Не сподівайтеся позбутися книжок

Що робити з бібліотекою після смерті?

Ж.-Ф. де Т.: Жан-Клоде, ви сказали, що продали частину бібліотеки і не дуже засмутилися. Тепер я хотів би розпитати про долю колекцій, які ви зібрали. Творець такої колекції, такого витвору бібліофільного мистецтва, має обов’язково замислюватися про долю свого дітища після того, як уже сам не зможе ним опікуватися. Тому я хотів би, якщо ви дозволите, поговорити про долі ваших бібліотек після вашої смерті.

Ж.-К.К.: Мою колекцію справді було ампутовано, але я на диво зовсім не засмутився після продажу пакунку з добрими книжками. Навпаки — з цієї причини на мене чекав радісний сюрприз. Я довірив Жерарові Оберле частину моїх архівів з сюрреалізму, де було чимало добрих речей — рукописи, книжки з дарчими автографами. Оберле мав поволі їх продавати.

В день, коли я нарешті розплатився з боргами, я подзвонив йому, аби розпитати про стан справ із продажем архівів. І він повідомив, що досі багато речей не продано, і покупець для них так і не знайшовся. Тож я попросив усе надіслати мені назад. Минуло вже чотири роки. Забуття почало свою справу. І я віднайшов книжки, що в мене були, із замилуванням першовідкривача. Це як добрі пляшки, які я, як мені здавалося, вже давно відкоркував.

Що буде з моїми книжками після того, як я помру? Моя дружина та мої доньки вирішать. А в заповіті я роздам ті чи інші книжки деяким моїй друзям. Такий посмертний подарунок, знак, зв’язок. Для впевненості, що друг мене не зовсім забуде. От зараз я задумався, яку книжку заповів би вам. Знаю, в мене був Кірхер, якого бракує вашій колекції… але ні, його в мене вже нема.

У.Е.: Стосовно моєї колекції можу сказати, що не хочу її розпорошувати. Моя родина зможе подарувати її публічній бібліотеці чи продати на аукціоні. Там її повністю викупить який-небудь університет. Це все, що для мене важить.

Ж.-К.К.: Ну, у вас є справжня колекція. Витвір, який ви довго будували і який не хочете розбирати на запчастини. Це нормально. Вона говорить і про вас, і про ваші власні твори. Я би теж саме сказав і про себе: еклектика, що керує моїм добором книжок для власної бібліотеки, дуже промовисто говорить про мене самого. Мені все життя повторювали, що я розпорошуюся на всі боки. Моя бібліотека — за моїм образом і подобою.

У.Е.: Не знаю, чи моя бібліотека відтворює мою подобу. Я казав, що колекціоную твори, яким не вірю, тож ідеться радше про мій образ догори дриґом. Або ж, можливо, це справді моє віддзеркалення як суперечливого розуму. Моя невпевненість пов'язана з тим, що я дуже небагатьом людям показую свою колекцію. Колекціонування книжок трохи нагадує мастурбацію, це усамітнене заняття, і дуже мало людей будуть готові поділяти вашу пристрасть. Якщо у вас є гарні картини, то люди приходитимуть ними помилуватися. Але ви ніколи не знайдете людей, які б насправді цікавилися вашою колекцією старих книжок. Вони не розуміють, чому ви такого великого значення надаєте маленькій непривабливій книжечці і чому на її придбання витратили цілі роки пошуків.

Ж.-К.К.: Аби пояснити наші гріховні пристрасті, я би сказав, що з оригінальною книжкою можна мати майже такий самий зв'язок, що й і з людиною. Бібліотека — це майже як компанія, гурт живих друзів, особистостей. В дні, коли вам трохи самотньо чи сумно, можна звернутися до книжок. Вони тут. Іноді мені трапляється в під час розкопок у власній книжковій шафі знайти приховані речі, про існування яких я вже й забув.

У.Е.: Я ж і кажу, це порок, якому віддаються на самоті. Невідомо, чому, але прив’язаність, яку ми можемо відчути до книги, жодною мірою не пов’язана з її вартістю. У мене є книжки, до яких я сильно прив'язаний, хоча вони і не мають великої комерційної цінності.

Ж.-Ф. де Т.: Що являють собою ваші колекції під кутом зору бібліофіла?

У.Е.: Думаю, зазвичай плутають особисту бібліотеку та колекцію старовинних книжок. У всіх моїх будинках всього п’ятдесят тисяч книжок. Але це переважно нові книжки. Рідкісних книжок у мене всього одна тисяча двісті назв. Але і тут є нюанс. Старовинні книжки я сам вибирав (і платив за них), нові книжки я купував з необхідності сам, але серед них усе більше книг, які мені надсилають. Багато з них я роздав студентам, але чимало залишив у себе — ось і назбиралося п'ятдесят тисяч.

Ж.-К.К.: Якщо не брати до уваги мою колекцію казок і легенд, то в мене є близько двох тисяч старовинних книжок, а всього їх у моїй бібліотеці — від тридцяти до сорока тисяч. Деякі з них мене обтяжують. Але не можна так просто розлучитись із книжкою, яку для вас підписав друг, наприклад. Цей друг може якось і в гості прийти. Тож треба, аби він помітив свою книжку на видному місці.

Також є люди, що відрізають сторінку з присвятою, аби могти продати книжку на набережній Сени в букіністів. Це майже так само жахливо, як патрання інкунабул та їх посторінковий продаж. Можу уявити, що ви отримуєте книжки від усіх на світі друзів Умберто Еко!

У.Е.: Я колись давно порахував… але треба якось це актуалізувати. Я порахував ціну за квадратний метр жилплощі в Мілані поза історичним центром (бо це було би надто дорого), але і не на далекій периферії. Виявилося, що за помешкання з певними буржуазними рисами треба заплатити шість тисяч євро за квадратний метр, тобто всього це триста тисяч євро за помешкання в п’ятдесят квадратних метрів. Якщо звідти відняти розмах дверей, вікон та інші перепони, що займатимуть, скажемо так, «вертикальний» простір квартири, тобто стіни, що можуть утримати книжкові полиці, виходить всього двадцять п’ять квадратних метрів. Тобто квадратний метр коштуватиме мені дванадцять тисяч євро.

Вираховуючи найнижчу ціну на шафу з шести полиць, найдешевша, за моїми обчисленнями, коштувала б п’ятсот євро за квадратний метр. На одному квадратному метрі та шістьох полицях поміщається близько трьохсот книжок. Тобто розташування однієї книжки коштувало б мені сорок євро. Більше, ніж коштує сама книжка. Тож кожен відправник мав би додавати до бандеролі з книжками чек із їхньою ціною. А якщо ідеться про мистецьку книжку більшого формату, то тримати її вдома коштуватиме ще дорожче.

Ж.-К.К.: Те ж саме з перекладами. Що робити з п’ятьма примірниками бірманською мовою? Ви кажете самі собі, що якось зустрінете бірманця і подаруєте йому книжку. Але таких бірманців вам треба зустріти аж п’ять!

У.Е.: У мене цілий підвал завалений моїми перекладами. Я пробував розсилати їх у тюрми, сподіваючись, що в італійських тюрмах німців, французів і американців менше, ніж албанців і хорватів. Тому і надіслав переклади моїх книжок саме цими мовами.

Ж.-К.К.: Скількома мовами перекладено «Ім'я троянди»?

У.Е.: Сорока п’ятьма мовами. Ця цифра причинена падінням Берлінського муру і фактом, що раніше російська мова була обов’язковою для всіх радянських республік, тож після розвалу СРСР книжку переклали українською, азербайджанською та іншими мовами, Звідси й це величезне число. Якщо порахувати п’ять-десять примірників кожного перекладу, то вийде дві-чотири сотні примірників, які житимуть у підвалі.

Ж.-К.К.: Можу сказати відверто, що мені траплялося такі примірники викидати, потай від себе самого.

У.Е.: Одного разу, аби зробити приємність президентові, я погодився увійти в журі премії Віареджо. Я судив лише секцію нехудожньої літератури. І виявив, що всі члени журі отримують по примірнику всіх книжок конкурсного відбору, з усіх категорій. Якщо обмежитися поезією — а ви, як і я, знаєте, що в цьому світі є поети, котрі власним коштом видають свої витончені творіння, — мені надсилали коробки книжок, із якими я не знав, що робити. До них додавалися книжки з інших конкурсних секцій. Я спершу подумав, що ці книжки мені варто зберегти як документ. Але швидко наразився на проблему місця та, на щастя, відмовився від усіх цих дарів для журі Віареджо. Кровотеча спинилась. Здалека найбільш небезпечними мені видалися поети.

Ж.-К.К.: Ви точно знаєте цей анекдот з Аргентини, де живе, як відомо, дуже багато поетів. Один із них зустрічає давнього друга та засовує руку в кишеню зі словами: «Як ти вчасно! Я саме дописав вірша, маю тобі його прочитати». На що інший також засовує руку в кишеню зі словами: «Стережися, я теж!».

У.Е.: Але ж Аргентині ніби психоаналітиків має бути більше, ніж поетів?

Ж.-К.К.: Можливо. Але трапляються два в одному.

У.Е.: Звісно, мою колекцію старовинних книжок не можна порівняти з колекцією голландського бібліофіла Рітмана — маю на увазі його ВРН, Bibliotheca Philosophica Hermetica. В останні роки свого життя — бо в нього вже було майже все, що можна було зібрати — він почав колекціонувати також цінні інкунабули, навіть ті, що не стосувалися герметизму. Тепер нові книжки — у вищій частині великої будівлі, а старовинні книжки — в пречудово облаштованому підвалі.

Ж.-К.К.: Бразильський колекціонер Хосе Міндлін, який створив унікальний ансамбль навколо так званої «Americana», збудував окремий будинок для своїх книжок. Він створив власну фундацію таким чином, що бразильський уряд мав опікуватися бібліотекою після його смерті. Я набагато скромніший, але в мене є дві колекції, яким я хотів би забезпечити особливе майбутнє. Одна з них, як мені здається, єдина в своєму роді. Це моя колекція казок і легенд, засадничих епосів кожної країни. Це не колекція цінних книжок у бібліофільському сенсі цього слова. В цих текстів часто немає авторів, видані вони доволі пересічно, та й самі примірники доволі обшарпані. Я би хотів передати цю колекцію з трьох-чотирьох тисяч примірників у музей народних мистецтв або до спеціалізованої бібліотеки. Ще не знайшов куди.

Друга колекція, якій я зичу особливої долі (але ще сам не знаю якої) — це колекція, що збирав разом із дружиною. Вона стосується, як я вже розповідав, «Подорожі до Персії», починаючи з XVI століття. Можливо, якось цим зацікавиться наша донька.

У.Е.: Моїх дітей це, здається, взагалі не цікавить. Синові подобається, що в нас є перше видання «Уліса» Джойса, а моя донька часто гортає гербарій Матіолі XVI століття, але це все. Хоча і я сам став справжнім бібліофілом лише після п'ятдесяти років.

Ж.-Ф. де Т.: Ви двоє боїтеся крадіїв?

Ж.-К.К.: Якось у мене вкрали книжку, ще й неабияку, а оригінал «Філософії в будуарі» де Сада. Здається, я знаю, хто її вкрав. Це сталося під час переїзду. Але ту книжку я більше так і не знайшов.

У.Е.: Це точно був знавець. Найбільш небезпечні крадії — бібліофіли, що крадуть тільки одну книжку. Книгарі з часом ідентифікують клієнтів-клептоманів та вказують на них колегам. Натомість нормальний крадій колекціонерові не страшний. Уявіть бідолашних зломщиків, які вирішать вкрасти мою колекцію. Їм знадобиться десять ночей, аби тільки покласти всі мої книжки в коробки, та ще й вантажівка, аби їх вивезти.

Далі (якщо все не купить Арсен Люпен і не заховає скарб десь у потаємному місці) їм не пощастить із букіністами, бо таке купуватимуть лише несовісливі торговці — всім буде очевидно, що книжки крадені. Кожен добрий колекціонер має опис кожної книжки, де названі всі недоліки та особливі ознаки, також існує окремий відділ поліції, спеціалізований на крадіжках творів мистецтва та книжок. В Італії, наприклад, ця поліція дуже добре працює, бо вчилася своєї роботи вона після війни, коли ішлося про пошук зниклих витворів мистецтва. Але навіть якщо такий крадій вирішить забрати з собою лише три книжки, то обов’язково помилиться, обравши найпривабливіші палітурки та корінці, вирішивши, що саме вони — найцінніші, хоча рідкісна книжка часто маленька та непримітна.

Головний ризик — це злодій, спеціально найнятий несамовитим колекціонером, який знає, що у вас є певна книжка, і який дуже хоче нею заволодіти, нехай і ціною крадіжки. Але для цього треба мати «Folio» Шекспіра 1623 року видання, в іншому разі ризик невиправданий.

Ж.-К.К.: Ви знаєте, є «антиквари», що показують каталоги старовинних меблів, які ще стоять у власників. Якщо ви зацікавилися, вони організовують крадіжку саме певних меблів. Але загалом я згоден із усім, що ви сказали. Мене одного разу пограбували. Крадії забрали телевізор, радіо, щось іще, але не взяли жодної книжки. Вони накрали добра на десять тисяч євро, хоча могли винести одну з книжок, що коштувала в п'ять чи десять разів більше. Нас захищає незнання.

Ж.-Ф. де Т.: Припускаю, що будь-який колекціонер, також одержимий страхом вогню?

У.Е.: О так! Саме тому моя колекція застрахована на дуже велику суму. Я не випадково написав роман про бібліотеку, що згоріла. Я завжди боюся, що згорить мій дім. І сьогодні я знаю чому. Квартира, в якій я жив у віці з трьох до десяти років, містилася під квартирою капітана пожежників. Дуже часто пожежа починалася просто посеред ночі, і пожежники під звуки сирен приїздили по свого капітана. Я прокидався і чув стукіт чобіт на сходах. Наступного дня його дружина розповідала моїй матері всі подробиці трагедії… тож ви розумієте, що моє дитинство було одержиме страхом вогню.

Ж.-Ф. де Т.: Я би хотів таки повернутися до долі ваших терпляче зібраних колекцій…

Ж.-К.К.: Думаю, дружина й діти продадуть мою колекцію повністю чи частково — аби заплатити податок на спадок. Ця думка мене не засмучує, навпаки: коли старовинні книжки повертаються на ринок, вони розпорошуються по всіх усюдах і ощасливлюють людей, підтримують пристрасть бібліофілів. Ви точно пам’ятаєте про полковника Сіклса, багатого американського колекціонера, який зібрав найбільш визначну колекцію французької літератури XIX і XX століть, яку тільки собі можна було уявити. Він за життя продав усю колекцію на аукціоні Друо. Я зустрів його після цього продажу. Він не шкодував. І навіть пишався тим, що на два тижні розпалив пристрасть сотні справжніх шанувальників.

У.Е.: Тема моєї колекції така особлива, що я навіть не знаю, чи могла би вона когось направду зацікавити. Я би не хотів, щоб мої книжки опинилися в руках якого-небудь окультиста, котрий, звісно, до них прикипить, але з інших причин. Можливо, мою колекцію купить якийсь китаєць? Я отримав примірник журналу «Semiotica», який видають у США і який присвячений семіотиці в Китаї. Там мої твори цитують більше, ніж спеціалізовані видання. Можливо, колись моя колекція зацікавить китайських дослідників, які захочуть зрозуміти всі безумства Заходу.