Небезпечне сватання

ПІСЛЯСЛОВО

У XIX сторіччі норвезька література, одна з наймолодших у Європі, піднялася на таку висоту, що не тільки вийшла на світову арену, а й почала помітно впливати на літератури інших народів. Підвалини цьому розквітові заклали норвезькі романтики Генрік Вергелан і Юган Вельгавен, а остаточно утвердили її славу видатні реалісти другої половини

XIX сторіччя Генрік Ібсен, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Алек-сандр Х’єланн, Юнас Лі та Арне Гарборг.

Цей раптовий і, здавалося б, несподіваний розквіт норвезької літератури був підготовлений загальним піднесенням духовного життя в країні, викликаним низкою європейських буржуазних революцій.

Свою «Весну народів» Норвегія пережила раніше й трохи інакше, ніж решта країн Західної Європи. Втративши самостійність ще в XIV сторіччі, вона до початку XIX сторіччя входила в склад Данії. Природно, що норвежці весь цей час плекали мрію про звільнення і робили все можливе, щоб здійснити її. Данія залишала Норвегії досить велику свободу в її внутрішніх справах, і хоч довгі сторіччя васальної підлеглості тяжко позначилися на її економічному й духовному житті, серед норвежців ніколи не завмирала політична й національна думка. В часи наполеонівських війн, скориставшись тим, що Данія та інші держави були заклопотані власними справами, Норвегія розірвала унію з Данією і 2 березня 1814 року вперше за триста років сформувала свій уряд, а 17 травня 1814 року ухвалила конституцію, яку К. Маркс назвав найдемократичнішою в сучасній Європі. Але провідні європейські держави не визнали її самостійності і змусили норвежців до унії зі Швецією, підписаної 14 серпня того ж таки року. З цього приводу В. І. Ленін писав: «Норвегію віддали Швеції монархи під час наполеонівських воєн, всупереч волі норвежців, і шведи повинні були ввести війська в Норвегію, щоб підкорити її собі»[10].

Відтоді починається другий етап боротьби норвежців за свою самостійність. Коли в часи унії з Данією вони змагалися насамперед за рівноправне становище в зовнішній політиці, виступаючи проти того, щоб Данія використовувала їхні економічні засоби і військову силу в своїх інтересах, а часом і всупереч інтересам Норвегії, то тепер, в унії зі Швецією, їм доводилось боронити свою конституцію, яку весь час намагалися змінити і їхні спільні королі, і шведські політики, щоб посилити свій вплив і свою владу в Норвегії. Тому з перших років нової унії в країні зростала опозиція їй, яка в першу чергу спиралася на селянство.

Норвезькі селяни ніколи не знали кріпацтва, вони протягом сторіч боронили свою волю і міцно трималися своїх національних традицій. В умовах панівного становища датської культури, коли її прийняла майже вся інтелігенція, чиновництво і нечисленна ще буржуазія, селянство єдине зберегло в багатьох діалектах свою мову і свій багатющий фольклор, що стали животворним грунтом для розквіту в XIX сторіччі національної норвезької літератури і культури. В союзі з селянством виступала і дрібна буржуазія, позиції якої особливо зміцнилися в другій половині XIX сторіччя, коли Норвегія остаточно перетворилася з відсталої аграрної країни в аграрно-індустріальну. Опозиція, спираючись на ці дві сили, твердо відбивала всі спроби Швеції, сильнішого партнера унії, обмежити дію норвезької конституції чи змінити окремі її статті, а в багатьох випадках і здобувала нові перемоги. Найбільшою з них було скасування стортінгом ще в перші роки унії дворянського стану — головної опори короля. А 1905 року багатовікова боротьба Норвегії за свою незалежність закінчилась остаточною перемогою — скасуванням унії зі Швецією.

З усіма найважливішими подіями політичного і культурного життя Норвегії другої половини XIX і початку

XX сторіччя нерозривно пов’язане ім’я видатного норвезького письменника і громадського діяча Б’єрнстьєрне Б’єрн-сона (1832–1910).

Б’єрнстьєрне Б’єрнсон народився в гірському селі центральної Норвегії, де його батько був пастором. Коли хлопцеві було шість років, батька перевели до провінції Румсдаль на західному узбережжі, де й минули дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Селянське оточення, серед якого виріс Б. Б’єрнсон і яке він потім змалював у багатьох своїх поетичних і прозових творах, зокрема в оповіданні «Буланий», вміщеному в цій книжці, зберігало ще на той час багато патріархальних рис. Тут хлопець почув і полюбив народні пісні, родинні саги й казки, які дали йому багатий матеріал для майбутніх віршів, п’єс та оповідань.

Скінчивши школу в сусідньому містечку і приватну гімназію в Хрістіанії (теперішнє Осло), Б. Б’єрнсон вступає до університету і з головою поринає в літературні суперечки, що точилися в той час на сторінках норвезької преси. У своїх статтях він висміює тужливу, далеку від життя поезію представників консервативного крила норвезького романтизму, починає рішучу боротьбу за створення національного театру, якому надає величезного значення у справі поширення культури. Перші ж статті Б. Б’єрнсона на цю тему були схвально зустрінуті громадськістю, і 1857 року його запрошують на посаду художнього керівника театру в Бергені. А що репертуару для норвезького театру бракувало — досі в ньому йшли переважно датські п’єси і виконували їх датські актори, — то Б. Б’єрнсон сам береться за його створення. Він пише низку історичних драм: «Між битвами» (1856), «Крива Гульда» (1858), «Король Сверре» (1861), трилогію «Сігурд Лихий» (1862), «Марія Стюарт у Шотландії» (1864), «Сігурд Хрестоносець» (1872), у яких оспівує героїв давньоскандінавських саг, боротьбу норвезького народу проти датського панування, проголошує право народу на влаштування своєї долі, засуджує свавілля монархії, жорстокість і розбещеність дворянства. В цих творах Б. Б’єрнсона, як і в ранніх п’єсах другого великого норвезького драматурга, його сучасника Г. Ібсена, ще помітні риси, властиві романтизмові,— культ минулого, гіперболізація людських почуттів, піднесеність у вислові їх. Його героям властива палка любов до батьківщини, відчайдушна хоробрість і самовідданість. Ці п’єси Б. Б’єрнсона не тільки мали успіх у глядачів, а й сприяли піднесенню національної свідомості норвежців. Завдяки його діяльності театр у Бергені, який перебував на межі закриття, знов здобув міцну фінансову основу й досяг високого мистецького рівня.

Одночасно з п’єсами, що були останнім акордом романтизму в норвезькій літературі, Б. Б’єрнсон пише оповідання, в яких дедалі певніше стає на позиції реалізму. Саме в них він перекидає місток від давнини до сучасності. Перші свої спроби в цьому жанрі Б. Б’єрнсон публікував у газетах, ще навчаючись в університеті, проте справжня слава прийшла до нього після появи великого оповідання «Сюневе Сульбакен». Окремою книжкою воно вийшло восени 1857 року, і відразу ж ім’я його автора стало відоме в усій Норвегії. Протягом двох років воно було перекладене шведською, англійською, німецькою і голландською мовами. Такого успіху ще не мав жоден норвезький письменник.

У цьому оповіданні Б. Б’єрнсон виводить два протилежні типи норвезьких селян. Одні з них, Гранлієни, що живуть на північному схилі гори, нагадують постаті з саги: вони мовчазні, в їхніх серцях жевріють небезпечні пристрасті, що тяжіють над ними, ніби прокляття. Сульбакени з південного боку гори належать до секти гаугіанців і живуть аскетичним життям, із щоденною думкою про кару на тому світі. Вони цураються життєвих насолод, віра їхня доходить до фанатизму. Сюневе, їхня дочка, підростаючи, дедалі чіткіше бачить суперечність між світом своїх батьків і тим, до якого прагне її серце. Зрештою, тільки Сюневе своїм коханням переборює впертість і нестримність Турб’єрна, яку марно намагається зломити суворістю його батько і яка мало не стала фатальною для хлопця. Образ Семуна, Турб’єрнового батька, який за своєю неприступністю і суворістю ховає добре, чуле серце, — один із найзворушли-віших у Б’єрнсонових оповіданнях. Він сам гарячий і запальний, але великим зусиллям волі гамує в собі ці небезпечні риси своєї вдачі. Любов батька до сина і глибока пошана сина до батька майже не виявляється в словах, а проте зображена в оповіданні так майстерно, що читач напружено стежить за їхніми стосунками.

Цим двом образам, задуманим як етичні взірці, протиставлені в оповіданні образи Аслака і Кнута Нордгауга, що дають волю своїм негативним, руйнівним нахилам. Демонстративна підступність Аслака отримує соціальне підгрунтя, коли він на весіллі в Нордгаугів розповідає історію однієї служниці та її відштовхнутого суспільством нешлюбного сина, яку читач сприймає як історію самого Аслака.

Оповіданням «Сюневе Сульбакен» Б. Б’єрнсон ввів у норвезьку літературу новий стиль прози, що справив великий вплив на всі наступні покоління норвезьких письменників. Надзвичайно скупий спосіб розповіді вражає своєю мистецькою простотою. Б. Б’єрнсон розповідає так, як розповідають селяни і як він сам чув у дитинстві. Це народна мова, прозора й чітка, як кожна усна мова. Він свідомо відмовляється від довгих складних речень і яскравих означень, характерних для романтичного стилю. Орієнтація на стиль народних казок і насамперед саг надає його героям історичного виміру. За образами простих селян вгадується людський тип давніших часів і давня традиція вислову думок та почуттів.

Плин розповіді у Б. Б’єрнсона ніде не відхиляється від самої дії, автор не перебиває його ні своїм коментарем, ні міркуваннями про якісь загальні проблеми, ні екскурсами в минуле. Єдиний відступ від основної дії — оповідання в оповіданні, що надає їй епічного розмаху й поетичної глибини. Герої твору схарактеризовані лише їхніми вчинками. Свої думки й почуття вони, як у сагах, виявляють діями і виразом обличчя. Мовиться лише те, що необхідне для сюжету і для розуміння подій. Так само мало розповідає письменник про зовнішність своїх героїв. Як у народному епосі, він дає тільки загальне уявлення про них, відмовляючись від докладнішої характеристики.

У багатьох оповіданнях Б. Б’єрнсона події змальовано з погляду дитини. Він був першим визначним письменником у норвезькій літературі, що взявся змальовувати дитячу психіку. Наївність і безпосередність світу дитячих уявлень надають цим його творам поетичної щирості, а вкраплені в них вірші, часто за своєю поетикою близькі до народних пісень, підкреслюють їхній ліричний тон. У норвезькому літературознавстві цей спосіб відображення дійсності називають «поетичним реалізмом».

Особливу роль в оповіданнях Б. Б’єрнсона відіграють картини природи. Часто зміни в природі віддзеркалюють психічний стан дійових осіб. Інколи письменник вдається до запозиченого в казках одухотворення природи. Класичний приклад використання цього фольклорного засобу маємо в першому розділі оповідання «Арне». Тут кущі й дерева вперто намагаються одягти горду голу скелю, а коли після багатьох спроб нарешті досягають вершини, то бачать, що там уже росте ліс. Ця картина — алегоричний вислів прагнення чільних діячів норвезького відродження спинити еміграційний рух до Америки. Розвиток капіталізму в Норвегії руйнував дрібні селянські господарства, тисячі колишніх жителів села залишалися без засобів до існування і виїздили за океан у пошуках кращої долі. Лише 1882 року, під час промислової кризи, з Норвегії виїхало понад тридцять тисяч чоловік, а з 1836 року, коли почалася еміграція, і до 1915 року — близько семисот п’ятдесяти тисяч. Це була величезна цифра, коли рахувати, що в усій Норвегії на кінець XIX сторіччя населення не досягало двох з половиною мільйонів. Країна знекровлювалась, бо виїздила переважно молодь, її основна продуктивна сила.

Б. Б’єрнсон оповіданням «Арне» закликає співвітчизників не залишати батьківщини, а якнайповніше використати її багатства, показати себе гідними спадкоємцями минулих поколінь. Він сподівався, що норвезькі селяни завдяки освіті навчаться краще господарювати, як навчився його герой Арне, і стануть провідною силою в суспільстві.

Проте з часом ідеалізований погляд на селянство поступається місцем у Б. Б’єрнсона реалістичному. Його надія на суспільний поступ, яскраво виявлена в оповіданнях «Арне», «Веселий хлопець» та інших творах цього періоду, потьмарилася. Досягнення науки перестали викликати в нього той захват, що викликали раніше. Найкраще свідчення цьому — оповідання «Залізниця і цвинтар». Воно посідає особливе місце серед творів письменника цього жанру. В ньому вже немає тієї поетизації селянства та його життя, що в попередніх творах. Тут ми вперше бачимо трохи скептичне ставлення до технічного і суспільного поступу. Щоб побудувати залізницю, колія якої має пролягти через цвинтар, потрібно переховати тих, хто там лежить, а це — наруга над мертвими, порушення вікових звичаїв і традицій. І хоч автор визнає необхідність змін, симпатії його на боці того, що відмирає в цій сільській громаді, на яку створення банку й пов’язана з ним спекулятивна гарячка справили нищівну дію.

Під тиском нових обставин селянство не виправдує тих надій, які на нього покладав письменник. Воно також піддається руйнівній силі капіталістичних стосунків.

У 70-х роках Б. Б’єрнсон перестає писати оповідання. Він обирає для своїх творів нових героїв і нові теми, звертається до нових жанрів. З-під його пера й далі з’являються вірші, він пише кілька романів, але справжньою зброєю в громадській і політичній боротьбі стає для нього театр. Його соціальні драми цього періоду торкаються найгостріших проблем тогочасного життя. Він змальовує партійний фанатизм буржуазних журналістів, що для своєї брудної мети використовують підступ і шантаж («Редактор», 1875), брехню і шахрайство фінансового світу, охопленого жадобою збагачення, характерною для епохи бурхливого розвитку капіталізму («Банкрутство», 1875), показує неспроможність монархічної системи і фальшивість її оборонців («Король», 1877), виступає за рівноправність жінок («Леонора», 1879; «Рукавичка», 1883).

Наприкінці 70-х років Б. Б’єрнсон переживає глибокий духовний злам. Під впливом критиків Біблії він пориває з християнством, у ньому прокидається цікавість до природничих наук, і він стає палким прихильником дарвінів-ської теорії історичного розвитку органічного світу. Наслідком цих його соціально-історичних і філософських пошуків стала драма-дилогія «Понад наші сили» (частина І—1883, частина II—1895), яку сучасна норвезька критика вважає вершиною останнього періоду його творчості. В першій частині драми Б. Б’єрнсон закидає християнству те, що воно вимагає від людини неможливого. Герой п’єси, пастор Санг, живе втілення любові до ближнього, своєю безмежною вірою хоче домогтися того, що виходить за межі людських можливостей: урятувати свою смертельно хвору дружину. Проте дива не стається, і Санг гине. В другій частині драми син Санга Еліас, охоплений такою самою фанатичною вірою в анархістські ідеї, як його батько вірою в бога, щоб допомогти робітникам-страйкарям у боротьбі з фабрикантами, віддає їм усе своє майно. Але це не допомагає. Еліас переконується, що досягти компромісу між класом визискувачів і класом визискуваних неможливо. І коли фабриканти, зломивши опір страйкарів, збираються, щоб відсвяткувати свою перемогу, він влаштовує вибух, від якого гинуть і капіталісти, і він сам. Але й помираючи, він твердо вірить у велику силу жертовності й особистого прикладу.

Своїми творами, написаними наприкінці XIX сторіччя, Б. Б’єрнсон остаточно стверджує реалістичний напрямок у норвезькій літературі.

Б. Б’єрнсон до останніх днів свого життя був великим демократом, він вірив у всепереможну силу добра і в те, що людину завжди можна змінити на краще. Проте ця віра не заважала Б. Б’єрнсонові всіма приступними йому як письменникові засобами боротися з несправедливістю скрізь, де він її бачив. Так він виступив із гострим осудом царської політики пригноблення національних культур, зокрема української, а 1907 року опублікував кілька статей про конфлікти, спровоковані в Галичині польсько-шляхетською адміністрацією. Публіцистичні твори Б. Б’єрнсона, що проголошували гуманістичні принципи, користувалися величезною популярністю в усьому світі.

1903 року Б. Б’єрнсонові, першому зі скандінавських письменників, була присуджена Нобелівська премія за гуманістичний напрямок його творчості.

На Україні твори Б. Б’єрнсона були відомі ще за життя письменника. їх перекладали І. Франко, М. Яцків, А. Кру-шельницький та інші діячі нашої літератури. Ця книжка — перша спроба познайомити українського читача з найкращими зразками його прозової творчості.

Ольга Сенюк

Бьёрнстъерне Бьёрнсон,

ОПАСНОЕ СВАТОВСТВО

РАССКАЗЫ

Перевод с норвежского О. Д. Сенюк

Киев, издательство художественной литературы «Днипро», 1986

(На украинском языке)

Редактор О. В. Хатунцева Художнє оформлення Ю. Л. Чеканюка Художній редактор О. Д. Назаренко Технічний редактор Н. К. Достатня Коректори О. С. Зінченко, Т. В. Карбовнича

Інформ. бланк № 3797

Здано до складання 25.06.85. Підписано до друку 16.12.85. Формат 70Х90'/з2. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 12,578. Умовн. фарбо-відб. 12,797. Обл. — вид. арк. 13,739. Тираж 30000 пр. Зам. 5-1294. Ціна 1 крб. 20 к.

Видавництво художньої літератури «Дніпро».

252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

Харківська книжкова фабрика ім. Фрунзе.

310057, Харків-57, вул. Донець-Захаржевського, 6/8.

Б’єрнсон Б.

Б96 Небезпечне сватання: Оповідання/Пе-рекл. з норв. і післяслово О. Сенюк. — К-: Дніпро, 1986.— 343 с.

Видатний норвезький письменник (1832–1910) розповідає про життя і працю норвезьких селян — сильних людей, які за зовнішньою суворістю ховають глибокі, ніжні почуття, про те, як сила чистого кохання допомагає перемагати всі труднощі на шляху до щастя.

^ 4703000000—180^0 ^ И(Норв)

^Ь М205(04)—86 ^{1ви, й0 1 И} '

Б’ЄРНСТЬЄРНЕ Б’ЄРНСОН

НЕБЕЗПЕЧНЕ СВАТАННЯ

ОПОВІДАННЯ

З норвезької переклала Ольга Сенюк

київ

ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬО! ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО»

1986

И (Норв) Б96

BJ0RNSTJERNE

BJ0RNSON

ET FARLIG FRIERI SYNN0VE SOLBAKKEN BJ0RNEJEGEREN ARNE FADEREN 0RNEREDET JERNBANEN OG KIRKEGARDEN BLAKKEN EN LIVSGATE

Выдающийся норвежский писатель (1832–1910) рассказывает о жизни и труде норвежских крестьян сильных, внешне суровых людей, способных на глубокие, нежные чувства, о том, как сила чистой любви помогает преодолевать все трудности на пути к счастью.

Післяслово Ольги Сенюк

© Український переклад, післяслово, художнє оформлені Видавництво «Дніпро», 1986 р.