Небезпечне сватання

Розділ перший

Між двома горами пролягала глибока ущелина. Тією ущелиною важко пробивалася через пороги й каміння повновода річка. її високі береги майже прямовисно спадали донизу, тому один із них був цілком голий. І тільки на самому дні ущелини, так близько від води, що навесні й восени річка змивала їх, причепилось кілька зелених дерев. Вони стояли там, безпорадно озираючись навколо, та не могли рушити ні вздовж берега, ні вгору.

— А чи не спробувати б нам одягти гору? — звернувся якось ялівець до зайшлого в ті околиці дуба, що був його найближчим сусідом.

Дуб глянув на нього згори вниз і нічого не відповів. Річка з такою натугою рвалася вперед між камінням, що аж пінилась, північний вітер гуляв по ущелині, завивав у розколинах, а зверху всією своєю вагою нависала гола гора і мерзла.

— А чи не спробувати б нам одягти гору? — запитав ялівець у сосни, що стояла з другого боку.

— Кому ж тоді спробувати, як не нам, — відповіла сосна, трохи подумала й обернулася до берези — А ти що скажеш на це?

Береза боязко глянула на гору, яка так загрозливо нависала над нею, що їй страшно було й дихнути.

— Спробуймо з божою допомогою, — врешті сказала вона.

І хоч їх було тільки троє, вони почали одягати гору. Перед вів ялівець.

Недалеко вони й просунулись, як надибали на верес. Ялівець хотів обминути його, але сосна сказала:

— Ні, візьмімо верес із собою.

І верес пішов разом з ними. Скоро ялівець почав сповзати.

— Тримайся за мене! — сказав верес.

І ялівець учепився в нього. Де траплялась бодай найменша розколина, верес чіплявся за неї пальцем, а там, де верес тримався пальцем, ялівець міг уже вхопитися цілою рукою. Так вони помалу повзли вгору. Сосна з березою важко посувалися за ними.

— Добре діло ми робимо! — раділа береза.

Помітила їх гора і здивувалася. Що то за дрібнота видряпується на неї? Так вона дивувалася років з двісті, а тоді нарешті послала вниз маленький струмочок дізнатися, що там діється. Була пора весняних злив, і струмочок прудко помчав узбіччям, аж поки нагнався на верес.

— Дядечку вересе, пропустіть мене, я такий маленький! — попросив струмочок.

Вересові було дуже ніколи, він тільки ледь підвівсь і знов узявся до свого діла. Струмочок шугнув попід ним і помчав далі.

— Дядечку ялівцю, пропустіть мене, я такий маленький!

Ялівець зміряв струмочка лихим оком, та оскільки верес уже пропустив його, то й він не став йому впоперек дороги. Струмочок прохлюпотів попід ним і помчав ще швидше туди, де, відсапуючись від важкої ходи, стояла сосна.

— Тітонько сосно, пропустіть мене, я такий маленький! — попросив струмочок.

Він поцілував сосні ноги й узагалі прикинувся лагідним та невинним. Сосна зніяковіла від такої люб’язності і пропустила його. А береза сама зійшла з дороги, не чекаючи, поки він її попросить.

— Хі-хі-хі! — захихотів струмочок і почав рости.

— Ха-ха-ха! — зареготав він, набираючи на силі.

— Го-го-го! — загуркотів він, поперевертав і верес, і ялівець, і сосну, і березу й поскидав їх сторч головою вниз.

Після цього гора ще кількасот років зважувала подумки, чи справді вона того дня була всміхнулася.

Отже, гора не захотіла, щоб її одягли. Верес так розсердився, що знов позеленів. Він помалу встав, подумав і рушив уперед.

— Не треба втрачати мужності,— сказав він.

Ялівець трохи підвівся, щоб глянути на верес,

а тоді й зовсім випростався. Він нерішуче почухав потилицю, повагався, але врешті теж подався за вересом, завзято впиваючись у грунт, — хай гора чує його ходу.

— Ти не хочеш, щоб я вдягав тебе, а я таки вдягну!

Сосна зігнула пальці, перевіряючи, чи вони не поламані, потім сперлася на одну ногу — ти бач, ціла! Тоді на другу — теж ціла! Тепер уже сосна звелася на обидві ноги, глянула туди, звідки впала, потім озирнула те місце, де лежала, і нарешті подивилась туди, куди їй треба йти. І рушила вгору — поважно, неквапом, ніби й зовсім не падала.

Береза дуже замастилася мокрою землею і, піднявшись, найперше причепурилась.

І ось вони всі разом побралися вгору узбіччям, усе швидше й швидше, все вище й вище, і в годину, і в негоду.

— Що там знову сталося? — здивувалась гора.

Була середина літа, трава блищала росою проти сонця, щебетали пташки, попискували лісові миші, на галявинах вистрибували зайці, а в кущах гуляли в хованки горностаї.

І ось настав день, коли верес зазирнув одним оком за гребінь гори.

— Ого-го-го! — вигукнув він і гайнув на той бік.

— Отакої! Що там верес міг побачити? — спитав ялівець і чимдуж подряпався вище, щоб і собі зазирнути через гребінь гори.

— Ого-го! — вигукнув він і чкурнув за вересом.

— Що це сьогодні сталося з ялівцем? — спитала сосна й додала ходи, хоч її нещадно пекло сонце.

Нарешті й вона, ставши навшпиньки, змогла зазирнути на той бік гори.

— Ого!

З подиву на ній аж голки наїжачились. Вона піднатужилась, досягла гребеня і також зникла за ним.

— Що вони всі там побачили? — спитала береза, підібрала поли спідниці й подріботіла за своїми супутниками.

Вона аж шию витягла з нетерплячки.

— О, та нам назустріч вийшов цілий ліс — сосни, верес, ялівець і берези! — вигукнула вона.

Від хвилювання листя в неї затремтіло, і на ньому в сонячному промінні замерехтіла роса.

— Ось що означає досягти своєї мети, — сказав ялівець.

Розділ другий

Арне народився на такій стрімкій горі з круглою вершиною. Його мати, Маргіт, була одиначкою в селянській родині, яка орендувала там хутір, що звався Кругликом. Якось, коли їй минав вісімнадцятий рік, вона засиділась на танцях. Товаришки її всі вже пішли, й дівчина подумала, що дорога додому не стане довшою, коли вона добуде до кінця танців. Тому Маргіт і дочекалася тієї хвилини, як музика, на прізвисько Нільс Кравець, раптом відклав скрипку, що він завжди робив, сп’янівши, звелів усім співати до танцю, схопив найкращу дівчину, в лад співові махнув ногою так, що збив каблуком шапку з голови найвищого парубка, й вигукнув:

— Гей!

У голосі його бринів виклик.

Коли Маргіт того вечора поверталася додому, місячне світло виблискувало на снігу яскравіше, ніж завжди. Зайшовши до кімнати, де стояло її ліжко, вона ще раз виглянула надвір. Потім скинула з себе корсетку й застигла з нею в руках. Нарешті вона відчула, що їй холодно, квапливо роздяглася й залізла під укривало зі шкур.

Тієї ночі Маргіт снилося, що в їхній овес зайшла велика червона корова. Дівчина хотіла прогнати корову, та хоч як силкувалась, а не могла зрушити з місця. Корова спокійно паслася, ставала дедалі ситіша, круглішала й час від часу поглядала на Маргіт великими смутними очима.

Коли в селі знову влаштували танці, Маргіт не пропустила їх. Того вечора їй не дуже хотілось танцювати, вона сиділа й слухала музику. І дивувалась, що й іншим музика не здається кращою за танці, як їй. А пізно ввечері музика підвівся й сказав, що хоче сам танцювати.

Він рушив просто до Маргіт. Дівчина сама собі не вірила: вона танцювала не будь з ким, а з Нільсом Кравцем!

Скоро надворі потеплішало, і в селі перестали збиратись на танці. Тієї весни в них захворіло ягня, і Маргіт так побивалася за ним, що аж матері її жалі здалися надмірними.

— Ну чого ти, це ж тільки ягня! — сказала вона.

— Ягня, але ж хворе! — відповіла Маргіт.

Вона давно вже не була в церкві — мовляв, комусь же треба лишитися на господарстві, то краще лишиться вона. Та однієї неділі влітку випала така гарна погода, що сіно могло полежати й до понеділка, і мати наполягла, щоб вони пішли до церкви обидві. Маргіт не мала як відмовитись і одяглася. Та коли вони вже пройшли стільки дороги, що почули дзвони, дівчина раптом заплакала. Мати побіліла, як смерть. Вони пішли далі — мати попереду, а Маргіт за нею. В церкві вони прослухали проповідь, проспівали псалми, помолилися разом з усіма й дочекалися, поки передзвонили дзвони. А як вернулися додому, мати пригорнула Маргіт і сказала:

— Не приховуй нічого від мене, доню!

Знов настала зима. Маргіт більше не ходила на танці. А Нільс Кравець і далі грав на скрипці, пив ще більше, ніж раніш, і завжди наприкінці вечора танцював із найвродливішою дівчиною. На той час усі гомоніли, що він, як захоче, може одружитися з будь-якою господарською дочкою в околиці, навіть найбагатшою, а дехто навіть казав, що сама Елі Беен сватала за Ніль-са свою дочку Біргіт, яка нестямно закохалася в нього.

Саме тоді охрестили дитину орендаревої дочки з Круглика. Хлопчика назвали Арне, а його батьком усі вважали Нільса Кравця.

Увечері того дня Нільс був на бучному весіллі й дуже впився. Він не хотів грати, майже весь час танцював і не давав танцювати іншим. Та коли він підійшов до Біргіт Беен і запросив її на танок, вона не пішла з ним. Нільс коротко засміявся, крутнувся на підборах і схопив найближчу дівчину. Та почала опиратися. Він глянув на неї згори вниз. То була низенька смаглява дівчина, що цілий вечір не зводила з нього очей. Тепер вона вся побіліла. Нільс ледь нахилився до неї і пошепки запитав:

— Карін, ти не хочеш зі мною танцювати?

Дівчина мовчала. Він запитав ще раз. І вона відповіла так само пошепки:

— Цей танець може обійтися мені надто дорого.

Нільс поволі відійшов від неї, а опинившись посеред хати, підстрибнув і почав сам танцювати галінг[3]. Більше ніхто не танцював, усі мовчки стояли й дивилися на нього.

Потім він подався до клуні, ліг на сіно й заплакав.

Маргіт сиділа вдома з дитиною. Вона чула, що Нільс не поминає жодних танців, дивилась на хлопчика й плакала, потім знов дивилась і раділа.

Найперше Маргіт навчила сина вимовляти слово «тато». Але вчила тільки тоді, коли поблизу не було матері, чи пак бабусі, як тепер її називали, бо при ній боялася. Дійшло до того, що хлопчик почав звати «татом» бабусю. Мар-гіт потім насилу відучила його від цього і тим самим дала поштовх до розвитку в ньому ранньої кмітливості. Хлопчик змалку знав, що його батько — Нільс Кравець, а як доріс до того віку, коли в дітей прокидається цікавість до всього на світі, довідався також, що за один той Нільс Кравець. Бабуся суворо заборонила навіть згадувати його ім’я. Всі її зусилля були спрямовані на те, щоб придбати у свою власність орендований хутір і тим самим забезпечити безтурботне життя дочці та її хлопцеві. Скориставшись скрутою господаря, вона купила садибу й тепер щорічно сплачувала йому борг. Господарювати вона вміла не згірше за будь-якого чоловіка, бо вже чотирнадцять років була вдовою. Круглик, що й так був великим хутором, дедалі заможнішав, вони вже мали чотири корови, шістнадцятеро овець і одного коня, якого тримали спільно з колишнім господарем.

Тим часом Нільс Кравець тинявся селом. Його заробітки впали, почасти тому, що він занедбував свою роботу, а почасти ще й тому, що його вже не любили так, як раніше. Він дедалі частіше, замість працювати, ходив зі скрипкою по весіллях та вечорах, мав більше нагоди випити, а отже, і встряти в бійку чи якусь іншу халепу. Він тепер кожному жалівся на свою долю.

Одного зимового дня Арне — йому тоді було років шість — грався в себе на ліжку в морську подорож. Він зробив собі з укривала вітрило, а з ополоника кермо. Бабуся сиділа в кімнаті й пряла, глибоко задумавшись, і часом кивала головою, ніби підтверджувала свої думки. Хлопчик бачив, що бабуся не звертає на нього уваги, и заспівав пісню, яку недавно вивчив. То була грубувата, хвацька пісенька про Нільса Кравця:

Коли тутешній ти, то, певне, чув,

Яку в нас славу Нільс Кравець здобув.

Якщо і ти живеш не від учора тут,

То чув, що від Кравця дістав Мизатий Кнут.

Аж на повітку впав Пер Ула Чіп:

«Надалі, щоб не вмер, бери з собою хліб».

Відомий у селі занозистий Ганс Кум:

До всіх чіпляється, усіх бере на глум.

«Скажи-но, Нільсе, де б ти приземливсь?

Хай плюну я туди, щоб ти не помиливсь».

«Коли б ти мав такі ще й руки, як язик,

Давно були б весілля наші без музик».

При першій спробі кожен з них, як міг,

Старався будь-що не звалитись з ніг.

При другій спробі Ганс ледь-ледь не вкляк:

«Ну, Куме, що? Я бачу, ти хирляк!»

При третій Ганс додолу полетів.

«Оце й усе? Ти ж плюнути хотів!»

Хлопчик доспівав пісню. Але в ній були ще дві строфи, яких мати не навчила його:

Упала темна тінь на білий сніг,

Де піде Нільс, там і дівочий сміх.

Де грає він, дівчат вже череда.

Ох бережіться, буде вам біда!

Бабуся знала ці рядки, і тепер, не проспівані, вони ще виразніше постали в її пам’яті. Онукові вона нічого не сказала, але його матері зауважила:

— Чого ж ти пропустила дві останні строфи? Навчи дитину співати про твою ганьбу!

Тим часом Нільс Кравець потроху спивався. Він був уже не той, що колись. Багато хто вважав, що він скоро зовсім пуститься берега.

Якось у село випадково навідалося двоє американців. В одній садибі гуляли весілля, і вони напросилися туди, щоб подивитись, як воно тут відбувається. Нільс грав на тому весіллі. Американці кинули по талярові «на музику» й замовили галінг. Та ніхто з гостей не хотів танцювати, хоч скільки їх просили. Кожен показував на Нільса — мовляв, він найкраще танцює галінг. Нільс відмовлявся, і тим завзятіше, чим дужче його просили. Нарешті його почали просити всі. Саме цього Нільс і чекав. Він віддав скрипку іншому музиці, скинув куртку та шапку і, усміхаючись, вийшов на середину. Він знов був у центрі уваги, як раніше, і до нього повернулась колишня снага. Гості тісним колом обступили його, задні повилазили на стіл і на ослони, а найвище — невеличкий гурт дівчат. Передньою в тому гурті стояла висока дівчина з темно-русявими косами і блакитними очима, глибоко посадженими під високим чолом. Коли вона всміхалася, її широкий рот ледь кривився. То була Біргіт Беен. Нільс помітив її, коли шукав очима сволока.

Заграла музика, всі притихли, й почався танець. Нільс поплив по колу, ледь похилившись в один бік і похитуючись у лад музиці, потім пішов підскоком, далі пустився навприсядки, врешті встав і ніби приготувався стрибнути, але натомість знов закружляв по кімнаті, ледь похилившись, як і перше, в бдин бік. Музикант виводив смичком. Мелодія дедалі жвавішала. Нільс помалу відхилявся назад і раптом ударив каблуком об сволок під стелею так, що з нього на людей посипалась пилюка. Почувся сміх, гомін, дівчата стояли, затамувавши віддих. Музика гучнішала, запалюючи Нільса на все карколомніші стрибки. І він їй не опирався, вимахував ногами, підскакував у лад мелодії, приготувався до стрибка, але обдурив глядачів і знов закружляв по кімнаті, а коли ніби й не думав стрибати, вдарив каблуком об сволок раз і другий. Він перевертався в повітрі головою вперед і головою назад, проте після кожного стрибка знов ставав на рівні ноги.

Раптом Нільс урвав танець. Скрипка якусь мить іще весело награвала, потім мелодія стала глухіша і нарешті завмерла на протяглій басовій ноті. Гості заворушилися, загомоніли, пролунали захоплені вигуки. Нільс стояв, прихилившись до стіни. Американці з перекладачем підійшли до нього й дали йому кожен по п’ять талярів.

Усі знов притихли. Американці перемовилися з перекладачем, потім той запитав Нільса, чи не погодився б він поїхати з ними їхнім служником, вони платитимуть, скільки він захоче.

— А куди? — запитав Нільс.

Люди обступили їх з усіх боків.

— По світу, — сказав перекладач.

— Коли? — засяявши, спитав Нільс. Він оглянувся навколо, побачив Біргіт Беен і вже не зводив з неї очей.

За тиждень, коли вони повернуться сюди, була відповідь.

— Може, й поїду, — сказав Нільс, зважуючи на долоні дві монети по п’ять талярів.

Він поклав руку на плече найближчого парубка, і його рука так тремтіла, що парубок вирішив довести його до ослона.

— Не треба, я сам, — сказав Нільс.

Спершу трохи похитуючись, а тоді твердіше він рушив по колу і, обернувшись до музикантів, попросив їх заграти спрінгар[4].

Перед ним стали в ряд усі дівчата. Він, не поспішаючи, оглянув їх і підійшов до однієї, в чорній сукні. То була Біргіт Беен. Він простяг їй руку, і вона подала йому обидві. Тоді він засміявся, підхопив дівчину, що стояла поруч із Біргіт, і з місця закружляв із нею в танку. В Біргіт почервоніло обличчя й навіть шия. За нею стояв високий юнак із лагідним, приємним обличчям. Він узяв її за руку й повів танцювати слідом за Нільсом. Той побачив їх і, може, випадково так рвучко нагнався на них, що вони попадали. Навколо залунав сміх, гамір. Біргіт підвелася, відступила вбік і заплакала. Юнак з лагідним обличчям поволі встав і підійшов до Нільса, який і далі танцював.

— Ану, зупинись на хвилину, — сказав він.

Нільс не почув, і юнак узяв його за плече.

Нільс струснув із себе руку і глянув на юнака.

— Я тебе не знаю, — сказав він, посміхаючись.

— Не знаєш, але відтепер знатимеш, — відповів юнак і навідліг ударив його по обличчю.

Нільс, що не сподівався цього, відсахнувся назад і впав на гострий кам’яний край відкритого вогнища. Він хотів відразу підвестись, але не зміг: у нього був зламаний хребет.

На Круглику відбувалися зміни. Бабуся з дня на день підупадала на силі. Відчувши це, вона почала ще завзятіше ощадити, щоб зібрати гроші на останню виплату за хутір.

— Тоді ви з хлопцем не будете бідувати. Та коли ти впустиш сюди чоловіка, який усе прогайнує, я перевернуся в труні.

Восени вона поквапилась до садиби колишнього свого господаря і, на превелику радість, віддала йому решту боргу. І яка вона була щаслива, коли вдома, сидячи на лаві, змогла сказати:

— Ну от, справу довершено.

Але того ж таки дня вона занедужала, лягла в ліжко і більше не встала. Дочка поховала її на цвинтарі біля церкви, а на могилу поклала гарний камінь, на якому було вибито її прізвище, вік і уривок з одного псалма Кінго[5].

Через два тижні після похорону матері дочка пошила з її чорної святкової спідниці костюм для сина, і коли він його надяг, то так споважнів, наче в нього переселилася бабусина душа. Щось ніби потягло його до великої книжки з мідяними защіпками, яку бабуся читала в неділю. Всередині книжки лежали і її окуляри. Коли бабуся була жива, йому не дозволяли брати окулярів. Тепер він обережно витяг їх, начепив на носа й глянув у книжку. Літери розпливалися, немов у тумані. «Дивно, — подумав хлопчик, — а бабуся могла в них читати боже слово!» Він підняв окуляри проти світла, щоб роздивитись, чому крізь них нічого не видно. І раптом — брязь! — вони впали на підлогу.

Хлопчик дуже злякався, і коли тієї самої миті відчинилися двері, він подумав, що зараз з’явиться бабуся. Та зайшла не вона, а мати, і за нею шестеро чоловіків, тупаючи та перемовляючись, внесли ноші й поставили їх долі. Двері довго ніхто не зачиняв, і в кімнату найшов холод.

На ношах лежав темноволосий чоловік з блідим обличчям. Мати метушилася біля нього й плакала.

— Перенесіть його легенько на ліжко, — попросила вона чоловіків і сама теж узялася допомагати їм.

Коли носії підійшли до ліжка, під ногами в них щось хруснуло. «Ох, та це ж бабусині окуляри», — подумав хлопець, проте нічого не сказав.

Розділ третій

Це було, як ми вже згадували, восени. Через вісім днів після того, як Нільса Кравця перенесли до Маргіт на хутір Круглик, американці переказали йому, щоб був готовий у дорогу. Він саме тоді корчився з болю й закричав крізь зціплені зуби:

— Скажи, нехай ідуть під три чорти!

Маргіт не рушила з місця, наче не розчула відповіді. Нільс помітив це й за хвилину поволі сказав кволим голосом:

— Нехай… ідуть!

Ближче до зими йому полегшало, він уже навіть сидів на ліжку, проте його здоров’я було надвереджене назавжди. Коли він уперше зміг випростатися, то зразу ж попросив скрипку, взяв її в руки, настроїв, але так захвилювався, що мусив знов лягти. Він став дуже мовчазний, але не вередливий. Трохи згодом він уже почав читати малому книжку й робити дещо в хаті. Надвір він не виходив, а з тими, хто навідувався до них, не розмовляв. Спершу Маргіт розповідала йому сільські новини, але потім перестала, бо після цього Нільс щоразу хмурнішав.

Під весну вони з Маргіт почали довше, ніж звичайно, розмовляти після вечері. Хлопчика вони відсилали спати. А вже навесні їм оголосили заповідь, і вони тихо побралися. Нільс почав працювати в полі і виявився розважним, дбайливим господарем. Маргіт казала синові:

— Бачиш, ми маємо з нього і користь, і втіху. Будь же слухняний, завжди роби, що він загадує.

Маргіт завжди була бадьора, хоч скільки лиха випало на її долю. В неї були рум’яні щоки й великі очі, які здавалися ще більшими через темні тіні навколо них. Кругловида, з повними губами, вона мала вигляд здорової і дужої, але насправді сили в неї було небагато. Тепер вона розквітла, як ніколи, і, працюючи, завжди співала.

Однієї неділі після обіду батько з сином пішли в поле подивитися на врожай. Арне гасав навколо батька, стріляючи з лука: Нільс сам зробив і того лука, і стріли до нього.

Так вони вийшли на дорогу, що вела від церкви й пасторової садиби в долину. Нільс сів на камінь і задумався. Хлопчик пустив стрілу вздовж дороги, в напрямку церкви й побіг за нею.

— Не заходь далеко! — гукнув батько.

Раптом хлопчик зупинився на бігу й нашорошив вуха.

— Тату, там десь грають!

Нільс також почав дослухатися. Вдалині лунали звуки скрипки, яку часом забивали вигуки й гомін. Чути було також торохтіння возів і цокіт копит. То їхали додому з церкви молоді з весільними гостями.

— Ходи сюди! — покликав батько, і Арне з його тону зрозумів, що треба поспішати.

Сам Нільс квапливо підвівся з каменя і сховався за грубе дерево. Хлопчик кинувся за ним.

— Не сюди! Сховайся он там!

Хлопчик швидко заліз під кущ ялівцю.

Тим часом весільна валка досягла вже березового ліска. Вона мчала з шаленою швидкістю, коні були в піні, на возах кричали й свистіли п’яні гості. Батько з сином рахували віз за возом. Усіх їх було чотирнадцять. На першому сиділо двоє музик, і в чистому весняному повітрі лунав весільний марш. Позад них стояв хлопець і поганяв коней. На другому їхала молода з високим вінцем на голові, що вигравав на сонці. Вона всміхалась, і губи її ледь кривилися. Біля неї сидів парубок із лагідним, приємним обличчям, убраний у синій костюм. Далі їхали гості. Чоловіки сиділи на колінах у жінок, позад них попримощувалися хлопчаки. В один маленький візок упхалося шестеро п’яних чоловіків. На останньому возі сидів староста і тримав на колінах барильце з горілкою. З криком і піснями вони поминули Нільса й Арне і помчали стрімкою дорогою в долину. Голоси скрипок, вереск, торохтіння коліс завмирали вдалині у хмарі куряви. Потім стало чутно лише окремі вигуки, а далі — тільки приглушений гомін. Нарешті й він затих.

Нільс усе ще не рушав з місця. Позад нього щось зашурхотіло, і він обернувся. То хлопчик вилазив з-під куща.

— Тату, хто то? — Хлопчик затнувся, побачивши батькове обличчя: воно було страшне.

Арне довго чекав на відповідь. Йому набридло стояти, і він зважився знов запитати:

— Ми підемо додому?

Нільс і далі дивився вслід весільній валці. Нарешті він отямився й рушив дорогою до хутора. Арне подався за ним. Він натягнув лука, вистрілив і побіг по стрілу.

— Не топчи трави! — гримнув на нього Нільс.

Хлопчик залишив стрілу й повернувся на стежку. Але скоро забув про заборону і, коли батько на хвилину зупинився, почав перевертатися на луці.

— Кажу тобі, не топчи трави! — Нільс схопив сина й так рвонув за руку, що мало не вивихнув її.

Арне тихо пішов за батьком.

На порозі їх зустріла Маргіт. Вона щойно прийшла, з хліва, де їй, видно, довелось добре поіірацювати. Коси в неї були розпатлані, сорочка і спідниця брудні. Але вона стояла в дверях і всміхалася.

— Дві корови відв’язалися й пішли в шкоду, та я вже їх позаганяла.

— Ти хоч би в неділю трохи прибралася, — сказав Нільс, проходячи повз неї до хати.

— Так, я вже все поробила, то можна й прибратися, — відповіла Маргіт, ідучи слідом за ним.

І, наспівуючи пісню, вона відразу почала переодягатися. Тепер вона співала гарно, але часом голос у неї бував хрипкуватий.

— Годі тобі скиглити, — гримнув Нільс.

Він упав горілиць на ліжко. Маргіт замовкла.

До кімнати вскочив Арне.

— До нас на подвір’я забіг великий чорний пес, такий страшний!

— Не репетуй! — крикнув йому батько, спускаючи з ліжка одну ногу, щоб тупнути нею. — Скільки цей ірод зчиняє галасу! — пробурмотів уже тихіше він, знов кладучи ногу на ліжко.

Мати насварилася на хлопця.

— Ти ж бачиш, що батько сердитий! — сказала вона. — Може, дати тобі міцної кави з патокою? — спитала вона Нільса, щоб задобрити його.

Цей напій любила бабуся і привчила до нього дочку та онука. Нільсові він не подобався, але він пив його разом з усіма.

— Не хочеш міцної кави з патокою? — ще раз запитала Маргіт, не дочекавшись відповіді.

Нільс підвівся на лікті й крикнув:

— На біса мені ті помиї!

Маргіт злякалася. Вона взяла хлопчика за руку і вийшла з хати.

Надворі в них було чимало роботи, і повернулися вони аж на вечерю. Нільса в хаті не було. Мати послала Арне по батька, але хлопець не знайшов його. Вони почекали, поки вечеря зовсім захолола, тоді попоїли самі. Нільс не приходив. Маргіт почала тривожитись. Вона відіслала сина в ліжко, а сама сіла чекати чоловіка. Нільс повернувся аж по півночі.

— Де ти був, милий? — спитала Маргіт.

— Не твоє діло, — відповів Нільс і повільно опустився на стілець. Він був п’яний.

Відтоді Нільс занадився в село і завжди повертався додому п’яний.

— Несила мені сидіти тут з тобою, — сказав він якось, коли повернувся з села.

Маргіт почала несміливо боронитися. Тоді він цитьнув на неї і тупнув ногою. Мовляв, нехай краще мовчить, бо він п’є через неї. І поганий він через неї. І став нещасною людиною, довічним калікою теж через неї та її бісового хлопця.

— Чого ти весь час накидалася мені? — сказав він і заплакав. — Що я тобі поганого зробив? Чого ти не відчепилася від мене?

— Господи, спаси і помилуй! — вигукнула Маргіт. — Це я накидалася тобі?

— Так, ти! — крикнув він, підводячись, і крізь сльози додав — От ти й домоглася того, що хотіла! Я ледве дибаю, стою однією ногою в могилі, а міг би розкошувати в достатку з найкращою дівчиною в селі, міг би поїхати в світ, якби ти і цей гаспидів хлопець не стали мені поперек дороги.

Вона знов спробувала виправдатися:

— Принаймні дитина не винна.

— Цить, а то наб’ю! — І Нільс ударив її.

Другого ранку, коли в нього вивітрився з голови хміль, він відчув сором і був ласкавий, як ніколи, до хлопця. Та скоро він знов упився і знов побив Маргіт. Нарешті дійшло до того, що він бив її майже кожного разу, як був п’яний. Хлопець плакав і кричав, тоді перепадало і йому. Інколи Нільса так мучило сумління, що він тікав з дому. Тепер він знов приохотився до танців, ходив на них грати, як раніше, і брав із собою хлопця, щоб той ніс йому скрипку. Там Арне багато чого набачився. Мати часто плакала через це, але боялася сказати щось батькові.

— Не забувай за бога, Арне, і не вчись нічого поганого, — просила вона сина, голублячи його.

Та на танцях було дуже весело, а вдома з матір’ю нудно. І Арне почав помалу віддалятися від матері й горнутись до батька. Вона бачила це, проте мовчала. На танцях хлопець навчився багатьох пісень, які потім співав батькові. Нільса тішив його спів, часом, слухаючи хлопця, він навіть усміхався. Малому це лестило, і він намагався вивчити якнайбільше пісень. Він скоро помітив, які пісні найдужче подобаються батькові і з чого той сміється. Коли в якійсь пісні не було нічого смішного, Арне, як умів, додавав його сам, і таким чином рано навчився добирати слова до мелодії. Батько найбільше любив пісні, що висміювали багатіїв та можновладців. їх Арне й співав.

Мати намагалася брати його ввечері з собою до корів, а він відмовлявся то тим, то іншим, щоб не піти з нею. Та коли вже не міг нічого придумати й мусив іти до хліва, вона починала дуже гарно розповідати йому про бога, про добрі вчинки. Кінчалося переважно тим, що Маргіт пригортала до себе сина і, плачучи, благала його не збиватися на манівці.

Мати навчала його читати, і він виявився незвичайно кмітливим. Батько дуже пишався цим і хвалився, особливо як був п’яний, що хлопець успадкував його розум.

Невдовзі Нільс, коли бував напідпитку, почав на танцях загадувати синові, щоб він співав людям. І, під їхній сміх і гамір, Арне співав пісню за піснею. Успіх тішив сина, мабуть, ще більше, ніж батька, і за якийсь час він вивчив безліч різних пісень. Чужі матері, слухаючи, що хлопець співає, занепокоїлись і прийшли поговорити про це з Маргіт, бо ті пісні не зовсім личили дитині. Маргіт обняла сина й почала Христом-богом і всіма святими на світі благати його, щоб бій не співай таких пісень. З цього Арне зробив один висновок: те, що тішить батька, матері не подобається. І він уперше розповів батькові, що йому казала мати. Вона тяжко відпокутувала це, коли Нільс знов упився. Досі Арне ніколи не переказував батькові материних напучувань. Він відразу збагнув, якого лиха накоїв, попросив вибачення в бога і в матері, тільки подумки, бо не мав сили вибачитися вголос. Мати й далі ставилась до нього ласкаво, і це краяло йому серце.

Та одного разу Арне забув про свою провину. Він мав хист мавпувати інших, а надто вмів перекривляти їхню мову й спів. Якось увечері він розважав цим батька. Мати на хвилину зайшла до кімнати, а коли вийшла, батькові раптом забаглося, щоб син показав, як вона співає. Спершу хлопець не хотів, але батько, що лежав на ліжку й аж заходився з реготу, таки присилував його передражнити матір. «Вона тепер надворі і не почує», — подумав хлопець і заходився співати так, як часом співала мати, коли голос у неї був хрипкий від стримуваних сліз. Батько так зареготав, що хлопцеві стало моторошно, і він несамохіть замовк.

Тієї миті з кухні зайшла мати. Вона пильно й сумно подивилась на сина, ступила до полиці, взяла дерев’яну миску й вийшла.

Арне кинуло в жар: мати все чула. Він зіскочив зі столу, на якому сидів, вибіг надвір і впав на землю. Йому хотілось провалитися крізь неї. Він не знаходив собі місця, ладен був утекти світ за очі. Він вийшов за повітку й там побачив матір: вона сиділа під стіною і шила святкову сорочку, саме для нього. Звичайно мати за роботою співала якийсь псалом, а тепер шила мовчки. І не плакала. Просто сиділа й шила. Цього вже Арне не міг витримати. Він упав на траву перед матір’ю, глянув на неї і заплакав, аж затіпався.

Мати опустила на коліна шитво і взяла в руки синову голову.

— Бідолашний Арне, — сказала вона, прихилившись до нього.

Хлопець хотів щось сказати, але не зміг. Він ще зроду так не плакав.

— Ти в душі добрий, я знаю, — сказала мати, гладячи його по голові.

— Мамо, я вас щось попрошу, але не відмовте мені! — нарешті спромігся сказати він.

— Не відмовлю, ти знаєш, — тихо відповіла вона.

Ховаючи голову в матері на колінах, Арне крізь сльози, які намагався стримати, попросив:

— Мамо… заспівайте мені щось!

— Не можу, синку, — тихо мовила вона.

— Заспівайте, мамо! — знов попросив хлопець. — А то я довіку не зможу більше глянути вам у вічі.

Мати гладила його по голові й мовчала.

— Мамо, заспівайте, чуєте? — благав він. — А то я поїду так далеко, що вже ніколи не вернуся додому.

І ось вона заспівала для Арне псалом, а він, уже великий чотирнадцятирічний хлопець, лежав і слухав, сховавши голову в неї на колінах.

Боже, візьми під легку свою руку

Хлопця, що грається з морем.

Дай його чистій душі запоруку,

Що розминеться він з горем.

Берег слизький і глибока вода,

Звідти на нього чигає біда.

Дай же йому обійти її скраю,

Вік звікувати й попасти до раю.

Мати сидить і тривожна, й сумна,

Сина даремно чекає,

Вийде, гукне, але тільки луна

Котиться і затихає.

Все ж вона думає: де б він не був,

Бог милосердний його не забув.

Поміч пошле він усюди малому

І приведе бідолаху додому.

Так Маргіт проспівала кілька строф. Арне лежав притихлий, його огорнув щасливий спокій і благодатна втома. Останнє, що він виразно почув, були слова про божу поміч. Потім спалахнуло яскраве світло, він почув дванадцять чи тринадцять голосів, але в тому хорі материн був найдзвінкіший. Він ще ніколи не чув такого гарного голосу. І він почав молитися, щоб бог дав йому такий. Йому здалося, що, коли він співатиме тихо, голос у нього буде не гірший за материн. І він заспівав тихо-тихенько, далі ще тихіше, і голос його зазвучав, як прекрасна музика. Зрадівши цьому, він заспівав голосніше, і враз усе зникло. Арне прокинувсь, озирнувся, прислухаючись, навколо, але не почув нічого, крім шуму водоспаду та ще одноманітного дзюрчання струмка, що тік зразу за повіткою. Матері біля нього не було. Вона підклала йому під голову недошиту сорочку і свою кофтину.

Розділ четвертий

Коли настала пора виганяти в ліс худобу, Арне захотів стати пастухом біля неї. Батько був проти, адже хлопець ще ніколи не пас худоби, хоч йому йшов уже п’ятнадцятий рік. Проте Арне так просив, що врешті батько поступився. Цілу весну, літо й осінь він тільки удома ночував, а весь довгий день перебував сам у лісі. Арне брав із собою свої книжки, читав, вирізував літери на корі, ходив по лісі, мріяв і співав. Та коли ввечері він повертався додому, то часто заставав батька п’яним. Той бив матір, проклинав її і ціле село й торочив про те, що колись міг виїхати звідси в широкий світ. І тоді в хлопця також прокидалася туга за чужими краями. Вдома було погано, а книжки вабили його в світ, інколи йому здавалося, що навіть повітря кличе його кудись далеко, за високі гори.

Серед літа Арне зустрівся з Крістіаном, найстаршим капітановим сином, який прийшов разом з наймитом у ліс по коні, щоб проїхатись додому. Він був трохи старший за Арне, легковажний, веселий, мінливий у своїх поглядах, а проте наполегливий в осягненні мети. Розмовляв Крістіан швидко й уривчасто, інколи водночас про різне, їздив верхи без сідла, стріляв птахів на льоту, ловив рибу на муху і був для Арне неперевершеним взірцем. Крістіан також мріяв поїхати звідси й розповідав Арне про далекі краї, малюючи перед ним дивовижні картини. Він помітив, що Арне любить читати, й почав приносити йому ті книжки, які читав сам. Коли Арне дочитував одну, він давав йому нову, а в неділю знайомив його з географією та з географічними картами. Ціле літо й осінь Арне стільки читав, що аж зблід і змарнів.

Узимку йому також дозволяли читати — одне те, що наступного року його мали конфірмувати, а друге, що він знав, як умовити батька. Він почав також ходити до школи. Але в школі він почував себе найкраще тоді, коли на уроці міг заплющити очі й віддатися мріям про свої книжки вдома. До того ж він не мав у селі жодного товариша.

Батько з кожним роком дедалі гірше знущався з матері. Він ще більше пив, і біль у хребті ще дужче мучив його. Арне доводилося сидіти й розважати його, щоб мати трохи перепочила, і часто він мусив казати таке, що тепер у душі зневажав. Через це в нього зросла ненависть до батька. Ту ненависть він ховав так само глибоко в серці, як і любов до матері. Зустрічаючись із Крістіаном, вони розмовляли про чужі краї, про книжки, та навіть йому Арне не розповідав, що діється в них удома. Але часто, коли хлопець після таких палких, цікавих розмов ішов сам додому й згадував, що його там чекає, він плакав і, звертаючись до зоряного неба, просив бога допомогти йому якнайшвидше поїхати геть.

Улітку Арне й Крістіан конфірмувалися. Невдовзі після того син капітана здійснив свій намір. Він умовив батька відпустити його в море, подарував Арне свої книжки, пообіцяв часто писати й поїхав.

Арне залишився сам.

Тепер у нього знов з’явилося бажання складати пісні. Він уже не переробляв старих, а придумував нові й виливав у них те, що йому боліло.

На серце йому налягав смуток, і з того смутку народжувалися пісні. Лежачи довгими ночами без сну й думаючи про своє життя, він дійшов висновку, що довше так не витримає. Треба поїхати звідси, знайти Крістіана, але ніхто не повинен знати про його намір. Арне думав про матір, про те, що з нею станеться, і часом не міг глянути їй у вічі.

Якось увечері він допізна зачитався. Коли йому було надто тяжко на душі, він шукав рятунку в книжках, не помічаючи того, що вони тільки збільшують його тугу. Батько був на весіллі, але мав прийти додому цього вечора. Мати втомилась, а крім того, боялася чоловіка, тому завчасно лягла спати. Арне злякано підскочив, коли почув гуркіт у сінях. Там щось упало, важко вдарившись у двері. То прийшов батько.

Арне відчинив двері і глянув на нього.

— Це ти, мудрагелю? Ходи, допоможи мені підвестися!

Хлопець підняв батька й дотяг його до лави. Потім заніс до кімнати футляр зі скрипкою і зачинив двері.

— Так, так, дивись на мене, мудрагелю. Я тепер не дуже гарний, уже не той Нільс Кравець, якого всі знали. Ось що я тобі скажу… ніколи… не пий горілки. Це сам диявол… диявол, що пожирає наше тіло… він карає багатих, але милосердний до вбогих… Ох, до чого я докотився! — Нільс хвилину помовчав, тоді заспівав крізь сльози:

Отче небесний, молю тебе слізно,

Врятуй мою душу, коли ще не пізно.

В гріхах довелося весь вік мені скніти,

Але, і заблудлі, ми все ж твої діти.

Я не гідний, господи, щоб ти ввійшов під мою стріху, але скажи мені бодай слово…

Він упав ницьма на лаву, затулив обличчя й затіпався від плачу. Він довго лежав так, потім почав проказувати уривок з Біблії, який, мабуть, вивчив іще понад двадцять років тому:

— «Вона підійшла, уклонилась йому в ноги та й каже: «Господи, допоможи мені!» А він відповів їй: «Не личить відбирати хліб у дітей і кидати щенятам». А вона каже: «Так, господи! Але щенята їдять крихти, що падають зі столу їхніх господарів».

Нільс замовк. Плач його став тихіший, не такий судомний.

Мати давно прокинулась, але боялася підвести голову. Тепер, коли Нільс трохи заспокоївся, вона сперлась на лікоть і глянула на нього. Помітивши її, він відразу закричав:

— Ага, й ти дивишся… Хочеш побачити, до чого я докотився через тебе. Ну дивись, я такий, як ти хотіла!..

Він схопився на ноги, і мати сховалась під укривало.

— Дарма ховаєшся, однаково я тебе знайду!

Він простяг перед собою праву руку з націленим на неї вказівним пальцем.

— Чик-чик! — сказав він, стяг з неї укривало і вперся пальцем їй у шию.

— Тату! — крикнув Арне.

— Ох, яка ти зморщена й худюща! Самі кістки! Чик-чик!

Мати відчайдушно вчепилась обома руками в його руку, але не змогла відірвати її від себе й зіщулилась у клубок.

— Тату! — знов крикнув Арне.

— Он як, ти заворушилась! Ач, як звиваєшся, старе опудало! Чик-чик!

— Тату! — втретє крикнув Арне. Кімната захиталася в нього перед очима.

— Чик-чик!

Мати відпустила його руку і вже не опиралася.

— Тату! — крикнув Арне й кинувся в куток, де лежала сокира…

— Ти на злість мені не кричиш? А дарма! Я страшенно хочу почути твій вереск. Чик-чик!

— Тату! — крикнув Арне і схопив сокиру, але завмер із нею на місці, бо тієї самої миті батько випростався, пронизливо зойкнув, схопився за груди і впав.

— Господи Ісусе! — тільки й вимовив він і більше не ворухнувся.

Арне не усвідомлював, де він і що з ним. Він чекав, що стеля зараз розсунеться і звідти блисне яскраве світло. Мати дихала дедалі спокійніше, ніби скинула з себе важку ношу. Нарешті вона сіла на ліжку й побачила чоловіка, простягненого на підлозі, а біля нього сина з сокирою в руках.

— Боже милосердний, що ти наробив? — крикнула вона, схопилася з ліжка, накинула на себе спідницю й підскочила до сина.

Арне нарешті здобувся на слово.

— Тато сам упав, — тихо сказав він.

— Арне, Арне, я тобі не вірю! — голосно й докірливо мовила мати. — Хай тебе не покине господь!

І вона, голосячи, впала на мертвого. Але й хлопець нарешті отямився, став навколішки і сказав:

— Присягаюсь божою ласкою, він як стояв, так і впав!

— Коли так, то тут побував сам господь, — тихо відповіла мати, присіла навпочіпки і втупила очі в чоловіка.

Нільс застиг у тій самій позі, що впав. Очі в нього були розплющені, рот розтулений, а руки лежали близько одна від одної, наче він хотів скласти їх, але не зміг.

— Ти дужчий за мене, допоможи мені покласти батька на ліжко.

Вони перенесли Нільса на ліжко. Маргіт стулила йому очі й рота, вирівняла ноги і склала на грудях руки.

Мати з сином стояли й дивилися на нього. Все, що вони досі пережили, здавалося дрібним і зовсім нікчемним, порівнюючи з цією хвилиною. Коли сюди й приходив диявол, то бог також побував тут. Зустріч тривала недовго, а тепер уже все скінчилося.

Ще тільки минула північ, а треба було сидіти з небіжчиком до ранку. Арне підклав дров, і мати вмостилася біля вогню. Вона згадувала, скільки чорних днів пережила з Нільсом, і, вголос молячись, гаряче дякувала богові за те, що тепер сталося.

— Але були в мене й щасливі дні,— сказала вона й заплакала, наче каялась, що дякувала богові за чоловікову смерть.

Скінчилося тим, що Маргіт узяла більшу частину вини на себе: вона ж бо переступила заповідь божу, не слухалась матері, тому бог і покарав її за гріховне кохання.

Арне сидів навпроти матері. Вона глянула на ліжко.

— Пам’ятай, Арне, я терпіла все це тільки задля тебе, — сказала вона і знов заплакала.

їй хотілось почути бодай одне слово любові, яке б заспокоїло її сумління і дало надію на те, що в майбутньому вона знайде розраду. Проте хлопець тремтів і не міг нічого сказати.

— Ніколи не кидай мене, — схлипуючи, мовила вона.

І тоді Арне раптом усвідомив, ким була мати для нього всі ці безрадісні роки і якою вона стане самітною, якщо він поїде тепер від неї.

Вони сиділи і обоє плакали. Мати голосно молилася, то за небіжчика, то за себе й сина, потім знов плакала, знов молилася і знов обливалася слізьми. Нарешті вона сказала:

— У тебе, Арне, такий гарний голос, сядь коло ліжка й заспівай своєму батькові.

І це відразу ніби додало хлопцеві сили. Він підвівся, узяв книжку псалмів, засвітив скіпку і, тримаючи її в одній руці, а книжку в другій, заспівав дзвінким голосом сто двадцять сьомий псалом Кінго:

Гнів відверни від нас, боже ласкавий,

Страх нам навіює меч твій кривавий,

Кари чекаєм, провинні й невтішні,

Всі ж бо ми грішні.

Розділ п’ятий

Арне зробився маломовний і відлюдкуватий. Йому минуло дев’ятнадцять років, а він усе ще пастухував. Він брав у пастора книжки й жадібно читав їх, але більше нічого не робив.

Якось пастор запропонував йому вчити дітей у школі, щоб село теж мало користь із його хисту й знань. Арне нічого на це не відповів, але другого дня, йдучи за отарою овець, склав таку пісеньку:

Мій баранчику пухнастий,

Бережімся, щоб не впасти:

Тут і стрімко, тут і слизько,

І до рівного не близько.

Мій баранчику пухнастий,

Будем вовну з тебе прясти.

Напрядем на рукавиці,

Й на шкарпетки ще лишиться.

Мій баранчику пухнастий,

Треба добре тебе пасти,

Щоб ти став, як та подушка,

Щоб смачна була в нас юшка.

Коли Арне минув двадцятий рік, він якось несамохіть підслухав розмову матері з дружиною колишнього їхнього господаря. Вони сперечалися за коня, якого тримали спільно.

— Мені треба спершу порадитися з Арне, — сказала мати.

— Найшла з ким радитися, — відповіла жінка. — Той ледар був би радий, щоб кінь цілими днями тинявся по лісі, як і він сам.

Мати промовчала, хоч звичайно була метка на язик і вміла оборонитись.

Арне почервонів як буряк. Йому досі й на думку не спадало, що через нього матері доводиться вислухувати кпини. І, видно, вже не раз. Чому ж вона нічого йому не сказала?

Він довго думав про це й переконався, що мати майже ніколи не розмовляє з ним. Але й він не розмовляє з нею. Та й з ким він, зрештою, розмовляє?

Часто в неділю, коли нічого було робити, йому кортіло почитати матері якусь проповідь — сама вона вже недобачала, бо надто багато сліз пролила за свій вік. Але так і не спромігся на це. Не раз він намірявся прочитати їй щось із своїх книжок, коли в хаті було особливо тихо і мати наче нудилася. Але ніколи нічого не прочитав.

— Ось що треба зробити. Я кину пасти худобу й буду допомагати матері.

Арне почекав кілька днів, поки остаточно зважився. Він погнав худобу далеко в ліс і там склав таку пісню:

В селі — неспокій всюди, у лісі — супокій,

Не правлять тут податку, не кривдить лиходій,

За церкву тут не б’ються, не лаються дарма.

Чи не тому й не б’ються, що церкви тут нема?

Усе завмерло в лісі, лиш яструб угорі

Невтомно кружеляє від самої зорі,

Та ще орел мотлошить нещасного вужа,

Щоб від нудьги не вмерти, що ріже без ножа.

Те дерево зрубали, а те на пні згнило,

Поцупив лис ягнятко, що в нетрі забрело.

А вовк напав на лиса, як там його зустрів,

Підстрілив Арне вовка, коли той лиса їв.

Багато може статись у лісі всяких див,

Чимало з них я бачив, як з вівцями ходив.

Приснився мені хлопець, що батька вбив свого,

— Не знаю де, та, мабуть, я в пеклі стрів його.

Повернувшись додому, Арне сказав матері, щоб вона пошукала в селі пастуха, а сам він буде допомагати їй у господарстві. І Арне взявся до роботи. Але мати ходила за ним назирці й просила не перевтомлюватись. А ще вона тепер готувала синові такі смачні страви, що йому часто було аж соромно. Проте він нічого не казав.

На той час Арне почав складати пісню, яку ніяк не міг докінчити. І найбільше через те, що другий її рядок, слова: «За пасмом гір високих», мали повторюватися в кожній строфі. Врешті він кинув її.

Багато його пісень пішло по селу, і їх дуже любили. Чимало селян радо поговорили б з Арне, а надто ті, хто знав його ще дитиною. Але він боявся чужих людей і був поганої думки про них, бо вважав, що й вони поганої думки про нього.

У полі разом з ним працював наймит, немолодий уже чоловік, якого прозивали просто Кнут Опланець. Працюючи, він любив співати, але завжди співав ту саму пісню. Так минуло кілька місяців. Одного разу Арне спитав його, чи він не знає якихось інших пісень.

— Не знаю, — відповів наймит.

Минуло ще кілька днів, і, коли Кнут знов заспівав свою пісню, Арне спитав:

— А як же сталося, що ти її запам’ятав?

— Та якось сама запам’яталася, — відповів той.

Після розмови з Кнутом Арне відразу пішов

додому й застав матір у сльозах. Відколи помер батько, він ще не бачив, щоб мати плакала. Він удав, ніби не помітив її сліз, повернувся до дверей, але відчув, що мати дивиться на нього сумним поглядом, і мимоволі зупинився.

— Чого ви плачете, мамо?

Його слова пронизали тишу в кімнаті, луною відбилися від стін, і Арне відчув, що голос у нього був не вельми лагідний. Тому він спитав ще раз:

— Чого ви плачете, мамо?

— Я й сама не знаю, — відповіла мати й заплакала ще дужче.

Арне трохи постояв, а тоді сказав якомога твердіше:

— Є ж якась причина.

Знов запала тиша. Арне відчув себе дуже винним, хоч мати нічого йому не сказала і сам він не знав за собою ніякої вини.

— Щось таке напало на мене, — мовила нарешті мати. Потім, помовчавши, додала: — Як добре подумати, то я дуже щаслива.

І вона знов заплакала.

Арне квапливо вийшов надвір. Він подався на кручу, сів і задивився вниз. З очей у нього також покотилися сльози.

— Якби я знав, чого плачу, — сказав він сам до себе.

А на протилежному боці урвища, скінчивши оранку, сидів Кнут і без кінця виводив свою пісню:

Інгерід небагата:

В когось там скрині повні,

А їй саму шапочку з вовни

У спадок залишила мати.

Шапочка та різнобарвна

Поряд із золотом зблідне,

Та все материнське, рідне,

Як скарб дорогий, нам гарне.

Дівчині двадцять минає:

«Шапочку я берегтиму,

В ній я вінчатись ітиму,

У мене ж тільки вона є!»

Ось і тридцятий вже канув:

«Ще почекаймо, шапчино,

Я в урочисту хвилину

До вівтаря в тобі стану!»

Дівчина сорок скінчила,

Згадує матінку любу:

«Видно, не йти нам до шлюбу,

Шапочко ти моя мила!»

Скарб свій зі скрині виймає,

Гульк — і на місці зомліла:

Вовна до нитки зотліла,

Шапочки більше немає.

Пісня луною котилася далеко в гори. Арне підійшов узбіччям до Кнута і спитав його:

— У тебе є мати?

— Нема.

— А батько?

— І батька нема.

— І давно вони померли?

— Та давно.

— Мабуть, на світі мало є людей, що тебе люблять?

— Мало.

— А тут хтось є такий?

— Ні, тут немає.

— А там, де ти народився?

— І там немає.

— То, виходить, немає нікого, хто б тебе любив?

— Немає нікого.

Арне відійшов від нього. Тієї хвилини він відчув таку велику любов до матері, що в нього серце мало не розірвалося в грудях. У голові в нього ніби проясніло. «Боже, — подумав він, — ти дав мені матір і безмежну материнську любов, а я нехтую її. І може настати такий день, коли я тужитиму за нею, а її вже не буде».

Йому захотілося додому, просто щоб побачити матір. Дорогою він зненацька подумав: «Може, бог покарає мене за те, що я не досить ціную матір, і забере її».

Його ніби громом ударило: «Господи, що тоді зі мною буде!»

Арне здалося, що саме цієї хвилини з матір’ю сталося якесь лихо, і він стрімголов побіг додому. На лобі в нього виступив холодний піт.

Він рвучко відчинив сінешні двері, але з хати на нього війнуло тишею і спокоєм. Тоді він обережно прочинив двері до кімнати. Мати вже лягла. Місячне світло падало їй на обличчя. Вона міцно спала, дихаючи нечутно, мов дитина.

Розділ шостий

Через кілька днів мати й син, що останнім часом дуже зблизилися, вирішили піти на весілля до родичів на сусідній хутір. Мати востаннє була на людях ще дівчиною.

Вони майже не знали нікого з гостей, хіба на прізвище, тому Арне здивувався, що скрізь, де він з’являвся, всі дивилися на нього. Ще в сінях він почув якесь дошкульне слово про себе. Може, то йому тільки здалося, та однаково в ньому закипала лють, коли він думав про це.

Того чоловіка, що кинув образливе слово, Арне не спускав з ока і врешті сів біля нього. Та коли він підходив до столу, йому здалося, начебто ті, що сиділи там, швидко звели мову на інше.

— Ось я вам розкажу історію, з якої видно, що шила в мішку не сховаєш, — сказав сусід Арне, і хлопцеві здалося, що він дивиться просто на нього.

То був неприємний на вигляд чоловік, рудий, лисуватий, з великим круглим лобом. Під ним поблискували маленькі очі й стирчав кругленький носик. Зате рот у нього був великий, з відкопиленими губами, на яких біліла піна. Коли він сміявся, видно було всі ясна. Руки свої, важкі, грубі, але з тоненькими зап’ястками, чоловік поклав на стіл. Він пронизував слухачів поглядом, говорив швидко й махав руками. Його прозивали «жаборотим», і Арне знав, що колись Нільс Кравець часто мав із ним сутички.

— На цьому світі багато гріха, і часом він буває до нас ближче, ніж ми собі гадаємо… Це так, до слова, а зараз я вам розповім про один страшний випадок. Старі люди ще пам’ятають Альфа, мандрівного крамаря. «Я ще наверну сюди», — бувало, казав він. Так і пішов від нього цей вислів. Бо коли він закінчував свою торгівлю, — а з нього був спритний крамар, — то брав скриньку на плечі й завжди казав: «Я ще наверну сюди!» Хвацький був хлопець той Альф, і на язик меткий, і до роботи беручкий.

Ну от, і той Альф якось посварився з Велет-нем-Гультяєм. Ви ж його знали? Справді велетень і ледащо неабияке. Раз він побачив, що Альф об’їжджає чорного коня і той під ним скаче, мов польовий коник. І не встиг Велетень-Гультяй зважити все до пуття, як заплатив Альфові за ту шкапу п’ятдесят талярів. Запріг він її в бричку і розсівся, мов король — їде ж бо конем за п’ятдесят талярів. Та скільки він не молотив бідолашного коня, скільки не кричав на нього, а той усе натикається на стіни й на двері. А виявилося, що він сліпий, мов кріт!

Зчепилися Велетень-Гультяй з Альфом, наскакують один на одного, як два цапи. Велетень-Гультяй хотів вернути свої гроші, та дзузь-ки! Альф не віддав йому ані скілінга. Та ще й так налупцював Гультяя, що з нього пір’я летіло. «Я ще наверну сюди!» — наостанці сказав Альф. Хвацький був хлопець той Альф-крамар, молодець хоч куди!

Та минув рік, минув і другий, а він усе не навертав.

А десь років через десять раптом у церкві оголошують, що шукають Альфа, бо якийсь родич залишив йому величезний спадок. Веле-тень-Гультяй також був у церкві. «Воно й видно, — сказав він, — що за тим негідником плачуть гроші, а не люди».

По селу пішла балачка, люди почали згадувати подробиці, пов’язувати їх. І виходило, що востаннє Альфа бачили по цей бік каменярні, не далі. Пам’ятаєте, кудою пролягала колись дорога? Стара дорога.

Велетень-Гультяй за ті роки розбагатів і почав копилити губу. І ще став дуже побожний. А всі знали, що без причини він не буде молитися більше, як кожен у селі. І люди почали гомоніти про нього.

Це діялося в ті часи, коли прокладали нову дорогу. Колись люди любили їздити навпростець, тому й стара дорога вела через каменярню, то вниз, то вгору. А ми хотіли, щоб вона пролягала низовиною, тому взялися прокладати її вздовж річки. Ну, й почався шарварок — вибухи, гуркіт. Здавалося, що вся гора зсунеться вниз. Тоді до нас наїздило багато дорожного начальства, а найчастіше ленсман, бо він мав дармові коні. І от якось, коли робітники згортали підірваний грунт, один із них хотів витягти з глини камінь, а замість того витяг людську руку. І та рука так міцно сиділа в землі, що він полетів додолу разом з нею. То був Велетень-Гультяй. Неподалік товкся ленсман, його покликали і при ньому викопали купу людських кісток. Потім послали по лікаря, і той так вправно склав їх, що вийшов цілий людський кістяк. Люди придивилися до нього й дійшли висновку, що саме такий був на зріст мандрівний крамар Альф. Недарма він казав: «Я ще наверну сюди!»

А люди все дивуються, що мертва рука могла повалити такого дужого чоловіка, як Велетень-Гультяй. Видно, була якась причина. Ленсман поговорив із ним, звісно, не на людях. Але той від усього відмовлявся й на всі заставки лаяв ленсмана. «Ну, гаразд, — сказав ленсман, — якщо це не ти його вбив, то, певне, не побоїшся переночувати разом із кістяком?» — «А чому ж, переночую», — відповів Велетень-Гультяй. Лікар позв’язував докупи кістки й поклав їх на ліжко в бараці. На другому ліжку мав спати Велетень-Гультяй. А ленсман загорнувся в плащ і ліг надворі під бараком.

Коли настав вечір, Велетень-Гультяй пішов спати. І тільки-но наблизився до барака, як двері наче самі відчинилися і він опинився в цілковитій темряві. Він заходився співати псалми, а голос у нього був могутній. «Чого ти співаєш псалми?» — спитав ленсман знадвору. «Бо я не певен, чи над ним хто співав, як його ховали», — відповів Велетень-Гультяй. Потім він заходився голосно проказувати молитви. «Чого ти молишся?» — знов спитав ленсман. «Бо, може, він був великий грішник», — відповів Велетень-Гультяй. Після цього все стихло, і ленсман уже почав засинати.

Раптом з барака почувся такий крик, що аж стіни задрижали: «Я ще наверну сюди!» Зчинився пекельний галас і гуркіт. «Віддай мені п’ятдесят талярів!» — ревів Велетень-Гультяй. У відповідь щось загорлало, потім гупнуло й затихло. Ленсман кинувся до барака, збіглися люди з палицями й смолоскипами. І побачили, що серед барака лежить Велетень-Гультяй, а на ньому кістяк.

За столом запала мертва тиша. Нарешті один чоловік сказав, розпалюючи люльку:

— Здається, після того він схибнувся.

— Так, зовсім здурів.

Арне відчув, що всі дивляться на нього, і не мав сили підвести очі.

— От і виходить, — повів далі оповідач, — що шила в мішку не сховаєш.

— А я вам розповім, як син налупцював свого власного батька, — мовив широкоплечий, кругловидий чоловік із русявим чубом.

Арне ніби жаром обсипало.

— В одній заможній родині в Гардангері син удався розбишакою. Багатьом він уже полатав боки, а тоді й з батьком посперечався за майно. Скоро через нього не стало спокою ні вдома, ні в селі. Він поводився дедалі гірше, і батько спробував утихомирити його. «Я не збираюся ні від кого вислухувати повчань», — сказав син. «Від мене вислухуватимеш, поки я живий», — відповів батько. «Мовчіть, а то й ви дістанете», — сказав син і підвівся. «Якщо ти й на мене підіймеш руку, то не матимеш добра довіку», — сказав батько й також підвівся. «Ви так гадаєте?» — мовив син, кинувся на батька і звалив його додолу. Батько не опирався. Він склав руки на грудях і здався на синову волю.

Син ударив його, схопив попід пахви й потяг до дверей. «Я хочу в хаті мати спокій!» — крикнув він. Але біля дверей батько ледь підвівся. «Тягни тільки до порога! — сказав він. — Доти я дотяг свого батька». Син не послухався й перетяг батька за голову через поріг. «Тільки до порога, чуєш!» — гримнув батько, схопився на ноги, звалив сина додолу й надухопелив, як хлопчиська.

— Так йому й треба, — погодилися всі.

— Ото не здіймай руки на батька! — неначе додав хтось, а, може, Арне тільки причулося це.

— А тепер я вам щось розповім, — сказав він і підвівся з місця, блідий, як мрець.

Він ще не знав, що казатиме, слова кружляли в голові, немов сніжинки в завірюху.

«Ет, що буде, те й буде», — подумав він і почав:

— Одного разу троль зустрів хлопця, що йшов дорогою і плакав. «Кого ти дужче боїшся — себе чи людей?» — спитав троль. А хлопець плакав тому, що вночі йому приснилося, ніби він убив свого лихого батька. Тому він відповів: «Я найдужче боюся себе самого». — «Ну, то заспокойся й не плач, — сказав йому троль. — Віднині ти змагатимешся з іншими, а не з собою». І пішов своєю дорогою. Невдовзі хлопець зустрів чоловіка, що почав глузувати з нього. І хлопець у відповідь також узяв його на глузи. Потім він зустрів другого чоловіка, що вдарив його. І хлопець, обороняючись, теж ударив напасника. Далі він зустрів третього чоловіка, що хотів його вбити, і хлопець убив того чоловіка. Всі люди гудили хлопця, і він також почав гудити всіх людей. Вони закривали перед ним свої хати й комори, тому хлопцеві доводилося все красти, навіть спати крадькома.

Йому не давали робити добро, тому він чинив тільки зло. І люди в селі почали казати: «Треба спекатися цього хлопця, надто він поганий». І одного дня вони вкоротили йому віку. Та оскільки хлопець зовсім не знав, що чинив зло, то після смерті відразу попав перед очі господові. Там на короткій лаві сидів його батько, якого він не вбивав, а на довгій — усі ті люди, що спонукали хлопця чинити зло. «Якої лави ти боїшся?» — спитав господь. Хлопець показав на довгу лаву. «Сідай біля свого батька», — сказав господь, і хлопець підійшов до лави. Та батько раптом упав з великою раною від сокири на потилиці. Замість батька хлопець побачив на лаві себе. На його блідому, як смерть, обличчі малювалося глибоке каяття. Потім ще одного, засмученого й худого, і ще одного обідраного, з божевільними очима й моторошним усміхом. «Таке могло статися і з тобою», — сказав господь. «Справді?» — спитав хлопець і вхопився за полу господа бога. Нараз обидві лави зникли, хлопець стояв перед господом самий і всміхався. «Не забувай про це, коли прокинешся», — сказав господь, і хлопець відразу прокинувся. Тим хлопцем, якому все це приснилося, був я, а ви — ті люди, що штовхають його на зло. Я вже не боюся себе, а боюся вас. Не штовхайте мене на зло, бо я не певен, чи вхоплюся за полу господа бога.

Арне замовк і вибіг з хати. Чоловіки за столом мовчки перезирнулися.

Розділ сьомий

Минув день. Арне прокинувся в клуні на тому самому хуторі. Він уперше в житті впився,

йому стало погано, тому він пішов у клуню і проспав майже добу на сіні. Тепер він лежав, спершись на лікті, й розмовляв сам із собою.

— Все, що я роблю, — з боягузтва. З боягузтва я хлопцем не втік з дому. З боягузтва слухав батька більше, ніж матір. З боягузтва співав для нього гидотні пісні. І пастухом я став також з боягузтва, і книжки читав із боягузтва, хотів сховатися від самого себе. А коли виріс, то не захищав матір від батька, теж із боягузтва. І тієї ночі… ох, який же я боягуз! Я, мабуть, дочекався б, поки він її замучив би!.. Після того життя мені вдома стало нестерпне, але й податися в світ я не міг — так само з боягузтва. Я ледарював, узявся пасти худобу — знову ж таки з боягузтва. Я пообіцяв матері залишитися вдома, проте боягузливо зламав би свою обіцянку, якби не боявся піти між люди. А людей я боюся найбільше тому, що мені здається, ніби вони бачать, який я поганий. І тому, що я боюся людей, то й кажу про них погане, — яке боягузтво! І пісні я почав складати з боягузтва: боюся дати лад своїм власним справам, тому і пхаю носа в чужі. Оце тобі й пісняр!

Мені треба було б плакати гіркими сльозами, а я кажу собі: «Годі, годі!» — і втішаю себе. І пісні мої боягузливі, вони виходили б кращими, якби в них було більше мужності. Я боюся сильних думок, боюся всього сильного. Хоч би чого я доторкався, воно стане люттю, люттю і боягузтвом. Я розумніший, обдарованіший, освіченіший, ніж здаюся на вигляд, та боягузтво не дає мені виявити себе. Б-р-р! Я й горілку пив із боягузтва, хотів притупити біль в душі! Ох, який я мерзотник! Пив горілку, пив, хоч вона згубила мого батька, а я її однаково пив! Боягузтво моє безмежне, а найгірше те, що я можу сидіти отут і казати про все це собі самому.

Накласти на себе руки? Та де там! Надто я боягузливий. І вірю в бога… Так, я вірю в бога. Я хотів би наблизитись до нього, але на заваді стоїть боягузтво. На це треба великого зусилля, а воно лякає боягуза. А може, спробувати? Ану ж вийде! Господи всемогутній! Може, таки спробувати? Може б, я вилікувався, наскільки дозволила б моя драг-листість, бо в мені вже немає ні кісток, ні хрящів, самі лише драглі! Спробувати, га? Читати добрі, лагідні книжки, бо суворих я боюся… Чудові казки, саги і таке інше… І щонеділі читати проповіді, й щовечора молитися. І ревно працювати, щоб була нива для віри, бо на ледарстві нічого не посієш. То що, спробувати? Любий боже мого дитинства, допоможи мені, щоб моя спроба не була даремною!

Відчинилися двері, й до клуні вбігла мати. Обличчя в неї було біле, як смерть, хоч по ньому котився піт. Вона вже другий день шукала сина. Вона гукала Арне, проте не зупинялась послухати, чи не почує відповіді, просто вигукувала його ім’я і бігала по клуні, аж поки він не озвався згори, із сіна, де лежав. Тоді мати зойкнула, легко, мов хлопчак, вибралась нагору й кинулась до нього.

— Арне, Арне, ти тут! Хвалити бога, що я тебе знайшла. Я від учорашнього дня шукаю, цілу ніч ходила. Сердешний Арне, я бачила, що вони тебе скривдили. Я хотіла поговорити з тобою, розрадити тебе, та не зважилась підійти!.. Арне, я бачила, ти пив горілку! Гос-поди милосердний, не дай мені ще раз таке побачити!

Мати замовкла і довго не могла вимовити ані слова.

— Не доведи господи, синку, щоб і ти почав пити! Я бачила, що ти п’яний і сумний, та потім ти раптом десь дівся. Я відразу кинулась шукати тебе, оббігала всі кімнати й будівлі на подвір’ї, виходила на дорогу, заглядала під кожний кущ, а тебе ніде нема. Я обшукала всі мочарі й перепитала всіх людей, була й тут, а ти не озивався!.. Арне, Арне! Я ходила вздовж берега річки, але там начебто скрізь мілко.

І мати припала до нього.

— Зненацька мені сяйнуло: ти ж, мабуть, пішов додому! У мене мов камінь з душі спав. Я ніби на крилах домчала до нашого хутора, відімкнула двері, обшукала всі кімнати й аж тоді похопилася, що ключ був у мене й ти не міг зайти до хати. Ох, Арне! Я потім цілу ніч ходила по дорозі, а до кручі боялася навіть підступити. Сама не знаю, як я знов опинилась тут, мабуть, це господь напоумив мене ще раз прийти сюди.

Арне намагався заспокоїти її.

— Ти більше не будеш пити, Арне?

— Ні, можете бути певні.

— Вони, мабуть, тебе образили? Правда?

— Ні, я просто повівся як боягуз.

Останнє слово Арне вимовив з притиском.

— Як їм не соромно тебе кривдити! Що вони тобі зробили? Ти ніколи нічого не кажеш мені.— Мати знов заплакала.

— Ви мені також нічого не кажете мо, — лагідно мовив Арне.

— Це більше твоя вина, ніж моя, Арне. Я звикла мовчати ще відтоді, як був живий батько. Якби ти мені трохи допомагав… Боже, нас лише двоє на світі, і ми стільки натерпілися разом!

— Побачите, мамо, тепер буде інакше, — прошепотів син. — У неділю я прочитаю вам проповідь.

— Хай тебе бог поблагословить за це!

Хвилину вони помовчали, потім мати озвалася:

— Слухай, Арне!

— Що?

— Я повинна тобі щось сказати.

— Кажіть, мамо.

— Я маю на душі великий гріх. Я завинила перед тобою.

— Ви завинили?

Як? Його лагідна, неймовірно терпляча мати вважає себе грішною перед ним, що ніколи не був до неї по-справжньому добрим? Це так зворушило Арне, що він обняв матір, пригорнув до себе й заплакав.

— Так, я зробила погано, але інакше не могла.

— О, мені ви напевне ніколи не зробили нічого поганого.

— Зробила, але бог свідок — це тільки через те, що я тебе дуже люблю. Ти мені вибачиш, правда?

— Так, вибачу, мамо.

— Я тобі розповім про все іншим разом. Але ти вибачиш мені?

— Ну звичайно, мамо!

— Через це мені було так важко розмовляти з тобою. На душі в мене був гріх.

— О боже, не кажіть такого, мамо!

— Тепер я рада, що ми поговорили.

— Віднині ми часто будемо говорити, мамо!

— Так, будемо. І ти читатимеш мені проповіді?

— Читатиму.

— Бідолашний мій Арне, нехай господь благословить тебе!

— А тепер ходімо додому.

— Так, ходімо.

— Чого ви оглядаєтесь, мамо?

— Та пригадую, що в цій клуні лежав на сіні твій батько й плакав.

— Батько? — перепитав Арне й зблід.

— Бідолашний Нільс! Це було того дня, коли тебе хрестили… Чого ти оглядаєшся, Арне?

Розділ восьмий

Від того дня, коли Арне всім серцем запрагнув стати ближчим до матері, він почав інакше ставитися й до інших людей. Дедалі частіше він дивився на них лагідними материнськими очима. Проте часом йому було важко дотримуватися своєї обіцянки, бо мати не завжди розуміла те, що його найбільше хвилювало. Ось вірш, якого він склав тоді:

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті І в ліс пішов. Я сів на пень,

Дививсь на хмари пелехаті,

Та комарі і комашня Мене зігнали швидко з пня.

— Ходімо, синку, надвір, така гарна година, — сказала мати. Вона сиділа на ганку й мугикала пісню.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті Й на луг пішов, де від пісень Стомились вже співці крилаті.

Та дременув і звідти я,

Бо поряд грілася змія.

— Такої теплої днини можна ходити й босоніж, — сказала мати, скидаючи панчохи.

Був гарний теплий літній день,

Пішов я, щоб не скніти в хаті,

На річку. Тихо, ні телень.

Далеко недруги пихаті…

Та обсмалив на сонці носа,

Тікати й звідти довелося.

— Ще кілька днів, і сіно буде сухе, — сказала мати, перевертаючи покоси.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті

Й на дуба виліз — тут лишень

Забуду я турботи кляті.

Та влізла гусінь у рукав,

Злякався я і ледь не впав.

— Якщо корова сьогодні не зірветься, то вже тільна, — сказала мати, поглядаючи на скошену луку.

Був гарний теплий літній день,

Я вирвався з нудної хати

Й під водоспад, де темно й вдень,

Побіг, щоб мріяти й зітхати.

Мене ж забрала течія,

Й цю пісню склав уже не я.

— Ще три таких дні, і ми все звеземо додому, — сказала мати, стелячи мені ліжко.

І все-таки щоденне спілкування з матір’ю ставало для Арне дедалі більшою опорою.

Навіть коли вона якихось речей не розуміла, йому з того була користь, бо це спонукало його глибше обмірковувати їх. Мати була йому ще дорожча через те, що дечого не могла зрозуміти. Так, вона тепер стала йому безмежно дорога.

Малим Арне не любив казок. А тепер, ставши дорослим, він почав захоплюватися казками, народними баладами та героїчними піснями. Душу його сповнювала якась дивна туга. Він часто блукав самотою по околицях і знаходив дивовижну красу в тих місцях, повз які раніше проходив зовсім байдуже.

Коли Арне зі своїми однолітками ходив до пастора готуватися до конфірмації, вони часто гралися біля великого озера за пасторською садибою. Його прозвали Чорним озером, бо воно було глибоке й темне. Тепер Арне інколи згадував те озеро і якось надвечір пішов до нього.

Він сів під кущами біля самої пасторської садиби, що розташувалася на досить стрімкому узвишші, яке далі переходило у високу гору. Така сама гора здіймалася на другому березі, тому з обох боків на воду падали темні тіні й тільки серединою озера пролягала вузенька срібна стяжка світла. Всюди панував спокій. Заходило сонце, з протилежного берега долинало далеке дзеленчання дзвоника, і більше ніщо не порушувало тиші.

Арне спершу дивився тільки на озеро, бо сонце перед заходом забарвило воду у вогненний колір. Гори обабіч трохи відступали, утворюючи довгу вузьку долину, посеред якої блищало озеро. Але з відстані здавалося, ніби гори поволі сходились докупи, і озеро серед них мигтіло в долині, як у величезній гойдалці. З цього боку в долині лежали хутори. З димарів здіймався дим і танув у повітрі, на зелені луки спадав вечірній туман, біля причалів стояли човни, навантажені сіном. Арне бачив, як на подвір’ях поралися люди, але не чув жодного звука, надто було далеко. Він перевів погляд з хуторів на другий бік озера, де вздовж берега здіймався вгору тільки темний ліс. Через ліс і далі берегом бігла дорога, ніби її хтось провів пальцем. Далеко видно було смугу куряви, що здіймалась над нею. Арне простежив за дорогою очима аж до того місця, що було якраз навпроти нього. Там ліс кінчався, гори відступали трохи далі і теж починалися хутори. Будівлі там були вищі, ніж з цього боку, пофарбовані в червоний колір, з білими вікнами, що блищали в надвечірньому сонці. Сонце освітлювало всі пагорки, чітко видно було навіть дітей, що гралися коло хат. На піску біля води, такому білому, що він аж очі сліпив, бігало кілька хлопчаків з собаками. Раптом усе потьмяніло й ніби посмутнішало, будівлі стали темно-червоними, луки темно-зеленими, пісок на березі посірів, а діти на ньому обернулися в маленькі цятки. З-за гори піднявся туман і затулив сонце. Арне знов глянув на озеро, але тут нічого не змінилося. Його блискуча гладінь віддзеркалювала хвилясті береги, мовчазний ліс і будинки, що дивилися на воду своїми відчиненими дверима. З тих дверей часом вибігали діти, потім забігали назад. Казкові чарівні образи зринали перед очима в Арне, мов рибинки навколо принади, відпливали, поверталися, кружляли, проте не попадалися на гачок.

— Посидьмо тут, поки мати надійде. Пасто-рова дружина, мабуть, скоро її відпустить.

Арне здригнувся: хтось забалакав зовсім близько від нього.

— Аби мені ще побути тут бодай одну ніч, — почувся благальний голос, у якому бриніли сльози. Мабуть, він належав дуже молодій дівчині.

— Ну, не плач. Негарно плакати через те, що ти вертаєшся додому, до матері,— лагідно, розважливо сказав чоловічий голос.

— Я плачу не тому.

— А чому?

— Тому, що я більше не буду разом з Матильдою.

Так звали пасторову дочку, і Арне згадав, що з нею разом виховувалась якась дівчина з села.

— Не довіку ж тобі тут сидіти.

— Хоч би ще одну днину, тату! — Дівчина голосно захлипала.

— Найкраще буде, як ми тебе заберемо зараз. І так уже, мабуть, запізно.

— Запізно? Чому? Що це ви кажете?

— Ти селянського роду й повинна бути селянкою. Панянки нам не треба.

— Я й тут була б селянкою.

— Нічого ти не розумієш.

— Я весь час ношу селянський одяг.

— Річ не в одязі.

— Я вмію прясти і ткати, вмію варити їсти.

— І не в цім річ.

— Я розмовляю так, як ви і мама.

— І не в цім також.

— Ну, то я не знаю, в чім річ, — сказала дівчина й засміялася.

— Побачимо, що з тебе вийшло. Мене тільки турбує, що в тебе в голові надто багато всіляких думок.

— Думок та й думок! Ви мені в одно про це кажете. А які там у мене думки… — Вона знов заплакала.

— Ти як флюгер.

— Пастор мене так не називав.

— А я називаю.

— Флюгер! І придумали ж таке! Я не хочу бути флюгером!

— А чим ти хочеш бути?

— Чим? Отакої! Нічим.

— Ну, то будь нічим.

Дівчина засміялася. А за мить сказала, вже цілком поважно:

— І вам не соромно називати мене нічим?

— Господи, ти ж сама захотіла!

— Ні, я не хочу бути нічим.

— То будь усім.

Дівчина знов засміялася. Потім сказала сумним голосом:

— Пастор ніколи не глузував із мене.

— Зате забивав тобі памороки.

— Пастор? Ви ніколи не були до мене такі ласкаві, як він.

— І не треба.

— Кисле молоко ніколи не стане солодким.

— Зате з нього може вийти солодкий сир.

Дівчина зареготала.

— А ось і мати.

Вона знов споважніла.

— Я ще не бачила такої балакучої жінки, як пасторова дружина, — почувся різкий, хапливий голос. — Уставай, Борде, швидше готуй човна, а то ми до ночі не доберемось додому.

Пасторова дружина просила мене глядіти, щоб Елі не ходила з мокрими ногами. Наче вона сама не може глядітися! І щоб гуляла кожного ранку, бо в неї недокрів’я! Ох, скільки вона мені набалакала всього через те недокрів’я! Вставай, Борде, і готуй човна. Я ще маю ввечері вчинити тісто!

— Ще не привезли скрині,— сказав чоловік, не кваплячись уставати.

— І не привезуть. Вона залишиться до неділі. Чуєш, Елі, вставай! Бери свій клунок і ходи! Вставай уже, Борде! — Жінка рушила до берега, і Елі пішла за нею. — Та ходи ж, Борде, швидше! — почувся її голос уже знизу.

— Знайшла кочети? — спитав чоловік, сидячи далі.

— Знайшла, зараз закладу.

Арне почув, як жінка забивала їх черпаком.

— Ходи, Борде, не будемо ж ми тут ночувати!

— Я чекаю на скриню.

— Та кажу ж тобі, що вона залишиться до неділі.

— Он її везуть.

На дорозі заторохтів віз.

— Тю! Я ж просила, щоб вона постояла тут до неділі.

— А я сказав, що ми заберемо її тепер.

Жінка промовчала. Вона підійшла до воза

й почала переносити в човен клунки, кошики та інші речі. Нарешті підвівся Борд і забрав саму скриню.

За возом бігла дівчина в брилику, з розпущеними косами. То була пасторова дочка.

— Елі! Елі! — загукала вона ще здалеку.

— Матильдо! Матильдо! — почулось у відповідь, і Елі кинулася до дівчини.

Зустрівшись на пагорку, вони обнялися й заплакали. Потім Матильда нахилилася й щось підняла з трави. Виявилося, що то невеличка клітка.

— Візьми Наріфаса, нехай він буде в тебе. Мама також хоче, щоб ти взяла його… Він буде в тебе… і тоді ти згадуватимеш про мене… і частіше… частіше… припливатимеш сюди! — Вони знов обидві заплакали.

— Елі, годі тобі вже стояти там, ходи! — гукали батьки з човна.

— Я також хочу поїхати з тобою, — сказала Матильда. — І переночувати в тебе!

— Добре, добре!

І дівчата, обнявшись, побігли до містка. За якусь хвилину Арне побачив, як човен відчалив від берега. Елі з кліткою стояла на кормі й махала товаришці рукою, а Матильда сиділа на пристані й плакала.

Вона не рушила з місця, поки човен був на воді. Вже мовилося, що плисти до червоних будівель було недалеко. Арне також сидів за кущами і, як і Матильда, дивився на тих, що відпливали. Скоро човен опинився в тіні, і Арне почекав, поки він пристане до берега. Потім він побачив їхнє віддзеркалення у воді. Вони наблизились до будинку, найбільшого і найкращого з усіх. Перша зайшла мати, тоді батько зі скринею, а наостанці дочка. Він їх розрізняв за зростом. За якийсь час дочка знову вийшла й сіла перед порогом. Мабуть, хотіла ще раз подивитися на другий берег, поки не зайшло сонце. Але пасторова дочка вже пішла, тільки Арне ще сидів і бачив віддзеркалення Елі у воді.

«Може, й вона мене бачить?» — подумав хлопець.

Він підвівся й рушив додому. Сонце вже заходило, але небо було ясне й блакитне, як часто літніми вечорами. З озера і з лук підіймався туман, огортаючи гори обабіч. Проте до вершин іще не досягав, і вони гордо дивились одна на одну. Арне піднявся схилом вище. Звідти озеро здавалося темнішим, глибшим і наче густішим, а долина ніби стала коротшою і ближче присунулась до води. Відстань до гір поменшала, і тепер вони скидалися на купу окремих каменів, бо сонце вирізнило кожен із них. Небо також опустилось нижче, і все навколо зробилося близьким та знайомим.

Розділ дев’ятий

Думки Арне почали кружляти навколо кохання та жінок. Ніби в чарівному дзеркалі, поставали перед ним картини кохання із саг та давніх балад, як образ тієї дівчини, що відбився у водяному плесі. Арне пильно вдивлявся в ті картини, а після надвечір’я біля озера сам захотів скласти пісню про кохання, бо ця тема зненацька стала йому якась ближча. Думки його полинули далеко й повернулися з піснею, якої він ніколи не чув. її ніби хтось склав для нього.

Веневіль наче летить, а не йде —

Милий там жде.

Жде і співає, гінкий, як з води:

«Швидше, кохана, ходи!»

І птахи підспівують на всі лади:

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Сплела віночок, блакитний, урочий.

«Як мої очі!»

Взяв він його, підкинув: «Спіймай!

Мила, прощай!»

І скоком, з веселою піснею — в гай.

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Сплела вона й другий — як руса коса!

«Хіба не краса?

За нього мене поцілуєш в уста?»

Він баритись не став:

Купальський вінок з поцілунком дістав.

Сплела вона й третій з лілей лугових:

«Любов моя в них.

Даю тобі руку з вінком я свою

І серце даю.

Чом очі відводиш на мову мою?»

Вплела всі квітки, що на лузі були

І не відцвіли.

Плела, і вінок той кропила сльоза.

Аби щось сказав!

Та мовчки, без слова, вінок він узяв.

Плела вже з найгірших, безбарвних квіток.

«Це весільний вінок!»

Вже пальці посиніли, але дарма.

«Надіну на нього вінок цей сама».

Аж гульк— його й сліду нема!

Давно вже минула та ніч на Купала,

Квітки всі опали,

І скоро хурделиця їх замете.

Вона ж все плете Та снить про те літо своє золоте.

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Душу Арне переповнював смуток, тому перші образи кохання, що зринали в його уяві, були такі похмурі. Туга за кимось, хто заволодів би його серцем, і шанолюбна мрія досягти чогось злилися в одне. На ту пору він знов вернувся до пісні «За пасмом гір високих», переробляв її, наспівував окремі рядки й думав: «Ця пісня додасть мені рішучості, я доти співатиму її, доки зважуся сам податись за гори». Проте, плекаючи такі думки, Арне не забував і про матір. Він заспокоював себе тим, що коли стане на ноги в чужих краях, то забере до себе матір і створить їй такі умови життя, про які вдома жодне з них не могло й мріяти. Але серед цих далекосяжних задумів зненацька в душу його закрадалося щось тихе, ніжне й невловиме. Воно зникало й верталося, на мить ставало майже видиме, тоді знов тікало. Арне сам не усвідомлював, яку велику владу здобули над його мрійливою душею ці нові, невідомі йому почуття.

У їхньому селі жив один веселий чоловік на ім’я Ейнар Осен. Двадцятирічним хлопцем він поламав ногу й відтоді ходив з палицею. Хоч би де він з’являвся, накульгуючи й спираючись на палицю, там відразу ставало весело. Осен був заможний чоловік, серед інших угідь йому належав великий ліщиновий гай, і коли восени випадав гарний день, у нього збирався цілий гурт веселих дівчат рвати горіхи. Опівдні їх добре пригощали, а ввечері влаштовували для них танці. Багатьом із тих дівчат він був хрещеним батьком, бо взагалі кумував у половини села. Всі діти звали його «хрещеним батьком», а за ними й молодь, і навіть старі.

Хрещений батько добре знав Арне й любив його за пісні. І ось тепер він запросив і його рвати горіхи. Арне почервонів і відмовився.

Сказав, що не звик бувати в дівочому товаристві.

— То треба звикати, — відповів хрещений батько.

Після цієї розмови Арне не одну ніч пролежав без сну. В ньому змагалися страх і цікавість. Та хоч там як, а в призначений день він прийшов рвати горіхи і виявився єдиним хлопцем серед гурту дівчат. Він не міг не визнати, що був розчарований. Дівчата виявились не такими, яких він оспівував у своїх піснях і з якими боявся зустрітись. Він зроду не бачив, щоб хтось зчиняв такий шарварок, як ці дівчата. А найдужче його вражало те, що вони сміялися з будь-якого приводу. Коли сміялося три дівчини, то ще п’ять підхоплювали їхній сміх тільки тому, що сміялося тих три. Всі вони поводились так, наче цілий вік жили разом, а проте серед них були такі, що того дня вперше зустрілися. Щоб досягти гілляку, вони підстрибували й хихотіли, коли досягали, а коли не досягали — також хихотіли. Вони змагалися за ключку, якою пригинали гілля, і сміялись, якщо їм щастило заволодіти тією ключкою, а як не щастило — теж сміялися. Хрещений батько шкутильгав за ними з палицею і, як міг, намагався їм дозолити. Ті, кому перепадало від нього, сміялися, що він їх піймав, а ті, кого він не піймав, також сміялися, що викрутились. І всі разом сміялися з Арне, що він такий поважний, а коли він не витримав і сам засміявся, вони почали реготати тому, що нарешті насмішили його.

Потім усі посідали на пагорку, хрещений батько посередині, а дівчата навколо нього. Звідти було видно далеко навкруги. Припікало сонце, проте дівчата не зважали на нього. Вони кидали одна в одну горіховим шамушин-ням, а горіхи віддавали хрещеному батькові. Він утихомирював їх, сварився на них палицею і вимагав, щоб кожна з них розповіла якусь цікаву історію. Та примусити дівчат щось розповісти було, мабуть, важче, ніж зупинити навантажений віз, що котиться згори. Тому старий почав розповідати сам. Багато дівчат не хотіли слухати, бо знали вже його історії, та потім притихли, заслухались, а далі незчулися, як і самі приєднались до розмови й почали розповідати те, що їм здавалося найцікавішим. Арне знов здивувався: ті самі дівчата, що тільки-но пустували й дуріли, тепер оповідали сумні історії. Здебільшого в них ішлося про кохання.

— Ти, Осо, знаєш цікаву історію, ще торік оповідала її,— звернувся хрещений батько до моторної кругловидої дівчини, що заплітала косу своїй меншій сестрі, яка поклала голову їй на коліна.

— Та її, певне, багато хто знає,— відказала дівчина.

— Нічого, розповідай.

— Ну добре, слухайте, — погодилась дівчина й почала розповідь, вплітаючи в неї пісню: — Один парубок пастухував улітку й любив приганяти худобу на берег широкої річки. Трохи вище по річці з його боку нависала над водою скеля, і коли він гукав із неї, то чути було на другий берег. А на тому березі пасла худобу дівчина, яку він добре бачив, але не міг добратися до неї через швидку течію.

Як звати тебе, пастушко з ріжком,

Що гониш отару свою бережком?

Парубок питав її так день у день, і нарешті дівчина відповіла йому:

На хвилях написане ймення моє,

Пливи й прочитаєш, як сміливість є.

Парубок нічого не зрозумів з її відповіді і поклав собі не думати більше про дівчину. Та виявилось, що забути її не так легко, бо хоч куди б він погнав череду, а врешті опинявся біля скелі. Це почало його непокоїти, і він знов гукнув їй:

Як зветься твій батько і де ти живеш,

До церкви ніколи чому не прийдеш?

Він уже думав, чи то, бува, не відьма.

Мій батько втонув, моя хата згоріла,

До церкви ніколи не мала я діла.

І знов парубок нічого не втямив. Удень він сидів на скелі, а вночі йому снилося, що дівчина танцює навколо нього і щоразу, коли він хоче схопити її, б’є його довгим коров’ячим хвостом. Скоро він зовсім позбувся сну, працював, як неживий, схуд і змарнів.

Як дівчина ти, то до мене озвися,

Як відьма ж, то навіть у сні не явися.

Ніхто парубкові не відповів, і він зрозумів, що то була таки відьма. Він кинув пасти худобу, але йому від того не полегшало, бо хоч де б він був, хоч би що робив, а все думав про вродливу відьму, що грала на ріжку.

Якось він рубав дрова й побачив, що через їхню садибу йде дівчина, дуже схожа на ту відьму. Підійшла вона ближче — аж ні, не така. Задумався парубок: що воно за притичина?

Коли це дівчина йде назад і знов здалеку скидається на ту відьму. Парубок побіг їй назустріч. Та коли вона підійшла ближче, то виявилась зовсім іншою.

Після цього хоч би куди пішов парубок — чи до церкви, чи на танці, чи ще на якусь забаву, — то скрізь зустрічав ту дівчину. І завжди віддалік вона була схожа на відьму з-за річки, а зблизька виявлялась зовсім інакшою. Одного разу парубок навіть спитав її, хто ж вона така — дівчина чи відьма? Та вона взяла його на глузи. «Ет, що буде, те й буде», — подумав парубок і одружився з нею.

Та відразу після весілля він розлюбив дружину. Коли її не було близько, він тужив за нею, а коли вона була поряд, тужив за тією іншою. Тому він погано ставився до дружини, а вона все терпіла й мовчала.

Якось він пішов на пасовисько по коні й опинився на скелі. Він сів і заспівав:

Ясною зорею ти сяєш мені

І вабиш мене, як купальські вогні.

Йому сподобалося сидіти на скелі, і він почав ходити над річку щоразу, як посвариться з дружиною. Дружина завжди плакала, коли він ішов.

І ось одного разу він побачив, що відьма сидить по той бік річки жива-живісінька і грає на ріжку!

О, знову ти є, світова моя зірко!

Пограй мені, серце, бо плачу я гірко.

І вона відповіла:

Від мрій уже час би тобі охолоти,

Вертайся додому, там повно роботи!

І він, зажурений, вернувся додому. Та скоро дружина знов йому набридла. Він подався в ліс і сів на скелі. Аж раптом чує, як хтось заспівав:

Дивись не за річку — я тут, біля тебе,

Ходімо зі мною, журитись не треба!

Він схопився, обернувсь і побачив, як щось зелене майнуло між кущами. Він побіг за ним. І почалася гонитва по всьому лісі. Жодна людина не може так швидко бігати, як відьма. Він раз по раз наздоганяв її, але не зміг спіймати. Та потім вона все-таки почала стомлюватися — це було помітно по сліду, — кроки її ставали менші й менші. Він уже бачив її близько й не мав сумніву, що це та сама відьма.

«Ну, тепер ти від мене не втечеш!» — подумав він і з розгону налетів на неї так, що вони обоє попадали. Й покотилися з гори. І довго котилися, поки нарешті зупинились. Тоді відьма засміялася, і йому здалося, наче гори заспівали. Він посадовив її собі на коліна. Яка ж гарна! От якби йому таку дружину!

— Хто ти, красуне? — спитав він, обняв дівчину й відчув, що в неї щоки палають.

— Господи, та я ж твоя дружина! — відповіла вона.

Дівчата довго сміялися й кепкували з пастуха. А хрещений батько спитав Арне, чи він добре слухав цю історію.

— А тепер я вам щось розповім, — сказала невеличка кругловида дівчина з маленьким носиком. — Був собі колись маленький хлопець, і хотів він посвататись до маленької дівчини. Вони були обоє дорослі, тільки дуже маленькі на зріст. Хлопець ніяк не міг набратися відваги й посвататись до неї. Він ішов із дівчиною з церкви, але все говорив про погоду. Він ходив на танці й танцював з нею, скільки було сили, а про сватання не міг завести мови.

«Треба навчитися грамоти й написати їй листа», — сказав сам до себе хлопець і взявся вчитись. Та він довго боявся, що пише надто погано, і аж через рік зважився написати їй листа. Треба було віддати листа так, щоб ніхто не бачив. Одного разу вони стояли вдвох біля церкви після відправи, і хлопець сказав: «У мене є для тебе лист». — «Та я ж не вмію читати», — відповіла дівчина.

Так хлопець піймав облизня зі своєю грамотою.

Він найнявся в найми до її батька й цілими днями крутився біля дівчини. Раз був мало не освідчився їй, уже й рота розтулив, але туди залетіла муха.

«Хоч би її не забрав у мене хтось іниіий!» — думав собі хлопець. Проте ніхто не сватався до дівчини, бо вона була дуже маленька.

Та врешті знайшовся ще один такий самий маленький. Наш хлопець відразу зметикував, чого той другий хоче, і коли вони з дівчиною вийшли на ганок, почав підглядати за ними в замкову шпарку. Той, що був на ганку з дівчиною, відразу посватався до неї. «Який я дурний, що не випередив його!» — подумав хлопець.

Той, що був з дівчиною, поцілував її в уста.

«Мабуть, цілуватись приємно», — подумав наш хлопець.

Той, що був з дівчиною, посадовив її собі на коліна.

«Ну й світ настав!» — вигукнув хлопець і заплакав.

Дівчина почула його плач і підійшла до дверей.

«Чого ти хочеш, причепо, що не даєш мені спокою?»

«Я… я тільки хочу бути дружком на твоєму весіллі».

«Ні, дружками будуть мої брати», — відповіла дівчина й захряснула двері.

Так хлопець і залишився ні з чим.

Дівчата довго сміялися з невдатного сватальника, перекидаючись шамушинням з горіхів.

Потім хрещений батько загадав розповісти щось Елі Беен. Що ж вона розповість? А те, що розповідала, коли він востаннє був у них і вона подарувала йому нові підтяжки. Елі так засміялася, що не могла й слова вимовити. Та нарешті почала розповідати:

— Якось ішли дорогою дівчина й хлопець. «Дивись, за нами летить дрізд», — сказала дівчина. «То він за мною летить», — сказав хлопець. «А може, за мною!» — заперечила дівчина. «Зараз перевіримо, — сказав хлопець. — Ти йди низом, а я піду горою, і зустрінемось отам вище». Так вони й зробили. «А правда, що він летів за мною?» — сказав хлопець, коли вони зустрілися. «Ні, за мною», — заперечила дівчина. «Може, їх було два». Вони пішли далі, проте за ними летів тільки один дрізд. Хлопець вважав, що дрізд летить по його боці, а дівчина — що по її. «А мені чхати на того бісового дрозда», — мовив хлопець. «Мені також», — відповіла дівчина. Тільки-но вони це сказали, як дрізд кудись зник. «Він був на твоєму боці», — сказав хлопець. «Ні, не кажи, я добре бачила, що на твоєму!.. Глянь, він знов летить!» — вигукнула дівчина. «Так, летить за мною!» — і собі вигукнув хлопець. Дівчина розгнівалась. «Хай мене дідько вхопить, якщо я піду з тобою далі!» — сказала вона і звернула на іншу дорогу. Тоді й дрізд залишив хлопця, і навколо стало так понуро, що він почав гукати дівчину. Вона озвалася. «Дрізд біля тебе?» — спитав хлопець. «Ні, немає, хіба він не біля тебе?» — «Ні, й тут немає. Ходи сюди, може, він повернеться!» Дівчина прийшла, вони взялися за руки й пішли далі. «Ців, ців, ців!» — почулося з того боку, де йшла дівчина. «Ців, ців, ців!» — почулося з того боку, де йшов хлопець. «Ців, ців, ців!» — почулося з усіх боків. Вони озирнулися й побачили повно дроздів. «От диво!» — сказала дівчина. «Хай бог благословить тебе!» — сказав хлопець і обняв дівчину.

Ця історія дуже сподобалася всім.

Потім хрещений батько попросив дівчат розповісти свої сни, а сам він мав потім визначити, чий сон найкращий.

Як, розповісти свій сон? Дівчата довго сміялися і перешіптувались. Та, врешті, почали згадувати, що кому снилося тієї ночі, і кожній здавалося, що кращого сну, ніж її, і бути не могло. Скінчилося тим, що всі захотіли розповісти свій сон, але не вголос! А комусь одному. І не хрещеному батькові! Арне сидів осторонь на пагорбі, і дівчата надумали розповідати свої сни йому.

Арне влаштувався під ліщиновим кущем, і до нього підійшла дівчина, що мала розповідати перша. Вона трохи подумала й почала:

— Мені снилося, що я стояла біля великого озера. Аж бачу — по воді йде чоловік, а хто він, я не скажу. Він сів на латаття й заспівав.

Я й собі стала на листок латаття, що погойдувався на воді. Я хотіла доплисти на ньому до того чоловіка. Та тільки-но я стала на листок, як він почав тонути разом зі мною. Я дуже злякалася. Тоді той чоловік підплив до мене на квітці латаття, витяг мене до себе, і ми попливли разом озером. Правда, гарний сон?

Після неї підійшла невеличка дівчина, що розповідала про малого хлопця, який боявся посвататись.

— Мені снилося, що я спіймала пташку. Я страшенно зраділа і принесла її додому. Та дома злякалася, що тато й мама загадають мені випустити пташку. Тому я подалася з нею на горище. А там був кіт і міг з’їсти пташку. І я пішла з пташкою до клуні. Коли ж там у стінах були такі великі щілини, що пташка могла втекти. Я знов вийшла надвір і там побачила когось, а кого саме, не скажу. Він грався з величезним собакою. «Дай я краще пограюся з твоєю пташкою», — сказав він і рушив до мене. Я почала тікати, а він із собакою погнався за мною. Я тікала від них по всьому подвір’ї, аж поки мати відчинила двері і впустила мене до хати. Вона замкнула двері, а той хлопець лишився надворі. Він заглянув у вікно й засміявся. «Дивися, ось твоя пташка!»— сказав він. І справді, пташка була в нього. Ну як, гарний сон?

Потім настала черга тієї дівчини, що розповідала про дроздів. Дівчата звали її Елі. Це була та Елі, що її Арне бачив того вечора на березі, а потім у човні. Вона була така сама, але й трохи інша — доросліша, вродлива, струнка й тендітна. Вона довго сміялася, поки нарешті зібралась на силі й почала:

— Я дуже раділа, що піду сьогодні рвати горіхи, то мені й приснилося цієї ночі, ніби я сиджу тут на пагорбі. Сяяло сонце, і в мене була повна пелена горіхів. Коли це прибігла білка й поїла всі горіхи. Правда, гарний сон?

Арне розповідали ще багато снів. І ось він мав визначити, котрий із них найкращий. Йому дали час подумати: хрещений батько повів дівчат додому, а сам Арне повинен був прийти туди згодом. Дівчата підстрибом збігли з пагорба, а далі рядком пішли співаючи до садиби хрещеного батька.

Арне сидів і слухав їхній спів. Сонце освітлювало мальовничий гурт дівчат, їхні білі рукави аж сяяли в його промінні. Декотрі дівчата йшли, обнявши одна одну за стан, а декотрі пританцьовували по луці, і хрещений батько ганявся за ними з палицею, щоб не толочили трави. Арне забув про сни й перестав дивитись на дівчат. Думки його полинули в долину, мов тонкі пасма сонячного проміння, а він сидів на горбі і снував їх далі. Він і незчувся, як його немов густим плетивом огорнув смуток. Ще ніколи йому так не хотілося поїхати у світ. Він твердо поклав собі, що відразу ж, як повернеться додому, поговорить із матір’ю. Хай буде, що буде!

Думки його стали чіткіші і вилились у пісню «За пасмом гір високих». Ніколи ще так швидко не спадали йому на думку потрібні слова й ніколи вони так легко не низались у рядки, пасуючи одні до одних, ніби дівчата, що сидять кружка на пагорбі. Арне мав із собою аркушик паперу. Він поклав його на коліно й записав пісню. Дописавши, Арне підвівся й відчув велику полегкість. Йому не хотілось нікого бачити, тому він подався лісом додому, хоч знав, що йти доведеться цілу ніч. Спинившись нарешті відпочити, Арне хотів витягти з кишені пісню, щоб проспівати її дорогою, проте виявилось, що він забув її там, де писав.

…Одна з дівчат пішла на пагорб покликати Арне, та його вже там не було, вона знайшла тільки пісню.

Розділ десятий

Поговорити з матір’ю виявилося не так легко. Тільки-но Арне завів мову про Крістіана й про те, що той чомусь не написав йому жодного листа, як мати вийшла з хати, а потім цілий день очі в неї були червоні від сліз. І ще з одного Арне помітив, як мати боїться, щоб він не подався у світ: вона знов почала готувати йому дуже смачні страви.

Якось Арне вибрався в ліс по дрова. Дорога вела через гущавину. Саме туди, де він мав рубати дерево, восени люди з поблизьких хуторів ходили по брусниці. Арне відклав сокиру, скинув куртку і вже хотів братись до роботи, коли надійшли дві дівчини з кошиками. Він уникав дівчат, тому й тепер швидко сховався в кущах.

— Елі, Елі, дивись, скільки тут брусниць!

— Бачу!

— Не будемо йти далі, тут можна нарвати повні кошики!

— Мені вчулося, наче щось зашурхотіло в кущах.

— Ой, де?

Дівчата притулились одна до одної і довго стояли, затамувавши подих.

— Начебто нічого не чути. Давай рвати.

— Давай.

І вони заходилися рвати брусниці.

— Добре, що ти сьогодні прийшла до нас, Елі. В тебе нема ніяких новин?

— Я була в хрещеного батька.

— Так, ти вже мені казала про це. А про того ти нічого не скажеш?

— А, про того…

— Ну кажи, це правда? Кажи!

— Він знов приходив до нас.

— Так?

— Приходив. Тато й мама вдали, немовби нічого не знають, а я побігла на горище й сховалася.

— Ну кажи, швидше! Він пішов за тобою?

— Мабуть, тато сказав, де я, він завжди зробить щось не так.

— І він тоді пішов за тобою? Сідай тут біля мене, сідай! Ну, знайшов він тебе, і що?

— Знайшов, але не вельми розбалакувався, був дуже несміливий.

— Розповідай геть усе, чуєш? Кожне слово!

— «Ти боїшся мене?»— спитав він. А я відповіла: «Чого мені боятися?»— «Ти знаєш, чого я прийшов?»— спитав він далі й сів біля мене на скриню.

— Сів біля тебе?

— А тоді обняв мене за стан.

— Що ти кажеш! Обняв?

— Я хотіла випручатись, та він не пускав мене. «Люба Елі», — сказав він. — Дівчина засміялась, а за нею і її товаришка.

— Ну, а далі?

— «Чи ти хочеш стати моєю дружиною?» Ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха!

Дівчата зареготали хором:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Нарешті вони пересміялися, й надовго запала тиша. Потім перша з них ледь чутно спитала:

— Слухай, а тобі не було неприємно, коли він обняв тебе?

Друга або не відповіла, або сказала щось дуже тихо. А може, тільки всміхнулась у відповідь. За хвилину перша знов спитала:

— А батько й мати щось потім тобі казали?

— Батько придивлявся до мене, проте я відверталась, бо він усміхався.

— А мати?

— Мати нічого не казала, але була до мене трохи ласкавіша, ніж завжди.

— Ти ж, мабуть, йому відмовила?

— Відмовила.

Знов надовго запала тиша.

— Слухай…

— Що?

— Як ти гадаєш, зі мною теж може таке статися?

— Звичайно, може.

— Що ти кажеш! Ох, Елі… А як він мене обійме?

Вона затулила обличчя руками.

Знов почувся шепіт.

Невдовзі дівчата пішли, не помітивши ні Арне, ні його сокири й куртки, і він був радий цьому.

Через кілька днів Арне віддав шмат поля в оренду Кнутові Опланцю.

— Щоб ти більше не був самітний, — сказав він йому.

Сам Арне також багато працював. Він давно навчився теслювати, бо на хуторі треба було

багато що полагодити й добудувати. Тепер він хотів удосконалити своє вміння, бо вважав, що ніколи не завадить знати якесь ремесло. А крім того, йому кортіло бути між людьми. Поступово він так змінився, що починав нудитись, коли був сам. Вийшло так, що тієї зими він якийсь час теслярував у пастора й часто бачив обох дівчат. Коли вони траплялись йому на очі, він міркував, хто міг свататись до Елі Беен.

Якось йому довелось везти дівчат кататися, і хоч він мав добрий слух, а не міг почути, про що вони балакали. Часом Матильда зверталася до нього, тоді Елі починала сміятися й затуляла обличчя руками. Раз Матильда спитала, чи правда, що він уміє складати вірші.

— Ні, неправда, — швидко відповів Арне.

Дівчата засміялися й почали перешіптуватись. Відтоді Арне сердився на них і вдавав, що не бачить їх.

Якось Арне сидів у челядні, де танцювала молодь. Матильда й Елі також прийшли поглянути на танці. Вони стали в кутку й про щось сперечалися. Елі відмовлялась, а Матильда наполягала на чомусь і врешті перемогла. Дівчата підійшли до Арне, вклонились і спитали, чи він уміє танцювати. Він відповів, що не вміє. Дівчата засміялись і втекли. «їм аби реготати», — подумав Арне і посмутнів.

Та в пастора був названий син десь років одинадцяти, якого Арне любив, і той хлопець почав учити його танцювати, коли ніхто не бачив.

В Елі також був менший брат такого самого віку, як названий син пастора, і вони товаришували. Арне майстрував їм санки, лижі та сильця на зайців і часто балакав з ними про їхніх сестер, а надто про Елі. Якось брат Елі сказав Арне, що йому радять підстригтися.

— Хто радить?

— Елі, але я не повинен був казати, чия це порада, — відповів хлопчик.

Через кілька днів Арне звелів хлопчикові сказати Елі, щоб вона менше сміялася. Хлопчик повернувся і сказав йому, що Арне радять трохи більше сміятися.

Одного дня брат Елі попросив Арне дати йому якийсь вірш. Арне дав і забув про нього. А за якийсь час хлопчик, щоб потішити Арне, сказав, що дівчатам дуже сподобався той вірш.

— Хіба вони його бачили?

— Бачили, я ж для них просив його.

Арне попросив хлопців принести щось із того,

що написали їхні сестри. Хлопці принесли. Арне відразу виправив помилки теслярським олівцем і звелів їм покласти папірець на видноті. Потім знайшов той папірець у кишені своєї куртки. Внизу стояло: «Виправив зарозумілий хвалько».

Другого дня Арне скінчив роботу в пастора й повернувся додому.

Тієї зими Арне був дуже ласкавий до матері. Таким вона його ще й не бачила від тих смутних днів, коли помер Нільс. Він читав їй проповіді, проводив її до церкви і всіляко догоджав їй. Та вона добре розуміла: все це він робив для того, щоб вона пустила його в світ, коли настане весна.

Одного дня з хутора Беен прийшов наймит спитати, чи Арне не взявся б зробити в них якусь теслярську роботу. Арне так розгубився, що погодився, навіть не подумавши. Коли наймит пішов, мати вигукнула:

— Диво дивне! З хутора Беен!

— А що тут дивного? — спитав Арне, не дивлячись, проте, на матір.

— З хутора Беен! — ще раз вигукнула мати.

— А хіба він не такий, як інші хутори? — Арне на мить підвів очі.

— З хутора Беен від Біргіт Беен! Таж Борд скалічив твого батька, і саме через Біргіт Беен!

— Що ви кажете? То це був Борд Беен? — здивувався хлопець.

Син з матір’ю стояли й дивились одне на одного. Перед ними промайнуло все їхнє життя, і на мить вони немов побачили чорну нитку, що раз по раз упліталася в нього. Потім вони почали згадувати дні величі Нільса Кравця, коли стара Елі Беен сватала за нього свою дочку Біргіт і він їй відмовив, перебрали в пам’яті всі події до того вечора, коли Нільс зламав хребет, і дійшли висновку, що Борд найменше винний у цьому. А проте це він скалічив батька. Не хтось інший, а саме він.

«Невже я й досі не перехворів цією хворобою?» — здивувався Арне і надумав негайно йти на хутір Беен.

Коли Арне, переходячи з пилкою на плечі замерзле озеро, побачив перед собою садибу Беенів, вона йому дуже сподобалась. Хата була ніби нова. Він трохи змерз, і, може, тому все здавалося йому тут таким затишним. Він не пішов просто до хати, а вибрав шлях повз господарські будівлі. Біля стайні стояли в снігу кілька кошлатих кіз і об’їдали кору з ялинових гілок, подвір’ям гасав собака й гавкав так, наче побачив самого чорта, та коли Арне зупинився, собака замахав хвостом і дав себе погладити. В дальшому кінці хати часто відчинялися двері до кухні, й Арне щоразу поглядав туди, але то або виходила доярка з дерев’яними цеберками, або куховарка кидала козам лушпиння. В клуні шпарко гупали ціпи, ліворуч біля дровітні хлопець рубав дрова, а позад нього здіймалися стоси полін. Арне скинув з плеча пилку й зайшов до кухні. Долівка в ній була посилана білим піском і встелена дрібно нарізаними гілками ялівцю. На стінах висіли блискучі мідяні казани, а на полицях стояв череп’яний посуд. У кухні готували обід. Арне сказав, що хоче поговорити з Бордом.

— Заходь до кімнати! — сказала йому якась дівчина, показуючи на двері.

На дверях була не клямка, а мідяна дужка. Кімната була світла і вся розмальована. На стелі красувалися троянди, шафи були червоні, а на них чорною фарбою виведено прізвище власника. Лава також була червона, з синіми смугами по краях.

Біля груби сидів широкоплечий чоловік із лагідним обличчям та довгим русявим чубом і набивав обручі на діжку. Біля довгого столу сиділа ставна жінка в хустці і в сукні, що тісно облягала її стан. Вона перебирала зерно, ділячи його на дві купки.

— Добрий день і боже вам поможи! — привітався Арне.

Обоє підвели на нього очі. Чоловік усміхнувся й спитав, хто він такий.

— Я маю у вас теслярувати.

Чоловік усміхнувся ще веселіше і, схиляючись над діжкою, сказав:

— То ти Арне з Круглика.

— Арне з Круглика? — перепитала жінка й пильно глянула на нього.

Чоловік теж на мить підвів очі й знов усміхнувся.

— Син Нільса Кравця, — сказав він, беручись до обручів.

За хвилю жінка підвелася, підійшла до полиці, повернулась назад до столу, тоді підійшла до шафи, знов повернулася, почала шукати щось у шухляді столу і спитала, не підводячи голови:

— Він працюватиме в нас?

— Еге ж, працюватиме, — відповів чоловік, так само не підводячи голови. — Ми, здається, не запросили тебе й сісти, — звернувся він до Арне.

Хлопець сів на лаву. Жінка вийшла з кімнати, а чоловік далі вовтузився з обручами. Арне спитав, чи йому теж братися до роботи.

— Спершу пообідаємо, — відповів чоловік.

Жінка не повернулась до кімнати, зате двері

з кухні відчинилися й зайшла Елі. Спершу вона вдала, що не бачить Арне, та коли він підвівся й ступив крок їй назустріч, зупинилася, повернула голову і, дивлячись кудись повз нього, подала йому руку. Вони перемовилися кількома словами. Батько працював далі.

Елі була струнка й гнучка, з двома довгими косами, вбрана в сукню з вузькими рукавами. Руки в неї були маленькі, з круглими зап’ястками.

Елі почала накривати на стіл. Челядь обідала в іншій кімнаті, проте Арне посадовили до столу тут, з господарями. Таке в них рідко бувало, звичайно і господарі, й челядь їли разом у великій, світлій кухні.

— А мати де? — спитав батько.

— На горищі, розвішує вовну.

— Ти її гукала?

— Так, але вона сказала, що не хоче їсти.

Якийсь час усі їли мовчки.

— На горищі ж холодно.

— Мати не захотіла, щоб я затопила.

Після обіду Арне взявся до роботи, а ввечері

його знов запросили до кімнати. Господиня також була там. Жінки шили, господар щось майстрував, Арне допомагав йому. В кімнаті стояла мовчанка, бо Елі, яка звичайно заводила розмову, тепер також мовчала. Арне подумав про те, що й у них удома часто панує така мовчанка, і вжахнувся. Аж тепер він відчув, як важко її терпіти. Нарешті Елі голосно відітхнула й засміялася, ніби довго стримувалась, а тепер дала собі волю. Батько теж засміявся, а за ним і Арне, бо і йому стало смішно. Після цього почалась розмова, яку, зрештою, вели він з Елі, батько лише часом докидав якесь слово. Розповідаючи щось, Арне зненацька підвів очі й зустрівся з поглядом Біргіт. Вона опустила шитво на коліна й пильно дивилася на нього. Біргіт відразу вхопилася за роботу, та, тільки-но він повів далі, знов почала дивитись на нього.

Настав час лягати спати, і всі розійшлися. Арне хотів запам’ятати, що йому присниться першої ночі на новому місці, проте його сон не мав ніякого глузду. Протягом дня Арне майже не розмовляв з господарем, а вночі тільки він йому й снився. А наостанці приснилося, що Борд грав у карти з Нільсом Кравцем. Нільс був чимось ображений і дуже блідий, а Борд усміхався і все вигравав.

Так Арне прожив на хуторі кілька днів і переконався, що тут дуже мало говорять, а багато працюють. Мовчали не тільки господарі, а й челядь, орендарі, навіть жінки. В садибі був старий собака, який завжди зчиняв гавкіт, коли приходив хтось чужий. І зразу ж хтось із челяді гримав на собаку. Той гарчав і ховався в буду.

Вдома в Арне на хаті був великий флюгер, що крутився від вітру. Тут також був флюгер, ще більший, та Арне помітив, що він не крутиться. Коли надворі було дуже вітряно, флюгер смикавсь, наче хотів звільнитися від чогось. Арне нарешті не витримав і поліз на дах, щоб пустити флюгер. Виявилося, що він не примерз, як думав Арне, а хтось уставив кілочок, щоб флюгер не крутився. Арне витяг кілочок, кинув додолу і влучив у Борда, що саме йшов подвір’ям. Той звів очі вгору.

— Що ти там робиш?

— Пускаю флюгер.

— Не треба, він рипить, коли крутиться.

Арне сидів на гребені даху.

— Хай краще хоч рипить, аніж зовсім мовчати.

Борд глянув на Арне, а хлопець згори на нього. Тоді Борд усміхнувся.

— А по-моєму, тому, хто не вміє говорити й тільки рипить, краще взагалі мовчати.

Часто буває, що якесь слово надовго залишається в пам’яті, надто ж коли воно сказане останнім. Бордові слова бриніли Арне у вухах, коли він, закоцюблий, злазив з даху, згадував він їх і ввечері, як зайшов до кімнати. Там була сама Елі — стояла в присмерку біля вікна й дивилася на кригу, що блищала проти місяця.

Арне підійшов до другого вікна й також глянув на замерзле озеро. В хаті було тепло й затишно, а надворі холодно. Долиною гуляв гострий вітер і так розгойдував дерева, що тіні, які вони кидали на освітлений сніг, були наче живі. У пасторській садибі за озером блимало світло, спалахувало, пригасало, міняло обриси й колір, як звичайно здається, коли довго дивишся на нього. Далі здіймалася гора — її підніжжя тонуло в таємничій темряві, а засніжені вершини осявав місяць. Небо було всіяне зірками, з одного боку мерехтіло північне сяйво, але не поширювалося далі. Навпроти вікна на березі стояло двоє дерев, і їхні тіні ніби скрадалися одна до одної. Осторонь самотою ріс ясен, чітко вимальовуючись на білому снігу.

Скрізь було тихо, лише час від часу долинав якийсь протяглий, хрипкуватий звук.

— Що це? — спитав Арне.

— Флюгер, — відповіла Елі, тоді додала ледь чутно, ніби сама до себе — Видно, його знов пустили.

Арне почував себе так, як той хлопець, що ніяк не міг освідчитися дівчині. Нарешті він мовив:

— Пам’ятаєш ту казку про дроздів, що співали хлопцеві й дівчині?

— Пам’ятаю.

— Ну певне, ти ж сама її розповідала… Гарна казка.

Елі озвалася лагідним, ніжним голосом, якого Арне в неї ще ніколи не чув.

— Коли залягає тиша, мені часто здається, ніби десь хтось співає.

— Це співає те добре, що є в нас.

Елі глянула на нього, ніби в тій відповіді був якийсь глибший зміст, і обоє замовкли.

За якийсь час вона спитала, пишучи щось пальцем на шибці:

— Ти вже* склав якусь нову пісню?

Арне почервонів, але вона цього не бачила. Тому знов спитала:

— Як ті пісні в тебе виходять?

— Ти дуже хочеш знати?

— Дуже!

— Я схоплюю ті думки, що їх інші люди пропускають, — загадково відповів він.

Елі довго мовчала, міркуючи, які думки вона пропустила й чи з них можна скласти пісню.

— Дивно, — нарешті мовила вона й знов почала писати щось пальцем на шибці.

— Я склав пісню, коли вперше тебе побачив.

— Де?

— Там, біля пасторської садиби, того вечора, як ти виїздила звідти. Я бачив тебе на озері.

Вона засміялася, потім помовчала.

— Проспівай мені її!

Арне досі нікому не співав своїх пісень, а тепер заспівав:

Веневіль наче летить, а не йде —

Милий там жде…

Елі уважно слухала, а коли він скінчив, довго мовчала. Нарешті сказала:

— Ох, як мені шкода тієї дівчини!

— Мені здається, ніби це не я її склав, — мовив Арне.

Йому тепер було соромно, що він проспівав їй пісню. Він сам не розумів, чого раптом вихопився з нею. Він стояв, ніби ще вслухався в слова пісні.

— Невже зі мною таке станеться? — сказала Елі.

— Ні, ні, я тоді думав про себе.

— А хіба з тобою таке буде?

— Не знаю, мені тоді так здавалося… а тепер уже не здається. Тоді мені було тяжко на серці.

— Дивно, — мовила Елі й знов заходилася щось писати на шибці.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати обідати, він підступив до вікна. Надворі було холодно й похмуро, а в хаті тепло й затишно. А на шибці чітко вирізнялись написи: «Арне, Арне». І знов «Арне». Це було те саме вікно, біля якого вчора ввечері стояла Елі.

Та другого дня Елі не спустилася вниз зі своєї кімнати. Вона вже й раніше не дуже добре себе почувала, сама казала це, та й видно було.

Розділ одинадцятий

Одного дня Арне зайшов до кімнати й розповів Елі про те, що сам тільки-но почув на подвір’ї: пасторова дочка Матильда поїхала до міста. Сама вона думає, що на кілька днів, але батьки вирішили, що вона пробуде там рік або й два. Елі, яка досі нічого про це не знала, впала непритомна.

Арне ніколи ще не бачив, як люди непритомніють, тому перелякався й кинувся гукати дівчат. Дівчата покликали батьків, і ті негайно прибігли до дочки. Вся челядь переполохалася, собака гавкав, аж виляски йшли. Коли згодом Арне зайшов до кімнати, мати вже стояла навколішки біля ліжка, а батько підтримував голову хворої. Одна служниця побігла по воду, друга — по ліки, третя попускала сорочку навколо шиї.

— Хай тебе бог простить! — мовила мати. — Треба було сказати їй. Це ти так захотів, Борде, хай тебе господь простить!

Борд мовчав.

— Я казала, що не треба від неї нічого приховувати, але по-моєму ніколи не буває. Ох, боже, боже! Ти завжди був недобрий до неї, Борде. Не знаєш, як їй тяжко. Не знаєш, як то когось любити!

Борд і далі мовчав.

— Вона не така, як інші. Хтось і тяжче горе витримує, а вона, бідолашна, така тендітна. І ця звістка звалилась на неї, як сніг на голову. Та ще й тепер, коли вона й так нездорова. Прокинься, доню, ми тебе не будемо більше кривдити! Прокинься, Елі, не завдавай нам такого жалю!

Врешті Борд не витримав:

— Ти або мовчиш, як німа, або говориш понад міру!

Він глянув на Арне, наче хотів, щоб хлопець вийшов і не слухав цієї розмови. Та що дівчата не виходили, то й Арне залишився, тільки відступив до вікна.

Нарешті хвора трохи отямилась, повела очима навколо і впізнала, хто був біля неї. Але тієї ж миті згадала, що сталося. Вона вигукнула: «Матильдо!» — й заплакала так гірко, що тяжко було слухати. Мати намагалася заспокоїти її, а батько став так, щоб дочка його не бачила. Та хвора замахала на них руками.

— Ідіть геть! — крикнула вона. — Я вас більше не люблю, ідіть геть!

— О господи, ти не любиш своїх батьків? — вигукнула мати.

— Не люблю, бо ви жорстокі, відняли в мене єдине, що давало мені радість!

— Елі, Елі, не кажи такого, — лагідно мовила мати.

— Казатиму! — крикнула дочка. — Тепер усе скажу! Ви хочете одружити мене з тим хлопцем, а він мені огидний, я не хочу йти за нього. Ви мене тут замкнули, і я радію тільки тоді, як вириваюся з дому! І ви забрали від мене Матильду, єдину людину в світі, яку я люблю і за якою тужу! Боже, що зі мною станеться, як Матильди тут не буде… Надто ж тепер, коли в мене стільки такого, що треба порадитись, поговорити з кимось, а нема з ким!

— Та ти ж останнім часом рідко бувала в неї,— не втримався батько.

— То й що? Зате вона завжди була там, на другому боці,— відповіла хвора й заплакала, як мала дитина.

Арне зроду не чув, щоб хтось так жалібно плакав.

— Ти ж не могла її звідси бачити, — сказав Борд.

— Але я бачила її будинок, — відповіла Елі.

А мати гірко додала:

— Ти цього не розумієш.

Борд більше нічого не сказав.

— Тепер я ніколи не підійду до вікна! — знов почала Елі.— Я дивилась туди щоранку, тільки-но вставши з постелі, а ввечері сиділа біля вікна при місяці. Я завжди підходила до вікна, коли не мала з ким поговорити. Матильдо, Матильдо!

Елі заворушилась на ліжку й захлипала. Борд сидів збоку на ослінчику й сумно дивився на неї.

Батьки, мабуть, сподівалися, що на цьому скінчиться, та вийшло інакше. Під вечір вони зрозуміли, що це не просто хвилинний струс, а довга хвороба, яка давно вже підступала до дівчини. Покликали Арне, щоб він допоміг перенести хвору до її кімнати. Елі була непритомна. Вона лежала непорушно, бліда, як смерть. Мати сіла біля неї, а батько трохи постояв у ногах ліжка й вернувся до своєї роботи. Арне також узявся до діла. Того вечора, лягаючи спати, він помолився за Елі, помолився, щоб їй, такій молодій і вродливій, було добре на світі й щоб ніхто не затьмарював їй радості.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати, батьки Елі сиділи й про щось розмовляли. Мати була заплакана. Арне спитав, як почуває себе Елі. Кожне з них, мабуть, чекало, щоб відповіло друге, тому обоє довго мовчали. Та нарешті батько сказав:

— Погано.

Арне довідався, що Елі цілу ніч марила чи, як сказав батько, «була без тями». Тепер у неї страшна гарячка, вона нікого не впізнає, нічого не їсть, і оце батько й мати прикидають, чи не послати по лікаря. Потім вони пішли до хворої, і Арне залишився сам. Його мучила думка, що там, нагорі, життя бореться зі смертю, а він нічого не може вдіяти.

А проте через кілька днів Елі полегшало. Якось, коли біля неї сидів батько, вона раптом захотіла, щоб коло ліжка поставили клітку з Наріфасом — папугою, якого їй подарувала

Матильда. Борд сказав їй правду — що в метушні про птаха забули і він загинув. Саме тоді, як Борд казав це, зайшла мати і вже з порога напала на нього:

— О господи, який же ти необережний, Борде! Навіщо таке казати хворій дитині? Дивись, вона знов зомліла, хай господь простить твій гріх!

Опритомнюючи, Елі гукала птаха, побивалася, що Матильді тепер завжди буде погано, бо птах помер, просила, щоб її повезли до Матильди, і знову зомлівала.

Борд бачив, що дочці дедалі гіршає. Він хотів допомогти дружині, але та відштовхнула його і сказала, що сидітиме сама біля хворої. Борд довго дивився на них, тоді обома руками поправив шапку на голові, обернувся і вийшов.

Потім приїхав пастор з дружиною, бо Елі знов так погіршало, що вже невідомо було, одужає вона чи ні.

І пастор і його дружина довго балакали з Бордом. Вони вважали, що він був надто суворий з дочкою. їм розповіли про випадок із птахом, і пастор відверто сказав Бордові, що той повівся жорстоко. А ще сказав, що забере дівчину до себе, тільки-но вона трохи оклигає і її можна буде везти. А його дружина дійшла до того, що не захотіла більше бачити Борда. Вона сиділа біля хворої, плакала, сама послала до лікаря, сама вислухала його настанови, потім приходила по кілька разів на день давати хворій ліки.

Борд тинявся подвір’ям, шукав таких місць, де міг бути сам, часто надовго задумувався, тоді обома руками поправляв шапку і брався до якогось діла.

Мати також не розмовляла з ним. Вони майже не дивились одне на одного. Він по кілька разів на день приходив до хворої, скидав унизу черевики, залишав за дверима шапку й обережно відчиняв двері. Тільки-но він заходив, Біргіт відверталася, ніби не бачила його, сідала, підперши голову рукою, і втуплювала очі в дочку. Дівчина лежала бліда й нерухома, не усвідомлюючи, що діється навколо неї. Борд зупинявся в ногах ліжка, дивився на дочку й на дружину і мовчав. А коли хвора починала ворушитись, ніби прокидалася, він мерщій виходив з кімнати, так само обережно, як і заходив.

Арне часто думав про те, що і батько, і мати, й дочка довго виношували в серці ті слова, які в них у ці дні вихопились, і вони тепер не скоро їх забудуть. Його тягло додому, але й хотілося знати, що буде з Елі. Та про це він завжди зможе довідатись, подумав хлопець. Тому він пішов до Борда й сказав, що збирається йти додому, бо скінчив те, що мав зробити.

Борд сидів на колоді, похиливши голову, і креслив щось кілочком на снігу. То був той самий кілочок, що Арне витяг із флюгера, він упізнав його. Борд сказав, не підводячи голови:

— Так, у нас тут тепер не дуже весело… Та однаково я не хотів би ще відпускати тебе.

Він більше нічого не сказав. І Арне також. Він постояв хвилину, тоді знов узявся до якоїсь роботи, наче вже було вирішено, що він залишається.

Коли згодом Арне погукали їсти, він побачив, що Борд і далі сидить на колоді. Арне підійшов до нього й спитав, як сьогодні почуває себе Елі.

— Сьогодні, мабуть, дуже погано, — відповів Борд. — Я бачив, що мати плакала.

Арне, ніби його хто запросив, сів на колоду навпроти Борда.

— Всі ці дні я думав про твого батька, — несподівано сказав Борд, і Арне не знайшов, що йому відповісти. — Ти ж, певне, знаєш, що між нами було?

— Знаю.

— Ну, то ти, мабуть, знаєш не все і вважаєш, що найбільше винен я.

Арне відповів не зразу:

— За це ви відповідаєте перед богом, як і мій батько.

— Ну, це як на чий погляд, — мовив Борд. — Ось я натрапив на цей кілочок, і чудно мені, що саме тобі випало прийти сюди й пустити флюгер. «Рано чи пізно — однаково», — подумав я.

Борд зняв з голови шапку і почав її оглядати, наче ніколи не бачив.

Арне ще не збагнув, що Борд хоче поговорити з ним про його батька. Не збагнув ще навіть тоді, коли той уже почав розмову, так усе це було не схоже на Борда. Та чим далі розповідав Борд, тим зрозуміліше ставало Арне, що відбувалося в його душі, і він перейнявся ще більшою пошаною до цього нехапливого, дуже чесного й порядного чоловіка.

— Мені було десь років чотирнадцять, — почав Борд і замовк.

Він не раз замовкав так протягом своєї розповіді, тоді знов щось додавав, знов замовкав — видно було, що він зважує кожне слово.

Мені було років чотирнадцять, коли я познайомився з твоїм батьком. Він теж був десь такого віку. Відчайдушний був хлопець і терпіти не міг, щоб хтось переважав його в чомусь. Я на конфірмації йшов перший, а він другий, і цього він не міг мені подарувати. Часто він викликав мене помірятись з ним силою, але до цього так ніколи й не дійшло, мабуть, і він, і я не були певні за себе. Але дивно: він майже щодня з кимось бився, і все нічого, а я вдарив його один раз, і сталося таке лихо Та й те правда, я довго чекав нагоди…

Він не пропускав жодної дівчини в селі, і вони бігали за ним. А мені потрібна була тільки одна, та її він відбивав у мене на кожних танцях, на кожному весіллі чи інших гуляннях. Це та, з якою я тепер одружений…

Мені не раз кортіло зчепитися з ним через неї, проте я боявся, що програю. Я знав, що як програю, то втрачу її навіки. Коли не було нікого, я підіймав такі самі тягарі, як і він, досягав у танці ногами стелі не гірше за нього, та ось приходив він, забирав у мене дівчину, і я не зважувався прогнати його. Щоправда, одного разу, коли він залицявся до неї просто в мене на очах, я схопив дужого хлопця й ніби жартома звалив його на землю. Він тоді аж побілів…

Якби хоч він був добрий до неї, а то ж ні, дурив її кожного вечора. Мені навіть здавалося, що саме через це вона його дедалі більше любила… Отакі були наші справи, коли дійшло до найгіршого. Я подумав тоді: отепер або пан, або пропав. Видно, бог теж не хотів, щоб він далі так поводився, отож він і впав трохи важче, ніж я сподівався… Відтоді я його не бачив.

Вони довго сиділи мовчки. Врешті Борд знов озвався:

— Я посватався. Вона не сказала «так», не сказала й «ні», і я подумав, що далі все владнається. Ми побралися, весілля справили в долині, в тітки Біргіт, яка потім записала на неї своє майно. Ми й починали своє спільне життя заможними, а відтоді ще дужче розбагатіли. Наші садиби стояли поряд, а після весілля злилися. Я про це ще хлопцем думав собі… Та багато чого вийшло не так, як думалося.

Борд знов замовк і довго не озивався. Арне навіть здалося, що він плаче. Але Борд не плакав, тільки голос його став ще лагідніший, ніж звичайно, коли він повів далі:

— Перший час вона була мовчазна й невесела. Я не міг її нічим потішити і також мовчав. Потім почали траплятися дні, коли вона бувала нестримана, як ти, мабуть, і сам помітив. Це все-таки була якась зміна, тому я й тоді мовчав. Але справді щасливого дня я не мав, відколи одружився, а це вже двадцять років…

Борд розколов кілочок надвоє і довго розглядав його, ніби то було щось цікаве.

— Підросла Елі, і я подумав, що в чужих людей їй буде веселіше, ніж удома. Я рідко коли наполягаю на своєму, та й здебільшого воно потім тільки на гірше виходить. Так вийшло і з цим. Мати нудьгувала за дочкою, хоч їх розділяло тільки озеро. І я потім збагнув, що не треба було її відсилати до пастора, вони добрі люди, та надто вже дивні. Але я побачив це надто пізно… Тепер вона відвернулася і від батька, і від матері.

Борд знов скинув шапку. Довге пасмо білявого волосся впало йому на очі. Він відгорнув його вбік і надяг шапку обома руками, наче збирався вже йти. Але ще не зразу пішов, а обернувся в бік хати, підвів очі на вікна горішньої кімнати і сказав:

— Мені здавалося, що буде краще, як вона не попрощається з Матильдою, а он що вийшло. І про папугу я їй сказав, бо то була моя вина, і я вважав, що треба признатись. А вийшло знов погано. І так з усім. Я думаю зробити якнайкраще, а виходить якнайгірше. А тепер дійщло до того, що й дружина, і дочка відвернулися від мене, і я тиняюся сам, як палець.

Служниця гукнула від хати, що обід вичахне. Борд підвівся.

— Чую, коні іржуть, — мовив він. — Мабуть, про них забули.

І він пішов до стайні дати коням сіна.

Розділ дванадцятий

Елі була дуже квола після хвороби. Мати сиділа біля неї день і ніч і навіть не сходила вниз. Батько навідувавсь нагору, щоразу скидаючи внизу черевики й залишаючи за дверима шапку. Арне все ще працював на хуторі. Ввечері вони часто сиділи з господарем, який дедалі дужче йому подобався. Виявилося, що Борд вдумливий чоловік, що він багато всього знає, але трохи невпевнений у своїх знаннях. Він був дуже вдячний Арне, коли той щось розтлумачував йому чи розповідав те, чого він досі не знав.

Елі вже потроху підводилась на ліжку. Та чим краще вона почувала себе, тим частіше їй спадали на думку всілякі химери. Ось і тепер: Арне сидів увечері внизу під тією кімнатою, де лежала Елі, й голосно співав. Коли це заходить мати й каже, що Елі просить його перейти співати до неї, щоб вона могла чути й слова. Арне й так співав для Елі, та після материних слів він схопився й почервонів, наче хотів сказати, що це неправда, хоч ніхто нічого йому не закидав. Але він швидко опанував себе й ухильно відповів, що мало знає пісень.

— Коли ти співаєш сам, то наче не видно, що ти їх мало знаєш, — заперечила мати.

Арне довелось скоритися. Він не бачив Елі відтоді, як допомагав переносити її нагору, думав, що хвороба її дуже змінила, й трохи боявся зустрічі. Та коли він тихенько відчинив двері й зайшов до кімнати, там було так темно, що він нічого не побачив. Він зупинився біля дверей.

— Хто там? — чітко, але дуже тихо спитала Елі.

— Це я, Арне, — стримано відповів хлопець, щоб не зрадити свого хвилювання.

— Добре, що ти прийшов.

— Як ти почуваєш себе, Елі?

— Дякую, тепер уже краще. — Вона трохи помовчала й сказала — Сідай, Арне.

Хлопець навпомацки добрався до стільця, що стояв коло ліжка.

— Ти так гарно співав там унизу. Заспівай мені тут щось.

— Не знаю, що б ти хотіла послухати.

Дівчина знов трохи помовчала, потім попросила:

— Заспівай мені псалом.

Арне проспівав кілька строф конфірмаційного псалма. Скінчивши, він почув, що Елі плаче, тому не зважився заспівати ще щось.

— Заспівай ще один.

Арне проспівав другий псалом — той, що його найчастіше співають у церкві.

— Скільки я всього передумала, поки лежала тут, — сказала Елі.

Арне не знав, що відповісти, й чув, що вона тихо плаче в темряві. На стіні цокав годинник, тоді зашурхотів і почав бити. Елі кілька разів глибоко зітхнула, наче набиралася духу, потім сказнла:

— Так мало всього знаєш, навіть батька й матері не розумієш. Я погано до них ставилася… тому мене й так зворушив цей конфірмаційний псалом.

Коли люди розмовляють у темряві, вони завжди відвертіші, ніж тоді, як бачать одне одного.

— Я радий, що чую це від тебе, — мовив Арне. Він подумав про те, що Елі казала батькові й матері, коли була хвора.

Дівчина зрозуміла його й мовила:

— Якби не ця хвороба, бозна, скільки ще минуло б часу, поки я знов віднайшла б матір.

— Мати розмовляла з тобою?

— Щодня розмовляла. І довго.

— То ти багато про що довідалася.

— Певне.

— Про мого батька вона теж говорила?

— Так.

— Вона його й досі не забула?

— Не забула.

— Він їй зробив багато кривди.

— Бідолашна мати!

— Але найбільше кривди він зробив собі самому.

Обоє вони подумали про те саме, але жодне з них не зважилося висловити свої думки вголос. Елі перша порушила мовчанку.

— Ти, мабуть, схожий на батька?

— Кажуть, що схожий, — ухильно відповів він.

Елі не помітила, яким тоном він сказав це, тому за мить знов спитала:

— Він також умів складати пісні?

— Ні, не вмів.

— Заспівай мені якусь пісню з тих, що ти сам склав.

Арне звичайно співав свої пісні на самоті й ніколи не хвалився, що вони його власні. Тому відповів:

— Я жодної не знаю.

— Ні, знаєш. І заспіваєш мені, коли я попрошу тебе.

І хоч досі Арне нікому не співав своїх пісень, тепер не міг відмовитися. Ось яку пісню він заспівав Елі:

Надходить весна, і вся яблуня в брості.

«Обморожу її!» — каже холод зі злості. «Зглянься, любий, не морозь,

Поки цвітом стане брость!» —

Молить яблуня непроханого гостя.

Весна надійшла, вкрилась яблуня цвітом.

«Обнесу його весь!» — нахваляється вітер.

«Не чіпай його, коханий,

Поки з цвіту зав’язь стане!» —

Просить яблуня, заламуючи віти.

Вже літо, й від яблук гілля обвисає.

«Зірвать одне можна?» — дівчатко питає.

«Хоч і всі зірви їх, мила.

Це для тебе я вродила», —

Мовить яблуня і віття нагинає.

В Елі аж дух перехопило. Арне теж почував себе так, ніби сказав піснею більше, ніж хотів.

Вони сиділи в темряві й мовчали. Ще ніколи вони не були такі близькі одне одному, як тепер. Арне чув, як Елі повернулася, як поклала руку на ковдру, як вона нарешті глибоко зітхнула.

— Арне, навчи мене складати пісні.

— А ти ніколи не пробувала?

— Пробувала останнім часом, але в мене нічого не виходить.

— А про що ти хотіла б скласти пісню?

— Про свою матір, що так кохала твого батька.

— Сумна тема.

— Так, я плакала, коли думала про це.

— Тем не треба шукати, вони самі приходять.

— Як же вони приходять?

— Так, як кохання. Коли найменше його сподіваєшся.

Вони знов замовкли.

— Мені дивно, що ти, Арне, тут нудишся й прагнеш поїхати звідси, коли в тобі самому стільки гарного.

— Ти знаєш, що я прагну поїхати звідси?

Елі не відповіла. Вона лежала тихо, ніби глибоко задумалася.

— Не їдь, Арне! — мовила раптом вона, і на серці в нього потеплішало.

— Інколи я не так уже й хочу їхати.

— Твоя мати, мабуть, дуже тебе любить. Я б хотіла її побачити.

Арне уявив собі, як Елі сидить у їхній світлиці й дивиться крізь вікно на гори. Хвилювання стисло йому груди, до обличчя прилила кров.

— Тут страшенно гаряче, — мовив він і встав.

Елі почула, що він підвівся.

Ти хочеш іти? — спитала вона, і Арне знову сів. — Приходь до нас частіше. Мама тебе так любить.

— Я б приходив… але ж треба мати якусь справу.

Елі хвилину помовчала, ніби зважувала щось.

— Я думаю, що мама попросить у тебе якоїсь послуги, — нарешті сказала вона.

Арне почув, як Елі підвелась на ліжку. Навколо залягала тиша, знизу також не долинало жодного звука. Тільки на стіні цокав годинник. Раптом вона вигукнула:

— Якби це було літо!

— О, якби було літо!

Арне уявив собі росяне листя, дзеленчання дзвоників череди, вигуки пастухів у горах, спів у долині. Чорне озеро блищить на сонці, в його мерехтливому плесі віддзеркалюються хутори. Елі виходить і сідає на берег, як того вечора.

Якби було літо! — ще раз мовила вона. — Я сіла б собі на пагорбі і напевне заспівала б свою пісню.

Арне засміявся й спитав:

— А про що то була б пісня?..

Про щось гарне… ну, про… я й сама не знаю…

— Скажи, Елі!

Він радісно підхопивсь, але опам’ятався й знову сів.

-ї- Ні, не скажу, нізащо в світі! засміялась дівчина.

— А я ж тобі співав, як ти просила.

— Співав, але… ні, не скажу!

— Елі, ти, може, думаєш, що я сміятимуся з пісеньки, яку ти склала?

— Ні, я так не думаю, Арне, але то не я її склала.

— А що, хтось склав її для тебе?

— Та якось так сталося, що вона перейшла до мене.

— То прокажи її мені.

— Ні, ні, не можу, не проси мене, Арне!

Вона, мабуть, сховала голову в подушку,

бо останніх слів було майже не чутно.

— Ти, бачу, не така добра до мене, як я до тебе, Елі! — сказав він, підводячись.

— Це не те, Арне… ти мене не розумієш… Це було… я й сама не знаю… хай іншим разом… Не гнівайся на мене, Арне! Посидь ще зі мною! — Вона заплакала.

— Елі, що з тобою? — Він замовк і прислухався. — Тобі погано? — спитав він, сам цьому не вірячи.

Елі не переставала плакати. Він відчув, що тепер треба або посуватись далі, або відступати.

— Елі! — пошепки мовив він.

— Що? — так само пошепки відповіла вона.

— Дай руку!

Вона нічого не відповіла. Якусь мить Арне напружено прислухався, тоді помацав по ковдрі й знайшов її маленьку теплу руку

На сходах почулася чиясь хода, і вони відсмикнули руки. То мати несла їм світло.

— Чого ви так довго сидите поночі? мовила вона, ставлячи на стіл лампу.

Ні Елі, ні Арне не могли витримати світла. Дівчина сховала голову в подушку, а він затулив очі рукою.

— Еге ж, спершу світло трохи ріже очі, але це швидко мине, — мовила мати.

Арне схилився, шукаючи на підлозі шапки, якої там не було, тоді вийшов з кімнати.

Другого дня Арне почув, що після обіду Елі ненадовго зійде вниз. Він зібрав свій інструмент і попрощався з господарями. Коли дівчина зійшла, його вже не було на хуторі.

Розділ тринадцятий

У гори весна приходить пізно. Пошта, яку взимку санною дорогою привозять тричі на тиждень, за цілий квітень потрапляє туди тільки один раз, і горяни відчувають, що внизу тане сніг, скресає крига, починають ходити пароплави і в поле вирушає плуг. А тут сніг ще лежить на три лікті, голодна худоба реве біля порожніх ясел, прилітають пташки, але ховаються в затишок і мерзнуть. Випадковий подорожній розповідає, що залишив свою підводу в долині, й показує квітки, які він нарвав при дорозі. Тоді люди починають непокоїтись, ідуть до сусідів погомоніти, поглядають то на сонце, то на землю й прикидають, скільки за день може розтанути снігу. А коли висипають попіл на сніг, то думають про тих, хто тепер уже рве квітки.

Саме в такий час Маргіт із Круглика прийшла до пасторської садиби й попросила дозволу побалакати з пастором. її провели до канцелярії, де пастор — худий, білявий чоловік із лагідним виразом обличчя й великими очима за окулярами — ласкаво привітався з нею і запросив її сісти.

— Знов щось із Арне? — спитав він так, ніби вони часто говорили про нього.

— Так, хай мені бог простить, — відповіла Маргіт. — Чогось поганого я не можу сказати про нього, а проте мені дуже тяжко.

Вона була пригнічена й зажурена.

— Знов на нього напала туга? — спитав пастор.

— Знов, і ще гірша, ніж досі,— мовила мати. — Як настає весна, я завжди боюся, що він мене кине.

— Таж він обіцяв, що нікуди не поїде від тебе.

— Обіцяв, але ж боже мій, він сам собою не володіє. Закортить йому в чужі краї, то візьме та й поїде. Що я тоді робитиму?

— Я все-таки думаю, що він не кине тебе, — сказав пастор.

— Може, й ні, але як йому вже несила буде всидіти вдома? Хіба я візьму такий гріх на душу — стану йому поперек дороги? Буває, що я ладна сама просити його, щоб він їхав.

— А звідки ти знаєш, що на нього тепер ще дужче, ніж досі, налягає туга?

— Ох, це з усього видно. Від середини зими він жодного дня ніде в селі не працював. Зате тричі їздив до міста і щоразу барився там. І як щось робить, то майже не розмовляє. Такого з ним раніше не було. Або ще сяде сам собі біля вікна в горішній кімнаті й дивиться на гори. І може так просидіти в неділю від обіду до вечора, а часто, як світить місяць, то навіть до пізньої ночі.

— І вже нічого тобі не читає?

— Аякже, щонеділі читає і співає мені псалми, але якось поспіхом, хіба що часом сам захопиться.

— А розмовляє з тобою?

— Інколи так довго мовчить, що я аж сплакую. Він побачить і починає говорити, але все про дрібниці, про щось важливе ніколи й слова не скаже.

Пастор кілька разів пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Маргіт і спитав:

— А чому ти не поговориш із ним?

Маргіт довго не відповідала, зітхала, совалася на стільці, то згортала, то розгортала хусточку в руках, нарешті озвалася:

— Я нині прийшла побалакати з вами про те, що лежить тягарем у мене на серці.

— Розкажи все, і тобі стане легше!

— Знаю, що стане легше. Я вже роками ношу сама той тягар, і мені дедалі важче.

Вона хвилину помовчала.

— Я вчинила тяжкий гріх перед сином, — сказала вона й заплакала.

Пастор підійшов до неї.

— Розкажи мені, що то за гріх, і ми разом будемо молити господа, щоб він простив тобі.

Маргіт плакала, витирала сльози, але вони знов набігали, тільки-но вона починала розповідати. Пастор намагався заспокоїти її, казав, що той гріх, мабуть, не такий уже й страшний, що вона надто сувора до себе. Проте Маргіт і далі плакала, ніяк не могла здобутись на слово, аж поки пастор не сів біля неї і не розважив її ласкавими словами. Нарешті вона поволі почала свою розповідь:

— Хлопцеві змалку жилося дуже тяжко, і він ще відтоді мріяв поїхати звідси. Потім він зустрів Крістіана, того, що тепер дуже розбагатів там, де копають золото. Крістіан давав Арне читати багато книжок, і через них хлопець став не таким, як ми. Вони цілі ночі просиджували разом. Потім Крістіан поїхав, і хлопець хотів податися за ним. Але саме тоді батько віддав богові душу, і Арне пообіцяв ніколи не покидати мене. А я була як та квочка, що висиділа качине яйце: каченя вбралося в пір’я і захотіло плавати у великій воді, а я бігаю берегом і квокчу. Навіть як сам він нічого не казав, у його піснях була така туга за чужими краями, що я кожного ранку думала: ось зараз я встану, а його ліжко порожнє.

І ось до нього прийшов лист, мабуть, від Крістіана. Хай мені бог простить, але я взяла й заховала того листа! Гадала, що на цьому й скінчиться. Аби ж то! Прийшов і другий лист, і я його також заховала. Та відтоді вони мені від ранку до вечора не сходили з думки, я все поглядала на скриню, де лежали ті листи, ніби вони могли пропалити в ній дірку. А тут хоч здурій — прийшов і третій лист! Я, мабуть, із чверть години стояла з ним у руках, три дні носила його в пазусі, все думала, віддати листа синові, чи сховати до двох перших. Але побоялася, що він може зманити від мене хлопця, то, врешті, і його сховала, не мала сили віддати. Відтоді я дня не прожила без страху. Боялася й тих листів, що лежали в скрині, й того, що міг надійти знов. Боялася кожної людини, що заходила до нашої хати. Оце ми, буває, сидимо вдвох у світлиці, а хтось чужий відчинить двері, і я вже тремчу, бо він може принести листа, і Арне побачить його. Чи піде хлопець десь у село, а мене вдома страх посідає: ану ж він там отримає листа і в ньому буде написано про ті попередні! Як Арне повертається, я ще здалеку вдивляюся в його обличчя. І господи, як я радію, коли він усміхається, бо тоді певна, що ніякого листа він не отримав.

Він тепер став такий гарний на вроду, зовсім як його батько, тільки русявіший і тендітніший. І ще має такий хист до співу! Буває, навза-ході сонця сяде на порозі та як заспіває! А тоді слухає, як пісня луною котиться між горами. І я відчуваю, що не переживу, як він десь поїде. Мені аби тільки бачити його чи знати, що він десь недалеко, аби він тільки не сумував і часом озвався до мене хоч словом, більшого щастя мені не треба. Кожна моя сльозина тоді була б сльозиною радості…

Арне трохи повеселішав, почав бувати між людьми, але саме тоді з пошти повідомили, що прийшов четвертий лист і в ньому двісті талярів! Я мало не впала там, де стояла. Що тепер робити? Листа ще можна приховати, а гроші? Я через них кілька ночей не спала, то на горище їх віднесу, то в льох за діжку, а раз у відчаї поклала їх просто на вікно, хай, думаю, знайде, що буде, те й буде! Та як почула, що він іде, то знов забрала. Нарешті я знайшла-таки раду: віддала йому гроші, сказала, що вони ще від бабусі лишилися. Він закопав їх, як і я б закопала, там вони не пропадуть. А проте тієї ж самої осені він якось увечері згадав Крістіана і все дивувався, що той його зовсім забув.

Мене аж у жар кинуло: я взяла на душу такий гріх і, виходить, марно.

Мати, що вчинила гріх проти своєї дитини, найнещасніша мати в світі… Я вчинила його з любові, та однаково бог покарає мене, і я втрачу те, що мені найдорожче. Бо з середини зими Арне знов почав співати сумних пісень, як завжди, коли його поймає туга. Він так співав ще змалку, і я щоразу, коли слухала його, то біліла зі страху. Я б тоді не знаю що зробила… Ось гляньте… — Маргіт дістала з-під корсетки папірець, розгорнула його й подала пасторові.— Це те, що він часом пише, напевне, щось сумне. Я взяла його показати вам, бо літери такі дрібні, що я не вчитаю. Гляньте, будь ласка, чи там нічого не написано про чужі краї?

На папірці була тільки перша строфа пісні. Далі йшли недокінчені рядки, ніби той, хто писав, забув її і поступово згадував. Але перша строфа була записана ціла:

Як хочеться поглянути на світ За пасмом гір високих!

А тут лиш сніг, що вкрив останній цвіт,

І темні сосни ронять смуток з віт Чи й в сосон у цих зелених Туга така, як у мене?

— Там є про чужі краї? — спитала Маргіт, не зводячи погляду з пасторового обличчя.

— Є,— відповів той, опускаючи руку з папірцем.

— Я так і думала, бо чула, як сумно він співає.

Маргіт дивилася на пастора, благально склавши руки, налякана, стривожена, і по щоках у неї котилися сльози.

Та пастор не знав, як їй допомогти.

— Хлопець повинен сам вирішити, їхати йому чи лишитися, — сказав він. — Життя він цим не змінить, але повинен колись краще пізнати його. Мабуть, тому він і хоче податися в світ.

— Але ж це буде те саме, що з тією бабою.

— З якою бабою? — спитав пастор.

А з тією, що пішла ловити сонячне світло, замість прорубати в стіні вікно.

Пастора вразила її кмітливість. А втім, чого дивуватися — адже Маргіт не вперше торкається цієї теми, вона вже сім чи вісім років тільки про це й думає.

— То ви вважаєте, що він поїде? Що ж я тоді робитиму? А ті гроші, ті листи?

Все знов навалилось на неї.

— Так, із листами вийшло негаразд. Ти приховала те, що належало йому, тобі важко буде виправдатись. А ще гірше, що ти кинула тінь на синового товариша, який цього не заслужив. А він так любив твого сина, і Арне теж дуже любив його. Будемо молити господа, щоб він простив тобі. Обоє молитимемося за це.

Маргіт похилила голову. Вона й досі сиділа, благально склавши руки.

— Я б уже випрохала в нього пробачення, аби тільки знала, що він не поїде!

Маргіт сплутала бога з Арне, та пастор удав, що не помітив цього.

— Ти маєш намір зараз таки признатися йому? — спитав він.

Маргіт похилила голову ще нижче й тихо мовила:

— Я признаюся, але якби можна було трохи почекати.

— А ти не вважаєш, що чим далі зволікатимеш, тим більший ставатиме твій гріх?

Вона почала бгати на колінах хусточку, склала її в маленький квадратик, спробувала скласти в ще менший, та вже не зуміла.

— Я боюсь, що він поїде від мене, коли я йому признаюся про листи.

— Хіба ти не маєш надії на бога?

— Аякже, маю, — швидко відповіла вона, потім тихо додала — А що, як він однаково поїде?

— То ти менше боїшся гріха, ніж того, що Арне поїде?

Маргіт розгорнула хусточку і приклала її до очей, бо знов заплакала.

Пастор хвилину дивився не неї, потім спитав:

— Навіщо ж тоді ти розповіла мені все це, коли не думала нічого робити далі?

Він довго чекав на відповідь, та Маргіт мовчала.

— Може, думала, що гріх твій стане менший, якщо ти розповіси про нього?

— Так, — тихо мовила вона й похилила голову ще нижче.

Пастор усміхнувся і встав.

— Ну годі, годі, Маргіт, треба робити так, щоб на старість ти мала якусь радість.

— Мені аби зберегти ту радість, що я маю! — сказала вона.

Пастор подумав, що більшої радості, ніж жити в постійному страхові, вона собі не уявляє. Усміхаючись, він заходився натоптувати люльку.

— Аби тут знайшлась якась дівчина, що взяла б його в руки, то він залишиться, ось побачиш!

Маргіт швидко глянула на пастора і вже не зводила з нього очей, аж поки він зупинився перед нею.

— Елі Беен, га? Як ти гадаєш?

Маргіт почервоніла й опустила очі, проте нічого не відповіла.

Пастор, що стояв перед нею і чекав, що вона скаже, врешті тихо мовив, ніби сам до себе:

— Як би так зробити, щоб вони частіше бачилися тут, у мене?

Маргіт зиркнула на нього, чи він, бува, не жартує. Вона ще не зважувалась повірити йому. Пастор почав ходити по кімнаті, тоді раптом спинився:

— Слухай, Маргіт! Як добре все зважити, то ти, мабуть, сьогодні того й прийшла сюди?

Вона похилила голову і знов почала бгати хусточку.

— Ну так, хай мене господь простить, того й прийшла.

Пастор весело засміявся, потираючи руки.

— Може, ти й минулого разу того приходила?

Маргіт зав’язала хусточку у вузлик і почала стягувати його.

— Коли ви вже здогадалися, то я не відмагатимусь.

— Ха-ха-ха! Ну й Маргіт!.. Побачимо, що можна буде зробити. Як правду казати, то моя дружина й дочка давно снують ті самі думки, що й ти.

— А це можливо? — Маргіт глянула на пастора так радісно й збентежено, що він зами-лувався її вродливим обличчям, на якому крізь смуток і тривогу проглядала дитяча щирість.

— Так, Маргіт, любов твоя така, що за неї і господь бог, і твій син простять тобі той гріх. Ти вже досить покарана тим, що весь час жила у великому страху. Побачимо, чи господь захоче покласти йому край, бо як захоче, то тепер трохи допоможе нам.

Маргіт кілька разів глибоко зітхнула, підвелась, подякувала пасторові і вклонилася йому. А підійшовши до дверей, обернулась і вклонилася ще раз. Та тільки-но вона переступила поріг, її наче підмінили. На мить вона звела до неба сповнений радості і вдячності погляд, тоді збігла східцями вниз і заквапилась додому. Що далі, то вона йшла швидше. Вже давно, дуже давно в неї не було так легко на серці, як вона верталася до свого хутора. Коли Маргіт підійшла до нього так близько, що побачила дим, який весело здіймався з димарів, вона поблагословила свою садибу, і пастора, і Арне. І тоді згадала, що сьогодні на обід буде її улюблена страва — копчене м’ясо!

Розділ чотирнадцятий

Круглик був гарний хутір. Садиба розташувалась на пагорку, який з одного боку уривався кручею, а з другого спускався до сільської вулиці. За вулицею починався густий ліс, трохи далі здіймалося невисоке пасмо гір, а за ними синіли вершини, вкриті білими шапками снігу. За кручею так само здіймалося гірське пасмо, що оточувало Чорне озеро з того боку, де лежав хутір Беен. У напрямку Круглика воно ставало чимраз вище, але трохи відходило вбік, утворюючи широку долину. Тут лежали хутори Нижнього села. Круглик був останнім хутором Верхнього села.

Хата стояла передом до вулиці. Від неї туди було тисячі зо дві кроків. До хати від вулиці бігла доріжка, обсаджена березами. Обабіч розчищених лук простягався ліс, тож його й далі можна було корчувати під поле й сіножаті. Круглик вважали з багатьох поглядів добрим хутором. Перед хатою ріс невеликий садок.

Арне доглядав його так, як вичитав у книжках. Ліворуч від хати розташувалися стайні та інші господарські будівлі. Вони були здебільшого нові й разом з хатою утворювали чотирикутник. Сама хата була пофарбована в червоний колір, а віконні рами й двері — в білий. Вона мала два поверхи і була вкрита дерном, на якому розрослися кущики. На одному гребені крутився флюгер — залізний півник із задертим хвостом.

Весна прийшла вже й у гірські села. Був недільний ранок, трохи похмурий, але тихий і теплий. Над лісом нависав густий туман, проте Маргіт сподівалася, що до обіду він розійдеться.

Арне прочитав матері проповідь, проспівав кілька псалмів, і в нього самого стало гарно й легко на душі. Тепер він надів святковий костюм і зібрався до пастора. Він відчинив двері, і назустріч йому дихнуло пахощами свіжого листя. Дерева в садку були вкриті росою і тонули в тумані. А з ущелини долинав гуркіт водоспаду, такий могутній, що від нього закладало вуха.

Арне почав спинатися вгору. Чим далі від водоспаду, тим гуркіт втрачав на силі й тепер розлягався над околицею, немов басові звуки органа.

— Хай господь ніде не полишає його самого в дорозі! — сказала мати.

Вона відчинила вікно й дивилася вслід синові, аж поки той зник за кущами.

Туман почав розходитися, вже подекуди проглядало сонце, садок і навколишні луки відразу ожили. Все те, що там посадив і виплекав Арне, росло, розпукувалося, дарувало його матері пахощі і сповнювало її серце радістю. Весна завжди здається особливо гарною тим, хто перебув довгу зиму.

Арне не мав ніякої важливої справи в пасторській садибі, просто хотів спитати про газети, які передплачував разом із пастором. Недавно він бачив у газеті прізвища тих, що розбагатіли, копаючи золото в Америці, і серед них Крістіанове. Пішла також чутка, що Крістіана чекають додому. Про це він теж міг докладніше довідатись у пастора, і якщо Крістіан уже в місті, то він, повес-нувавши, поїде до нього, поки не почалася косовиця.

Розмірковуючи про це, Арне піднявся так високо, що бачив уже Чорне озеро й хутір Беен на протилежному узбіччі. Там туман також розійшовся, на луках вигравало сонце, в прозорому повітрі блищали вершини гір, але біля підніжжя ще трималася мряка. З правого боку вода здавалась темною, бо в ній віддзеркалювався ліс, але там, де стояли будинки, озеро було ясніше і проти сонця блищав білий пісок. Думки Арне враз полинули до пофарбованого в червоне будинку з білими дверима й віконними рамами, на взірець якого він пофарбував і свою хату. Він згадував не про ті перші тяжкі дні, що їх там пережив, а тільки про те літо, яке вони з Елі вимріяли собі, коли він сидів біля її ліжка. Відтоді Арне не був у тому будинку і не пішов би туди нізащо в світі. Навіть як линув до нього думками, то червонів і бентежився, а проте не було такого дня, щоб він по кілька разів не згадував Беен. І якщо його й гнало щось у світ із рідних місць, то найбільше саме це.

Арне додав ходи, ніби хотів утекти від цих згадок, та чим далі йшов, тим чіткіше вимальовувався по той бік озера Беен і тим частіше він поглядав на нього. Туман зовсім розтав, небо було чисте, в пронизаному сонцем повітрі літали, перегукуючись, пташки, луки яскріли безліччю квіток. Сюди не долинав гуркіт водоспаду, що ніби хотів підкорити собі навколишню природу, поставити її на коліна, — тут скрізь буяло життя, все співало, блищало й випромінювало радість.

Арне стало гаряче від швидкої ходи. Він ліг на траву під пагорбом, глянув на Беен, тоді обернувся так, щоб його не бачити. І раптом почув просто над собою спів. Хтось виводив пісню чистим, дзвінким голосом. Вона линула над луками в супроводі пташиного щебету, і не встиг він похопитись, що мелодія йому знайома, як упізнав і слова. Це була його улюблена мелодія, а слова він виношував ще з хлоп’ячих років і забув їх тоді, коли вони остаточно склалися в пісню! Арне скочив, ніби хотів спіймати їх, але відразу спинився й почав слухати.

Пролунала перша строфа, потім друга, третя, четверта.

До нього поверталася його власна забута пісня:

Як хочеться поглянути на світ

За пасмом гір високих!

А тут лиш сніг, що вкрив останній цвіт,

І темні сосни ронять смуток з віт.

Чи й в сосон у цих зелених

Туга така, як у мене?

Орел здійнявся у небесну вись

За пасмом гір високих,

Під ним ліси і луки розляглись,

Принишк у них і птах, і хижа рись.

Добре йому там літати,

Край невідомий вітати!

Лиш яблуню не тягне у краї

За пасмом гір високих.

Весна настане, і в гіллі її

Співатимуть до ранку солов’ї.

Й снити вона до світанку

Буде під ту колисанку.

Тому, хто двадцять літ в цьому селі

За пасмом гір високих

Все мріє попоїздить по землі

І бачить, що надії вже малі,

Втіха лишилась єдина —

Пісня весела пташина.

Чом, пташко, ти прилинула сюди?

З-за пасма гір високих?

Таж, мабуть, кращі там поля й сади,

Більш простору, літати є куди?

Може, тому й прилетіла,

Що звеселить нас хотіла?

Невже ніколи не погляну я

За пасмо гір високих?

Невже у цих снігах зів’яну я

І, мов стіна, мені цих скель сім’я

Шлях заступатиме всюди,

Поки й життя мого буде?

Як прагну я душею в далину,

За пасмо гір високих!

Я в непроглядній твані цій тону

Й свою недолю, свій талан клену.

Хочу я волею впитись,

Годі об стіни лиш битись!

Я знаю, що колись та полечу

За пасмо гір високих:

Лишу цей паділ вічного плачу

Й піду в той світ, перед яким тремчу.

Поки ж про інше я мрію,

Дай мені, боже, надію!

Арне стояв, поки не відбриніла остання строфа, останнє слово пісні. Знов стало чути метушню і щебет пташок, а він усе не зважувався поворухнутись. Але йому кортіло дізнатися, хто то співав. І він нарешті рушив уперед, високо підіймаючи ноги й ступаючи так обережно, що навіть не зашурхотіла трава. На квітці перед самою його ногою сидів метелик. Він знявся, відлетів трохи далі, тоді ще далі, і так весь час, поки Арне йшов пагорбом. Та ось шлях Арне заступили густі кущі, і йому довелося зупинитись, бо з них, злякано писнувши, вилетіла пташка й шугнула вгору вздовж схилу. І тоді з-за кущів підвела голову дівчина, що сиділа там. Арне пригнувся до самої землі й затамував віддих. Серце в нього закалатало в грудях. Він напружено прислухавсь і боявся чимось зрадити себе. Бо то була вона, Елі!

Так минуло кілька довгих хвилин. Нарешті Арне обережно виглянув з-за кущів. Йому хотілося підступити трохи ближче, але в кущах могло бути гніздо тієї пташки, що вилетіла звідти, і він боявся наступити на нього. Тому він дивився крізь листя, що погойдувалось на вітрі.

Елі сиділа на осонні. Вона була в чорній сукні без рукавів і в хлоп’ячому, трохи завеликому на неї брилику, що весь час зсувався набік. На колінах у неї лежала книжка, а зверху на ній — пучечок лугових квіток. Правою рукою вона перебирала ті квітки, а лівою сперлась на коліно і схилила на неї голову. Вона дивилася в той бік, куди полетіла пташка, і, мабуть, плакала.

Нічого кращого Арне не бачив ні в житті, ні вві сні. Сонце золотило своїм промінням і її, і пагорб, на якому дівчина сиділа, а навколо неї і досі бриніла пісня, хоч Елі давно вже її скінчила. Арне і думав, і дихав у лад тій мелодії. Навіть серце його стукало їй у лад.

Елі взяла книжку, розгорнула її, та скоро знову згорнула й почала стиха наспівувати. Це була пісня «Надходить весна, і вся яблуня в брості», хоч Елі не пам’ятала добре ні слів, ні мелодії і часто помилялася. Найкраще вона знала останню строфу, тому кілька разів проспівала її, але трохи інакше, ніж Арне її склав:

Давно уже літо, всі яблука спілі.

І руки дівча простяга до них білі:

«Можна, я одне скуштую?»

«Я їх всі тобі дарую!» —

Каже яблуня й схиляє грона цілі.

Раптом Елі схопилась, розкидала навколо себе квітки і з радісним вигуком, таким лунким, що його, мабуть, почули і в Беені, кинулась бігти.

Може, покликати її? Ні!

Вона підскоком бігла вниз пагорбами і співала. Ось із голови в неї спав брилик, ось вона підняла його й зупинилася серед високої трави.

Може, таки покликати її? Вона оглядається!

Арне припав до землі. І аж за хвилину зважився знов виглянути зі свого сховку. Спершу він тільки підвів голову Елі не видно Тоді став навколішки також не видно. Тоді зовсім устав — ні, вона зникла!

Арне вже не хотілося йти до пасторської садиби. Йому нічого не хотілося! Він сів на те місце, де сиділа Елі, й просидів там до самого полудня. На озері вода ніби застигла, з димарів у садибах здіймався вгору дим, деркачі один за одним замовкли, дрібні пташки ще озивались, але поховалися в лісі, роса висохла, і трава з гідністю випросталась. Вітер ані повівав, навіть листя на деревах не ворушилося. Сонце доходило до найвищого пруга.

Арне незчувся, як почав складати вірша, лагідна мелодія то з’являлася, то знов зникала, поки склався цілий образ.

І тоді хлопець тихо заспівав:

По лісі хлопчина блукав цілий день, блукав цілий день,

І раптом почув там найкращу з пісень, найкращу з пісень.

І вирізав хлопець вербову дуду, вербову дуду,

Щоб пісню заграти собі на біду, собі на біду.

Зродився з дуди його лагідний спів, лагідний спів,

Та зразу ж у ліс, мов вітрець, відлетів, у ліс відлетів.

І тільки вві сні його пісня жила, та пісня жила.

Рукою пестливо торкалась чола, торкалась чола.

Раз хлопець проснувсь, щоб спіймати її, спіймати її,

Та чує співають самі солов’ї, самі солов’ї.

«Візьми мене, боже, в оселю свою, в оселю свою,

Та пісня зурочила душу мою, всю душу мою».

«Ні, каже господь, це розрада твоя, розрада твоя.

Зловить її тільки не дам тобі я, не дам тобі я.

Вона тобі люба й рідніша за все, рідніша за все.

Та кинешся — й вітер її понесе, її понесе».

Розділ п’ятнадцятий

Настало літо. Якось у неділю, коли пастор повернувся з церкви, Маргіт просиділа в нього до самого вечора. Десь близько сьомої вона попрощалася й квапливо збігла східцями надвір, бо побачила там Елі Беен, що гралася з пасторовим названим сином і своїм меншим братом.

— Добрий вечір, — привіталася Маргіт і зупинилась. — Веселої вам гри!

— Добрий вечір, дякуємо, — відповіла Елі й почервоніла, як маків цвіт.

Вона також хотіла зупинитись, та хлопчаки напосідалися на неї.

— А може, годі на сьогодні? — благально сказала їм вона.

Хлопцям довелось відпустити її.

— Я начебто знаю тебе, — мовила Маргіт.

— Може, й знаєте.

— Ти, часом, не Елі Беен?

— Угадали, — відповіла дівчина.

— То це ти і є Елі Беен. Так, тепер я бачу, що ти схожа на свою матір.

Довгі каштанові коси Елі розплелися і розсипались по спині, розпашіле лице було рум’яне, мов вишня, груди високо здіймалися. їй було важко говорити, і вона тільки сміялася сама з себе.

— Що то молоде, — мовила Маргіт, замилу-вавшись дівчиною. — Але ти мене, мабуть, не знаєш?

Елі вже й сама хотіла запитати невідому їй жінку, хто вона така, проте не зважилась, бо до старших не личило звертатися з такими запитаннями.

— Я ніби не пригадую, ідоб колись бачила вас, — сказала вона.

— І не дивно, ми, старі, не часто буваємо на людях. Але мого сина ти, мабуть, знаєш. Арне з Круглика. Я його мати. — Маргіт непомітно глянула на Елі, яка враз перемінилась на виду. — Здається, він колись працював у вас на хуторі?

— Так, колись працював.

— Гарний сьогодні день. Ми зранку скидали сіно і вже встигли й привезти його додому, поки я прийшла сюди. Дякувати богу за таку годину.

— Цього року багато буде сіна, — мовила Елі.

— Твоя правда… В Беені, мабуть, воно гарне?

— Ми вже все звезли.

— Ну, певне, стільки рук, та ще й роботящих. Ти сьогодні підеш додому?

Ні, сьогодні вона ночуватиме в пастора.

Вони ще трохи побалакали і врешті так посміливішали, що Маргіт зважилась запитати, чи Елі не провела б її трохи.

— Хоч недалеко. Мені так рідко трапляється нагода з кимось побалакати. Та й тобі, мабуть, не дуже часто, га?

Елі вибачилась і сказала, що вже холоднішає, а вона без жакета.

— Це, звісно, зухвальство, — просити людину, яку вперше бачиш, щоб вона тебе проводила. Ти вже даруй мені, старій.

Елі сказала, що залюбки проведе її, тільки спершу зайде до хати по жакета.

Вернулась дівчина у вузенькому жакеті. Коли він був застебнутий на всі гудзики, то скидався на верх сукні, та Елі застібнула лише два найнижчі гудзики, так їй було гаряче. З-під жакета видно було тоненьку блузку з виложистим коміром, застебнуту на шиї сріб-ною брошкою у формі пташки з розгорнутими крильми. Таку саму брошку Маргіт бачила на Нільсі Кравцеві, коли вперше танцювала з ним.

— Гарна брошка, — сказала Маргіт, дивлячись на неї.

— Це мені мати подарувала, — відповіла Елі.

— Я так і думала, — сказала Маргіт, по-правляючи брошку.

Вони пішли дорогою. Сіно на пасторських луках було вже згромаджене і стояло в копицях. Маргіт підійшла до однієї, висмикнула жмутик сіна й понюхала.

— Гарне, — сказала вона, — не зопріле.

Вона запитала Елі, скільки в пастора худоби,

тоді — скільки худоби в Беені, а далі почала розповідати про свій хутір.

— За останні роки хутір наш дуже побільшав і його можна й ще розширювати скільки завгодно. В нас тепер дванадцять корів, і було б чим прогодувати й більше, та Арне каже, що цих досить. Він провадить господарство так, як пишуть у книжках, і хоче, щоб худоба була добре відгодована.

Як і слід було сподіватись, Елі нічого на це не відповіла. І Маргіт запитала, скільки їй років.

їй дев’ятнадцять.

— А ти щось робиш у господарстві? З вигляду ти дуже тендітна. Мабуть, тобі не доводиться багато працювати?

Ні, вона допомагає матері, а надто останнім часом.

— Воно добре всього потроху навчитися. Бо як будеш сама господинею великого хутора, та наука може стати в пригоді. Але, звичайно, якщо в хаті є багато роботящих помічників, то воно легше.

Елі сказала, що їй. пора вертатися, бо вони вже далеко відійшли від пасторської садиби.

— Сонце ще не скоро зайде. Яку б ти зробила мені приємність, коли б ще трохи побалакала зі мною.

І Елі не вернулася.

Маргіт почала розповідати про Арне.

— Не знаю, чи ти з ним добре знайома. Від нього можна багато чого навчитися. Господи, скільки він усього читав!

Елі, виявилось, знала, що він багато читав.

— Та це ще найменше. А от як він завжди шанував матір! А давня приказка каже: той, хто добрий до своєї матері, буде добрий і до своєї дружини. Тому дівчині, яку він вибере, не доведеться нарікати. Що ти там шукаєш, доню?

— Я впустила гіллячку з руки, — відповіла Елі.

Якусь хвилю вони йшли мовчки, намагаючись не зустрічатися очима.

— Він не такий, як усі,— знов почала мати. — Змалку його налякали, і він звик приховувати свої думки, а такі люди вже ніколи до кінця не відвикнуть від цього.

Елі вирішила все-таки вернутися назад, але Маргіт сказала, що до Круглика вже палицею докинути, то чому б їй не поглянути на хутір, коли вона від нього так близько. Елі відповіла, що сьогодні на оглядини не лишилось часу.

— Тебе проведуть назад, — сказала Маргіт.

— Ні, ні,— квапливо мовила Елі, ладна негайно ж вертатися.

— Арне вдома немає,— сказала Маргіт, — тож вестиме тебе не він, а хтось із челяді.

І Елі завагалася. їй і самій кортіло побувати на Круглику, тільки аби не дуже припізнитися.

— Ну, як ми будемо отак стояти й балакати, то напевне припізнимось, — сказала Маргіт.

І вони пішли далі.

— Якщо ти виховувалась у пастора, то, мабуть, теж багато читала?

Так, Елі чимало читала.

— Це стане в пригоді, коли ти вийдеш заміж за такого, що знатиме менше за тебе, — мовила Маргіт.

Ні, Елі не хотіла б виходити за такого.

— Воно, правда, хто б хотів. Та тільки в нас у селі всі мало вчилися.

Елі запитала, що то за дим під лісом.

— Там оселився наш орендар, Кнут із Опла-на. Він був сам, як палець, і Арне дав йому там трохи землі, хай собі корчує ліс під поле. Арне, бідолашний, знає, як то жити самому

Невдовзі вони піднялися на пагорб, з якого вже було видно хутір. Сонце світило їм просто у вічі, і вони наставляли дашком долоні, дивлячись на садибу, що лежала перед ними. Хата була пофарбована в червоне, а рами вікон та двері — в біле. Луки навколо були скошені, і на них подекуди ще стояли копиці. На тлі тих бляклих лук, ще не зарослих отавою, вирізнялися соковитою зеленню ниви, засіяні збіжжям. Коло хліва й кошар було гамірно — худоба, вівці й кози саме повернулися з пасовиська. Дзеленчали дзвоники, гавкали собаки, покрикували дівчата. А над усім тим гомоном панував могутній гук водоспаду в ущелині біля Круглика.

Елі дивилася на садибу, а чула тільки той гук, він переважав усе інше і врешті видався їй таким жахливим, що в неї тривожно закалатало серце. У голові в неї гуло від нього, дівчина зовсім розгубилась, але водночас серця її ніби торкнулись якісь чари, і вона мимоволі сповільнила крок.

— Ходи швидше! — поквапила її Маргіт.

Елі здригнулася.

— Я ще ніколи не чула, щоб водоспад так гуркотів! — вихопилось у неї.— Мені аж страшно стало.

— Ти скоро звикнеш до нього, — відповіла Маргіт. — А потім тобі навіть бракуватиме його.

— Справді? — здивувалась Елі.

— Ось побачиш, — відповіла Маргіт, усміхаючись. — Ходімо спершу глянути на худобу, — додала вона, звертаючи з дороги на стежку. — Ці дерева обабіч посадив ще Нільс. Хотів, щоб тут було гарно. І Арне теж любить, щоб було гарно, ось побачиш, який він посадив садок.

— Ох, який чудовий! — вигукнула Елі, підбігши до огорожі.

Вона часто дивилася на Круглик, але здалеку, і садка звідти не було видно.

— Ми підемо в садок потім, — сказала Маргіт.

Поминаючи хату, Елі крадькома кидала оком на вікна. Справді, вдома не було нікого.

Вони спинилися на порозі клуні й почали дивитись, як корови, мукаючи, проходили повз них до хліва. Маргіт називала Елі всіх їх на ім’я, розповідала, скільки кожна дає молока, котра з них тільна, а котра ще ні. Дівчата тим часом перерахували овець і загнали їх у кошару. Всі вони були якоїсь особливої, нетутешньої породи. Арне колись виписав із півдня двоє ягнят і розвів із них цілу отару.

— Він любить усе в господарстві поліпшувати, хоч ніхто б не сказав цього, дивлячись на нього, — мовила Маргіт.

Потім вона повела Елі до клуні, там дівчині довелося понюхати сіно, яке щойно сьогодні звезли, бо «таке сіно не скрізь росте». Крізь віконце клуні Маргіт показала Елі й поле, розповіла, скільки де чого посіяно і якого врожаю вони сподіваються. Потім вони рушили до хати.

Досі Елі мовчала, а тепер, коли вони проходили повз садок, попросила дозволу зайти туди, тоді ще й зірвати кілька квіток. У кутку садка стояла невеличка лавка, і Елі сіла на неї, тільки щоб попробувати, бо відразу ж підвелася.

— Треба поспішати, поки не дуже пізно, — мовила Маргіт уже з порога.

І вони зайшли до хати. Маргіт спитала Елі, чи не пригостити її чимось, адже вона вперше гостює в них, але дівчина почервоніла й квапливо відмовилась. Вона оглянула кімнату, що виходила вікнами на дорогу. Кімната була невелика, проте затишна, з годинником і кахляною грубою. Тут мати з сином звичайно сиділи вдень. На стіні висіла Нільсова скрипка, стара, потемніла, але з новими струнами. Висіло також дві рушниці Арне, англійська вудка та інші цікаві речі. Маргіт кожну здіймала й показувала Елі. Дівчина оглядала їх і торкалася до них руками. Стіни були не розмальовані, бо Арне цього не любив.

Не розмальована була й та кімната, що виходила вікнами на ущелину й зелене узбіччя, над яким далеко здіймалася блакитна вершина гори. Ця кімната, прибудована, як і вся половина хати, була більша й краща. А в двох наріжних кімнатках стіни розмальовано, бо там мала мешкати Маргіт, коли постаріється й Арне приведе на хутір дружину.

Потім вони побували ще в кухні, в коморі і в челядні. Елі весь час мовчала, оглядала все ніби з відстані і лише, коли Маргіт простягала їй якусь річ, легенько торкалася до неї.

Далі Маргіт, що не вгавала ні на хвилину, повела дівчину назад до сіней: тепер вони оглянуть горішні кімнати.

Тут кімнати були так само гарно обставлені, як і внизу, але всі нові, не обжиті, крім однієї, вікном на ущелину. В цих кімнатах зберігали речі, не призначені для щоденного вжитку. Тут висіло чимало хутряних укривал та всіляких ковдр. Маргіт обмацувала їх, підіймала й часом загадувала Елі робити те саме. Дівчина тим часом або трохи посміливішала, або їй більше подобались ці речі, бо вона декотрі з них роздивлялася уважніше, навіть знов поверталась до них, про дещо розпитувала, милувалася ними. Нарешті Маргіт сказала:

— А тепер ходімо до кімнати Арне.

І вони зайшли до кімнати вікном на ущелину. Не встигли вони переступити поріг, як назустріч їм ринув страхітливий гук водоспаду, бо вікно стояло відчинене. Звідси видно було тільки бризки води, що здіймалися над камінням, а не самий водоспад. Щоб його побачити, треба було б піднятися ще трохи вище, над провалля, в яке він зривався зі скелі. По боках скелі в розколинах зеленіли кущики трави. В ній, мабуть, колись зачепилися шишки, і з них виросло кілька сосон. їх розгойдували вітри й обмивала вода, тому вони були покручені і майже до верхівки не мали гілля, а однаково міцно трималися скелі і впевнено пнулися до світла.

Це було перше, що Елі побачила у вікно. Потім уже вона помітила вкриті снігом далекі вершини гір, що здіймалися над зеленим краєвидом, тоді звернула погляд на тихомирні квітучі поля і аж наостанці обвела очима кімнату, де саме стояла. Досі через водоспад вона й не глянула на неї.

Як тут було гарно й тихо в порівнянні з тим гуком за вікном! Елі не бачила жодної речі окремо, кожна з них ніби була частиною цілого і майже все здавалось новим для неї. Арне з великою любов’ю обставив свою кімнату, і хоч яка вона була скромна, а кожний її куточок свідчив про мистецький хист. Елі здавалося, що вона чує тут його пісні, що він сам ніби усміхається до неї з кожної речі.

Найперше погляд її спинився на широкій, гарно різьбленій книжковій полиці. На ній було багато книжок. «Навіть у пастора, мабуть, немає більше», — подумала Елі. Поряд стояла гарна шафа. Маргіт сказала, що в шафі є багато цікавих речей.

— Там Арне тримає і свої гроші,— додала вона пошепки.

Вони, мовляв, уже двічі отримували спадок і мають отримати ще раз, якщо все буде гаразд.

— Але гроші — не найбільше щастя на цьому світі,— мовила Маргіт. — Арне може одержати й щось краще, ніж вони.

У кімнаті було багато незвичайних дрібничок. Елі з цікавістю оглядала їх і тішилася, мов дитина. Маргіт поплескала її по плечі.

— Я тебе оце сьогодні вперше побачила, дитино моя, але як ти мені припала до серця! — мовила вона, ласкаво дивлячись дівчині у вічі.

І не встигла Елі зніяковіти, як Маргіт притягла її до себе й тихо сказала:

— Бачиш ту невелику червону скриню?.. Ось де є на що подивитися!

Елі глянула на низеньку квадратову скриню, і їй страшенно закортіло мати й собі таку.

— Він не хоче, щоб я знала, що він там тримає,— пошепки сказала Маргіт, — завжди ховає ключика.

Вона підійшла до жердки, де висів одяг, стягла з неї оксамитовий жилет, пошукала в кишеньці для годинника і витягла ключик.

— Ходімо, зараз щось побачиш!

Елі, правда, здавалося, що Маргіт чинить не дуже гарно, але жінки є жінки, — і ось уже вони тихенько підійшли до скрині, опустились навколішки й схилилися над нею. Не встигла

Маргіт відчинити віко, як зі скрині війнуло таким приємним запахом, що Елі аж плеснула в долоні, хоч ще нічого не побачила. Зверху все було накрите хусткою, і Маргіт відкинула її вбік.

— Глянь! — прошепотіла вона, витягаючи чорну шовкову хустку, явно не чоловічу. — Видно, що для дівчини куплена. А ось і друга!

Елі не втрималась і взяла хустку в руки. Маргіт захотіла, щоб вона ще й приміряла її, та Елі відмовилась і відхилила голову.

Маргіт старанно склала хустки.

— Дивись! — мовила вона за хвилю, витягаючи зі скрині кілька гарних шовкових стрічок. — Усе дівочі убори.

Елі почервоніла по саме волосся, але нічого не сказала. Вона стояла нерухомо, тільки груди в неї схвильовано здіймалися і очі зніяковіло дивилися вбік.

— А ось глянь! — Маргіт дістала зі скрині шмат чудового чорного краму на сукню. — Ох, який гарний! — сказала вона, підносячи його до вікна.

Рука в Елі ледь тремтіла, коли Маргіт таки змусила її накинути на себе крам. Лице в неї спалахнуло, вона хотіла відвернутись, проте не змогла.

— Він завжди щось купує, коли їде до міста, — пояснила Маргіт.

Елі ніколи ще не була в такому захваті, очі її перебігали від однієї речі до другої і знов верталися до краму. Власне, вона вже нічого більше не бачила. Але Маргіт на цьому не спинилась, а витягла зі скрині ще щось, загорнене в папір, і почала його розгортати. Елі нетерпляче дивилась, як Маргіт розгортає аркуш за аркушем. У пакунку виявились жіночі черевички. Таких гарних черевичків вони зроду не бачили.

— Аж не віриться, що таке можна зробити, — сказала Маргіт.

Елі мовчала. Коли вона взяла в руки черевичок, на ньому відбилися всі її п’ять пальців. Вона страшенно засоромилась, мало не заплакала. їй хотілось піти геть, але вона не зважилась сказати про це, не зважилась навіть глянути на Маргіт. А та думала про своє.

— Правда ж, схоже на те, що він купував усе це для якоїсь дівчини, але не зважувався дарувати їй? — мовила вона, вправно складаючи речі назад так, як вони лежали. Видно, вона вже не раз їх складала. — А тепер подивимось, що сховане в прискринку!

Маргіт відчинила його дуже обережно, наче там береглося щось незвичайне.

У прискринку лежала широка пряжка, така, як на пояс. Маргіт найперше показала її Елі. Потім показала дві золоті каблучки, зв’язані докупи. Та враз Елі побачила в прискринку молитовник з оксамитовими палітурками, застебнутими на срібні застібки, і більше вже ні на що не дивилась, бо на молитовнику гарними літерами був вибитий напис: «Елі Борде — дотер Беен».

Маргіт спитала, чи не примірить вона каблучку і, не діставши відповіді, глянула на Елі. В дівчини по щоках котилися сльози і поволі скапували на оксамит.

Тоді Маргіт поклала пряжку, яку тримала в руках, зачинила прискринок, обернулась до Елі і пригорнула її до себе. Тепер вони мовчки плакали обидві.

Трохи згодом Елі сама вийшла в садок. Маргіт подалась до кухні приготувати на вечерю щось смачне, бо от-от мав надійти Арне. Потім вона теж вийшла до Елі. Дівчина сиділа навпочіпки й щось писала на піску. Коли Маргіт підійшла ближче, Елі швидко стерла написане, глянула на неї і всміхнулася. В очах у неї все ще блищали сльози.

— Нема чого плакати, доню, — мовила Маргіт, погладивши її по плечі.

Раптом вони помітили крізь кущі чиюсь темну постать на дорозі. Елі кинулась до хати. Маргіт подалась за нею. В кімнаті стояв накритий стіл, а на ньому — каша на вершках, копчене м’ясо й печиво, та Елі навіть не глянула на все те. Вона сіла на стілець у кутку, де висів годинник, і притулилась до стіни, здригаючись від найменшого шурхоту. Маргіт зупинилася біля столу.

На кам’яних східцях почулась упевнена хода, потім у сінях вона стала швидша й легша, двері тихо відчинились, і до кімнати зайшов Арне.

І зразу ж побачив Елі в кутку біля годинника.

Він відпустив клямку й завмер на порозі. Від цього Елі ще дужче зніяковіла й схопилася з місця, але відразу пожалкувала, що не втрималась, і відвернулася до стіни.

— Ти тут? — тихо спитав Арне й почервонів.

Елі затулила очі рукою, ніби заслоняючись від сонця.

— Як же ти… — Арне не докінчив і ступив крок чи два до неї.

Тоді Елі опустила руку, обернулася до нього і, схиливши голову, заплакала.

— Хай тебе бог благословить, Елі! — мовив він і пригорнув її до себе.

Вона притулилася до нього. Він щось сказав їй пошепки, вона не відповіла, але обняла його за шию обома руками.

Вони довго стояли так. Навколо не чути було нічого, тільки водоспад співав свою споконвічну пісню.

Та ось біля столу хтось захлипав. Арне підвів очі й побачив матір. Досі він її не помічав.

— Тепер я певна, що ти не поїдеш від мене, Арне, — сказала Маргіт, підходячи до сина.

І ще дужче заплакала, але то були, як вона сама сказала, сльози радості.

Коли Арне того ясного літнього вечора проводив Елі додому, вони були такі заполонені своїм раптовим щастям, що майже не розмовляли. За них говорила природа, така прекрасна цієї тихої величної білої ночі. Але як він повертався після своєї першої прогулянки з Елі і назустріч йому сходило сонце, то відчув, що в душі його визріває пісня. Арне її не докінчив дорогою, бо ще був надто схвильований, та коли згодом вона склалась остаточно, то на якийсь час стала його улюбленою піснею. Ось вона:

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Забув я і дім свій, і гори,

Все рвався в широкі простори.

Та дівчина глянула в очі мої

І світ мені весь заступила.

Відчув я: замінить далекі краї

Той спокій, що дасть мені мила.

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Я прагнув до подвигу, дії

Й плекав шанолюбні надії.

Навчила без слів мене дівчина та,

Як маю я шлях свій верстати.

Не в величі й славі найвища мета,

А в тім, щоб людиною стати.

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Знудивсь я від рідного дому,

Морозом повіяло в ньому.

Та дівчину стрів я, й від слова її

Нараз потеплішало всюди,

Яснішими стали ліси та гаї

І добрими, щирими — люди.

Потім він ще багато разів вертався додому білими літніми ночами і склав багато пісень. Одну з них ще варто навести тут:

Я сам не збагну, як сталось це диво.

І ніби не в бурю, і ніби не в зливу,

А чистий, грайливий струмок у мені,

Проклав собі шлях, мов крізь лід невесні,

І впевнено, рівно простує до моря.

На світі якась життєдайна є сила,

Без неї людину б розпука скосила.

А сила могутня та — любляче серце,

Що з горем і розпачем стане до герця

І миром та спокоєм душу огорне.

Як доля пошле таку силу й мені,

В душі моїй, десь аж на самому дні,

Утвердиться певність: ця сила — від бога.

І вляжеться в серці навіки тривога,

Й навіки вже там запанує добро.

Але, мабуть, жодна з його пісень не була пронизана такою вдячністю, як ця:

Та сила, що пісню зродила мою,

Страждання і радість в собі поєднала,

Вона мені смутком і втіхою стала,

Мов сонце і мряка у теплім маю.

Марева злісні

Я поборов.

З’явилась пісня,

З нею — любов.

Та сила, що пісню зродила мою,

Із мрійником кожним мене поріднила,

Вона мені всесвіт безмежний відкрила,

Проте я лишився у ріднім краю.

У невідоме Я не пішов,

Зате удома Любов знайшов.

Та сила, що пісню зродила мою,

її ж і співати мені доручила,

І всім, із ким доля мене злучила,

Я піснею втіху й розраду даю.

Нині і прісно Буду я знов

Славити в пісні Свою любов.

Розділ шістнадцятий

Була вже пізня осінь, коли господарі кінчають звозити з поля врожай. День випав сонячний. Уночі й на світанку йшов дощ, і після нього стало тепло, немов улітку. Хоч була субота, по Чорному озері в напрямку церкви пливло багато човнів. Чоловіки в самих сорочках веслували, а на носі й на кормі сиділи жінки у світлих святкових хустках. Та ще більше човнів пливло до хутора Беен, щоб звідти цілою валкою вирушити до церкви, бо того дня Борд Беен справляв весілля своїй дочці Елі, що виходила заміж за Арне Нільсена з Круглика.

Усі двері були відчинені навстіж, люди сновигали з хати й до хати. На подвір’ї стояли діти, позираючи скоса одне на одне. Кожне тримало в руках по шматку весільного пирога, їли всі дуже обережно, щоб не заплямити святкового вбрання. На східцях до комори сиділа самотою літня жінка. То була Маргіт. На пальці в неї полискувала срібна каблучка з багатьма кружечками на ширшій, верхній частині. Вона час від часу поглядала на неї. Ту каблучку подарував їй Нільс, коли вона виходила за нього заміж, і відтоді Маргіт жодного разу не надягала її.

Весільний староста і двоє дружків молодої — її брат і пасторів син — частували тих гостей, що надходили.

Елі сиділа у своїй кімнаті нагорі. З нею були пасторова дружина й Матильда, яка, власне, для того й приїхала з міста, щоб убрати Елі до шлюбу. Дівчата ще малими домовилися, що допомагатимуть одна одній у цій весільній церемонії.

Арне в сукняних штанях і в щільній куртці з коміром, що його вишила йому Елі, стояв унизу біля того вікна, на шибках якого Елі колись писала його ім’я. Вікно було відчинене. Арне прихилився до лутки й дивився на пас-торову садибу й церкву по той бік тихого озера.

У сінях зустрілося двоє людей, заклопотаних весільними справами. Чоловік ішов від пристані, де готував човни, якими мали плисти до церкви. Він був у грубій чорній куртці з білим коміром і в штанях із домашнього сукна, так щедро пофарбованих у синє, що й руки у нього були сині. Білий комір дуже личив до його лагідного обличчя й русявого чуба. Його високе чоло було спокійне, на устах грала ледь помітна усмішка. То був Борд. Жінка, яку він зустрів у сінях, саме вийшла з кухні. Вона була висока, струнка і також убрана в святкову сукню. Вона ступала впевнено, видно, трохи поспішала. Побачивши Борда, жінка зупинилась, і рот її ледь скривився в один бік. То була Біргіт, його дружина. Вони, мабуть, хотіли щось сказати одне одному, проте не сказали, тільки обоє спинилися. Борд розгубився дужче, ніж його дружина, він стояв і зніяковіло всміхався, але саме ця розгубленість допомогла йому вийти з прикрого становища. Він просто почав підійматися сходами нагору, сказавши:

— Може, підеш зі мною?

І Біргіт пішла. В горішній кімнаті, до якої вони зайшли, не було нікого, та однаково Борд старанно зачинив двері й довго вовтузився біля них. Коли він нарешті обернувся, Біргіт стояла біля вікна й дивилась надвір, щоб не бачити чоловіка. Борд витяг з нагрудної кишені пласку пляшечку й срібну чарку. Він хотів почастувати Біргіт, але вона відмовилась, хоч Борд і казав, що це вино прислане від пастора. Тоді він почав пити сам. П’ючи, він ще кілька разів пропонував дружині випити з ним, та вона так само відмовлялася. Врешті він заткнув пляшечку, сховав її разом з чаркою до кишені й сів на якусь скриньку. Видно було, що його засмутила відмова дружини.

Він двічі чи тричі набирав повні груди повітря, наче поривався щось сказати, але тепер йому було ще важче почати розмову. Біргіт стояла, спершись на підвіконня.

— Біргіт, — нарешті мовив він, — ти сьогодні, пеш^те, думаєш про те саме, що й я…

Він почув, як Біргіт ворухнулась, відступила до другого краю вікна і знов сперлась на руку.

— Так… ти знаєш, що я маю на гадці… Він завжди стояв між нами… Я думав, що так буде тільки до нашого весілля, а воно й далі пішло те саме.

Борд почув, як Біргіт зітхнула, побачив, що вона знов змінила позу, проте обличчя її не видно було. Йому було важко говорити, він витер рукавом піт з чола. Після довгого змагання з самим собою він повів далі:

— Сьогодні його вродливий, начитаний син увійшов у нашу родину. Ми віддали йому свою єдину дочку… А що, Біргіт, як ми з тобою справимо сьогодні й наше весілля?..

Голос у нього затремтів, і він відкашлявся.

Біргіт ворухнулась, опустила голову на руку, проте нічого не відповіла. Борд довго чекав, чув, як дружина зітхала, але так і не дістав від неї відповіді, а сам більше не мав чого сказати. Він глянув на дружину і зблід, бо вона навіть не повернула до нього голови. Тоді він підвівся й рушив до дверей.

Тієї миті почувся легенький стукіт у двері, і лагідний голос спитав:

— Ви йдете, мамо?

То була Елі. В її голосі забриніло щось таке, що Борд несамохіть зупинився і знов глянув на дружину. Біргіт також підвела голову, обернулася в бік дверей і побачила Бордове бліде обличчя.

— Ви йдете чи ні, мамо? — знов почулося з-за дверей.

— Так, зараз іду! — мовила Біргіт надломленим голосом, а сама рішуче підійшла до Борда, простягла йому руку й гірко заплакала.

Дві руки з’єдналися, тепер уже натруджені й немолоді, але їхній потиск був такий міцний, наче вони шукали одна одну двадцять років.

Все ще тримаючись за руки, Беени зійшли вниз. А потім, коли весільні гості рушили до пристані і Арне подав руку Елі, щоб іти попереду, Борд, усупереч звичаєві, також узяв дружину за руку і, радісно всміхаючись, став за молодими. За ними йшла Маргіт, як завжди, сама.

Того дня Борд був веселий, як ніколи, без угаву розмовляв і жартував з перевізниками. Один із них, глянувши на гори позаду, здивовано мовив:

— І як такі стрімкі кручі могли зарости лісом?

— Мали зарости, то й заросли, — відповів йому Борд. Він оглянув весільну валку, зупинив погляд на молодих, тоді на своїй дружині й додав — Хто б таке подумав двадцять років тому!