Не сподівайтеся позбутися книжок

Кожна видана нині книжка — це пост-інкунабула

Ж.-Ф. де Т.: Цей діалог дуже втратить, якщо ми не зважатимемо на те, що ви обоє — не тільки автори книжок, але й бібліофіли, і що ви присвятили багато часу та витратили чимало грошей, аби зібрати рідкісні й дуже цінні книжки, тож я хотів би почути від вас про особливу логіку вашого колекціонування.

Ж.-К.К.: Для початку — історія, яку мені розповів Пітер Брук. Едвард Гордон Крейг, великий театральний діяч, Станіславський англійського театру, протягом 1939–1945 років опинився в Парижі, де не мав, чим зайнятися. У нього була маленька квартирка, трохи грошей і не було можливості повернутися до Англії, тож він, аби розвіяти нудьгу, ходив до букіністів на набережну Сени. І там випадково знайшов і купив дві речі. Перша — довідник із назвами вулиць Парижа часів Директорії, а також список імен і адрес тодішніх містян. Друга — щоденник тодішнього килимаря та продавця меблів, куди той записував усі заплановані зустрічі.

Крейг зіставив довідник і щоденник, витратив два роки на відновлення точних маршрутів килимаря. На основі невільно наданої ремісником у щоденнику інформації, він зміг відновити любовні історії та навіть один адюльтер часів Директорії. Пітер Брук, який добре знав Крейга і усвідомлював усю ретельність його дослідження, розповідав, наскільки захопливими були відновлені історії. Якщо килимар мав дійти до пункту призначення за годину, а приходив за дві години, то він дорогою мав десь зупинятися. Але навіщо?

Як і Крейг, я люблю оволодівати книжками, які раніше комусь належали. Особливо люблю народну літературу, тобто гротескну та бурлескну французьку літературу початку XVII століття, що, як я вже казав, залишається недооціненою. Якось я знайшов одну з таких книжок, що була наново оправлена в часи Директорії, тобто майже за два століття після видання, ще й в сап’янову палітурку, що свідчить про дуже шанобливе ставлення до дешевої книжки минулих часів. Значить, за Директорії жив хтось, хто поділяв мої смаки, хоча в ту добу така література не цікавила буквально нікого.

Я відчуваю в цих текстах мандрівний непередбачуваний ритм, який більше ні на що не схожий, радість, нахабство, все те, що зацькував класицизм. Французьку мову понівечили євнухи на кшталт Буало, які фільтрували все залежно від власної ідеї про «мистецтво». Довелося дочекатися появи Віктора Гюго, аби віднайти бодай частинку конфіскованого народного скарбу.

Також у мене є — дам інший приклад — твір письменника-сюрреаліста Рене Кревеля: книга належала Жакові Ріго і була підписана автором для нього. Згодом обоє наклали на себе руки. Ця книжка, і тільки вона, дозволяє мені побачити певний потаємний зв’язок, примарний, але кривавий, поміж обома цими чоловіками, котрих таємно зблизила їхня смерть.

У.Е.: У мене є книжки, які набули цінності не своїм змістом або рідкісністю видання, а тими слідами, що лишали на них незнайомці, іноді підкреслюючи рядки різними кольорами, пишучи нотатки на полях… Наприклад, у мене є стара книжка Парацельса, кожна сторінка якої ніби помережана, де нотатки читача схожі на вишивку по надрукованому. Я завжди собі кажу: добре, не треба підкреслювати рядки чи писати нотатки на сторінках старовинних і цінних книжок. Але уявіть собі, яким міг би бути примірник старовинної книжки з нотатками Джеймса Джойса… І тут мої упередження вичерпуються!

Ж.-К.К.: Є люди, що думають, ніби існує два типи книжок. Книжка, яку написав автор, і книжка, що нею оволодіває читач. Для мене цікавим персонажем є той, хто володіє книжкою. Це те, що називається «провенансом». Така-то книжка «належала Такому-то». Якщо у вас є книжка, що була частиною бібліотеки Мазаріні, то у вас є шматок короля. Великі паризькі палітурники XIX століття не погоджувалися оправляти будь-яку книжку. Сам факт, що палітурку для книжки зробив Маріус Мішель або Трауц-Бозоне є доказом — навіть сьогодні — що ця книжка мала певну цінність. Це те ж саме, про що я казав у історії іранського палітурника, який завдавав собі клопоту прочитати та описати всі оправлені книжки. І будьте уважні: якщо ви хотіли оправити книжку в майстерні Трауца-Бозоне, то іноді треба було чекати п’ять років.

У.Е.: Я маю інкунабулу «Malleus Maleficarum», великий і дуже шкідливий підручник для інквізиторів та мисливців на відьом, оправлений таким собі «Рогатим Мойсеєм», який працював тільки для бібліотек ордену цистерціанців і підписував кожну палітурку (що в ті часи, наприкінці XV століття, було великою рідкістю) зображенням Мойсея з рогами. Ціла історія.

Ж.-К.К.: Крізь історію книжки, як ви це добре показали в романі «Ім’я троянди», можна відновити історію цивілізації. В релігії Книги, книжка служила не тільки як вмістилище, посудина, але і як своєрідний ширококутний об’єктив, за допомогою якого можна було все побачити і про все розповісти, і може, навіть усе вирішити. Був пункт прибуття і пункт вибуття, були картини світу і навіть Кінця Світу. Але на хвильку повернуся в Іран, в край Мані, засновника маніхейства, християнського єретика, якого прихильники зороастризму вважали одним зі своїх. Великим докором Мані до Христа був, звісно, брак записів і нотаток.

У.Е.: Христос якось писав на піску.

Ж.-К.К.: Ет, якби Ісус писав — казав той — замість того, аби покласти цю справу на інших! Який був би престиж, авторитетність, які були б незаперечні слова! Але ні. Ісус більше любив промовляти. В той час книжка ще не була тим, що ми називаємо книжкою, а Ісус не був Вергілієм. До речі, згадуючи предків книжок — римські сувої volumina, я би хотів повернутися до теми адаптації, якої поступ вимагає від техніки. Тут парадокс. Коли ми прокручуємо текст на екрані, чи не віднаходимо ми щось таке, що робили читачі сувоїв, коли поволі розгортали обмотаний навколо дерев'яної основи текст — і це досі трапляється у деяких старих кав’ярнях Відня.

У.Е.: От тільки ті сувої розгортали не вертикально, як робимо ми на комп’ютері, а горизонтально. Достатньо згадати Синоптичні Євангелія, написані на колонах одна напроти одної, які читали зліва направо, розгортаючи сувій. І, оскільки сувої були важкими, можливо, їх треба було ставити на стіл.

Ж.-К.К.: Або доручали роботу з його розгортання двом рабам.

У.Е.: Не забувайте, що до святого Амвросія читали вголос. Він був перший, хто почав читати, не вимовляючи вголос слова. І це занурило святого Августина в глибоку розгубленість. Чому вголос читали? Уявіть, що ви отримали написаний поганим почерком лист і тому час до часу мусите допомагати собі, читаючи окремі слова вголос. Я теж часто читаю вголос листи, які отримую з Франції — французи останні в світі ще пишуть листи рукою.

Ж.-К.К.: Ми справді останні?

У.Е.: Так. Це спадок певного виховання, з цим не посперечаюся. Проте і нам колись давали таку пораду. Адже надруковані листи можуть бути комерційною розсилкою. В інших країнах, аби тебе прочитали, лист має бути простим для прочитання, і тут комп'ютер — наш найліпший друг. Але не для французів. Вони продовжують надсилати рукописні листи, які читати неможливо. Окрім цього унікального випадку Франції, всі інші вже втратили звичку писати листи рукою, а також їх читати. Раніше типографи вміли розшифровувати всі каліграфії світу.

Ж.-К.К.: Ще одна річ досі пишеться рукою — але не завжди — це рецепт від лікаря.

У.Е.: І люди вигадали аптекарів, щоб їх розшифровували.

Ж.-К.К.: Якщо зникне рукописне листування, то з ним пропадуть і цілі професії. Графологи, писарі, колекціонери та продавці автографів… От чого мені бракує у використанні комп’ютера, так це чернеток. Особливо для діалогів. Мені бракує закреслень, слів на полях, початкового безладу і стрілочок, які розходяться в різні боки та є ознакою життя, руху, плутаного пошуку. І ще ж бачення цілого. Коли я пишу сцену для фільму і мені потрібно на неї шість сторінок, то я люблю всі ці сторінки бачити перед собою, щоби оцінити ритм, кинути око на потенційні тривалості. Комп’ютер цього мені не дає. Я мушу роздруковувати сторінки та розкладати їх перед собою. А що ви і далі пишете рукою?

У.Е.: Записки для секретаря. Але не тільки їх. Кожна моя нова книжка починається з рукописних нотаток. Я креслю схеми та діаграми, що їх на комп’ютері намалювати не так і легко.

Ж.-К.К.: Тема чернеток зненацька нагадала мені візит Боргеса 1976 або 1977 року. Я щойно купив помешкання в Парижі, там тривав ремонт і панував великий безлад. Я пішов по Боргеса в готель. Ми прийшли, перетнули подвір'я, Боргес тримався за мою руку, бо майже нічого не бачив, ми піднялися сходами, і я, не усвідомивши власної нетактовності, вибачився за безлад, який він і побачити не зміг би. І Боргес відповів мені: «Так, розумію. Це чернетка». Все, навіть ремонт у помешканні, нагадувало йому літературу.

У.Е.: Кажучи про чернетки, я би хотів згадати дуже промовистий феномен, пов'язаний із небаченими культурними змінами, до яких спричинилися нові техніки. Ми використовуємо комп’ютер, але шалено багато роздруковуємо. Мені, аби написати текст на десять сторінок, доводиться роздруковувати його п’ятдесят разів. Я вбиваю дюжину дерев, хоча колись, до входу комп'ютера в моє життя, дерев я вбивав усього з десяток.

Італійський філолог Джанфранко Контіні практикував те, що він називав «критика scartafacci», тобто вивчення різних фаз, які проходив твір, перш ніж набути готової форми. Як ми зможемо продовжувати це дослідження варіантів на комп'ютері? Але, попри всі очікування, комп’ютер не знищує проміжні етапи, а множить їх. Коли я писав «Ім’я троянди», тобто в час, коли у мене не було можливості опікуватися правками тексту, я віддавав рукопис, над яким працював, аби його ще раз надрукували на машинці. Після того я правив цю нову версію та знову віддавав її для передрукування. Але так не могло тривати безкінечно. В якийсь момент я мусив визнати версію тексту, що тримав у руках, остаточною. Я більше не міг продовжувати.

З комп'ютером усе навпаки — я друкую, правлю, вношу в текст правки, знову друкую, і знову, і знову. Тобто, я множу чернетки. Може існувати двісті версій одного тексту. Ви даєте філологу додаткову роботу. Хоча це не буде повною версією. Чому? Тому що завжди існуватиме й «фантомна версія». Я написав текст А на комп'ютері. Я надрукував. Я зробив правки. Ось текст Б, і я маю внести ці правки за допомогою комп’ютера: далі я знову друкую і отримую текст В (так вважатимуть філологи майбутнього). Але насправді ідеться про текст Г, тому що в час внесення правок я точно скористаюся свободою змінити ще щось. Тож між Б і Г, поміж текстом, який я правив, і версією, в яку я вніс ці правки, буде також певна фантомна версія, котра і є насправді версією В. Та ж історія — з послідовними коригуваннями. Філологам треба буде відновити стільки фантомних версій, скільки було переходів з екрану на папір і навпаки.

Ж.-К.К.: Одна американська школа письменників п’ятнадцять років тому опиралася комп’ютеру з причини, що різні етапи тексту з’являються на екрані вже надрукованими та позбавленими правдивої гідності рукопису. І тому їх було важко критикувати й правити. Екран надавав їм ваги, престижу вже виданого тексту. А от інша школа — навпаки, вважала, що комп’ютер надає, Як ви і сказали, можливість безкінечних правок і покращень.

Ж.-Ф. де Т.: Жан-Клоде, ви говорили про книжку до книжки, до появи навіть «кодексів», тобто про сувої папірусу — volumina. Без сумніву, ця частина історії книжки нам відома найменше.

У.Е.: В Римі, наприклад, поряд із бібліотеками існували крамнички, де книжки продавали у формі сувоїв. Шанувальники приходили до книгаря та замовляли, скажімо, сувій Вергілія. Книгар казав приходити за два тижні та спеціально для покупця копіював книжку. Можливо, існував запас примірників найбільш запотребованих творів. У нас дуже неточні відомості про купівлю книжок навіть після винайдення книгодрукування. Перші надруковані книжки купувалися без палітурки. Треба було спершу купити сторінки книги, а вже потім її оправити. Різноманітність обкладинок книжок, які ми колекціонуємо, є однією з причин, що пояснює радість, яку можна отримувати від бібліофіли. Що для аматора, що для фахового антиквара саме обкладинка може мати суттєве значення, якщо ідеться про вибір одного з двох примірників однієї і тієї ж книжки. Лише між XVII і XVIII століттями, здається, з’являються перші книжки, що продавалися вже в палітурках.

Ж.-К.К.: Це називалося «палітурка видавця».

У.Е.: Саме такі книжки стояли в бібліотеках нуворишів, які архітектори інтер'єру купували не поштучно, а погонними метрами в букіністів. Але був і інший спосіб персоналізувати надруковані книжки: лишати місце для буквиць на кожній сторінці, які згодом вручну ілюмінували, тобто розписували, і це переконувало власника книжки в тому, що він має унікальний рукописний примірник. Всю подібну роботу творили руками, звісно ж. Так само було з гравюрами: всі гравюри в книжці були розфарбовані вручну.

Ж.-К.К.: Треба уточнити, що книжки були дуже дорогими і що тільки королі, князі, багаті банкіри могли собі дозволити їх купувати. Поза сумнівом, ціна маленької інкунабули з моєї бібліотеки, що я показував, у час її виготовлення була вищою, ніж тепер. Давайте усвідомимо, як багато теляток треба було вбити, щоби виготовити таку книжку з тонкої шкіри мертвонароджених телят, де кожна сторінка тонша за пергамент. Режіс Дебре якось запитав, що сталось би, якби римляни та греки були вегетаріанцями. Ми не мали би книжок доби Античності, що їх було створено на пергаменті, тобто на міцній дубленій шкірі тварин.

Отже, книжки були дуже дорогі, але аж з часів XV століття виготовляли дешеві книжки, надруковані на поганому папері, що їх продавали за кілька су. Такі книжки подорожували всією Європою в кошиках рознощиків. Так само деякі ерудити перепливали Ла-Манш і переходили Альпи, щоби дістатися італійського монастиря, де зберігались особливо рідкісні праці, яких вони могли терміново потребувати.

У.Е.: Є одна добра історія про Герберта д’Орільяка, який став Папою Римським Сильвестром II у тисячному році. Він дізнався, що примірник «Фарсалії» Лукана належить такій особі, що готова книжку віддати. На заміну він обіцяє дати армілярну сферу (тобто сферичну астролябію) зі шкіри. І ось він отримує рукопис і виявляє, що в ньому бракує двох останніх пісень. Він не знав, що Лукан наклав на себе руки, так їх і не написавши. Тож, аби помститися, він надсилає лише половину сфери. Герберт був ученим та ерудитом, але ще й колекціонером. Тисячний рік часто представляють як якийсь неандертальський період. Але це неправда. І тут ми бачимо доказ.

Ж.-К.К.: Так само не слід уявляти африканський континент без книжок, ніби книжки є визначною ознакою нашої цивілізації. Бібліотека Тімбукту збагачувалася протягом усієї своєї історії працями, що їх студенти, які приїздили у часи Середньовіччя зустрітися з чорними мудрецями Малі, привозили з собою та залишали як об’єкти обміну.

У.Е.: Я був у цій бібліотеці. Одна з моїх мрій — ще раз поїхати в Тімбукту перед смертю. На цю тему в мене є історія, котра, на перший погляд, цієї теми взагалі не стосується, але щось оповідає нам про силу книжок. Саме під час подорожі до Малі мені трапилося відкрити для себе край догонів, чию космологію описав Марсель Ґріоль у своєму знаменитому творі «Бог води». Хоча насмішники кажуть, що Ґріоль багато навигадував. Але якщо тепер ви почнете розпитувати старого догона про його вірування, він вам розкаже саме те, що написав Ґріоль, — тобто те, що написав Ґріоль, стало історичною пам'яттю догонів… І коли ви туди прибуваєте (краще, коли з вершини неймовірного пагорба), вас оточують діти, які розпитують про все на світі.

І я почав розпитувати одного хлопчика, чи він мусульманин. «Ні, я аніміст», — відповів мені він. Але для того, щоби аніміст міг сказати, що він аніміст, йому потрібно чотири роки вчитись у Практичній школі високих наук (Ecole Pratique des Hautes Etudes), тому що аніміст не може знати, що він аніміст, так само, як неандерталець не знав, що він неандерталець. Отак на усну культуру впливають книжки.

Але повернімося до старовинних книжок. Ми пояснювали, що видрукувані книжки переважно оберталися в освіченому середовищі. Вони точно були поширенішими за рукописи, що їм передували, тож винайдення книгодрукування, поза сумнівом, є справжньою демократичною революцією. Не можна уявити собі Реформації та поширення Біблії без допомоги друкарства. У XVI столітті венеціанський друкар Альдо Мануце навіть здогадався видавати кишенькову книжку, яку було би легше носити. Я не знаю іншого ефективнішого способу переносити інформацію. Навіть комп'ютер із усіма його гігабайтами спершу потрібно увімкнути. Книжка цих проблем не має. Повторюю. Книжка — це як колесо. Щойно ви її винайшли — покращити її неможливо.

Ж.-К.К.: До речі, коли йдеться про колесо: є одна з великих загадок, яку мають дослідити спеціалісти з доколумбових цивілізацій. Як пояснити, що жодна з них не винайшла колеса?

У.Е.: Можливо, тому, що більшість цих цивілізацій забралися так високо, аж колесо не витримало би конкуренції з ламою.

Ж.-К.К.: Але в Мексиці є великі долини. Це дивно, бо ті ж народи застосовували колесо для виготовлення деяких іграшок.

У.Е.: Ви знаєте, що Герон Олександрійський у І столітті до Різдва Христового був батьком численних неймовірних винаходів, але всі вони залишилися на етапі іграшок.

Ж.-К.К.: Навіть розповідають, що він винайшов храм, двері якого відчинялися б автоматично, як у наших гаражах сьогодні. Все це — аби надати богам величі.

У.Е.: Просто було легше якісь роботи виконувати силою рабів, аніж реалізувати ті винаходи.

Ж.-К.К.: Мексика розташована на відстані чотирьохсот кілометрів від кожного океану, і були шляхи для бігунів, які менше, ніж за день, приносили до імператорського столу свіжу рибу. Кожен із них біг на повній швидкості чотириста чи п’ятсот метрів, а потім передавав ношу наступному. І це підтверджує вашу гіпотезу.

Повернуся до теми поширення книжок. До цього колеса знання, як ви кажете. Треба пам'ятати, що у XVI, навіть вже у XV столітті, в Європі почалися дуже неспокійні часи, в які ті, кого ми сьогодні називаємо інтелектуалами, зберегли часті епістолярні зв’язки. Вони писали один одному латиною. І книжка в ці важкі часи була річчю, яка легко всюди циркулювала. Це один із інструментів зберігання. Так само наприкінці Римської імперії деякі інтелектуали заховались у монастирях, аби скопіювати все, що можна врятувати від загибелі цивілізації, яку вони передчували. Те ж саме відбувається у всі епохи загроженої культури.

Шкода, що кіно не знало таких засад порятунку. Ви чули про видану в США книжку «Фотографії втрачених фільмів»? Від цих фільмів залишилося лише декілька світлин, на основі яких ми намагаємося відновити і сам фільм. Це ніби так, як було з нашим іранським палітурником.

Далі — більше. Давнім прикладом є новелізація кіно, коли книжку було створено за мотивами фільму. Це почалося ще в добу німого кіно. З тих часів збереглися деякі книжки, хоча фільми зникли. Книжка вижила, а фільм — ні. Тож уже існує археологія кіно. І нарешті, питання, яке я вам ставлю і на яке я відповіді не знайшов, таке: чи можна було зайти в Олександрійську бібліотеку, сісти та почитати там книжку, як ми заходимо в Національну бібліотеку?

У.Е.: Я теж не знаю та запитую себе, чи ми взагалі про це знаємо. Маємо спершу запитати себе, скільки осіб уміли читати. Ми не знаємо також, скільки книжок було в Олександрійській бібліотеці. Ми більше знаємо про середньовічні бібліотеки, але знаємо ми про них таки набагато менше, ніж нам здається.

Ж.-К.К.: Розкажіть мені про вашу колекцію. Скільки у вашій колекції інкунабул?

Ж.-Ф. де Т.: Ви вже дуже багато разів згадували про «інкунабули». Ми зрозуміли, що ідеться про старовинні книжки. Але чи могли би ви уточнити?

У.Е.: Італійський журналіст, дуже освічений чоловік, якось написав про одну італійську бібліотеку, що там були інкунабули XIII століття! Часто думають, що інкунабула — це рукопис із ілюмінуванням, тобто рукотворними мініатюрами та орнаментами…

Ж.-К.К.: «Інкунабулами» називають усі книжки, видруковані з часу винайдення друкарського верстата і до ночі 31 грудня 1500 року. Слово «інкунабула» походить від латинського incunabula та означає «колиску» історії друкованої книжки, тобто всі книжки, видані протягом XV століття. Прийнято вважати, що найбільш імовірна дата видання першої 42-рядкової Біблії (в якої є недолік — бракує дати у колофоні, тобто інформаційній нотатці наприкінці останніх сторінок старовинних книжок) — це 1452–1455 роки. Наступні роки — «колиска», період, який прийнято завершувати 1500 роком, останнім роком XV століття. Так само і 2000 рік є останнім роком XX століття. Ось чому, скажу в дужках, було дуже неадекватно святкувати початок XXI століття 31 грудня 1999 року. Ми мали це зробити 31 грудня 2000 року, коли століття насправді закінчилося. Про це ми вже говорили під час попередньої зустрічі.[12]

У.Е.: Достатньо порахувати на пальцях, ні? 10 — це одна декада. Тож 100 — це одне століття. Потрібно дійти до 31 грудня 1500 року — тобто п’ятнадцять разів по сто — щоби почати нове століття. Зафіксувати цю дату — це, звісно, акт снобізму, тому що ніщо не відрізняє видану 1499 року книжку від виданої 1502 року. Тож, аби краще продати книжку, якій не пощастило бути виданою 1501 року, антиквари ну дуже зграбно називають її «пост-інкунабула». В цьому сенсі навіть книжка, яка буде видана в результаті наших бесід, буде пост-інкунабулою.

А тепер, відповідаючи на ваше питання, маю сказати, що в моїй колекції є всього три десятки інкунабул, але в мене точно є ті, які «не можна пропустити» (як люблять сьогодні казати), тобто, наприклад, «Гіпнеротомахія Поліфіла», «Нюрнберзька хроніка», перекладені Фічіно книжки з герметичного вчення, «l'Arbor vitae crucifixae» Убертіно Да Казале, який став одним із персонажів мого роману «Ім'я троянди», та ін. Моя колекція специфічно зорієнтована. Ідеться про «Bibliotheca Semiologica Curiosa Lunatica Magica et Pneumatica», тобто про колекцію, що присвячена окультним наукам і лженаукам. У мене є Птолемей, який помилявся стосовно руху землі, але немає Галілея, що мав рацію.

Ж.-К.К.: Тож у вас, напевно, є праці Атанасія Кірхера, енциклопедичного ума, як ви любите, та промоутера багатьох хибних ідей…

У.Е.: У мене є всі його тексти, крім найпершого, «Ars magnesia», якого ніде не можна знайти, тому що це маленька книжечка без картинок. Можливо, в часи, коли Кірхера ще не знали, було надруковано дуже мало примірників. Ця книжка була настільки позбавлена шарму, що ніхто і не подумав про її дбайливе збереження. Але також у мене є праці Роберта Фладда та інших химерних умів.

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би трохи більше розповісти про цього Кірхера?

Ж.-К.К.: Це німецький єзуїт XVII століття, що багато часу прожив у Римі. Написав три десятки книжок — і про математику, і про астрономію, і про музику, і про акустику, і про археологію, і про медицину, і про Китай, і про Лацій, і про вулканологію, і це ще не все. Іноді його називають батьком єгиптології — попри те, що його розуміння ієрогліфів як символів було цілковито хибним.

У.Е.: Але це не означає, що Шампольйон міг би впоратись із своїм задумом, якби не спирався на Розетський камінь і на опубліковані репродукції Кірхера. 1992 року в Колеж де Франс я читав курс про пошуки ідеальної мови, і одне з занять присвятив Атанасію Кірхеру та його інтерпретації ієрогліфів. У той день асистент сказав мені: «Пане професоре, обережно. На лекцію прийшли всі єгиптологи Сорбонни, ось вони сидять у першому ряду». І я сказав собі, що пропав. Тоді я був дуже обережний, нічого не казав про ієрогліфи, лиш про позицію Кірхера. І я раптом усвідомив, що ті єгиптологи ніколи не займалися Кірхером (про якого вони могли чути як про божевільного); і вони дуже повеселилися. Так я познайомився з єгиптологом Жаном Йойотом, який передав мені цінну бібліографію про втрату й віднайдення ключа до ієрогліфів. Приклад зникнення мови на кшталт мови давніх єгиптян цікавить нас, звісно ж, у мить, коли ми відчуваємо, як нові небезпеки нависають над спадком світової культури.

Ж.-К.К.: Кірхер також був першим, хто опублікував щось на кшталт енциклопедії Китаю — «China monumentis illustrata».

У.Е.: Він перший помітив, що в китайських ідеограмах є іконічне походження.

Ж.-К.К.: І не забуваймо також його прекрасну «Ars magna lucis et umbrae», де міститься перша репрезентація ока, що дивиться на рухомі картинки крізь коробку, яка обертається, і це перетворює його на першого теоретичного винахідника кіно. До речі, кажуть, що саме він впровадив у Європі використання «чарівного ліхтаря» Laterna magica. Тож він торкнувся усіх галузей знань свого часу. Можна було би сказати, що Кірхер — це як інтернет до існування інтернету, тобто він знав усе, що можна було знати, і в його знанні було 50 % точності й 50 % помилковості чи фантазії. Цю пропорцію, можливо, є сенс порівняти з тим, що ми можемо читати на екранах наших моніторів. Додавши, все ж таки, що ми за це його і любимо — за те, що він придумав оркестр котів (де треба смикати котів за хвости), і за машину для очищення вулканів. Він спускався у великому кошику у жерло Везувія, і тримала його армія маленьких єзуїтиків.

Але Кірхер запотребований колекціонерами за виняткову красу його праць. Впевнений, що ми обоє — шанувальники Кірхера чи бодай його пречудово виданих робіт. Мені в колекції бракує тільки одного тексту — «Oedipus aegyptiacus» — який, без сумніву, є одним із найважливіших. Цю книжку вважають однією з найпрекрасніших книжок світу.

У.Е.: Для мене найбільш цікавою працею є «Arca Noe» з гравюрою, що її багато разів репродукували, де зображено Ковчег і всіх тварин, разом зі зміями, які ховаються в глибині трюму.

Ж.-К.К.: А також прекрасна гравюра, що зображує потоп. І не забуваймо про «Turris Babel». В цій праці він доводить, спираючись на хитромудрі обчислення, що Вавілонська вежа не могла бути завершена, бо, якби її добудували, вона би своєю висотою і вагою відхилила би Землю з її осі.

У.Е.: Ви бачите цей образ Землі, яку відхилено, і башту, що стирчить збоку, як ерегований член. Геніально! Також у мене є праці Каспара Шотта, учня Кірхера, теж німецького єзуїта… але я не хочу просто перераховувати мою власність. Питання, що ми могли б собі поставити, — про мотивацію, яка веде нас до колекціонування певних об’єктів бібліофіли. Чому ми обидва збираємо праці Кірхера? Є чимало інших причин вибрати певну старовинну працю. Наприклад, це може бути чиста любов до книжки як до об’єкта. Є колекціонери, що мають у колекції книжки XIX століття з нерозрізаними сторінками, і ці сторінки вони не розріжуть нізащо в світі. Їм ідеться про захист артефакту, про те, щоби зберегти його недоторканим. Також існують колекціонери, котрих цікавить лише палітурка, їх не обходить зміст книжок, якими вони володіють. Є ті, що цікавляться видавцями та шукатимуть, наприклад, книжки, видані Мануцієм. Деяких цікавить лише назва. І вони збиратимуть усі видання «Божественної Комедії». Інші ж обмежаться певною цариною: французька література XVIII століття. Є й такі, що вибудовують свою бібліотеку навколо якоїсь теми. Це мій випадок: я колекціоную, як уже сказав, усе, що має ознаки лже-науки, екстравагантне, окультне, а також присвячене вигаданим мовам.

Ж.-К.К.: І ви могли би пояснити такий дивовижний вибір?

У.Е.: Мене захоплює помилка, відмова визнати очевидне і дурість. Я тут дію дуже по-флоберівськи. Як і ви, обожнюю глупоту. Я описав у «Війні підробок» візити до американських музеїв репродукцій витворів мистецтва (включно з восковою статуєю Венери Мілоської, з руками). В «Межах інтерпретації» я розробив теорію брехні та фальсифікаторів. Зрештою, на роман «Маятник Фуко» мене надихнули окультисти, які у все фанатично вірять. А що до «Баудоліно», то центральний персонаж — геніальний фальсифікатор, ще й чинить на благо.

Ж.-К.К.: Безумовно, також тому, що брехня — єдина дорога до правди.

У.Е.: Брехня ставить під сумнів усі спроби побудувати теорію на правді. Якщо можна порівняти це з автентичним твором, який стояв біля джерел, то існує також спосіб пізнати брехню. Набагато складніше довести, що автентичний текст — направду автентичний.

Ж.-К.К.: А от я — не справжній колекціонер. Все моє життя я купую книжки тільки тому, що вони мені сподобалися. Понад усе я люблю різноманітність у бібліотеці, сусідство різних об'єктів, які навіть протистоять один одному та б'ються.

У.Е.: Мій сусід у Мілані колекціонує тільки ті книжки, які вважає красивими, як і ви. Так, у нього може бути Вітрувій, інкунабула «Божественна Комедія» та гарна книжка сучасного художника. Це абсолютно не мій випадок. Я говорив про пристрасть до Кірхера. Аби мати всі його книжки, аби знайти екземпляр «Ars magnaesia», що точно є найменш естетично довершеним надбанням моєї колекції, я готовий заплатити величезні гроші. До речі, про мого сусіда, виявилося, що в нього, як і в мене, є примірник «Гіпнеротомахії Поліфіла», можливо, найгарнішої книжки на світі. Ми дуже сміялися, тому що напроти будинку, де ми живемо, в замку Сфорца, є знаменита бібліотека Трівульціо, якій належить третій примірник «Гіпнеротомахії», і це, безсумнівно, найвища концентрація «Гіпнеротомахій» у світі в радіусі п’ятдесяти метрів! Звісно, я маю на увазі перше видання, інкунабулу 1499 року, а не пізніші.

Ж.-К.К.: То ви продовжуєте збагачувати колекцію?

У.Е.: Колись я бігав у пошуках цікавинок. Тепер обмежуюсь рідкісними приїздами за потреби. Прицілився на якість. Або ж намагаюся заповнити порожнини в opera omnia певного автора. Як це відбувається з Кірхером.

Ж.-К.К.: Одержимість колекціонера часто полягає саме в бажанні отримати рідкісний об’єкт, а не зберігати його. Я знаю дивовижний анекдот на цю тему. Отже, існує два примірники книжки, з якої почалася бразильська література — «Guarani», виданий у Ріо 1840 року роман. Один у музеї, а другий примірник десь собі блукав. Мій друг Хосе Міндлін, великий бразильський колекціонер, дізнався, що книжка належить комусь у Парижі і що власник готовий її продати. Тож мій друг купує квиток на літак із Сан-Паоло до Парижа, знімає кімнату в готелі «Ritz» — все, аби зустрітись із центральноєвропейським поціновувачем, якому належить омріяний примірник книжки. Отже, двоє чоловіків на три дні зачиняються в готельному номері для торгу. Три дні неприємної суперечки. Зрештою вони дійшли згоди, книжка належить Хосе Міндліну, котрий одразу ж сідає в літак додому. Під час перельоту в нього є чимало часу, аби розгорнути щойно придбану книжку, і тут він розчаровано констатує, що сама по собі книжка не містить нічого надзвичайного, попри його очікування. Він крутить книжку в руках на всі боки, вишукує рідкісні деталі та особливості, зрештою — кладе поруч із собою. Та забуває її в літаку. Він купив цінну річ, але вона одразу ж втратила для нього свою значимість. Сталося диво, бо персонал авіаліній «Air France» помітив забуту річ і відклав книжку, аби повернути її господарю, тож Міндлін зміг її забрати. Хоча сказав, що йому від того ні холодно, ні жарко. Можу підтвердити: коли мені довелося позбутися частини бібліотеки, то я нічого особливого не відчув.

У.Е.: Теж мав подібний досвід. Справжнього колекціонера більше цікавить пошук, а не володіння — так само справжнього мисливця більше обходить власне полювання, аніж приготування й дегустація вбитих тварин. Я знаю колекціонерів (і, зверніть увагу, люди колекціонують усе — книжки, марки, листівки, корки від шампанського), які протягом усього свого життя збирають колекцію, аж доки зберуть її повністю та продадуть, віддадуть у бібліотеку чи в музей…

Ж.-К.К.: Я отримую, як і ви, чимало каталогів від книгарів. Більшість — це каталоги каталогів книжок. «Книжки про книжки», як їх називають. Є аукціони, де продають каталоги книгарень. Деякі з них датовано XVIII століттям.

У.Е.: Я мушу позбуватися цих каталогів, хоча часто вони — просто витвори мистецтва. Але місце книжки також має свою ціну, і ми про це поговоримо. Тепер усі каталоги я відніс в університет, де керую відкритою магістратурою для майбутніх видавців. Звісно, курс передбачає вивчення історії книжки. У себе вдома залишив декілька каталогів, які стосуються дорогих моєму серцю тем, а також ще декілька — неймовірно гарних. Деякі з таких каталогів цінуються не справжніми бібліофілами, а нуворишами, що хочуть інвестувати в старовинні книжки. І це нагадує мені книжки з мистецтва. Якби їх не надсилали безкоштовно, то коштували б вони дуже дорого.

Ж.-Ф. де Т.: Не можу не запитати, як дорого коштують інкунабули. Володіти кількома інкунабулами — чи означає це, що ви багаті?

У.Е.: По-різному. Є інкунабули, що коштують мільйони євро, а є такі, які можна купити всього за декілька сотень. Задоволення колекціонера — це також знайти дуже рідкісний твір і заплатити всього половину чи чверть його реальної вартості. Навіть якщо це трапляється все рідше, тому що ринок скорочується, як шагренева шкіра, досі можна здійснити якісь дуже вигідні оборудки. Іноді бібліофілові вдається вигідно придбати в антиквара з репутацією «дуже дорогого». Книга, видана латиною, навіть доволі рідкісна, в Америці не цікавитиме колекціонерів, тому що вони не читають іноземними мовами, тим паче латиною; за крайньої потреби можна знати той текст у великих університетських бібліотеках. Натомість вони будуть одержимі зацікавленням до першого видання Марка Твена (за будь-які гроші). Якось у Нью-Йорку в крамничці Крауса, антиквара з глибокою традицією (на жаль, він закрився декілька років тому), я знайшов видання «De harmonia mundi» Франческо Джорджі, чарівна — видана 1525 року — книжка. Я бачив у Мілані її копію, але не купив, бо було задорого. А в Крауса, тому що у великих університетських бібліотеках уже були примірники, а також тому, що для пересічного американського колекціонера книжка латиною була геть не привабливою, я купив це видання в п'ять разів дешевше, ніж мені пропонували в Мілані.

Іншу вигідну покупку я зробив у Німеччині. Якось у каталозі аукціону, де містилися тисячі книжок, систематизованих у різні секції, я майже випадково звернув увагу на рубрику «Теологія». Раптом побачив назву «Offenbarung göttlicher Mayestat» Егідіуса Гутмана. Гутман, Гутман — це прізвище я десь чув. Швидко навівши довідки, я дізнався, що Гутмана вважають натхненником усіх маніфестів розенкрейцерів, але ця книжка протягом щонайменше тридцяти років ніколи не фігурувала в тематичних каталогах. На аукціоні ставки починалися зі ста євро, якщо порахувати на наші гроші. Я подумав, що книжка може проскочити повз увагу зацікавлених у темі колекціонерів, бо вони мали би торгуватись у секції «Окультизм». Аукціон відбувався в Мюнхені. Я написав моєму німецькому видавцю (він з Мюнхена) і попросив піти на аукціон і купити мені цю книжку, але щоб не дорожче двохсот євро. Мені вона дісталася за сто п’ятдесят.

Ця книжка не просто абсолютно рідкісна, на кожній з її сторінок є нотатки готичним шрифтом, написані червоним, чорним і зеленим кольорами, і ці нотатки вже самі по собі є окремим витвором мистецтва. Але, окрім цих щасливих випадків, протягом останніх років аукціони сягнули вершин участі покупців, які нічого не знають про книжки, але яким сказали, що купівля книжок — це вдала інвестиція. До речі, це неправда. Якщо ви купуєте добре видання «Du Tresor» зa тисячу євро, ви можете продати її швидко та майже за такі ж гроші або з великою чи малою маржею — достатньо просто подзвонити у ваш банк. Але якщо ви купили книжку за тисячу євро, то ви не продаватимете її за тисячу євро. Певна маржа іде книгарю: на ньому лежать витрати за друк каталогу, утримання крамнички та ін., та ще й, якщо він не дуже чесний, то спробує купити вашу книжку за чверть її ринкової вартості. В будь-якому разі, аби знайти доброго клієнта, потрібен час. Гроші вдасться заробити лише посмертно, якщо доручите продаж ваших книжок аукціону «Christie’s».

П’ять чи шість років тому один антиквар з Мілана показав мені чарівну інкунабулу Птолемея. На жаль, за неї він вимагав еквівалент ста тисяч євро. Це було забагато, принаймні, як на мене. Можливо, якби я її купив за ті гроші, то згодом мав би тридцять три нещастя з її продажем. Три тижні потому подібний Птолемей був придбаний на аукціоні за сімсот тисяч євро. Так звані інвестори розважились і підняли ціну. З тих пір — я перевіряв у каталогах — книжка жодного разу не коштувала дешевше. За такі гроші це видання недоступне справжнім колекціонерам.

Ж.-К.К.: Книжка стає об’єктом фінансів, продуктом, і це доволі сумно. Колекціонери, направду закохані в книжки, зазвичай не дуже багаті. З переходом до банківської етикетки «інвестиція» щось втрачено.

У.Е.: По-перше, колекціонери не ходять на аукціони. Адже аукціони відбуваються в чотирьох кінцях світу, і їздити на всі продажі було би дорого. А друга причина така — продавці книжок буквально займаються фагоцитозом: під час аукціонів вони домовляються не піднімати ставки, купують усе потрібне, повертаються в готель і між собою розподіляють придбане. Для придбання вподобаної книжки іноді треба чекати десять років. Ще одну з найкращих покупок я теж здійснив у Крауса — ідеться про п’ять переплетених під однією палітуркою інкунабул, за які просили стільки, що для мене це справді було забагато. Але я щоразу повертався на них подивитися, я тішився, що їх так нікому не продали — ознака того, що книжки коштували справді задорого. Зрештою власник крамниці сказав, що моя вірність і наполегливість мають бути винагороджені, тож він поступився і продав мені книжку наполовину дешевше, ніж правив за неї до того. Місяць потому в іншому каталозі одну з цих інкунабул було оцінено десь удвічі дорожче, ніж я заплатив за всі п’ять. І за всі роки, що минули, ціна кожної безупинно лізла вгору. Отакі десять років мовчання. Ця гра забавляє.

Ж.-К.К.: Як думаєте, смак до старих книжок триватиме? Це запитання не без стривоженості ставлять собі добрі книгарі. Якщо в них не буде інших клієнтів, окрім банків, то професія пропаде. Багато хто з книгарів, яких я знаю, кажуть, що справжніх поціновувачів у нових поколіннях стає все менше.

У.Е.: Тут варто згадати, що старовинні книжки обов’язково є чимось таким, що на шляху до повного зникнення. Якби у мене була прикраса або витвір рук Рафаеля, то після моєї смерті родина могла би їх продати. Але в мене добра колекція книжок, і я в заповіті просто вказав, що не хочу, аби її розпорошили, бо я все життя її збирав. Отже, або її подарують державній інституції, або ж її купить на аукціоні Christie's якась велика бібліотека, радше за все, американська.

Тож усі ці книжки назавжди зникли з ринку. Діамант повертається на ринок щоразу після смерті його власника. А от інкунабулу вже згадано в каталозі бібліотеки Бостона.

Ж.-К.К.: І звідти не вийде.

У.Е.: Більше ніколи. Окрім шкоди, яку завдають так звані інвестори, кожен примірник старовинної книжки стає все рідкіснішим і обов’язково все дорожчим. А що стосується нових поколінь, то я не думаю, що смак до старовинних книжок зник. Я не впевнений, що він колись взагалі існував, адже старовинні книжки завжди коштували більше, ніж можуть собі дозволити молоді люди. Але також треба сказати, що насправді пристрасна особа може стати колекціонером і не витрачаючи багато грошей. Я знайшов якось на власних книжкових полицях видання Аристотеля XVI століття, якого з цікавості купив у юності і який, згідно з написаною олівцем на обкладинці ціною, коштував щось близько двох євро. На погляд антиквара, це точно небагато.

У мене є друг, який колекціонує видання BUR, тобто Універсальної Бібліотеки Ріцолі, що була аналогом Універсальної Бібліотеки німецького видавництва Reclam. Ці книжки виходили друком у п’ятдесятих роках і стали рідкісними, бо виглядали так просто і коштували так дешево, що ніхто про них не дбав і не зберігав. Проте відновлення повної серії (а там було близько тисячі назв) — це захоплива пригода, що потребує не великих грошей і походів до люксових антикварів, а дослідження маленьких блошиних ринків (і сьогодні також eBay). Можна бути бібліофілом за невеликі гроші. У мене є інший друг, який колекціонує скромні старовинні видання (але не обов'язково оригінальні) поетів, яких він любить, бо читання поезій на тогочасних сторінках має інший «смак».

Чи він бібліофіл? Чи просто захоплений шанувальник поезії? Всюди є ринки, де можна знайти старі книжки і де можна розкопати видання XIX століття або навіть перші оригінальні видання XX століття — і все це за ціною тарілки шукруту в ресторані (звісно, якщо ви не шукаєте першого видання «Квітів зла»). От у мене був студент, який колекціонував тільки путівники різними містами, найбільш потерті та затягані, що їх продавали за три копійки. І з них він витягнув собі тему докторської дисертації — бачення міст крізь десятиліття. Згодом він надрукував свою докторську. Перетворив її на книжку.

Ж.-К.К.: Можу розповісти, як одного разу я купив повне видання Фладда в однакових тогочасних палітурках. Безсумнівно, унікальний випадок. Історія починається з багатої англійської родини, що володіла цінною бібліотекою та налічувала численних нащадків. З-поміж них, як це часто буває, тільки один тим книжкам міг скласти справжню ціну. І коли батько помер, знавець так собі безтурботно сказав братам і сестрам: «Я візьму лише книжки. А з іншим ви самі з’ясовуйте». Інші зраділи. В них були землі, гроші, меблі, палац. Але новий власник книжок, отримавши їх, не міг нічого продати офіційно, аби не привернути увагу родини, яка усвідомила б, побачивши результати продажу, що їх надурили і що «лише книжки» були таки чогось варті. Тож він вирішує, нічого не сказавши родині, продати книжки потаємно через міжнародних посередників, які часто є доволі таки дивними персонажами. Фладд мені дістався через посередника, що їздив містом на моторолері з причепленим до керма кульочком, у якому він іноді тягав справжні скарби. Я виплачував це придбання протягом чотирьох років, але ніхто в тій англійській родині так і не зміг дізнатись, у чиїх руках і за які гроші їхній Фладд закінчив свій біг.