Не сподівайтеся позбутися книжок

Цензура вогнем

Ж.-Ф. де Т.: Поміж найвідоміших цензорів у історії книжок, потрібно окремо поговорити про вогонь.

У.Е.: Це природно, і негайно варто згадати про вогнища, де нацисти спалювали «дегенеративні» книжки.

Ж.-К.К.: У романі «451 градус за Фаренгейтом» Бредбері уявляє суспільство, що захотіло відмежуватися від набридливого спадку книжок, і тому їх спалювало. 451 градус за шкалою Фаренгейта є точною температурою, за якої горить папір: книжки спалюють саме пожежники.

У.Е.: «451 градус за Фаренгейтом» — це ще й назва італійської радіопрограми. Але в ній ідеться про цілковито протилежні речі: слухачі дзвонять, аби розповісти, що не можуть знайти чи загубили ту чи іншу книжку. Інший слухач натомість може подзвонити і повідомити, що має примірник потрібної книжки та готовий його позичити. Це трохи нагадує принцип полишання книжки в якомусь із місць — в кіно, в метро — після прочитання, щоби ця книжка потішила ще й когось іншого. Це свідчить про те, що випадковий чи свідомо влаштований вогонь супроводжує історію книжки з самих її початків. Неможливо назвати всі спалені бібліотеки.

Ж.-К.К.: Це нагадує мені досвід, який я здобув у музеї Лувр. Ішлося про те, щоби обрати твір та прокоментувати його перед невеликою групою осіб вночі. Я вибрав Лесюера, французького художника початку XVII століття, і його роботу «Проповідь святого Павла у Ефесі». На ньому зображений святий Павло в довгій сорочці та з бородою; він стоїть на постаменті. На ньому такий одяг, який абсолютно відповідає нинішній візії аятоли, бракує хіба що тюрбана. Його очі горять. Декілька вірних слухають. Внизу картини, повернутий спиною до глядача, на колінах стоїть чорний прислужник і спалює книжки. Я підійшов до картини, аби роздивитися, що за книжки горять. На картині видно, що на сторінках книжок — математичні формули. Раби, без сумніву, новонавернені в християнство, спалювали грецьку науку. Який прямий чи непрямий сенс захотів передати нам художник? Я не можу цього сказати. Але образ дуже і дуже незвичайний. Приходить віра, спалює науку. Це більше, ніж фільтрування, це ліквідація вогнем. Квадрат гіпотенузи мав зникнути назавжди.

У.Е.: Тут навіть є расистська конотація, бо знищення книжок довірено чорношкірому. Ми думаємо, що нацисти точно спалили найбільше книжок. Але що ми точно знаємо про події часів хрестових походів?

Ж.-К.К.: Гіршими за нацистів, як я думаю, найбільшими спалювачами книжок були іспанці в Новому Світі. Та й монголи тут їм не поступилися.

У.Е.: На світанку модерності західний світ протистояв двом іще не відомим культурам — американсько-індіанській та китайській. Китай був великою імперією, яку не можна було завоювати чи «колонізувати», але з якої ми могли би почати. Тож туди вирушили єзуїти, не для того, щоби конвертувати китайців у християнство, але щоби полегшити діалог культур і релігій. Території американсько-індіанської культури здавалися натомість населеними кровожерними дикунами, що стало причиною справжнього спустошення і страшного геноциду. Ідеологічним обґрунтуванням такої неоднозначної поведінки була мова, що її використовували в обох випадках. Піктограми в Америці визначили як просте наслідування речей, позбавлене концептуальної цінності, тоді як в Китаї ідеограми репрезентували ідеї та були більш «філософськими». Сьогодні ми знаємо, що піктографічне письмо було набагато складнішим, ніж думали. Стільки піктографічних текстів зникло?

Ж.-К.К.: Іспанці винищили рештки незвичайних цивілізацій, але не усвідомлювали, що знищують скарби. Але з-поміж них були такі, як отой дивовижний монах Барнардіно де Саагун, що передчували: є речі, які нищити не варто, і це було тим, що ми нині вважаємо своїм спадком.

У.Е.: Єзуїти, що вирушали до Китаю, були освіченими людьми. Кортес і особливо Пісарро були м’ясниками, пожвавленими проектом культуроциду. Францисканці, що їх супроводжували, ставилися до аборигенів як до диких тварин.

Ж.-К.К.: Не всі, на щастя. Ні Саагун, ні Казас, ні Дюран. Все, що ми знаємо про життя індіанців до завоювання, ми знаємо саме завдяки їм. Часто вони доволі сильно ризикували.

У.Е.: Саагун був францисканцем, але Лас Казас і Дюран були домініканцями. Цікаво, наскільки брехливими можуть бути стереотипи. Домініканці вважалися людьми інквізиції, натомість францисканці — чемпіонами з ніжності. І ось у Латинській Америці, як у вестерні, францисканці зіграли роль bad guys, а домініканці — good guys.

Ж.-Ф. де Т.: Чому іспанці знищили одні доколумбові споруди та зберегли інші?

Ж.-К.К.: Деяких вони просто не побачили, от і все. Це доля більшості великих міст майа, що були на цілі століття забуті та віднайдені в джунглях. Зокрема Теотіукан на півночі. Місто було вже порожнім у час, коли ацтеки прийшли в цей регіон, близько XIII століття. Ця одержимість знищенням усіх письмових пам’яток засвідчує, наскільки проклятим в очах завойовника є народ без писемності. Нещодавно в Болгарії знайшли ювелірні вироби, датовані другим і третім тисячоліттям до нашої ери. При тому, що фракійці, як і галли, не залишили по собі писемності. Народи без писемності, не названі тут, історії яких не розказані (навіть не містифіковані), не існують, навіть попри те, що їхні ювелірні прикраси — чудові й витончені. Якщо хочете, аби про вас пам'ятали, треба писати. Писати і зробити так, аби написане не зникло. Я іноді запитую себе, про що думали нацисти, коли спалювали книжки євреїв. Чи уявляли, що знищать їх усі, аж до останньої? Правда, це злочинна, але й утопічна затія? Чи не було це радше символічною операцією?

В наш час, у нас на очах, мене продовжують дивувати та ображати інші дії. Оскільки мені часто траплялося бувати в Ірані, то якось я запропонував відомій агенції привезти в моєму супроводі знімальну групу, щоби зняти сучасний Іран, яким я його знаю. Директор агенції запросив мене і почав з того, що озвучив своє розуміння країни, якої він не знає. Він дуже точно сформулював, що саме я мав би зняти. Він мав вирішувати, які кадри я мусив би привезти з країни, в якій він ніколи не бував: фанатики, що б’ють себе в груди, наприклад, наркомани, повії тощо. Проект не відбувся, звичайно ж.

Щодня ми бачимо, наскільки помилковим може бути образ. Ідеться про витончені фальсифікації, які особливо складно викрити, бо вони видають себе за «образи», за документи. І — вірите мені чи ні — сфальшувати правду набагато простіше.

Я пам’ятаю, як на якомусь телеканалі ішов документальний фільм про Кабул, добре знайоме мені місто. Всі плани було знято у «жаб’ячій перспективі», знизу вгору. Показували лише верхівки зруйнованих під час війни будинків, не показували вулиць, перехожих, продавців. До цього додали інтерв'ю з людьми, що всі як один говорили про жахливий стан країни. Єдиною звуковою ілюстрацією був звук суворого вітру, який чути в кінематографічних пустелях, змонтований так, щоб він весь час повторювався. Це значить, що його вибрали в фонотеці і додали до відеоряду. Однаковий шум вітру, який може впізнати «вміле вухо». І це попри те, що навіть дуже легкий одяг, який носять зняті у фільмі персонажі, взагалі не рухався. Той репортаж був цілковито брехливим. Він такий не єдиний.

У.Е.: Лєв Кулєшов уже показав, яким чином образи пов'язані один із одним і як можна з їх допомогою демонструвати зовсім різне. Одне і те ж саме обличчя чоловіка, показане після кадру з тарілки з їжею та після кадру з чимось абсолютно бридким, не справить однакового ефекту на глядача. В першому випадку обличчя чоловіка свідчить про апетит, в другому — про огиду.

Ж.-К.К.: І зрештою очі бачать саме те, що їм навіюють образи. В «Дитині Розмарі» Поланскі багато хто з глядачів побачив у фінальній сцені монструозне немовля, бо його описують персонажі, що схилилися до колиски. Але Поланскі ніколи не знімав немовля в цьому фільмі.

У.Е.: Можливо, багато хто бачив вміст знаменитої східної шкатулки, що фігурує у фільмі «Belle de jour» («Красуня дня»).

Ж.-К.К.: Звичайно. Коли в Бунюеля запитували, що там було всередині, він відповідав: «Фотографія мсьє Кар’єра. Саме тому дівчата так злякалися». Одного дня мені задзвонив незнайомець, знову розпитував про фільм, а ще про те, чи я жив у Лаосі. «Ніколи там не бував», — відповів я. Те ж запитання він поставив щодо Бунюеля, на що отримав те ж заперечення. Мій телефонний співрозмовник був здивований. Йому історія зі шкатулкою нагадала древній лаосійський звичай. Тож я в нього запитав, чи знає він, що ж там було. Він відповів: «Звичайно!» — «Ну то прошу, скажіть мені!» — попросив я. І він пояснив той звичай: жінки срібними ланцюгами прикріплюють собі до кліторів жуків-скарабеїв, які своїми лапками подовжують оргазм і додають йому ніжності. Я від несподіванки мало не впав і відповів, що ми ніколи не думали ховати в шкатулці скарабея. Чоловік поклав слухавку. І негайно відчув розчарування від цього знання! Я втратив гірко-солодкий смак таємниці.

Все це я розповідаю, щоби сказати, що образ, у якому ми бачимо не те, що нам показують, може обманювати ще тонше, ніж письмове мовлення, ніж слово. Якщо хочемо зберегти певну цілісність нашої візуальної пам’яті, то маємо обов'язково навчити майбутні покоління дивитись і бачити. Це, я б сказав, пріоритет.

У.Е.: Існує інша форма цензури, на яку ми проте заслуговуємо. Ми можемо зберегти всі книжки світу, всі цифрові носії, всі архіви, але якщо буде криза цивілізації, внаслідок якої всі мови, вибрані для збереження культури, стануть неперекладними, весь спадок назавжди буде втрачено.

Ж.-К.К.: Так сталось із ієрогліфічним письмом. Починаючи з едита Феодосія Великого 380 року, християнська віра стала державною вірою, єдиною та обов’язковою в усій імперії. Єгипетські храми, як і інші, закрили. Жерці, котрі були знавцями та зберігачами письма, опинились у ситуації неможливості передати своє знання. Вони мусили поховати своїх богів, із якими жили протягом цілих тисячоліть. Разом із богами поховали і ритуальні предмети, і навіть мову. Вистачило зміни одного покоління, аби все це зникло. Можливо, назавжди.

У.Е.: Знадобилося чотирнадцять століть, аби відкрити ключ до цієї мови.

Ж.-Ф. де Т.: Повернімося до цензури вогнем. Ті, що спалювали бібліотеки часів Античності, думали, можливо, що знищують всі сліди рукописів, які там зберігалися. Але після винайдення книгодрукарства це вже неможливо. Можна спалити один, два, сто примірників надрукованої книжки, та це не означає, що вона зникне назавжди. Інші примірники ще будуть розпорошені у багатьох приватних і державних бібліотеках. Для чого нині запалюють такі ж вогнища, що свого часу запалювали нацисти?

У.Е.: Цензор добре знає, що він не знищує всі примірники якоїсь книжки. Але для них це певний спосіб постати як деміург, який спроможний знищити у вогні цілий світ і саму концепцію світу. Його виправдання — регенерація, очищення культури, що в ній деякі тексти постають як гангрена. Не випадково нацисти говорили саме про «дегенеративне мистецтво». Аутодафе було способом лікування.

Ж.-К.К.: Образ публікації, поширення, збереження та руйнування непогано ілюструється постаттю бога Шіви в Індії. Він вписаний у вогняне коло, в одній із чотирьох рук тримає барабан, під ритми якого було створено світ, а в іншій — вогонь, який знищить всі плоди творіння. Обидві руки на одному рівні.

У.Е.: Ми недалеко пішли від візії Геракліта і стоїків. Все народжується з вогню, і вогонь руйнує все, і з цього постає все нове. Саме тому єретиків зазвичай спалювали, замість того, щоби відрубати їм голови, що було би простіше і дешевше. Це було посланням до тих, що мали спільні ідеї та читали однакові книжки.

Ж.-К.К.: Візьмімо випадок Геббельса, який був, можливо, єдиним інтелектуалом поміж нацистів, а також бібліофілом. Ви маєте рацію, коли нагадуєте: палії книжок чудово знають, що роблять. Треба було відчувати небезпеку від написаного, аби хотіти його знищити. Водночас цензор не був дурнем. Шляхом простого спалення за списком книжку не знищити. Цензор чудово це знає. Або сам жест залишається символічним. Зокрема, він каже іншим: у вас є право спалити цю книжку, не вагайтеся, це добрий вчинок.

Ж.-Ф. де Т.: Це нагадує спалення прапора США в Тегерані чи деінде…

Ж.-К.К.: Звичайно. Одного спаленого прапора достатньо, аби точно дізнатися про переконання якогось руху, а чи й цілого народу. І водночас, як ми вже пересвідчувалися безліч разів, вогню не вдається встановити повну тишу. Навіть поміж іспанцями, які викорінювали всі сліди численних культур, були монахи, що намагалися врятувати декілька видів. Вже згаданий Бернардіно де Саагун — але його не зайве згадати — просив ацтеків потай переписувати книжки, що їх згодом кидали у вогонь. І ще він просив місцевих художників-аборигенів ілюструвати переписані книжки. Але цей нещасний так за свого життя і не побачив, як плоди його праці буде видано, бо влада одного разу наказала вилучити його записи. Наївна людина, він запропонував віддати також і чернетки. На щастя, чернетки в нього не взяли. Саме на основі цих чернеток два століття потому було надруковано майже все, що ми знаємо про ацтеків.

У.Е.: Іспанці чимало часу руйнували всі сліди цивілізації. Але ж нацизм тривав лише дванадцять років!

Ж.-К.К.: А правління Наполеона — лише одинадцять років. А правління Буша наразі — лише вісім. Але ці речі не можна порівнювати, я саме про це хочу сказати. Якось я «забавлявся», як уже казав, тим, що взяв і пильніше роздивився двадцять років історії XX століття — від 1933 року, коли до влади прийшов Гітлер, до 1953 року, коли помер Сталін. Уявіть, як багато всього відбулося за ці двадцять років. Друга світова війна та її супутники — ніби не вистачало одного загального конфлікту — менші війни: війна в Іспанії, війна в Ефіопії, війна в Кореї, і я точно ще не всі назвав. Цей час є поверненням Шіви. Я вже говорив про його дві руки з чотирьох. Все, що було створене, буде зруйноване. Але третя рука бога робить жест «абая», що означає: «Не бійся», бо — як показує четверта рука — «Силою духу я вже підняв одну ногу над землею». Це один із найскладніших для інтерпретації образів, який створило людство. Якщо порівняти його з образом Христа на хресті, який є зображенням людини в агонії, перед якою вклоняється наша культура, то розп’яття виявиться дуже простим образом. Парадоксально — саме це пояснює його силу.

У.Е.: Але повернімося до нацизму. Є щось дуже курйозне в хрестовому поході проти книжок. Натхненником культурної політики нацизму був Геббельс, який досконало володів новими інструментами комунікації та вважав, що радіо стане головним вектором усієї комунікації. Подолати книжкову комунікацію — медіа-комунікацією. Як це пророчо.

Ж.-К.К.: Як відбувається перехід від спалених нацистами книжок до «Маленької червоної книжки» Мао та пориву, що на декілька років захопив цілий мільярдний народ?

У.Е.: Геній Мао полягав, перш за все, в тому, що він придумав перетворити «Маленьку червону книжку» на стяг, яким достатньо просто розмахувати. Читати не обов’язково. І ще краще, оскільки Мао знав, що священні тексти не читають від першої сторінки до останньої, то запропонував безладні уривки, афоризми, що їх легко вивчити напам'ять і промовляти, як мантри чи молитви.

Ж.-К.К.: Але як так могло статися, що очевидно дурна одержимість охопила цілий народ, який розмахував цією червоною книжкою? Чому марксистський колективістський режим поставив цю книжку понад усе?

У.Е.: Ми нічого точно не знали про Культурну Революцію та про те, як маніпулювали масами. 1971 року я брав участь у створенні колективної праці, що була присвячена китайським коміксам. В Китаї тоді побував один журналіст, який почав збирати все, чого ми не знали. Ішлося зокрема про комікси, що імітували англійський стиль і стиль «romansphotos», який тяжів до прикрашання реальності. Всі ці твори датовані часом Культурної Революції і не дають можливості зрозуміти, що відбувалось у Китаї. Навпаки — вони пацифістичні, спрямовані проти будь-якої форми насильства та виступають за толерантність і порозуміння. Те ж саме відбулось і з «Маленькою червоною книжкою», що постала саме як ненасильницький символ. Звісно ж, ніхто не казав, що уславлення САМЕ ЦІЄЇ маленької книжечки призвело до зникнення всіх інших.

Ж.-К.К.: Я був у Китаї під час зйомок «Останнього імператора» Бертолуччі. Звідти я робив потрійний репортаж. Один — про власне фільм, один — про відродження китайського кіно для журналу «Cahiers du Cinema» і останній — про навчання гри на традиційних музичних інструментах, на прохання французького музичного журналу. Найбільш вразила мене зустріч із директором Інституту традиційних музичних інструментів. Я розпитував його про те, як гра на цих інструментах була покинута під час Культурної Революції. Про це саме щойно стало можна говорити в Китаї. І той директор розповів мені, що спершу закрили Інститут і спалили бібліотеку. Йому вдалося, можливо, ризикуючи власним життям, врятувати декілька книжок, які він надіслав двоюрідним братам у провінцію. А самого директора відправили в село працювати як селянина. Всіх тих, хто мав спеціалізацію чи володів особливими знаннями, мали нейтралізувати. Таким був принцип Революції: знання приховують в собі владу, тож необхідно позбутися знання.

Цей чоловік потрапив у спільноту селян, які одразу ж зрозуміли, що він не вміє дати собі раду з лопатою та кайлом. Вони запропонували йому сидіти вдома. І цей чоловік, найбільший фахівець з китайської традиційної музики, каже мені: «Протягом дев’яти років я грав у доміно».

Тут ми не кажемо про дії іспанців у Америці чотири-п’ять століть тому, ми не кажемо про масові вбивства, вчинені християнами під час хрестових походів. Ні. Ми кажемо про те, що відбулося за нашого життя. І найгірше відбувається не завжди в минулому. Фернандо Баез у своїй «Всесвітній історії нищення книжок» говорить про знищення бібліотеки Багдада 2003 року. Цю бібліотеку вже не вперше захотіли знищити. Це вже намагалися зробити монголи. Ці землі багато разів завойовували, багато разів спустошували, але там таки з’явилися нові паростки. Протягом X, XI і XII століть мусульманська цивілізація, безперечно, була найяскравішою. І раптом її несподівано з обох боків атакували. Християнські хрестові походи та початок Реконкісти в Іспанії — з одного боку, та напад монголів — з іншого, обійняли Багдад XIII століття та стерли місто з лиця землі. Монголи, як ми вже казали, все сліпо знищували, але і християни виказували не більшу повагу. Баез розповідає, що християни за час перебування в Святій Землі знищили близько трьох мільйонів книжок.

У.Е.: Справді, Єрусалим був майже знищений внаслідок хрестових походів.

Ж.-К.К.: Те ж саме сталося внаслідок іспанської реконкісти XV століття. Радник Ізабелли Кастильської Сіснерос спалив усі мусульманські книжки, які зміг знайти в Гренаді, залишивши тільки декілька праць з медицини. Баез стверджує, що половину суфійських поезій в той час було спалено. Ми не маємо казати, що тільки інші знищували наші книжки. Ми, в свою чергу, широко долучилися до знищення знання та краси.

Це значить — повернімося на хвильку в осердя переліку катастроф — що ми маємо визнати: книжка мала ворогів, якими, хай там як це дивує, могли бути і самі автори книжок. За прикладом далеко ходити не треба. Філіп Солерс нагадав, що у Франції в часи рухів 1968 року існував Комітет дії студентів і письменників, який не дуже відомий, але видається дуже смішним. Він палко поставав проти традиційної освіти (і дуже строго) та закликав, не без ліризму, до «нового знання». Моріс Бланшо, зокрема, в межах цього комітету боровся та закликав до зникнення книжки, яку називав тюрмою для знань. Слова мали нарешті подолати книжку, книжку як об’єкт, і вивільнитись із неї. Аби знайти прихисток деінде? Цього вже не повідомляли. Але все ж таки писали: «Ні книжкам! Ні книжкам назавжди!». Ці слогани писали та виголошували письменники!

У.Е.: Аби закінчити розмову про вогнища для спалення книжок, ми маємо згадати тут про авторів, які хотіли та іноді успішно спалювали власні твори…

Ж.-К.К.: Без сумніву, пристрасть до руйнування створеного говорить про наші найглибші пориви. Згадаймо шалене бажання Кафки знищити всі свої тексти в момент власної смерті. А Рембо хотів знищити «Сезон у пеклі». Боргес направду знищив свої перші книжки.

У.Е.: Вергілій на смертному одрі попросив, щоби спалили його «Енеїду»! Хто знає, чи не було в цих фантазіях про знищення вогнем думки про новий початок світу? Чи, радше, це була ідея про те, що з моєю смертю помирає і світ… Саме тому Гітлер наклав на себе руки після того, як спалив увесь світ…

Ж.-К.К.: У Шекспіра, коли Тімон Афінський помирає, то вигукує: «І тільки смерть зове! О сонце, прав / До заходу! Тімон — відпанував!».[18] Можна також згадати про камікадзе, що забирає з собою внаслідок смерті ту частину світу, яку не сприймає за життя. Щоправда, коли ідеться про японських камікадзе, що скеровували свої літаки проти американського флоту, чи про терористів-смертників, ідеться радше про смерть задля певної мети. Якось я усвідомив, що першим камікадзе в історії людства був Самсон. Він зруйнував храм, у якому його зачинили, та загинув, поховавши разом із собою багатьох філістимлян. Теракт-суїцид — це водночас і злочин, і кара. Якось я працював із японським режисером Нагіса Ошіма. Він розповів мені, що японець у своїй траєкторії життя в певний момент завжди дуже близько підходить до думки про самогубство.

У.Е.: Візьмімо самогубство Джима Джонса із тисячею своїх послідовників у Гаяні. Або колективну смерть «давидіанців» у Вако 1993 року.

Ж.-К.К.: Час до часу варто перечитувати «Поліекта» Корнеля, який у центр дії ставить новонаверненого християнина в часи Римської імперії. Він стає мучеником і забирає з собою дружину Поліну. Кращої долі просто не можна й бажати. Просто шлюбний подарунок!

Ж.-Ф. де Т.: Ми починаємо розуміти, що створити витвір мистецтва, розповісти про нього — це не найліпший зі способів залишитись у історії…

У.Е.: Так. Для того, щоби стати відомим, є, звісно, власне творчість (творення митців, засновників імперій, мислителів). Але якщо немає здібностей до творення, то підійде і руйнування витвору мистецтва, можна власноруч. Наприклад, Герострат. Він увійшов в історію тому, що знищив храм Артеміди в Ефесі. Оскільки було відомо, що він спалив храм, аби своє ім’я увіковічнити, афінський уряд заборонив згадувати його ім'я. Але це не подіяло. Доказ: ми знаємо ім’я Герострата, але забули ім’я архітектора храму в Ефесі. У Герострата, звісно, чимало спадкоємців. Варто з-поміж них згадати і всіх тих, що ходять на телебачення розповісти, як їм наставили роги. Це типова форма саморуйнування. Для того, щоб опинитися на першій шпальті, вони готові на все. Так само серійний вбивця хоче бути викритим, аби про нього всі говорили.

Ж.-К.К.: Енді Воргол чудово це виразив у своїй роботі «Famous for fifteen minutes».

У.Е.: Той самий імпульс штовхає людей, які стоять на задньому плані, за тим, кого насправді знімають, розмахувати руками — аби бути певними, що їх точно побачили. Це видається дурним, але це мить слави.

Ж.-К.К.: Пропозиції, що їх надсилають редакторам програм, часто бувають дуже екстравагантні. Деякі взагалі пишуть, що готові прийти накласти на себе руки в прямому ефірі. Або ж страждати, бити себе, зазнавати тортур. Або показати, як їхня дружина кохається з іншим. Форми сучасного ексгібіціонізму, здається, не мають меж.

У.Е.: У нас на італійському телебаченні є програма «La Corrida», що пропонує охочим прийти і висловитися наживо під улюлюкання розкутої публіки. Всі знають, що з них знущатимуться, але щоразу програма відсіює тисячі кандидатів. Деякі з них мають ілюзії щодо власного таланту, але для них це єдиний шанс виступити перед мільйонами людей, тож вони на все згодні.