око залишається примруженим, немає нічого нового. Балансування між етичними та економічними мотивами не обмежується тільки стимулянтами. Такою є класична поведінка щодо межових сфер, які мають кепську репутацію, але водночас залишаються дуже прибутковими. Такими є також азартні ігри та проституція. Все це взаємопов'язано, тож немає нічого дивного в тому, що в тих місцях, де корупція починає захоплювати палаци, зустрічаються азартні гравці, повії, злочинці й торговці наркотиками. Там відбувається швидкий занепад, хоча дещиця корупції належить до суті держави, як крапля мастила до будь якої коробки передач. Вона стає «non olet» Веспасіана[109], якого зараховують до хороших імператорів.

Диспропорція між терпимістю та наражанням на небезпеку сьогодні стає ще різкіше окресленою за рахунок загостреного усвідомлення самого такого стану. Наука прагне до дедалі більшої точності; її погляд спрямований на одиничні явища, яких раніше майже не помічали. Водночас опрацьовуються й обраховуються результати. Тож коли за допомогою кривих можна довести, що існує залежність між споживанням сигарет та кількістю смертей від раку легенів, то стає доволі складно уникнути відповідальності.

Те, що усвідомлення загострюється, відчувається буквально в повітрі; квантитативні методи є тут одним із наслідків. До раціонального висвітлення фактів, які раніше викликали неясний неспокій, належить фотографія. Звісно, світлина не може змінювати речі, але вона доводить, що змінилася свідомість.

Відповідальність також має різні сторони; вона була б неповною, якби на неї впливали тільки наслідки шкоди. Подорожній, який сидить перед кав'ярнею в Каїрі, може прийти до висновку, що пророк є майстром прогібіціонізму, адже повна відмова від алкоголю тримається вже століттями. Але той самий подорожній, прибувши до Александрії, зіткнеться з цілими зграями торговців, які, зокрема, пропонуватимуть також наркотики — від сигарет із коноплею до настоянки кантаридіну[110]. Це давній закид законодавству Мухаммеда, адже, забороняючи вино, воно сприяє споживанню опію й гашишу, а також заохочує до сексуальних ексцесів.

Те, що загальні заборони мають свої тіньові сторони, виявилося і під час прогібіціонізму в Сполучених Штатах, коли значно зросли злочинність і корупція. Очевидно, людина має сильну й незнищенну потребу не лише стимуляторів, але й певної дози, яка викликає сп'яніння. Рішення, яке намагався передбачити Белламі[111] у своєму романі «Погляд назад, 2000–1887» (1888), не заторкує суті проблеми. В його утопічному світі до страв додають дрібку засобу, який непомітно позбавляє алкоголь своєї притягальної сили, тож потреба його споживання навіть не виникає.

Тут помилка криється в тому, ніби спрага п'яниці є своєрідним голодом на рідке. Але ж його можна було б швидко втамувати, якби за ним не крилося щось інше, а саме потяг до духовнішого світу. Такий голод годі втамувати, як і будь-яку метафізичну потребу, й саме цим пояснюється ненаситність. До того ж відмірювання порцій суперечить самій суті сп'яніння. Цей голод слідує за надлишком, який розбухає і зберігається, супроводжуючи заміну звичайного світу на святковий.

Ранні початки

Із першим сп'янінням, як і з першим коханням, підліток стикається випадково; ці зустрічі не передбачені жодним планом. Капели Діонісія й Афродіти можуть стояти в храмі Фортуни.

У північних країнах бога вина заміщає пивний король Ґамбрінус — пізнє й на надто вдале збагачення Олімпу. Такі фігури виникають там, де ще зберігається достаток, але основи опиняються в тумані. Цього Ґамбрінуса ми бачимо на картинах Нідерландів; його дух домінує на натюрмортах на всю стіну, де зображені ринки й святкові кухні, а також бенкети, на який головує бадьорий старигань або «бобовий король[112]». Безперечно, це лише один із регіонів, де проводяться такі яскраві видовища, здатні справити глибоке враження. Так, у «Фавні й сільській родині[113]» все стає магічним, охопленим земними духами й кентаврами.

Кожне свято, якщо воно заслуговує так називатися, має на меті наближення до містерії. Це вдається більшою або меншою мірою, залежно від господарів свята. Вакх давніх римлян є вже пониженням, послабленням порівняно з Діонісієм. Недаремно в середньовічних студентських піснях надається перевага комбінації «Вакх і Ґамбрінус».

Ключі до містерії можуть бути грубі й делікатні. В цьому плані вино навряд чи можливо перевершити; воно надає святкового доповнення до того, що є життєво необхідним, до хліба насущного.

Натомість містерія залишається тією самою, так само як тією самою залишається Афродіта, хай би в якій подобі вона поставала. Палати залишаються затемненими; те, що вони приховують, людина пізнає через притчі, спілкування, зустрічі. Навіть там, де вона відчуває і передчуває єдність, усе залишається притчею позачасових сил у часі.

Це стосується і сп'яніння. Воно не може усунути час, зате для посвяченого може подати час у новій перспективі, коли він здається вкороченим або розтягнутим. Щось сильніше наближається до нього. При цьому посвяченого охоплює радісне подивування, як тих селян, яких навідав фавн, а ще страх і смуток. Усе це написано на обличчі гуляк, і тим дивнішим є наш час, який хоче бути часом — і не більше, часом — і нічим іншим.

Ґамбрінус є грубіяном серед господарів свята, так само як грубим ключем є пиво. Це засвідчує вже та роль, яку відіграє сама кількість чистого напою. Тож Ґамбрінус є значно меншою мірою нащадок Олімпійців, ніж скандинавські аси, ці несамовиті любителі медовухи. Тут ми доволі рано натрапляємо на змагальні святкування як низький різновид симпозіумів (грецьких бенкетів). Коли Тор зі своїми цапами вирушив до чарівного замку велетня Утґарда-Локі[114] та зупинився в нього, йому було подаровано ріг, гострий кінець якого впирався у дно світового океану, й після того як Локі зробив три ковтки, настав відплив.

Але все це, як я вже казав, не заторкує містерій. Навіть Валгалла і Олімп — то лише підвищення, алегорії. Так само й у палацах Ґамбрінуса та на його осінніх святкових лугах крізь гамір юрмищ гуляк чутно ще щось — щось незбагнене у веселощах, що виникає тоді, коли з'являється сам бог Фрейр[115]: і там також зустрічаються наближення і входження.

Ми чекаємо на поїздку до Везерберґланду[116]: «Вандерфоґель[117]»; то було десь 1910 року неподалік від Порта Вестфаліка[118]. Пригадую, що вранці ми відвідали пам'ятник кайзеру. Група школярів з Вунсторферської околиці налічувала чоловік дванадцять. Вони мали двох провідників; одного звали Вернер, а іншого — Роббі.

На той час «Вандерфоґель» була організацією, яку педагоги почасти толерували, а почасти підтримували; у кожній школі вищого ступеня була місцева група. Ідеали були розпливчасті, визначалися радше почуттями, ніж самою справою, та були позбавлені академічних, військових чи політичних намірів. «Бути в дорозі» — романтично мандрувати, готувати їжу, сидіти навколо вогнища, співати, напинати намети, ночувати в стодолах: таким чином можна було дещо здобути, але ще більше розгубити.

Важливішим був постійний обмін думками й судженнями під час довгих мандрівок та перед сном. Деякі з цих розмов закарбувалися на все життя: погляди, які можна було виробити, доклавши зусиль і часу, здобували навпростець. Хазе, приміром, який із захопленням читав романи Ґерштекера[119], ділиться з нами в темній стодолі плодами свого читання. Якось тривалий час розважаючи нас таким чином, він сказав: «Також дуже гарна книжка — «Річкові пірати на Міссісіпі», в якій автор розвинув ось яку ідею…» — аж тут його обірвав Вернер, який хотів спати: «Та припини говорити дурниці! Ґерштекер просто спритний оповідач, але в нього немає ідей».

Такі зауваги можуть спростити нашу роботу. Загалом Вернер робив правильні висновки та ще й дуже переконливо. «Мандрований учень, шалений хлопчина», — як то співалося у празькій студентській пісні. Але він був нетерпимим до поганих манер.

Його грубувата прихильність до освіти та вихованості мала й позитивну сторону. В перший день цієї подорожі ми їли боби, і його дратувало, що Авґуст Штібіц, рудоголовий шкет, якого ми називали Фітьє[120], не соромлячись випустив свої гази. Вернер кинув йому: «Гей, Фітьє, то ти вдома також скрізь пердиш?» Та на Фітьє ці слова не справили великого враження; він сказав у відповідь: «Ну так! Мій батько каже, що нема нічого небезпечнішого, як стримати пердіння. Від того може статися запалення апендикса».

Старий Штібіц був санітарним радником, відомим у місті циніком. Кажуть, коли він відвідував своїх пацієнтів, то запихав свій палець у нічний горщик і куштував на смак сечу. При цьому він був одним із стовпів суспільства; на день народження кайзера та в річницю Седану[121] він з'являвся на шкільному святі в однострої морського штабного лікаря.

У Фітьє була мала й також рудоголова сестра Еріка. Той, кому вдалося вижити, мав нагоду спізнати дивні, хоча і логічні зміни. Після війни у старого Штібіца виникли з нами проблеми. Він переїхав до Берліна і в одному з відгалужень Потсдамської вулиці відкрив свою практику. Штібіц був бездоганним терапевтом; у всьому, що стосувалося селезінки й печінки, його діагнози межували з пророцтвами. Про нього пішов розголос, і невдовзі в його почекальні, де висів погрудний портрет кайзера Вільгельма II, юрмився більшою чи меншою мірою жовтяничний народ.

«Дехто, побачивши натовп, одразу розвертався і йшов геть. А мені так навіть краще, — казав він, — врешті, я ж не можу працювати за чотирьох». І це було правдою, а серед його клієнтури нічна колька не була чимось винятковим. У своєму кабінеті він сидів у великому кріслі спиною до вікна: «Тут іноді навіть бомби вибухали», — казав він. Як тип із грубою та чутливою жилками він не був винятком; серед лікарів такі частенько трапляються — майже легендарне мистецьке вміння хірургів також належить до цієї категорії.

З Фітьє я побачився знову лише одного разу — він, звісно, також служив у морському флоті й був весь час у роз'їздах. Коли я запитав його про Еріку, то заторкнув болючу тему: «Вона ще батька в могилу зведе». Він дорікав їй за один роман, а особливо за її манеру спілкування. Йшлося про любовний зв'язок із таким собі епілептичним ліриком, який писав незрозумілі вірші. «Коли той вирушає в мандри, з нею неможливо ні про що говорити. От сьогодні за обідом сидить, втупившись, як баран, поглядом у стіну. А старий від розпуки, не торкнувшись їжі, йде з-за столу. Добре, хоч матері не довелося всього цього бачити».

Потім ми завели мову про його власні клопоти; вони були політичного характеру. Він роз'їжджав за дорученням «консула», тобто мав якісь справи в бригаді морської піхоти. На моє запитання, чим таким цікавим він там займається, він відповів: «Не можу тобі цього сказати — ви скоро й самі все побачите». Але все тримати в секреті він не міг: «Спершу ми вашого кошикаря скинемо». Це вже він на мою адресу, маючи на увазі райхсміністра оборони. Отже, та розмова була десь незадовго до Каппського заколоту[122].

На цьому облишимо історію про те, як старий санітарний радник експериментував, ніби Ґреґор Мендель, зі своїми консервативними та ліберальними генами. Тоді у Везерберґланді ніхто й гадки не мав про такий хід історії. Вернер зі своїм докором обрав не зовсім той тон, тож мусив дати задню: «Фітьє, я не хочу втручатися у ваші родинні справи. Але якщо тобі знову треба буде випустити газ, тоді вигукуй «nuntio[123]!», щоб ми були попереджені».

Порада здавалася гідною Соломона, але призвела, як то кажуть, до дощу під час хрещення, бо кожен почав жартувати з цієї домовленості. І крикам «nuntio!», лайкам та сміхові не було кінця. Таким чином, того самого дня цей звичай довелося скасувати.

Вернерова нетерпимість, як я вже казав, стосувалася також освіти; саме цій рисі можна було приписати його потяг до екскурсій. Він звернув увагу на те, що ми не мали жодного уявлення про створення різних предметів та матеріалів, які оточують нас у щоденному житті, й тут він не робив винятку й для себе самого. Отже, у цьому нам мали зарадити екскурсії. Ми вже були на прядильній фабриці, вапняковому кар'єрі, станції очищення стічних вод: після того як Вернер викладав своє прохання, нас люб'язно приймали та влаштовували екскурсію. Так само й тут, на горі Віттескіндсберґ[124], після того як усі ми вимучилися, нас збадьорив потяг до нового знання. До місця нічлігу нам залишалося вже зовсім близько. А в долині біля річки ми побачили фабрику з високими коминами, похмуру будівлю з цегли іржавого кольору. Ми припустили, що там можна було б щось оглянути.

Спустившись донизу, ми пройшли крізь браму до безлюдного двору. Наша поява з гітарами й мандолінами була дуже «доречна»; вона привернула увагу кількох робітників. Коли ті почули від Вернера, що ми прийшли на екскурсію, здавалося, вони не знали, що з нами робити; один розсміявся й сказав: «Та вони хочуть тут пива попити». Проте він все-таки пішов у контору й повідомив про нас.

Отже, ми потрапили у броварню; невдовзі до нас прийшов директор, якому вже розповіли про наш прихід. Не знаю, чи популярне в ті часи словечко schmißig («хвацький») справді походило від Schmiß («шрам на обличчі») — хай там як, але на обличчі директора справді був шрам, ще й свіжий, хоча сам він був огрядним, а в нього на голові вже проглядалася лисина. Очевидно, він страшенно нудьгував, тож наші відвідини стали для нього приємною розвагою. Ідея проведення екскурсії здалася йому пречудовою, й він вирішив все показати особисто.

На різних поверхах ми бачили величезні діжки та мідні котли, апарати для виробництва сусла, фільтрувальні машини, насоси, трансмісії й турнікети, підіймалися також аж до сушарень хмелю і солоду. Ми чули терміни верхове й низове бродіння, зелений солод, барда, декстрин, нас посвятили також у те, чим відрізняється англійський, баварський і богемський способи приготування пива. Там було багато настоїв, з яких перший давав подвійне пиво, а останній — слабке ординарне. Мюнхенський клімат був особливо сприятливим для броварського мистецтва; у березні умови ставали оптимальними, що й пояснює славу березневого пива. Пиво «бок[125]» не має нічого спільного з цапом; воно нагадує міцне пиво і спершу варилося в місті Айнбек. Натомість у назві Мумме, «корабельного пива[126]» з Брауншвайгу, збереглося прізвище броваря. Директор сподівався, що цього року буде добрий урожай хмелю. Перспективними видавалися спроби добути з хмелю екстракти довготривалого зберігання. Про всі ці деталі та ще багато інших ми дізналися, коли стояли поряд з машинами або підіймалися чи спускалися численними сходами.

Після того, як ми побачили, яким чином готується напій, варто було його скуштувати. Екскурсія закінчилася у вмебльованій частині підвалу. Навколо столу з фірмовим оздобленням — міцною підставкою з прапором броварні — стояли стільці. На стінах висіли дипломи, на яких були зображені цілі ряди фабрик із високими коминами, повитими димом, й здавалося, що геометричним шляхом вони продовжуються до якоїсь уявної точки.

Директор віддав розпорядження. Принесли таріль із канапками, сигарами й сигаретами, а також ящики з пивними пляшками. Невдовзі ми вже сиділи, скупчившись навколо нього і його майстрів-броварів. Вернер вийшов за гітарою; зараз почнеться забава, як він казав, а то й справжня комедія.

На вулиці було жарко, а тут, унизу, панувала приємна прохолода. Господар броварні розпочав дегустацію з легкого літнього пива, а потім перейшов до міцних сортів, призначених на експорт. Спершу ми приклалися до пляшок, відчуваючи природну спрагу, а потім з'явилася інша спрага, яка наростала в процесі пиття, а коли директор запропонував затягнути пісню, ми не стали довго себе вмовляти. Адже «Ганса-лютніста[127]» всі знали напам'ять. Перша пісня, яка, щоправда, не дуже підходила до обстановки, як завжди, була «Подорожній»:

Друга пісня вже більше пасувала до цього місця:

Заспівали й інших, зокрема пісню про Тевтобурзький ліс. Тут, неподалік, Квінтілій Вар[128] зазнав таких ударів, що відлуння звучало протягом тисячі років. Вернер навіть знав деякі соло-партії, які були доволі фривольними, але не переходили межі пристойності, проте для цього загальний настрій мав досягти відповідного рівня веселощів. І ось уже він співав про кумедних лісорубів та про жіночку-жайвора — веселі пісеньки, які він виводив приємним голосом у супроводі лютні:

Але й директор мав гарний співочий голос. Йому подобалися балади на кшталт пісні про відважного бургомістра, який врятував своє місто завдяки неймовірній пиятиці:

І так невдовзі створилася затишна атмосфера; директор радів нам, а ми раділи, що натрапили тут на нього. До того дня я ще майже не пив пива; цей напій здавався мені надто гірким, прісним та неприємним на смак. Але тут все було по-іншому: спрага, а також товариство змінили смакові властивості. Водночас вивільнилися не знані досі сили. Мене захопили нові спостереження.

Та краще тут було вжити слово «відчуття». Різниця між спостереженням й відчуттям подібна до різниці між рибалкою і рибою: рибалка спостерігає за приманкою; а риба її відчуває. Звісно, ми можемо, як то я намагаюся й тут, перетворити свої відчуття на спостереження, а саме — завдяки міркуванню. Якщо нам це вдається, тоді ми зі зручної відстані дивимося як на рибалку, так і на рибу.

Проте думки супроводжують уже саме відчуття. Вони тісно прив'язані до нього й так само, як і відчуття, спотворюються ілюзіями. Я також припустився типової логічної помилки. Я уявляв собі, що ми сиділи тут і пили пиво, бо мали веселий настрій, і нам хотілося пити, але, по суті, все було навпаки. Веселими були ми весь день, адже в такому віці для цього багато не треба. Аж тут пиво створило в нас особливий настрій та незвичайну спрагу. Поріг, який відділяє випивку від пиятики, майже непомітний.

Вернером я завжди захоплювався; зараз він сидів із розстебнутим комірцем поряд із директором — високий, бадьорий, із рудувато-білявим волоссям: тип, на якого можна натрапити на старих картинах або в кельтських країнах. Роль провідника йому пасувала, вона була йому до лиця. Він поводився водночас упевнено і люб'язно, що свідчило про його фізичну й інтелектуальну перевагу. До цього додавалася дотепність. Можливо, я також міг дати якусь відповідь чи висловити такі судження, які злітали з його уст, але на подібні формулювання я потребував більше часу — а ще мені могло забракнути тієї рішучості, з якою він висловлювався. Одначе погоджуватися з ним було насолодою.

Такі натури втілюють наші нездійсненні мрії. Ми бачимо й чуємо їх, так ніби частина нас самих вивільнилася і вийшла перед нами на сцену. Тут я відчував це особливо сильно, включно з директором, на якого я також поширював свою симпатію. Він імпонував нам своєю елегантністю, а ми йому — своєю веселістю. Перед ним на столі лежав срібний портсигар з вигравіюваним на ньому іменем. Коли він брав із нього одну сигарету, то постукував нею перед тим, як розкурити. При цьому в нього на пальці поблискував синій камінь із викарбуваним на ньому гербом. На його кухлі також був випалений цей герб, а навколо нього девіз «(…) навіть хлібні крихти!»

Чим мали бути ті хлібні крихти, я вже й не пригадаю; кольори герба були такі самі, як і на маленькому прапорці, який він мав на ланцюжку свого годинника. Тут усе пасувало — навіть шрам на обличчі: пізній культ тотемного духу. Було видно, що ця людина добре почувалася на своєму місці й знала, що їй належало; все це можна було бачити по тому, як директор віддавав розпорядження. Це були радше побажання, які відповідали невимушеній атмосфері взаємин із шефом, але те, що ці побажання будуть задоволені, не викликало жодного сумніву. Наприклад: «Краузе, чи не могли б ви…»

Краузе був майстром-пивоваром, жартівником, який постійно нас смішив, щоправда, для цього не треба було надто старатися. Коли він робив невеликий ковток, то казав: «Будьмо, Краузе! З тобою пити мені найкраще!», а коли ковток був великий: «Пригнися, люба душе, зараз розверзнеться хмара». Директор, напевне, вже чув це не раз; тож зараз він і бровою не вів.

Краузе не втомлювався діставати з ящика все нові пляшки, при цьому припрошував нас до пива та заохочував до курива. Напевне, потай він тішився з такої нагоди. Сам він пив безперервно; спрага здавалася його природним станом. Та й сам директор спорожнив не один кухоль, ще й у такому стилі, який свідчив про добру підготовку. У нього була манера пити, яку можна назвати мимовільною: без жодної напруги він заливав у себе пиво, а при цьому його борлак навіть не ворушився — пиво текло, як по трубах. І коли за столом стало гучніше, він і далі залишався розслабленим у своєму кріслі; головувати він звик.

Не всі залишалися привабливими в цьому новому світлі, деякі починали добряче напружувати. Так, Роббі, наш другий провідник, ставав дедалі неприємнішим, що довше тривало наше частування. Він не лише сидів похмурий і навіть не торкався до свого кухля, але ще й хотів завадити нам пити, звинувачуючи при цьому Вернера. Що більше зростало загальне пожвавлення, то більше набурмосеним він ставав.

І справді, у статуті товариства «Вандерфоґель» було сказано, що в дорозі не дозволяється ні пити, ні курити. В цій стриманості ми відрізнялися від наших давніх попередників, ваґантів, які, щоправда, були трохи старші за віком, а проте їхні застільні пісні ми досі охоче співали. Тож Роббі мав рацію. Але все-таки ця дегустація була виправданим винятком. Цей Роббі завжди здавався мені надто педантичним, адже під час поїздок він найбільше переймався тим, щоб нічого не «сталося», а те, як він зараз морщив свого гострого носа, просто викликало в мене огиду. Коли Вернер прикрикнув на нього, він нарешті вийшов, і ми мали спокій від того зануди.

А сьогодні, коли я згадую Роббі, мені здається, що в нього справді була якась манія порядку. Він не пропускав, як то кажуть, «ні титли, ні коми». Тож невипадково, що Роббі займався питаннями орфографії. Йому муляло забагато крапок. З його погляду, то було марнотратством, зайві він самотужки закреслював. Коли починалася подорож залізницею — в купе четвертого класу «Для подорожніх із вантажами», де ми часто зустрічалися, — не минало багато часу, як Роббі брався за читання оголошень. Він діставав олівець і починав з педагогічним завзяттям викреслювати крапки; перша була викреслена вже після слова «Оголошення». Крапка з комою також викликала в нього осторогу: він вважав цей знак гермафродитом. Про щось подібне я читав через тридцять років у Валері[130], до речі, з ним Роббі мав дещо спільне, а саме — був добрим математиком. П'янкі напої всі без винятку викликали в нього відразу, як відходи органічної природи. Невишумілий фруктовий сік він вважав кращим для здоров'я, поживнішим та значно смачнішим.

Але досить особистих спогадів. Тепер я краще бачив своїх товаришів; та й вони стали жвавішими й говорили відвертіше. Ми то балакали, то замовкали, але паузи були невимушені. Це здавалося трохи дивним, так ніби хтось потяг за невидимий важіль. Кавалеристу відоме щось подібне; ось він уже цілий рік з конем — аж раптом розуміє, що означає їхати верхи.

Ми можемо читати листа, слідуючи за реченнями й думками — але можемо також просто кинути на нього погляд, при цьому ми не бачимо окремих слів або речень, а тільки почерк. І ніби з гущавини проступає автор листа. Ми відчуваємо, що саме він є головним змістом у листі, а не його повідомлення.

Цим я не хочу сказати, що наші розмови за пивом стали дотепнішими — радше навпаки. Те, що вони стали жвавішими й неспокійнішими, було пов'язано не з розумом, а з гармонією, що об'єднує все навколо як універсальна сила, так само вітер все сколихує, а сонце все освітлює. Саме тому зі сп'янінням зростає банальність та непослідовність розмов, принаймні для сторонніх. Загалом ритм слід шукати не в словах, а в гармонії. Оскільки тверезі не беруть у цьому участі, то всі ці балачки здаватимуться їм або дивними, або, як то було для нашого другого провідника Роббі, прикрими.

Але я переймався іншими клопотами. Підвищена увага, яка дотепер була спрямована на товаришів, перейшла на предмети. Підлога в підвалі була викладена плитами з червоного гірського пісковику, із цього ж пісковику був зроблений пам'ятник, який ми відвідали вранці. На цій червоній підлозі стояв цілий ящик пивних пляшок. Вони ще були повні, білі кришечки аж сяяли. Їх було двадцять п'ять, п'ять по п'ять. Кілька разів я перераховував їх: яким чином з квадратного розташування може виходити непарна кількість? Певна річ, будь-яку кількість можна розташувати на сторонах квадрата, але хіба не має десь з'явитися цифра чотири?

Така дивакувата ідея ще ніколи не спадала мені на думку; математика викликала в мене відразу, в школі я пропускав її повз вуха, тож приватно займатися математикою було мені зовсім не до шмиги. Аж тут несподівано та без жодних інструментів я натрапив на місце перетину, на межову лінію між геометрією й арифметикою, на пріоритет вимірювання перед числами, простору перед часом. Важливішим за умови задачі була загальна проблема з очевидністю: із силою уяви, яка постає з наших запитань і знання.

Поки я зосередився на розгляданні двадцяти п'яти білих кружечків, розваги тривали далі; а проте вже почали звучати й дисонансні нотки. Краузе з'явився з тарелем, на якому стояла пляшка пшеничної горілки з чарками, але директор тільки відмахнувся від нього. Так само він не допускав, щоб жарти його фактотума стали надто солоними. Фітьє підвівся й вийшов надвір, а коли повернувся назад, то був блідий як крейда, й на його чолі виступив піт. Директор зиркнув на свій годинник, на ланцюжку якого висів маленький прапорець. Був час вирушати. Вернер затягнув пісню, якою ми зазвичай прощалися:

Екскурсія добігла кінця. Ми подякували, взяли свої наплічники і ще в цілком добрій формі вирушили своєю дорогою. Гора, поросла лісом, була неподалік; аж тут ми нарешті відчули наслідки незвичного частування. Підвальне повітря тільки посилило ефект. Фітьє знову почав блювати; він був у стані, близькому до колапсу. Вернер розстебнув йому сорочку та поклав на груди вологу хустинку. Він мав із собою похідну аптечку.

Сонце світило навскіс крізь крони дерев. Ми полягали на мох і поринули в тяжкий сон. Усе це нагадувало тих прадавніх вагантів, чиї дикі розваги у лісі починалися тільки після того, як вони до глибокої ночі бенкетували із селянами та розважалися у соломі з дівчатами.

Коли ми сонні попродирали очі, вже смеркало. Нам треба було відшукати собі якийсь нічліг. Загалом то було нескладно, достатньо лише запитати. І тоді перший стрічний селянин, як правило, служилий чоловік, охоче погоджувався та відчиняв для нас стодолу. Часто в сільській хаті ще були розваги, хліб та вудженина.

Коли ми добулися до якогось самотнього двору на узліссі, було вже темно. За парканом валував пес. Нам довелося довго гукати, аж поки брама прочинилася й вийшов селянин. Перемовини почалися невдало. Через собачий гавкіт Вернер говорив голосніше, ніж зазвичай, а коли селянин ніяк не міг второпати, що ми від нього хочемо, Вернер перейшов майже на крик. Селянин усе повторював: «Чого тобі треба?», і це запитання з кожним разом набувало загрозливішого тону. Його собака також ставав дедалі лютішим. Врешті він погукав сина чи наймита: «Гайнріху, ану вийди. І візьми із собою малого!» Пора було забиратися геть.

На узліссі ми зупинилися. Ми стояли колом; у місячному світлі я бачив обличчя над темним проваллям. Настрій був препаскудний. Наші інструменти та півнячі пір'їни виглядали лячно. Романтика зникла. Можливо, саме тому ми були ближче до реального становища мандрованих студентів минулого, адже з ними таке могло трапитися, що селянин виганяв їх із двору. До похмілля додалася криза лідерства, яка визрівала ще під час останньої екскурсії. Вернер не тямив себе зі злості:

— Лісовий дух! Чи хтось уже чув щось подібне? Так нам ще ніхто не відповідав.

Тут пробила година Роббі; нарешті він міг дати вихід своєму гніву, який уже давно накопичувався в ньому:

— Нічого дивного — адже так, як зараз, ти ще нікого не питав. До того ж від тебе тхнуло шнапсом — чоловік мав рацію. Він прийняв нас за волоцюг. Ми ще маємо подякувати, що неушкодженими забралися звідти.

Тут важко було заперечити — за винятком шнапсу, який Роббі приплів сюди, щоб підсилити враження від своїх слів. Вернер не став вимагати, щоб Роббі перепросив. Він просто сказав:

— Роббі, ти, як завжди, правий; я втяв дурницю. Тепер ти будеш провідником; я сам собі призначу покару і буду йти всю ніч.

І він зразу вирушив у дорогу. Ми чули, як у темряві він наспівує одну зі своїх пісень:

Та ніхто не хотів залишати його самого. Ми наздогнали його, оточили й виканючили в нього дозвіл піти разом із ним. Кожен хотів узяти в цьому участь. Навіть Роббі не міг відмежуватися.

Ніч була довгою; ми крокували через Бюкебурґ і Штадтгаґен до Вунсторфа. Це вже був справжній марш, ми добряче втомилися. У ранні ранкові години, коли вже почало сіріти, я спізнав візії, які можна назвати чарами виснаження: сновидіннями безкінечних доріг, сп'янінням нічної варти. На узбіччі більше не було вільшаника; нараз переді мною постало якесь передмістя в Дагомеї. Потім з'явилися дивовижно симетричні палаци. У вікнах світилося — лампіони, висячі ліхтарі, гірлянди, вервечки світла. Живоплоти й огорожі пасовищ втратили свою природу; шляхи почали обертатися на потоки, які кристалізуються. Щойно тут була вода з рибою та лілеями — а тепер дорога, якою їздять вози. Відчувалася якась небезпека, від якої аж перехоплювало подих.

А в проміжках щораз раптове прокидання, і натруджені ноги самі бредуть бруком. Так пташки прокидаються, сидячи на гілці. Але втому вже подолано, так ніби прорвало греблю, і з'явилися справжні сили.

Відплив вимагає більшого, ніж приплив. Про себе заявив світ, у якому слабкість вивільняє нечувані сили й змінює перспективу. Безперечно, це світ навпаки, але також і натяк на щось зовсім інакше. Це настрій переддвер'я — двозначний, туманний, а крізь щілини пробивається нове сяйво.

Думка заспокоює; небезпека завжди присутня. Коли на плотах у потерпілих від кораблетрощі тане остання надія, оповиті напівсутінками голоси й картини починають свою гру; вони вводять в оману спраглих, нібито морська вода добре смакує, а вмирущих — що в глибинах криється порятунок. Безперечно, це все віддзеркалення, але особливим чином це також і перед-дзеркалення: натяки на невичерпне багатство та водночас на щось важке, що дибиться й випинається — темна долина, прикордонний мур, Великий Бар'єрний риф.

Один охочий, який хотів продати еміру Мусі Латунне місто[131], плескав згори в долоні й вигукував: «Яке ти гарне!» А потім кинувся у провалля, і від його кісток і шкіри не лишилося й сліду. А емір Муса сказав: «Якщо такий розумний чинить подібне, то що робитиме божевільний?»

Так само й фата морґана має свою реальність. Омана полягає лише в тому, що її поміщають не там, де вона є. Її місце розташування визначено неправильно. Перевідна картинка сприймається за шедевр, який вона відображає.

Небезпека зростає з висотою, вона росте для відважних і для вірних. «Найвідважніші підіймаються до моєї пов'язки на чолі. Там вони починають бачити сни й падають додолу» — так каже сфінкс у «Спокусі святого Антонія».

Спогад завів мене далі, ніж я розраховував. Перше знайомство зі сп'янінням відкриває нам його світлі й темні сторони. Воно подібне до полум'я, яке гріє і світить, але також сліпить і обпалює. Перед сп'янілим відкриваються прикордонні фортеці, що видаються чужими; сп'янілий нагадує селян Бройґеля, які дивляться на світ із роззявленими ротами. Речі й люди з одного боку здаються ближчими й різкішими, часто навіть занадто, а з другого боку в новій перспективі відсуваються на велику відстань. Сп'яніння підводить нас ближче до часу — не лише в ті чи ті ефемерні келії, але й до його таємниці, а отже, зовсім близько до смерті. Там чигає небезпека, й кожна фізична загроза вказує нам на це. Разом із Кальдероном[132] ми можемо розглядати життя як сон, але ще точніше було б назвати його сп'янінням як одним із витончених процесів розкладу матерії.

Намагаюся пригадати, що ж сталося потім із провідником та його заступником. Що старшими ми стаємо, то більше ліній життя можемо простежити до кінця; ми бачимо фігуру долі та змиряємося з тим, що астролог нібито розпізнав у майбутньому.

Коли ми знову зустрілися після війни, Вернер мене розчарував; так часто трапляється з тим, ким захоплювався в юності. Тоді ми бачили в ньому щось таке, чого бракувало нам самим — часто це було всього два-три роки переваги в дорослішанні. Можливо, такі люди ваблять ще й тому, що саме тоді вони були у своєму зеніті. Один пізніше пожинатиме плоди, а інший уже вичерпався у своєму цвітінні.

Тим часом збігло вже двадцять років відтоді, як ми не бачилися, та іноді ми чули один про одного. Майже всі колишні члени «Вандерфоґеля» були пов'язані ніби якимось електричним колом, і хоча воно було вимкнене, але ще залишалося під струмом. Коли вночі на невідомих військових шляхах зустрічалися два полки, маршируючи один повз одного, вигукувалися імена та передавалися привіти. І навіть ще сьогодні, коли я зголошуюся, наприклад: у Тео Опперманна у Вунсторфі, то тоді приходять ще двоє або троє та беруться розказувати старі побрехеньки. Хтось знімає зі стіни гітару, й уже всі заводять пісню:

Або:

І таке інше. Всі ці пісеньки з 1866 року[133] пережили війни й повстання; а для нас це були ранні враження.

Коли Вернер зайшов до кімнати, я зразу побачив, що з ним щось не гаразд. Та не встиг він сісти, як я вже довідався причину його недуги. Лікарі виявили зміни в гіпофізі. Й хоча цей орган не більший за вишневу кісточку, Вернер міг розказати про нього напрочуд багато; для нього ця тема була невичерпною. Він сприймав її близько до серця ще й тому, що з цим було пов'язане його право на пенсію. У таких випадках розмова перетворюється на виступ перед уявним судом.

Аби трохи його відволікти, я запитав про наших давніх товаришів, але він не дуже підтримав цю розмову. Тільки коли я назвав ім'я Роббі, то побачив, що на нього він реагував ще досить чутливо.

— Він постійно на щось нарікав; такі педанти тільки псують усю поїздку. І ясно, чим це все кінчається — божевільнею.

Я вже також чув про це то в тому, то в тому варіанті. Роббі хотів мати рацію під час однієї з наших політичних метаморфоз — і він справді мав рацію. Йшлося про те, що він не бажав підіймати якийсь прапор чи, навпаки, не бажав його спускати — я вже й не пам'ятаю. Хай там як, але спершу його запроторили до в'язниці, а потім до психіатричної лікарні.

Витончене почуття справедливості в наш час є небезпечним дарунком хрещених батьків.

Пиво і вино І

Такі поїздки, як у Везерберґланд, припали на мої секундарні[134] гімназійні роки. У передвипускному та випускному класах я ходив до веслувального клубу. Цілком можливо, що романтика мандрівної компанії мене вже не так вабила, та й співу було трохи забагато, тим більше, що свій голос я поховав у хорі. Напевне, мої товариші по пансіону, кремезні веслувальники, просто мене «загітували». Їх було четверо. Мені було складно відкараскатися від них, і я бігав з ними, як п'яте колесо до воза. Старший, Довгий Гайні, був більше двох метрів заввишки; він загинув у Пікардії. Куля потрапила в голову; окопи споруджували не для велетнів.

До веслування, з яким була пов'язана доволі напружена муштра, я мав невеликий потяг; мій досвід обмежувався поїздками на каяках у притоках Везера та на Бадені біля човнярської станції, де я любив поплавати. Випивали тоді регулярно й методично; раз на тиждень ми ходили до кнайпи «Бременський ключ», доволі респектабельного закладу. Вп'ятьох виходили після вечері з Реденгофа — так звався наш пансіон. Більше чи менше повеселившись, близько одинадцятої ми поверталися назад. Пізніше нам не можна було показуватися на вулиці: це було б порушенням шкільного статуту.

Веселощі під час пивного вечора регулювалися студентськими звичаями, за дотриманням до яких на першому кінці столу пильнував головуючий, а на іншому — фуксмайор[135]. Обидва мали перед собою киї, якими стукали по столу, аби привернути увагу. Пісні та різні церемонії, на кшталт «натирання саламандри[136]», виконували після вигуку «Silentium[137]» та відповідної команди; після цього йшла спокійна частина — «Fidelitas[138]». Пили з кухлів, які мали кришку; часом по колу передавали гумпен[139]. Той гумпен мав форму чобота, який знову й знов наповнювали пивом коштом того, хто пив з нього передостаннім. Коли пиво закінчувалося, треба було або трохи відсьорбнути, або залпом випити все до решти. Якщо при цьому хтось розливав пиво, то казали, що він «спливає кров'ю», і той мусив також платити. Існувала ціла купа порушень, які каралися тим, що треба було випити більшу чи меншу кількість пива — як тоді казали, «прикластися до кухля». Часто в гості заходили інші студенти, колишні однокласники; вони хвалили наше пивне завзяття.

Ці вечори належали до загального порядку; вони не лише поблажливо толерувалися вчителями, а навіть схвалювалися ними. Майже кожен із них посилався на те, що також був активним членом студентського товариства. В університетах не брати участь у студентських святкуваннях, тобто поводитися «як дикий», вважалося майже вадою; все це було залишками того часу, коли одна людина поза своїм гуртом вважалася беззахисною. Цей принцип пронизував кістяк не лише середньовічних, а навіть ще раніших взаємин — часів табу й тотему, своїх кольорів і шрамів, кровного братства та його церемоніалу. Але це не має відволікати нас від основної теми, тобто сп'яніння. Принаймні старші, дивлячись на наші забави, отримували таке саме задоволення, як індіанці, які спостерігають за хлопчаками, що бавляться з луком і стрілами. Відвідувати кнайпи «за межами» було заборонено, тобто походи до сусідніх пивних сіл, де в шинку купували цілу діжку пива й випивали її до дна. Але оскільки такі пивні походи мали особливу притягальну силу, то принаймні раз на рік ми ризикували й обов'язково попадалися — і не так через саме застілля, як через різні дурниці по дорозі назад, що завжди супроводжували подібні походи й залишали по собі сліди вандалізму. Одначе про два чи три такі походи я згадую з особливою приємністю. Таємний ексцес у такому віці природніший за захід під наглядом.

Згадка про цей час неможлива без меланхолії. Перед очима компанія хлопців віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років у переважно закоротких костюмах зі своєю типовою поведінкою, що виявляється в жестах, висловах та застільних звичаях. Там було щось таке, що здавалося справжнім та ще й дочасним, щось таке, що вже давно нетвердо трималося на ногах. У «Вандерфоґелі» все-таки було вільніше, хоча його романтики було вже замало.

Усі ці взаємозв'язки цікавлять мене лише з перспективи досвіду сп'яніння. І тут можна сказати, що те сп'яніння було не надто сильним. Відвідування кнайпи не має вести до повного сп'яніння, а просто до підвищення та темперування затишності. Виникає бажання посидіти, хоча й питва повинно бути вдосталь. Сам напій має бути легким і приємним, а також мусить годитися для споживання у великих кількостях, і тут годі знайти інші напої, які могли б зрівнятися з пивом, — тут уже треба було б переходити на інший рівень і подумати, наприклад, про чай. Проте споживання чаю та й сам церемоніал, як то можна дізнатися з праці Окакури Какудзо[140], є значно духовнішою справою. Якщо з пивом пов'язаний радісний галас, то з чаєм — радісна тиша під час пауз у спокійній розмові. Чай поєднується також із самотністю нічних розслідів та вправ із медитації, він навіть сприяє їм. Він нічого не нав'язує духу, не вводить сторонні образи, а як музичний інструмент супроводжує вільну видозміну його мелодії. Таке годі сказати про каву, яка у значно сильнішому сенсі може діяти як наркотик.

Не завжди чітка межа розділяє країни пивної та винної культур споживання. Ця межа визначається м'яким, не надто прохолодним і не надто жарким кліматом, в якому росте виноград. У межах цього поясу знову ж таки трапляються терени, на яких виноград набуває надзвичайної витонченості. Для цього має гармонувати багато аспектів: розташування долин річок та схилів, земля, вода, повітря, сонце: космічні й стихійні передумови. Приносить щось своє й сам дух місця. Камінь важливий не лише в тому, як він розпадається й утворює скалки, але і своїми властивостями відбивати світло та вбирати воду, як райнський шифер або лава на Везувії. Його сила ще діє навіть у погребах, вирубаних у скелі. Подібними властивостями наділене й дерево, з яким вино входить у контакт у баліях, виноградних пресах, діжках. Знання — тут навіть можна сміливо сказати мудрість — винороба й бондаря здобувається й відшліфовується завдяки довгій традиції. На виноградниках, у погребах та малих винних господарствах ми зустрічаємося з типажами, які ніби просякли своєю діяльністю. На щось подібне можна натрапити хіба в мисливців, рибалок та кавалеристів, тобто в тих, хто виконує свою роботу з пристрастю.

Виноградар служить своєму богові тяжкою працею, але він приймає його та бере до свого серця. Марсель Жуандо[141] казав мені про свого тестя, який був поштарем, а після служби обробляв власний невеликий виноградник: «Робота на винограднику була його молитвою». А ще від одного дуже старого винороба я чув, що у свої останні роки він жив лише на хлібі й вині — ніби з причастя.

Чай і вино оповиті ароматом давніх культур — ми не хочемо вживати це дієслово у вишуканому значенні, якого воно набуло. Врешті, всі рослини нероздільні й неповторні у своєму впливові, як у корінні й гілках, так і в квітах і плодах. Тож у царстві вина, попри всі відмінності, панує рівність — від виноградного садка в Тюбінґені й до тамтешніх протестантських студентів, від карлика Паркео у погребі Гейдельберзького замку до освітленої святкової зали пфальцграфа. Ця сама сила споріднена із силою поета, який перетворює людей своїм словом, підносячи жебрака до князя. Бодлер, що вшановує вино як друга самотніх і закоханих, але також ганчірників і вбивць, уловив це в глибині свого єства. Одного вечора вино починає співати в пляшках, цих скляних клітках, в які воно впіймане й закрите червоною печаткою, починає співати «Un chant plein de lumière et de fraternité[142]».

Справжня чарівна сила вина відкривається в поверненні, в періодичних святах винних країн.

Ці свята відзначають, коли зібрано врожай і коли прощається сонце, і ще бучніші, коли воно повертається й проганяє зиму. Потужний видих і вдих. Вино вже не дістають у пляшках і баліях із погреба; воно струмує з діжок, б'є водограєм — ним просочене повітря.

Блазень починає правити світом — це відлуння, відблиск давніх часів, коли приходили боги й підсідали до нас за стіл. Великий Пан підступає все ближче, Фавн і Сатир перехиляються через паркан. Землисте, подібне до гнома створіння в парі з високим просвітленням. Приходить ще щось, що вже давно зникло; за криками й стрибками, за бурмотінням і масками можна впізнати якісь неясні обриси. Обертання створює в запамороченні відчуття когось третього: за зимою — щось більше, ніж весна, за диханням — щось більше, ніж життя, за маскою — щось більше, ніж той, хто ховається за нею.

«Істина — у вині». Це не означає, що вона прихована в ньому. Цей вислів радше вказує на те, що воно щось надає, щось таке, що й без нього завжди існує. Вино є ключем — теперішнє стає входженням.

Те, що до вина належить міра, можна дізнатися насамперед там, де воно здавна є домашнім напоєм: у країнах вина. Там витривалість до алкоголю не пов'язана з якоюсь особливою славою, як то є в денді з їхніми «чоловіками на шість пляшок[143]», які до кінця зі стоїчним спокоєм залишаються за столом. Для країн туману з їхньою меланхолією годяться міцні сорти пива, особливо віскі. Незвичайним для віскі є те, що воно збуджує на довгі відстані, тоді як його п'янкий вплив накопичується потай. Збудні та наркотичні сили рухаються як паралельні лінії, що раптом зустрічаються в неосяжному і стають поряд. Корабель легко розтинає хвилі розмови — і раптом настає затьмарення.

Столове вино, яке супроводжує трапези, п'ють помірно, часто розводять водою. Це сільське вино, воно незрадливе, місцеве, привезене не здалеку. Хто не робить його сам, той має свого винороба, якому може довіряти. Для знаменитих марок, grand cru[144], добірних сортів міра належить до насолоди; надмірність відпадає сама собою при узливаннях, в яких сила землі поєднується з мистецтвом людини. Тут цінується добре вино, й для винороба незамінним є справжній знавець — той, хто поціновує дар, а ще більше той, хто вшановує таємницю. Коли він підносить келих, то, здається, ніби проглядає далеко вперед, а коли куштує, то подібний не лише на того, хто слухає мелодію, а й на того, хто вгадує тишу, яка настає після неї.

Ексцеси трапляються також у винних країнах. Вони пов'язані не так з природою вина, як з протиприродністю людини. Навіть у селах на Сардинії мені зустрівся пияк, який «прогнав через горло» всі свої поля й стада, занедбаний, із запалими очима, жадібний ubriacone[145], якого всі зневажали, уникали й висміювали.

Але то винятки. Для таких країн невідомі вулиці й квартали, що кишать п'яницями, які є тлом для деяких розділів у романах Достоєвського й Дікенса та темою зловісних малюнків Гоґарта. Там свої «рибальські угіддя» мають поліція та Армія порятунку.

Книжки й міста

Такі нічні блукання й кружляння підвипилих мас народу серед великих, безрадісних кварталів, як це описують у своїх спогадах де Квінсі та Джек Лондон, викликають острах. На кожному розі вулиці заманює кнайпа; відвідувачі п'ють навстоячки, міцні напої чинять потужний вплив на ослаблі тіла. Зграї дівчат-нічних метеликів, серед них і діти, ледь не до смерті п'яні жінки й безробітні сунуть цілими юрбами. А між ними чигають ті, які роблять свій ґешефт на сп'янілих та безвільних — сутенери, шахраї, кишенькові злодії та пройдисвіти всіх мастей.

Тут не п'ють для того, щоб потім згадувати або щоб зійтися ближче; тут п'ють, щоб утекти, забути, тож пробудження є недобрим. Демон постійно присутній; людина з таким неперевершеним чуттям, як Достоєвський, відчуває того демона майже фізично. Його подорожні нотатки є, власне, демонологіями, мандрами світом того, хто бачить привидів. З тією самою впевненістю, з якою Токвіль схоплював політичні структури, він бачив безкінечні задні плани — так ніби один займався м'язами, а інший — пневмою[146] якоїсь істоти. У Парижі Достоєвський побачив «повний штиль порядку — величезну внутрішню духовну регламентованість, яка йшла із самої душі. Це міг би бути й величезний Гайдельберґ».

Лондон видавався йому, попри всі рухи, титанічним зображенням-негативом гуманності в стані спокою. «Страх перед невідомо чим» починає охоплювати його під час прогулянок по місту, в якому «кожної суботи пів мільйона робітників і робітниць зі своїми дітьми ніби море вливаються у вулиці, особливо товплячись у деяких кварталах, щоб потім усю ніч аж до п'ятої ранку святкувати, тобто по-скотинячому наїдатися й напиватися після цілого тижня надголодь. Ця мільйонна маса має при собі всю свою тижневу платню, все, що вона з прокляттями заробила тяжкою працею. У м'ясарнях та продуктових крамницях великими язиками полум'я горить гас, яскраво освітлюючи вулицю. Так ніби для цих «білих ніґґерів» тут влаштовують бал. Кнайпи розчепурені, як палаци. Усі п'яні, але без радості, тут радше похмура, тяжка й незвично глуха атмосфера. Лише раз по раз підозріла тиша переривається лайкою та кривавими бійками. Жінки не поступаються чоловікам і напиваються так само, як і вони; поміж ними бігають і повзають діти. (…)»

Потім він описує похід до сяючих пекельних печер задоволення. У Леона Блуа можна натрапити на подібну відразу, яка виражається з надмірністю й зростає до уявної картини велетенської гармати, що одним пострілом покладе край тій «столиці блуду»[147]. Це якщо дивитися з іншого ракурсу: з перспективи католика іспанського штибу на противагу протестантизму, тобто у відносинах, які нагадують відносини собаки й кішки.

Протестантизмові, без якого новий світ з його технікою був би немислимий, у винних країнах було важче, ніж на півночі. Але те, що відбувається на пограниччі, часто приносить щось несподіване. Ця заувага стосується Женевського феномену.

Пронизливий погляд Достоєвського, який проникав аж до того «повного штилю», не був збитий з пантелику бурхливою повінню картин, що лякали та непокоїли його в Лондоні. Той розділ, в якому він передає ці свої враження, він міг би назвати «Блиск і занепад світу машин». Проте він обрав інший заголовок, а саме — «Ваал[148]». Очевидно, він таки бачив ще щось: престольну владу посеред юрби.

Людина, яка хоче втекти, не виходить у порожнечу; на кожному виході на неї чекає хтось інший. Сама по собі втеча як рух є фатальною. У цю максиму слід включати й самогубство, щоправда, за винятком стоїчних форм, які не можна розглядати як втечу. «За певних обставин віддати життя може стати обов’язком для сумлінних».

З перспективи наркотизації, на сцену, як її спостерігає Достоєвський, виходить наркотичний вплив стимулянтів. Певні речі огортає забуття, так ніби напливає завіса, на якій зображені сірі картини. І здається, що за тою завісою за роботу береться новий майстер і з'являється інший світ. Світло стає яскравішим, барви насиченішими. Наперед виходить оголена пристрасть. Жар був захований глибоко під шаром попелу. А тепер ніби роздмухане міхами, вгору зривається полум'я. Серце й легені відповідають.

Усі відчуття загострюються, зокрема й відчуття крові. На широких площах і вулицях відчуватиметься наближення мас, як у заплавах Амазонки — наближення хижих риб. Так само, як там починає бурунитися вода, тут піняться дріжджі. Дікенс, приблизно за двадцять років до Достоєвського, був свідком такої сцени, а саме страти подружжя Маннінґів, засудженого до смерті за рафіноване вбивство з пограбуванням. Він описує свої враження у листі до газети «Times»:

«Сер, цього місяця я був свідком страти. Я пішов туди, аби поспостерігати за натовпом, що зібрався, й мав для цього чудову нагоду. Коли опівночі я прибув на місце, у мене стала холонути кров від пронизливого виття хлопців і дівчат, які вже зайняли найкращі місця. Пародіювалися відомі ніґґерські мелодії, замість «Сюзанни» співали «Господиня Меннінґ». Коли небо стало сіріти, в натовпі почали вештатися відомі злодії, вуличні повії, п'яниці й волоцюги всякого штибу. Кулачні бої, вуличний свист, грубі жарти, хтиві викрики з непристойними жестами, коли зомлілих жінок відтягувала поліція, а їхнє вбрання приходило в безлад, були бажаними інтермедіями. Коли вже сонце підбилося досить високо, то осяяло тисячі й тисячі облич, які дивилися перед собою, вони п'ялили свої баньки так невимовно по-скотинячому й по-канібальському, що людина мала б відчувати сором за свій рід. (…)»

Перед нами постає не найкраща картина. Проте не варто приписувати все це сп'янінню. Сп'яніння викриває приховане, так ніби відгортається завіса або прочиняються двері, що ведуть до глибоких підземель. Сп'яніння є одним із ключів.

Якщо Дікенс подався на це місце й провів там цілу ніч, то так він хотів втамувати особливу цікавість, на яку автор не тільки має право, але й обов'язок. І якщо він там, за його словами, відчував сором, то й це належить до нового досвіду й особливо важливо для епохи, в якій, як і у вікторіанські часи, домінують «білі камізельки[149]».

Урешті, цей канібалізм є вродженою рисою людей, а для її прояву зовсім не обов'язково потрібна страта. Немилосердність притаманна людині майже на рівні анатомії, подібно до сліпої плями в оці, й так само як і вона, її годі помітити. У будь-яку епоху є люди, які зазнали остракізму й викликають почуття відрази. На таку людину доносять, її переслідування схвалюють; якщо з такою людиною стається щось лихе, то це тільки викликає задоволення. Таку сатисфакцію можна надибати серед хороших людей, навіть серед піквікців[150]. Усе це починається ще з дитсадка та в перших класах школи.

Тут я мушу перебороти спокусу вдатися до літературного екскурсу. Його темою було б те, яким чином спрямовують свій погляд на людей, які зазнали остракізму. І навіть якщо цей погляд доброзичливий і сердечний, він зовсім інший, залежно від того, спрямований зсередини чи ззовні. У цьому плані висвітлення зла у Достоєвського фундаментально відрізняється від Дікенса, Віктора Гюґо або, якщо вже називати крайні випадки, Ежена Сю[151].

Достоєвський проникає у внутрішній світ Раскольнікова; він думає, відчуває і страждає разом із убивцею, воскресає разом із ним. Так він слідує великому визначенню: «Ось ти хто такий». І це вищою мірою педагогічно, оскільки він включає читача в цю ідентифікацію, що з кожним розділом перетворює читання на чистилище, як, наприклад, у сповіді Мармеладова або в зізнанні Раскольнікова.

Цей твір, який часто називають детективним романом, власне, є його протилежністю. Детективний роман захоплює, тому що в ньому переслідують якусь людину; це переслідування, знання всіх вивертів, розгортання дії в джунглях великого міста утворюють окремі сторони Великої гонитви. Натомість Достоєвський веде нас на поверх нижче; тут убивця виступає як самопереслідувач, але також і як самоприборкувач. Такі речі заторкують нас більше.

Також мені доведеться відмовитися від екскурсу про Джозефа Конрада як феномена переходів — не лише між східним і західним світом, але й між світами моральності; саме тому він є неперевершеним у висвітленні доль, які зазнали краху. Можна сказати, що тут біла камізелька починає переливатися різними барвами. Зруйнована доля є двозначною — людина вже не належить до суспільства, але ще визнає його закони.

Разом із тим ми не надто далеко віддалилися від теми або віддалилися хіба в тому сенсі, що заходимо з іншого боку. Чисте спостереження за людиною, байдуже, керується воно розумінням чи співпереживанням, призводить до недостатнього наближення до неї.

І постає щось зовсім інше, коли автор починає входити в людину, ідентифікуватися з нею. Лаватер[152] якось казав: для того, щоб справді зрозуміти іншого, треба імітувати його обличчя — це правильно, але тільки в тому разі, якщо інший не обмежується самою тільки маскою. Ось де пробний камінь, який розділяє справжнє від імітації; це стосується також і акторів. Завжди вимагають крові; і найточніша імітація, найвитонченіше дослідження характеру не досягне того, на що здатна пристрасть. Мистецтво стає ідентичним з природою; маска плавиться й стає первинною субстанцією. У будь-якому мистецтві, навіть у лікарському, можна знайти різницю, й завжди йдеться про те, що не вдається жодній техніці, жодній школі.

Тут пасують слова Рафаеля: «Розуміти — означає стати таким самим». Сюди треба включити й тварину; давні мисливці завжди про це знали. Й це стосується не лише кривавих форм полювання, але й вищих форм з їхнім духовним та вічним привласненням. Навіть у цьому відрізняються релігії Далекого Сходу від релігій Близького Сходу. Багато епох, також і найдавніших, були ближчими до тварини, ніж наша доба, вони мали ґрунтовніше розуміння, незважаючи на всі витонченості сучасної зоології. А ще ніколи не було таких ганебних форм утримання тварин.

Поетові також відома таємниця Великого полювання. Так само, як первісний мисливець замовляв тварину за допомогою танцю й маски, поет робить це за допомогою слова, яке не обмежується враженнями про рух та барвисті плями. Серед братів не варто вихваляти один одного; проте не хотів би й приховувати, що це витончене полювання вдалося Фрідріху Ґеорґу[153]. З павичами, совами, зміями, зайцями та іншими тваринами.

Тут ми натрапляємо на ранні, доміфічні часи, на перетворення, на які здатна лише Велика Матір[154]. Її одіж має багато візерунків, багато складок, але все-таки одну тканину. У казці єдність стає видимою; поет нагадує нам про неї, а митець і поготів. Важливішим тут є не те, що він дає нам почути й побачити, а те, що дає нам забути. Якщо йому вдається одне, тоді вся решта відпадає: одиничне, суперечливе, сам предмет — час із усіма його відтінками.

Очевидно, Достоєвський побачив за розкутістю Парижа щось заспокійливе, а за порядком Лондона — щось жаске. Це свідчить про цілком людський, але й проникливий погляд. За виставою на Темзі він бачив престольного Ваала, що лякало й захоплювало, інші до й після нього залишили про це свої численні описи.

Можливо, Достоєвський думав про того Бала або Бела, який також постає у вигляді дракона й для якого цар Кір вимагав у Даніеля поклоніння: «Дивися, він живе, адже він їсть і п'є, й ти не можеш сказати, що він не є живим богом. Тож поклоняйся йому!» (Від дракона до Вавилона, 23[155]). Вільям Блейк бачив зеленого дракона в Лондонскій державній скарбниці.

Той поголос, який зберігся про цього дракона, є поголосом про жорстких, немилосердних чоловіків. Назва Вавилон, його головний осідок, стала синонімом великого міста взагалі й насамперед його нічної сторони. Окрім цього Достоєвський бачив ще щось особливе: пуританський гарт, в якому неймовірний викид енергії поєднується з непорушним сумлінням. Тож невипадково, що техніка машин та пов'язані з нею форми експлуатації розвинулися тут до прецедентного та показового випадку його критичного розгляду.

Тут нічна сторона особливо похмура, таке годі знайти в будь-якому іншому великому місті, а при ближчому розгляді — то й у будь-якому меншому. І як кожна пропозиція, у великих містах пропозиція пороку сильніше виставляється на показ та більше спеціалізується. Вулиці й квартали, які служать для цього, по суті, подібні між собою, але відрізняються місцем і часом. У столицях вони інакші, ніж у портових і гарнізонних містах — ті, які досліджував Гоґарт, інакші, ніж ті, що вивчалися Тулузом-Лотреком. Є міста, за якими з давніх-давен закріпилося реноме міста Капуа[156], і, навпаки, є такі, що зумисне були засновані для того, щоб стати центрами наркотиків, азартних ігор і сластолюбства.

За час перебування в Парижі Достоєвський, безперечно, бував на Монмартрі, але не там йому привиджався престольний Ваал. У паризькій атмосфері він бачив структури порядку, в Лондоні — непристойний безлад. Тут радше можна припустити протилежне, але саме в цьому виявилася непідкупність митця, погляд якого проникає крізь соціальну поверхню, ніби крізь шар лаку на витворі мистецтва, досягаючи суті речей.

Тож знову поставимо запитання, чому сп'яніння в північних країнах породжує настільки похмуріші й сумніші образи, ніж на півдні. Звісно, там бракує вина, але бракує не безпричинно. Те саме стосується сонця й клімату загалом. Едґар По був південцем, а водночас і показовим прикладом для всіх жахіть англосаксонського затьмарення. Пекла в По і Бодлера різні — особливо через те, що в По машина постає не в її економічній, а демонічній потузі. Ворогом митця, ба навіть людини, стає механічний рух; це бачив уже Босх.

Та й відстань до того, що може забезпечити сп'яніння, на півночі є більшою; тут бракує значної частки природної, природженої радості. З другого боку, зростає хист скептично розмірковувати про неї: генії іронії, сатири, гротеску розцвітають тут пишніше, ніж деінде.

З відстанню зростає також і зусилля. Бажання втекти від чогось, щось забути, а з другого боку, щось здобути — поміж ними перебуває загальна тематика сп'яніння. Що убогіша субстанція, то глибша прірва, яку слід здолати. Після вечірньої трапези у вікторіанській родині шлях веде безпосередньо до будинку розпусти. Доробок і вчення стають «повчальними» там, де фундамент виявився надто слабким. Те, що має бути, віддзеркалюється в уявному.

І знову напрошується порівняння з пустелею. Ніцше ґрунтовно його продумав, заторкнувши як оазу, так і фата морґану. Сюди ж належить і його оцінка злочину разом із історичною проекцією в Ренесанс. Але тут слід бути обережним: у цьому плані вже Якоб Буркгардт[157] потрапляв під вплив оптичного обману, плутаючи силу й слабкість, які важко оцінити з перспективи того, наскільки вони стали згубними. Що повертає нас до Ґобіно[158]: «Потяг до чистоти крові є ознакою нечистокровного». Ще один афоризм, яким я шкодив самому собі.

Ставлення Ніцше до сп'яніння є ставленням надсензитивного; на людей такої конституції ейфоричну дію чинять уже саме сонце, повітря й показник барометра. Особливо в «Ранковій зорі[159]» це відчуття передається навіть читачеві. У передньому слові мова йде про те, що людина «напевне, хоче мати свою власну темряву, своє незрозуміле, приховане, загадкове — оскільки знає, що також матиме свій власний ранок, своє власне спасіння, свою власну світанкову зорю».

І ось ми знову перед наближенням.

Якщо відстань дуже велика, а входження, від якого ми стали залежними, стає рідкісним, тоді зростає притягальна сила проміжних та потойбічних світів. Але настає не повна пустка: занепалі вівтарі заселяють демони.

Спустошення слід осягнути в його глибині, а не в симптомах, адже у видимому не бракує різноманіття. Проте зміна прив'язана до певного місця й часу; вона має кінетичну природу. Ми летимо до полюсів, летимо на Місяць і приносимо із собою пустку. Що більше ми мандруємо, то сильніше в нас вривається повінь образів. Чому голод на образи неможливо втамувати? Він є ознакою того, що самі лише образи врешті не задовольняють. Справжня незадоволеність прагне пробитися крізь простір і час назовні.

Лише там, де цей голод не відчувається, образи можуть задовольнити; в них нічого не бракуватиме, нічого не шукатимуть над ними, під ними чи за ними. Вони більше не розкриватимуть своєї таємниці. Тож «остання людина» віддаватиметься своєму задоволенню, як це описував Ніцше, а після нього Гакслі.

Там, де життя стає жалюгідним, сп'яніння залишається одним із останніх ресурсів. Ось одна з причин того, чому пастори майже не можуть позбавити від алкоголізму. П'яниці годі допомогти ні з економічного, ні з морального боку; йдеться про питання буття, до вирішення яких теологія стає все менше й менше спроможною.

П'яниця п'є не лише тому, що хоче втекти від своєї біди. Насамперед він прагне наблизитися до сфер, які можуть не тільки позбавити власної біди, але й усунути біду як таку; там уже немає гризоти. В ейфорії криється більше, ніж просто самовдоволення та відсутність болю. Достоєвський і тут уловив це своїм геніальним поглядом. Адже як інакше зрозуміти те, чому він уклав в уста свого сумного героя Мармеладова фразу: «Я п'ю, тому що хочу сильніше страждати»?

Періодичність з її припливами і відпливами протистоїть технічній монотонності. Тут удар серця — а там такт мотора, тут поема — там машина. Потяг до святкового марнотратства діє як у низькому, так і у високому — як у того, хто пропиває свій тижневий заробіток, так і в того, хто може сказати: «Прожив, як боги, я раз один».

Періодичність сприймається сильніше, коли люди ще знайомі із сенсом свята та його радощами, тобто сильніше в незайманих, архаїчних місцевостях, ніж в урбанізованих, сильніше на селі, ніж у місті. В місті завжди, коли є ярмарок, світло горить удень і вночі. Тож повернення, в якому дрімає таємниця періодичності, обмежується тільки бучними нагодами. Повернення відбувається тоді, коли спокійне постає чи, радше, натякає на свою появу в рухливому, невидиме — у видимому, непримітне — в примітному.

Отже, місто краще приховує залежного від наркотиків, ніж село. Він живе анонімно, знаходить для себе притулки, може змінити район, а наркотик доступніший.

П'яничка на селі, морфініст у маленькому містечку швидше і ширше стають відомими, навіть якщо спробують приховувати свій стан. Приховування може вдаватися, поки перехід від сильного звикання до безумовної залежності ще не відбувся до кінця. Водночас це перехід від відкритого споживання, яке викликає схвалення, до таємного, яке викликає підозру.

А незабаром уже годі щось приховати; неминучими є поступове зменшення авторитету і втрата поваги, вже не кажучи про економічні, соціальні збитки та погіршення стану здоров'я. Занепад знайомого образу, що його спостерігає ближній, усвідомлюється і самою жертвою залежності у всій її незмінній демонічності: це доволі сумне видовище — чи не найкраще він описаний в деяких оповіданнях Е. А. По.

Великий Вавилон

Інтенсивному споживанню столиць, які одержують поповнення з провінції і з-за кордону, одного кварталу розваг більше не вистачає. Тепер їх є декілька на вибір. Деякі з них стали класичним напрямком подорожніх, наприклад Монмартр, Санкт-Паулі[160], Манґ у Ріо, інші зазнають лише короткого розквіту часто у зв'язку з виставками та іншими періодичними святами. Вселенський собор у Констанці[161] привабив до міста тисячі дівчат легкої поведінки разом зі своїми родичами.

І хоча всі ці місця можна звести до спільного знаменника, міняється обстановка. Вона підлаштовується до клієнтів, їхніх статків, культури, схильностей. На Монмартрі відчувається зовсім інша атмосфера, ніж на Монпарнасі. За Бастилією очевиднішим є зв'язок з кримінальним світом, скрізь пов'язаним із насолодою і наркотиками. Можливо, в наступні двадцять років вулиця Лапп[162] також зазнає великих змін, я давно вже там не бував. Ще Верлен почувався затишно в тих провулках, і це було небезпричинно.

«Авеню Ваґрам сяє серед загалом такого респектабельного XVI округу подібно до вени, яка запалилася». Цьому наочному порівнянню я завдячую Марселю Жуандо, який калейдоскопічно обрамив наші проходи яскравими картинами. І такі запалення можливі скрізь, що часто викликає невдоволення місцевих. Неподалік від мосту Неї розташувався своєрідний лунапарк: п'янички й молоді пари виринали звідти в блякло освітлені навколишні вулиці. Сюди додавалася ще й політична нестабільність. Марсель міг про це цікаво розповісти; тоді він мешкав на вулиці Коменданта Маршана, яка виходила одним боком до Булонського лісу.

Близькість лісу та перелісків є в таких справах вигідною; сп'яніння накопичується в сутінках. У цьому плані я завдячую деяким своїм спостереженням ляйпцизькій Штернвартенштрасе. Початок вулиці був доволі респектабельний; там розташовувався зоологічний інститут, у якому в той час Майзенгаймер[163] проводив свої генетичні дослідження. Неподалік інституту я знайшов собі кімнатку; тож у білому халаті я міг ходити до лабораторії.

Господиня, стара й немічна, заледве могла вести своє господарство, а присутність котів ще більше ускладнювала справу. Вона доглядала одного папугу та незвично велику кількість котів, від яких тхнуло вже в передпокої. Якщо хтось в окрузі хотів позбутися свого котика, то, ніби зозуля, потай підкидав його старій під двері; коли стара бачила котика, її починали гризти докори сумління, і все зазвичай закінчувалося тим, що вона брала новенького до решти інших.

З цієї та з інших причин орендарі кімнати часто мінялися. Вже саме місце свідчило про те, що там поселялися або не дуже перебірливі, або особливі. Стара, якій допікала щоденна інфляція, мусила миритися зі своїми пожильцями. До того ж вони постійно були відсутні, тож їх можна було легко сплутати з привидами. Відповідною була й загальна атмосфера. Так, незадовго до мене чи зразу після мене кімнату винаймав підстаркуватий референдар[164], товстун, якому вже було під тридцять, з лисиною та чорною бородою в стилі Зудерманна[165]. Одне з його дивацтв полягало в тому, що коли він не міг вночі заснути, то роздягався догола й вештався передпокоєм, заставленим різними меблями, де у щілинах коти знаходили для себе затишні містечка. Однієї ночі коли стара також не могла заснути, вона відчинила дверцята шафи з одягом і ледь не зомліла від переляку, побачивши там голого бороданя, який взяв собі за звичку там медитувати.

Цей будинок був раніше заїжджим двором: один із заїздів вів у двір до гаража для екіпажів і стайні для коней, що розвозили відвідувачів ярмарку. У будинку були тільки бідні помешкання. Все господарство також занепало й збереглося лише в передньому домі; адреса була на примітці в поліції. Принагідно в якусь із квартир у дворі хотіла вселитися одна родина; вантажники, яким не заплатили гроші, пішли геть і залишили весь домашній скарб на вулиці під дощем. Уже стемніло, діти почали плакати, батько повернувся після невдалого походу в місто; він напився й у безглуздій люті потрощив усі меблі.

Мені не відомо, чим усе закінчилося, але знаю, що від цієї історії у моїй пам'яті залишився рубець, одне з багатьох невигойних місць на життєвому шляху, коли ми комусь не зарадили. Звісно, в ті «золоті» двадцяті ніхто не мав навіть одного зайвого пфенніґа, принаймні серед моїх знайомих, але тут ішлося про більше, ніж про гроші. Картина постає знову: у безпеці своєї квартири ми чуємо з вулиці крик про допомогу, але нам неохота або ми просто боїмося спуститися вниз.

Що ж стосується пфенніґів, то вони справді були рідкісними в прямому сенсі, хоча ще зовсім недавно в нас у кишенях були мільйони[166]. Якось один магістр, який жив неподалік, розповів мені, що йому забракло саме одного пфенніґа. Той магістр призвичаївся присмерком попивати своє пивце в одній кнайпі, тож, заховавши свої конспекти (тоді це був Геґель) у великій шухляді, він ішов туди просто в пантофлях. Пивце коштувало двадцять пфенніґів; коли ж він хотів заплатити, то помітив, що одного бракує.

— І що ж ви зробили в такій ситуації?

— Поряд зі мною сидів один робітник, то я попросив у нього.

— А що він вам сказав?

— Та нічого. Просто поглянув на мене й дістав один пфенніґ із кишені.

Моя кімната була розташована над заїздом у двір. Протягом дня на вулиці було спокійно, та перед закриттям шинків відбувалося пожвавлення. Часом я прокидався від суперечки, підводився та наслухав біля темного вікна, ніби в ложі просценіуму[167]. Особи мінялися; але типажі були тими самими: дві дівчини легкої поведінки, які обмінювалися досвідом, повія та її сутенер, двоє п'яних, які або сварилися, або браталися.

Розмови гетер, які описує Лукіан або Аретіно, — то все літературні прикраси цілком тверезого ґешефту, чиї махінації проводяться сьогодні спритніше, хоча й не так кумедно, як то було в минулі часи. Якось пізніше я знову згадав про це, коли дивився на ісландську дівчину, яка спритними рухами чистила луску та патрала оселедця. Так само по-діловому все відбувалося й тоді, але й не без натяків. Погляд напівпричарованого чоловіка у світлі газового ліхтаря здавався боязким, так ніби він хотів проникнути крізь макіяж, що приховував обличчя, як тиньк приховує стіни.

Завсідниці, які розставили внизу свої сіті, були тверезими, але їм щастило більше, якщо їхня жертва більшою або меншою мірою вже була напідпитку, але не занадто. Ті, хто займалися цим ремеслом, мали неподалік власні кімнати; небезпечнішою породою були ті, які не показувалися завидна, вони прибували з села й підстерігали п'яних. Вони були напівманекенами; одну з них убили в її ж кімнаті. Коккель, судовий паталогоанатом проводив її розтин. Зокрема, він казав про дві воскові прокладки, які дівчина прикріпляла на час нічної роботи, імітуючи круглі щоки.

Розмови п'яниць були безкінечними — партнери не могли ніяк розійтися; думки з труднощами торували шлях крізь мозок, аж поки хтось із сусідів не вимагав тиші. Але в розмовах між ремісниками, батьками родин, сутенерами іноді можна було почути дивовижні речі. Коли думки розпливаються й стають пласкими, проступає бажання, яке є їхньою матір'ю. В белькотінні під місячним світлом виказується те недоступне, що є спільним для всіх нас. Потуги стають сміховинними, тягар заважким. Тут стає очевидно, де закінчується будь-яке зусилля. Ймовірно, Шекспір часто прислухався до таких розмов, і не без вигоди для себе. Так само й співчуття, яке робить бюхнерового Войцека[168] трагічною фігурою, має ту саму основу.

Усьому цьому передували спостереження за життям довкола Александерплац[169] і пізніший досвід. Прогулянки, на які я близько 1930 року вирушав наодинці, а часом у супроводі Едмонда, відрізнялися від тих, на які зразу після Першої світової я вирушав із Цербіно.

Мені припало до душі ім'я мого товариша, оскільки він нагадував мені персонажа з комедій Ґольдоні.

Грубі риси анімалістичного обличчя, брутальний інтелект із вайлуватим гумором. Безробітний або й краще: без роботи, але не без засобів, походження яких було доволі сумнівним. Пасторський синок, кримінальні схильності. Він спав у Далемській віллі, йому протегувала стара подружня пара, яка була переважно у мандрах; у цих спальнях він також проводив свою сієсту. Одного пообіддя старі несподівано повернулися й одразу захотіли трохи відпочити. Цербіно заледве встиг залізти під ліжко й мусив сидіти там тихо протягом двох годин. Жаскі думки крутились у нього в голові.

У нього були меланхолійні перепади настрою; він любив пофантазувати про власне самогубство. Він продумав його до найменших деталей. Ніхто не мав його знайти, але не тільки цими міркуваннями нагадував він божественного маркіза[170]. У тутешніх, лісах він надибав лисячу нору з незвично великими проходами, які треба було лише трошки розширити, щоб пролізти до лігва, там все і мало статися.

Цей його задум, як і всі його плани, мав водночас фантастичні й реалістичні риси — комбінація, яка уможливлює досягнення великої мети. Час сприяв таким натурам; ми були свідками подібних випадків. Востаннє я чув про нього, коли він виринув у одному армійському штабі.

— Ну і чим там Цербіно займається? — запитав я Мартіна, який був завідувачем відділу кадрів.

— Організовує поїздки на фронт для театральних труп та скуповує під час відпустки покинуті гравійні кар'єри за берлінською міською смугою.

— А навіщо це йому?

— Каже, що після війни вони матимуть вартість золотих копалень, оскільки люди не знатимуть, куди подіти уламки будівель.

Тобто він створив таке собі товариство мертвих душ. Це було двадцятьма роками пізніше, незадовго до того, як його поглинула катастрофа. Безслідно, як він собі бажав, та ще й у норі, але не лисячій.

Якось він став приходити до мене частіше, ніж я мав до того охоту, й хотів, щоб я кудись із ним ішов. У мене був якраз час для читання, окрім того я не міг виспатися, як Цербіно, натомість мусив щоранку прибувати за телефонним дзвінком на Бендлерштрасе або на Фрідріхштрасе і працювати там над різними приписами. Формально робота була доволі зручною, але я мусив бути уважним. Нас було четверо, окрім мене ще Гюттманн, Кінітц та Вестернгаґен; посади були перспективними, про це свідчить хоча б те, що ці троє стали генералами, а Кінітц навіть командувачем. Я бачив, як під час наступу у Франції він промчав повз нас; колони на марші мусили відійти до краю дороги, а польові жандарми на мотоциклах постійно сигналили, прокладаючи йому вільний шлях. Я чув, що під час оборони Берліна Вестернгаґен загинув від рук російських снайперів, перепливаючи річку Шпрее.

Коли приходив Цербіно, то спершу мав мене збадьорити. Це вдавалося йому безпомильно, адже він мав дар переконання, який міг би бути окрасою навіть комівояжера. Якось, коли в мене починався грип, він пішов до аптеки й повернувся з піґулками, які змусив мене проковтнути. Після цього ми поїхали до Меморіальної церкви й, постійно зупиняючись, пройшли всю вулицю Курфюрстендамм[171] аж до Галензее.

Але Цербіно більше подобалося ходити на Александерплац. Там він полюбляв «заговорювати з дівками». Й справа не завжди цим обмежувалася. Загалом такі типи тільки псують усю справу, професіонали не дуже їх люблять. Але Цербіно тут був винятком. Його аж ніяк не можна було назвати гарним із себе, як Крамберґа, але він був наділений якоюсь непереборною вітальністю. Один суб'єкт, який роздавав усім нам клички, охрестив його «негром». Часом він називав його також «звіриним», натякаючи на сильний дух, який постійно його оточував.

Усе це справляло свій вплив, а ще він мав кримінальну жилку. Великий ніс, масивні губи, грубе підборіддя і блиск в очах — залишалося загадкою, як такий тип міг бути вихідцем із пасторського дому. Власну зовнішність він міг би зробити своєю професією, як то роблять деякі кіноактори, чи навіть ще краще — перевтілюватися в персонажів, яких вони грають. Одного разу я почув від дівчини з високим, пронизливим голосом, яку він підчепив своєю звичною манерою, завівши з нею розмову: «Нам просто потрібне ліжко», — це звучало як визнання професійності, зведене до найкоротшої формули.

З економічної перспективи всі ці екскурсії в часи розквіту інфляції стилістично припадали на добу експресіонізму, який змінив загальний вигляд міста. Занедбаність міських кварталів, перенаселені будинки, фасади яких уже лущилися, маси народу, які гуляли містом почасти ще у своїх одностроях — усе це було ще більше бруталізовано завдяки новим ефектам. З'явилися світлові трубки — біле, синє, червоне неонове світло, яке надавало обличчям трупного кольору. Кірхнер[172] бачив це ще 1912 року; і тут також візія митця передувала кмітливості техніки. Перед війною процес над сутенером-убивцею на ім'я Берґер дав можливість зазирнути на нічний бік перенаселеного біотопу: ходіння від одного пивного павільйона до іншого, розмови серед своїх, аж поки почне світати, неспокійна ніч, розрахунок у залі чекання Силезького вокзалу, сон до обіду, затуманене пробудження, і ніби демон починав нове коло.

Комісар поліції Треско вмів про це розповісти. Злидні залишилися, вони навіть стали загальними, але й призвели до активності. Карикатури Ґеорґа Ґросса та Дікса змінили карикатури Цілле[173], які завжди орієнтувалися на певний настрій. Про ці спазми згадують неохоче, але саме вони провіщали великі зміни. І таке почуття було в багатьох; пізніше Рудольф Шліхтер[174] писав мені, що Ґросс охоче знищив би цю частину своєї роботи.

Напруга наростала, через десять років вона досягла свого максимуму, коли націонал-соціалісти та комуністи тисячами почали збиратися у протистоянні довкола Александерплац. Сили були рівними, як не дивно, тож поліції вдавалося утримувати рівновагу й зупиняти вуличні побоїща. Заворушення були також, але трохи пізніше, коли почали зачиняти єврейські універмаги.

Досі шкодую, що попалив свої записи, зокрема і з того часу. Вони охоплювали події від народних зборів на Темпельгофському полі, де відбувся велетенський феєрверк, й аж до проскрипції в червні 1934 року. І тут мені бракує не фактів, а першого запису вражень. З фактів залишається тільки порожня мушля, там уже немає протоплазматичного руху «сірого єства», яке формується задовго до будь-якої краси чи логіки.

Коли ми їхали Янновицьким мостом, один із цих типів — напівковаль, напівселянин — поглянув на мене і сказав: «Єврей не хоче працювати молотком». При цьому його кулак гойдався туди й сюди, наче був закріплений на топорищі. Автобус, цей кошик, повний люду, якраз переїздив через річку Шпрее. Здавалося, що у воду впав камінь і від нього розходяться хвилі; кожен чув його, але ніхто не відповів. Це був новий тип мовчання, що якраз з'явився і став поширюватися: в цьому мовчанні не було ні ввічливості, ні схвалення, ні обурення, але й не було більше байдужості — напевне, всього потроху, але за своєю суттю це мовчання було чимось іншим.

Саме в такі моменти ми відчуваємо щось нове, що нас зненацька захоплює, бентежить, але водночас ми впізнаємо його з усією чіткістю, ніби завжди знали. Так само було й тоді, коли я почув вібрування першого снаряда під Оренвілем[175]. Життя підганяється під новий ключ.

Або ще на острові Зюльт 1934 року: тоді ми, відпочивальники з Берліна і Гамбурґа, із Середньої[176] та Південної Німеччини лежали на пісочку. Сонце світило на пляжні шезлонги-кошики. Картина як зі страшенно жаркого літа 1911 року — можливо, не так різко, трико були сміливішого крою. Хтось прийшов із ранковими газетами. Рема та еліту штурмових загонів уночі було заарештовано, почасти навіть страчено[177]. Данська газета писали про сотні вбитих. Щойно вони хотіли заковтнути весь райхсвер, і ось уже сидять у камері, мусять ковтати пігулки з отрутою або лежать мертві на піску.

Скільки ж могло минути часу, поки там, між пляжними кошиками, «сформувалася думка»? Дві-три хвилини. Аж тут включилися голоси, дзвінкі, енергійні, цілковито впевнені, як ворони перед курми на господарці. То були лихі хлопці, от і дістали по заслузі. Один був знайомий із берлінським обергруппенфюрером і, можливо, ще вчора цим вихвалявся. А тепер він міг його викрити й обмовити: хлопчик для насолод вищої педерастії, ліфтер, який завдячує своєю кар'єрою тим, що дозволяв, аби ним потурали.

Таке відбувалося під час усіх революцій, то ніби як перше шумовиння. Воно здається чимось незвичним, але підпадає під правило: воно передбачуване. І помилився той, хто гадав, ніби тоді настав початок кінця; він просто не знав сили пролитої крові.

Історик повинен бути обізнаним із фігурами, які повертаються; лише в цьому разі історія викликатиме повагу як наука. Тоді анатомія буде точною, пропорції піддаватимуться визначенню. Щоправда, історик є радше рисувальником, ніж живописцем, його захоплюють категорії, на які поділяється план, великі лінії. Стосовно самих подій, то освічений журналіст тут може бути попереду. Він бачив, як почали очі світитися, як здибилася шкура, як майже непомітно вилізли пазурі. Светоній залишається незамінним, без огляду на Таціта. Та й без Марціала годі обійтися. Коли під час читання ми переходимо від одного до іншого, то ніби змінюємо оптику мікроскопа. Коло зору звужується на користь детальнішої структури.

Я знову повертаюся до Александерплац, цього разу на початок тридцятих років, коли ще багато чого збереглося з характерного для рубежу XIX і XX століть. Було більше кінотеатрів, більше автомобілів, ще небагато механічної музики. Капелюх і краватка належали до обов'язкового габітусу. Кашкети вже зникли. Старі, вичовгані хідники з кайзерських часів, коли була споруджена парадна площа. Все це більшою чи меншою мірою було знищено бомбами — головне управління поліції, великі універмаги, пивні палаци, багатоквартирні будинки часів грюндерства з їхніми фасадами та внутрішніми дворами, куди в суботу заходив чоловік із катеринкою.

Коли я вивчаю план міста в 22-му виданні Бедекера[178] за 1954 рік, намагаючись пригадати старі маршрути, мені здається, що я заблукав. Я шукаю вуличні вивіски, але навіть вони змінилися; Ландсберзька вулиця зветься тепер алеєю Леніна. Я не можу знайти поштамт, де в мене щоденно були якісь справи. Де були поштові скриньки? Де була перукарня?

Будинки, в яких я жив тут або в Ганновері чи Ляйпциґу, майже всі зникли — від підвалів із вугіллям і велосипедами й до горищ, де зберігалися старі меблі, що відслужили своє. Тепер там стоять інші будинки або розташовано зелені насадження й автомобільні стоянки.

Через такі повернення здається, що прожитий час тане; реальність будинку починає здаватися підозрілою — майже як архітектурний шкіц, який виявився недостатнім, і після готового проекту його стерли. Але дивна річ: у сновидіннях все виглядає так само, як і колись — зовсім неушкоджене, навіть майже недоступне руйнації. І хоч як сильно підводить нас пам'ять, спогад залишається нам вірним. Я входжу у двері будинку й підіймаюся затертими сходами. Ось вікно, оздоблене лілеями в стилі модерн. У передпокої стоїть хазяйка, вона чула мої кроки. Питає, де я так довго пропадав.

Це було на Штралауській алеї; алея мала тільки один ряд будинків, і перед очима відкривався широкий простір Остгафена. Ми припустилися помилки, переїхавши потім до Штеґліца. У східній частині міста мені було затишніше. Місто завжди було для мене в'язницею; я часто запитував себе, що я тут роблю. Всі місця щось заміщають, але в лісі сильніше відчуваєш, що саме вони заміщають.

Пробудження було не надто радісним; після сніданку я вийшов подихати свіжим повітрям і пройшов два чи три квартали. Вулиці звалися іменами прусських міністрів — Байме, Ґосслера[179] та інших. Один з них, який займався управлінням фінансів, коли вранці їхав на роботу, мав звичку читати «Кройццайтунґ[180]»; він починав іззаду, під некрологами. Якщо помирав генерал або інший достойник, то це радувало його та здавалося добрим знаком: король зекономив ще одну пенсію. Цьому та безлічі інших анекдотів я завдячую Мартіну, якого саме тоді відвідав у Цольхові[181]; всі ці історії здавалися доповненням до мого читання «Придворних історій» Фезе[182], які викликали в мене жваве зацікавлення.

Відтворити в уяві тодішні вулиці мені так само складно, як і відновити те, як проходив мій день. Перебіг дня значно раніших і також пізніших періодів цілковито постає переді мною — день у лісах і болотах під Ребурґом, в окопах під Монсі, в будиночку на винограднику Іберлінґена. Все це я згадую як подальший приклад сили спогадів; саме вона скеровує та визначає пам'ять. З людьми в мене все відбувається так само, як і в «recherche du temps perdu[183]»: паризькі зустрічі закарбувалися чіткіше, ніж зустрічі в той берлінський час. Тут і там я мав нагоду познайомитися з найрізноманітнішими інтелектуалами, серед яких були колишні, теперішні й майбутні знаменитості. Але що таке слава в поворотний момент, коли навіть сама історії втрачає власні обриси? «Маґґі також знаменита», — цей вислів Ведекінда[184] не такий уже й поганий; це скоріше позначки, які прикрашають та закарбовуються. Якщо їх відкинути, то залишиться небагато.

Спати я лягав пізно; на річці повз мене пропливали вогні. Якщо день минув у класичному сенсі літератора, то ще залишається дещиця неспокою. Викурюєш сигарету, дістаєш з полиці книжку. Також добре спостерігати за квіткою, розглядати картину. З ентомологією все почалося доволі скромно — невелика здобич із Бранденбурґа, а також з Балеарів, Сицилії. Захоплення росло з кожним десятиліттям, аж поки розрослося до пристрасті старого китайця, чия пам'ять зберігає десятки тисяч ідеограм. Достатньо лише поглянути, й кожна з цих ідеограм оживає, так ніби торкаєшся строкатої клавіатури. Сьогодні вранці спершу китайський жук Mylabris[185] нагадав мені складну структуру полів Гонконгу. Цілими легіонами кружляли ці жуки в польоті кохання над квітами дикого цикорію і лантани.

Коли після тривалої паузи я повернувся до прогулянок у напрямку Александерплац, то вони припадали саме на цей порожній час. Маршрут пролягав або уздовж річки Шпрее, або через Силезький вокзал, в переддвір'ях та залах чекання якого розгорталося особливе східне життя. Його можна знову зустріти пересунутим на кілька градусів довготи на Східному вокзалі в Парижі.

Про Цербіно я вже давно нічого не чув. Проте іноді зустрічався з Едмондом — то випадково, то за домовленістю. Едмонд був лунатичним типом, природженою нічною людиною, тонкошкірий, чутливий до невизначених вражень та впливів, надсензитивний у сенсі Райхенбаха.

Щодо сприйняття особливо нічних явищ, то він міг би позмагатися з Кубіним, проте йому бракувало творчої сили. Його задоволення обмежувалося спостереженням та комбінаціями, які були з ним пов'язані. Вночі він міг довго сидіти бездіяльним. Коли щось траплялося, він замітав сліди. Якось він викрутив дверний замок, розібрав його до найменших деталей, а потім зібрав знову. Іншого разу пилочкою для нігтів просвердлив собі зуба. І хоча він часто був зайнятий книжками й паперами, у нього завжди панував ідеальний порядок. Він надавав великої ваги тому, щоб кожна річ, аж до шпильки, мала своє місце, його непокоїло, що все неможливо було зробити до останньої крапки над «і»: «Знаєте, завжди залишається щось таке, звідки знову може розпочатися неспокій, — недописаний лист, позичена книжка, ключ невідомо до якого замка».

Оте «щось» інтригувало його — як темні місця в історичних працях, особливо в мемуарах, які він пристрасно читав, але також і в приватному спілкуванні. Він цінував складні характери, але тут мала бути можливість розкрити мотиви, як розгадують загадки. В астрології він бачив для цього важливий інструмент.

Як оте «щось», яке залишалося під час прибирання квартири, під час екскурсів у історії або в характерах і завжди йому заважало, так само дражливим було для нього все непрояснене з минулого людей, чий шлях перетинався з його, а особливо коли це були жінки. Завжди, навіть у наймолодших, уже щось було раніше, навіть якщо змогти переконати самого себе, що ти в неї перший. Якщо тільки достатньо ретельно провести розсліди, то завжди виринав із кущів у саду який-небудь кузен або любий дядько за іграми в заставу.

І коли в його сильце потрапляла чергова голубка, всі такі речі Едмонд мусив знати. І так само як у випадку із зубом, просвердленим пилочкою для нігтів, він дошукувався до того, що врешті псувало йому настрій. Він також казав: «Про кожного існує остання правда; викрити її — те саме, що перерізати сухожилля».

Його доскіплива чепурність доповнювала загальну картину. Він почувався незручно, якщо двічі на день не міняв сорочки. Він любив приймати вночі гарячі ванни та поринати в медитації. Іноді, щоб збадьоритися, він іще до обіду йшов у турецькі лазні на Фрідріхштрасе, у центр тиранічних і чужинських насолод.

Едмонд був менш претензійним, ніж Цербіно, але небезпечнішим. Його напівмедитативний, напівлетаргічний стан переривався активними фазами, так ніби під час дрімоти він надумав якийсь стрибок. Він був єфрейтором у польському кавалерійському полку і дезертирував звідти. Якось під час страшної спеки вони захопили село й розташувалися там, ніби демони. Ці картини збереглися у моїй пам'яті в яскравих барвах східних дереворитів. Такою була зелена барва огірків, які із закачаними рукавами діставали з величезних діжок та поїдали з несказанною насолодою, тимчасом як один із кавалеристів ніс на руках до стодоли дівку, що кричала. Вони об'їдалися огірками, які у спраглих ротах перетворювалися на чистий сік; а червона хустка тріпотіла на вітрі.

Із соціологічного погляду, Едмонд був одним із кавалеристів без коня, таких у той час багато ходило по місту; їхня участь у заворушеннях, що назрівали, була доволі значною. Якщо трохи покопати, то скрізь можна на них натрапити. Всі вони попересідали на автомобілі. В Едмонда додався ще й сарматський елемент. Їздити верхи — було не тільки панським задоволенням, але й тиранічною дією. Це проявлялося в його поведінці, зокрема в еротичній.

Він надавав перевагу сором'язливим створінням, наділеним певного пишнотою, з блідим, майже білим обличчям, на якому нижня губа виступала вперед. Такий тип можна зустріти в Арозі[186] або на венеційських пастельних картинах — голубки із сяючими очима, червоним дзьобиком, білосніжною грудкою. Про інтелект мало що можна сказати, адже вони мали слухати і майже не розтуляли рота. А проте панувала добра евфонія, цілковите порозуміння, коли я сидів разом із ним та однією з цих дівчат — найчастіше в «Мокка Ефті», невеличкій кав'ярні Фрідріхсштадту[187]. Коли ж голубка бадьорішала й наважувалася на якусь репліку, він сприймав це з такою собі прихильністю: «Ти дивись — ти ж знаєш, що потім я тебе осідлаю?»

Мені здавалося, що дівчата реагували на такі речі не без приємності. Серед чоловіків усе було по-іншому; багато з них із самого початку здавалися Едмонду підозрілими. Їхній погляд він вважав неприємним: ніби обмацував, роздягав і міг набути інквізиторської гостроти. Едмонд полюбляв спантеличувати своїх співбесідників, опускаючи в розмові деякі ланки причинно-наслідкового ланцюга та викладаючи їм в обличчя більш або менш приємні висновки; а ще він мав репутацію нишпорки.

Примітивні особи вважали його стукачем; часом траплялося, що крамарі визвірялися на нього, коли він довго стояв на ринку або біля вітрини і спостерігав за загальним рухом. Дівчата, з якими він заговорював, — на відміну від Цербіно, він робив це доволі рідко — вважали його агентом поліції моралі. Вони відгортали лацкан його куртки, гадаючи, що там має бути значок поліціянта. І це було несправедливо щодо нього, адже якщо говорити в термінах зоології, тут правильно був визначений тільки рід, але не вид. І справді, його пристрастю був збір інформації. Його літературне, соціальне й еротичне життя було заповнене комбінаціями, розслідуваннями й викриттями. Все це задовольняло його само собою, як гра, як безпричинне накопичення. Заради насолоди йому не потрібно було навіть підводитися зі свого крісла, проте, як і герої Достоєвського, він безперервно був у русі.

До речі, він також був добрим шахістом. Я грав з ним неохоче, адже якщо йому вдавався нищівний хід, він не міг приховати свого задоволення, яке вже не мало нічого спільного із самою грою. З цієї причини його не любили як начальника. Його розпорядження виходили за рамки роботи або ж із ними було пов'язано щось таке, що навіть тоді, коли мало своє обґрунтування, викликало незгоду того, кого воно стосувалося. Навіть той, хто охоче виявляв послух, почувався ображеним. Я можу висловлювати тут своє судження, оскільки спостерігав за ним протягом різних фаз життя: від безробітного фланера та любителя насолод, потім — запопадливого помічника, який умів виявляти гнучкість, і до особи з більш-менш великими повноваженнями.

Помилкою було б виснувати зі сказаного, що Едмонд нагадував велосипедиста, який розганяється, рухаючись униз, і горбиться, підіймаючись вгору. Таке роблять лише дурні голови. Людина залишається тією самою, коли змінюється тиск, але вона помічає цю зміну й підлаштовується під неї. Саме в цьому й полягає особлива сарматська віртуозність. І в цьому пункті варто зауважити, що претензія Ніцше на те, що він походить від польських аристократів, набуває деякої правдоподібності.

Для мене прогулянки з Едмондом були цінними, оскільки він мав іншу систему мислення, на тлі якої власні проблеми вирізнялися різкіше. Ми повільно йшли навколо площі й завертали у підворітні. Якось на Ґренадірштрасе один тип вигукнув до нас: «Гей, задаваки!», хоча ми були доволі скромно вбрані. Зразу після цього з якогось шинку вийшов молодий хлопець — нафарбовані щоки, виголена потилиця, приталена куртка, напівчоботи зі вставками з білої шкіри-глясе. «Ось та елегантність, яку тут можна собі дозволити».

У той час Едмонд, якщо не ходив по своїх знайомих, збираючи новини, цілими днями спав і читав. З особливою пристрастю він заглиблювався в читання «Таємних історій та загадкових людей» Бюлау[188]; то був дванадцятитомний скарб для любителів комбінацій його штибу.

Я зустрів його біля телефонної будки, він дзвонив Едіт, аби довідатися, чи там усе спокійно. Він сказав їй, що до пізньої ночі працює в лабораторії. Їй не варто було знати, де він проводив першу половину вечора. У цих опівнічних прогулянках він поєднував приємне з корисним. Для нього вони мали значення ізоляційного шару. Едіт уже кілька разів щось винюхувала, як песик, який ставав неспокійним через чужий запах.

Настрій цих розмов був для мене більш звичний, ніж їхня тематика. Ми обговорювали характери або манери поведінки. Тоді я намагався розробити реєстр осіб до текстів Достоєвського — за принципом генеалогічного дерева чи, радше, молекул органічної хімії. Це мало допомогти в читанні великих романів, дія яких була знайома Едмонду до найменших деталей. У таких випадках людина входить у твір, як у позачасову дійсність. Іноді ми проводили менше часу на берлінському бруку, ніж на петербурзькому Сінному ринку або в задрипаному шинку, в якому коротав свою останню ніч Свидригайлов. А ще я пригадую, як одного разу ми обговорювали самогубство одного пілота, про яке писали газети. Той пілот розбив свій літак — він кинув його в піке, без огляду на пасажирів, яких перевозив. Я знав, що Едмонд мав іншу думку про нього, ніж я.

Отже, Александерплац править радше лаштунками, а життя тут було тільки супроводом, флюїдом. Цим я не хочу сказати, що та площа не впливала сама собою. Декомпозиція, яка відбувається в таких місцях, загрожує не лише порядку, але також вивільняє певні сили. Це місця низької резистентності до входження — і не лише для хвороб.

Але тут важко втриматися, щоб іще раз не згадати Свидригайлова. Подібно до того, як шкодують, що Шекспір не виводив частіше на сцену Фальстафа[189], так само шкода, що Достоєвський не розробив детальніше свого, можливо, найважливішого персонажа. Фальстаф і Свидригайлов подібні в тому, що перебувають на доволі комфортабельній відстані від оцінної шкали моралі, від тягаря якої вони позбулися коштом власної репутації. Те, що вони не страждають від втрати почуття честі, а навіть від цього виграють, дає можливість зробити висновок про автономну силу духу.

Отже, в одній розмові з Раскольніковим Свидригайлов говорить про з’яви: «Маю визнати, що привиди являються лише хворим. Але це ще не доводить, що їх ніхто інший, крім хворих, не може побачити — й тим паче, що вони не існують самі собою і для себе».

Безперечно, разом зі слабкістю зростає й чутливість. І це правильно насамперед тоді, коли наближається смерть. Коли хворий починає «бачити» свою смерть, кажуть, що смерть уже близько. Хвороби приносять із собою ще й те, що нормальні барви стають надто яскравими, а особливо червона. І це є не винятком, а передвісником,

Так само й зі сп'янінням. Страхи й веселощі є симптомами вивільнення, тісно пов'язаними з ним. Відомо, що сама близькість, товариство сп'янілих розхитує реальність. Це доводять великі святкування. Саме так площа Александерплац стимулювала розмови, ставала їхнім тлом.

Сьогодні легше знайти досконалу коханку, ніж партнерку для розмов з відповідною літературною та історичною освітою. Великим часом для цього було XIX сторіччя, яке, принаймні в цьому плані, у Франції тривало довше, ніж у нас. Едмонд, що був для багатьох несимпатичним, а для декотрих і лячним, виявився для мене щасливою знахідкою. Він був наділений культивованою пильністю, поряд із ним не втрачалися жодні натяки. Я часто згадую ці опівнічні розмови посеред п'яного гамору, які велися зі сновидною легкістю.

Урешті ми прощалися, й Едмонд знову повертав до свого гарему. Перед цим він іще раз ішов до телефонної будки, аби подзвонити й скасувати виклик, не чекаючи, поки Едіт підніме слухавку. Збудний сигнал та ще й безкоштовний: монетка випала з апарата.

Обпалені крила

Я зробив ще два-три кола навколо площі, на якій тривало пожвавлення. Кількість п'яних зросла; по кутках вони займалися якимись своїми справами. В темних гуртах зблискували поліцейські шоломи. За телефонною будкою, з якої дзвонив Едмонд, якийсь сутенер ділив зі «своєю» гроші. Аби не привертати уваги мордобоєм, він непомітно копав її коліном. Бити її він буде пізніше. З'явилися вуличні торговці непристойними картинками, роззираючись у пошуках клієнтів.

Враження були безбарвніші, але безпосередніші, брутальніші, ніж на Курфюрстендамм. Там публіка була елегантнішою; всі рухалися інакше, м'якше. Дівчата були не такими настирними; з ними можна було заговорити. Важливу роль відіграють також топографічні особливості. На довгій, строкато освітленій вулиці, на проспекті свобода здається менше заторкнутою. Натомість на площі створюється легке враження неуникності. Там немає просування вперед, а тільки кружляння навколо центру, в якому пильнує демон. Сп'яніння тримається міцніше; нафарбовані нічні метелики кружляють навколо світла.

Велике місто рекрутує не лише для казарм, але й для гріхів; з провінції постійно прибуває поповнення, для якого швидко знаходять застосування. Я розмовляв із Едмондом про пробудження, яке має передсмак прокляття, про жахливу конфронтацію емпіричної та моральної людини, її «кращого я», коли ця людина після бурхливої ночі дивиться у дзеркало. Гоґарт проілюстрував цей перехід «від однієї стадії до наступної» у деяких жаских серіях гравюр. Тут можна згадати й млинарських рабів[190]; врешті, це лише одна з можливих ілюстрацій. На кінцевих стадіях, незадовго до краху, стан деяких стає подібним до тих, кому в середньовіччі приписували вплив демонів. Щось таке, як вовтузіння мишей та паразитів, що належить до симптомів п'яного божевілля. Кокаїніст уявляє собі, що в нього на шкірі чи під шкірою сидять таргани й павуки. Його годі переконати в тому, що йдеться про ілюзію відчуття, він розчухує нігтями або якимись інструментами шкіру, завдаючи собі ран.

Жаскими є візії, які супроводжуються маренням, — то справжнісіньке самознищення. Бідолашний чує у напівсні серед несамовитого шарварку, як суд обговорює його справу, опитує свідків, які говорять про жахливі речі. Або наростає лемент юрби, що збирається перед помешканням, бо нібито над містом тяжіють його злочини.

Марення можна також розглядати як якісну зміну. Почуття вини, яке з кожною склянкою відчувалося більше або менше, врешті акумулюється й тисне всією своєю вагою.

Усе це належить до теми зустрічей із самим собою — знищення людини своїм дзеркальним відображенням. Оскар Вайлд зафіксував це з надзвичайною гостротою у своєму «Портреті Доріана Ґрея».

Коли я вперше відвідав залу судових засідань — це було в Ганновері, я ще ходив до школи, — тоді розглядали справу одного чоловіка, якому було близько шістдесяти років. Це був випадок шахрайства, але перш ніж були викладені факти, між суддею та звинуваченим було розіграно інтермецо.

— Спершу ми хочемо зачитати попередні злочини.

— Ні, не варто зачитувати ці злочини — немає такої необхідності.

Так вони обмінялися кілька разів подібними репліками, аж поки дійшло до зачитування. Тут був довгий перелік: дрібна крадіжка, ще в часи учнівства, розкрадання, шахрайство і знову шахрайство з багатьма епізодами, подібними між собою, і всі вони приводили до того самого результату. Чоловік провів за ґратами більшу частину свого життя. На початку судового засідання він мав вигляд одного із ділових людей, яких можна побачити в конторі або у віконечку банку. Очевидно, він знову і знов втирався в довіру; інакше злочини не могли так часто повторюватися.

Коли почалося зачитування, його обличчя змінилося. Воно втратило будь-який вираз, так ніби було позбавлене власного характеру, і зблідло. Воля до захисту, яка відображалася на ньому, тепер зникла. Голова похилилася на груди. Атмосфера в залі стала ворожою: «Так ось ти що за один!» Вирок був готовий ще до того, як його сформулювали.

Тут мені довелося вперше побачити, як людина стикається зі своєю кармою; це вже було на межі Страшного суду. За щоденним обличчям позаду, в дзеркалі, з'являється обличчя долі. «Ось таким ти мусиш бути, від самого себе не вдасться втекти».

Людина може кинути виклик смерті, але їй годі виступити проти власного образу. Саме так треба розуміти те, що викритий вбивця навіть на ешафоті доводить свою невинуватість — тут він уже більше не рятує власного життя. Ось один із фактів, який вказує на інстинкт до трансцендентного.

Провокування такої конфронтації є найсильнішим педагогічним засобом, але й найнебезпечнішим. Цей засіб не для прокурора. Доля сама може постукати у двері. З колапсу може постати «нова людина», як то було описано у великих сповідях від Августина й до Гаманна та Канне[191]. Так само і в «Гансі Бернері та його синах» Ґоттгельфа[192], короткому оповіданні, від якого віє духом судилища. «Так говорив Ганс Бернер до своїх синів, і подібно до тисяч центнерів тяжіли його слова над ними».

До речі, повертаючись подумки назад, маю поставити собі в заслугу, що ще тоді, коли я був майже дитиною, я не поділяв настрою, який панував у залі суду стосовно обвинуваченого, а бачив у ньому трагічну постать — відчував це хоча й не свідомо, а у формі кошмару, який довго й болісно мене навідував. Знову й знову я бачив голову — чи, може, тут краще сказати чоло, — що повільно схиляється на груди.

Якщо ми розглядаємо площі як великі жорна, то це цілком можливий ракурс. Тут годі позбутися думки про добір. Породистість неможлива без розпусти. Згадуючи про жорна, неминуче приходить думка про ступінь твердості зерна, але важкість також навіює порівняння: дуже давнім є образ полови і провіяного зерна.

У зв'язку зі сп'янінням виникає питання: призводить воно до залежності чи ні. Добрий знавець характерів, очевидно, може досить швидко дати на нього відповідь. Свидригайлов у ніч перед своїм самогубством вірить, що побачив п'ятирічну дівчинку з обличчям повії. Таке можна прийняти, навіть якщо не довіряти вимірювальному мистецтву Ломброзо[193]. Як внутрішня форма відбивається на зовнішній та передує їй у часі, так само й характер і фізіогноміка. Так само і схильність передує звичці. Це означає, що існують типи, яких із самого початку треба тримати подалі від наркотиків. Схильність можна передбачити, а з нею і рух по похилій.

Маса пацієнтів, які сьогодні знайомляться з морфієм, є лише незначним контингентом для морфінізму. Авантюрник із надміром сил не стане до них приєднуватися. Він скорше може стати жертвою пляшки, але шукатиме в ній не спокійної, наркотичної розради, а збудний стимулянт. Усе це знаходить своє відображення і в злочинності. Вона виражається в насильницьких діях.

Пияцтво шкодить не лише хронічно; воно може раптово стати фатальним. Один-єдиний ексцес здатний призвести до руїни. Може відбутися вивільнення чогось такого, про що особа, якої це стосується, не могла собі уявити навіть уві сні. На будь-якій посаді, у будь-якій фірмі може працювати людина, яка з одного дня на інший раптом зникає, а коли про неї наводиш довідки, то чуєш у відповідь: «Ой, та в нього проблеми з алкоголем».

Під час моторизованого руху обхідні шляхи відпадають, нещасний випадок втрачає свою міфічність.

Коли я озираюся назад, мені здається, що статевої освіти нам не бракувало. Нас просвітив у цьому плані в передостанньому класі гімназії наш класний керівник, але від нього ми не довідалися майже нічого нового — все це ми й так уже обговорювали в перервах та ще й значно ґрунтовніше. Деякі з нас уже навіть переходили від теорії до практики.

Найкращі уроки криються в деталях. Безцінним є дядько за зразком Дідро bourru bienfaisant[194]. «Вода й мило убезпечують від 90 відсотків статевих хвороб», — казав батько; він кинув цю фразу не без задньої думки.

Класний керівник описував, як чоловік напідпитку виходить із шинку і потрапляє у тенета повій. Вони чигають на нього, а він обирає собі потвору, до якої за інших обставин навіть не доторкнувся б. Усе це само собою недобре; на додачу той чоловік забуває про обережність. Врешті й контакт триває значно довше, ніж у тверезому стані.

«Якщо чоловік випив, — вважав він, — то він може все значно краще, але все триває втричі довше, а про насолоду не може бути й мови».

Усе це справило на нас звеселяючий ефект. Після цього нас просвітили про різні види інфекцій.

Тим часом статеві хвороби вже не викликають такого страху, хоча від лікарів можна почути, що зараз, у зв'язку з міграцією, вони знову почастішали. Але й засоби проти них стали значно дієвішими. Під час моєї служби в паризькому сторожовому полку я звернув увагу на те, що, говорячи термінологією Рабле, «інфіковані Венерою» вже через три дні поверталися в стрій. Для них не обходилося без покарання: «за недотримання санітарних норм» їх на три дні відправляли у карцер. У 1870 році тривала окупація призвела до розкладу цілої армії — якщо хтось хоче скласти уявлення про ці події, тому варто почитати «Ліжко № 29[195]» Мопассана.

В американському війську такі халепи трактували значно суворіше та, як правило, карали пониженням у званні. Можливо, це були залишки пуританства. Та й загалом важко позбутися підозри, що зникнення цього «бича людства» пов'язане з втратою авторитету християнської моралі. В таких випадках я говорю не про причину і наслідок, а про кореляцію. Жодного поступу, просто нова картина. Ніцше це добре бачив, але він і сам зазнав одного влучання.

Венеричні недуги ставлять на людину тавро ізгоя. Це посилювало той жах перед ними, від якого скоро не залишиться й сліду. Невипадково такі хвороби є переважно невидимими. Але можна припустити, що невидима шкода, заподіяна у війні 1870 року, давалася взнаки аж до кінця століття. Насамперед Францію постійно робили відповідальною за такі недуги, і в «Симпліциссимусі[196]» про це було сказано не вперше. Словами «сифіліс» та «французи» послуговувалися як синонімами. «Мій любий Зайдліц[197], — казав Фрідріх про свого командувача кінноти, — спершу він заміг французів, а потім французи — його».

У кожній великій родині був дядько, який сконав після того, як довгий час провів у інвалідному візку або побував у божевільні. Один привертав увагу своєю химерною ходою, а інший викликав переполох своєю поведінкою.

Від пані на прізвище Швенді, вдови, з якою я запізнався по дорозі до Амазонії, я довідався про історію страждань її чоловіка, яка водночас стала і її власною. Вона була подивована не так його безглуздими витратами, як тим, що коли він сидів у туалеті, то перестав зачиняти за собою двері. Якось вона поїхала разом з ним у санаторій, де за ним добре доглядали. Одного разу за столом після супу, коли він розрізав курятину, то ласкаво поглянув на неї й сказав:

— Я вже давно хотів перерізати тобі горло. Хіба зараз не чудова нагода?

— Ні, Артуре, для цього ніж не достатньо гострий. Дай-но його сюди, я занесу на кухню, аби його там нагострили.

Вона вийшла із зали й повернулася з охоронцями, які того скрутили. Вона хотіла побачити його ще раз. Лікар здивовано запитав: «Навіщо?», але дозволив зазирнути крізь прочинені двері. Там був басейн, у якому вили голі чоловіки й качалися в моху[198], — пекло в зелених тонах. Лікар сказав: «Ваш чоловік став просто худобою. Ви маєте з цим змиритися».

На селі таких хворих залишали під власною опікою; тоді ще неможливо було уявити, щоб хтось міг народитися в клініці або там померти. До Першої світової війни майже будь-який шлях долали кіньми, а не автами, як сьогодні. Ночували у родичів або в заїздах, в яких ще знали вашого батька і дідуся. Мартін розповідав мені, як він верхи їздив до Берліна провідати дядька Лудольфа. Коли батько після столування закурив сигару, син бродив по двору. Він відчинив двері якоїсь прибудови й побачив там пана у фраку. Опівдні це було незвичним, але ще незвичнішим було те, що той пан не стояв, а, ніби сторожовий пес, який охороняє двері, був на чотирьох. Він поглянув угору; його чорна гостра борідка стирчала над сорочкою. За ним вигулькнув прислужник і зачинив двері.

Коли вони вирушили далі, збираючись до вечора бути в місті, Мартін сказав:

— Батьку, я бачив дядька Фрідріха.

Але батько не став розвивати цю тему.

З осені 1916 року, тобто після літньої битви на Соммі, для нашого покоління стала звичною така доволі регулярна черговість: фронт, поранення, лазарет, відпустка, гарнізон, повернення на передову. Все це повторювалося до тієї миті, коли постріл робив із тебе інваліда або ж був смертельним.

У гарнізоні ми весь час натрапляли на тих самих сіромах; одні були старі, інші нерухомі, як Шейх, що страждав на артрит, який деформував його суглоби. Він тримав сигарету між великим і вказівним пальцями, дивно розчепіривши долоню. Хвороба розвивалася повільно; минуло ще п'ятнадцять років, аж поки він уже на посаді судді магістрату в Силезії таки помер.

Шейх був із тих, кого повернули на службу; ще коли він був молодим офіцером, його спіткало нещастя. Цю кличку він сам собі придумав, запозичивши її з однієї зі своїх улюблених книжок — історії шейха Нафзаві[199]. Загалом він мав напрочуд широкі знання про еротичну літературу. Плодами свого читання та своїм практичним досвідом він ділився, як правило, тоді, коли ми були в вестибюлі або стояли біля стіни в їдальні та чекали на Вулко, який постійно запізнювався.

Розлогі знання особливих сфер поєднувалися у Шейха із систематичним складом розуму. Венеричну інфекцію, приміром, він розглядав не так з медичного або морального боку, а скорше як якусь дивовижу. Він розрізняв тут три ступені: «Венера попередила», «Венера вдарила», «Венера сильно вдарила».

Прикладів йому не бракувало. З пожвавленням транспортного руху, який приносять із собою війни, примножуються недуги такого виду. Особливої таємниці ті, кого «Венера вдарила», з цього не робили. Вони пили воду з винних пляшок. Звертаючись до свого ординарця, вони казали: «Коли я замовляю пляшку легкого мозельського, ви ж тоді в курсі справи?» Проте вони не йшли до штабного лікаря, оскільки не хотіли, щоб це було зафіксовано десь на папері; вони надавали перевагу Кракауерові, який мешкав неподалік від вокзалу, як і більшість шкірних лікарів. Дехто не міг облишити пиття; коли Кракауер це помічав, то ставав неприємним: «Кажу вам, якщо зараз ви не станете жити життям новонародженого, то через три дні у вас будуть розпухлі яйця».

Інакше було тоді, коли «Венера сильно вдарила», — про це ніхто не дізнавався. Таке зберігали в секреті. Лише Кібер був тут винятком. Коли ми стояли біля стіни й чекали на Вулко, він починав лаятися: «Коли вже той старий прийде з великою тарілкою супу, у мене похмілля і страшенно хочеться їсти, а ще мій сифіліс!»

Нарешті з'являвся Вулко в надто широкій синій куртці від однострою. Колись давно дядько Германн служив у його ж роті. Він підійшов до крісла й повільно, зі стогоном опустився в нього, вчепившись при цьому руками в бильця. Він також страждав на артрит, але не так сильно, як Шейх зі своїми руками, у нього була вражена нижня частина кістяка. Аж тут пролунав вигук, якого всі чекали: «Гей, ординарцю, принесіть мені велику тарілку густого супу!» Він кричав цю фразу несамовито, ніби жертва кораблетрощі на плоту; окрім артриту та інших хвороб йому допікав діабет. Як виглядає, до симптомів цієї хвороби належить і ненаситний голод; саме так було і з ним. Коли перед ним на столі опинялася тарілка з ріпою, сушеними овочами, товченою квасолею або ще чимось поживним, його очі починали світитися. А якщо ще була й картопля, то посеред тарілки здіймався цілий острів з нею. Потім Вулко діставав пачку дієтичних сухарів та кришив їх у суп. Сумна історія, але для нас, правду сказати, то були постійні веселощі.

Що ж стосується Кібера, то він був хвальком, але не сифілітиком. Дехто охоче похваляється тим, чого не має. Петерсен, блідий юнак, який сидів у кінці столу, не промовляв жодного слова. І він знав чого. За кілька днів він зник, і ми його більше ніколи не бачили.

Петерсен був моїм шкільним товаришем; я провідав його в лазареті, коли останній раз мав їхати на фронт. Своїй халепі він завдячував надзвичайно гарній жінці, райській пташці, яку одного вечора зустрів у «Тіволі[200]».

Креппен, інтерн, до якого він нарешті звернувся і перед яким висповідався, лаяв його на всі заставки: «Немає нічого гіршого, ніж подорожні принцеси, які з'являються в напівтемряві». Він також сказав: «Вона нічого не пропустила. Порівняно з цим турецька музика — то просто дитяча гра».

Коли я прийшов до Петерсена, він сидів на розкладачці, на нічному столику перед ним стояли різні ліки. Він мав жалюгідний вигляд.

— Вальтере, як справи?

— Мені гаплик, я маю звалити звідси.

— Та ти ще підеш на поправку. І добре, що ти зразу прийшов сюди, а не до Кракауера.

— Я був у Кракауера. А краще не стане в жодному разі. Вони щодня знаходять у мене щось нове.

Тут зайшов лікар, він був дуже люб'язний: «Вам краще протягом дня не сидіти на ліжку». Потім він знову вийшов.

Вальтер підвівся; в кімнаті був тільки один стілець, тож він на нього й сів.

— Вони поводяться тут зі мною, як із прокаженим, власне, таким я і є. Особливо медсестри — вони тричі миють руки, якщо тільки доторкнулися до дверної ручки. Відвідувачів вони також неохоче пускають. Це специфічна установа.

Він мав рацію. У сто разів краще бути пораненим. То був законний квиток: поранення з правом на відпустку додому. І той, і той випадок належали до desastres de la guerra[201], але оцінювалися вони по-різному. Траплялися оази, де все це сприймалося з гумором, якщо головний лікар був циніком. Орландо розповідав про один лазарет під Дує, де всі збавляли час у бурлескних жартах. Особливим святом була реєстрація нових хворих. Новенького виводили до комісії, що складалася з пацієнтів, перевдягнених у лікарів, вони розпитували його, і той мав розповісти, як таке могло статися, вони просили показати їм наслідки. Потім вони хапалися за голову: «Який неймовірний випадок!»

Що ж стосується Вальтера, то тут уже було не до сміху — ні для нього, ні для інших. Він був зі Східної Фризії, а його габітус досить точно відповідав титульному героєві Попертового[202] «Гельмута Гаррінґи». Цей роман відіграв свою роль в історії «Вандерфоґеля» та його виховання, спрямованого на стриманість. Ця книжка вже забута; та у своїй зосередженості на одній темі й чіткому поділі на світле і темне то був справжній шедевр. Гаррінґа, ідеальна германська постать, зазнає краху через академічні звичаї, до яких він, по суті, відчуває огиду. Після нав'язаної йому пиятики він випадково зустрічається з повією; наслідком є повне зараження. Гаррінґа вирішує, за висловом Вальтера, звалити подалі. Те, що не можуть вилікувати лікарі, лікує стихія — він запливає далеко в море аж до повного виснаження сил.

Гаррінґу поважали в житті та в його професії — розумний, здоровий, щасливо заручений. Поперт хотів зобразити типовий випадок, і це йому добре вдалося; прикладом цьому був Вальтер — зокрема і в тому, що стосувалося нищівного почуття сорому. Коли я прощався з ним, він сказав:

— Найгірше те, що я не можу бути з вами — саме тепер, коли ще й американці лізуть нам на шию.

Поперт завдяки своєму фахові мав глибоке розуміння взаємозв'язку сп'яніння, хвороби і злочину, адже він був суддею в Гамбурзі. Він видавав «Передовий загін», часопис, присвячений реформі щоденного життя. У Гельмуті Гаррінзі постає світла фігура, яка повертається під різними іменами, востаннє під іменем арія. Це слово тоді ще не мало такої гостроти; подібні поняття мерехтять, ніби іскри на бікфордовому шнурі, аж поки згаснуть або підпалять феєрверк. Слова самі по собі не є небезпечними, такими вони стають, якщо з них роблять зброю. Тоді вони стають ключовими словами. Поперт помер 1932 року, тобто вчасно, аби не застати того, як слово, яке він впровадив, стало модним. Шана його тоді оминула, адже відповідний реєстр позначав його як «напівєврея». «Такі можуть усе», — казали тоді.

Вальтера я побачив знову вже після війни, це було одного недільного ранку в Ганновері, тоді він сидів на сонечку перед Крепке[203]. Він гукнув мене, коли я проходив повз нього, і я зразу його пізнав, хоча його волосся прорідилося. У нього був незнайомий мені вираз обличчя. Я підсів до нього і почув, що він приїхав у справах із Гамбурґа. Там він працює в експортній фірмі та збирається їхати до Бразилії. Поговоривши про те й про се, я звернувся до нього із запитанням:

— Вальтере, ти виглядаєш блідим. Як у тебе із здоров'ям? З тобою ж, здається, трапилася одна кепська пригода?

Він поглянув на мене:

— Не вдавай, ніби ти нічого не знав. Відтоді не минало й години, щоб я не думав про це.

Після того як його частина спадщини розтанула почасти через інфляцію, а почасти через витрати на різних лікарів, останній оголосив його таким, що цілком одужав — restitutio ad integrum. «Йди й надалі більше не гріши».

Будинок фірми, в якому він працював, погано опалювався. Його письмовий стіл стояв біля вікна з видом на Альстер[204]; з вікна дув протяг. Простуди з'являлися одна за одною — нежить, кашель, грип, ревматичні болі всіх видів. Невдовзі вони перейшли на руки, потім на шию, якось, коли він розсміявся, застрайкував правий бік обличчя. В цьому плані після битви у Фландрії він був вразливим.

— Знаєш, у нас в конторі є такий жартівник. Коли я зайшов, він вигукнув: «Петерсене, оце сюрприз — у вас що, сифіліс?» Усі засміялися, а мені наче хтось ножа в тіло увігнав.

Він замовив ще один коньяк — мене це подивувало, адже раніше він був зовсім непитущим, а тут п'є ще до обіду. А потім, старанно вимовляючи склади, так ніби він відкривав замок зі складним ключем, він промовив: «Феноменологія».

Це звучало, не як розмова із самим собою, але й не як повідомлення. Я запитав:

— Ти хочеш займатися в тропічному лісі філософією?

— Це слово має так само мало спільного з філософією, як і артилерійська бригада верхи на конях з військовою справою.

— Та з чим же тоді, заради бога?

— Це просто слова, складні слова.

— Ти маєш мені трохи детальніше розтлумачити.

— Тут усе зовсім просто: лікар, до якого я тоді звернувся, пророкував мені, що «якщо хтось і має перспективи заробити собі параліч, то саме такий як я», той, кому вже добре попсували нерви. І як це можна помітити? Якими є перші ознаки? Проблеми з вимовою. Це стає помітно саме з такими словами. Так само і з конем, коли в нього наближається параліч, то він спершу натикається на складніші перепони. Щось подібне ти маєш уявити собі й зі словами. Я також щовечора просвічую свої зіниці.

— Вальтере, викинь це з голови.

— Тобі добре казати. Я ще тоді сказав, що мені гаплик.

Справжнє жахіття — товариш просовує слова, ніби чутливі вусики в загрозливу темряву. Страшно для того, хто знав його раніше. Очевидно, страх завдав йому більше шкоди, ніж сама хвороба.

— Я думав, що того, хто колись вистояв на Соммі, вже нічого не може збити з пантелику.

— Напевне, це справді так. Але коли ми виходили на передову, було страшно. В Бразилії я піду вглиб країни. Хочу там також пити: жовта лихоманка, малярія, болота — це відмиває.

Вальтер охоче заходив у межову зону. У прагненні безслідно зникнути він нагадував Цербіно — це бажання було глибоко обґрунтоване й, напевне, інстинктивне. Померлу тварину рідко знаходять. Коли одна з моїх кішок захворює, вона шукає собі тихе містечко у дровітні або стодолі, щоб там померти. Цей неспокій треба розуміти символічно; Велика подорож відкидає попереду свою тінь. Багато людей планують поїздку незадовго до власної смерті.

Форму страху, в якому я застав тоді свого друга, лікарі називають паралізофобією. Це окрема хвороба, і деякі люди, які на неї страждали, наклали на себе руки, хоча й не мали ні найменших ознак паралічу. Проте у Вальтера були певні причини для побоювань. Але насамперед він мав кепського лікаря.

Ця фобія є підвидом страху перед божевіллям, яким часто страждають інтеліґентні люди. Такі страхи мають мало, а то й нічого спільного з хворобами, які кружляють навколо них, ніби привиди. Але уявна хвороба за рахунок фантазії, яка тут включається, може завдати людині більше шкоди, ніж сама недуга.

Страх особливо відчувається на підході до позицій — тут Вальтер мав рацію. Опісля для цього залишається мало часу — реальність заступає місце фантазії. Тож «страх збожеволіти» є радше вказівкою присутності розуму. Між манією і божевіллям лежить глибока прірва. Коли її перескочити, розум опиняється серед нового ландшафту. Цілком можливо, що тоді він почуватиметься звільненим від страху — принаймні існують відомі стани ейфорії такого роду. Але також може статися так, що він остерігатиметься повернення. У Гельдерліна можна знайти місця, які на це вказують. Ніцше приймає загрозливу позу перед доктором Ланґбеном[205], «німцем, подібним на Рембрандта», який хоче його «повернути».

Ейфорію можна розглядати як своєрідну посвідку, якою дух тимчасово звільняється від природи. Демонструє цю ейфорію сам дух чи просто природа звільняє дух від його мук? Коли кати вичерпали своє мистецтво, катуючи Дам'єна, було чутно, як той почав сміятися[206]. Тут перед тиранією проведено межу.

Померти складно, але це вдається. Тут кожен ставав генієм.

Пиво й вино II

Надмірність — це питання не субстанції, а характеру. Залежність може виробитися як від вина, так і від найрізноманітніших напоїв.

Ще греки нарікали на пиття як під час симпозіонів, так і перед ними. У Спарті пити було заборонено, деінде це також не віталося. Оскільки в компанії сиділи довгий час, дехто вертався додому сп'янілим, хоча по ходу святкування за «другим столом», тобто після трапези, вино було сильно розведеним. Сам сенс симпозіонів полягав у вільному та радісному розкритті власної особистості, насамперед у розмові, деякі з них дійшли до нас у переказах і протягом двох тисячоліть стали нашою неоціненною спадщиною. Вважалося, що навіть музика заважає розмовам; так, у Протаґора є одне місце, де він говорить про те, що будинки людей із низьким рівнем освіти потребують флейтисток, оскільки їх мешканці не спроможні скласти одне одному товариство власною особистістю та бесідами. Тому там за великі гроші купували чужі звуки, тоді як для розмови серед освічених людей присутність музикантів, танцюристів і акторів тільки заважала. Коли починалося справжнє застілля, флейтистку після пеану[207], який вона супроводжувала, відпускали. Буркгардт припускає, що вибирали для цього скоріш старшу особу, ніж молоду й гарну. Про те, що принаймні були винятки, свідчить образ чарівної флейтистки-рабині біля трону Людовізі[208]. У римлян симпозії огрубіли — тут можна порівняти як екстреми застілля семи мудреців чи Платона і застілля Трімальхіона[209]. Цей вільновідпущеник, який страшенно розбагатів на війні, пропонує своїм гостям та утриманцям програму, що навіть перевершує наше телебачення.

Нерозбавлене вино пили під час узливань та діонісій; тут сильне сп'яніння належало до свята. Ми знову і знову натикаємося на різницю між гуманістичним та культовим наближенням, між чистою радістю спілкування та чимось іншим, що поглиблює або вивищує, поміж святом і святкуванням, межі між якими все більше стираються. Вино також має своє демонічне та ієрархічне письмо, свою доступну всім веселість та свій ієрогліфічний стиль з несподіванками, від яких сміх застрягає в горлі. На наших давніх картинах часто натрапляємо на такий прояв, так ніби яскраве світло відбивається від тьмяних дзеркал. Це світло йде від святих і від катів та губиться разом із божественним світлом. Обличчя набувають особистої гідності, оскільки індивідуальність, що, своєю чергою, тане через певну кристалізацію, стає воднораз конкретнішою та абстрактнішою. Ван Ейк і Мабюз, Гольбайн і Франц Галс, Ренуар і Мане, а потім майстри світлин.

Вицвітання і вибілення створює тло для нових картин; планерування літака готує місця для посадки. Ми запитуємо себе: чи є тут справді щось нове, якісь нові форми повернення? Сміх завмирає — це справді так, але за ним слідує інший сміх, сміх впізнання. Якщо ми хочемо віднайти цей образ, то маємо звернутися до архаїчної пластики й знаходимо його — як, наприклад, у посмішці Аполлона Тенейського[210]. Ми також можемо зустріти його в таких місцях, про які навіть не здогадувалися, наприклад у Мексиці. Є форми сп'яніння, до яких дух спускається, ніби в етруські гробниці.

Поет засвідчує свою свободу в поезії, як кішка засвідчує її у всьому своєму єстві. Тож після цього не має дивувати, що обоє так часто дружать. Поет здобуває свободу у слові; жодна недоля, жоден примус не можуть домогтися того, щоб він поступився або відійшов від неї. Якщо поет керує словом, то навіть його мовчанка говоритиме.

Кішка не слухається наказів. Вона приходить або добровільно, або взагалі не приходить. Вона не дозволяє собі здеградувати до циркової фігури, як собака, мавпа або свиня. В цьому аспекті наша домашня кішка репрезентує свій родинний тип чистіше, ніж лев або тигр, дресура яких залишається ризикованою справою.

Кішка не «служить», як собака, вона не дає одягнути на себе фрак. Вона не дозволяє приборкати себе, це суперечить гідності, до якої вона має відчуття і якої тримається. Вона також не вдається до гавкоту й кусання, намагається всього цього уникнути. Коли її оточують і вона не знаходить виходу, то б'ється до смерті.

Бодлер був другом кішок; він проник в їхню сутність, як і в сутність інших тварин. По цьому можна впізнати поета; він відчуває більше, ніж чарівність імпресіоністичних барвистих плям. Зрозуміло, що він також кохається у вині, якому присвятив цикл чудових віршів.

Але у вині також криється висока свобода; вона має свій особливий, власний вимір. Вино є дарунком богів та вимагає, щоб із ним поводилися відповідно до його статусу. Вино не пасує до країн туману й не надається до шалених пиятик. Картина масового пияцтва, яку описує Достоєвський у Лондоні і які ще недавно на півночі у дні зарплати не були рідкістю, наскільки я пригадую, лише один раз трапляється у винному краї, а саме в Женеві.

Я припускаю, що Бодлер, якби його запитали про батьківщину Ґамбрінуса, не задумуючись назвав би Бельгію, хоча він заледве знав про те, що Ґамбрінус, якому приписують винахід пива, був фламандським королем. Бельгія була для Бодлера країною протесту, пристановищем грубого безкультур'я, важких коней, великих собак і пива. Собака був для нього істотою, якій стає зле, якщо вона вловлює носом вишукані запахи, зате мліє, коли відчує запах екскрементів, які може й проковтнути. Собака любить кал, німецьке слово «Köter[211]» відповідає цьому відчуттю.

Пиву надають перевагу в країнах,

Порівняно з вином для пива кількість має велике значення; це засвідчує вже той спосіб, яким його п'ють, та об'єм посудин, в яких його подають. Винятками тут можуть бути важкі, гіркі, темні сорти, що мають шапку коричневої піни, — його подають у срібних кухлях пізнього ранку за розмовою про клопоти, яким можна лише позаздрити.

Пиво не п'ють маленькими ковтками. В один мас[212] може вміститися багато келихів вина. В процесі пиття, навіть якщо ми розглядаємо його як механічний акт, має критися особлива насолода — затишне святкування, яке нібито постало з картин Якоба Йорданса, створює враження, що людина вдихає рідину. Це відгомін тих часів, коли замість пива з кухлів пили мед із рогів.

Витривалість під час пиття належить до божественних чеснот. Одін, верховний бог, загалом п'є стримано, обираючи особливі соки, наділені чародійною силою: мед поетів[213]. Він викрадає його хитрістю у дочки велетня Ґуттунґа, яка його охороняє. Так він стає королем поетів, проте заради напою з джерела Міміра, який надає мудрість, йому доводиться пожертвувати одним своїм оком. Ця дивна криниця на крайній півночі є доповненням до дерева пізнання; знову й знову на численних картинах міф і казка зображають ціну, яку треба було заплатити за мудрість. Питво, що надає колосальну, але однооку, циклопічну силу. Ми нічого не можемо забрати у природи, не зазнаючи власних збитків.

Тор, що після Одіна є другим і головним божеством, від якого германцям найважче було відмовитися і якому вони ще довго зберігали вірність, був відомий як любитель велетенських застіль. Приклади такого святкування він демонструє в замку велетня Утґардлокі, в якому проводить ніч зі своїм почтом та своїми цапами[214]. У залі його викликають на змагання, на демонстрацію сили під час їжі й пиття, на боротьбу й підіймання тягарів. І хоча Тор застосовує там свою божественну силу, він не зовсім готовий до такої гри, оскільки стає до герцю з матір'ю титанів, самою Землею, яка кидає йому виклик. Вона бореться, як стара няня, як пані Елле, в якій втілюється її вік, вона постає як кішка, за якою ховається Мітґардський змій[215]. Тор намагається припідняти матір титанів, але тільки вигинає її спину, тоді як голова і хвіст все ще залишаються на землі. Врешті настає черга рога, який треба спорожнити. Тор тричі прикладається до нього, але коли зазирає досередини, то бачить, що тільки ледве відсьорбнув. Проте велетень зізнається йому, що той таки добряче відпив, оскільки ріг своїм гостряком був занурений у світовий океан, а через страхітливий ковток морська вода відійшла далеко від берегів. Відплив у ті часи вважався повторенням дива.

Одіновий мед поезії, що дарував красномовство, нагадує нектар, «у дев'ять разів солодший за мед», завдяки якому боги-олімпійці здобували безсмертя. Загалом у асів[216] грубші риси, ніж в олімпійців, хоча вони й мають з ними спільне походження, багато в чому їм рівні, а іноді й перевершують їх.

Що стосується їхнього походження, то я не можу утриматися від невеликого відступу, який спирається на читання Светонія. У нього, як і в інших авторів, є нотатка про те, що тирренці, як і етруски, також загалом називали своїх богів асами («Asen» та «Aeser», ісландською — «Aesir»). Так само етруського походження є пророцтво оракула про удар блискавки. У своїй біографії Авґуста Светоній згадує серед передвісників наближення його смерті ось такий епізод: у споруджену на його честь колону влучила блискавка й випалила з імені CAESAR AUGUSTUS літеру С, так що залишилося AESAR. З цього зробили висновок, що Авґуст через сто (римське С) днів перенесеться до богів.

Як і будь-яке пророцтво оракула, тут також усе зводиться до випадковості, яка трапляється вкрай рідко, але не рідше, ніж головний виграш у лотереї. Це нічого не змінює в глибині мантичної[217] перспективи, завдяки якій такий фактор тільки й можна сприйняти.

У Валгаллі, золотому палаці асів, учти проходять не з нектаром, а з медом. Туди потрапляють і полеглі воїни, так звані ейнгерії, які в день кінця світу стануть пліч-о-пліч із Одіном в боротьбі проти велетнів. Їхнім ватажком є Суртур[218], що з'являється разом із вовком Фенріром та Мідґардським змієм, а його меч сяє «яскравіше за тисячу сонць». Без людей не можуть втриматися ні аси, ні олімпійці.

З Валгаллою межує чарівний гай Ґлазор[219]. Там після ранкового пиття роз'їжджають на конях ейнгерії й готуються до останньої битви. Ейнгерії, «самотні бійці», одержують запрошення сісти до столу Одіна — як друзі, так і вороги, байдуже, за яку справу вони полягли на Землі. Це нагадує афоризм Ніцше: мова йде не про добру справу, а про добру війну.

У гаю Ґлазор б’ються на повну силу; удари бувають смертельні. Але на вечір рани затягуються; ейнгерії збираються за столом Одіна; там у золотих кухлях їм подають мед.

Валгалла належить до тієї самої категорії, що й християнське Чистилище — це його відповідник у здоровому, вільному та безстрашному світі. Валгалла також є місцем випробування та передпокоєм. Вона минуща, так само як смертними є боги й ейнгерії. Ейнгеріїв у християнській традиції назвали б «душами» або, можливо, «бідними душами»; вони також гинуть у вогні світової пожежі. Не лише Одін, але й Альфадур[220], про якого ми нічого не знаємо, переживе світову пожежу.

Боги й ейнгерії живуть у великих залах і довший час, ніж люди, залишаються неушкодженими. Цей зв'язок подібний на зв'язок між ідеями та їхніми втіленнями або між родом та індивідами. Проте ідея та рід також мають свій час. Хвилі швидкоплинні, але й самого моря колись більше не буде.

Валгалла відображає залу скандинавських вождів та заможних селян. Усе це можна назвати й навпаки: зала сублімується у Валгаллі. Господар дому засідав на високому троні, на місці Одіна. В Ісландії це був ослін, який перед заселенням нових земель кинули в море й оселилися там, де ослін прибило до берега. Таким чином був заснований Рейк'явік. Могло так трапитися, що головна зала приймала велику кількість чоловіків, синів та кланових родичів, соратників та слуг, особливо в неспокійний час. Усіх треба було утримувати протягом зими, справа спрощувалася, якщо восени на берег викидався кит. Для перемов, які відбулися після падіння Торкеля Блундкетільзона[221] та поєдинку двох богів, на тінґу[222] зустрілися до семисот чоловік.

Про що говорили й домовлялися в залі, як уславляли подвиги батьків та свої власні, яких співали пісень або складали імпровізовані вірші — про все це ми детально знаємо із саг, збірка яких стала неоціненним даром, що нам залишив Сноррі[223].

Довгими є ночі, довгою є зима на півночі, яка зливається в одну-єдину ніч. Створюється враження, ніби щось готується, як у переймах, з чого має народитися дія. Селянський хлопчина, що має тільки меч і вовняну свитину, вирушає до двору норвезького короля, де впадає у стан якоїсь апатії, відсутності, що часом трапляється у його віці. Він лягає за пічкою і скніє там, а товариство його майже не помічає, ба навіть кепкує з нього. Так минає зима, аж поки сновиду починають діймати насміхи. Він виходить з-за печі й завойовує собі повагу тим, що приборкує найсильнішого королівського берсерка.

Згадка про ці ночі має привернути нашу увагу лише однією обставиною, яка належить до внутрішнього кола нашої теми: до входження.

Трапеза мала свою ієрархію. Найвищим тут вважався блот[224], він був особливо священний та присвячувався богам. Пиво, що стояло приготовленим у величезних казанах, також освячувалося особливим способом. Пізніше християни почали вважати такий звичай недобрим. І так само як вони зберегли собі коней, але тільки для верхової їзди, а не для жертвопринесення, подібним чином вони залишилися великими любителями пива, але вже без жодного стосунку до богів. Інакше то вже була б якась чортівня. Серед різних дивовижних справ святого Колумбана[225] розповідають про одну, коли він спричинився до вибуху казана із пивом, осінивши його хрестом. Те пиво було присвячене Водану[226], а навколо казана зібралися свеви[227] — кажуть, що їхньою мовою він називався «cupa[228]». Це може бути латинізована форма від німецького «Kump» або «Kumpf», як то мовлять у них донині.

Ось так сиділи вони всі разом, чекаючи на Вода, або Водана, який зі своїми кіньми, собаками та вепрами перетворився на Дикого мисливця, але залишався могутнім навіть у часи після Карла Великого. Ще донедавна селяни в Гольштинії залишали останній сніп «для Воданового коня»:

Під час культового сп'яніння зазвичай наставала тиша. Тут бракувало піднесеного настрою святкового бенкету зі співами, тостами, єдиноборствами, змаганнями, хто більше вип'є або швидше спорожнить ріг.

Ріг залишався «серцем застілля» — як і меч, він належав до клейнодів. Пиття мало глибшу причину, ніж спогад про подвиги батьків і пращурів чи навіть заклинання міфічного світу. Все це слід було відкинути, воно мало залишитися зовні, разом із поняттями hold («прихильний») та unhold («злий»), heil («рятівний») та heillos («проклятий»), поки вони сиділи разом та пили, ніби всередині дерев'яного корабля, в якому ставало все тихіше й спокійніше, тоді як внутрішній рух наростав.

Ось уже й зовнішній світ шле пророцтва, віщування. Шуми, що долинають іззовні, стають закличними, сповіщальними. Вухо вловлює зовнішні звуки: гавкіт собак, крики птахів набувають вказівної сили. Погляд стає іншим; він проникає крізь стіни, навіть крізь те, що відбувається, сягаючи далекого майбутнього.

Вогонь мерехтить, господиня раз по раз зазирає досередини, деякі з цих господинь славилися своїм мистецтвом готувати блот; ішлося не лише про спосіб варіння, а й про дотримання суворої чистоти будинку і начиння — саме від цього залежала сила пожертви. В одній із ранніх саг мовиться про те, що чоловіки, які збиралися напасти на якийсь двір, хотіли прискорити коней, бо якщо в матері буде достатньо часу приготувати блот, то сини не зможуть утриматися від спокуси.

Ріг «передається з рук в руки навколо вогню»; чоловіки вбирають у себе силу, але не ту силу, яка надає нездоланного гніву берсерків. Ця сила не вихоплюється полум'ям назовні, вона не криється в мечі, не стає шаленою, ґвалтівною. Ця сила є радше тихою й мирною, але також і гнітючою. Час розтягується нестерпним чином. Це не означає, що він стає довгим, а те, що він напружується так, що готовий розірватися. Він втрачає тривалість і здобуває вагу. Він стає здатним різати й притискати, стає часом долі й часом норн[229].

Саме так пояснюється тиша, що її переривають то зітхання, то стогін. Тут виплітається щось сильніше за військо і зброю, навіть більше за полум'я Суртура: підступає діяльна доля. Це перейми перед народженням.

Вони вщухають не раптово. Голоси ззовні стають тихішими, майже вмовкають. Вогнище, навколо якого передавали ріг, горить не мигаючи, мирним сяйвом, яке крилося в серці благословенного вогню. І ось вони підступають; кожен це відчуває, кожен це знає, та й байдуже, відчувають саму постать чи тільки сяйво, яке вона випромінює. І ось уже часу більше не існує.

І ще довго залишаються відблиски на обличчях, волоссі, зброї та одязі. А також в очах, які дивляться в далечину на прийдешнє.

Так пояснюється безстрашність. Хто був на такій учті, той збереже бадьорість аж до палаючої зали. Вона проведе крізь полум'я. Саме так слід розуміти той жах, який паралізував великі населені міста, коли там висаджувалася жменька вікінгів.

Коли відбувається наближення, щось стає інакшим у будові світу. Речі переплітаються по-іншому, адже змінюється час. У час, який піддається вимірюванню, у буденність, а також у хронологію історії входить щось інше.

Те саме трапляється й у витворі мистецтва, особливо помітно — у музиці. Час мусить бути скасованим, але він має страшну вагу. Аби його підважити, людина прикликає «руки богів», а саме через жертвопринесення — offaron, operari означає «працювати». Тут присутній біль, щоправда, біль і зусилля, які поєднані специфічним зв'язком із часом як таким: біль творення. Про нього мали щось чути факіри, спокутники й колінкувальники; вони поводяться як діти, що імітують дійсність.

Діти бавляться з дерев'яними рушницями, але справжні рушниці також є іграшками.

У того, хто здатний бачити візії, аура стає видимою; з фізичного світу нам знайомі подібні впливи. Імпульси змушують світитися газові хмари, водночас речовина стає прозорою. Барви більше не проміняться, вони розчиняються у м'яких потоках, переливаються через край речей, які є їхніми посудинами.

Відзвуками ми насолоджуємося, коли відчуваємо особливу приємність, наприклад, виходячи із сауни на сніг, після довгого посту, після одужання, а також під час тривалого споглядання витвору мистецтва. Витвір, але також і людина можуть стати надто сильними; ми маємо заплющити очі або відвернутися.

Коли Мойсей повернувся із Синаю, він мав затулити своє обличчя: сяйво було надто яскравим для його народу. Все це види просвітлення, які швидко втрачаються, але діють вони ще довго. Існування у вищому сенсі означає постійне повторюване наближення.

Мистецтво, якщо воно взагалі є «значущим», повинне бути існуванням у вищому сенсі, а центральним питанням історії мистецтва має стати питання про те, чи вдалося і наскільки вдалося наближення. Митець це знає чи, радше, відчуває, і йому відомий невпокій, пов'язаний з творенням, творчі муки. Вони неминучі та, як невидима серцевина вогню, пов'язані не з досягненням, а з його сенсом. Саме так можна пояснити страх перед публікою, який відчувають найбільші міми, музиканти й співаки навіть на вершині слави. Вони здогадуються, що мають віддати щось більше й щось інше, ніж просто віртуозність.

Про гробіянізм[230]

Після того, як прийшла нова віра, германці й далі бенкетували разом, але охрещені не пили того пива, яке було освячене богами. З цього можна зробити висновок, що таке освячення пов'язане з блотом. Так, аж до наших часів перед кожною трапезою промовляють молитву, й не лише «за столом Господа».

Інше питання полягає в тому, чи за особливих обставин справді додавали до казана якісь особливі компоненти. Аж до модерної доби раз по раз можна було чути про такі доволі сумнівні та заборонені «щеплення». Особливо часто згадується блекота, споріднена з відьомськими мазями. Про зміни свідомості, які вона викликає, дізнаємося з Гайманнової праці «Вплив скополаміну порівняно із психопатологічно-електроцефалографічним дослідженням». Зокрема, спостерігалися сильні викривлення у сприйнятті часу.

Додавали такі інгредієнти чи ні — все це має не більше значення, ніж ключ від комода або від будинку. Гакслі переоцінив їхню роль. З другого боку, будь-яка модуляція сприйняття часу має педагогічне значення: скорочення часу, яке сягає свого максимуму в оргазмі, так само як і розтягування часу під час мук катування.

У північних країнах п'ють споконвіку. Кількість питва, що тече з рога або кухля, не слід розглядати як неістотну. Все це є доволі суттєвим. Йдеться про пиття, яке не має тамувати спрагу, принаймні не звичайну спрагу. Слоган однієї броварні, який я останнім часом постійно бачу на рекламних плакатах, уловив саму суть: «Спрага стає приємною завдяки пиву».

Картинка до цього слогану здається мені не такою вдалою: освітлена яскравим сонцем пустеля, над якою ширяє, ніби фата морґана, повний по вінця та запітнілий від роси пивний кухоль. Як мало ця спрага має спільного із сухою спекою, можна побачити, якщо спостерігати за пастухом, який п'є в пустелі. Ковток, який він робить зі свого шкіряного бурдюка, є радше боязким, принаймні помірним. Швидке споживання великих кількостей навіть чистої води може стати небезпечним. Усі ці пустельні мешканці худорляві й видублені, як ящірки. Мухаммед знав, чому він заборонив вино, навіть якщо не зважати на те, що він не залежав від нього, тобто залежав так мало, як і той, хто сидить у скарбниці, залежить від ключа до неї.

Непомірні застілля й бенкети характерні для германських учт. Навіть із міфів відомий вепр і цап, м'ясо яких постійно наростає, хай скільки відріжеш, а також пивні роги, які були невичерпними.

Ця непомірність, як і кожна річ, має свій зворотний бік, адже вона позначає не лише того, хто ніжиться у ведмежій шкурі, але й мисливця, який цю шкуру здобув. Він уполював ведмедя старим добрим способом із своїми собаками та з холодною зброєю в засніженому лісі. А отже, тут відбувалося ще дещо, без чого цей світ не був би таким, яким він є. Та й яким був би цей світ без вікінгів і варягів, ґотів і вандалів, англів і саксів, франків і алеманів?

У будь-якому разі, тут міститься місцеве або часове занурення в грубе задоволення, якому надають перевагу такі типи, як Тримальхіон[231] або Ґарґантюа. У германців все це набуває ще більшого масштабу, адже безмірність належить до їхньої натури.

Мед і пиво більше придатні для тяжких часів, тоді як вино тут поступається вже за своєю суттю. У Ціммернській хроніці[232] описується візит у замок одного райнського графа, для якого розлити коштовне вино вважається геройським учинком. Якщо гість прокидався з важкою головою, господар уже стояв біля ліжка і збадьорював його за допомогою чималої карафки з вином. Давнє володіння за короткий час пропивалося спадкоємцями.

Як відомо, надмірне пиття горілки винищувало цілі індіанські племена. Під час однієї морської подорожі Крайньою Північчю я щоранку бачив трьох примар, які витріщалися на сніданок: капітан з інженером та першим помічником — бліді, виснажені, кволі після нічних ексцесів. На Шпіцбергені ми причалили в порту, де напередодні роздали місячний раціон міцних алкогольних напоїв. Серед будинків, чиї мешканці довели своє сп’яніння до стану затьмарення, панувала мертва тиша. В цих широтах заборона алкоголю стає актом самозахисту, інстинктом самозбереження.

Застільні звичаї на кшталт рога, який по черзі передається по колу, були запозичені з гільдій та цехів, від крамарчуків у бурсах, земляцтв у високих школах. У певні часи та в певних місцях компанійське життя лицарів і ченців, студентів, вагантів і наймитів доходило до страшного здичавіння, бездуховної ненаситності. Відомості про приготування до весіль та інших фестин дають підстави підозрювати, що для вишуканих насолод залишалося небагато місця. Мав місце rage du nombre[233], який нагадує Рабле, у творах якого, наприклад, на сніданок споживали три тисячі шістсот баранів, а після облоги міста вичісували гребенем з волосся гарматні ядра; сам гребінь мав зубці зі слонових бивнів. Загалом ненажерство змальовується в позитивному світлі, щойно його описом займається автор високого класу. Типовим прикладом тут є Фальстаф Шекспіра; навіть пуритани змушені були його любити. Автор обертає на золото те, про що розповідає, принаймні надає блиску фламандського натюрморту.

In natura[234] такі типи мають менш привабливий вигляд, наприклад лицар Ганс фон Швайніхен (нар. 1552), який служив одному збанкрутілому силезькому графу, головним чином дудлячи з ним кухоль за кухлем. Подібно до Фальстафа такі графи були оточені несамовитими спільниками, що особливо характерно для доби бароко.

Гріммельсгаузен у «Симпліциссимусі» змальовує картину жахливої стагнації, до якої призвела Тридцятилітня війна. Від тих часів ми так остаточно й не вичуняли. XVII сторіччя позбавило нас того, що здобули інші країни, огрубило те, що деінде було розмежоване й пом'якшене. Середина постійно перебуває в небезпеці обернутися на тік, на якому молотять збіжжя — не лише своє, але й чуже.

Перехід до планетарного порядку можна впізнати по тому, що переваги й недоліки географічного положення відходять на задній план. Так, Англія втратила якість острова, й може статися, що ми втратимо якість середини.

В університетах гробіянізм завжди знаходить собі місце й охоче маскується під академічну свободу. У середньовіччі було неможливо чи принаймні небезпечно перебувати за межами своєї вітчизни поза земляцтвами, які хоч і давали захист, але й примушували до надання певних послуг. Коли лис (студент-неофіт) ставав буршем (бувалим хлопом), то робив усе так само.

Також і серед кадетів та гімназіастів цілком звичним явищем був пеналізм[235]. Викоренити його, принаймні частково, вдалося лише у XVIII сторіччі. Ще перед Першою світовою війною не вхожі до корпорацій вважалися «дикими» — їм приписували таємні вади.

Проте закритий порядок пішов студентам на користь. Вони могли виступати проти міщан та навіть проти місцевих правителів. Аж до часів рококо було звичною справою, що чоловік мав при собі зброю й цим показував, що є вільним; від часів революції носіння зброї обмежувалося службою. Там, де влаштовували бучні святкування, а під рукою виявлявся меч, годі було уникнути кривавих зіткнень. Про це є купа свідчень не лише у романах, але й у мемуарах. Виходили за двері й робили свою справу. У «Симпліциссимусі» описаний двобій між вершником і піхотинцем, який здобув перемогу завдяки оманливому випаду. Несподіваним ударом після вдаваного нападу володів також Казанова, який завдяки цьому відбував свої дуелі майже як рутинну справу. Принаймні він похвалявся цим, так само як і тим фактом, що одного кельнського журналіста, який говорив про нього як про «горезвісного» Казанову, покарав ратановим ціпком.

Укол, в якому не надто важлива брутальна сила, виглядає елегантніше, ніж різаний удар. Усе це видно навіть у природі, приміром у брижача, водяного птаха, якому Лінней дав ім'я Philomachus pugnax. Під час парувального сезону тут, як на середньовічних місцях фехтування, доходило до церемонійних удаваних поєдинків.

Германець під час фехтування охочіше вдається до різаних ударів. «Колюча» зброя має для нього менший престиж, так само як кішка порівняно із собакою, вино порівняно з пивом. Щоправда, у Єні ще за часів Лаукгарда[236] фехтували рубаним ударом та уколом; при цьому доходило до гротескних стрибків. Коли укол не заторкував кістки, а лише проходив крізь плоть, тоді казали, що «пташка насрала».

Мензуру[237], подібно до бою биків, що став безкровним у Південній Франції та Португалії, можна розглядати як перехід архаїчного релікту у спорт, якби тільки з ним не були нерозривно пов'язані старі й нові забобони. Querelles allemandes[238]: партнери сперечаються про речі, яких уже давно не існує.

За своїм головним призначенням, тобто як випробування для вступу до чоловічої спілки, фехтування застаріло. Без постійної традиції воно було б просто одним із видів спорту, менш небезпечним за бокс, лижні перегони, футбол. Щодо «випробування характеру», то кермування робить надійний відбір. Потім іде перший самостійний політ, стрибок з трампліна та інші випробування в межах динамічного світу. І врешті можна стати своєю людиною як у фехтувальному залі, так і в космічних польотах, але все-таки, як каже Шлаємахер, залишатися нікчемою.

І це, напевне, одна з найтрагічніших фігур сучасності: людина, яка опанувала modus operandi[239], але програє в субстанції. Досконала навіть у занепаді.

Цитуючи Лаукгарда, ми знову опинилися у вужчій темі, адже ми ще «не полишили пива». Це не означає, що Лаукгард (1758–1822), студент теології, магістр, волоцюга, солдат у Фрідріха і у французів, колишній пастор, автор романів, задовольнявся пивом. Він був достойним учнем Карла Фрідріха Бардта[240], який у Ґіссені читав лекції з теології, обіймав посаду генерального суперінтендента[241], а 1792 року віддав Богові душу як господар винного шинку у Галле. Його прізвисько було «Бардт із залізним чолом».

Бардт мав симпатію до Зальцманна, Базедова[242] та філантропічних ідей, які починали скрізь пробиватися, — до кожного пом'якшення звичаїв, які Лаукгард обзивав «petit-maîtrerei[243]». Він не помилявся, коли вважав осідками petits-maîtres Ляйпциґ та Ґеттінґен. Якось, коли він уже не знати в якому із цих міст влаштував застілля зі студентами, свою склянку для шнапсу він прив'язав мотузкою до руки, аби випадково її не проковтнути, як він пояснив подивованому товариству.

У нього поєднувалися всі риси первинної гробіянської приязності — смітити грішми за рахунок філістерів, яких ти «доїш» та з яких насміхаєшся, постійна готовність до бійки або до братання та до гамірного бенкетування до світанку.

Поглинання величезної кількості пива не могло тривати довго, якщо пиво варили міцне. Але таким чином можна було продовжити fidelitas[244]; тож повне сп'яніння наставало не одразу. Деякі «пивні» села були відомі своїми легкими сортами, які можна було варити лише влітку. Щодо Лаукгарда часом було неясно, чи він ще п'є чи вже знову п’є. До обіду він у нічній сорочці та з довгою люлькою сидів за одним із столиків, виставлених на ринковій площі, й приймав відвідувачів; траплялося, що в такому вигляді він ішов на лекції.

Гумор також був тоді гробіянським; його улюбленою формою була витівка, найчастіше за чужий кошт. Бідолашного доглядача на ім'я Ойленкаппер Лаукгард та його почарківці доводили ледь не до самогубства. Найкращим жартом вважалося «дзюрення». Для цього збиралися в коло двадцять чи більше почарківців, бажано перед будинком, у якому мешкав професор зі своєю панією, та після надмірного споживання рідини під непристойні балачки спорожнювали свої сечові міхурі.

Лаукгард любив непристойності; вони були головною його розвагою. Він також постійно полював за новими словечками й виразами. Зокрема, він пишався тим, що зібрав багату колекцію непристойностей, але скидається на те, що цю його працю було втрачено, хоча, можливо, колись вона таки знайдеться, подібно до «Ста двадцяти днів Содому» маркіза де Сада. Зараз для цього був би доволі сприятливий час.

При цьому Лаукгарду годі відмовити в інтелекті; він володів новими й давніми мовами, був начитаним у класичній та сучасній літературі, добре знав Біблію. Його висновки завжди були влучними. Стічні води історії та суспільства залишались би в стагнації та були б недослідженими, як болота в Caput Nili[245], якби в них не заглиблювалися такі голови як Лаукгардт. Тут варто також назвати й Ройтера з його «Шельмуфським[246]».

Масні жарти особливо пишно квітнуть у вузькому, затхлому повітрі несвободи. Люди пиячать, влаштовують бійки та говорять усілякі непристойності, оскільки кращого годі тут чекати. Скільки енергії марнується на різні жарти, можна уявити собі за зразками з непристойних антологій на кшталт «Господині на річці Лан[247]».

Тут ми торкаємося засадничої різниці в порівнянні з класичними ледарями у ведмежих шкурах; у цьому плані вони дотримувалися правил пристойності. Вже Таціт вихваляв за це германців[248]. Головне, що в них не було якихось неписаних правил. Вони пили й фехтували, коли їм заманеться; власне, це було майже постійно. Обмеження сподвигнуло б їх радше до протилежного.

Коли ми запитуємо, чому сьогодні свобода більше не є в певному сенсі загальною свободою, то спершу звертаємо увагу на простір. Але вже тоді простору могло бракувати. Доводилося усамітнюватися в лісі, щоб знайти там свободу. І такий «ліс свободи» існує ще й досі, навіть посеред світових метрополій.

Важливішою є інша передумова свободи: тоді не було страху перед смертю. А це змінює світ. Раніше було багато простору й мало страху. Сьогодні все менше простору і все більше страху. Все це нічим не змінює свободи, яка досі залишається так само близькою й доступною. Монтерлан[249] про це гарно сказав:

«La liberté existe toujours. Il suffit d'en payer le prix[250]».

Той, хто жадає свободи задурно, виказує те, що він її не заслуговує.

«Пиво й вино» — цей огляд трохи вийшов із берегів і далеко нас завів. Ключова різниця між ними полягає в тому, що пиво є напоєм дещо незграбнішим, але ця різниця стирається, якщо спуститися до відкритого погреба.

Шляхетна природа вина не надто пасує до пиття з примусу. Проте більше рабів було у винних країнах. Але все це належить ще до переддвір'їв. Коли наростали хвилі святкування, танули й відмінності. Раби ставали господарями під час Луперкалій[251].

Ми наближаємося до свободи — відчуваємо звільнення, насолоджуємося ним під час святкування. Те, що в сп'янінні криється свобода не лише для закоханих, але й для жебраків та вбивць, показав у своєму циклі Бодлер.

Вивільняє зовсім не забуття. Тут радше забуття провіщає наближення свободи. Стареча забудькуватість показує, що єство починає «відступати зі світу явищ». Багато речей стають неважливими. І хоча сп'яніння — то лише алегорія, проте в часі воно звільняє від сутої події, від зміни фактів.

Алегорії залишаються. Навіть Гельдерлін якось казав: «Прожив, як боги, я раз один» — й не більше.

Слідами Мопассана

Нудьгуючи в окопах, я разом зі своїми товаришами часом розважався тим, що розбирав нерозірвані боєприпаси, які валялися на землі. Я облишив це заняття тільки тоді, коли зазнав невдачі з невибухлою гранатою від англійського гранатомета. Крихітний капсуль із гримучою ртуттю вибухнув сильніше, ніж я припускав. І хоча я правильно визначив його за формою, тобто як капсуль-запальник, але недооцінив його вміст. Мені ще пощастило, що я поплатився за це тільки подушечкою великого пальця. Щось подібне сталося зі мною, коли через кілька років я спробував дрібку гашишу.

Деякі інші інциденти я хотів би тут опустити. Одне слово, під час війни багато читають, або принаймні така можливість є у тих, хто надає перевагу книжкам перед картярською грою чи безкінечними балачками. Видовищна частина війни, яка відіграє головну роль у повідомленнях, є крихітною порівняно зі своїми сірими смугами — нудьгою й чеканням. Місяцями чекаєш на те, що має відбутися — в бліндажі, бункері, перебуваючи в запасі чи в резерві, розквартированим, сидячи на телефоні. Для читання вигідно бути оберєфрейтором або ще краще гауптманом, головне — бути на вахті. На Західному валу[253] я мусив не спати по пів ночі, хоча й не приходило жодного повідомлення. Але у мене було добре товариство: весь Толстой.

І я ще не згадував тут про лазарет. В одному з них, здається у Валансьєні, гаяти час мені допомагав томик Мопассана. Серед оповідань, об'єднаних у цю збірку, дві історії особливо вирізнялися — по-перше, «Горля», де доволі лячно описано наближення божевілля, а також одне дослідження про сп'яніння від ефіру, яке стало для мене приводом замислитися. Я не маю цього оповідання під рукою, але пригадую, що Мопассан змальовує вплив такого сп'яніння як акустичне одкровення. Він описує своє підслуховування внутрішнім вухом розмови двох співбесідників. Це підслуховування годі відділити від діяльної співучасті слухача, який перебирає на себе то першу, то другу роль і таким чином розділяється на двох співбесідників. Мовець починає чути самого себе й дивується з власної внутрішньої діалектики. Це нагадує «автоматичне письмо». Щойно один голос висловив свої аргументи, як другий голос викладає контраргументи. Вони переконливіші. Потім знову повертається перший голос і заглиблюється ще більше. І все це виражається не в словах, а звучить як жебоніння струмка, що протікає поруч. І також не в реченнях — а скоріш як дует, який долинає із сутінків саду у сновидіння людини, яка спить. Усе розумніше й розумніше, а при цьому глибше й глибше; глибокі причини набувають переконливості і врешті сягають ґрунту. Це той ґрунт, на якому жодна ґрунтовна причина вже не важить. Синтез розчиняється.

Ось як я оцінив би сьогодні цей спуск у колодязь пізнання. Тоді я просто віддався йому з пристрастю, з якою кидаються здійснити сміливий виверт або стрибок, з яким чутлива, прудка істота, хорт або арабський скакун, перестрибує через перешкоду. Боки дрижать, ніздрі тремтять від збудження. Такі «заряджені» типи зустрічаються час від часу, особливо серед аристократів; цей біг — часто яскравий, але короткий.

Мопассан був сензитивним, ймовірно, навіть надсензитивним у сенсі Райхенбаха. Це пояснює його успіх та його падіння. Серед німців він цінується вище, ніж серед своїх співвітчизників; можливо, його ефекти діють там як надто самозрозумілі, надто природні. Багато років тому я розмовляв про це з Фрідріхом Зібурґом[254], який поділяв мою пристрасть до цього автора, а потім не так давно з Жульєном Ґраком[255], який на це поблажливо посміхався.

Тоді у Валенсьєнні читання виявилося для мене особливо благотворним. Погода й настрій були сірими. Головний лікар, здається, мав не надто багату фантазію, інакше мусив би розпорядитися, щоб тоді, коли виносять зі шпиталю померлого, барабанний бій не долинав до пацієнтів. Оскільки лазарет був великий і помирало багато, кожен день барабанний бій не вщухав аж до обіду.

Наша палата була маленькою. В ній уміщалося чотири ліжка; посередині стояв стіл, за яким Йохен фон Штюльпнаґель грав у скат з іншими пораненими. Вони переривалися лише під час обходу та прийому їжі. Один із поранених мав проблеми з сечовим міхуром; щокілька годин приходила медсестра і вставляла йому катетер. Потім вона виходила з ним із палати, він мав спробувати відлити, при цьому вона підбадьорливо насвистувала, як то робить кучер до своїх коней.

О тій порі сильно дощило, неподалік був канал, і буксирувальною доріжкою, прокладеною паралельно до нього, я ходив дихати чистим повітрям. Поки настрій залишався меланхолійним, ще можна було триматися; але часом він ставав депресивним. Коли я озираюся на цей час, мене дивує, що я знову і знову набирав бадьорості й не загибів у одній із цих безрадісних лагун.

Якісь деталі мого тамтешнього перебування я міг би віднайти у своїх щоденниках, але мені здається приємнішим, щоб цей час перемішався з перебуванням в інших лазаретах. Що таке гарячка, годі виміряти температурною кривою. Мені здається, що у мене точніша пам'ять на книжки та їхній зміст, ніж на факти щоденного життя, навіть у рамках власної біографії. Факти більшою або меншою мірою випадкові. Вони поступово відкладаються як мушлі та водорості, що вкривають підводну статую Христа[256] в Ґенуезькій затоці. Час від часу водолази мусять пірнати на глибину, аби вивільнити від них статую. Те саме вимагають і від автора; більшою чи меншою мірою вивільнений від випадковості світ.

Поводження з ефіром не було для мене чимось новим відтоді, як батько подарував мені «Друга жуків[257]». Летка, вогненебезпечна речовина належить до спорядження ентомолога. Ефір діє як смертельний наркоз, але, здається, діє доволі приємно. Такий висновок можна зробити з того, що маленькі тільця залишаються розкутими, а кінцівки — гнучкими, а не задубілими, як після смерті від випарів ціанистого калію.

Те, що ця речовина може чинити таку дію, як її описує Мопассан, було для мене новим. Ефір є втіленням вогненної свободи, майже відсутності субстанції. Можливо, те сп'яніння, яке викликає названий на честь нього еліксир, є легшим і духовнішим, ніж вульгарне сп'яніння від алкоголю. Принагідно це варто було випробувати. Мопассан підкинув мені хорошу ідею.

Коли 1918 року я провів кілька днів у Ганновері, одужуючи від поранення, мені здалося, що така нагода з'явилася. До речі, щодо поранень, то вони також поступово зливаються в пам'яті, як невдачі, які з часом годі вже відрізнити одна від одної. Хай там як, але з часом поранення ставали важчими, так ніби невидимий стрілець намагався вцілити в серце. Він почав з ніг, черкнув голову, а потім влучив у груди — щоразу дедалі серйозніше.

Я ще мав легку пов'язку, напівприховану шапкою, проте пішов до лазарету, аби мені видали довідку, що я вже здоровий; відчувалося, що справа «доходить до тріаріїв[258]». Те, що війна може бути програною, мені ще не спадало на думку; такого я не міг прийняти.

На горішньому поверсі лазарету працювала комісія — лікар, офіцер, писар та персонал, що заходив і виходив. Хворі й поранені, більшість із яких уже одужала, запрошувалися до кімнати й заходили туди малими групами. У почекальні серед інших сидів Кольсгорн, у якого було те саме, що і в мене: дотичне поранення голови згори праворуч. Знак Зодіаку Овен — сильний, але інтелектуально слабкий. Усі ці овечі й цапині риси проявляються ще в дитинстві. Він не хотів повертатися до свого полку, оскільки мав там неприємності. В любовних справах він забував про час. Так, неподалік від Туркуена[259] він зачинився на три дні з однією дівицею «фламандської крові», навіть не здогадуючись, що ми вже давно знову вирушили в похід. Це ще зійшло йому з рук; але в потязі він знову знайшов якусь дівчину, перукарку з Ліндена[260]; вона зараз чекала на нього внизу під брамою.

До кімнати нас запросили разом; Кольсгорн був у черзі переді мною й тепер почав розповідати про свої проблеми зі здоров'ям. У нього були головні болі, він не міг високо підняти одну руку.

— З якого боку? — запитав штабний лікар, розглядаючи його медичну картку.

— Праворуч, там, де мене поранило.

— Ну, скоро це минеться — ось побачите. Відпочиньте ще два тижні, а тоді зможете голими руками корчувати дерева.

Мені він також хотів прописати відпочинок, але подумки я вже був майже в дорозі. Це був лікар Штернгайм, штабний лікар резерву, відомий як добрий педіатр. У нас він також був домашнім лікарем, у прямому сенсі, адже ми жили в тому самому будинку: Бедекерштрасе — ріг Ведекіндштрасе. Моя мати його дуже цінувала; він лікував нас ще від кору. Як педіатр, резервіст та інтеліґентний єврей він був тут не на своєму місці; він не надто прискіпувався. Особливої суворості від нього й не вимагали. Адже він був лише на підміні.

Ми спустилися затоптаними сходами; пахло прісним супом та карболкою. Внизу я попрощався з Кольсгорном, який їхав зі своєю перукаркою до Ліндена. Я дивився їм услід; він узяв її попід руку, що військовим навіть із дружинами не дозволялося. Очевидно, йому трапилася вдала партія. Загалом він мав хист до швидких та частих зв'язків. У наступні роки я ще частіше зустрічав його в місті, щоразу вже після півночі — він самотньо кудись крокував, але звідки й куди ішов, він не казав.

Я ще сходив до Лицарського замку[261], який розташовувався неподалік. Був ранок, я навідав Вальтера, який виношував плани самогубства. Можливо, невипадково саме тоді у мене виникла ідея, що я міг би провести експеримент з ефіром.

Як таке спало мені на думку? Чи було це з допитливості, з нудьги чи просто зопалу? Мені здається, що я був цілком задоволений своїм становищем — принаймні значно задоволенішим, ніж сьогодні, коли про це згадую.

Вулиці й площі міста, куди прибував і звідки відбував потік поранених, обдерлися, як заношений одяг. На початку війни тут юрмилися люди, як рій бджіл перед вуликом. Але тепер усе добігало кінця; рештки рою поверталися виснажені польотом та ще й без нектару. Сила обернулася в піну.

Усе це здається мені сьогодні сірим і неприємним, так само як видається дивним, що під час війни на виснаження я зберігав добрий гумор. Але ж юність має інший календар, живе власними силами. На вечір у мене було побачення з однієї медсестрою — це було того варте, адже тоді я відчував свою присутність. Вона прийшла на узлісся в смугастому халаті: «В такому вигляді я можу прийти лише тоді, коли зайшло сонце». Отже, вона знала, що її чекає; але час нічого не міг нам зробити. І тут прізвище, навіть ім'я забуто — саме такий спогад стає справді сильним, справді пронизливим.

Ще у випускному класі гімназії мені подобалося жити в цьому кварталі, який простягся між Фрідріхсвалом та Каленбергер-штрасе і який Лерицькі називав «Калебутцер», натякаючи на те, що мешкати там було не варто, особливо для неодружених. Вузькі завулки, убогі будинки, бідні люди, а ще там були диваки. Багато років я був постійним клієнтом у старого Лафера, який краще розумівся на книжках, ніж більшість букіністів із тих, яких я зустрічав. Пізніше я часто навідувався до різьбяра Ґроса, який мав свою майстерню в затінку Церкви Христа й вирізав із дерева своїх «кумедних гусей», шия яких переходила у фалос. На Ватерлооплац усе ще відчувався вельфійський[262] дух, який мав давню історію. У той час я на декілька днів найняв кімнату в однієї товстенької господині; її чоловік був у ландштурмі[263] в Бельгії. Вона одержувала зарплату як провідниця на Деренській[264] лінії і вдень майже не бувала вдома. Лише по обіді вона приходила в однострої та картузі й прибирала в кімнаті. Для мене це було зручно, оскільки мої плани передбачали самотність.

Отже, я повернувся туди після того, як попрощався з Вальтером, а неподалік від «Чорного ведмедя[265]» купив трохи ефіру. Як Мопассану вдалося сп'яніти від нього? Про це мені нічого не відомо. Але я вже встиг проконсультуватися в батьківській бібліотеці про «ефіроманів» і дізнався, що вони також ставали жертвами фатального впливу наркотику й потреби постійно збільшувати його дозу, що врешті їх нищило. Ефір вони пили, а насамкінець споживали його в неймовірних кількостях. У певний час вживання ефіру стало народним пороком, наприклад в Ірландії чи Литві. Тобто там у базарні дні повітря повнилося випарами ефіру.

Відкоркувавши пляшечку, мені здалося, що нюхання буде достатньо. Я «втамував фаустівську допитливість», як то кажуть провізори, побризкав із пляшечки на хустинку, яку потім притулив до обличчя. На додачу я ще й натягнув на голову ковдру. Подіяло відразу.

Експеримент з ефіром тривав недовго, адже коли я опритомнів, ще було достатньо часу піти поїсти. До цього я мав апетит, або принаймні мені так здавалося. «Вочевидь, це вид сп'яніння для людей, які не мають багато часу».

Запхавши до кишені гроші й продуктові талони, я натягнув рукавички, нацупив кашкета і попрошкував повз Фрідріхсвал до центру міста, аби трохи провітритися. На Ватерлооплац і поряд з нею, як і століттями тому, юрмилося багато військовиків різних звань. Я мав звертати увагу на військові вітання, тобто дотримуватися марудного церемоніалу «засвідчення шани». Ці жести уваги треба було почасти віддавати, а почасти приймати за індексом знаків розрізнення, які більшою чи меншою мірою виблискували на кашкетах, комірах та на плечах, так що їх годі було не помітити. Все це нагадувало вусики різних видів деревних ос; дві чи три їхні кінцівки світяться в напівтемряві, тож за їхнім блиском комахи здалеку пізнають одна одну під час польоту крізь сутінковий ліс.

Я почувався готовим до такої гри, в мене навіть склалося враження, що жест рукою виходить у мене особливо гладко, і я з надзвичайною точністю помічав проходження чергового чину. До речі, загострення відчуттів та інтелекту, на думку експертів, не є чимось винятковим після сп'яніння від ефіру. Так, розповідають про десятирічного хлопчика, який після легкої операції призвичаївся до вдихання і навіть пиття ефіру й потай купував у аптеці дедалі більшу його кількість. Аби втамувати власну пристрасть, яка стала невиліковною, він обкрадав батьків. У школі він відзначався блискучими успіхами. Він помітив, що після пробудження від сп'яніння особливо легко йому спадав на думку розв'язок математичних задач. Він помер у дев'ятнадцять років — як вважав Левін[266], це була вада серця. Насамкінець він довів денну дозу споживання ефіру до одного літра. Все це нагадує фантастичні дози, яких досягав де Квінсі в споживанні опію.

Мій шлях проходив повз пам'ятник Ляйбніцу до вигину, який з'єднував Ватерлооплац із вулицею Фрідріхсвал. Ліворуч — Лайнешлос[267] з фонтанами, праворуч — невеличкий палац. За ним казарми, зброярня, трохи далі лазневий комплекс Шрадера — такий знайомий міський пейзаж, де мало що змінилося протягом багатьох поколінь.

Отже, я звернув на Фрідріхсвал, цю гарну й тиху вулицю, якою водив мене за руку ще мій дідусь. Праворуч — «нова» ратуша, за нею — озеро Маш, ліворуч — квартал, де ще можна побачити залишки старого міського муру. Зараз тут було велелюдно; в обідню перерву люди в одностроях снували туди-сюди. Одне слово, всі ці постійні вітання мені подобалися. Загалом кажучи, різні надокучливі справи треба обертати навспак та сприймати як гру. Це може здивувати шкільних зубрилок, які вважатимуть таку поведінку старанністю.

Сюди ж домішувався прозірливий оптимізм, як післядія наркотику. А його можна дозувати від стимуляційної поверховості до глибин повного сп'яніння. Траплялися типи, які ходили людними вулицями, притиснувши до обличчя хустинку, змочену ефіром, оскільки їхня господарка не терпіла такого різкого запаху в квартирі. Подібна ситуація була в де Квінсі в лондонському середмісті. У таких випадках до гри приєднується зовнішній світ. Він починає підкорятися, ніби сліпий з ціпком, якого ведуть за руку.

Годі заперечити, що за допомогою легкого стимулу зі звичними й рутинними речами можна вправлятися швидше. «Краще берешся за справу». Стрільці з досвідом перед стрільбою випивали одну чарку шнапсу, так звану «поціляльну водичку».

На широкому променаді я бачив, як наближалися й зникали знаки розрізнення подібно до чисел, мастей та звань у картах. Часом я був перший, а часом відповідав — залежно від високих чи низьких звань. Я вітав наперед, опісля та водночас зі службовими або товариськими нотками. «Черв'яковий доктор», тобто призваний на службу лікар з емблемою жезлу Асклепія, не становив жодної проблеми. Потім з'явився фельдфебель-лейтенант, гермафродит прусського штибу з майже природженою стриманістю. Для того, щоб описати привітання, яке він віддав тут на площі, треба підготувати цілий трактат.

Вони проходили повз, як у калейдоскопі. Скрізь діяли форма й правила, хоча іноді вони були доволі розмиті й переходили в сіру зону. Я зустрічав знайомих, наприклад мого колишнього господаря квартири, полкового кравця Водріха, а ще пілота Біттріха, який випробовував прототипи для авіазаводу і мав повні кишені грошей. Він вів на повідку хорта. Світ Водріха невдовзі зазнав краху, коли він довідався, що майор на ринку вкрав шматок кров'яної ковбаси — цілий майор! Біттріх, якому вдалося не скрутити собі в'язи, став великим цабе.

Salut au monde[268]! Я був у піднесеному настрої, ніби на сільському святі, почувався як риба у воді, знаючи правила гри. Принагідно це може викликати навіть насолоду, як у водія, що їде на романтичне рандеву й ловить кайф від крутих поворотів. Такий розкутий настрій передається іншим — коли проходиш повз фельдфебеля-лейтенанта, вже не треба вираховувати власну реакцію, просто робиш усе правильно. Правило не порушується, його дотримуються і обходять. Перестрибує іскра симпатії, в одну мить глибшає розуміння.

Ось ліворуч підходить хтось із плетеним аксельбантом та широкими червоними смугами на штанах: майор із генштабу, очевидно, знову квапиться у свій кабінет. Тут я зробив занадто різкий поворот, я ще не встиг його проминути, як він гукнув: «Гей, ану зупиніться!» А потім потсдамським жаргоном, який звучить різко й не терпить жодного заперечення: «Чому ви не віддали честь панові штабному генералу?»

Він люто зиркнув на мене, вказуючи рукою на доріжку. І справді, там перед очима відкривалася незвична картина: генерал на велосипеді. Це був генерал фон Лінде-Зуден, який прямував до свого штабу. Я ще встиг побачити в червоному дзеркальці, обрамленому золоченим дубовим листям, його напівпрофіль.

Швидка реакція зазвичай не належала до моїх чеснот. Але тут допоміг ефір: «Я зосередив свою увагу на панові майорі».

Очі на його суворому і водночас млявому обличчі уп'ялися в мене своїм поглядом. Складки на шиї, червоні кола навколо очей, субіктеричний[269] вигляд, кепський настрій — розумний і ніби створений для гарнізонної служби нічний працівник із залізною енергією.

Очевидно, він не хотів, щоб я так легко відбувся, тож, оглянувши мене з голови до ніг, запитав:

— А чому не носите при собі зброю?

Її я просто забув; принаймні я встиг насунути кашкета. І тут я сказав те, що не було правдою, але могло нею бути:

— Лікар звільнив мене від носіння зброї.

— Ось воно що! А як звати вашого лікаря?

— Штабний лікар доктор Штернгайм, пане майор.

— Штернгайм? Штернгайм? Мабуть, він зарано вас випустив. Як правило, з ним такого не трапляється. Від вас ще пахне, як від цілого лазарету.

Він знову почав розглядати мене з дедалі більшою прихильністю.

— Золотий нагрудний знак «За поранення». Тим, хто тікає до конюшні, такого не дають — якраз навпаки. Вам варто себе трохи поберегти. Але краще бути обережним; нехлюйство швидко набуває катастрофічних масштабів.

— Більше такого не повториться.

Його пророцтво справдилося. Поза сумнівом, цей добродій весь час почувався на службі та використовував шлях від роботи до своєї квартири для того, щоб пильнувати за дисципліною та принагідно задавати перцю. Загалом кажучи, він мав рацію, адже кожен бунт починається з відмови вітатися. Проте лавину так годі зупинити.

Часом наші чесноти грають проти нас, а наші вади дають нам додаткові очки. Брак зосередженості дав мені можливість легко відбутися. Все ще під дією ефіру мене тягло до палацу Ґеорґа[270]. Господар зарезервував для нервових пацієнтів окремий столик, за яким майже кожен мав на голові пов'язку. Якоїсь незвичайної поведінки там особливо не спостерігалося. Цобелю влучило прямісінько в лоба, ще й таким чином, що куля, не завдавши шкоди, пройшла між двома півкулями мозку. Щастя в нещасті, великий виграш у зловісній лотереї. Натомість Мундт утратив головне й тепер мусив вчитися називати числа й лічити, як маленька дитина. Старий камерунець із невеликим шрамом на верхній губі перебував на початковій стадії надмірної ейфорії. Ми називали його «Онґлаубліх[271]», оскільки це було його улюблене слівце. У проміжках між екскурсами про те, як би розвивалися події на Марні, якби він був на місці Генша[272], він вставляв реальні спогади переважно про час, проведений у німецьких колоніальних силах.

— Коли я чув, як хлопчина б'є в барабан, то брав свою гвинтівку й виходив у піжамі зі свого шатра.

Він розповідав, як одного разу на галявині у місячному світлі зіткнувся один на один із горилою, білі зуби якої світилися в напівтемряві. Він вистрілив у неї, навіть не почувши пострілу, — все було як уві сні.

— Потім за спиною я почув шепіт: «cartrige, cartrige[273]», — моя дівчина з племені хауса тицяла мені в руки обойму з патронами. Вона вийшла слідом за мною, тоді як у хлопців були повні штани від страху.

Він застряг у своєму маразмі серед хороших та добре приперчених історій, ніби уламок кораблетрощі, який повернувся з тропіків, і був справжнім ходячим скарбом для Шейха, який допитувався в нього про різні еротичні пригоди. Він часто розповідав про дівчину племені хауса, яка походила з камерунського плоскогір'я й була світлошкірою. І хоча він поводився з нею як із власним песиком, що сидить на килимочку перед його ліжком, очевидно, все-таки відчував до неї прив'язаність.

Одне слово, в цьому гурті я не надто привертав увагу. Окрім того в мене було трохи ясніше в голові, я почувався проникливішим, ніж зазвичай, випив трохи більше, але ще досі не був у тому стані, який настає після хорошого сніданку. Ось таким збадьореним я пішов увечері на рандеву.

І справді, пророцтво майора справдилося: ситуація стала катастрофічною. Коли посеред катастроф усе стає катастрофічним, хвилі перехлюпують, й починають поширюватися нові норми. Так було й тут. Командувач невдовзі зник за не надто почесних обставин. А з ним і майор. Їхні місця зайняли нові люди: так, місце майора посів такий собі Кляйст, для якого катастрофа настала двадцять п’ять років пізніше на південному фланзі Східного фронту. Я знову зустрів його у Ворошиловську[274].

Що ж стосується зустрічі на вулиці Фрідріхсвал, то Фредерік[275] сказав би про мене в тій ситуації так: «скаче на чалому коні[276]». Мій співрозмовник також зразу це відчув, проте поставив не зовсім точний діагноз. Якби я «добре поснідав», то він помітив би одразу. Такі речі трапляються, наприклад, під час днів народження. Те, що я проходив повз нього «слідами Мопассана», залишилося поза його уявою.

Нічні метелики привиджаються в гущавині явищ, у затінку яких снить пантера.

Ось і все про ефір. Після наркозу прийшла смута просвітлених веселощів. Таке сп'яніння заводить у глибоку криницю, все відбувається подібним способом (хоча й не зовсім таким самим), як це описує Мопассан. У мене виникла асоціація зі звучанням оркестру, який узяв високу ноту, а його мотив підхоплює другий оркестр, що звучить ніби відгомін, який модулює та видозмінює. І це відлуння дзеркально підхоплюється й поглиблюється. Після короткої паузи знову звучить перший оркестр. Спершу обидва оркестри були на чималій відстані один від одного й поступово наближалися, тимчасом як інструментів ставало все менше. Незадовго до запаморочення образ і його віддзеркалення ставали ідентичними та з довгохвильовим шемранням зливалися воєдино. Я чув ціле плетиво. У струнах, які більше не вібрують, звук відступає назад. Тон притишується, стає надто низьким для слуху.

Тобто перед нами була ніби гегелівська синтеза, гармонійно зредукована й доступна для будь-якого інтелекту. Спрощена до ритмічних вузлів. Таким чином, стає очевидним: йдеться не так про те, чому щось стає зрозумілим, як про саму необхідність, функцію розуміння загалом.

Тож мислителю, який не оперує всередині цієї заданої наперед необхідності, не вдасться вказати, що саме має бути пізнаним. Якщо в чиїйсь системі не звучатиме harmonia mundi[277], той говоритиме повз вуха слухача. Цьому звучанню треба вторити. Що, своєю чергою, пояснює вплив систем на маси, для яких вони інтелектуально залишаються недоступними. Вони чинять вплив не лише через коментарі, але й безпосередньо.

Усе це пізніші погляди: прорідження гілля. Ефір є легкозаймистою речовиною — той, хто обирає його за рушій, має остерігатися долі Фаетона. Як і багато інших збудних речовин, він діє на чоловіків як духовний флюїд, а на жінок — як флюїд еротичний. З бельгійських целюлоїдних фабрик, де випари ефіру обтяжували повітря, робітниць у німфоманському збудженні відводили додому. Подібні речі повідомляли також про кравчинь, які шили рукавички та користувалися для чищення бензином. Близько до плетива матерії зливаються поняття й почуття. Нитка тягнеться далі, стає безбарвною, майже нематеріальною.

Ефір час від часу вихваляли за антиалкогольні властивості та використовували як замінник горілки. Так було в Ірландії після 1840 року, коли під впливом популярного проповідника, який виступав проти вживання алкоголю, селянам спротивило пити горілку.

Така думка може мати місце, адже ефір діє «духовніше», ніж алкоголь. А в основі кожного сп'яніння лежить духовна потреба, навіть якщо це стосується жебрака.

Тобто тут можна провести паралель зі спробами педагогів замінити низькопробне читво «хорошими книжками», що також має небагато шансів на успіх. І там, і там мірилом є не сама рідина, а людина, яка одержує насолоду. Інакше нікому не спало б на думку пити ефір замість того, щоб його вдихати: тільки в одному Мемелі[279] 1897 року було випито тисячі літрів ефіру. Коли проносився екіпаж із кіньми, що йшли чвалом, за ним тягся шлейф ефірного запаху.

Так відбувався занепад через кількість. А з цим грубшало й сприйняття. Наприклад бандажист, який досяг сп'яніння за допомогою ефірних речовин, чув «неприємну музику катеринки», тобто дешеву версію мелодії Мопассана.

Ми гадаємо, що дим і випари вивільняють тонші, духовніші сили, ніж рідкі та тверді страви, — запахи, звісно, також. Це делікатні прояви відриву від матерії, нерідко заборонені, особливо вночі. Чимало з них оживають лише у променях призахідного сонця. З давніх-давен вони вважаються сприятливими для вищого наближення та для входження. Їх використовують при замовляннях, судилищах, жертвопринесеннях у вогні.

Для того, щоб сприйняти запах, нам потрібні вологі мембрани — це нагадування про колишні морські часи, але навіть для найделікатнішого переміщення морське повітря має замінити океан. У прадавні часи все тіло було вкрите високочутливою оболонкою та було здатне до такого способу сприйняття, яке можна знайти хіба що в чистому джерелі. Там були і, як правило, досі містяться повідомлення, які ледь відчутний повів вітерцю переносить із квітки на квітку.

Усе це спогади про хвилю й про море.

Наркози

Війну було програно — і те, що я ще кілька років залишався при війську, вважаю своєю помилкою, хоча такі ретроспективні висновки позбавлені сенсу. Вернер фон Фріч, який одного разу відвідав мене в Ганновері, також вважав, що в армії я не на своєму місці. Він сказав таке одному товаришеві після того, як ми утрьох вели розмову про Рембо. Я дізнався про це лише через двадцять років, на той час Фріч уже загинув у Польщі. Врешті, він не мав жодної користі з того, що завиграшки долав усі кар'єрні етапи аж до найвищого щабля. Більшою чи меншою мірою це стосується всього нашого покоління. У той час Фріч був відкомандирований до школи верхової їзди, але з часом з кіньми та кавалеристами, вже не кажучи про рицарів, було покінчено. Від бризок ще можна вберегтися, але годі врятуватися від багна й попелу, коли вибухне Кракатау.

Саме тоді я відкрив для себе Рембо й був просто одержимий ним. До сьогодні я вважаю його одним із засновників модерну й можу тільки уявити, який переворот викликала зустріч з ним у Верлена.

Фріч, очевидно, вважав, що такий різновид літературного захоплення є шкідливим для служби, а отже, й для кар'єри. І це було слушно; пристрасть завжди вказувала на те, чим людина займається, але також на те, що їй слід облишити. «Читач» — не надто вигідний предикат для особистого резюме.

А ще сюди додавався неспокій від того, що день і ніч доводилося робити десятки справ, які не мали між собою нічого спільного. І те, що при цьому дещо вдавалося, я пояснюю зокрема тим, що, на відміну від свого батька, я не змінював своєї пристрасті. Я щораз знову підхоплював ту саму нитку, яку взявся сукати. «Він не вірний, але прив'язується», — якось сказав Мартін про мене одній подрузі.

Із цими перервами та поверненнями до тієї самої нитки неминуче пов'язана зміна в оцінках. Ми наближаємося до ядра. Так само було й щодо сп'яніння, яке спершу цікавило мене як вітальне, а згодом як духовне збудження — і врешті як катапульта перед стіною часу.

Мопассана я маю розглядати як провідника до другого рівня. Його вплив інтелектуальним способом підвів мене до самого плетива матерії. Він відносив сп'яніння до способу передачі абсолютного знання: «То було так, ніби я дотягся до дерева пізнання». Невдовзі після цього він уже не впізнавав себе в дзеркалі.

До речі, дзеркало є своєрідним пробним каменем: якщо ми спроможні спроектувати в нього своє «я», це значить, що нам вдалася важлива видозміна. Так після зустрічей зі смертю дзеркальне відображення стає різким.

Поекспериментувати з ефіром у мене виходило нечасто; могло минути пів року, аж поки я знову звертався до цього, а часом я шукав у ньому прихисток, якщо реальний світ більше не задовольняв або його слід було розігріти. До речі, сильна жара, наприклад у сауні, може спровокувати подібне прояснення погляду.

Експерименти з наркотичними речовинами можуть бути нечастими хоча б тому, що в поквапному перебігу дня майже немає для цього часу. Такі речі також важко планувати наперед, оскільки бажання експериментувати з ними виникає несподівано. Тож можна було припустити, що всі ці проби колись кепсько закінчаться, і справді так воно і сталося, коли я дійшов до хлороформу.

Хлороформом, так само як ефіром та подібними речовинами, нерідко зловживають. Левін повідомляє про свого пацієнта, якого лікував саме через таку залежність, а також про одного учня, якого знайшли у стані важкого наркотичного сп'яніння з рушником, просоченим хлороформом і притуленим до рота; його вже не змогли повернути до життя.

Коли я спробував хлороформ, вечір був доволі похмурий, накрапав рясний холодний дощ; місто було відчуженим. Перед цим я накрутив гучного будильника, що був для мене незамінним, оскільки я не любив вставати й переважно до пізньої ночі або блукав містом, або читав і працював. Часто в пізню пору якийсь неспокій гнав мене з дому, ніби я боявся проґавити якусь пригоду.

Потім я замкнув двері. Сп'яніння на самоті завжди має в собі щось магічне; воно належить до дійств, під час яких намагаються уникнути несподіванок. Це стосується також запліднення й самогубства, які доповнюють одне одного своїми глибинами.

Існує надто сильна та надто слабка чутливість до отрут; хлороформ тут не є винятком. На мене він подіяв як важкий снаряд, як удар сокирою, що одним махом вибиває з тебе свідомість. З ефіром все було по-іншому — там ніби бриніла тятива, вона не викликала страху, а лише створювала п'янкі коливання.

Можливо, існує також гомеопатія вмирання, галявини серед густого лісу; Гіпнос присвічує своєму братові-близнюку Танатосу.

Коли я підхопився з ліжка, будильник уже мав давно продзвеніти. Пробудження було важким, як у того, хто пережив морську хворобу під час шторму. Блювотиння вкривало подушку.

Був ранок понеділка — час, коли за неписаними законами найменше годиться оголошувати себе хворим. На щастя, того дня не було, як завше, занять, а тільки ранкова гімнастика. Тож я поплівся на Ватерлооплац і з відсутнім виглядом пересувався там між відділеннями, які робили вправи. Кноке, який вів там одну групу й наступного ранку мав вирушати до Росії, де під орудою Зекта[281] повинен був навчати пілотів, через багато років згадував про цей ранок. У нього виникло враження, що я прийшов просто з нічної гулянки, де все аж вирувало від ексцесів, як від водних атракціонів у парку Тіволі. Я не став його переконувати в іншому; принаймні таке пояснення було нормальнішим, природнішим. Трапляються випадки, коли варто прикритися пороками. Тоді ще можна залишитись у межах правил гри.

До речі, мене завжди гнітило відчуття постійної невідповідності вимогам інституцій. Саме на краях незміряного можна оцінити їхню цінність. Але невдовзі стає моторошно. Як можуть корали без свого кістяка витримувати прибій? Усе це на довшу перспективу зблизило мене з Пруссією — саме через потяг до порядку, а не через войовничість здобула вона свою кепську репутацію. А що стосується останнього, то тут я — бонапартист.

Хай там як, але Штірнер[282] не видає перепусток до вищого рівня свободи. Хоча для окремих людей суверенність буває вродженою та є їхньою власністю. Таке можна стверджувати лише тоді, коли заради неї були принесені жертви. Свобода має свою ціну.

Попри те, що сильний наркоз був надзвичайно небезпечним і я міг розділити долю згаданого мною учня, в мене ще й залишилися дуже неприємні спогади про цей досвід. Як я вже казав, то була божевільна витівка, яку краще було приховати за лаштунками нормального ексцесу. І такого не бракувало в ті роки, що їх загальноприйнято стали називати «повоєнним часом». Обкрадена природа знову відновлювала свою рівновагу.

Приблизно о тій самій порі я мав кепський досвід в одному готелі міста Галле. Про нього я згадаю пізніше, оскільки веду оповідь не хронологічно, а через ступені наближення до світу сп'яніння. Досвід і вплив накладаються тут доволі приблизно.

Так чи інак, але все це привело до морального переосмислення, якого ніхто не може уникнути. У вас виникає потреба все ґрунтовно змінити. Весь той топос довкола колони Ватерлоо з казармами, арсеналами, офіцерськими їдальнями, гауптвахтами мені остогидів разом із кварталом Калебутцер, розташованим поряд: облуплені будинки зі своїми господарями й пожильцями, якісь крамнички й забігайлівки, де військові інструктори дозволяли собі хильнути чарчину під час перерви. І хоча в обігу ходили вже мільйони, єфрейторів ще досі називали «шнапсиками» — через п'ять пфеніґів, на які за часів Пруссії збільшувалася їхня зарплатня, чого якраз вистачало на додаткову чарку шнапсу.

Проте порівняно з минулим століттям споживання алкоголю зменшилося. Ще Мольтке[283] подбав про те, щоб у польові фляги наливали каву замість горілки, як то було прийнято раніше. Селяни ще брали із собою на поле під час збирання урожаю буряка чи картоплі так званий кем — кминову горілку, і хоч вона була сильно розбавлена, зате споживали її у чималій кількості. Взагалі здається, що деякі види фізичної праці вимагали такого додатка; так було і з Райнером Брамбахом[284], якому ми завдячуємо гарними віршами. Він певний час заробляв на хліб, обробляючи граніт. Від нього я довідався, що такий день постійного гатіння важким молотом можна здолати лише з густим червоним вином. Щось подібне я бачив і на Сардинії.

Монополія на горілку вбиває двох зайців одним пострілом — вона підвищує прибутковість та охоту до служби. Загалом монополії мають ґрунтуватися на тому, що від приємного важче відмовитися, ніж від необхідного: сіль, тютюн, алкоголь. Так само і конубіум[285]: був дійсним лише тоді, коли держава і церква «доклали до нього рук». «От насипимо нареченій січеної соломи попід двері[286]».

Самогон також вважався однією з ознак соціальної ієрархії. «Ну і тип — та від вас за три кроки самогоном тхне». Деякі чоловіки постійно були напідпитку й увійшли до народного гумору як кумедні фігури: нероби, що стовбичать на розі вулиць, кучери, прислужники, старі шведи[287] — це були потсдамські унтерофіцери, які служили ще за часів великого курфюрста та, вочевидь, завдяки спирту законсервувалися й стали геть старими.

Індустріальне суспільство не може собі такого дозволити, і коли Гельдерлін каже про «загальний дух Вакха», то це все менше стосується теперішнього суспільства. Безперечно, тут і досі може відчуватися ейфорія, але вона не повинна вислизати з-під контролю свідомості. Елементи, які стабілізують, гармонізують, мають вийти наперед, та лише настільки, наскільки це дозволяє поле гри, тобто не в діонісійському розумінні. До зони, де починає діяти бог, не можна вступати; вона обмежується проміле.

І тут починається робота фармакологів; сучасний світ з його досягненнями й рекордами, але також із його задоволеністю й настроєм немислимий без них. До речі, цілком можливо, що через цю фармакологічну діяльність зазнає певних втрат і тютюн, а епоха куріння колись добіжить кінця.

Сп'яніння у сенсі наближення має бути обмеженим певними місцями й часами, своєрідними резерваціями за межами технічного світу.

З мого вікна я ще можу спостерігати за постатями з епохи, яка вже віджила своє. Навпроти мене була крамниця військових знаків розрізнення, яка приносила все менше прибутку, тож її власник, старий Людеманн, також приторговував спиртним на розлив. Туди завертали тільки на якусь хвилю. Приходили також кучери та поліцаї, які ще недавно знали кожного поважного пана в місті. Вони досить скоро зникали разом із кіньми, довгими синіми куртками та висячими шаблями.

У цьому світі є небагато руху, лише глуха вдоволеність, як у коропів та раків у лагунах та у стоячій воді. Ще в античні часи комедійні автори ловили тут найкращих своїх рибин. Тут також є своя трагіка, що добре показав Бюхнер. Шкода, що Ґраббе[288], який ще дитиною «прикладався до пляшки», охочіше націлювався на Ганнібала й Наполеона, ніж на ті низини, які були йому добре знайомі. Йому хотілося стати «німецьким Шекспіром». Але вже сама така ідея є обмеженням. Мета має залишатися невпізнаваною. Перлина росте не лише в морі, але також і у ставках, і навколо піщинки.

І хоча той квартал, де я жив, однієї жахливої ночі згорів дотла, я ще часто у сновидіннях навідувався до свого старого помешкання: Міттельштрасе 7, перший поверх. У Ганновері я мешкав у багатьох будинках; проте мої нічні візити обмежувалися лише цією квартирою та ще іншою, на Краузенштрасе, де моя бабуся провела останні роки свого життя.

Годі уявити, що сама тільки сила спогаду, ніби настирливий дух померлого, змушує повертатися нас до таких місць. Вони самі собою мають бути наділені щільною субстанцією, бо як інакше пояснити той факт, що я знову й знов повертаюся до квартири в передмісті Берліна, про яку знаю тільки те, що хотів орендувати в ній одну кімнату, але та вже була здана? Очевидно, навіть серед білого дня, попри всі наші справи, ми пересуваємося у сновидному світі, який розставляє інші акценти, хоча ми їх майже не помічаємо. Коли стається щось значне, то виникає враження, ніби воно стало реальністю, вийшовши з цього сновидного шару.

Я роззираюся у знайомих приміщеннях; тут віддавна зупинялися нижчі чини з розташованого неподалік гарнізонного батальйону. Меблі мінялися доволі рідко; вони були дешеві й безособові, і так уже добрих п'ятдесят років.

Надто багато книжок — так вважали майже всі, хто навідувався сюди до мене. Над канапою я повісив на гаках книжкову поличку; одного дня вона звалилася — ото був сюрприз, коли я повернувся додому. Англійська історія Г'юма[289] була заважка; пізніше я подарував її Валеріу Марку[290]. Є одна книжка про смерть бібліофіла, де головну роль відіграє саме такий випадок із поличкою разом із падінням з драбини. Поняття «бути розчавленим книжками» стає тут цілком наочним. Дотепер я відчуваю цю загрозу, коли роззираюся у власному домі.

Мені було необхідно виїхати з цього будинку й переселитися деінде; тут мені більше не подобалося. Підійматися на декілька поверхів вище чи опускатися нижче мені ніколи не було особливо складно; і хоча суспільство слід сприймати всерйоз, але також і не надто серйозно. З іноземним легіоном я одразу опустився аж до підвалу; а що стосується basse-pègre[291], то лише в штрафному батальйоні та в Каєнні[292] було добірніше товариство.

І те, що у пруссаків я все-таки одержав якусь посаду, варте тим більшої уваги, що в моїх паперах було вказано про перебування в іноземному легіоні. Тож вони були доволі люб'язні, адже, як я з часом довідався від Бенуа[293], легіонер вважався особою підозрілою й перебував під наглядом. Значно пізніше в твердині паризьких секретних служб під час окупації я прослухав доповідь одного функціонера про попередню реєстрацію в картотеці підозрілих елементів — поряд із червоними іспанцями та російськими емігрантами називали також легіонерів. Порівняно з євреями та комуністами то була дрібнота, на якій спеціалізувалася ця банда на авеню Фош[294], але правдою є також те, що від того, хто був у легіоні, чекали чого завгодно.

А проте ексцеси рідко трапляються на порожньому місці. Зазвичай вони вказують на те, що існуючі відносини є незадовільними, вони мають ту перевагу, що раптово закінчуються й не відкладаються надовго.

Білі ночі

Тієї миті, коли у своїй оповіді я хотів переключитися на Схід, натрапляю на прогалину, яку ледь не проминув: йдеться про кокаїн. Мені важить не складання каталога наркотиків — цю справу я лишу для фахівців — а окреслення станів, які вони викликають та які варто очікувати.

При згадці про кокаїн мені на думку спадає Бодо, мій одноліток, з яким я познайомився після Першої світової війни і яким я свого часу захоплювався.

Тип, що приваблював нас на шкільній лаві, а потім у двадцяті роки, належав до загальних улюбленців; таких можна зустріти скрізь, де люди збираються задля роботи чи задоволення. Такий завжди перебуває в центрі уваги: фізично та фізіогномічно приємний та ще й кмітливий хлопець, з яким кожен хотів би дружити. Добрий гімнаст, танцюрист, фехтувальник, вершник, водій, а також чудовий оратор, мастак на всі руки. Він був добре вихованим, але без надмірностей; ще з ранніх років все йому легко вдавалося. В університетах такий одержує місце асистента, а у війську — пост ад'ютанта. Товариші обирають його старостою групи. Його визнають, а проте тут треба дочекатися переходу до справжнього авторитету. Бо там можуть критися розчарування, подібні до тих, які приходять з ламанням голосу. Цей типаж є трохи легковажнішим і делікатнішим; я звертаю увагу на те, що особливо часто перетинався з такими людьми серед пілотів. Я мав схильність до цього, певну елементарну спорідненість з повітряними знаками. Пригадую Удета[295], про якого за сніданком я чув, що «на задниці летіти краще, ніж на голові», з чим я цілком міг погодитися. Так виглядало, ніби він мав досягнення і як повітряний акробат. Його доля — типова; політика принесла самі лише труднощі.

І ще дещо справило на мене в ті роки неабияке враження: перша літературна бесіда. Власне, тут не обов'язково доторкнутися до світу книжок у вузькому сенсі слова, достатньо зустріти людину, «яка має про це власну думку». Потім настає фаза усамітнення з багатогодинними прогулянками вдвох та дискусіями до глибокої ночі. І якщо простежити історію злочинів, то вона часто повертається до такої розмови, з якої виводять корінь змовництва. Не меншою мірою все це стосується й доброго впливу: якби Раскольніков замість того, щоб провадити розмови із самим собою, відкрився Разуміхіну, то до злочину справа б не дійшла.

У Бодо поєднувалося те і те: він захоплював як у товаристві, так і за довірливою розмовою. Щасливий випадок, який повторювався в моєму житті та супроводжував у перехідні часи, які ставали все довшими і які все важче було пережити.

Коли я переїхав до Берліна, тобто доволі рано, ми загубили один одного з очей і зустрілися знову лише одного разу, а саме під час однієї з «ґеорґіївських зустрічей[296]» у Парижі. Аби знову згадати його, я дістав папку з його листами.

Здається, що легка рука, яка вела його по життю, не зрадила навіть під час лихих переходів, через які мало хто пройшов цілим і неушкодженим, — навіть під час останнього переходу доля не відвернулася від нього.

В окреслених тут характерів не бракувало труднощів — вони неминучі. Проте і в цьому їм пощастило.

Зі зникненням станового світу та його цінностей після Першої світової війни тут, як і в усіх інших сферах, також відбулися зміни. Там, де після суцільного знищення ще щось залишалося, невдовзі все ставало абсурдним, комічним або просто нудним. Так було з двоборством, мензурою, словом честі, поцілунком руки, придворними звичаями та лицарськими чеснотами. Можливо, тут чи там ще збереглося щось на кшталт маєтку Екебю[297]. Адже в таких місцях ще були умови для гри в її шляхетному вигляді.

Азартна гра, певна річ, ніколи не зникне; але форми її змінюються. Вони набувають ритмів та автоматизмів світу роботи. В одному з описів Лас-Веґаса (див. Вольфе: «Карамельного кольору покроплене мандариново-червоним немовля обтічної форми», 1968) знаходжу це місце під назвою «Версаль масової демократії» — надзвичайно добре порівняння. Проміжною ланкою тут можна вважати Монте-Карло, що зазнало розквіту в XIX сторіччі й водночас утратило свою чарівність. До речі, в самій рулетці вже можна бачити перехід до автоматизму — порівняно з костями чи картярською грою.

Тут напрошується обмеження, яке заторкує відношення стилю й мотиву. Мотив може сягати глибше й бути менш залежним від часу, ніж загальний дух епохи та її стиль. Мотиви не лише постійні й повторювані (лейтмотиви), вони також можуть бути схоплені особливо вдало, особливо правильно. Наприклад, «щастя й нещастя» у вигляді рулетки.

Якщо це вдається, мотиви ущільнюють до простих, розмовних моделей, як тут — колесо й куля, червоні й чорні поля, парні й непарні цифри, нуль, який приносить користь лише банку. Давня ідея колеса фортуни втілилася тут у досконалій формі.

Сьогодні Монте-Карло набув музейного характеру, а казино, як і у всьому світі, розраховані на те, щоб ловити пішаків, стали так само зайвими, як і кордони, біля яких вони споруджені. Азартна гра набула інших форм, вона послуговується іншими засобами, вона створює індустрії та монополії в межах світу автоматів.

У Ганновері для гри в різні часи був доволі плідний ґрунт. І так було здавна — принаймні відтоді, як у Нижній Саксонії почали тримати й шанувати коня. До смерті Відукінда[298] коней тут не лише шанували, але й прославляли. Вóда[299] спершу зображали у вигляді коня. Як і деякі інші істоти, з часом кінь перейшов із тотема в герб — один із переходів, з яких починається всихання. В Ганноверському королівстві кінь був зображений на печатках і поштових марках. Король Ернст Авґуст на коні встояв перед Ганноверським вокзалом не лише 1866 року[300], але й під час вогняної бурі великого бомбардування[301].

Щоразу, коли я виходив з головного порталу вокзалу, його скульптура була для мене ніби розрадою. І цю втіху викликав кінь, а не вершник; це не легітимізаційне відчуття, а відчуття свого племені. Вельфи тут так само є прийшлими, як і Гогенцоллери у Марку[302].

І навіть коли королівство перетворилося на прусську провінцію Ганновер, кінь усе ще відігравав там велику роль; військо мало в місті свою школу верхової їзди, яка збереглася й за часів республіки. І все це було невипадково; з плином історії та зміною форм правління місця зберігають свою власну силу. Те, що з епохою коней та вершників було покінчено, тут також важко було не помітити.

Певний відгомін минулих часів ще залишався у зв'язку з осінніми перегонами. Пристрасть до коней і пристрасть до гри споріднені між собою; вони сходяться разом у ставках на кінних перегонах, які не можуть стати настільки руйнівними, як чиста азартна гра, бо, з одного боку, обмежуються одним результатом, а з другого боку, залишають місце для міркувань. Щоправда, перегони створюють настрій, який загалом є сприятливим для гри. Так само було й тут; Бодо в той час грав із деякими товаришами або у «Кастена[303]», або в Герренгаузені[304], де господар закладу був букмекером, а ще мав рулетку й підставки для гри в бакару.

Гравці не можуть зупинитися і не люблять жодних перерв; своєю особливою посидючістю за картами уславився лорд Сендвіч, який навіть не робив перерви, щоб поїсти, а просив подавати йому канапки, які відтоді називають його іменем.

Певна річ, ночі стають надто короткими, зате приміщення, в яких не зупиняється гра, мають товсті й щільні фіранки. Ці заклади переважно розташовані на віддаленні, оскільки азартні ігри заборонені, але також через те, що гравцям не повинен заважати жоден звук, жоден сторонній відвідувач. Повітря застояне, до того ж тут багато курять. Світло тьмяне, обслуга беззвучна й підозріла.

Існують такі місця, куди заходиш увесь у напрузі, а водночас маєш відчуття, ніби ти вже почув попередження. Певно, тут є задня кімната, яку нелегко запримітити, але навіть якщо б її й не було, демон не спить.

Лише одного разу я був там, у Герренгаузені, але невдовзі пішов звідти; загальна атмосфера була неприємною.

Як і в будь-якій діяльності, що потребує концентрації уваги, в картярській грі алкоголь стає на заваді. Наркотичний вплив притуплює увагу, а стимуляційний вплив спокушає до того, щоб збільшити дозу: обережність залишається поза увагою. З другого боку, під час «білих ночей» напруга виснажує; гравець має або припинити гру, або прийняти нову дозу.

Увага, зосереджена на обмеженому полі, має не дрімати й залишатися постійною без зростання збудження та фантазійних впливів. Бажаний стан приблизно відповідає стану повітряної кулі, яку слід утримувати на тій самій висоті. Для цього хімія пропонує бездоганні засоби, щодо яких часто важко сказати, де збудження стає допінгом. Зростання працездатності може виявлятися суто в її продовженні. Проте вживання чужорідних субстанцій має ставати щораз більшим, оскільки сила спадає не рівномірно, а у вигляді стрімкої кривої. Якщо повітряна куля торкнеться землі, то вже годі щось вдіяти. Підйомна сила вичерпана.

Бодо та його друзі, а серед них один молодий лікар, виявили, що невеликі дози кокаїну тримають їх у бадьорішому стані, ніж то вдається каві й цигаркам. Окрім того, напруження тримається ще й наступного дня аж до закінчення служби. При цьому вони виглядали цілком бадьорими; хіба що могло впасти в око, що вони покусують губи й трохи шморгають носом. Жоден із них не звик до кокаїну. Майже всі вони, наскільки я міг простежити їхній життєвий шлях, дослужилися до високих звань. Бодо було значно важче відмовитися від куріння, він так і ходив ad partes[305] із цигаркою в руках.

Кокаїн під час Першої світової війни став модним; янусоголовий Цюрих був одним із тих великих міст, звідки розходилися промені його панування. Збірка оповідань Зернера[306] «У синьої мавпи» дає можливість скласти враження про біотоп, в якому поширювався цей наркотик. Подейкували, що військові пілоти підбадьорювали себе ним для того, щоб мати «спокійні нерви». Все це не могло довго сходити з рук.

Левін у своїй фундаментальній праці про отрути помістив кокаїн до групи «ейфоричних» субстанцій, а тютюн — до «збудних». Така класифікація, подібно до розподілу душевних хвороб, мала нечіткі межі — адже тут ідеться про стани й засоби, які не лише індивідуально проявляються найрізноманітнішим способом, у них також криються відмінні, часом навіть протилежні сили. Сюди ж варто віднести й вислів Парацельса «Sola dosis facit venenum[307]».

І в цьому випадку класифікацію також можна обернути навспак, зарахувавши тютюн до ейфоричних, а кокаїн — до збудних наркотиків. Як медикамент кокаїн застосовують для знеболення й заніміння. Його вживають гравці й пілоти, щоб залишатися в стані бадьорості, його також використовують як своєрідне пальне та енергетик.

Кокаїн у чистій формі в природі не трапляється. Разом із іншими речовинами він міститься в листі коки, яке в державі інків зараховували до божих дарів. Тому це листя відігравало в церемоніях певну роль. Жуючи листя, індіанці позбувалися втоми, голоду й турбот — вони цінували цю рослину за приплив енергії й щастя, а також, як би сказали сьогодні, як «приборкувача апетиту». І справді, завдяки цьому листю інки були здатні до довгих переходів у горах та до невтомної роботи в полях; ще Гумбольдт зачудовувався цією невтомністю у своїх тубільних провідників у Андах. Чуді[308], який перетнув Південну Америку п'ятдесят років потому, бачив там індіанців, які жували дозу в десять разів більшу за звичну й досить скоро демонстрували картини старечого занепаду.

Ми знову стикаємося зі взаємозв'язком між сп'янінням та часом. Тут ще варто згадати такий курйозний факт: індіанцям один «укус» листя коки, так звана «kokada», слугував за одиницю відстані й часу. В горах дія листя коки триває менше, ніж на рівнині. Також доволі дивним є те, що індіанці хочуть насолодитися першим укусом після пробудження в стані спокою, а не за роботою. Тобто це щось на кшталт нашої ранкової сигарети, присвяченої чистому задоволенню.

Отже, не надто сильно «занюхати» під час гри — це щось таке, як закурити чорну бразильську сигару або замовити горнятко моки. Все це нагадує доріжку для галопу. Просто пришвидшується крок. Виглядає так, що помірне жування листя є навіть не таким шкідливим, як постійне куріння тютюну. Єзуїти раз за разом забороняли збудні речовини переважно з теологічних причин: «… оскільки рослина лише через злий обман створює враження сили». Тоді індіанці садили кущі десь у гущавині тропічного лісу. Подібним чином курці марихуани вирощують сьогодні коноплю. На дахах або між газонами в міських парках.

Як ми розрізняємо п’яниць і тих, хто дотримується пересічних звичаїв вживання алкоголю, так і індіанці розрізняють «coquero», ненаситного споживача коки, та людину, яка тихо й спокійно жує свою порцію листя. «Coquero» знає лише один темп, чвал. І це швидко веде до руїни.

У речовин, оброблених завдяки нашим умінням, ця небезпека стає правилом — доза є надто сильною. Тож я припускаю, що Бодо вживав наркотик лише в крихітних кількостях, фактично не більше дрібки — й таке припущення є доволі вірогідним, адже хоч він і грав легкою рукою, але не легковажив, ще й зазвичай вигравав.

Я не відчував особливого потягу до азартних ігор та й не мав до цього особливого хисту. Щаслива рука вважається природним даром, і цього годі не помітити; так, під час гри в лотерею бувають серії виграшів, які ніби глузують над звичайною ймовірністю.

Ще забув згадати про те, що коли я залишив коло гравців, то у напівтемному передпокої зустрівся з кавалеристом високого звання, який був наступником «вельтмаршала[309]», що командував також у Ганновері. Офіцер був у сірій візитці 1912 року, яку знову добув зі своєї шафи. Він побачив мене в дзеркалі, обернувся й сказав: «Якщо я вас тут ще раз побачу, то матимете неприємності».

Досі намагаюся зрозуміти, як я мав потрактувати цю відверту погрозу. Гравці є людьми сторожкими; вони вірять, що деякі обличчя приносять нещастя. Його слова могли також мати й педагогічний сенс: очевидно, він міг вважати мене особливо охочим до азартних ігор. Проте товариство Бодо, здається, йому не заважало. Таким чином, він проводив чітке розрізнення не так щодо гри, як щодо вживання наркотиків. Тоді як я відразу випробовував межі.

Бодо вихвалявся переді мною тим просвітленням, яким наділяє його наркотик. Завдяки йому він мав добрий огляд усієї гри, приймав чіткі рішення. За його словами, мені також слід було спробувати; перо буде просто літати над аркушем паперу. Двічі мені не треба було повторювати; його друг, лікар, який також належав до адептів наркотику, дав мені синю коробочку завбільшки з поштову марку та скляну ложечку до неї. Якось увечері я замкнув двері й дістав її.

Від брами святого Еґідія[310] я повернувся додому вулицею Фрідріхсвал; уже почало опадати перше листя. Перед тим, як умоститися у кріслі, я відкрив коробочку; вона була заповнена якимось іскристим порошком. Речовина була білою як сніг, але довгасті кристалики переплелися між собою, утворивши щось на кшталт вати з шовковим відблиском. Я обережно торкнув її пальцем; враження було не надто приємним. Виникло якесь притуплене відчуття, ніби я розтираю між кінчиками пальців тальк, а у ватному блиску було щось несправжнє, ніби штучний шовк. На багатьох продуктах органічної хімії залишається це стерильне ряхтіння. Воно підсилюється через реакцію відновлення. Нічого не залишилося від зелені листя коки, яке я згодом бачив у лісах. Подібним чином бліднуть морфіни порівняно з темною силою опію. Там дрімає багряний сон.

Я скуштував якусь крихту зі свого мізинця — гіркий концентрат. Потім перемішав ложечкою і наповнив її дрібкою речовини. Тепер подіяло майже миттєво; ніс став холодний, я його не відчував, дихання — глибоке й повільне. Настрій став оптимістичним, так ніби я зібрав усі сили, які віддав картинам, книжкам і різним предметам. М'яким, але впевненим порухом сприйняття обернулося досередини, ніби телескопічне око слимака, яке той втягує в себе, коли його торкають або навіть коли на нього падає тінь. Стискаючись, тіло стає масивнішим. Існують молюскоподібні сили, які діють не за принципом важеля, як у хребетних та членистоногих, а зсередини. Все це нагадує потиск руки деяких чоловіків, які спершу беруться м'яко, але охоплюють усю руку й ніби засмоктують її, що здається приємним та водночас небезпечним.

Я взяв перо і хотів описати те листя, яке бачив дорогою від Валу на кам'яних плитах. Спогад про листя був ще зовсім свіжий, воно було в мене перед очима зі своїм металічно-зеленим відблиском, «на який опускалася строката іржа осені». Мені вдалося гарне речення, яке, напевне, десь збереглося. За ним слідувало декілька вражень уже під напругою, а потім розбіглися сейсмографічні кривулі — нечитабельні рядки.

Невдовзі я полишив писанину; все це стало неважливим. Я відчував, як мої творчі сили ростуть і як водночас я стаю нездатним до творчості мірою того, як ці сили зростали. Парадокс, а проте скрізь у живій та неживій природі є приклади цьому. Басейн повинен мати стік, який відповідав би силі його наповнення. Якщо вміст басейну дуже великий, то він скорше розірве стіни, ніж витече через труби. Подібним чином надто сильна напруга радше спалить запобіжник, ніж спробує пройти через нього. Тобто мій мозок перебував у стані переповненого басейну або максимально зарядженої батареї. Вона не могла віддавати силу потроху. Таким струмом можна радше освітити ціле місто, ніж кабінетну лампу.

Нездатний до дії — але не через брак сил, а через їхній надмір. Нездатний до запліднення — але не через імпотентність, а через навальну вітальність. Тут зовсім близько прірва й велика небезпека зазнати поразки. На цю суперечність можна натрапити не лише у процесі вивчення наркотичних речовин, але й у пубертаті та в період життя, який настає за ним. Ця суперечність знову повертається в історію і є типовою для різких поворотів, під час яких повторюється титанізм. Так само це стосується ранкової зорі для робітника. Загрозливою стає насамперед власна потенція.

Стало холодніше. Я перестав відчувати не лише ніздрі, але й рот, піднебіння. Тим часом я покусував собі губи, ніби кінь, що закусює вудила. Я підійшов до дзеркала; зіниці були великі, як очка на крильцях нічного метелика; темні та широко розплющені від алкалоїду. Обличчя було застиглим, заледенілим, мов під час кур'єрської поїздки за межами полярного кола. І при цьому просвітленим.

Холод наростав. Коли де Квінсі здавався собі мумією в глибині піраміди, що дрімає вже тисячі років, то це пов'язано зі стягливою, висушливою дією опію, що можна вивчати у давніх китайців (я це спостерігав у Бенуа та в інших легіонерів). Брунатний порошок муміфікує. «Сніг[311]» заморожує. Це також приносить довготривалий вплив, принаймні для свідомості — і хіба час є чимось іншим?

Коли мозок замерзає й обертається на брилу льоду, то формувати думки вдається так само кепсько, як на Північному полюсі лити воду з відра чи спорудити там фонтан. Велика електростанція перебуває в стані спокою. Натомість росте усвідомлення духовної присутності й сили. Мозок більше не думає про те й про се; він сам відчуває себе в необмеженій повноті — ніби маленька монетка, яка весь час була в обігу, опинилася замкненою в підземеллі. Таким чином зникає багато ілюзій, зокрема й претензії до світу. Крижана брила стає зливком золота, людина — Гарпагоном[312]. Тепер для неї все стає можливим — так само як скупий може все купити, якби він не віддав перевагу прихованій силі золота перед власним розпорошенням. Тут також поряд з комедією криється трагіка.

Настрій нелегко вловити — принаймні не вдаючись до тривіального уявлення про стерильний підвид уяви. Духові здається, що він всесильний і що ставка, яка його дотепер цікавила, не вартує того, є недостатньою. Зіставлення уявного все-таки можуть бути повчальними — так може статися, коли мозок нарешті звільняється від служби й починає відходити у резерв. Не применшена, а накопичена сила. Врешті лише перехід, сама траєкторія.

Я бачив моторошні обличчя й затуманені очі в кав'ярнях не лише на Александерплац, але й на Курфюрстендамм. Огидна картина, але в ті роки вона була не такою вже й рідкісною. Якщо щось справді не належало до динамічного світу, то саме ця цілковита застиглість та безвиразність. Її годі віднайти в опійному притоні чи серед курців коноплі. Там міняється масштаб через міміку щастя і пристрасті. Тоді як тут сп'янілий перетворюється на свою власну статую.

Відомо, що у злочинному світі «сніг» набув особливого значення. І це невипадково. Тут виникає разюча різниця між покликанням людини та її діями. Вона бачить свій образ, спотворений злочинами та пороками, як це вдало показав Вайльд у своєму «Доріані Ґреї». На противагу цьому самих штучних раїв[313] недостатньо. Дух прагне принаймні на кілька годин повернутися до своєї необмеженої повноти, до неторканої білосніжності, навіть якщо вона крижана.

Не варто вдаватися до моральних оцінок, коли людина протиставляє свій інтелігібельний характер емпіричному. Вона прагне впізнати себе не у своїх чеснотах, а у наданій їй унікальності. Коли Раскольніков хоче дослідити свої сновидіння, то мірилом він вибирає не Христа, а Наполеона. Вулична дівка не хоче бачити себе ні Марією, ні навіть Маґдалиною, а королівською повією, мадам Помпадур.

Дух вибудовує свій застиглий на кілька годин образ. Але у цьому стані він не може завмерти; він мусить постійно підживлювати свою силу. Сп'яніння може наблизити до абсолюту, але тільки в образній формі: на якусь мить ми усвідомлюємо можливе. Одного погляду крізь браму достатньо.

Обличчя серед нічних тіней подібні до масок привидів із темною, вирізаною у тканині щілиною для очей. У мене був подібний погляд — я постійно схоплювався, аби поглянути в дзеркало. Така поведінка була невід'ємною складовою експерименту. Окрім того я просто сидів у кріслі, спершись руками на поручні, а тим часом збігали година за годиною.

У Давньому Китаї вважалося, що коли імператор сидить на троні випроставшись, то держава в порядку. Що саме малося на увазі, я бачив у багатьох храмах Далекого Сходу; від ідолів ширився урочистий спокій. Наплив, осяяння, охоплення зусібіч потоком космічних сил відбувається без зайвих зусиль. Там немає жодного хреста, жодного Ґрюневальда, жодного годинника й неспокою, жодних міркувань над perpetuum mobile[314]. Більшого годі досягти.

Доволі правдоподібно розповідають про тибетських ченців, які проводять ніч з оголеним торсом під крижаною скелею, висушуючи на собі змочені рушники, які кладуть їм на плечі та міняють один за одним. Таке не може відбуватися завдяки власному стаціонарному теплу, а лише за допомогою теплового потоку — за допомогою тепла, яке космос безпосередньо посилає біосу. Обхідними шляхами, через «запобіжники», ми всі живимося від того тепла.

Подібні факти, які також спостерігав Гюк[315] під час своєї подорожі до Монголії, зазвичай дивують нас, оскільки вони не вкладаються в рамки нашого динамічного світу. Але чому вони викликають у нас також і занепокоєння? Якби ми почули, що ці ченці поєднані з електричним колом, то нас би це заспокоїло. Струм існував із давніх-давен, задовго до того, як ми завдяки низці явищ змогли унаочнити його та використовувати. Струм є одним із потоків, відомих і невідомих, так само як наш світ є одним зі світів поряд з іншими.

Хай там як, але мені була потрібна додаткова порція, тож я дістав її скляною ложечкою. Така дрібка мала вагу однієї пилинки, але подіяла відразу. Не лише ніс, рот, чоло та щоки стали холодними й нечутливими, але й уся система організму завмерла, так ніби її занурили в рідке повітря, — рослина з волокнами коренів та перистим гіллям замерзла до клітин.

Потік із чистої, ясної маси мчав так швидко, що здавався завмерлим, як поверхня дзеркала. Аж потім на ньому з'явилися смуги й плями — прояви, які також з'являються на мильних кульках перед тим, як вони луснуть. Усе це було не позбавлене приємності, адже потребувало часу для зачарованого споглядання. Коли ми сприймаємо швидкість та силу тяжіння, саме тоді починається втрата.

Настрій погіршувався; я частіше тягнувся до ложечки. І хоча ночі вже були доволі довгі, крізь фіранку пробивалося світло. Фізичний стан нагадував скакуна, який все помітніше млявіє, хай би як часто його пришпорювали. На цій межі наркотик видихається, навіть якщо далі бездумно збільшувати дозу. Залишається лише вплив отрути. Вона приголомшує, паралізує, знищує, відкрито випускає демонів. Це сутінки, в яких Дмітрій Карамазов чув дзеленчання санних дзвіночків. Це могла бути й сирена швидкої допомоги.

Кокаїн має спільну рису з морфієм та хлороформом, а саме те, що він притлумлює біль. А відрізняється від них тим, що не присипляє, а зберігає, ба навіть підвищує пильність.

«Сніг» у разі потрапляння в недоторканий організм огортає дух бадьорим холодом і, відбираючи в нього сприйняття тіла, полишає його самотній самонасолоді. Той «сніг» може розквітнути, як лілея на нічному ставку, на який падає місячне світло.

Важкі розлади виникають з появою звички — такими є видива огидних комах, що гніздяться на шкірі та під нею. Цих «комах» годі позбутися, навіть якщо потерпілий спробує вирізати їх ножем чи ножицями. Якби все це було насправді, то йому легше було б допомогти.

У надмірному вживанні криються ще й інші небезпеки — наприклад, параліч дихальних м'язів. Він загрожує у ранкові години, коли в намаганні зберегти високу концентрацію активної речовини доводиться постійно збільшувати дозу. Так само, вже не маючи жодної надії, подвоюють ставки азартні гравці. Після гармат за борт летить і якір. Та корабель тоне швидше, вода доходить до грудей, що майже не відчувають холоду. Айсберги зсередини та ззовні: мозок як шапка, видима його частина. Вухо вловлює такт бортової капели; вона грає мелодію життя.

Наші ночі надто короткі для таких далеких мандрів. Розвиднялося; сурма вже сурмила підйом. Ззовні долинало, як крок-у-крок іде зміна варти; проходили також кавалеристи, які хотіли «розім'яти» своїх коней, поки на плацу ще нікого не було. Була неділя, до походу в церкву ще залишався час. Це було справою добровільною, але вищі чини мали обов'язок забезпечити відвідини церкви відділенням. Поки йшла служба, вони збавляли час в одному з шинків, розташованих неподалік. Навіть у розмовах, які там точилися, відчувався присмак меланхолії пуританських неділь.

У будинку також пожвавішало: полковий кравець, як і більшість старих солдатів, уставав дуже рано, колеги наслідували його приклад. У довоєнний час вони встигали ще до сніданку вишити номери на цілому стосі аксельбантів, кожен за три пфеніги. Навпроти також уже горіло світло.

Там сидів лейтенант фон Айнем, який не одержував доплати, й писав адреси — тисячу адрес за десять марок.

Коли після такої ночі починає світати, є небезпека, що у вас буде настрій, як на судовому засіданні. Звичні дрібні звуки, з якими починається день, ще ніжні, промацувальні рухи в кімнатах і на поверхах, на сходах та в передпокоях набувають моралізаторського забарвлення, звучать як обвинувачення. Ми хочемо їх заперечити, стерти з пам’яті. Проте вони стають дедалі голоснішими, як звуки оркестру, які після ледь чутної увертюри заповнюють все приміщення й виходять назовні. І тут годі чинити якийсь опір.

Обкрадання суспільства стає відчутним, коли ми вдаємося до таких «ексцесів». «Excedo» — я виходжу назовні, я віддаляюся, причому негайно з власних обмежень, а також із соціальних рамок. Ексцес є збуренням. Раніше чи пізніше все це загрожує «exclusio» — виключенням.

Самотність насолоди додається як обтяжлива обставина. Вона то сильніше стає потребою, що більше наркотик заслуговує цієї назви. Студент, який бозна якої ранньої години повертається до себе смертельно п'яний ще й у стані шаленства, одержує від своєї хазяйки доброго прочухана. Він наробив дурниць; сусіди обурюються, але й мають розвагу. Зовсім інша ситуація, коли та сама хазяйка о звичній годині заходить до кімнати з тацею і бачить того самого студента, блідого, неспроможного щось сказати, який сидить у кріслі, витріщившись у порожнечу. Така людина стає лячною.

Але лячною для студента є також і хазяйка, яка добре виспалася і в доброму гуморі заходить до його кімнати. Дуже не хочеться бути заскоченим у такому стані. Адже він споріднений із злочином, ще й великим, злочином, який вчиняють на самоті. Можливо, щось таке уявляв собі Ніцше, коли писав свої пасажі про зло. Дрібний злочинець, мерзотник, співучасник і шахрай економічно залежний від суспільства, а фізично — від доброго товариства. Якщо він доводить себе до стану сп'яніння на самоті, то це стає ерзацдією.

Проте в такі ранні години ворожим здається не лише суспільство, яке заклопотано починає свій день, а щось значно більше. Небезпека є і залишається, тож треба бути напоготові. Дівчинка спустилася сходами, її батько, пан Людеманн, зачинив віконниці. За два квартали звідти Гаарманн[316] орудував сокирою.

Усе це супровідні явища, побічні звуки, як каже Кубін. Вони пов’язані з прощанням із тихою, врочистою ніччю. Там ми були в безпеці, ми були глибоко закоріненими, аж тут уже насувається світло зі своїми безжальними стрілами.

Значно більше життя, ніжнішого й витонченішого, є під сподом дня, ніж на його поверхні. Всі ці бруньки, павутинки, волоконця, міцелії[317], кладки яєць, нематоди[318] стають видимими лише тоді, коли пробивається перший промінь, який їх швидко знищує. Але все-таки залишається коріння, що тримає листя, міф, що тримає історію, поет, без якого не буває мислителя, сон, який живить наші труди і дні.

«Ніч глибока, глибша, ніж то здається дню[319]». «Більше світла[320]» — тут існує й потайний варіант: темрява. Байдуже, з якою жінкою ми спимо, через неї ми хочемо повернутися до матері. Саме їй, а не Афродіті належить вівтар, на якому ми приносимо жертви. Афродіта лише надає форму, як боги надають форму загалом усьому. Одних вони сприймають надто серйозно, а інших недооцінюють. Звідси й усі серйозні суперечки, які заслуговують так називатися.

Квартира, насамперед спальня, завжди має зберігати в собі щось від гнізда або від печери; повинен існувати прихисток. Слово «Bau[321]» має підземний характер. Ми зразу думаємо про ходи й камери, що їх виривають тварини, а особливо про Малепартус[322], нору лиса Райнеке. Ще з дитинства мені подобалися такі гнізда, які були закриті ще й згори, як, наприклад, у миші-крихітки, шпака, кропив'янки. Зрозуміло, що натомість мені не подобаються скляні будівлі, які, приміром у Нью-Йорку, викликають у мене радше подив, ніж захоплення. Для лабораторій та обсерваторій я, певна річ, хотів би зробити виняток, але навіть в обмежених симбіозах, які утворюють офіси й школи, скляні стіни не до місця. У скляному шпиталі можна підрихтуватися, але не одужати.

Я завжди надавав перевагу темним фіранкам; проте світло з часом усе сильніше просочувалося крізь них. Воно забарвлювало шпалери, книжки та меблі у бліді кольори та висмоктувало з них реальність.

Я сидів у кріслі; синя коробочка стояла на столі. Її вміст майже не зменшився; напевне, я спожив не більше одного грама. На думку експертів, для початківця це було навіть забагато. Якщо я хочу «тримати висоту», то маю спробувати ще раз, але із сильнішою дозою. Я був у роздумах; двері зачинені; покоївка, яка займалася прибиранням кімнати, приходила в неділю пізніше. Для таких мандрівок треба заховатися десь глибоко в самій матерії, мати приміщення, вирізані глибоко в скелі, до яких ведуть сотні сходинок.

Разом із дозою зростав ризик. Здається, що під час небезпечних ситуацій ми відмикаємо спостережну функцію. В ході війни або під час пожежі це може вирятувати нас із ситуації, в яку ми втрапили. Ми бачимо той чи той вихід; вважаємо це інстинктом. Годі заперечувати, інстинкт — слово, як і будь-яке інше. Тим часом наш внутрішній спостерігач невдовзі перебиратиме на себе роль то прискорювача, то модератора, а також набуде форми логічного втручання всупереч волі — так буде і тут.

Протічної води в цьому помешканні ніколи не було; прислужниця приходила, коли пожилець був на службі, та квапливо прибирала. Вона заправляла ліжко й наповнювала водою горня для вмивання. Помиї з миски виливала у відро, вичищала попільницю та за старим добрим звичаєм звільняла від вмісту нічний горщик.

Якби отрута мала десь зникнути, то тут було найкраще місце. Дух поміркованості змусив мене підвестися та викинути вміст коробочки у відро; його підказки були деталізованими, наділеними майже священницькою делікатністю. Я був змушений промити коробочку під струменем води, щоб розчинилися навіть сліди, які можна було б вишкребти нігтем, «Un soupçon[323]» — так називалися сліди на стінках порожніх чарок.

Отже, з'явився мій стерновий — він завжди на борту, але рідко виходить на палубу. Кілька разів за життя все ж таки трапляється так, що ми безпосередньо сприймаємо поворотний момент. Раніше вважалося, що у разі, коли трапляється особисте нещастя, не варто прикликати великі сили — у людини були посередники, випробувані патрони, святі-заступники. Те, що таких культів, своєрідних резервних армій помічників, було дуже багато, є цілком доречним, адже кожен відчуває потребу в чомусь особливому, в певній прихильності, спрямованій безпосередньо на нього. Навіть сьогодні ще цілком природно вживають вислови на кшталт «мій добрий дух».

Місце кожного у космосі, як візерунок ліній руки, залишається неповторним навіть серед мільярдів собі подібних. Принаймні в цьому аспекті астрологи знають більше, ніж інші.

У будь-якій ситуації для кожного є якийсь вихід, варто лише розпізнати знак. Під час їзди на автомобілі слід розрізняти червоне й зелене світло, треба також знати номер аварійного виклику. З акустичного погляду, кожен має свій вигук, який пробиває перепони, але треба знати правильне слово. «Сезам» — і відкриється вхід до печери.

Уже й не пригадаю, чи приносили мені сніданок на Міттельштрасе. Ця прогалина в моїй пам'яті здається мені дивною насамперед тому, що стосується багаторічної звички. Натомість позірно банальні подробиці збереглися в пам'яті, так ніби вони лежать переді мною на столі, як та синя коробочка. Очевидно, речі щоденного життя мають якісь тягарці, які врівноважуються лише в спогадах.

Хай там як, але того ранку ніхто не приніс мені кави. Можливо, її нечасто подавали й моїм попередникам, серед яких, до речі, був навіть старий Гінденбурґ, який 1866 року в чині молодшого лейтенанта Третього гвардійського полку займав обидві кімнати.

Я перевдягнувся, зібгав білизну на своєму застеленому ліжку, щоб виглядало так, ніби я щойно встав. Це старий виверт «сов». Потім пішов скупатися — не у великі бані Ґосеріде, а в скромний заклад зовсім неподалік, який вже був відчинений. Я попросив термометр у свою кабінку, оскільки слід було виявити обережність, адже шкіра ще залишалася нечутливою. Гаряча вода була дуже приємною після холоду, який проник до глибини кісток. Термічну рівновагу було відновлено.

До речі, я не помітив і сліду втоми. Навпаки — мені здавалося, що я був напрочуд бадьорим. Потім я рушив старим містом, аби десь поснідати. І хоча я не був голодний, мені кортіло випити чаю, я навіть двічі попросив долити. О цій порі у кав'ярні було спокійно, вона здіймалася посеред міста, ніби острів. Зі своїми скляними стінами кав’ярня нагадувала акваріум. Такою я бачив її ще тоді, коли мені було п'ять років, — я дивився на неї згори, з лабораторії мого батька, розташованої на другому боці вулиці. В той час автомобіль ще був сенсацією.

Старші пани занурилися у свої газети. За одним столиком сидів видавець Штеґеманн, що, як і Бенн, був лікарем і письменником, та художник Фіртгаллер. До кав'ярні почали заходити приїжджі з вокзалу, аби трохи освіжитися, а також дівчата на утриманні, які нудьгували й вирізнялися строгою елегантністю.

Місто ще досі було великим селом. Крізь обертові двері заходили колишні однокласники, товариші з мирних та воєнних часів, знайомі, переважно мого батька, як, наприклад, адвокат Едельштайн, що його, як я припускаю, описав у своєму романі Ленс[324].

Ми віталися або обмінювалися за столом кількома словами. Бувають такі різновиди настрою, коли свого співбесідника ми використовуємо як дзеркало, аби визначити, чи ми привертаємо увагу. Хворі, особливо душевнохворі, а також залежні спостерігають за іншими саме таким чином. Тож я так само побоювався, що на моєму обличчі написано про мій нічний ексцес — але, очевидно, я не мав чого про це турбуватися.

Потім зайшов торговець творами мистецтва Еґґерс, один із ганноверських оригіналів, у капелюсі з широкими крисами та із сивою бородою — йому було вже вісімдесят років, а він і досі молодився. Велика вітрина його крамниці була якраз навпроти — чудове місце, Швіттерс та інші художники охоче виставлялися в нього. Але його думка бувала безпощадною: «Для різних дурниць я не маю місця».

Старий навіть не завдав собі клопоту поглянути на Штеґеманна, який недавно видав збірку поезій «Анна Блуме», а підсів до мого столика, аби трохи полаяти його та всю його кліку. Але в мене зараз були інші клопоти. Аж тут прийшов Ценкер, наділений поглядом поліцая. Якщо ти приїхав з Айленріде[325] й випадково зустрів його в центрі, він одразу запитував: «То що, прогулялися в лісі?» Він відчував це якимось особливим способом; його запитання звучало як припущення і водночас як тиск, завдяки якому він уже майже мав у руках свого співбесідника. При цьому він також бував кумедним; через двадцять років він став зловісним. Коли хтось повертався після трьох тижнів відпустки, то Ценкер міг зробити зауваження: «Бачу, що ваш дядько мав добре бургундське вино в погребі».

У нього було дивовижне чуття на всіх, хто мав погану славу. Якщо пані «брала гроші», він пізнавав це з першого погляду. Проте до вуличних дівчат він був прихильним, але тільки тоді, коли вони приходили по черзі; він знав усіх на ім'я. Коли якась дебютантка в паузі між своїми походеньками намагалася тут трішки зігрітися за горнятком кави, Ценкер підкликав до себе офіціанта Фріца, вбраного у сурдут уже літнього фактотума, який з астматичною гідністю переходив із зали до зали та пильнував за обслуговуванням відвідувачів. Тоді Ценкер казав, зосереджуючи погляд на своїй жертві: «Фріце, є проблема». Він говорив це, не стишуючи голосу, два-три завсідники також чули його слова. Потім Фріц прямував до столу небажаної відвідувачки, аби залишити там картку: «Прохання, не привертаючи зайвої уваги, залишити заклад». Завсідники спостерігали за перебігом подій із тим задоволенням, яке можна одержати від процедури декласування, коли вона не стосується власної персони. Вони тішилися вчинком Ценкера, як колись Марціал мав задоволення від дій наглядачів, що в цирку чистили лави для патриціїв.

Цього разу я міг бути спокійним: якби я справив незвичне враження або хоча б виглядав як з похмілля, то Ценкер обов'язково це помітив би й не утримався б від іронічного зауваження.

З другого боку, було досить лячно, що під час довгої осінньої ночі мій мозок омивав цілий водоспад, не залишивши після себе жодного сліду. Важко зрозуміти, що це було — рух чи заціпеніння. Адже бувають замерзлі водоспади в зоні глетчерів та в крижаних печерах.

При цьому сп'яніння не принесло жодних картин, жодних сновидінь, тільки те абстрактне самовіддзеркалення духу, нічний огляд війська величезної, хоча й анонімної потуги. Все це коштувало мені чималих зусиль, що я помітив лише через глибокий сон наступної ночі.

До повторення експерименту моя перша спроба не спонукала. Якщо це й був водоспад, то йому бракувало райдуги над ним, що ряхтить навіть над водоспадами в Ісландії, з яких вистрибують лососі.

За системою Ліннея кущ коки зараховують до роду Erythroxolon, тобто до різновиду червоного дерева. Своїм зовнішнім виглядом він нагадує наш терен, тоді як плоди подібні до кизилу. Серед алкалоїдів, які подарували нам Південна й Центральна Америка, кокаїн вирізняється особливою безбарвністю. Якщо від впливу кави, чаю, тютюну відняти те задоволення, які вони приносять, і мати на думці їхню збудну силу, підсилену таким чином, що вона радше сковує дух, ніж його вивільняє, то ми наблизимося до своєрідної комбінації безсоння й наркозу, з чого медицина мала так багато користі.

Проте варто звернути увагу, що тут європейці, йдучи обхідним шляхом, зустрічаються із самими собою, а саме через посилення дії шляхом екстракції. Там, де листя вживають помірно, шкоди від нього не більше, ніж від тютюну. Руйнівним воно стає в кокеро, жувальників листя, в яких уже виробилася залежність і які споживають потрійну дозу від звичайної. Але навіть така доза приблизно відповідає інтенсивному курінню, тобто якщо за день викурювати близько двадцяти сигарет.

Незначну шкоду в тому і тому випадках переважає кращий настрій та підвищення працездатності. Спілкування з курцем під час його утримання не надто приємне. Врешті, людина живе не тільки для того, щоб зістарітися, старіння — то лише (не обов'язково приємне) доповнення до існування.

Білим не надто смакує жування листя коки; індіанські жінки не беруть в цьому участі, хіба що потай. Хлопчики починають жувати в ранньому віці; батько підсовує їм один із листків, які вже сам прожував, подібно до того, як у нас дозволяють дітям лизнути зі склянки вина. Так морські птахи, пелікани годують своїх дітей із зоба. З духовного погляду, тут ми маємо справу з різновидом настанови серед чоловіків, батьківської ініціації.

Ініціація. Те, що рослини є чимось більшим, ніж їжа, а також приносять більше, ніж насолоду й одужання, є одним із дологічних досвідів. Поклоніння рослинам є анонімнішим, ніж поклоніння тваринам; вони є меншою мірою репрезентацією божественного, радше його передумовою. І на такі речі натрапляємо скрізь — аж до Нового Заповіту — й не лише у згадках про хліб, вино та олію, але й про лілію, гірчичне зерно, фігове дерево. Коли ми йдемо лісом, нас переповнює очікування; зовсім інакше було б, якби там з'явився баран, орел чи змія. Рай є першим садом, фотосинтезом, прямим накопиченням світла.

Кущеві коки на високогір'ях Нового Світу також віддають шану. Листя коки приносять у жертву та жують під час святкувань. Малих богів створюють із великою щокою, мовляв, вони також насолоджуються дивовижним зіллям. Те, що боги приносять рослини, як Афіна Паллада — оливкове дерево, є приписуванням через інверсію. Точнішим видається уявлення, що боги або виростають, як Брахма з лотоса або як Лакшмі, богиня достатку, у своїй квітці й пливуть геть.

Коли ми сьогодні розглядаємо цей процес, то насамперед нас цікавить хімізм, а з другого боку — його фізичний вплив. Речовини, про чию детальну структуру раніше знали небагато та чиї властивості сприймалися скоріше як «чесноти» рослин, не діють безпосередньо на наші клітини, а вступають своїми молекулами у нові сполуки. Вони утворюють ланцюжки та кільця з абераціями, створити які тіло саме по собі неспроможне. Те саме стосується й сприйняття. Воно запліднюється образами, яких не створила б жодна думка і жодна фантазія.

Для нашого огляду хімізм є модусом «переходу», а психе є органом для «входження».

Так само, як західне лікарське мистецтво відділило в маковому молочці ейдетичний[326] вплив на користь гіпнотичного, воно вилучило з листя коки той потік ощасливлення, який здавався індіанцям даром божим. Був ізольований знеболювальний вплив, своєрідне замороження. У цьому нейтральному холоді більше не існує ні болю, ні насолоди.

Наркотики також слідують моді; вони утворюють субстанційний відповідник духовних змін, які, можливо, залишають лише незначні сліди в історії стилю, але все-таки потрапляють туди. В роки після Першої світової стали казати «gekokst[327]». Як я довідався від Бодо, «сніг» нюхали в невеликих кількостях, щоб залишатися бадьорим і мати кращу концентрацію. В цьому плані промисловість уже розробила дієвіші та менш шкідливі засоби, які масово вживали під час Другої світової, а також після неї. Шкоду, якої зазнають індіанці від десятиліть жування листя коки, можна порівняти з впливом сарідону[328]. Оті жовті піґулки мали врівноважувати настрій та підвищувати концентрацію під час делікатних видів ручної роботи. Засіб, «який впливає на нерви».

І навіть там, де його небезпечність є нагальною, «сніг» нейтралізує. Тією мірою, якою до свідомості припливають духовні розкоші, наростає знемога. Сп'яніння призводить не лише до тілесного заціпеніння, але також до закостеніння думок та їхньої мобільності. Все це підвищує усвідомлення духовної сили та незворушну зневагу до ефекту. Полководець ще має свої резерви цілковито у власних руках — Бенедек[329], ще охоплений ейфорією, під Кеніґґретцем[330]: «Чи випустимо ми їх?»

Одне слово, тут не йдеться про переваги духовного плану. Це просто відчуття віддзеркалення, при якому воля й уява помічають, що у видимому світі щось відбувається. Тож самість тримає нерухомими обидві руки на бильцях трону. Таким чином, кожен стає «Лукуллом, коли розділяє з Лукуллом трапезу[331]». Але для Лукулла все це буденність.

Людина Західного світу, яка сідає на Місяць, знаходить там підтвердження своєї власної дійсності. Значно раніше вона за допомогою своїх інструментів уже довідалася, що тут годі очікувати несподіванок, як то може бути з незнайомими тваринами, покинутими містами або селенітами, мешканцями Місяця. Якби там навіть існувало щось чужорідне, вона виявиться нездатною його сприйняти.

Інакша ситуація була під час висадки конкістадорів у Новому Світі, цієї великої пригоди, з якої починається сучасна епоха. Прескотт[332] описує це як історик, Штукен[333] у своїй трилогії «Білі боги» — з магічної перспективи. Його погляд був вишколений на давніх культурах Єгипту й Ассирії, та й загалом сьогодні можна помітити, що археологи бачать іноді більше, ніж просто історики. Принаймні час зазнає тут певної якісної зміни.

Тоді як Місяць із оптичної та електронної перспективи був наперед розпланований, для допасування Нового Світу був потрібен певний час. Загалом це допасування виглядає як система християнізації, технізації та експлуатації, яка в деталях увійшла в іншу систему, але не без шерхких місць. Хай там як, але для тубільців було навіть краще, що до них прибули південні європейці, а не північні.

У сенсі вже не раз згаданої тут амбівалентності фізіологічні та магічно-ейдетичні впливи листя коки розглядалися окремо. Індіанці, що насолоджувалися цим листям як божим даром і божим харчем, тобто євхаристичним способом, такого розрізнення не знали. Це розрізнення з'явилося у християнських завойовників. На Другому консиліумі в Лімі[334] такий вид насолоди був заборонений, як то було колись, за часів Карла Великого, з кінським м'ясом, проголошеним ознакою забобонності та ідолопоклонства.

Щоправда, все це загрожувало зменшенням прибутків власників плантацій та шахт, які частину зарплатні виплачували індіанцям листям коки. Окрім дешевизни такого виду оплати його переваги полягали і в тому, що таким чином у працівників підвищувалася продуктивність і тамувався голод. У такий спосіб до краю виснажувалися цілі племена й острівні народності. Подібні форми платні існували ще сто років тому на опійних фабриках Сингапура («Подорож фрегата «Новара» навколо світу[335]»).

Суперечка закінчилася класичним способом вирішення таких розбіжностей: вирощування та використання листя коки було проголошене монополією держави. Але на цьому обмін між Старим і Новим Світом не завершився, тут цілком ймовірні несподіванки, які можуть проявитися, хоча й перебувають наразі глибоко під каркасом економіки.