Наближення. Наркотики і сп'яніння

Собака й кіт

Суперечка про першість собаки чи кота ніколи не буде вирішена, як і всі питання смаку, ба більше, питання симпатії. Тут виявляються глибокі прихильності, а також антипатії. Існують люди, і вони не такі вже й рідкісні, для яких близькість кота чи собаки створює фізичний дискомфорт.

Рішельє був залюблений у котів, особливо у зовсім молодих. Бісмарк надавав перевагу велетенським догам. Годі уявити собі, щоб Гітлер дружив із котами; він тримав вівчарки, останню з яких перед власною смертю сам отруїв.

При таких порівняннях існує ціла низка ракурсів. Почнімо із noblesse[583], а саме в сенсі збереження власної свободи, незалежності та гідності, і тут, поза сумнівом, першість належить кішкам. Кішка не сприймає наказів, вона ні на що не пристає — хіба що це приносить їй задоволення. Вона дозволяє підкликати її та гладити, коли їй самій це подобається. Власне, вона гладить сама себе нами; це добре бачив Бодлер, який присвятив їй гарні вірші:

У чоловіків, які розраховують на службу та вимагають прислужувати їм, ми радше натрапимо на собак і коней, нерідко навіть у великих кількостях. Так було ще донедавна; тепер же треба далеко їхати, аби натрапити на загін для собак, стайню або клітку з мисливськими соколами, навіть на далеких околицях вони використовуються лише для прикраси. Верхова їзда стала видом спорту, як будь-який інший. Їзда на коні вже не свідчить про рицарський спосіб життя. У нашу динамічну епоху важливішими за коня стали кінські сили, які можна привести в рух; вони виражаються в цифрах.

Коли Пюклер[585] писав свої подорожні листи, Схід і Захід був переповнений кіньми й собаками. Важливою темою цих листів є полювання на лисів; Пюклер повідомляє про одного пристрасного любителя такого полювання, що був справжнім нововтіленням Дикого мисливця, який утримував дві величезні зграї хортів — з однією із них від полював на лисів, тоді як інша зграя відпочивала. Ці гончаки, а точніше діргаунди[586], пожирали неймовірну кількість м'яса; годування зграї коштувало більше тисячі фунтів на рік, і це в той час, коли в самій Ірландії не вистачало картоплі. Собака, особливо великих і сильних порід, у замках і палацах був другом можновладців і багатіїв, мисливців, кавалеристів і поліціянтів; на собаку можна натрапити в печерах і проваллях. Біблія не повідомляє про собаку нічого доброго, окрім того, що він лизав Лазарю гнійні рани. А ще собака чудовий сторож та захисник свого господаря, й часто він є останній, хто залишається йому вірним.

І хоча ще за життя Пюклера його листи стали предметом злісної критики, вони є справжнім скарбом. Елегантність у Німеччині завжди викликає підозру. Читання подібне до відвідин балу-маскараду, коли у вихорах конфеті майже не видно фігур. Серед них є не лише химерні й пихаті, але також гротескні й архаїчні постаті. Відповідно до моди того часу на початку кожного розділу додається своєрідна квінтесенція, або consommé[587], повчальний приклад для фельєтоністів до теми «Заголовок».

У згаданому тут розділі окрім «Полювання на лисиць» та «Знаменитого духовного отця, мисливця на лисиць» є, зокрема, й такі заголовки: «Біллі, пожирач щурів», «Барви дня», «Анекдоти Вальтера Скотта», «Вуличні містифікатори», «Недоліки піщаних країн», а також «Поїздка паровим поштовим екіпажем».

Цей паровий поштовий екіпаж був однією з розваг у парку регента; він розвивав швидкість до п'яти миль за годину. Пюклер, певна річ, був серед перших цікавих, які (1828 року) наважилися на поїздку. «Маснуватий запах заліза, який неприємно вражає на пароплавах, тут є удвічі огиднішим». Коні й вітрильники ще змогли протриматися сто років, поки остаточно занепали, але нюх кавалериста відчув тут ворога ще із самого початку. Це місце відповідає епізоду з «Вільгельма Майстера», в якому описується перший свисток локомотива. Входження дає тут про себе знати.

Того ж дня невтомний граф вирішив випробувати також «драконячий віз», винахід одного британського вчителя, який припав йому більше до смаку. Транспортний засіб пересувався за допомогою великого повітряного змія, виготовленого з паперу. Пюклер: «Відчуття дуже приємні, оскільки віз ніби піднімається над усіма невеликими нерівностями ґрунту й ковзає далі. Принаймні цю машину можна порекомендувати як чудову розвагу на селі».

Зустріч homo ludens та homo faber[588] зливається на краях; техніка може набути форм гри і навпаки. Свобода гартується, в маріонеток вливається життя. Невеликі автомати в бістро: кидаєш монетку, запускаєш кульку, виштовхуєш фліперами, чуєш, як дзвенить і спалахує, бачиш, як з'являються цифри, блимають вогники, і знову йдеш собі. Людина вже злітала до Юпітера, виграла перегони або втопила сто тисяч тонн вантажу. Монотонна справа.

Повернімося до кішок. Їхня близькість добре пасує людям спокійного, споглядального способу життя. Старі жінки дуже їх люблять. Рим є також резиденцією кішок, які в напівздичавілому стані у великих кількостях живуть на Форумі, в театрі Марцелла та в інших місцях. Руїни з їхніми закинутими склепіннями були для них чудовим прихистком. Я часто бачив там бідно вдягнених старих жінок, які в кошику приносили кішкам щось смачненьке. Кішки виходили на клич із високої трави або з-за руїн та колон, видавали нявкіт впізнавання, мурчали і з вигнутими спинами гладили самих себе об руку, що принесла їм їжу.

Подібне задоволення від кішок Люксембурга спізнав і Поль Леото[589] разом зі своєю подругою, «пантерою». Для цього у свого м'ясника на вулиці Сени він замовляв невеличкі паштети.

Для людей мистецтва коти є кращим товариством, ніж собаки. Вони не заважають думкам, мріям, фантазіям, а навіть сприяють їм завдяки своїй сфінксоподібній аурі. Альбрехт Еріх Ґюнтер[590], великий любитель котів, вважав їх ворожими до демонів і саме так пояснював той неоціненний внесок, який вони роблять у створення домашнього затишку.

Це правда, що коти не прив'язуються до конкретної особи; вони не такі вірні, як собаки. Рабська покірність їм чужа. Слово собака, як і слово кицька, використовують як лайливі. Хоча це стосується усіх домашніх тварин та багатьох інших, аж до хробака, равлика, що ex nagatio[591] створює глибоку спорідненість. Тотемними тваринами обирають вільних і могутніх — лев, ведмідь, буйвол, орел, сокіл, до таких також належать змія. Дивно, що кішка не згадується в Біблії, хоча євреї мали б добре її знати, принаймні після перебування в Єгипті, де вона належить до обожнюваних тварин.

Отже, кішка прив'язується не так до особи, як до дому. Проте до таких самих істот належать і люди. Коли я спостерігаю за Мáндою, яка протягом чотирьох років, зокрема із січня 1969-го, долучилася до мого товариства, то зачудовуюся її чуттям підхожого місця й часу. Вранці вона охоче заходить до мене в майстерню, оскільки там найзатишніше. В передпокої панує неспокій; у кухні дзеленьчить посуд або вмикається посудомийна машина, яка їй особливо неприємна. Вона може вийти надвір, але надає перевагу обжитому простору. Переважно вона залишається невидимою, сидячи на сидушці стільця, засунутого під стільницю. Їй приємно мати згори «дашок». А коли світить сонце, вона простягається на підвіконні; стрибає на камінну плиту, а то й на руки, якщо там їй приємніше. Трапляється також, що вона лежить на спині на підлозі — це означає, що вона хоче, аби її погладили.

Чому насолода подібних створінь так нас зворушує, чому це бадьорить нас, чому втішає більше, ніж індивідуальна прихильність? Безперечно, це гарно, коли собака дивиться на нас так, ніби хоче щось вгадати у наших очах, сподівається на знак, незважаючи на велетенську різницю між нами. Але навіть якби він розумів нашу мову, ми не змогли б відповісти на його запитання. Лише одного разу був у мене собака, а саме самиця вівчарки; було досить дивно, як добре вона знала, що належить мені, хоча я багато чого недогледів у її розвиткові. Вона померла від чумки в ногах мого польового ліжка в одній із казарм під час Першої світової. Я сидів перед нею і каявся, як завжди каюся і маю на те причину, коли настає час прощання з кимось. То була тиха година, в той час як тіні видовжувалися, панував спокій, ніби все було поза часом. Луксі мала золотисто-брунатні очі, з яких струменіла на мене ніжність до її останнього подиху. Чим я це заслужив? Тут відбувалося щось таке, про що я міг лише здогадуватися й до чого вона була ближче, ніж я сам.

Погляди кішок віддаленіші та чужіші; їхні очі жовті, як бурштин, сині, як сапфір, зелені, як бірюза. Очі Манди були такого синього кольору, який у природі майже не зустрічається, хіба у коралових риб чи райських пташок. Її зіниці нагадували мені синій колір кручених паничів теплого безвітряного ранку.

Манда є природженою володаркою; мою прихильність та мої послуги вона приймає як щось само собою зрозуміле. Її влада велика, тому що спирається на красу, в якій вона впевнена. Якби вона мала уявлення про долю, то хіба таку, де я є її храмовим рабом, призначеним для її обслуговування. Натомість Луксі, напевне, вважала мене богом.

Іноді траплялося, що Манда лизала мені руку, але радше з якоїсь особливої цікавості, але точно, що не з чистої ніжності. Якщо її обслуговують не за її бажанням, вона видає жахливі звуки, приблизно такі, коли невчасно з'являється її їжа. Вона вимагає сир, грубо нарізану легеню, зрідка селезінку, часом шматок риби.

Сьогодні, 20 січня 1969 року, вже близько полудня, зранку вона лежить поряд зі мною під столом на своєму звичному місці, втомлена від нічних ескапад. Це ночі, коли робляться березневі кошенята. З пообіднього часу вона діймає нас своїм нявчанням та хтивими криками, кидається на спину і дряпає крісло, аж поки я вже не витримую й випускаю її надвір. Сірий кіт уже чекає в затінку дерев'яного сараю. Вона виривається з моїх рук і з глибоким воркотінням мчить снігом йому назустріч. Обоє зникають у темряві; із садка долинає їхнє демонічне вовтузення. Крики сіамської кішки лячніші за крики сільської. Один селянин на краю села, який через них не міг спати, сказав: «Якби я не знав, що то ваші, я б їх порішив». Через них влітку він уже втратив приплід курчат.

Навколо кожної тварини є аура; вони так само стоять у центрі світу, як і ми. Якщо спостерігати за курми в напівтемряві току, але також і при яскравому сонці, коли вони не сплять, а рішуче вторгаються в заборонений садок, це враження стає доволі сильним. Два роки тому я йшов разом із Телятком[592] через порожнє село десь у глибині Анголи. Був якраз полудень; місцеві працювали на плантаціях чи були на полюванні. Сільський майдан оточували нечисленні хатинки й комори; жовто-золоте сонце пашіло, ширячи прямовисні промені. Там у цілковитій тиші збиралося багато курей; то вже було село тварин, а не людей.

Влада тварин неймовірна; просто за ними стоїть космос. Я міг би назвати поетів і художників, для яких навіть сьогодні відкрито доступ туди, де для теологів він уже давно закритий. Те, що ми дізнаємося там про агнця й голубку, а також про змія, — все це алегорії, які не мають ні живого соку, ні сили. Все це нагадує безстатевих янголів з тих раїв, де панує нудьга.

З юдеями почалася деміфізація не лише богів, але й усієї природи, закам'яніння змії, зневага до вершин, на яких пошановувалися дерева і звірі. Християни пішли слідом за ними.

Кішці бракує безпосередньої сильної симпатії до певної особи, яка дана собаці, що супроводжує активних, пильних людей, насамперед мисливців та пастухів, — ще з часів найдавніших табірних вогнищ собака приєднався до людини. Це справжній симбіоз, тісне співжиття і навіть щось більше.

Собака брав участь у походах і поїздках людей. Ми подибуємо його серед тубільців у тропіках та в ескімосів. Його дикі види вже полюють в товаристві й на великі відстані.

Натомість кішка є твариною не табірного, а домашнього вогнища. Близькість виробилася в неї не через спосіб життя людини, а через місце її проживання; з людиною її поєднує радше спільне проживання, ніж спільне життя, — не так симбіоз, як синойкія. Очевидно, час від часу ловили молоду тварину, й одна з них врешті звикла. Так, на фермі Кросіґ у Ліболо[593] я бачив генету[594], яку приніс мисливець. Це елегантна й боязка тварина, яка при найменшому наближенні втікала на шафу або під стіл. Лише дванадцятирічна дівчинка, донька господаря дому, могла її торкатися. Від неї вона також брала їжу. Таким чином, завжди є люди, які з нероздільного та своєї внутрішньої теплоти долають розділення й створені для приручення. Іскра перестрибує, коли є контакт.

Я часто бачив, як генета перебігала мені дорогу; вона була, мов тінь, в чиїх очах відбивалися зеленаві вогники від фар. Вона могла повзти по землі, як ящірка; Брем[595] каже, що в неї ніби рухається сотня суглобів. У цих генетах та мускусних котах, можливо, ще криється потенційна домашня тварина; як особливо приємний товариш зажив собі слави тендітний мускусний кіт.

Собака полює вдень, кішка — вночі. Вона не лише тварина домашнього вогнища, але й загалом нічна тварина. Очі, вуха та вуса, нечутна, гнучка істота, що доводить також її денний сон. Кішка не полює у зграї та не потребує вожака; вона почувається добре на самоті.

Тож цілком природно, що кішка шукає товариства самотніх. Вона належить до іншої сторони людини — тієї, де насолоджуються байдикуванням, віддаються якійсь одній ідеї, складають вірші, фантазують і мріють. Там вона спить увесь день, не обходячись без сновидінь, як я зауважив у Манди, що час від часу вві сні напружувала щелепи, немов вистежувала мишку, або ж настовбурчувала хвоста, ніби до неї наближався собака. А потім знову видавала нявкіт від глибокого почуття задоволення.

Її сила концентрується не в русі, а в спокої; задоволення й взаємозадоволення у неї є глибшим та всеохопнішим, ніж може дати проста прихильність.

Тут також є контакт, але він не тільки створює тепло: сконцентрована сила обплітає простір й передається далі, наперед виступає те, що було на задньому плані. Настає поза часовість, бажання зникають.

Що більше ми віддаємося плину часу і квапимося з ним уперед, то більше віддаляємося від тривалого одночасного. Це стосується також тварин; про них знали небагато. Не більше, ніж те, що стосується їхньої анатомії чи поведінки. Ще менше відомо про їхню священну сутність, неторкане сяйво творення, що у казках і міфах подається як диво, а в культах — як божественне.

Часткова сліпота у поєднанні з високим ступенем кмітливості визначає homo faber, і байдуже, скеровує вона свої очі до зірок, інших людей чи на атоми. Саме на цьому ґрунтується її влада — але також її страждання, можливо, і власний занепад.

Північ, активний світ, меланхолія, собака, пиво — все це пасує одне до одного так само, як південь пасує до сновидіння, вина, кішки та діонісійської веселості. Ми можемо утворювати такі ланцюги та як завгодно продовжувати їх, ніби молекули в органічній хімії. Все це субтильні, але й нестійкі спорідненості. Ми помічаємо це відразу, коли звертаємося до одиничного випадку. І тут не існує нічого, крім варіантів і винятків.

Ось, наприклад, те, що Бісмарк і Гітлер любили сильних собак, здається зрозумілим, так само як і те, що Бісмарк і Пюклер розумілися на собаках і конях. Бісмарк і Гітлер вели війни проти Франції. Рішельє був залюблений у котів; Клемансо любив, коли його називали «тигром». Обидва вели війну проти Німеччини.

Те, що Гітлер не любив коней, крилося не лише в його вдачі, але було типовим для епохи, адже наш час несприятливий для коня. Загалом він ворожий до тварин і рослин, і це має дедалі загрозливіший вигляд, але окрім того роль коня полягала в тому, щоб бути становим символом. Таке ще толерується в спорті, тобто там, де робочі характери проникають також і в гру. Проте кінь виживе так само, як і вітрильник.

Гітлер винищував аристократію і винищив би її повністю, якби мав на це час. Він охоче вів би війну без офіцерів, лише з техніками й функціонерами. Те, що він увів в армію політичних комісарів, було початком руху в цьому напрямі.

Молодий солдат, який повернувся з Нарвіка, розповідав мені, що там бракувало гарматних затворів. Гітлер, який почув це, негайно назвав склад, де їх можна було знайти. Такі речі справляють враження хіба що на техніків.

Окрім коней Гітлер мав також відразу до пива. Вже сам запах людей, які пили пиво, був йому неприємний. Що знову ж таки було тісно пов'язано з його вегетаріанськими звичками, які найчастіше передбачають особливу чутливість. Ця властивість була для нього корисною через те, що попереджала про небезпеку й давала можливість уникати замахів. Існують відомості про зміни його маршрутів та затверджених планів, що вказує на дуже тонкий нюх. Істеричних рис у нього також не бракувало. Портрет його матері викликає подивування; класичний зразок лунатичного, сомнамбулічного типу. Ще й батько — вахмістр.

«Коли цей полковник дивиться на мене своїм одним оком, мені стає якось не по собі», — так він доволі рано казав про Штауффенберґа. Коли він показувався сам, наприклад обходячи почесну варту, то постійно намагався прикривати соромітне місце шапкою чи рукою. Характерний жест, який видно на багатьох світлинах. Тут вимальовується якийсь дефект, а також прихований страх кастрації. Здається, його труп був ретельно обстежений, перш ніж його щедро облили бензином. Бажання зникнути після смерті було в нього спільним з де Садом; і хоча обидва мотиви дуже відрізняються, вони мають точку дотику.

До чутливого боку належить нюх, вираз огиди, при якому підіймається верхня губа і який є спільною рисою багатьох великих гонителів — Сталіна, Берії, Гіммлера та інших.

Чапліну не треба було довго входити в образ, аби зобразити диктатора: обидва є ровесниками, майже з точністю до одного дня. Тут криється зв'язок із соромливістю. Один крок відділяє не лише високе від сміховинного — але також сміховинне від лячного. До речі, Чаплін має більшу потенцію, він проникає глибше. Навіть сміх може потрясати основи та зруйнувати мури. Коли Гітлер стріляв, Чаплін застосовував динаміт.

Проте це окрема тема. Тут варто лише означити, що класифікація таких типів, як «собака і кішка», заторкує тільки грубі відмінності. Щодо Бісмарка тут треба ще додатково розглянути ведмедя, а щодо Клемансо — півня. І завжди необхідна детальна диференціація, аж поки доберешся до індивіда. Все було б простіше, якби людина була певна щодо свого тотема й проводила за ним розрізнення. Сильна свідомість виводиться не з характерів, а з типів; вона передбачає переходи, при яких переживається не лише подібність, але й ідентичність із твариною.

Таку єдність уже давно втрачено; однією з останніх ознак цього є вилучення рослин і тварин зі щитів і прапорів, як це було з лілеєю та орлом на гербах та польових відзнаках. Те, що йдеться про втрату, можна виміряти силою ностальгії, яку вона залишає. Такі речі спонукають до пошуків, до віднайдення самого себе, навіть якщо для цього треба йти в обхід через Мексику.

Про азартну гру

Якщо вірити Таціту, то германці програвали у грі свій дім і двір, жінку й дітей. Хай там як, але аж до нашого часу в карти програвали не лише власні статки, але й спадщину. У війську Кортеса був солдат, який програв «Сонце» — стокілограмове зображення світила з храму, яке дісталося йому під час розподілу здобичі. Добро, здобуте воїнами, піратами, гравцями в азартні ігри, має коротке життя. За ігровим столом прискорюється обіг; великі суми виграються і знову програються лише за одну ніч. Гра розвиває залежність; вона подібна до тих форм сп'яніння, насолода від яких полягає у привласненні.

Зразу після Французької революції грали багато і часто з руйнівними наслідками. Це навіть знайшло своє відображення в літературі, наприклад у бальзаківському описові ігрових притонів. У лондонських клубах партії з небезпечно високими ставками вважалися нагодою для денді продемонструвати свою холоднокровність. Веллінгтон не був тут винятком.

Ризикована гра є одним із симптомів, який позначає занепад аристократії. По суті, загроженим було її коріння, але в калейдоскопі історії створилося враження, що сокиру занесли над самим стовбуром, а саме через сумнівні екзистенції, які виринали в суспільстві. Казанова розповідає про одного вихідця зі Шверіна, який у Лондоні обміняв на гроші орден «Pour le Mérite[596]» свого великого предка.

Щось подібне буде траплятися знову і знову. У кожній отарі є шолудива вівця, в кожній родині — блудний син. Статистично такі речі не повинні взяти гору. Хто за прикладом Везе[597] займається генеалогічними зв'язками, родоводами та біографіями, може помітити, що на рубежі XIX сторіччя зросла кількість продажів маєтностей та одружень з любові.

Для деяких професій легковажність є незамінною рисою, ба навіть екзистенційною. Серед кавалеристів легкоозброєні вершники, насамперед гусари, відомі своїм сангвінічним темпераментом. Вони мали приспати увагу ворога, підстерегти й несподівано напасти. Вони тільки «роздрочують» («plänkeln») — це слово споріднене з «blinken» (виблискувати). Класична атака, вирішальний удар залишався за важкою кавалерією у броньованих латах, озброєною прямою шпагою. Правитель надавав їм перевагу в ролі особистої охорони.

Легкий тип кавалерії з усіма її темними та світлими сторонами описав Толстой у його новелі «Два гусари»; ці кавалеристи фігурують також в оповіданнях Кляйста. До типово гусарського належить швидка здобич, відважна атака, ризикована гра. Нерідко все ставиться на одну карту.

Видова подібність із верховими кочовими народами проявляється не лише у типі озброєння, але й фізіогномічно. Людину із зовнішністю Цітена[598] можна було уявити серед балканських найманців-пандурів. У деяких полках потворність навіть особливо цінувалася.

Щось двозначне й мерехтливе залишається там, де вони втручаються у світову історію. Блюхер[599], якого Наполеон називав «п'яним гусаром» і яким захоплювався навіть Леон Блуа, до самої старості зберіг свій сангвінічний неспокій. Завзяття, з яким він переслідував ворога й заганяв його, що яскраво виявилося у битві при Ватерлоо, могло набувати демонічних рис, нагадуючи Дикі Лови[600]. Так само пес не відстає від дичини. Іноді здавалося, що він був не при своєму розумі, коли уявляв, що в нього в голові мешкає розтривожений слон. Певна річ, він був затятим гравцем, а на додачу ще й погано рахував; деякі родини досі зберігають його розписки, які він так і не викупив.

Блюхер, який ще хлопчиком утік до шведських гусарів, був неосвіченим; його сильною стороною було не знання, а характер і темперамент. Його тост на дипломатичному обіді у Веллінгтона: «Те, що нам добувають мечі, не має зіпсувати перо» — довго залишався крилатим висловом. При такому обдаруванні завжди присутня природжена дотепність, яка не лізе за словом у кишеню, що часто демонстрував Блюхер своїми репліками. Коли 1815 року зі знищеним здоров'ям він повернувся з лікування, то сказав: «У держави не краща конституція, ніж у мене; під час війни ми обоє почуваємося бадьоро, а під час миру ледве переставляємо ноги».

Метким був і Цітен — загалом у цих двох біографіях є певна подібність. Легкі кавалеристи мають зухвалий язик; свого часу саме за це їх прогнав Великий Фрідріх, але потім повернув назад. Великим полководцем кавалерії в Семирічній війні був Зайдліц[601], який починав із кірасирів.

Небезпечні риси під час громадянської війни або за подібних обставин стають очевидними. Тоді гусар може увійти в роль тих, хто діє без зайвих реверансів. Такий швидко береться вішати і розстрілювати, як Блюхер діяв щодо саксонців, які збунтувалися в Льєжі, коли прийшла звістка про поділ їхньої землі Віденським конгресом. Прусський генерал фон Борстель[602] відмовився через докори сумління виконувати страту, і його розжалували. До речі, він був старим кірасиром.

Так само й Галіфе[603] зі своєю зигзагоподібною біографією репрезентує цей тип. В його імені звучить півнячий спів сурми, яка закликала до останньої знаменитої атаки в Седані[604]. Відчувається в ньому також запах свіжого порохового диму, що куриться над трупами полеглих.

Спогади, які знищили б людину на кшталт Борселя, очевидно, не надто обтяжували Ґаліфе. «Voilà l‘assasin![605]» — так пізніше відрекомендовувався він як воєнний міністр перед палатою. У нього певну роль відіграють мексиканські риси[606], а також спогади про безглузду бійню під Севастополем, що стала прикладом для майбутніх воєн на виснаження. Рошфор[607], який зі своїм часописом «Ліхтар» видавав зразок різкого і неймовірно критичного тижневика, розповідав про небезпечну зустріч із ним. Людина пера вислизнула буквально на волосину від того, хто не стримував своїх ударів. Нетиповою є поведінка Ґаліфе у справі Дрейфуса, яка породила до нього ненависть консерваторів.

Можна сказати, що генерали у XIX сторіччі, за винятком Південної Америки, перебували під наглядом. Монархи або парламенти тримали їх у шорах. Проте вони скрізь процвітали, й не тільки в Африці. Там, де аргументи більше не переконували, від terrible simplificateurs до simplificateurs terribles[608] був лише один крок. Толстой, якому були відомі такі характери з часів війни і миру, звертає на них особливу увагу. Полковник лінійної піхоти, який у вечірньому товаристві причаровує молодого офіцера своєю гуманністю, на ранок жахає його своїм завзяттям, з яким стежить за виконанням тілесного покарання.

Зрозуміло, що разом із кіньми й кавалеристами азартні ігри в їхніх старих формах також вийшли з моди. Батько, який зізнається синові про свій картярський борг, зникає як персонаж зі сторінок роману. Так само й син, який стріляє собі у скроню або миє тарілки в Америці, оскільки грав на чесне слово. «Картярські борги — це борги честі», — вислів, що наробив багато біди, вже не сприймається всерйоз.

За ігровим столом доля знецінюється; та й «чесне слово» знецінилося також. Усе дешевшає тією мірою, якою відкривається доступ для цифр. Неприємних випадків та процесів, які слідували за ними, ще на рубежі століть було більше ніж достатньо.

Потенція і статки Оборот і капітал

Рухомі гроші створюють розшарування, спокійні гроші — структуру. На це натякає якісна відмінність між механічним примноженням та органічним ростом. Статки не можуть просто створитися через те, що зростає сума на рахунку. З погляду кількості, статки можуть бути невеликими, навіть крихітними, як у якого-небудь мюнхенського пенсіонера перед Першою світовою війною. Їхня вартість криється не в цифрах, а у вільному від будь-якого прискорення дозвіллі, у мирній безпеці, яка його надає. Доклавши до цього певних зусиль, з такого дозвілля можна мати більше задоволення у маленькому садочку, ніж у парку.

Динамічне суспільство якщо й розшаровується, то не за статками, а за тим доходом, над яким маєш владу розпоряджатися. А це, своєю чергою, йде на користь підвищеній активності — розпоряджатися великою кількістю кінських сил, усувати простір засобами телекомунікації, загалом оборотом, на який і націлене інвестування. Сюди ж належить і реклама; значення книжки вимірюють не її вартістю, а величиною накладу.

Варто також звернути увагу на те, що влада, яка полягає в тому, щоб мати щось у своєму розпорядженні, не завжди дістається тим, хто одержав дохід і цього заслужив. Така влада може бути замінена владою адміністрації. Після успішної революції на ранок чекає гірке пробудження. Під час розподілу з'являються інші типи, ніж ті, що воювали на фронті чи боролися на барикадах. В усуненні перших рядів борців криється якась закономірність, можливо, навіть раціональність. Особливо жахним видається цей аспект, коли займатися окремішніми долями, наприклад долями соціальних революціонерів до і після жовтневого перевороту.

Прусси і війна

Частиною легенди про пруссів є уявлення про те, що вони охоче вели війни. Проте прусси радше мають інстинктивний острах перед нею. Порівняно з Людовіком XIV Великий курфюрст Бранденбурзький — нормальний монарх, і Фрідріх є тут блискучим винятком. У свої пізні роки він повертається до цього типу й у народну свідомість увійде як «старий» Фріц, а не як юний у синіх обладунках, як його свого часу бачив Пен[609].

Прусси значно меншою мірою були воїнами, ніж солдатами, фанатиками порядку — порядок мав панувати в економічній і соціальній сфері — й, певна річ, насамперед у військовій, оскільки там порядок конкретизується в синоптичній моделі. Фрідріх Вільгельм І є прапруссом; він репрезентує її аж до ґудзиків. Після того, як він проти волі вплутався в північні чвари Карла XII, він більше не вів жодної війни, хоча добрих нагод для цього йому вистачало.

Прусси не люблять воєн, оскільки не довіряють стихійним силам, що приносять безлад. Вони цінують чіткі рамки: державу як великий господарський двір, порядок на плацу. Крах лінійної тактики був для них катастрофою. При Вальмі, так само як і на Марні, на все впливали й нерви. Nolentem trahunt[610] — існує прихований примус в історії, який проявляється в подіях у вигляді паралічу; Ґете бачив це краще за генералів.

Фрідріх Вільгельм II не був ні солдатом, ні кимось визначним, мав доволі лабільний характер, але й певне тло, як це вдало передано на його портреті пензля Антона Ґраффа. За його правління країна зазнала найбільшого розвитку. Фрідріха Вільгельма II треба було затягувати у війну, як лінивого пса. «Я зразу казав, що так буде», — заявив він ще 1813 року, коли зазнав декілька невдач. Самостійність Йорка[611] спантеличувала його, хоча той вливав у монархію нове життя.

Фрідріх Вільгельм IV згаяв великі шанси як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному планах. Сюди належало і так зване «Великонімецьке рішення[612]». Кайзерська корона мала для нього «куревський запах революції».

Вільгельму І його кайзерівський титул нагадував найвищий військовий ранг. Вільгельм І, у часи якого велися тільки щасливі війни і який вважався добрим монархом, демонструє типові риси пруссів: ентузіазм для нього чужий, навіть відразливий. Коли 1864 року переможні полки йшли з трояндами у дулах рушниць, він був обурений; так само й коли 1870 року Гогенлое[613] постав перед ним у шоломі, який під Седаном зачепила куля. Коли після Сен-Пріва[614] він побачив на узбіччі вбитого гусара в червоному однострої, йому спало на думку, що його куртка ще в доброму стані — її можна віддати на склад. Вислів, який приписують одному прусському фельдфебелю: «Вже пора, щоб усе це припинилося, daß det Jesieje üffhört[615]», — як кожен добрий анекдот, заторкує саму суть.

Прусси не люблять добровольців. Їхній потяг до гри сильний, але малорозвинутий; він спрямовується на автоматичну досконалість. Потсдамський парад гвардії мав у собі щось від ілюзіону, що не пройшло повз увагу проникливих подорожніх. Жодного родоводу, небагато дідизни, зате держава і батьківщина. Можливо, саме це визначало їхні тверезі судження у справах влади, якими відзначалися прусси у свої кращі часи. Гітлер мусив звільнити всіх їх з адміністрації і війська, перш ніж перейшов до дій. Від самого початку тут існувала взаємна неприязнь.

Вільгельм II романтичним і майже літературним способом насолоджувався тим острахом, який випромінюють обладунки і зброя, але під час війни він був майже невидимим. Війну він не розумів, його стихією були кінні перегони, морські паради та муштра на Темпельгофському полі. Вальдерзее, Бюло, Мольтке Молодший[616] — у кадрових питаннях, на противагу своєму дідусеві, він мав нещасливу руку. Претензія переходить у фенотип — від буття до видимості.

Цілком імовірно, що врешті він буде реабілітований. Можливо, подібно до Фрідріха Вільгельма IV, він був надто обдарований для свого посту, де важливий не так інтелект, як характер і харизма.

Тут напрошуються порівняння з королем Ґунтером[617] і Гамлетом. Може бути, що колись його сприйматимуть як трагічну постать. Твердження не таке вже й сміливе, адже воно пасує до кожної людини — але майже завжди бракує свого Шекспіра чи принаймні Ґеорґа Бюхнера, щоб винести на світло те, що криється за маскою.

Пруссам закидають не так самі війни, як їхній опір часу та його силі, яка все змінює. Вони були останнім бастіоном у Європі, який чинив найзатятіший опір прогресу. Якщо тільки подумати, що прийшло після них і що ще, можливо, нас чекає, то, напевне, колись їхню недовірливість оцінюватимуть по-іншому.

Книжки й читачі

Серед пам'ятників уявного міста обов'язково має бути один — пам’ятник, який невідомий читач присвятить безіменному авторові на знак вдячності за його Genius, який створив для нього другу і легшу екзистенцію. Принаймні мені здається, що я інтенсивніше жив у книжках, ніж у нашому проміжному часі. Я не так їхав з Ляйпциґа до Галле, як переходив з одного розділу до іншого. У проміжку був нудний такт порогів і рейок, який розділяли телеграфні стовпи, — порожнеча технічного світу. Так було вже у школі, а потім у солдатах — життя з продовженням.

Палац читача існуватиме довше, ніж будь-який інший. Він переживе цілі народи, культури, культи, ба, навіть самі мови. Землетруси й війни не позбавляють його рівноваги, він навіть залишається незворушним під час пожеж у бібліотеках, зокрема таких як Александрійська. Базари, поселення фелахів, колізеї, хмарочоси, країни й острови виростають у ньому й зникають, ніби їх змиває дощ. Дійсність стає зачарованою, сон стає реальністю. Браму до магічного світу відчинено.

Здається, одного разу я вже згадував китайського мандарина, який у черзі злочинців чекав на страту, заглибившись у читання книжки, тоді як попереду тривало відрубування голів. Читач переважно є неуважливим, але не тому, що він не готовий до навколишнього світу, а тому, що сприймає його як менш важливий. Особливо коли навколишній світ стає дешевшим, а те, що він пропонує, втрачає свою вартість.

Роман «Заплутані шляхи» Фонтане[618] глибоко засів у моїй пам'яті. Про окремі деталі з нього я можу розповісти точніше, ніж про той день, коли я почав його читати. То був день, коли Отагський кінний стрілецький полк прибув із Нової Зеландії, аби підкрастися до нас, а ми обстрілювали і підривали один одного. В паузах я повертався до бранденбурзьких озер доби грюндерства.

Тисяча і одна ніч — цей непроминущий дарунок магічного світу для Заходу — я почав читати в дев'ятирічному віці, у червні 1904 року; то був місяць, коли я знайшов цю книжку на столі з подарунками до дня народження від моєї матері. То був чотиритомний переклад Ґустава Вайля[619], в якому я знову і знову знаходив прихисток, ніби в оазі серед пустелі, аж поки перейшов до дванадцятитомного видання Літтманна[620]. Казки залишаються глибоко в пам'яті, так само як і картинки цього пишно ілюстрованого видання. Зараз я знову відчуваю це в Таруданті, марокканському місті, яке, попри близькість до узбережжя, має сильну орієнтальну ауру.

Тисяча і одна ніч: зразок водночас колективного й анонімного авторства. Цей твір міг би бути придуманий демоном — він ніби примарний замок, споруджений за одну ніч. Спадає також на думку перламутр стулки мушлі — церебральний слід, який твердне у веселкових барвах.

Хвороба і демони Нотатки про халепу Вальтера

Хвороби приходять і минають; вони з'являються і зникають, мов комети, після того як накоїли біди. Такою, наприклад, є малярія, чия влада зараз ослабла, але остаточно ще не подолана. Як хвороба боліт, вона в дефензиві. Лікар Ернст Тоннард тридцять років тому присвятив їй одне дослідження, яке виходило за рамки його фаху.

Великі моровиці подібні до воєн, хоча їх важко окреслити в часі й просторі. Їхні жертви не менш численні, хоча й анонімні. «Безіменне» позначає сили, які важко розпізнати, важко назвати, важко терпіти. Часто вони можуть з'являтися майже непоміченими, як великі політичні держави, проти яких немає ні війська, ні зброї. Малярія припинила хрестові походи, облоги міст, паломництво до Рима. П'ять німецьких кайзерів померли від неї в Італії. Індійцям малярія була відома ще три тисячі років тому як «королева хвороб». Сновидіння, сп'яніння та гарячка пов'язані родинним зв’язком; вони почуваються вдома у болотах. Підвищення температури крові на два, три градуси достатньо для входження в новий світ образів; людина в гарячці поринає у візи, так ніби перед її духом відкрилася завіса. Під чарами спекотних низин життя стає пасивнішим; екзистенція набуває рослинних рис.

Деякі хворі неохоче повертаються до здорового стану. Щодо лотоса, водяної лілеї, яка розквітає на болотах у місячному світлі, то греки гадали, що квітка боїться приходу дня. Вважали, що німфа Лотіс перетворилася на цю квітку, коли її переслідував Пріап. У індійців богиня Лакшмі пливе у чашечці лотоса над безоднею часу, як дочка Океана і Ночі.

Лотофаги, мешканці боліт, рослинами яких вони годувалися, вважалися мрійливими, такими, що втратили пам'ять і не сумують за нею. У Дев'ятій пісні Одіссеї розповідається про зустріч греків із лотофагами, цим тихим, але небезпечним народом. Одіссей послав двох розвідників у супроводі герольда вглиб острова:

Це раннє зіткнення політичної свідомості та його відповідальності з вегетативною насолодою існування, а також з небезпеками залежності. Одіссей, який завжди дає собі раду, звертається до терапії відвикання: він наказує зловити чоловіків та, прив'язавши до корабельних лав, дати їм протверезіти.

Святий Павло: болото, стоячі води — ці слова вживалися також на позначення Стіксу, потойбічного світу. Болото — це проміжне царство, не земля і не вода, паруюче й підозріле. Малярія — то погане, нездорове повітря, а водночас і хвороба, палюдизм, який швидко вбиває або призводить до затуманеного існування. Вона пронизує долю європейців не лише в тропічних колоніях, але вже й на околицях їхнього континенту. Енергія слабне, кількість червоних кров'яних тілець зменшується.

Діти, вже народжені з малярією, в'януть від неї, багато з них рано помирають. Я ще бачив їх, ніжних і блідих, як етіольовані[622] паростки, під час моєї першої подорожі на Сардинію. Принаймні старожили тут відносно захищені завдяки «премунітету» — термін походить із туберкульозознавства й означає захист через багаторазове зараження. Імунітет здобувається протягом багатьох поколінь як успадкована перевага. Сила хвороби поступово слабне подібно до хвиль прибою, які видихаються на пласкому березі. Чужинець такої переваги не має. Римський чиновник, якого перевели на Сардинію, розраховував на три роки життя; труна входила до дорожнього багажу.

Ще в нашому сторіччі в Римі були квартали, де під час «собачих днів» літа[623] з'являлася малярія; прогулянка через цвинтар чужинців біля піраміди Цестрія є доволі красномовною в цьому плані. У путівнику Бедекера наводяться поради тримати вікна зачиненими, коли потяг проїздить через Кампанью.

Велика доба боліт минула, коли з'явилися птахи й ссавці, а також ослаб вулканізм. Хутро й пір'я мали доповнити те тепло, яке колись давала земля. Обмін був потужним у гарячих ґрунтах, де мешкали дракони й почвари, а особливо змія, що були символом сили життя, яка охоплювала навіть смерть. Вона зачаювалася під плямистим болиголовом або на мертвій гілці мангрів у світлі блідого сонця.

Болота ворожі до свідомості та історії, але не до життєвої сили. Там немає ні предків, ні героїв, ні складних ієрархій. Історія з її відчуттям часу змогла розвинутися лише після того, як герої проклали їй шлях. Там, де ними було винищене болотяне поріддя, в низинах за героями йшов плуг. Це лише один приклад великих змін, які сягають через моря і гори; з Овном приходить сліпуче світло — його сонячний знак змінює знак Бика, який повністю належить землі.

Геракл, Тесей, Мойсей встановлюють нове право й новий порядок; авгієві стайні очищаються потоками вод, мінотавра приборкано, поклоніння золотому тельцю спокутувано як святотатство. Аргонавти, коли здобули золоте руно та примусили бика йти перед плугом, були ранніми Овнами — Александр був останнім, разом із ним зникає міфічний світ.

Ще існують болота, але навіть через русло Амазонки вже прокладають дороги. Ще вимагає своїх жертв малярія, темну цифру годі навіть оцінити. Але її навчилися стримувати, як інші великі епідемії. Мікроскоп, а потім поступ у таких сферах, як хімія, фармакологія, зоологія, а також транспорт і адміністрування, стають інструментарієм для медицини. Те, що в XIX сторіччі населення Європи збільшилося удвоє, насамперед пояснюють зменшенням дитячої смертності, чому сприяла, зокрема, й боротьба з малярією.

Хвороба має не лише прояви, але й загальну форму. Вона має не лише причини й приводи, але також сферу й систему. Вона може повністю або частково перебувати у стані сну, при цьому жодні симптоми не проявляються. Свою назву вона заслуговує лише тоді, коли хворий відповідає на неї. Існує безліч протозоїв, багато з них є безневинними, інші — небезпечні або навіть надзвичайно небезпечні, ще інші — незамінні й благодійні. Але навіть надзвичайно небезпечні стають дієвими лише тоді, коли фізичний організм вступає з ними у взаємодію і відповідає. Саме на це спостереження спираються, особливо в периферійних зонах медицини, методи й приписи. Але байдуже, що саме в тактичному і стратегічному плані буде використано проти хвороби, — хворий залишається її слугою або її паном. Успіх, тобто одужання, власне, не є результатом суверенної дії, яку він може вчинити проти недуги.

Раніше великі моровиці розглядали як щось тілесне; вони загрожували, як зграї сарани, старі відьми, вершники-привиди; землетруси й комети провіщали їхній прихід. Чумний чоловік приносив із лісу чорну смерть у своєму капелюсі.

Не тільки хвороби як такі утворюють ціле, хвороби розглядаються як зло, що проходить через різні часи. Змінюються тільки спосіб і поле для нападів. У світі роботи вони тісно пов'язані з темпом, який зношує серце й нерви та збільшує кількість нещасних випадків. Сюди ще додають отруєння. Коли чума відступає, зростає зачумлення. І тут неможливо цілком захиститися — отрута криється у повітрі, воді, підіймається із землі, проникає в їжу. Вона приходить як випромінювання, як наркотик, як ліки й не обмежується лише матерією.

Армін Мюллер, один із лікарів, які, як і Ґете, розглядали хвороби в сенсі спостереження за природою, веде мову про «подібний до демонічного» характер сифілісу. Він вражає того, кому дістався програшний квиток у лотереї, в яку грає кожний.

Демонічне криється в будь-якій хворобі; тут слід погодитися з первісними народами. Це стає особливо помітно при певних недугах, наприклад при сказі, якому Армін Мюллер присвятив вражаюче дослідження. Особливим у сифілісі є моральний ефект, якого не можуть уникнути навіть освічені лікарі; лікування починалося з прочухана. Причинний зв'язок вини й покарання, а також кари до «третього чи четвертого покоління» є тут типовими прикладами педагогічного відлякування.

Саме тут міститься центр ваги Вальтерового занепокоєння. Я казав йому тоді: «Дезертируй уперед, іди в окопи, Оппен (то був полковник) точно не пошле тебе назад». На що він відповів: «Я вже думав про це. Але для того, щоб полягти на полі бою, треба бути чистим».

Будь-яка хвороба може підпадати під моральний аспект, тобто пов'язуватися з якоюсь помилкою чи принаймні недоглядом, — це здавалося очевидним ще у часи пращурів. «Подумай лише, де загинув невинний? Або коли таке було, щоб проковтнули праведника», — написано в книзі Йова (4) і далі в розділі 25: «Смерть забирає тих, хто грішать… Гниле дерево».

Хвороба є злом та ще й заразним. Під її тягарем росте недовіра, з якою розглядають хворого. Дефо, згадуючи про чуму в Лондоні, наводить тут декілька прикладів. Огида, ба навіть відраза збереглася в деяких недоброзичливих висловах нашої мови: «Той хлоп має чуму у своєму тілі».

Хворий обтяжує, часто є небезпечним; його слід ізолювати. А проте поширення хвороби не вдається спинити: «Король Чума», новела Едгара Алана По, зображає тріумф кпинів із будь-якої обережності.

Особливо брутальним способом позбувалися хворого капітани суден, які перевозили сандалове дерево; ці шукачі пригод прочісували в минулому сторіччі всі південні моря в пошуках коштовної деревини. Вони висаджували хворого вночі на безлюдному острові. Найчастіше такого хворого знаходили на узбережжі тубільці, вони були людянішими й доглядали його, поки він одужає. Натомість вони самі заражалися або й умирали, так що залишалася лише резистентна меншість.

Про події, які 1892 року ще молодим пережив мій батько, я вже згадував в іншому місці. Але повторю ще раз, оскільки це гарна ілюстрація до теми. Якось уранці він проходив через ганноверський центральний вокзал, аж тут зустрів подорожнього, який вийшов з вокзального приміщення й попрямував площею Ернста Авґуста. Він звернув увагу на чужинця тільки через окрик якогось учня, можливо, класичного шевчика: «Це гамбуржець!» Тут треба знати, що в той час, у 1892 році, в Гамбурзі лютувала холера, це була остання епідемія в Німеччині.

Очевидно, так було винайдено нову лайку. Вигук шевчика змусив батька замислитися. Це був один із поворотних моментів у його становленні, позначеному приязним ставленням до окремих індивідів та скепсисом до всього нашого виду. Спостереження, досвід, розчарування закріпилися в ньому у своєрідній антируссоїстській системі; будь-яка людина була для нього спершу завжди підозрілою. В цьому він слідував типовій моделі поведінки; особливим тут було лише те, що він не докладав жодних зусиль, щоб якось це замаскувати. Незнайомець на острові, в пустелі або навіть на узліссі неподалік великого міста постає перед нами спершу як представник виду, викликаючи в нас недовіру. Ще дітьми нас застерігали від чужого дядька.

У слові «Aussatz» (проказа, досл. «те, що осідає») я хотів би бачити пандан до слова «Ausschlag» (висип, досл. «те, що виступає») — щось падає додолу або щось виступає на поверхні. Спершу на шкірі помічали чужорідні місця з інакшим забарвленням. Етимологи повернули слово «aussetzen» (тут у значенні «віддати на поталу»). Це виглядає зрозумілим, але так легковажно загалом мова не працює. «Lepis» — це лупа, луска, а лепра — хвороба, яка робить шкіру лускатою.

Звісно, хворі на лепру були ізольовані. Вони мешкали в спеціальних карантинних притулках за межами поселень, мали там свої власні каплиці та цвинтар. Перед цим вони були виблагословлені, вже ніби померлі, виключені з членів церковної громади. Казали, що вже сама кров прокажених отруює криниці; про своє наближення вони мусили повідомляти, калатаючи бубонцями чи дзвіночками. Коли вони щось купували, то мали кидати монету в мисчину, заповнену оцтом, як то було прийнято також у часи чуми.

Моторошне калатання дзвіночків прокажених було добре відоме в середньовічних містах. «Так дзонить, ніби прокажені зібралися зі своїми бубонцями» (Ульріх Краффт[624] в одній зі своїх проповідей, Ульм, 1503). Ще в Оскара Вайлда читаємо про «крики прокажених на болотах».

Проказа, одне з жахіть середньовіччя, ще досі відома на віддаленій периферії, та невдовзі її можна буде знайти лише в історії медицини. Недуги, як і культури, мають свій цикл розвитку; вони з'являються, зазнають розквіту та відмирають. Це зникнення ще дивніше за появу — велетенська риба знову пірнає в глибини, після того як накоїла біди.

Але страх разом із нею не зникає. Він переходить на інші поля, змінює свій об'єкт. Страх уже майже не пов'язують з паралічем, значно менше із сухотами, але значно більше — з раком, інфарктом. Недуги серця супроводжує сильний страх. Усе це варіації тієї самої мелодії: «Віють вітри смерті», як то сказано у церковному пісеннику.

Так само історичними стали й жахи «неаполітанської хвороби[625]»; шлях був довгий — від недуги Ульріха фон Гуттена[626], який після одинадцяти сенансів лікування ртуттю помер від цієї хвороби, й аж до Мопассана: в його романі «Горля» чується пульсування божевілля та відзвуки жаху від цієї недуги.

Усе це дуже далеко від грубих начал — від Рабле та його «заражених венериною моровицею». Загалом, коли читаєш, наприклад, щоденники Гонкурів, то створюється враження, нібито зображене літературне коло стало розкішним десертом для недуги, яка дещо втамувала на ньому свій шалений голод. Вона переходить на нерви та блукає крізь fin de siècle[627], коли свідомість та художня проникливість надавали йому моторошної фосфоресценції. На жах можна натрапити у Верлена та його соратників, в Ропса та Мюрже, також у Демеля[628]: «Ми є моровицею хтивості й смертю». Жахи прокази забулися, натомість приходить цей інший страх із його нервовими щупальцями. Едмон Гонкур бачить у ресторані, як грубшають застільні манери його брата; він вказує йому на це. Жуль починає плакати, а тоді вже й Едмон не може стримати сліз.

Про випадок Ніцше вчені не можуть дійти згоди; достеменно відомо лише те, що Овербек[629] після колапсу Ніцше знайшов у його туринській кімнаті різні специфічні ліки.

Якщо ми розглядатимемо хворобу як владу, а точніше, як незалежну величину з власного орбітою та, можливо, із власними завданнями в загальній картині, то ми ніколи не зможемо охопити її цілковито, а лише у фрагментах, лише з перспективи нашої доби. Це стосується як хвороби, так і того способу, яким відповідає на неї хворий. Невипадково ми позначаємо словом «недуга» то результат обстеження, то діяльність.

Тож страхи Вальтера були типовими для епохи. Незадовго до того вони були б неможливими, адже їм мала передувати темнопольна мікроскопія[630] в межах мікроскопічної техніки. Ми бачили б усю цю картину неповною, якби спиралися тільки на причинно-наслідкові зв'язки. Вихід на новий рівень свідомості змінює не лише оптику — слід значно розширити саме поняття.

Щоправда, з високоточною оптикою зростає і страх. Це пов'язані величини; з таким інструментарієм ми бачимо небезпеки в далекому майбутньому й навіть такі небезпеки, які криються лише в одній краплині води. Блуа пов'язує винахід швидких засобів пересування на кшталт автомобіля й літака з почуттям страху. У ті часи ще не йшлося про ракети. Людська винахідливість має передбачати такі обставини, коли життя залежатиме від того, щоб протягом кількох годин досягти чужого континенту.

Неможливо зазирнути всередину часу або часів, але іноді трапляються несподіванки одночасності подій в різних куточках планети. Незадовго до Французької революції Гершель[631] відкрив планету Уран. Без цієї планети жоден нинішній гороскоп не має сенсу, так само як будь-який політичний прогноз — без знання цієї революції. Вже сама назва планети змушує задуматися. Не менш цікавий випадок із дев'ятою планетою, тобто з Плутоном, яка 1930 року була радше вирахувана, ніж візуально спостережена. Чи йдеться тут просто про назви, припущення, випадкові події?

Дивовижно, як зародок формує свій особливий образ, коли розвивається: нарив нігтя, зміна гіпофізу, певні форми манії величі. Інфекція, яка знищує одного, може врівноважити вади іншого. Гарячка відкриває картини нових світів. Душевна хвороба спочатку приносить небачений розквіт, вибух геніальності. Навіть від того, що відбувається потім, ми сприймаємо лише грубі симптоми. Погляд майже не виходить за межі мікротомного[632] зрізу.

Таким є стиль рослинних колоній. Прилітає насінина, спора й розквітає квіткою або однією з барвистих картинок підручника дерматології — Lupus[633] у формі метелика. Вірус майже непомітно проявляється в однієї дитини у вигляді нежиті, тоді як її брата паралізує на все життя.

І хай там як збагачуються наші знання про хвороби, хворий справедливо ставить перед собою питання, що конкретно він із цього матиме. Але це вже інша історія. Джон Кеннеді, якому довелося багато страждати, казав: «Життя несправедливе. Одні здорові, а інші хворі». Це так само правильно, як і констатація, що не кожен стане президентом Сполучених Штатів. А з другого боку: який неймовірний збіг різних випадковостей мав статися, щоб куля, якою вистрелили в нього, стала смертельною. «Ні!» — вигукнула дружина, коли кинулася до нього. Це перше слово, яке вигукують у такій біді.

До речі, така смерть завжди сколихує основи свідомості — і не лише у сфері політичної влади. Так само й ця смерть сколихнула тих, хто займався астрологією і магією чисел або їхніми дивними повторами та відповідностями в історичному процесі. Такі люди відчувають якісь окультні взаємозв'язки, але не проникають до справжньої глибини змови. Пролита кров має владу, недоступну уяві. Те, що деякі вбивства, як, наприклад, вбивство в Сараєво, призводять до непередбачуваних наслідків, є не менше й не більше дивовижно, ніж той факт, що дитина одним сірником може спалити ціле місто. Але завжди є палаюча сила принесеної в жертву крові. Вона сприятливо діє подібно до постійного вогню.

Щось власне, приховане всередині природи, має додатися до хвороби. Тому тлумачення знаків ставить питання, що стосуються як долі, так і відповідальності. В гігієні все це зазнало секуляризації. Краузе[634] повертається з Кальтутти й привозить із собою віспу. Він не був щеплений. Кримінальна справа.