Наближення. Наркотики і сп'яніння

Опій

Слабкість має світлі й тіньові сторони; вона робить нас сприйнятливими до добра і зла. Коли ми слабкі, на нас нападають люди й тварини, бактерії та хвороби, а також спокуси. Слабкість є передумовою залежності, їх проявом часто є хвороба. Якщо залежність розглядається як хвороба, то догляд зосереджується не на самій недузі, а на симптомах; це пояснює причини рецидивів. Про це знають в Армії Порятунку більше, ніж у санаторіях. Деякі звільняються від залежності, як і від злочинів, лише після смерті.

Я запитую себе, чому після програшу у Першій світовій війні я почувався слабшим, вразливішим, ніж після Другої, хоча катастрофа була ще тяжчою. Можливо, тоді були заторкнуті глибші пласти, насамперед через відлуння російської революції. Такі речі відчуваються не так через факти, як через зміни атмосфери; про щось подібне розповідає у своїх описах тропічного землетрусу Александер фон Гумбольдт. Задушливе повітря тисне ще до того, як починають хитатися міста, руйнуватися церкви й палаци.

У той час з'явилося щось нове, з'явилися симптоми, що, як і при хронічній недузі, то посилюються, то слабшають, але ніколи не зникають повністю. Цей стан супроводжує відчуття затисненості, зашнурованості, подібне до стану злочинця або людини, загнаної в кут, а також нагадує селянина, якого підставили досвідчені адвокати. Сталінград був для мене радше підтвердженням. Так випадає осад із каламутного розчину.

А потім нічні екскурси: від херусків[336] через франків, саксів і швабів аж до сучасності, деталі селянських воєн, реформації, собору Святого Павла, вільгельмінізму[337] з усіма його «плюсами» й «мінусами» — все це ніби партія, яку знову розігруєш. Дріб'язковість застільних розмов: суперечки про гортань Фрідріха III між Берґманом і Маккензі[338]. Вільгельм II під час своєї першої середземноморської подорожі мав намір організувати зустріч із Лубе[339]. Але грати «Марсельєзу» на борту німецького військового корабля заради такого прийому «було проти принципів». Натомість він пристав би на військовий марш «Самбри і Мааса[340]». Баррес[341]: «Якщо хтось і оточив Німеччину, то це зробив сам кайзер». Те, що Баррес і Вільгельм були дуже подібні, стали помічати тільки останнім часом.

Що рухало селянами, візирами, королями й дамами? У Тевтобурзькому лісі ми були на боці Армінія, на річці Березіна — на боці маршала Нея[342]. Все це глибоко пронизує тканину кельто-германської моделі, підсиленої романськими нитками. Звідки з'являється сильне почуття впізнаваності при проникненні у етруські поховання, під час нічної прогулянки валами кельтського Гойнебурґа[343]? Рідко народ є видимим під щораз товщою тканиною партій, інтересів, технічних репрезентацій.

Я ставлю собі наступне запитання: чи має з цим бути пов'язана така сильна пристрасть, яка проявляється переважно у вигляді болю? Принаймні все ефемерне варто було б відкинути. Розум запитує: чому від зникнення з наших теренів лелек я страждаю більше, ніж від зникнення динозаврів, які означають перехід зовсім інших масштабів? Чому мені важче прийняти долю бісмаркської держави, ніж занепад династії Штауфів чи поділ спадщини Каролінгів, адже ці останні події були значно згубнішими? Розум відповідає, що близькість у часі та вплетення власного життя зміщує виміри на кшталт оптичного обману, і радить: необхідно скоригувати спотворення через духовну відстань, наприклад через філософське або мистецьке подолання. Але таким способом годі подолати навіть власний зубний біль. Ми маємо сплатити часу належну данину. До речі, серед нас досі живуть деякі особи, які безпосередньо й невиліковно страждають від убивства Конрадіна[344].

Годі щось здобути від дискусій, коли в одного співрозмовника болять зуби, а інший має штучну щелепу. Несподівано з'являється третій і починає все з чистого аркуша.

Але й в особистому житті справи йшли кепсько. Прострелена легеня спричиняла слабість, яка почергово стала проявлятися в цілій низці органів; я мав із цим справу ще на Сицилії 1929 року.

Також помітним було затягування пасків у економічному плані; й хоча грошей стало не менше, а більше, але таке становище лякало ще дужче. Спершу батькові все це стало діяти на нерви; у фінансових справах він був доволі проникливим. Те, що ми не зможемо протриматися на селі, він побачив раніше за нас, а ми трималися за місце й будинок. Батько не був створений для душевних зізнань, це суперечило його пуританському вихованню; температура не повинна була занадто зростати. Тут радше дозволявся цинізм. Якось уранці він прийшов на сніданок, перебуваючи, як завжди, у доброму гуморі й розмахуючи новенькими банкнотами номіналом п'ятдесят марок.

— Зараз гарний час накласти на себе руки — в некрологах напишуть: «Йому не пощастило пережити свою батьківщину».

Але доброго обмінного курсу годі було знайти. У таких ситуаціях, як під час пожежі в театрі, треба збагнути, в чому річ, перш ніж почнеться тиснява.

Після наполеонівських воєн також треба було жити економно, але певні речі залишалися стабільнішими, оскільки народна власність ще переважно складалася із земельних наділів та врожаю. А головне, заняття ще не були такими абстрактними. Інфляція траплялася, але не могла спричинити таких збитків, як зараз. Тоді, як і тепер, знищувалися насамперед малі статки, які накопичувалися протягом трьох-чотирьох поколінь. Через своє поширення вони значно важливіші, ніж великі, які радше сприяють нівеляції та приносять біду, навіть якщо з них і формується певна універсальність.

З бібліотекою, музичною кімнатою, подорожами до Італії, садком перед ворітьми, домашнім лікарем, домашнім учителем для більшості було покінчено. Родини завжди підтримували того чи того родича, що займався безхлібними видами мистецтва. То були скромні залишки патриціату, які у сприятливих місцях, як за часів Еразма у Базелі, ще довго залишалися в силі.

Зміни мого статусу, що вже вимальовувалися, мене не надто хвилювали; після вогню [війни] вони майже не мали ваги й передавалися скорше через неспокій батька, який блукав по будинку як людина, що вже не почувалася вдома та розмірковувала про нові форми існування, подібно до шовковичного хробака, який починає прясти. Синам стає незатишно, коли в батька справи більше не ладяться.

Ось тоді я й запізнався з опієм. Знайомство тривало декілька місяців — хай там як, а воно провело мене через похмуру зиму. Вплив із духовного погляду був благотворним, натомість із фізичного — шкідливим. Насамперед я втратив апетит. Такою є дія майже всіх наркотиків, Мефістофель годує тебе «незмішаною стравою[345]» — все це реальна порада, не пов'язана з потойбічним світом.

Я знову пізнаю настрій тих ночей, коли, як то трапляється раз на кілька років і переважно цілком випадково, ковтаю ліки, що містять опіати. Так у Бенікасимі іспанський аптекар дав мені засіб від кашлю, яким вдалося вилікувати цілу родину.

Оте впізнання є специфічним, його годі досягти жодним іншим способом — це приблизно так, ніби у великому домі всесвіту існувала б кімната, яку можна було відчинити лише одним спеціально підігнаним ключем. Якщо звернутися до мови хімії, магії чи навіть еротики, то тут ідеться про формулу, яка може відкрити замок із секретом, «Сезам, відчинися». Дві рідини зливаються воєдино, мозкова рідина та сік макової голівки.

Настрій з'явився знову, тобто вдале просочення, акт проникнення, але не до кімнати з її картинами й меблями, а до нового простору. І це завжди залишалося моїм центральним питанням — питання про існування Нового Світу, не залежного від Колумбових подорожей і пригод. Те підтвердження про Новий світ, яке прийшло до Колумба з якогось вищого рівня. Ідеалізм залишив це питання у підвішеному стані, можливо, матеріалізм дасть на нього відповідь.

Хай там як, але в мене зостався спогад про сильне наближення, здобуте духом завдяки таким подорожам, спогад про відблиск позачасової певності та пов'язаного з нею ейфоричного почуття, «basse-pègre» — якщо й не в трансцендентному, то принаймні в транспарентному світлі, що пробивалося крізь похмурі шибки.

Такий досвід ніби протоптує стежку, яка залишається шляхом до вільних, легких прогулянок. Усе це може мати навіть фізичний вплив. У легіоні Шарль належав до «стариків»; він відслужив уже п'ять років у Індокитаї, країні, повернення до якої прагнув до кінця свого життя. Я був рекрутом, «новачком», і коли ми прибули до тої діри, зі мною поводилися інакше. Зранку мене викликали для вправ на плацу, аби не гаяти часу на підготовку, тоді як він, разом з іншими штрафниками, протягом дня перебував у тюремному дворі. Темп був доволі швидкий, військовий ранець обтяжували два мішки з піском. Це служило почасти для покарання, а почасти для збереження здатності до великих маршів. Коли одного разу ми зібралися біля salle de police[346], я побачив, як він напружується. Та він казав, що то йому байдуже.

— Знаєш, я згадую ночі в Індокитаї — знову зринають картини, і час проминає ще до того, як я щось помічаю.

Тоді, покуривши опію, що мало відбуватися поза постом, він повільно ходив уперед і назад, аж поки сурма не гукала до служби. Стежка заросла бамбуком, вона була небезпечною, але під час нічних прогулянок небезпека туди не сягала.

Я згадую про це як про приклад того, що можна подолати не лише небезпеку, але й зусилля навіть у своїх найтяжчих формах. Дух вимикає біль, знищує його. Факіри засвідчують це приземленим способом.

Не варто дивуватися, що першого ж вечора у тому форті, де буквально кишіло різними втікачами та невдахами будь-якого ґатунку, дезертирами, авантюристами, злочинцями, педерастами, я зустрів Шарля Бенуа[347]. Існують спорідненості, що діють якимось незбагненним магнетичним способом. Ми загубилися, як голка в сіні — але в тому сіні ховається ще одна голка, і так нас притягує один до одного; тут немає жодної випадковості, це закономірність. Доля всесвіту — це не смерть в ентропії, а ущільнення — ущільнення також і через симпатичні[348] зв'язки.

Проте мені здається дивним, що майже чотири десятиліття по тому, 1950 року я знову зустрів Шарля. За цей час відбулися дві світові війни й ще багато чого іншого; він пройшов через бої, втечі, воєнні трибунали, полон. У 1921 році йому вдалося перетнути іспанський кордон після того, як він увігнав багнет у черево верхового верблюда місцевого поліцейського. В часи третього райху він мав регулярно відмічатися в поліції: старі легіонери викликали підозру. Наразі, як і більшість швабів, він був зайнятий будівництвом своєї «хатинки». Очевидно, йому судилося життя homme de peine[349], і це відповідало його схильностям. Тут він працював на своїй цегельні, а потім у каменярні — до цього він був звичний ще відтоді, коли перебував у штрафному батальйоні. Тепер же на гумусовій фабриці він щоденно вергав сотні рулонів торфу.

Я знову запитав його, чи то не надто тяжка робота. А він знову відповів, що вона йому не шкодить. Спершу йому був неприємний запах, але потім: «Хе-хе, знаєш що, я не чую його. Тільки коли йде дощ, тоді ще відчуваю».

Збігло ще п'ятнадцять років, аж поки він вийшов на заслужений відпочинок; він став парковим охоронцем. Я вже готувався до його вісімдесятиріччя, яке хотіла урочисто відзначити й місцева громада, аж ось у травні 1968 року прийшла звістка про його смерть.

До речі, я помічаю, що моя здатність розрізняти живих і мертвих друзів послабилася; факт смерті та примирення з ним я щораз маю знову усвідомлювати. Та й вдається мені це лише при яскравому світлі, а не у сновидіннях чи в моменти забуття.

Я приймав опійні краплі — брунатну гірку настоянку. Незадовго перед тим, як заснути, з'являлося відчуття, ніби я пересів у іншу машину. Або замінили авто, або перемкнули на нову швидкість. Сну більше не було; час минав швидше й водночас повільніше. Це звучить як суперечність; але таке явище має відповідності навіть в технічній сфері. Пілот у своїй нашпигованій циферблатами скляній кабіні має певність дуже швидкого польоту, та коли він звертає погляд на землю, то йому здається, що він крадеться навшпиньки, навіть якщо мчить уперед швидше за звук. Це належить до досвідів нашого часу.

Але картин, про які розповідав мені Шарль або описував де Квінсі, я не пригадую. Можливо, їх було багато, але вони залишалися за завісою, або ж я забув усі деталі, забув або відразу, або після тривалого часу. У нормальних сновидіннях мені не бракує картин. Але й серед них я пригадую лише ті, які занотував одразу після сну. Матерія сновидіння, зерниста поверхня цих картин доволі світлочутлива; і мої нотатки про сни подібні до фіксації фотоплівки в ательє. На свідомість завжди поширюється лише незначна частина сновидного світу, але якщо ми не втрутимося, навіть вона за мить зникає.

Отже, я не пригадую таких картин, які ощасливлювали й жахали де Квінсі. Переді мною скорше постає їхня «плацента»: той ґрунт, з якого пробиваються й ростуть сни. Чергуванню картин передують зміни духу та його чутливості. Спершу має утворитися порожнеча, подібно до того, як кожна картина, гра світла, розчерк починається з погляду на білу поверхню. Час має бути нейтралізовано. Цей легкий, незрозумілий приплив був приємним. Невдовзі його перебило тихе дзеленькання, ніби хтось закликав до уваги.

Для де Квінсі незбагненне постає у вигляді води — спершу як прозора вода спокійних озер, яка згодом розширюється до морів і океанів. Аж раптом проривається потік картин; море розпадається на незліченну кількість облич, які волають до неба. Потік ніс міріади поколінь — протягом тисячоліть.

Де Квінсі так каже про цей опис: море було «вимощене» обличчями. Картина нібито поєднує в собі суперечність: хвилі й бруківку годі поєднати. І все-таки це одна з тих картин, які самому вигадати неможливо; тут поєднується незвичайна гнучкість духу з металевою застиглістю видіння. Мільйони зірок ряхтять «на чолах веж»; там стічний жолоб, крокодил, тисячу років дивився на море будинків. Та за одну мить усе буде зметено.

Ця пластичність є не лише властивістю рідкої стихії, але також духу, який, за словами Лютера, є «з водою й у воді». Вода не лише щільно прилягає до скель, які обтікає, вона зливається з ними, протікає крізь них наскрізь; між водою і рифом більше не існує межі. Навіть риба, підхоплена водою, пропливає крізь граніт.

Час приємно збігав, хоча здавалося, що він майже не рухається. Справді, існують види підсоння, які ми не відчуваємо як такі, вони переходять безпосередньо у відчуття задоволення — такою була температура, яку я сприймав після заходу сонця в галерній гавані Родоса. Як у добре темперованій ванні: ми не вічуваємо ні холоду, ні тепла; немає навіть відчуття ваги тіла, немає власної ваги. Це насолода, якою набагато частіше бувають наділені тварини, ніж люди, особливо морські й холоднокровні тварини. «Чи знаєш ти, як воно бути рибкою[350]».

Потім стало тепліше, і це також було приємно: то було тепло, яке водночас обтяжувало й полегшувало. Кашель, який переслідував мене вже місяцями, здавалося, зник. То була дія кодеїну[351].

Місяць заливав своїм світлом кімнату, було ясно. На вулиці між чорними газонами виблискували вигини піщаних доріжок. Знову приходив Роберт, садівник, і розпушив їх граблями. З простреленою ногою все ще було важко ходити. У домі нас, тяжкопоранених, було троє. Все, за що ми тут намагалися взятися знову, було тимчасовим; так, як було колись, уже більше не буде.

Мене діймала спрага, тож я хотів піти у ванну кімнату, щоб попити води. Перед цим я прийняв ще одну ложечку гірких крапель. Потім тихенько прочинив двері, щоб перейти через коридор; у такому стані не хочеться зустрітися ні з батьком, ні з матір'ю. Але й мати мала свої клопоти, і не лише через мене і брата — зусібіч, ніби крізь тріщини й шви, пробивалося щось темне й загрозливе.

Особисті й економічні негаразди виринали лише на поверхні загального фатуму. Мати відчувала це глибше, ніж батько: свавільне втручання долі, на яку вона знаходила відповідь, так само свавільну, що крилася в субстанції народу. Траплялося, що за столом вона раптом заклякала і казала лише одну фразу, яка пасувала б до старої хроніки, щось на кшталт: «Він успадкував гарну державу».

Тож мені не надто хотілося зустрітися з нею в такому стані в передпокої; вона б тільки ще більше зажурилися. Коли я стояв перед нею, не допомагала жодна імітація фізичного чи морального здоров’я, вона бачила все крізь будь-яку маску. Ми не до кінця відриваємося від своїх матерів, навіть коли перерізано пуповину. Часом, після того як я довго перебував десь далеко від неї, вона бачила мене у дверях, і їй, як вона казала, ставало тепло на душі. Але я також відчував, як мені ставало тепло й радісно, коли вона наближалася, тимчасом як я вмирав, лежачи на дні окопа, й солдати вбивали один одного наді мною. Так було всього декілька місяців тому.

Передпокій був світлий, ніби заряджений північним сяйвом духовної субстанції. У ванній кімнаті я наточив води у високу склянку, а час ніби розширювався. Я чув мелодію. Коли склянки, кружки або інші посудини наповнюються водою з крана, ми часто не звертаємо уваги на гармонійну звукову фігуру, яким тверде відповідає рідкому. Струмінь води діє, як смичок скрипки на струну або подих сурмача на метал. Воді вторує склянка, як вібруюча субстанція. Звук стає вищим мірою того, як підіймається рівень води. Це не випадкові звуки, а скомпоновані процеси; ми можемо виразити їх у вигляді кривих. Це вирази матерії, які проявляються там, де викладений і вібрує растр[352]. Ми краще чуємо те, що долинає з тиші, коли час розширюється. Початок не може позначатися жодним вибухом, адже тоді була темрява.

Я слухав, як моя склянка наповнювалася, так ніби підіймався сходами. Найтонші часові каденції та просторові структури пульсували разом. У такі моменти будь-що може стати музичним інструментом, і жоден не буде таким, як інший. Резонанс. Та сама мелодія звучить для нас о другій ночі інакше, ніж опівночі.

Зазвичай ми не помічаємо відмінностей, які розташовані близько до растру; сприйняття починається лише на грубозернистій структурі.

Я досі стою у ванній кімнаті та слухаю, як наповнюється склянка, яку тримаю в руці. Ці моменти відсутності цілком типові; вони можуть привести до нескінченої часової петлі. Петля є знаком нескінченності — варто зауважити, що йдеться про петлю, яка не зав'язується у вузол; усе це тонкощі математики.

Я чув відгомін рухомої стихії в нерухомій; обидві були прозорими — протічна вода та кварцове скло. Вухо, ніби якийсь поліп, вбирало у себе округлість склянки й підіймалося над нею мірою того, як підіймався рівень води. Аж тут воно ковзнуло досередини, у самий струмінь. Це я співав там свою власну пісню. Чи може все було інакше: не я був там, всередині матерії, а моя рука, склянка й вода проникли всередину мене, ніби в якусь магічну кімнату. Хай там як, а тут у кожному напрямку справджувався віршований рядок мого брата:

При зустрічі гармонійного й співзвучного, яке нам дозволено називати велінням долі, час не має жодного значення. Але в насолоді не можна затримуватися, інакше припинилось би мистецтво.

Аж тут раптом поштовх, спотикання на східцях візій: вода потекла через вінця склянки. Я вже чув, як вона збігає в стічну трубу, з якої долинало всмоктувальне плямкання підземного царства. Там спіраллю все впадало у хаос; на мене чигала небезпека — я мусив вивільнитися. Я відскочив назад, але не в стан пробудження; сновидіння було багатошаровим. То був лише стрибок у протилежний від руху напрямок.

Я взяв склянку з водою, відпив; вода була смачною, вона ряхтіла, як і сама склянка у мене в руці. Так ряхтить море в ті ночі, коли ночосвітка[353] з її потомством підіймається на поверхню, а з риболовних сітей фосфорично струмує сяюча речовина. Я поглянув у дзеркало; моє відображення було дуже великим — більшим, ніж я сам.

Тихенько, так щоб не почула мати, я повернувся через передпокій. Увійшов у свою кімнату і застав себе в ліжку; я розбудив себе.

За цим настало впізнання, яке радше лякало, ніж ощасливлювало, його годі було порівняти з будь-чим іншим. Такий відблиск щастя може залишатися на давніх ідолах, чия посмішка нас приголомшує. Вона відображає подив, який виходить за межі культур і рас. Це більше, ніж щось теологічне: самі боги виявляють подив таким чином.

Я зиркнув на годинник; минуло дві чи три хвилини. Ще багато разів я прокидався в ці ночі, повертаючись після тривалої відсутності. І завжди в цьому пробудженні було невичерпне щастя, завдяки якому той, хто залишився, знову оживав, а мандрівець знову пізнавав свою батьківщину, після того як виходив за межі часу.

Де залишається сутність під час цих відсутностей, чию тривалість, як і їхній зміст, так важко було оцінити? І що це взагалі за «сутність» (Wesen)? Ще задовго до того, як існували філософи, космос був поділений за допомогою жменьки індоєвропейських допоміжних дієслів.

Коли ми кажемо: «Він є відсутнім», то це може означати стан, під час якого «він» є водночас і присутнім; тобто виражається радше дія, ніж стан. Присутній (an-wesend) та від-сутній (ab-wesend) є відгалуженнями сутності. Сутність має в собі певну часову силу, а буття — силу позачасову. Коли ми говоримо про якусь рослину, тварину, людину, державу як про «сутність» (Wesen), то включаємо сюди й поняття «того, що розсутнюється», «того, що розкладається» (Verwesendes).

Світло відсутнє в тіні, слово — в мовчанні, чоловік — у жінці. Проте відсутнє межує із сутністю й таким чином воно є «при-сутнім». Якщо воно відділяється від сутності, тоді загрожує катастрофа «людини, яка втратила свою тінь».

Слово «Wesen» («сутність») має прадавню спорідненість з іменем Вести, богині батьківщини. Коли господар, який був відсутній («abwesend»), знову ступив на свої землі («Anwesen»), тоді все звершилося.

Не лише розуміння, але й упізнання окрилило де Квінсі в написанні свого гімну опію, принаймні в такому місці, як ось це:

«У серці пітьми з фантастичних образів, що виникають у людському мозку, ти зводиш міста і храми, з якими не зрівняється мистецтво Фідія і Праксітеля, велич Вавилона і Гекатомпіла, а з безладдя сновидь викликаєш на сонячне світло обличчя давно похованих красунь і благословенних родичів, очищених від безчестя могили. Лиш ти даєш людині ці дари і володієш ключами від Раю, о справедливий, витончений і могутній опію[354]!»

За ним безпосередньо слідує «Перехід до страждань від опіуму». І невипадково, що головну роль в цьому жаху відіграє почуття бути зачиненим, ув'язненим. «Уявні в'язниці» Піранезі[355], які де Квінсі колись розглядав разом із Колріджем, мають потужний вплив на його візії. Хоча всі ці напхані різними механізмами каземати, з яких спіралеподібні сходи ведуть безкінечно вгору чи вниз, виглядають бароковою моделлю лабіринту. Такі твори передбачають геометричне захоплення, занурення в глибші пласти світу чисел, яке змушує форми застигати. Від самого початку цей прийом повертається у мистецтво знову і знову — спершу око змушене бачити м'які вигини річки, як меандри, а лінійний твір обертається щораз по-новому. Хтось безіменний упізнав за географічною випадковістю геометричну необхідність. І все це зберігається протягом тисячоліть. І ось звивистий слід стародавньої змії впізнано. Примусу зазнає не лише митець; він переносить його на глядача, так ніби промовляє чарівну формулу. Серед сучасників тут варто насамперед згадати Мауріца Корнеліса Ешера (1898–1972), майстра фантастичних перспектив, які своєю об'єктивною гостротою заразом дивують та спантеличують. Рідкісний гість у нашому світі — художник, який водночас може бачити та розуміється на своєму ремеслі. Сам він, очевидно, все це усвідомлює: «(…) мої численні сюжети з'являються в мене об'єктивно й безособово, проте у своїх сучасників я ще ніколи не зустрічав подібного до мого захоплення речами, що нас оточують» (1960).

Ще лячнішим за ув’язнення в казематі для автора «Сповіді» бути замурованим усередині піраміди, в якій закам'янів невблаганний та неминучий тріумф часу. Там чигають ящірки з гострими зубами, як вічні охоронці, а особливо жахний крокодил. І він там завжди; його раптова поява, його подоба, що стала видимою, нагадує про повідомлення мандрівників, які нібито бачили, як той крокодил пробивався нагору крізь засохлий нільський намул.

Насичений опис цієї жахливої з'яви у знаменитих пасажах «Сповіді» захоплював цілі покоління читачів. Він досі звучить як меандровий виливок: «Я зненацька наштовхувався на Ісіду та Осіріса; вони казали, що мій вчинок змусив здригнутися ібіса й крокодила. Упродовж тисяч років я був похований у кам'яних могилах разом із муміями та сфінксами, у вузьких залах у серці вічних пірамід. Збитий з пантелику і вкритий огидним слизом, я лежав серед очерету та нільського мулу. Крокодил обдаровував мене отруйними поцілунками. Ця клята тварюка завдавала мені більших мук, ніж усе решта. Я був примушений жити разом з тим крокодилом, і (як майже повсюдно траплялося в моїх снах) це тривало століттями. Іноді мені вдавалося втекти, і тоді я опинявся в китайських будинках з бамбуковими столами і лавками. Нараз ніжки цих столів і лавок оживали. Мерзенна крокодиляча голова зі зловісними очима позирала на мене, розмножившись у тисячі подоб, а я, охоплений відразою й заціпенінням, заклякав на місці[356]».

Ці картини підводять до автоматизму руху та заціпеніння, яким позначений опійний сон. І хоча відбувається щось нескінченне, у всьому цьому немає просування в часі. Поступово сновидець починає це відчувати, що збурює самі основи його сприйняття, так ніби щось гальмує його у леті зі швидкістю світла. Млинове жорно, з якого скрапують образи, не рухається в часі.

У ті роки палеонтологія ще майже не народилася, бо інакше де Квінсі у з'яві жахливої ящірки помітив би динозавра — як праящірку, що мільйони років була скована у вапні й шифері й вивільнилася аж тепер. Такі прискорення створюють надзвичайну віддачу. Все це відчувала й Аннетте фон Дросте-Гюльзгоф, адже, як надсензитивна, вона не потребувала для цього жодного опію. Так, у «Мергельному родовищі» вона пише:

Де Квінсі (1785–1859) народився раніше знаменитої вестфалійки (1797–1848), але пережив її. Проте «Мергельне родовище» було написане на двадцять років пізніше, ніж «Сповідь», і в цей час палеонтологія вже позбулася своїх дитячих хвороб. Якщо я повторюю, що, серед іншого, динозаври принаймні частково завдячують де Квінсі своїм воскресінням, то це сказано не просто між іншим.

Знання — то більше, ніж наука. Знання через дисципліни набуває своєї форми. Повернімося знову до теми присутності й відсутності. Коли молоток геолога вивільняє з шиферу іхтіозавра, то стає присутньою тварина, або її мумія, або принаймні її відбиток. Ця присутність завжди була можливою, навіть у часи Шойхцера[357], коли такі знахідки трактували як релікти часів великого потопу.

Аж тут з'являється те нове, що передує науці й навіть самому знанню: видимий ерос, який знищує час тим, що пронизує його. Він прикликає до присутнього відсутнє. Ця відсутність, хай скільки вона тривала, не виникла завдяки часу. Час — це не більше ніж форма відсутності.

Спогад про цю істоту був стертий на мільйони років. Ерос спричинив воскресіння істоти — або принаймні її найважливішої, її платонічної частини. Якби незалежно від цього процесу був би знайдений живий динозавр, наприклад у тропічному пралісі або на Марсі, тоді порівняно з духовним відродженням це був би простий курйоз.

Отже, часткове воскресіння є своєрідним прикликанням на великій арені уяви. І все ж таки це лише швидкоплинний відбиток, подоба містерії. Лише наближення.

Відбитком, подобою є також і піраміди, всередині яких де Квінсі у вигляді мумії потерпав від мук часу без сподівання на порятунок. Саме там все було у затінку царства, де дух найбільше переймається проблемою воскресіння.

Глибоко занурений у сон, мертвий очікує протягом тисячоліть доповнення через відсутність. Це доповнення має принести не лише нове, але також і вище життя, адже саме це передчуває живий, хоча тільки побіжно й метафорично. Так само щось подібне відбувається в обіймах, а також у молитві.

Проблема іншої сторони супроводжує нас із самого початку. Тут не йдеться про монополію священників та їхнього знання; все це було до них і буде після них. Матеріалізм знайде тут своє рішення; на противагу йому, подібно до оздоблення царських гробниць, технічне устаткування залишиться в передпокоях.

І навіть сьогодні, коли окрема людина замислюється всередині своєї власної піраміди, тоді вона думає не про мотори, космічні польоти чи атомну бомбу. Над нею тяжітиме проблема, яку годі розв'язати вже протягом мільярдів років, адже вона відсилає до зачаття й першооснови.

Лікарі, які є свідками численних смертей, небагато знають про смерть.

Де Квінсі, так само як і Дросте, напевне, мав у своїх жилах кельтську кров. Для них обох проміжний час, тобто час між присутністю та відсутністю, був переважно болючим — тут у Дросте відігравали певну роль християнські, а в де Квінсі — класичні елементи. У чистилищі, як і в Аїді, панує невизначений час. Для Новаліса проміжний час є короткою мандрівкою, за якою слідує продовження:

Від мисливця, якому клали в могилу лук і стріли, напевне, очікували, що він приємно проводитиме час. Єгипетські погребальні камери були розкішно опоряджені, так само й германські човни мерців. Надзвичайно веселими були бенкети та любовні ігрища мешканців підземного царства, що збереглися на фресках в Тарквінії. Вони досі випромінюють життєву силу. Етруски, так само як лідійці й кельти, жили своїми казками. Спалення мертвих у минулому і зараз розглядається як швидкий перехід. «Вогненними руками до неба підносять[358]». Порівняно з цим шлях через чистилище надто болісний і тривалий.

Один з аспектів цієї проблеми полягає ось у чому: чи вдасться Великий перехід, а саме — усунення часу через якесь привнесення, що можливе за будь-яких «обставин», тобто за кожної обставини, чи той Великий перехід зазнає невдачі та жахливого ув'язнення в часі. Релігії дають різні відповіді щодо методики, але не говорять про певність у своїх претензіях.

Формування безпосередніх уявлень про трансцендентність не є суголосним з метою священства. Такі уявлення можна здобути через посвячення та медитацію. Містики, екстатики, візіонери, вільнодумці були для церкви, яка їм, проте, багато чим зобов'язана, завжди підозрілими. Те, що струмує звідти, має бути пом'якшено й відфільтровано через довготривалі процеси, пройти через посередництво. Врешті, за певних обставин, конденсується в сяючому німбі. З мислителями від Геракліта й до Ніцше майже не було жодного договору.

Деметра та Діонісій не потребують посередництва; вони наближаються безпосередньо. І хоча там знаходяться провідники крізь сновидіння й крізь смерть, та вони діють не через повчання, а, як Афродіта, через дотик, або, як Орфей, через поезію і спів. І десь там мерехтить потойбічний світ зі своїми скарбами й перетвореннями. Його світло доповнює світло дня, яке через таке перетворення стає елевсинським.

Усі ці перетворення, які готуються не лише за допомогою технічних засобів, але й шляхом проникнення всередину. В Елевсині сьогодні височить цементна фабрика. Напевне, це могло б стати на заваді під час малих містерій, що відбувалися навесні, але не під час великих, які проходили восени. Бетон і мармур стають поверхнями, якщо сприймати їх за «лоно Персефони[359]». Тоді вже годі знайти різницю.

Ім'я крокодила виводиться з «kroko-dilos», що означає «кам'яний хробак». Він брав пожирача опію поцілунками, «як крабовими клешнями». Час стає відбитком жаху; він тисне вагою пірамід на скроні, й мумія, замотана в бинти, незворотно віддана на поталу його жахові.

Бодлер бачить у цих страхах своєрідну кару, яка слідує за тривалим зловживанням наркотиками. І в цьому є правда; кожне сп'яніння мусить бути оплаченим. Але про ціну можна посперечатися, особливо якщо згадати, що де Квінсі всього на кількох сторінках вдалося виразити грандіозний аспект часу, серед вирів якого нас кидає, як потерпілих у кораблетрощі серед нічного моря. Нам треба розширити власний горизонт, аби знову натрапити на текст такого масштабу, можливо, аж до листів до коринтян або картин Ієроніма Босха.

Проте час вимагає не лише плати, він також надає кредит; час є ціннішим за будь-яку іншу власність.

Коли я вийшов із ванної кімнати й виринув зі сну наяву, то не лише був ощасливлений поверненням після безкінечної відсутності. З подивом я побачив на своєму годинникові, що минули лише лічені хвилини. Отже, я досі володію незміримим запасом часу і зможу розтягнути до безкінечності цю чудову ніч. Я ще раз капнув собі лаудануму в склянку.

Ніч була тим плащем, який приносив тепло й безпеку, я міцніше загорнувся в нього. Час став простором, але дуже щільним, як вузьке приміщення, розташоване не всередині піраміди, а глибоко під нею. Там більше нічого не відбувалося, стояла мирна тиша, недоторкана самотність. Десь нагорі люди можуть мірятися в боротьбі та перегонах, можуть святкувати й убивати — я так мало маю до цього стосунку, як і полеглі. Десь нагорі були нужда і голод, пожежі і страти, там був суд. Так, нагорі час плів своє божевільне плетиво із зашморгами та колючим дротом. А тут унизу все було гарне, як шовк, без барв і без візерунків, і врешті нитка непомітно прослизала крізь пальці. На ній не було жодного вузла, жодної колючки. І жодної батьківщини.

То була близькість до растру; «висмикування ниток» належить до гіпократичних ознак смерті. Цей розділ я хотів би закінчити згадкою про інший феномен.

Пробудження, я маю на увазі щоденне пробудження, щораз супроводжує зусилля орієнтації. Особливо коли пробудження є раптовим; компас зазнає повного відхилення. Якщо вночі нас щось злякає, нам важко зорієнтуватися за віссю симетрії; кожному відоме це дивне зусилля. Часто воно може тривати досить довго, аж поки буде визначене положення тіла в кімнаті.

Древні любили порівнювати сон зі смертю, вони також вважали, що в сновидіннях ми живемо, як боги. Про це можна мати різні думки, однак нам здається, що наш день обкрадають; це відчуття примушує нас повернутися в час.

«Прожив, як боги, я раз один!» — деякі сновидці так ніколи й не повертаються або ж, подібно до Скарданеллі[360], на роки заклякають у проміжному царстві. Багато хто прокидається в радісному настрої, ще більше — в сумному, але завжди бракує, знаємо ми те чи ні, якоїсь додаткової сили, що дрімає всередині нас.

«Не мати нічого спільного з історією» — то більше, ніж просто приємне відчуття. І навіть більше, ніж тимчасове звільнення; це звільнення від часу, це відпущення гріхів, яке надає собі кожен. Це почуття зміцнює людину навіть на шляху до місця страти. Вона переживає його як «зависання в іншому світі» (де Рео[361]). А світ сприймає як такий, який уже їй не належить.

Таке почуття є одним із дарунків, які приносить сп'яніння. Це своєрідна репетиція. Мак з давніх-давен є синонімом сну й забуття, окрім того він має властивість майже безкінечно розтягувати час — не час годинника з його всемогутнім світовим примусом, а той час, який є прихистком та власністю заразом присутніх і відсутніх. То велика розкіш — мати свій власний час. Тож цю розкіш завжди розглядали як різновид розпусти. «Люксус», «люксурія». Особливо це стосується сьогоднішнього дня, коли над нами панують годинники. Той, хто має свій власний час, є підозрілим. Ліс залишається навіть тоді, коли вирубати всі дерева. Там — інший час, так само як і в лісі ченця з Гайстербаха[362].

«Що, в біса, роблю я на цій галері?» — каже Мольєровий сновидець Жеронт[363], коли прокидається серед сірого, позбавленого сенсу часу. Синхронізація, переведення усіх, навіть найвіддаленіших, місцевостей на «нормальний» час є головним завданням клерків. Про таку необхідність у зв'язку з «вибіленням» буде сказано детальніше. Відчуття сильного похмілля неминуче там, де синхронізація з нормальним часом переходить у сфери, які за своєю природою призначені віддалятися від нього, як, приміром, музика. Тут відсутнє стає безпосередньо усвідомленим.

Додаткові нотатки про опій

Про растр. Сьогодні у нас 1 листопада 1969 року; після короткої перерви в написанні цього рукопису я повернувся з Аґадира[364]. Там, перед золотою дюною, dune d‘or, пісок настільки дрібненький, що такого я ще не бачив на жодному пляжі. Кожна з хвиль, що довго розкручуються, залишає на цьому пасмі свої сліди — ніжне плетиво, річні кільця старих дерев, борозни ліній життя, дороговкази з ромбоподібних візерунків, хвости комет, до яких пристають намиті камінчики й мушлі. Пісок утворює своєрідний растр, яким майстерно послуговуються хвилі. Його надзвичайна дрібність спричиняє те, що нероздільна[365] сила матерії проходить через найтонший растр. Пісок і хвиля, земля й вода, Нептун і Ґея[366], час і простір поєднуються у світлі африканського сонця у ланцюг космічних презентацій. Тут є також рухомі віддалені картини. Кожна хвиля стирає старий візерунок й залишає новий.

Та предметів тут не бракує. Протягом двох тижнів я займався відносно невеликими предметами, але бачив і великі у світлі прибою — велетенського ската, кістяк дельфіна, пальмове дерево, викинутий на берег човен.

Центральним питанням критики мистецтва й, напевне, найголовнішим є ось яке: наскільки близько митець може підійти до растру. Переді мною гарна картина Бернара Бюффе (нар. 1928), на якій зображено ската; рибина лежить на цегляній підлозі: тут растр здається грубим.

Заслуга Ґастона Башляра в його короткій, але глибокій розвідці «La flamme d'une chandelle[367]» (1964) полягає зокрема в тому, що йому вдалося натрапити на зауваження Жорж Санд, яке підводить ближче до нашого питання. В «Консуело» вона розмірковує над тим, яким чином Рембрандт на одній зі своїх картин за допомогою розпливчастої градації світло-брунатної та темно-брунатної барви зміг створити враження об'ємності, та ще й таким чином, що значення зображених предметів завдяки цьому непевному світлу змінилося так, ніби вони поринули в нероздільне й повертаються з глибин у новому сяйві.

Це місце є доволі показовим як щодо значення, так і неважливості предметів. Звісно, у мистецтві йдеться не про те, що зображено, а про те, як зображено; мотив сам собою менш важливий. Якщо стиль стає усталеним і починають домінувати технічні зв'язки, тоді можна буде спостерігати поворот до нероздільного, який не зможе привести далі, ніж до растру. Все це не так проникнення, як відступи зі світу уявлення; вони зазнають кульмінації в трагічних конфліктах, якщо збігаються з фазами, в яких буде досягнуто майстерності. Морози пізньої осені, медузи, які виринають із морських глибин у затінку Кордильєр.

Вплив растру можна радше відчути, ніж довести, — в матеріальному світі він вимагає такої ж свободи сприйняття, як розпізнавання метафізичних елементів у елементах духовних. Невидимі структури, перенесені в іншу посудину, стають видимі, подібно до витонченої будови атомів у гірському кришталі завбільшки з людину. Вони також можуть проявитися в дифузному вигляді, як то виявила Жорж Санд за допомогою Рембрандтового мистецтва. Врешті, й галактики створені із зірок — це можна відчути, навіть коли гострота розрізнення виявляється неспроможною.

У цьому плані великі надії ми можемо покладати на розвиток фотографії, коли вона вивільниться із застарілої антитези мистецтва і техніки. Тут також синтез здатний створити нове: чарівництво.

Друга додаткова нотатка: про вплив часу на звук. Цього тижня я, серед іншого, читав «Journal d‘un interprète en Chine» (1886) Еріссона[368]. Близько ста років тому цей автор ще юним солдатом супроводжував генерала Монтабана[369] під час операцій, пов'язаних з Тайпінським повстанням[370]. Він був добрим спостерігачем, і його книжка варта уваги вже тому, що містить подробиці одного з найбільших плюндрувань у світовій історії: знищення літнього палацу в Пекіні, імператорської резиденції, що була заповнена несказанними скарбами. Грабіж нагадував ярмарок, який тривав тижнями й завершився пожежею палацу.

У таких епізодах ми бачимо повторення нападу стихійної сили на вищу культуру, яка переважала принаймні в плані способу життя й витонченості. Палаци у вогні належать до декору, таким був палац Дарія в Персеполісі та Монтесуми у Мехіко.

Що ж стосується зв'язку між звуком і часом, то мені пригадується опис кавунів, які Еріссон порівняно з італійськими й навіть іспанськими вважав незрівнянно кращими. Він чув від китайців, що найкраще збирати кавуни у нічний час, ще до того, як випаде роса. Збір кавунів мав відбуватися в цілковитій тиші, оскільки найніжніші плоди лускали від найменшого звуку. Один із підступів злих сусідів полягав у тому, що о цій порі вони починали бити в гонг, завдаючи таким чином великих збитків.

Певна річ, що всі ці тонкощі садового мистецтва та пов'язані з ними насолоди стали неможливими. Реактивний літак міг би знищити урожай цілої провінції. Подібний досвід нам загрожує у виноградарстві. У щасливі часи все може стати музикою і мелодією, і тоді так само все може стати насолодою: доглянуте з любов'ю господарство винороба не менш цінне, ніж сповнене насолоди задоволення від вина вдалого року. Господарі й прислуга зустрічаються в дуеті.

Еріссон також повідомляє, що в тих смаковитих плодах вирізали отвір і заливали туди мадери або навіть вишнівки; цим він навіть похваляється. Загалом усі ці китайські походи європейських держав, які тривали ледь не все XIX сторіччя, позначені поєднанням самовпевненості, брутальності й глупства. Набіги варварів на державу, яка по праву може пишатися найдавнішою і найвищою культурою, що досі існує на цій планеті.

Польські коропи

Неприємного досвіду з хлороформом, здається, мені було недостатньо, аби вилікуватися від екскурсій у проміжні стани; я таки мусив ускочити в добру халепу.

Після війни діти вже були дорослими, й справи стали більш-менш налагоджуватися, тоді в моєї матері з'явилася нагода частіше вибиратися з дому, що вона дуже любила. Коли богемські ліси вкривалися осінніми барвами, вона їхала на три тижні у Карлсбад[371], а на початку літа — ненадовго до Ваймара; в обидва місця було легко дістатися; в одному місці можна було набратися фізичного здоров'я, а в іншому — духовного.

У Ваймарі вона зупинялася в готелі «Елефант» і домовлялася з кучером, який возив її до Бельведеру, замків Тіфурт та Еттерсбурґ. «Фауста» вона знала напам'ять і могла вести розмову, послуговуючись цитатами, що в той час нерідко траплялося. Цитування належало до слабкостей XIX сторіччя; Ґеорґ Бюхманн (пом. 1884) за життя побачив тринадцять перевидань своїх «Крилатих слів». Зараз цитування вийшло з моди, так само як і добре знання Біблії. Те і те передбачає наявність однорідного освітнього прошарку.

Я супроводжував свою матір в обидва ці місця лише одного разу, хоча любив з нею подорожувати — особливо по той бік Альп, але також і за Майну. Мати веселішала, її натура розкривалася. На давньому римському ґрунті їй було добре. Вона пасувала б до картин Фоєрбаха[372]. У нас на півночі рідко траплялося таке легке, майже етеричне шумовиння, не скаламучене жодним осадом. Але клопотів їй вистачало, адже коли маєш п’ятеро дітей, то завжди є відповідна причина. При цьому вона боялася (як розповідала мені пізніше), «що хтось із дітей накоїть чогось такого, що я сама вже не зможу виправити». Але й у таких випадках на неї можна було покластися. Якраз саме тоді. Приємно було сидіти з нею по цей чи по той бік Альп за розкоркованою пляшкою вина; від цього спогаду досі віє теплом. На її мюнхенській батьківщині ми пили пиво, особливо нам подобалося у «Шнайдера в Долині[373]». В Інсбруку ми сиділи під «Золотим дахом[374]», в Ґарміші — на «Пошті[375]». Тоді вона замовляла північно- та південнотірольське вино, а до них — їстівні каштани. Я майже не пригадую тем наших розмов, але добре пам'ятаю загальну атмосферу, яка її бадьорила, — то добра ознака; тексти швидше йдуть за вітром, ніж мелодія. Якщо ми хочемо наблизитися до матері, то це саме той шлях.

Усі ці поїздки почалися року Божого 1925-го, тоді мати супроводжувала мене аж до Неаполя. Відтоді серед римських церков мені особливо припала до душі Санта-Марія-Маджоре; там ми були разом у той час, коли компанію нам склав кардинал. Через високі віконця косе проміння сонця падало на мозаїки; у сповідальницях сиділи священники, які часом торкалися вірянина лозиною — перед нами була дуже давня картина. До речі, від матері я чув вимовлене слово «Марія» лише одного разу, в незнайомій мені молитві, коли помер мій молодший брат Фелікс. То було відголоском її раннього дитинства, адже ще маленькою дівчинкою вона протестувала, коли дідусь із бабусею тягли її за собою з одної церкви до наступної. Тоді вона читала Ібсена, а якось разом із братом заговорила із самим письменником, коли той сидів на сонечку в кафе Луїтпольд[376]. Бунтівні жінки цього покоління були їй до душі; у своїх пізніх роках вона охоче читала «Мемуари соціалістки» Лілі Браун[377] та щоденник Ревентло[378]. Коли вона почула, що одна з перших суфражисток, здається, леді Панкгерст[379], знищила в Британському музеї котрийсь із шедеврів, то для неї це була радісна звістка. Існувала фотографія цієї пані, на якій її виводив попід руки полісмен; вона була вбрана у спідницю, що сягала аж до землі.

Час від часу приїздила мюнхенська бабуся, переважно для молитов за дітей. Вона молилася майже безперервно; мені вона запам'яталась як маленька сіра постать, яка беззвучно ворушить губами. Те, що мати вийшла заміж за єретика, ясна річ, було нещастям, можливо, навіть катастрофою для неї. Мені дозволяли ходити з бабусею на ринок, де вона, після того як довго обстежувала всі ряди, купувала якнайдешевше, торгуючись за кожен пфеніг. При цьому вона запровадила трапези, які раніше були нам невідомі, наприклад, другий сніданок об одинадцятій годині. Ця скромна заможність була властивою для мюнхенської дрібної та найдрібнішої буржуазії; вона населяла водночас багате й дешеве місто, якому й так не бракувало контрастів. Тут почувалися у себе вдома «діти всього світу й також усі набожні[380]».

Подорож, про яку тут іде мова, була короткою; вона вела із Саксонії до Ганновера, де ми обоє мали справи — я, очевидно, повертався з відпустки, а мати хотіла вирішити питання, пов'язані з переїздом. Отже, це відбувалося десь на початку двадцятих років. Політичне життя було неспокійним; дорогою ми застали страйк залізничників.

Батько довіз нас до потяга; він мав, як майже завжди вранці, чудовий настрій, ранковий дух. У ранню годину його було чути на сходах, але в ролі не Зарастро, а Папаґено[381], що відповідало його голосу та настрою. Він співав або насвистував, коли спускався донизу; підіймаючись нагору, він долав сходинки стрибками. Ось уже й з безгрошів'ям він покінчив. Інфляція зачепила його, ніби хвиля, під яку краще підпірнути ще до того, як вона досягла свого найвищого злету.

У нас було кілька годин на пересадку в Ляйпциґу — достатньо часу для того, щоб спокійно пообідати й потім походити містом. І хоча подорожчання якраз тільки почалося, але раціонування товарів зазнало певного послаблення; я роблю такий висновок з того, що тоді в ресторані велетенського вокзалу меню було з вибором страв. У меншій залі вибір був майже розкішний. Вона розташовувалася на пів поверху вище, як у більшості великих вокзалів, які, вочевидь, були споруджені за однаковим проектом. Тож ми піднялися трохи вище й сіли за один із невеликих столиків; офіціант поклав перед нами меню.

— Ось поглянь, — сказав я після того, як вивчив увесь перелік страв, — тут є щось таке, що мене вже давно цікавило.

— Напевне, знову щось особливе. Як називається страва?

— Коропи по-польському.

— Сподіваюся, що всі твої бажання можна так само легко задовольнити. Ну, тоді замов собі їх в офіціанта, а то вони ще присняться тобі сьогодні вночі.

Я так і зробив, але тільки заради того, щоб дізнатися, що в подібних насолодах головну роль відіграє фантазія. Недаремно в меню для тих самих страв постійно вигадують щораз нові, звабливі назви. У мене створилося враження, що прісноводні риби, зокрема й знамениті форелі, більше подобалися мені на рибальському гачку, ніж у тарілці, — за винятком тих, які хоч і зловили в річках, але, подібно до лосося й вугря, піднялися в річки з моря. Риби, які мрійливо дрімають собі у ставках чи застояних водах, не розвивають жодних м'язів.

Польські коропи трапляються в домашньому господарстві нечасто; приготування складне й варте зусиль лише на велику компанію. Багато прянощів, серед них і рідкісні, світле й темне пиво, цибуля й гриби, розтоплений цукор і сироп, крихти імбирного пряника та ще багато чого є обов'язковими компонентами — а ще не забуваємо про кров риби, добуту лише одним надрізом, який не має пошкодити селезінки. Вивищуючись на постаменті з підрум'янених грінок пшеничного хліба, короп є окрасою східних застіль, святковою стравою єврейських весіль, але не слід плутати цю страву з «carpe à la juive[382]», закускою у вигляді желе, якою полюбляють ласувати в Лотарингії. Приблизно так відклалася ця страва у мене в пам'яті; проте рибу тут подавали маленькими шматочками, тож годі було приховати розчарування. Деякі страви викликають у нас більшу втіху, коли ми читаємо про них у книзі рецептів чи в мемуарах Казанови або розглядаємо натюрморт. Дев'ять десятих має додати наша свідомість, і тут ми стикаємося з давньою проблемою: чи не можна обійтися без тієї відсутньої одної десятої завдяки надчутливим моментам. І так ми повертаємося до нашої теми: Святий Антоній у пустелі перетворює голод на небачений достаток.

Достатньо поштрикавши виделкою в'ялий шматок риби і пряник, розмоклий у темному пиві, я зрадів, коли нарешті ми встали з-за столу. І хоча я вдав, що все смакувало пречудово, мати зиркнула на мене, не приховуючи іронії.

На Брюлі[383] вже знову виставили хутра. Грошей не бракувало, просто вони були тепер інакше розподілені. Одного разу, під час візиту кайзера, ряди будинків з обох боків вулиці були всуціль оздоблені хутрами, ніби то були боки якоїсь велетенської тварини; мати якраз згадала про це, коли ми там проходили. Та я більше любив зупинятися перед розкладками букіністів і книгарів. Ляйпциг — місто торговців і книжок, непогане поєднання. Ми зробили коло навколо ратуші та погреба Ауербаха[384] й, випивши кави у Фельше[385], спокійно сіли на наш потяг. Щоправда, ми доїхали тільки до Галле, там потяг зупинився. Страйкували залізничники; перони були забиті злими й більшою чи меншою мірою зневіреними подорожніми. Довелося висісти й нам.

Припускаю, що то була якась регіональна акція. Вона все ще тривала й наступного ранку. Тим часом натовп розсмоктався, одні пішли в зали чекання, інші — в готелі. Нам також вдалося знайти дві кімнатки неподалік від вокзалу; у фоє було повно приїжджих, які жестикулювали або сиділи на своїх валізах. Одні хотіли потрапити на весілля, інші — на похорон, треті перераховували гроші, яких бракувало на ночівлю.

— Тільки цього нам бракувало, — сказала мати, — та ще й у Галле!

Вона упереджено ставилася до цього міста, вже й не знаю, внаслідок якого особистого досвіду. І упередження знову підтвердилося. На вулиці почалася мряка; був листопад — якщо й не за календарем, то за настроєм. Проте, можливо, це було пізньої зими, адже на вулицях лежав брудний сніг. Хай там як, але, на щастя, ми знайшли дах над головою, побажали одне одному доброї ночі й рано лягли спати. Кімнати мали суміжні двері.

Розпакувавши свою торбинку для туалетного приладдя, яку тоді ще називали «торбинкою культури», та перевдягнувшись у піжаму, я зручно розташувався в кріслі, що належало до обстави кімнати, але бачило кращі часи; я випростав ноги, поклав їх на стілець і закутав у ковдру. Настала година читання, яку я намагався ніколи не пропускати.

Тоді в Галле я мав із собою томик «Тисячі й однієї ночі». Коли я дістав його зі своєї валізи, мій погляд упав на порцелянову посудину заввишки з долоню, на якій було написано «Extr. Cannabis[386]». Справді — у цьому нудному місці я міг би спробувати; я вже й так звик робити три-чотири справи за раз. Адже всі ми можемо читати, пити чай, курити люльку, гладити кішку й при цьому думати про щось приємне — все це буде гармонувати, якщо воно об'єднане настроєм.

Порцелянова посудина була такої форми, що могла вмістити двадцять сигарет, і мала кришку з головкою у вигляді жолудя. Все це вказує на стриманість, що з'являється на рубежі XVIII сторіччя спершу у вигляді зменшення поверхні, яке ще не заторкує самого розміру. Це можна спостерігати всюди, а особливо на срібних столових приборах. Інвентар аптек не є тут винятком. Така редукція стає очевидною, якщо пізньобарокові аптеки, які збереглися в Зальцбурзі та Мерґентгаймі[387], порівняти із сьогоднішніми. В Осло аптека «Сванен» демонструє, на що ще здатна імперія не лише з погляду ремесла, але й у симфонічному плані[388].

Що ж стосується посудин, то вони або поступово билися, або ж їх списували, якщо власник вирішував оновити інтер'єр. В аптеці «Льовен» у Ляйсніґу[389] був ще цілий ряд таких посудин, з тих часів, як вона одержала офіційний привілей, наданий Авґустом Сильним[390]. Окрім того у грамоті були зазначені різні химерні права — зокрема право на варіння тер’яку[391] на відкритій площі.

Зайвий інвентар, якщо не був знищений, опинився на складському горищі. Там раніше зберігалися лікарські трави. Від них не залишилось і сліду, оскільки рослини вже давно вилучили з аптек, а разом з ними й чудових ботаніків на кшталт Паркінсона (автора «Paradisus Terrestris[392]», Лондон, 1629). Сьогодні більше не прописують листя, квіти, коріння або кору, а тільки біологічно активні речовини.

Уже давно на горище виставляють лише різний мотлох. Я люблю перебирати такі речі й вибирати собі щось таке, що мені сподобалося. І хоча старі, барвисті від корозії чотирикутні склянки позникали, та ось такі порцелянові посудини ще не набули музейного статусу. На горищі їх було не менше сотні, очевидно, колись давно їх списали одним махом. Я вибрав собі декілька з більш-менш химерними назвами. Цей порцеляновий гарнітур був виготовлений десь шістдесят років тому, а через тридцять чи сорок років його списали. У горщечках зберігалися різні мазі, але аптекарі все рідше послуговувалися лопаткою, аби звідти щось діставати. Подібно до ступки й терезів, усі ці предмети поступово вийшли з ужитку.

Окрім того випалені на посудинах назви почасти позначали речовини, яких уже не вживали і які більше не з'являлися у рецептах. Наприклад, Extractum Cannabis в європейських аптеках був рідкісним гостем, тоді як на Сході ще досі вважається лікувальним. Цей екстракт добувають, скручуючи листя коноплі на килимках у трубочку й віддряпуючи з них залишки, або ж коли чоловіки ходять по полю розквітлої коноплі у шкіряних фартухах, на який налипають смолисті виділення рослин. У нас конопляні піґулки й настоянки вважалися дієвим засобом проти безсоння, меланхолії й депресії; разом із опієм їх вживали як психотропні засоби.

У кожній аптеці був свій «гном», своєрідний фактотум, який працював кур'єром та виконував окрім, того різну грубу роботу. Очевидно, саме він свого часу перетяг нагору всі ці посудини й не став себе обтяжувати тим, щоб попередньо їх вимити. Вміст посудин із часом висох, як у камері з муміями, закам’янів, став кристалічним. Деякі речовини навдивовижу довго зберігали свою консистенцію, серед них і екстракт коноплі. Денце покривав шар смоли, забарвлений у темно-зелений пляшковий колір — як то й вказано в посібниках, згідно з якими речовина з часом має забарвитися у сірий колір та послабити свою дію.

Хай там як, а невеличка доза навряд чи могла зашкодити; якісь сліди речовини мали б ще залишатися в цій пасті. Зі мною стався типовий випадок перевищення компетенції, оскільки я прихопив не лише посудину, але й її вміст. Мій батько точно не схвалив би такого, але я мав від нього ще й інші таємниці.

Для мого батька сп'яніння було неприємним. Як може в одній голові поєднатися пристрасть до музики Моцарта і раціональний погляд на довкілля та його проблеми? Як це поєднується з гострим, ба навіть проникливим інтелектом? Я часто ставив собі таке запитання. У всякому разі, спільний знаменник лежить тут доволі глибоко. Все це свідчило на користь Моцарта, але й також на користь батька. Радісним я бачив його всього два чи три рази, і то це було майже непомітно. Він запалював сигарету й робив декілька затяжок. Йому подобалися складні проблеми, але, як і в шахах, вони мусили мати розв'язок. Проникнення ірраціональних елементів та ідей лякало його. Ексцеси були йому огидні, як загалом усе непередбачуване. З великої маси він вибирав лише одну математичну деталь, аби нею задовольнитися: так, з усіх операцій Першої світової війни, які здавалися йому надто заплутаними, він обрав лише Ютландську битву[393]. Як і всі аптекарі, він мав неприємний досвід з морфіністами. Про таке ми з ним не розмовляли.

Отже, та паста, як я вже казав, була темно-зеленого кольору, схожого на колір ялинових гілок у засніженому лісі. У мене не було при собі ні лопаточки, ні ножа, тож я взяв зубну щітку й устромив у цю масу її целулоїдну ручку, що була прозоро-рожевого кольору, як дитячий смоктунець. На ручці залишилася дещиця смоли, це була в'язка субстанція, яку я згриз зубами. Можливо, цю посудину занесли на горище не так давно, як я спершу гадав.

Тепер я зміг змінити свій стан, я ніби піднісся над підлогою. Протягом дня мені часто здавалося, ніби я ступаю по битому склу: все було сірим, гострим, сповненим дисонансів. Але весь час зберігалася надія, що до цього ще щось додасться, замкнеться коло, все переплавиться воєдино — і не так через напруження, як через споглядання. Прикладом тут послужило читання.

Уже й не пригадаю, яку саме історію з тієї великої книжки я почав чи продовжив читати, — назва випала у мене з пам'яті, хоча мотив ще прозирає. Більш або менш чітко він виринає знову й знову в оповідях, де йдеться про майже безмежну розтяжність часу. Маги охоче засвідчують своє мистецтво, демонструючи вже в наші дні «Чудо мангового дерева[394]». У фільмах можна бачити, як вони сидять, не поворухнувши й пальцем. У казці їм достатньо діжки з водою; вони змушують султана, до якого прийшли в гості, занурити туди голову. Той чує шумовиння, так ніби його занурили в море, по дну якого він починає свою подорож, що приводить його до далекого берега. Там він у вигляді жебрака заходить до міста. Він відшукає мечеть, і так сталося, що якраз перед мечеттю сидить пані й чекає першого, хто туди зайде, адже, як зобов'язує її закон чи обітниця, той має з нею одружитися. Тож чужинця спершу спрямовують у баню, а потім у багатому вбранні ведуть на весільний бенкет. Скориставшись майном пані, він починає займатися торгівлею, народжує з нею дітей, скуповує будинки, сади, рабів і з роками починає обіймати високі посади й одержувати різні почесті. Проте його щастя непостійне; він вплутується в небезпечний ґешефт, утрапляє у в'язницю і має позбутися життя. Його ведуть до місця страти, кат натягає йому на шию зашморг і тягне за нього. Той чує ніби шумовиння прибою, зашморг витягає його з виру. І то не море, а просто діжка, наповнена водою, з якої він витягає голову, а занурився він у ту діжку всього на одну мить.

Великі правителі не надто захоплюються такими уявними світами. Один із них (мені здається, це був султан Єгипту) навіть так розлютився, що наказав відрубати магові голову. Отже, як каже де Квінсі, він відчув «зуб часу[395]».

До речі, невдячність майже завжди є платнею для мага. Таке можна спостерегти під час вистави гіпнотизера — коли приспані ним пробуджуються з трансу, то дивляться на нього злими поглядами. Так само дивиться й студент, якого дражнять у погребі Ауербаха: «Поза законом! Хлопці, бий[396]!»

Я випростався у ліжку й розгорнув книжку. Неспокійна частина дня врешті була позаду. І як усе це можна було терпіти, коли ще не було книжок? Султан занурив свою голову в миску — я бачив, як посміхається маг, бачив спантеличений подив придворних, які стояли довкола. Всі вони поклали руку на руків'я меча, за винятком одного, який тримав тюрбан султана. Потім я почув, як шумить море, і почав свою подорож його дном.

Картини були насиченими й безпосередніми: це не було відображенням. Дотепер вони світилися, як світло у дзеркалі, але зараз я бачив саме світло, ще й зовсім поряд. Я читав текст як добрий переклад, аж нараз почув, як він зазвучав своєю давньою мовою. Це вже було не читання. Казка явила мені такі глибини, яких я не міг навіть уявити. Відкрився прохід до моря з його монотонним шемранням. Той, хто його чув і був просякнутий ним, тому вже був не потрібен текст, не потрібні літери.

Я відклав книжку вбік; дихання стало швидшим, сповненим приємності. Кожен подих був насолодою — я це усвідомлював. Відчував ніби легенькі доторки до діафрагми. Ці доторки були ритмічними, подібними до маятника, який ледь зачіпає, а потім широкою дугою десь губиться. Та ось він повертається назад і знову черкає, трохи сильніше, але ще приємніше. Досі я брів по дну і чув шум прибою; це було так солодко, так приємно. Маятник відхилявся й повертався знову; його амплітуда зростала. Аж тут я злетів разом з ним угору; від фізичного тіла відділився двійник. Я опинився на тягарці маятника, як у гондолі кораблика-гойдалки, що мав форму місячного серпа. Кіль був гладенько відшліфований, він майже не торкався шкіри, яку пестив легенький вітерець. Чутливість зростала, коли гойдалка злітала вгору, — а на самій горі додавалося запаморочення. Воно змушувало сміятися, а потім гойдалка зі свистом неслася донизу. Цей рух годі було якось спинити чи принаймні контролювати; він досяг такого ступеня, що загрожував падінням.

За радістю прийшла шалена насолода, потім з'явилися сумніви, а потім страх — майже без переходів. Маятник гойдався, досягнувши найвищої точки, він рухався в протилежному напрямку. Так діти бавляться з вогнем і радіють полум'ю, аж поки воно із завиванням і тріском злітає до вершини дерева. Тоді вони тікають від нього геть. Таке може статися за одну мить.

Наше сприйняття обмежене. Якщо ми виходимо за межі шкали, сприйняття може стати парадоксальним, як доторк до сильно охолоджених предметів призводить до появи пухирців, ніби при опіку. Екстремальні болі можуть обернутися на насолоду, як при страті Дам'єна[397]. Насолода також може стати засильною. Тоді вона постає як грабіж, вчинений проти природи; стан змінюється на протилежний, причому раптово.

Неспокій наростає не поступово; він з'являється відразу на всю силу. Амплітуда гондоли залишається незмінною, але вона рухається в протилежному напрямку, так ніби її відштовхнули. Я скочив на ноги, зиркнув у дзеркало й не міг себе впізнати. Із дзеркала на мене дивилося бліде, спотворене гримасою нервового сміху обличчя, яке здавалося дебелішим за моє і виглядало агресивно. Той чоловік задумав щось лихе; я не мав його відпускати.

Вочевидь, я прийняв надто велику дозу. Вона могла стати смертельною. Тепер слід зберігати спокій, головне — щоб мати не прокинулася. Ця речовина має зникнути, посудина досі стояла на столі. Я розчахнув вікно й викинув її геть; вона зникла в одній із кучугур снігу. А тепер треба випити якомога більше води — аж до нудоти; божевілля не повинно взяти наді мною гору.

Але страх наростав; я вже більше не міг усидіти в кімнаті. У передпокої було тьмяно; я відчиняв навстіж двері, наскільки це було можливо. В одній із кімнат сиділи двоє чоловіків, які рахували стоси грошей, а тепер злякано скочили на ноги. В наступній якась панія сиділа на біде; її чоловік прийняв загрозливу позу. Внизу, на рецепції, ще була товкотнеча; босоніж, у розстебнутій піжамі я біг крізь групи людей, розштовхував їх, перекидав валізи.

Та годі було чимось зарадити, я мусив розбудити матір, я більше не міг опанувати речі. Вона ще не спала, а досі читала, то була її звичка ще з дитинства. Я вимагав від неї надто багато; це була чи не найзухваліша витівка — вона витріщилася на мене, ніби вві сні; мій стан, моя міміка відображалися на її обличчі. Аж тут зайшов портьє; я почув, як вона бурмотіла «дуже раптово занедужав… збудження… зателефонувати… покликати лікаря». Потім вона залишилася поряд зі мною, а я крутився в ліжку, тоді як мій страх продовжував наростати.

Лікар з'явився за кілька хвилин; очевидно, він жив десь поряд і його часто сюди викликали. Готелі є маленькими моделями суспільства, станціями на життєвому шляху з усіма його негараздами. До того ж під час подорожей здоров'я є більш загроженим. Кожен випадок — від нетравлення шлунка до самогубства — є тут терміновим, власник готелю залежить від лікаря, який може відразу з'явитися. Той, що зараз прийшов, наближався до свого шістдесятиріччя або ж нещодавно його відсвяткував; він був огрядним, дещо невиразним; світло падало якраз на його лисину на чолі. Він зайшов без пальта — або так пробіг вулицею, або зняв його внизу. Був трохи засапаним, очевидно через сходи, але випромінював цілковитий спокій, тоді як у погляді портьє, який стояв за ним та зазирав крізь прочинені двері, читалися цікавість і переляк. Я бачив, як у світлі наближається до мене білий череп, а нижче темні скельця окулярів; вони були відшліфовані до майже круглої форми.

«Він спробує вивести тебе на чисту воду — треба бути напоготові, щоб він не дізнався надто багато. Це було б фатально», — подумав я.

«Та що ж фатального могло тоді статися?» — запитую я себе нині. Мабуть, наближення влади порядку з її етосом, її раціональністю. В цьому плані ворожість більшою чи меншою мірою криється у кожній зустрічі хворого з лікарем, а у випадках, подібних до цього, вона стає очевидною. Це все зустрічі на межовій лінії.

Білий череп із темними очима повільно наближався, потім схилився наді мною. Поряд з ліжком стояла нічна лампа; лікар схопив її та посвітив мені в обличчя. Це було неприємно. Я бачив, як портьє роззявив рота. Потім прозвучали запитання: «Ви приймали якісь препарати? Ліки чи щось інше?»

При цьому він уважно оглянув кімнату. Але посудина із зеленою пастою була на вулиці, в кучугурі снігу. Я мусив зняти піжамну куртку; мати мені допомогала. Лікар оглянув руки, поклав свою долоню мені на груди. Притиснув живіт. «Ви щось пили чи, може, їли?»

Коли я почув це запитання, мені пригадався ляйпцизький вокзал та польські коропи. Ось мій цап-відбувайло — я все зверну на рибу. Хороша думка — а ще краще, якщо вона прозвучить не від мене. Тож я обмежився тим, що промовив: «Від обіду — нічого». Ключове слово я таким чином передав матері: «Це могло статися тільки від коропів». Лікар кивнув, і навіть якщо він не був у цьому переконаний, то принаймні прийняв як гіпотезу. Хоча я намагався стримувати себе, та не зміг приховати ледь помітної посмішки. Лікар насипав у склянку чорного порошку й розпорядився, щоб принесли міцну чорну каву. Портьє побіг на кухню й хутко повернувся з тацею в руках.

Лікар призначив саме те, що потрібно; вже перший ковток подіяв як заспокійливий бальзам. Напруження так само різко відпустило, як і виникло, а разом із ним — і незвичне поєднання несамовитості й страху. Натомість тілом розлилося приємне відчуття. Це було більше, ніж благодіяння, це була глибока насолода буттям. Справжнє щастя — безпричинне; воно приходить, як хвиля, що зненацька накочується на нас. Причини ми не знаємо. Може, десь далеко у море впав метеор. Може, просто сузір'я мали вигідну констеляцію; такий різновид щастя стає дедалі рідкіснішим.

Мати з полегшенням зітхнула; вона просто не вірила своїм очам. Нездужання розтануло, як сновидіння, значення якого стає зрозумілим тільки після пробудження. Лікар також був задоволений; випадок завдав йому менше клопоту, ніж він спершу припускав. Він з ним небагато морочився.

До того ж у кімнаті були сторонні, які зазирали просто з цікавості — витріщаки, які долучилися до загального пожвавлення. Навіть той чоловік, який прийняв загрозливу позу, також був тут, огрядний коротун у сорочці. Він промовив до матері: «Нічого дивного, що в людини розгулялися нерви — за таких обставин».

Усе складалося добре; я бачив лише привітні обличчя серед гурту людей, які несамохіть зібралися в похмурій кімнаті, а тепер знову розходились. Я почувався щасливим; щось таке має бути всередині нас, що безпосередньо впливає на наш настрій, який стає відлунням, віддзеркаленням. Це справедливо за добрих і за лихих обставин, на вершинах і в низинах життєвої хвилі — й тільки на матір завжди можна покластися.

На Різдво та Новий рік я завжди намагався поїхати додому, якщо була хоч якась можливість. Увечері напередодні Нового року головною стравою був короп, як то прийнято в багатьох родинах. З прадавніх часів у плині життя короп вважався щасливим талісманом Нового року. Тут він поставав у вигляді «синього коропа[398]» з пучком петрушки в круглому роті, обкладеного жовтими скибками цитрини. Барвиста картина, а до цього — червона ікра, топлене масло, білий хрін із вершками.

Ця рибина з богемських ставків з кожним роком ставала все більшою, а коли з'явилися ще й внуки, довелося розсувати стіл. Фрідріх Ґеорґ, який із давніх-давен сидів навпроти батька, відсувався все далі. Старий дивився на накритий стіл із почуттям задоволення. Як переконаний позитивіст, він не надто сподівався на потойбічний світ, але вважав, що «ми продовжуємо своє життя в дітях».

Поки рибина ще тішила око, мати застерігала нас бути обережними з кістками, окрім того вона не забувала сказати, що короп ще вранці був живий. «Адже, — вела вона далі, — що таке отруєння рибою, я пам'ятаю ще з Галле. Ернст може вам детально розповісти про це, еге ж?»

«Так, то було жахливо!» — промовляв я й відчував, як починаю червоніти.

Таким чином, я заживав співчуття там, де найменше його заслуговував. Тут я хотів би принаймні згадати про ті гідні подиву зусилля, на які ми здатні для хитрощів, навіть якщо в голові у нас макітриться. Очевидно, ці хитрощі закладені в нас глибше, ніж інтелект. Вони можуть діяти, закликаючи інтелект на допомогу, або ж цілком інстинктивно — за прикладом хамелеонів. Адже ця дивна тварина обирає барву не так, як то робить художник, вона безпосередньо реагує на світло. Її шкіра має растр чутливості дрібнозернистої плівки. Але вона перевершує плівку тим, що володіє хитрощами. За цим автоматизмом хитрощі залишаються живими, вони роблять його неймовірно рафінованим, або ж можуть обходитися й без нього.

Підкорятися й направляти

Як так трапляється, що невдача, помилка, вина так довго нас гнітять, а цілковите їх усунення ніяк не вдається? Я досі відчуваю себе винним перед матір'ю через Галле. Цей невпокій є доволі специфічним і нагадує танталові муки. З нещасним випадком ми з часом справляємося, так само як з несправедливістю, навіть великою, якої нам завдали, — час лікує. Але чому так довго й так незагойно болять спогади про несправедливість, де винними є «ми самі»? Це не рубці, це краї відкритої рани, і пам'ять іде поряд з нами, сягаючи аж до першого класу в школі.

Здається, ми маємо в собі суддю; так, ми маємо «в собі» суддю. Ця інстанція не стосується моралі, вона не пов'язана ні з правом чи законом — це було б надто просто. Так само тут не йдеться про гріх — у ці сфери отці церкви напустили багато туману. Якби йшлося про гріх, то цей «суддя» мав би мовчати, «коли вину вже спокутувано» — але такого не відбувається. Через десять чи двадцять років ми можемо вийти з в'язниці, а той внутрішній суд нагадуватиме нам про все це знову і знову. Ми навіть самі можемо вважати, що нас засудили несправедливо, але це мало що змінює, іноді навіть нічого.

Останнє слово промовляє не той, хто в чорній сутані, — сама людина стоїть на світлі. Серед великих кримінальних випадків нашого століття особливо наочним є випадок адвоката Гау[399], який після того, як вийшов із в'язниці, наклав на себе руки. Навіть уперте заперечення до останнього не так скероване на світ, як на власний образ, який зберігає немилосердну мовчанку. «Ось яким ти мусиш бути, від себе не втечеш». Тут не буває помилок правосуддя. Ми потрапляємо на поле, де все стає серйозно, від цього годі ухилитися, так само як і від смерті. Правосуддя залишається назовні, коли врешті стане зовсім тихо, — так було ще за часів Сократа і так є донині, коли воно все більше підпорядковується родинному праву спілкування.

Про що ж іде мова, коли ми говоримо про «внутрішнього суддю», адже зі «Злочином і карою» все це має небагато спільного? До речі, Раскольніков міг би завиграшки дорости до державного прокурора, але так і не спромігся вийти за межі самого себе. Раскольніков зазнав поразки не через помилку мислення, а через тріщину в самій субстанції. Цьому відповідав також бридкий спосіб його злочину «із сокирою», адже Наполеон, якого він збирався імітувати, про таке ніколи й гадки не мав.

Тяжкість злочину перед таким судом не є додатковою обтяжливою обставиною. Дивовижно, як легко носії влади справляються з тим, що спричинили такі збитки; Наполеон, коли лежав на смертному одрі, бурмотів щось про «tête l‘armée[400]» й при цьому не відчував жодних докорів сумління. І все ж таки дух, який підкоряє, сильно страждає, навіть сильніше, ніж за інших обставин. І поразка стає очевидною, але все відбувається інакше.

Така спрямованість має розглядатися простіше та в загальному плані, вона має розглядатися як «скорення долі», і трагічність полягає в тому, що долю годі змінити. Якщо говорити з біологічного погляду, то ми намагаємося змінити якісь феномени, й це може вдатися більшою чи меншою мірою, водночас генотип залишається неприступним. Жодного прощення не існує; будь-яке виправдання, будь-яка кара є символічним актом.

Тож навіщо весь цей невпокій, цей острах, який засів так глибоко, що його не спроможні сколихнути ні критика, ні присуд? Нам годі це зробити, ми не можемо «відновити» образ. Але що означає «відновити»? Той образ ніколи не був цілісним — таким ми його одержали, з тріщинами й розривами. Ми не можемо його заховати від навколишнього світу, не можемо сказати «ось таким» ти маєш бути й «ось таким». Як зразкові учні, ми найбільше відхиляємося від цього. Й саме на цьому образі все більше вибудовується наш світ.

І все-таки залишається внутрішній суддя, якому не відоме прощення. Він не визнає ні каяття, ні докорів сумління.

Ознакою великої проблеми є її нерозв'язність. Її значення полягає в неминучому питанні, яке даремно потребує відповіді й перебуває у невгамовному невпокої. На півночі я бачив маси повалених дерев, які сплавлялися вниз за течією, ціла круговерть стовбурів. Спершу вони пливуть повільно, а потім дедалі швидше, адже наближається водоспад. Водночас стовбури обертаються навколо власної осі й починають підлаштовуватися до течії, так ніби їх направляє магніт. У деяких місцях їм допомагав і плотар.

Усе це повторюється в переплетінні гілок і коріння дерева життя, в життєвих лініях на долоні, у хромосомах клітинних ядер, в окремій долі. Те, що не підкоряється, буде підкорене.

Про гашиш

Оцінка ситуації має відбуватися ще до дії. Таку пораду дають численні, почасти відомі прислів'я. З другого боку, не втратила свого значення й стара добра приказка: «Біда робить мудрішим». Якщо ми відбулися лише одним синцем під оком, значить, засвоїли урок — для себе й, можливо, для інших.

І хоча треба застерігати від кожного наркотика, то щодо гашишу, здається, слід виявляти особливу обережність, оскільки він провокує непередбачувані й до певної міри агресивні реакції. За Левіним, два, максимум три грами екстракту буде достатньо для того, щоб спричинити сп'яніння; коли ж ідеться про добрі препарати, то вистачає лише незначної частки такої дози. Левін наполегливо рекомендує як протиотруту настояну мокку.

Що саме відбудеться, якщо прийняти надто сильну дозу, годі передбачити; хай там як, але тут ідеться про ризиковану справу, яка може кепсько закінчитися.

Назва рослини «канабіс» походить із дуже давніх мов і має в них споріднені слова, наприклад в ассирійській; «konabos» було грецьким словом, що означало «галас». Воно вказує на почасти радісні, почасти агресивно-збуджені напади, якими проявляється зазвичай сп'яніння, спричинене гашишем. Приклади можна знайти у «Тисяча й одній ночі». Коли пізньої пори халіф разом із візиром робить свій обхід, то з однієї хатини він чує сміх, накази й погрози. Вони входять туди й знаходять пожирача гашишу, що розважається на самоті. Він стає мішенню їхніх жартів. Іншого чоловіка в публічній бані зраджують органи відчуття, що частково лякає його, а частково розважає.

З другого боку, оповідь приписує наркотику, який згадується під назвою «банґ» або «бендж», суто притлумлювальну дію. Він служить для присипляння жертв, яких хочуть непомітно усунути. Так, у казці про зачарованого від кохання раба Ґанема володарка Субейда дає одній рабині, яка може стати її конкуренткою, «банґ» або «бендж», як то подано у перекладі, що маю під рукою. То був, як каже оповідач, «шматочок критського бенджа, такий потужний, що якби його понюхав слон, то спав би від цієї ночі аж до наступної».

Отже, раптове присипляння відбувалося завдяки такій дозі, при якій не встигаєш потрапити в стан неспокою. З другого боку, цей наркотик по-різному впливає на різні темпераменти, викликаючи то збудження, то сонливість. Як троянда й колючки, все це зростає з одного кореня; подібне можна спостерігати в поведінці учасників кожного товариства під час бенкету. Вже не кажучи про те, що та сама доза сьогодні може окрилювати, а завтра викликати депресивний настрій. Результат непевний, і, якщо збільшувати дозу, ризик тільки зростає. Саме тому сп'янінню, так само як і блоту, передує своєрідне заклинання, фаза очікування, страх і пригніченість, які можуть посилитися до почуття знищення.

Очевидно, в природі гашишу закладена його властивість проникати ривками й захоплювати певний регіон. Історія східних країн багата на оповіді, що описують подібні вторгнення в організм, а також драконівські кари, якими держава намагалася їх стримати. Як відомо, в Північній Америці та Європі дедалі більше споживають коноплю, переважно через куріння. Наслідком цього є особливі форми спілкування, а також зростання злочинності. Масштаб та значення таких явищ зараз ще важко оцінити.

Натомість ті проби, до яких вдавалися більше ста років тому французькі літератори, майже не залишили жодного сліду. Вони не вийшли за рамки експериментів і, як будь-яка інша мода, повністю пішли б у забуття, якби Бодлер на увічнив їх своїми «Штучними раями». Власне, кожна мода має свою глибшу течію, яка збурює буденне життя, хоча часто її важко зразу помітити. Саме тут криється пояснення того, що мода часто виглядає кумедно — і це не лише ефект незвичного, але й провіщення чогось такого, що йде з глибини. І саме тому все модне після миті спантеличення жадібно підхоплюється.

Гашиш відповідав культурній критиці та культурній етиці дендизму краще, ніж опій. З метафізичного погляду, він заводить не так глибоко; він також не відмежовує від суспільства, хоча й віддаляє від нього.

Завсідники Отелю Пімодан намагалися не так поринути в стан сп'яніння, як віднайти потрібний настрій; для цього було достатньо маленької ложечки ласощів. У такому стані вони могли пересуватися по вулиці, вечеряти, відвідувати театр. Тут можна згадати про вплив, який спричиняє інтенсивне куріння й невдовзі може стати таким сильним, що вибиває курця з колії — і, як пише Бодлер, в того виникає відчуття, що «це сама люлька курить ним». Дослідження Бодлера багате на подібні звороти химерної проникливості. Музика сприймається як арифметична дія, при якій ноти переводяться в числа, тоді як характер чуттєвої насолоди при цьому зберігається. Подібне відбувається і з граматикою: іменник крокує реченням, як король, якого прикметник огортає прозорим серпанком, а дієслово виринає, ніби крилатий янгол.

У театрі сцена з її персонажами й дією сприймається незмірно малою; все здається віддаленим, але з чіткішими обрисами: це ніби своєрідний трамплін, з якого можна пірнути в царство снів, хоча при цьому зв'язність та логіка п'єси не страждають — якраз навпаки, лакуни надають нової витонченості.

Паризький дендизм — освіченіша форма, ніж просто фланерування вулицями, яке не відчуває зв'язку з художніми й ще меншою мірою з літературними явищами. Спільним тут є усунення навколишнього середовища, що гармонує з настроями, які породжує гашиш. Своєрідне відчуття холоду, спричинене різними стимуляторами, які також впливають на кровообіг, здається обтяжливим — натомість Бодлеру здавалося, що влітку він має першочергове право насолоджуватися в театрі прохолодою. Актори й відвідувачі здавалися йому з його місця крихітними, так ніби він спостерігав за ними в обернений іншим боком телескоп.

Сприйняття й чутливість загострюються настільки, що це починає лякати. Один із завсідників може спершу бути зачарований силою краси, але потім нажаханий запитаннями про те, що буде з його інтелектом та органами, якщо його нерви ставатимуть дедалі чутливішими. Але зростання цієї чутливості він не спроможний зупинити; сп'яніння несе його вперед, як кінь, що мчить до краю прірви. Принагідно Бодлер згадує про те, що гашиш без видимої причини може діяти сильніше, ніж зазвичай. Щодо всього цього виникає враження, ніби тут не відбувається жодного наближення. Сп'яніння залишається одним із проміжних станів на шляху до нульової точки, тимчасовим притулком, строкатим шатром, напнутим лише на одну ніч.

Навколишній світ уже став надто нудним, у його винаходах криється ница мета «знизити свободу волі людини та її біль» — ця заувага пов'язана зі згадкою про хлороформ.

Шматочок пасти нагадує той намет, який Пері Бану[401] подарував принцові Ахмеду. Той шматочок міститься в горіхові, але якщо його розбити, ним можна нагодувати ціле військо. То плетиво з повітря. Маленький паризький гурток віддається там почасти химерним, а почасти естетичним насолодам. Якщо сп'яніння має сприятливий перебіг, то всі речі починають світитися, ніби вкриті якимось тонким лаком; вони стають просоченими красою. Передумовою для цього є духовна потенція, здатна передати цю красу навколишньому середовищу. Так скототорговець, як приблизно сказано у «Штучних раях», бачитиме перед собою цілі стада худоби, готової на забій.

Отже, видіння обмежуватимуться загостренням та посиленням уяви, але не вестимуть до входження. На це вказує вже сама назва книжки[402]. Бодлер почасти з переконання, а почасти з природженої обережності завершує свій твір головним закидом, висловленим проти наркотиків: мовляв, для того, щоб досягти неба, довіра до фармацевтів і чарівників є для людей хибним шляхом. Справжніми та почесними шляхами він називає піст, молитву й роботу, а також «шляхетний танець». Це саме ті способи, які наводить у «Шукачі скарбів[403]» Ґете після того, як застерігає від «безплідних замовлянь». Цей вірш просто чудовий до рядка «далі не копай даремно» — на цьому закінчується велике пророцтво. Така порада була мені не до вподоби вже тоді, коли я почув цей вірш уперше — мені його читали мати. Копання ніколи не буває даремним, якщо тільки воно веде достатньо глибоко. Кожна точка має однакову відстань до середини, хоч би де ми приклали лопату. Кожен крок веде ближче до мети; це стосується й регресу.

А тим часом багато чого змінилося — й не лише у видимому світі. Зміни речей видимого світу слідують за думками, що є невидимими. Але й думки не обходяться без дії — «вони виринають із серця», як каже Вовенарґ[404].

З класичних засобів, які рекомендують для досягнення духовних світів, власне, залишилася тільки робота — молитва пробивається туди дедалі менше, а «шляхетний танець», тобто досягнення в царині муз, вдається все рідше.

Після присуду Ніцше, коли хтось веде мову про раї, він може здатися підозрілим, ніби має на увазі потойбіччя. Після нього у XX сторіччі священник опускається «навіть нижче парії» — деякі підходи натякають на це.

Право на віру все більше набуває форми підтягування на жердині, а то й взагалі призводить до падіння на землю. І то все дискусії в будівлях, наріжні камені яких стали крихкими. Тоді вже краще спуститися в погріб.

Якщо підходи до раю стають штучними або й зовсім зачиняються, тоді сам вислів про «штучні» раї втрачає свій сенс. Вони стають реальнішими, ніж у переказах, тобто матерія стає сильнішою за ідею. Таким є логічний висновок, не позбавлений практичних наслідків. Тут ідеться про щось більше, ніж суто про право; і навіть там, де лопата лише ковзнула, не обійдеться без результату — можливо, навіть виграшу.

Ось яким чином змінилося становище з часів Бодлера: за духовною цікавістю та нудьгою, що вже самі собою є певною ознакою, виступає сильна потреба — голод, якому недостатньо самого хліба і який криється за багатьма проявами сьогоднішнього неспокою і навіть за ексцесами.

Слова слідують за певними обставинами із запізненням; це стосується також і фактів. Якщо більше немає війни, то немає і миру в старому значенні цього слова; так само немає і «штучних раїв» там, де рай став ілюзорним. Олдос Гакслі, один із тих людей, які найкраще розуміють наш світ, збагнув це й зазнав суперечливої та веселої реакції, чого годі було уникнути. Не знаю, наскільки в подальшому я зможу зупинитися на його тезах та їхній переконливості. Хоча це не так уже й важливо. Тут варто наголосити на їхньому симптоматичному значенні. Його спостереження, так само як і спостереження Бодлера, присвячені тій самій темі, проте саме міркування розгортається по цей і по той бік певної лінії. Вони обоє — митці, однак розподіл мистецького та раціонального акценту певною мірою є різним, що можна розпізнати щоразу, коли стикаєшся з іншими епохами. Нульова позначка є водночас точкою замерзання, й хоча атоми зберігають свою вагу, змінюється їхнє розташування. Таким чином, може змінитися й те, що розглядається як «гарне» — проте «серцевина природи» залишається незаторкнутою. Краса є лише ознакою наближення, сигналом. Це пояснює зміну стилів.