Небезпечне сватання

БУЛАНИЙ

Колишня пасторська садиба в парафії Квікне серед гірського кряжа Довре звалася Б’єрган. Розташована вона була на відлюдді, високо в горах. Малим я, бувало, вилазив на стіл і заздрісно дивився на дітей у долині, що взимку бігали на ковзанах по кризі, а влітку гасали по луці. Б’єрган лежав так високо, що там не родило збіжжя, тому садибу врешті продали якомусь швейцарцеві, а пасторові громада купила хутір у долині, де, звичайно, було трохи веселіше.

Зима у Б’єрган приходила так рано, що аж жаль брав. Ниву, яку однієї ранньої, теплої весни батько засіяв був на пробу, за одну ніч покрило снігом. На сіно замість дощу теж часто падав сніг. А коли наступала справжня зима, то стояли такі морози, що я боявся взятись за клямку, бо пальці прилипали до заліза. Мій батько, хоч був загартований, бо виріс в околицях Рансфіорда[9], не раз закутував обличчя, як йому доводилось їхати кудись на далекий куток. Сніг лунко рипів під ногами, коли хтось ішов вулицею, а як перехожих було більше, то від їхніх кроків аж у вухах лящало. Сніг часто досягав вікон на горищі в нашій хаті, а нижчі господарські будівлі замітало зовсім, горбики, кущі й огорожа зникали під снігом, навкруги простягалося рівне снігове море, з якого стирчали тільки верхівки беріз і яке оживало й котило хвилі під час кожної бурі, що залишала по собі глибокі западини й височенні кучугури.

Я стояв на столі й дивився, як старші хлопці спускаються на лижах від нас у долину, а з лісу виїздять на оленячих запрягах лапландці, то стрімко спускаючись униз, то спинаючись угору. їхні санки вигулькували серед заметів, немов човни серед хвиль. Ніколи не забуду, як одного разу їхня валка спинилася біля нашої садиби, і з кожних саней почали викочуватися хутряні клунки, що виявилися жвавими й веселими людьми, які приїхали продавати оленину.

Мешканці долини Квікне за ці роки стали освіченіші й розважніші, але в ті часи парафія мала дуже погану славу. Ще зовсім недавно один пастор, ідучи до церкви, брав із собою пістолет, а ще одному, коли його не було вдома, якісь чоловіки з начорненими сажею пиками перевернули й потрощили все в хаті й до смерті налякали дружину. Батьків попередник узагалі втік із Квікне й нізащо не захотів вертатися туди. Тому парафія кілька років була без пастора, поки її не зайняв мій батько. А може, саме тому він і поїхав туди, бо церковна влада вважала, що він здатен утримати стерно в розбурханому морі.

У мене ще й досі стоїть перед очима один суботній ранок. Я намагався здолати сходи до батькової канцелярії. Я ліз рачки, бо сходи недавно вимили й вони взялися кригою. Не встиг я долізти й до половини, як мене злякали гуркіт і галас, що долинули з канцелярії, і я сповз донизу. Виявилося, що один із парафіян, сільський велетень, прийшов до нового пастора, щоб навчити його тутешніх звичаїв, та, на свій подив, сам дістав добру науку. Скінчилося тим, що непроханий гість вилетів за двері сторч головою, скотився сходами і, квапливо підвівшись, у чотири скоки опинився надворі.

Парафіянам Квікне здавалося, що то пастор вигадує для них різні закони, які насправді ухвалював стортінг. Наприклад, вони завзято опиралися шкільній реформі, сікались до батька, а коли шкільна рада зібралася на засідання, з’явились туди цілим гуртом, щоб не дати їй прийняти ухвалу. Батько, незважаючи на материні благання, поїхав на те засідання, і, оскільки ніхто з членів ради не насмілився допомогти йому, сам провів ухвалу за всією формою, хоч громада й загрозливо гула. А коли батько з протоколом під пахвою рушив до дверей, люди розступилися і ніхто його й пальцем не торкнув. Можна собі уявити, як зраділа мати, коли побачила, що він живий і здоровий заїздить на подвір’я.

Саме в тих околицях і серед тих обставин з’явився на світ Буланий. Його мати була велика гніда кобила гудбрансдальської породи, якою милувалися всі, хто її бачив, а батько — якийсь шалений вороний жеребець із чужого села, що, іржучи й перестрибуючи через рови та огорожі, вибіг з лісу, коли повз нього хтось спокійно проїздив нашою кобилою, і взяв те, що йому належало за правом любові.

Буланого швидко помітили. Казали, що він стане таким дужим конем, якого в цих околицях ще й не було ніколи. І я, змалку звиклий до казок про велетнів та битви, вбачав у лошаті свого найближчого товариша. Воно, щоправда, не завжди було ласкаве до мене — ще й досі в мене над правим оком лишився шрам від його копитця. А проте я скрізь ходив за кобилою та лошам, спав поряд із ними на землі, пролазив у кобили попід черевом, коли вона паслася.

Одного разу я зайшов з ними надто далеко від дому. День був гарячий, і я заснув у якійсь повітці під лісом, що стояла відчинена. Ми, шукаючи затінку, залізли туди всі троє, та кобила з лошам потім вийшли, а я залишився спати на сіні. Увечері люди, яких послали на пошуки, повернулися в садибу і сказали, що мене ніде немає. Годі навіть уявити, як перелякалися мої батьки. Вони разом із челяддю знов кинулись шукати мене, гукали по всіх луках, нишпорили по всьому лісі, заглядали в усі потоки, виярки та ями, поки хтось нарешті почув у повітці дитячий плач і знайшов мене на сіні. Я був такий нажаханий, що не міг вимовити й слова. Мене перелякав якийсь великий звір, що стояв наді мною і дивився вогненними очима. Чи я його бачив уві сні, чи насправді, важко сказати, але потім я ще кілька років прокидався з ляку, бо мені все снилося, що наді мною стоїть страшний звір.

Невдовзі у нас із Буланим з’явилися друзі: спершу невеличкий собака, для якого мені доводилось красти цукор, і кіт, що невідомо звідки приблукався до нашої кухні. Я ще ніколи не бачив кота і, побілівши з ляку, закричав, що до хати з льоху забралася велетенська миша. Під весну до нашого товариства приєдналося ще й порося. І тепер, коли кобила щось робила в полі й лоша ішло з нею, собака, порося, кіт і я також вирушали туди. Ми гарно бавилися разом, а особливо приємно нам було спати покотом на траві. Своїм друзям я дарував усе те, що мені подобалося самому. Поросяті я дав срібну ложку, щоб воно пристойніше їло. Воно й саме, видно, хотіло навчитися гарно їсти, бо мало не з’їло ту ложку. Коли батьки брали мене з собою в гості, собака, порося й кіт ішли з нами. Кіт із собакою стрибали на порон, що перевозив нас через річку, а порося, порохкавши трохи на березі, кидалося плисти за нами. В гостях нас частували тим, що кожному годилося, а ввечері ми таким самим чином поверталися додому.

Та скоро я розгубив усіх своїх друзів, крім Буланого, бо мого батька перевели до парафії Несет у Румсдалі. В мене навіки лишився в пам’яті день нашого переїзду. Нас, дітей, і няньку посадовили в закриту халабуду, поставлену на звичайні сани, і нам був не страшний ні сніг, ні вітер. Попереду в залубнях сиділи батько з матір’ю, а навколо юрбою стояли парафіяни і все бажали нам щасливої дороги.

Не скажу, що мені було дуже шкода покидати Б’єрган. Адже я мав тільки шість років, до того ж знав, що в Тронгеймі для мене куплено капелюшок, штанці й курточку і все те я надягну, коли ми приїдемо на нове місце. А ще там я мав уперше в житті побачити море. Та й Буланий переїздив разом із нами.

Тут, у пасторській садибі Несет, в одній з найкращих на всю країну долин, що розкинулась широким клином біля злиття двох фіордів, з високими зеленими кручами з одного боку і водоспадами та хуторами з другого, вже за фіордом, з родючими нивами, на яких завжди кипіла праця, з гірськими відрогами, які випиналися далеко в море, а на кожній також стояв великий хутір; тут, у пасторській садибі Несет, де я захоплено дивився на відблиск вечірньої заграви в горах і на морі, аж поки на очі мені набігали сльози, наче я вчинив щось погане, де я, катаючись на лижах, мчав з одного видолинка в другий і раптом застигав на місці, зачарований навколишньою красою, опанований тугою, якої не міг пояснити, такою всеосяжною, що в ній зливалися в одне і величезна радість, і незглибний смуток; тут, у пасторській садибі Несет, я набирався життєвих вражень, і найяскравіші з них пов’язані з Буланим, бо тут він ріс разом зі мною, тут став могутнім і нездоланним, тут здійснив свої подвиги.

Буланий був не дуже високий на зріст, зате сміховинно довгий і широкий у грудях та в крижах. Він був темно-буланої масті, з чор-ною, незвичайно густою гривою, вайлуватий, добродушний, завжди надійний у роботі. Звичну свою працю він виконував терпляче, як віл, і дуже ретельно. Мало того, що Буланий обробляв більше як половину глейкуватої гірської землі, возив дрова та виконував іншу роботу в господарстві,— він ще й перевіз майже все дерево на нову хату, клуню й стайню, які батько заходився будувати. Возити його доводилося здалеку, поганими дорогами. Де не могли впоратися двоє коней, туди посилали Буланого, і якщо витримували віз та упряж, то й він витримував. Буланий спокійно поглядав на наймитів, поки вони накладали на воза подвійний або й потрійний вантаж, і ніколи не виявляв невдоволення, але й не рушав з місця, коли віз був уже готовий. Наймити довго вйокали на нього, нарешті він два чи три рази легенько смикав воза і аж потім уже налягав як слід. Ішов він завжди повагом, спокійним, рівномірним кроком. Часом у нас з’являвся новий наймит і пробував привчити Буланого до швидшої ходи, але кінчалося тим, що наймит сам пристосовувався до коня. Батога ніхто ніколи не вживав, надто всі любили Буланого за його силу й працьовитість і підганяли тільки ласкавим словом. Слава його дедалі зростала, і всі мали за честь для себе їхати ним. А скоро Буланий став найбільшим дивом цілої парафії.

Усе велике звичайно починається з глуму й ненависті. Так вийшло і з Буланим. Опинившись на гірському пасовиську серед інших коней, він захотів загарбати для самого себе всіх кобил. Він так люто бив і калічив суперників, які пробували відбороти своє право, що їхні господарі, кленучи Буланого на всі заставки, без кінця приходили до нас вимагати відшкодування. Щоправда, згодом вони втихомирились, бо переконалися, що однаково мають із цього користь, адже й народжені від Буланого лошата додавали йому слави. Проте декого довго мучила думка, що його коням далеко до Буланого. Серед них був і наш сусід, лейтенант. Щоб у нього, військового, та були гірші коні! І він придбав двох чудових жеребців гудбран-сдальської породи, що мали навчити Буланого добрих звичаїв. У селі почали битися в заклад проти і за Буланого. Всі ми нетерпляче очікували весни, щоб побачити, чим скінчиться їхня перша зустріч на гірському пасовиську. Я ніколи не забуду того чудового вечора напередодні зелених свят. Я стояв перед хатою і слухав кльочення тетеруків на зарослому лісом узбіччі гори, коли надбігла чередниця, ще здалеку гукаючи, що бачила лейтенантових жеребців біля нашого точила. Ми кинулись туди і справді угляділи там двох гарних коней, що, покусані до крові, злякано тремтіли й тулилися один до одного. Видно, їм добре далися взнаки міцні зуби й копита Буланого, бо від страху вони перестрибнули високу огорожу пасторської садиби і не зупинялися, аж поки не добігли до людської оселі. Другого дня про Буланого загомоніли люди біля церковного муру, і його слава потім полинула горами й долинами.

Буланому допікав один із його синів, запальний гнідий жеребець, що, дійшовши віку, захотів розділити з ним славу. Буланий застукав його при першій спробі непослуху, і коли зухвалий синок не знітився, а, войовничо заіржавши, став дибки, батько, досвідчений борець, зробив те саме. Вони зійшлись і обхопили передніми ногами один одного за шию — жеребці завжди так б’ються. Від першого ж натиску молодий шаленець вигнувся, мов скрипковий смичок, а наступної миті вже лежав на землі, покірно приймаючи батьківське напучування. Я сам усе це бачив, бо стояв неподалік від них.

Майже щоліта в тих околицях полював ведмідь, забираючи корови й вівці. Бувало, з пасовиськ зненацька долинав гучний крик пастухів і затятий гавкіт собак. Тоді в селі били на сполох у дзвін, люди кидали роботу і, хапаючи рушниці, сокири та ломи, квапилися в гори. Та звичайно прибігали запізно: на той час або собаки проганяли ведмедя, або він устигав поцупити корову чи вівцю. Коні вміли краще боронитись, а проте ведмідь часом нападав і на них: то заманював свою жертву в болото, де кінь застрягав і ставав легкою здобиччю, то гнався за ним доти, аж доки він зривався з кручі.

Одне літо випало особливо погане. Майже не минало тижня, щоб ведмідь не вбивав якусь худобину. Часто з лісу на протоптану худобою стежку вигулькували перелякані коні, і потім завжди виявлялося, що за ними гнався ведмідь. Але Буланий і кобила з лошам, яких він оберігав своїми гострими підковами, нам ніколи не траплялись на очі. Ми навіть не знали, де саме вони пасуться, бо пастух уже кілька днів не чув дзвоника, що висів у кобили на шиї. Та ось почався обліжний дощ, коли звичайно коні намагаються триматись ближче до садиб, часом навіть збираються просто біля хвіртки, що веде до стайні, а Буланий з кобилою та лошам і тоді не повернулися.

На пошуки в ліс послали кількох наймитів. Вони найперше почали оглядати болото, бо вважали, що ведмідь міг туди заманити войовничого жеребця і там упоратися з ним, а потім убити лоша й кобилу, яка напевне була б захищала його. Хлопці довго блукали навколо болота, та не побачили там нічого підозрілого. Сліди ведмедя (борозни, як їх тут називали) видно було скрізь, але ніде не траплялося слідів його боротьби з конем. Шукаючи так і радячись, що робити далі, хлопці дійшли до найкращого пасовиська під лісом, і там один із них помітив недалеко від болота сліди кобили й лошати. Коні, видно, були дуже налякані, бо топталися на одному місці, і зовсім недавно, певне, того ж таки дня. Хлопці уважніше обстежили узлісся і знайшли зграсоване місце, що свідчило про запеклу бійку. Вони стривожились і кинулись обдивлятися болото. З самого краю вони побачили сліди задніх ведмежих лап і задніх кінських копит. Отже, ведмідь, звівшись угору, відступав задки на болото й заманював за собою Буланого, бо його широкі лапи не провалювались і сам він був легший за коня, якого засмоктувало багно. Але цього разу ведмідь прорахувався, бо хоч Буланий і застрягав, а проте завдяки своїй велетенській силі витягав з багна задні ноги, а підкованими передніми й зубами мотлошив ведмедя. Скоро ведмежі сліди зникли, зате далі через ціле болото видні-лися чіткі відбитки його тіла. Мабуть, кінь звалив ведмедя на спину, і той, не маючи змоги підвестись, почав котитися, щоб урятуватись від копит і зубів розлюченого жеребця, який гнався за ним аж до твердої землі. Підбадьорені тим, що вони вичитали зі слідів, хлопці почали напружено прислухатись і в тихому, прозорому після дощу повітрі почули нарешті дзеленчання дзвоника, що долинало з-під гори. Вони кинулись туди, але їх перестрів Буланий. Його ніби хто підмінив: розлючений, з високо піднятою головою, з розпатланою гривою, він кружляв навколо кобили з лошам і нікого до них не підпускав. Хлопці довго заспокоювали його ласкавими словами й манили сіллю, яку задля цього взяли, поки він упізнав їх. Такого двобою коня з ведмедем у селі ще не траплялося, і він приніс Буланому гучну славу. Відтоді його почали називати не «пасторським Буланим», а «ведмежим пострахом».

Після того Буланий рік у рік бився з ведмедями й завжди перемагав. Раз він прибіг додому зі слідами ведмежих пазурів. Якийсь досвідчений ведмідь ударив його лапою нижче очей і глибоко роздер шкіру, коли Буланий різко шарпнув головою.

Лишати на пасовиську такого дужого, войовничого жеребця було досить небезпечно. Проте інші коні знали його і сходили йому з дороги, а якщо навіть котрийсь недосвідчений жеребець підставляв себе під його копита й зуби, то Буланому вибачали, таку він мав велику славу. Мовляв, кінь, що поборов ведмедя, може собі все дозволити.

Найкраще було видно, як усі захоплювались Буланим, коли ми їхали до церкви. Щоправда, його не часто запрягали. Тільки тоді, як ми вибиралися туди цілою родиною, з ключницею та домашнім учителем, кільком із нас доводилось сідати в стару бідку, і то була не велика втіха. Святкова упряж не налазила на Буланого, і він трюхикав до церкви у важкому робочому хомуті, та ще й на очі йому нависала густа, розкошлана грива, тож вигляд у нього був не дуже привабливий. Нам завжди доводилось їхати останніми, тому що Буланий плентався так, наче тяг важкого воза, а ще тому, що він раз по раз завертав на знайомі йому лісові стежки. Але навіть останнім Буланий їхав не так, як усі. Коли інші коні бігли дорогою, як звичайно, він шарпався то вперед, то вбік, і тих, хто сидів на бідці, або підкидало, або розгойдувало, ніби на човні в бурхливому морі, а одного разу когось і справді захитало.

Та біля церкви картина мінялася. Там було багато коней, і Буланий, побачивши їх, миттю підіймав голову і войовниче іржав. Коні з усіх боків відповідали йому, і він разом із бідкою кидався до них, але його спиняли, розпрягали і прив’язували. Для цього брали з дому особливий ремінь і прив’язували Буланого аж під горою, якнайдалі від інших коней. Проте він не хотів стояти тихо, шарпав ремінь, ставав дибки, іржав і тряс гривою. Коло нього відразу збиралося більше людей, ніж лишалось біля церкви, і, коли за якийсь час Буланий заспокоювався, люди гладили його, міряли йому груди, шию, крижі, навіть заглядали в рот, щоб подивитись на його зуби. Та тільки-но якийсь кінь подавав голос, як Буланий відсаху-вався від людей, ставав дибки і знов іржав. А люди дивилися на нього й казали, що зроду не бачили нічого кращого. Що ж до мене, то я, звичайно, ніколи більше нічим так не пишався, як Буланим, тоді, коли стояв серед гурту і слухав, як його хвалили.

Але тут, на вершині слави Буланого, я розлучився з ним. Я пішов у світ і там знайшлись інші речі, якими я захоплювався, та інші герої, яких я наслідував.