Не сподівайтеся позбутися книжок

Назвати імена всіх учасників битви під Ватерлоо

Ж.-Ф. де Т.: Ви згадали про те, як складно сьогодні знайти адекватні інструменти зберігання того, що потрібно зберегти. Але хіба зберігання — це функція пам'яті?

У.Е.: Ні, звичайно. Пам'ять — чи то наша індивідуальна пам'ять, чи то наша колективна пам’ять, тобто культура — має подвійну функцію. Одна — це справді збереження певних даних, інша — це забування інформації, що нам не прислужиться, що займає зайве місце в наших мізках. Культура, що не вміє фільтрувати спадщину попередніх століть, — це культура, схожа на борхесового персонажа на ім'я Фунес, який має здатність пам'ятати все. Культура — це цвинтар зниклих назавжди книжок та інших об'єктів. Сьогодні пишуть праці про цей феномен мовчазної відмови від одних залишків минулого та, з іншого боку, розміщення інших елементів цієї ж культури в своєрідному морозильнику, про запас. Архіви та бібліотеки — це холодильники, в яких ми зберігаємо пам’ять таким чином, щоби культурний простір не був засмічений усім цим гармидером, але і не відмовлявся би від нього. І в майбутньому, якщо серце накаже, ми завжди зможемо до них звернутися.

Можливо, історик міг би знайти імена всіх учасників битви під Ватерлоо, але їх не вивчатимуть ні у школі, ні в університеті, тому що ці деталі не необхідні, а можливо, навіть небезпечні. Наведу інший приклад. Ми знаємо все про Кальпурнію, останню дружину Цезаря, до Березневих Ід, день убивства, коли вона порадила Цезарю не йти в Сенат, бо їй наснився поганий сон. Після смерті Цезаря ми нічого про неї не знаємо. Вона зникла з нашої пам'яті. Чому? Тому що володіти інформацією про неї більше не було корисно. А не тому, що вона жінка, як можна було би подумати. Наприклад, Клара Шуман теж жінка, але ми знаємо все, що вона робила після смерті Роберта. Культура — це саме такий добір. Натомість сучасна культура через інтернет надає так багато деталей про всіх Кальпурній на планеті щодня й щохвилини, що хлопчик, який готує домашнє завдання, може вирішити, ніби Кальпурнія була такою ж важливою, як і Цезар.

Ж.-К.К.: Але якщо робити добір для майбутніх поколінь? Хто добиратиме? Як передбачити, що цікавитиме наших нащадків, що для них стане незамінним чи просто корисним, а чи бодай приємним? Як фільтрувати, якщо, за вашими словами, все через наші комп’ютери приходить невпорядкованим, без ієрархії, без добору? Інакше кажучи, як створити нашу пам'ять у цих умовах, знаючи, що пам’ять є питанням вибору, уподобань, відсторонення, вільних чи невільних лакун? Знаючи, що пам'ять наших нащадків більше не матиме такої ж природи, що й наша пам'ять. А якою буде пам’ять клонів?

За освітою я історик і знаю, наскільки ми маємо остерігатися документів, які покликані дати нам точні відомості про минулі події. Можу ілюструвати цю тему зі свого досвіду. Батько моєї дружини Нааль був іранським ерудитом, який, поміж іншими роботами, досліджував одного багдадського палітурника на ім’я Аль-Надім. Ви знаєте, що іранці першими почали оправляти книжки, вони ж винайшли палітурку, що повністю вкриває та захищає сторінки. Цей чоловік був освіченим палітурником, а також — каліграфом, він цікавився книжками, які оправляв, і цікавився настільки, що перечитував кожну з тих книжок і про кожну писав резюме. Оправлені його руками книжки сьогодні вже переважно зникли, і від них зосталися лише записки палітурника, його каталог, названий «Аl-Fihrist». Реза Таджадод, автор дослідження, запитував, що саме — крізь особистісний фільтр цінної роботи палітурника — ми можемо знати про книжки, які пройшли через його руки і про існування яких ми знаємо тільки від нього самого.

У.Е.: Деякі скульптури та картини Античності ми знаємо тільки з описів. Такі описи називаються «екфразис». Коли в часи Мікеланджело в Римі знайшли скульптуру Лаокоона елліністичного періоду, то її було ідентифіковано на основі описів Плінія Старшого.

Ж.-К.К.: Але якщо тепер до наших послуг є все про все, без фільтра, сукупність необмеженої інформації, що доступна з наших ПК, то що означає пам’ять? Яким стане значення цього слова? Коли поруч із нами буде електронний слуга, який зможе відповісти на всі наші запитання, навіть на ті, що ми й сформулювати не спроможні, то що ми матимемо знати? Коли наш протез буде всім, абсолютно всім, чого ще ми будемо повинні навчитися?

У.Е.: Мистецтва синтезу.

Ж.-К.К.: Так. І навіть самої дії навчання. Тому що навчанню вчаться.

У.Е.: Так, вчитися контролювати інформацію, достеменність якої перевірити не можемо. Саме це — проблема вчителів. Для підготовки домашнього завдання школярі та студенти шукатимуть потрібне в інтернеті, не знаючи, чи та інформація точна. І як вони могли б те знати? Тому вчителям я раджу задавати учням таке дослідження: знайдіть десять різних джерел на запропоновану тему та порівняйте їх. Ідеться про вправу критичного ставлення до інтернету, про навчання не приймати все на віру.

Ж.-К.К.: Тема фільтрування також означає: ми маємо вирішувати, що повинні читати. Газети щотижня пишуть про п'ятнадцять шедеврів, «які не можна пропустити», і так пишуть про всі види мистецтва.

У.Е.: Я одного разу сформулював теорію децимації. Візьмімо за приклад галузь нехудожньої літератури. В ній достатньо читати кожну десяту книжку. В усіх інших досить відкрити бібліографію та примітки, щоби негайно зрозуміти, чи її дані вартісні, чи ні. Якщо книжка цікава, читати її не обов’язково, тому що її точно коментуватимуть, цитуватимуть, критикуватимуть в інших працях, включно з тими, які ви читатимете. А якщо ви ще й університетський вчений, то щодня отримуєте стільки роздрукованих матеріалів ще до публікації власне нових книжок, що читати вже опубліковане часу у вас немає. В кожному разі, поки та книжка до вас дійде, вона стане вже застарілою. І я вже не кажу про те, що в Італії називають «вже приготовленими та з’їденими» книжками, тобто книжками, що приурочені до певної події чи видані за певної нагоди і які не дають підстав витрачати на них ваш власний час.

Ж.-К.К.: Коли я був студентом історичного факультету, а було це п’ятдесят чи п’ятдесят п’ять років тому, нам надавали хронологію, необхідну для опрацювання певної теми, і це полегшувало запам’ятовування. Нам не потрібно було дізнаватись дати та було й нецікаво це робити поза запропонованою вправою. Якби ми намагалися зробити щось подібне в інтернеті, треба було би перевірити вірогідність інформації. Цей інструмент мав би принести нам певний комфорт, відкривши доступ до всього і казна-чого, правдивого і не дуже правдивого, але насправді кинув нас у стан крайньої тривоги. Я уявляю, що сайти, присвячені Умберто Еко, наповнені неправдивою інформацією чи, щонайменше, неточностями. Чи завтра нам не знадобиться секретар-верифікатор? Чи ми не вигадаємо нову професію?

У.Е.: Але завдання персонального верифікатора буде не таким уже й простим. Ви і я, ми можемо собі дозволити бути верифікаторами того, що нас стосується. Але хто буде верифікатором того, що стосується Клемансо чи Буланже? Хто їм платитиме? Точно не французька держава, бо їй доведеться і так оплачувати верифікаторів для всіх офіційних осіб з історії Франції!

Ж.-К.К.: Я все ж таки вважаю, що тією чи іншою мірою ми матимемо все більшу потребу у таких верифікаторах. Ця професія стане звичайною.

У.Е.: А хто верифікуватиме верифікатора? Колись такі люди були членами великих культурних інституцій, Академій та Університетів. Коли пан Хтось, член Університету Чогось, видавав працю, присвячену Клемансо чи Платону, треба було брати до уваги, що всі посилання там точні, тому що він просидів ціле життя в бібліотеках, перевіряючи всі джерела. Але сьогодні є великий ризик, що пан Хтось також зібрав інформацію в інтернеті, тому до всього написаного треба ставитись із пересторогою. Хоча, будьмо чесними, таке могло статись і до появи інтернету. Так само індивідуальна та колективна пам'ять не є фотографічними відбитками того, що насправді відбулося. Це реконструкція.

Ж.-К.К.: Ви, як і я, знаєте, наскільки вимоги націоналізму вплинули на бачення певних подій. Історики, попри власну волю, і сьогодні часто підкоряються видимій чи невидимій ідеології своєї країни. Китайські історики оповідають нісенітниці про Тибет і Монголію, і це вивчають у китайських школах. Ататюрк свого часу повністю переписав історію Туреччини. Він написав її так, що турки жили в Туреччині в Римську добу, за століття до їхньої появи. І так відбувається всюди… Якщо ми захочемо перевірити, то де перевіримо? Турки, як нам здається, що ми знаємо, прийшли з центральної Азії, і перші мешканці Туреччини не лишили по собі писемності. Що робити?

У.Е.: Така ж проблема з географією. Ми не так уже й давно визнали реальні розміри Африки, що їх применшували імперіалістичні ідеологи.

Ж.-К.К.: Я нещодавно був у Болгарії, в Софії. Я жив у невідомому мені раніше готелі «Arena Serdica». Увійшовши туди, я зрозумів, що готель збудували на місці руїн, які можна роздивитися крізь скляну прозору підлогу. Я розпитав персонал готелю. Вони мені пояснили, що на цьому місці раніше був римський колізей. Дивовижно. Я не знав, що римляни збудували колізей у Софії, і цей колізей, як кажуть, був лише на десять метрів у діаметрі меншим, ніж у самому Римі. Тобто величезний. На зовнішніх стінах археологи знайшли скульптури, що були своєрідними афішами видовищ, які там відбувалися. Вони зображали танцівниць, звісно, гладіаторів і щось таке, чого я раніше ніколи не бачив — битву між левом і крокодилом. У Софії!

Раптом моя пам’ять про Болгарію — а пам’ять вже колись вразило відкриття скарбів фракійців за декілька років до того, і це відкриття відкидало територію дуже далеко в минуле, далі, ніж Грецію — знову була спантеличена. Навіщо такий великий колізей у Софії? Тому що тут були, як мені пояснили, термальні джерела, які дуже цінували римляни. І я згадав, що Софія розташована неподалік від місця вигнання бідолашного Овідія. Так Болгарія, яку я вважав поза сумнівом близькою до слов’ян, виявилася римською колонією!

Минуле постійно нас дивує, можливо, дивує більше, ніж теперішнє. Процитую, щоб уже закінчити з цією болгарською історією, слова баварського коміка Карла Валентіна: «Раніше і майбутнє було кращим». Йому ж ми маємо завдячувати іншою дуже дотепною заувагою: «Все вже сказане, але не всіма».

Ми в будь-якому разі прийшли до того моменту нашої історії, коли можемо делегувати розумним машинам — розумним на наш погляд — клопіт пригадувати добре і погане, замість нас. Мішель Серра повернувся до цієї теми в інтерв’ю, яке дав виданню «Monde de l’Education», де сказав, що, раз ми більше не маємо потреби докладати зусилля запам'ятовування, то «нам залишається тільки розум».

У.Е.: Звичайно, немає сенсу вчити табличку множення в час, коли машини рахують швидше, ніж будь-хто. Але залишається проблема наших «гімнастичних» здібностей. Зрозуміло, що автівкою я можу пересуватися швидше, ніж пішки. Проте необхідно ходити щодня або бігати, щоби не перетворитися на овоч. Ви точно знаєте цю чудову науково-фантастичну історію про те, як у Пентагоні майбутнього століття, в суспільстві, де комп'ютери думають замість нас, знайшли когось, хто досі пам'ятає табличку множення. Військові вирішують, що ідеться про генія, особливо цінного в часи війни, коли світ постраждає від глобального браку електроструму.

Є інше зауваження. В деяких випадках сам факт, що ви деякі речі знаєте напам’ять, забезпечує вам кращі інтелектуальні можливості. Я згоден, що культура — це не означає пам’ятати точну дату смерті Наполеона. Але, без сумніву, все, що ви можете знати, навіть якщо це дата смерті Наполеона, 5 травня 1821 року, надає вам певної інтелектуальної автономності.

Це питання не нове. Винайдення друку вже було можливістю відкласти ту культуру, якою не хочемо опікуватися, в резерв, «у холодильник», в книжки, де можна було просто знайти інформацію, що була потрібна. Тож частину пам'яті було делеговано книжкам, машинам, але залишається обов’язок взяти найкраще з цих інструментів. І утримувати власну пам’ять.

Ж.-К.К.: Але ніхто не заперечить той факт, що для можливості використання складних інструментів, які, як ми вже побачили, мають схильність з посиленою швидкістю ставати застарілими, ми повинні без упину переучуватися новим способам використання, новим мовам, запам’ятовувати їх. Ми дуже багато використовуємо пам'ять. Можливо, більше, ніж будь-коли.

У.Е.: Звичайно. Якщо ви були неспроможні з часу появи перших комп'ютерів 1983 року постійно переробляти вашу інформаційну пам'ять, переходячи з гнучкого диска до дискет меншого розміру, а згодом — з диска до флешки, то ви мали багато разів втрачати дані, повністю або частково. Тому що, звісно, жоден комп'ютер не може прочитати перші дискети, що належать тепер до доісторичних часів інформатики. Я марно шукав першу версію «Маятника Фуко», яку записував на дискету 1984 чи 1985 року. А от якби я надрукував той роман на машинці, то та версія не пропала б.

Ж.-К.К.: Ще дещо не зникає — це пам'ять, яку ми зберігаємо про пережиті миті нашого існування. Цінна — та іноді зрадлива — пам'ять відчуттів і емоцій. Чуттєва пам'ять. Хто хотів би її позбутися та з якої причини?

У.Е.: Але біологічну пам’ять треба тренувати день у день. Якби наша пам’ять була схожою на дискету, то в нас хвороба Альцгеймера починалася б уже в п’ятдесят років. А все тому, що найкращий спосіб віддалити Альцгеймера та інші форми старечої недоумкуватості — це продовжувати навчання, наприклад, вчити один вірш напам’ять щоранку. Робити різноманітні розумові вправи. Навіть розгадувати ребуси чи анаграми. Наше покоління ще мало вивчати вірші напам’ять у школі. Але наступні покоління все більше цього уникають. Заучування напам’ять — це не лише вправа для пам'яті, але і для розуму. Сьогодні, коли ми не повинні це робити, треба змусити себе щоденно вправлятися, інакше ризикуємо передчасно постаріти.

Ж.-К.К.: Дозвольте додати два уточнення до того, про що ви говорите. Пам'ять справді схожа на м'яз, який ми певною мірою можемо тренувати, — те ж саме стосується уяви. Не треба доводити себе до стану борхесового Фунеса, про якого ви згадували, до стану людини, що пам’ятає все і втратила солодкий привілей забуття. І ще: ніхто не вивчив більше текстів, ніж театральні актори. І, попри цю роботу, попри ці зусилля протягом цілого життя, ми знаємо багато прикладів хвороби Альцгеймера серед акторів, і я запитую себе, чому так сталося. Також я вражений, як і ви, поза сумнівом, збігом між розвитком штучної пам’яті, що стоїть у наших комп'ютерах і видається невичерпною, та хворобою Альцгеймера, ніби машини наступають на людей, роблячи нашу пам'ять непотрібною, сміховинною. Ми самі собі більше не потрібні. І це дивує та лякає, правда?

У.Е.: Треба обов’язково відокремлювати функцію від матеріального носія. Я можу ходити за допомогою ніг, але якщо я зламаю ногу, то більше не ходитиму. Те ж саме можна сказати і про мозок. Звісно, якщо сіра речовина постраждає від якоїсь форми фізичної дисфункції, десяти щоденно вивчених напам’ять віршів Расіна не вистачить. Один із моїх друзів, Джорджіо Проді, великий онколог і брат Романо Проді, який помер від раку, знав усе про цю хворобу і казав мені: «Якщо завтра ми всі зможемо жити до ста років, більшість із нас помре від раку». Чим більша тривалість життя, тим більша імовірність, що наше тіло якось розладнається. Цим я хочу сказати, що наш Альцгеймер є, можливо, просто наслідком того, що ми живемо довше.

Ж.-К.К.: Заперечую, Ваша Честь. Я нещодавно прочитав статтю в медичному журналі, де ішлося про те, що хвороба Альцгеймера помолодшала. Тепер вона може вразити і людей у віці сорока п’яти років.

У.Е.: Добре. Ну то я припиню вчити вірші напам'ять і почну пити дві пляшки віскі щодня. Дякую, що дали мені надію. «Гівно!» — як казав Убю.

Ж.-К.К.: Моя пам’ять тут доречно підкинула цитату: «Я пам’ятаю чоловіка з надзвичайною пам'яттю. Але я забув, що він знав». Я пам'ятаю тільки про забуття. Це означає, як я думаю, що наш діалог тепер дозволяє нагадати різницю поміж французькими іменниками «savoir» і «connaissance», які означають «знання». «Savoir» — це те, чого в нас багато, і те, що не завжди нам корисне. «Connaissance» — це перетворення «savoir» у досвід життя. Ми, можливо, можемо довірити машинам знання-savoir, а самі зосередитися на знанні-connaissance. Саме так треба розуміти фразу Мішеля Серра. Нам справді не залишається нічого, крім — яке полегшення! — розуму. Додамо, що питання, які ми ставимо про пам'ять і про які ми тут сперечаємося, будуть вихвалянням і абсурдом, якщо велика екологічна криза зруйнує людську расу і якщо, від катастрофи чи від вимирання, ми зникнемо. У мене в голові виринає остання фраза «Міфологій» Леві-Стросса: «Тобто, нічого». Останнє слово — «нічого». Наше останнє слово.