Небезпечне сватання

Розділ перший

Часом буває, що серед розлогої долини височить пагорб, відкритий з усіх боків сонцю, яке з ранку до вечора заливає його своїм промінням. Хутори, що стоять ближче до високих гір і менше бачать сонце, дають таким пагорбам назву Сульбакен — Сонячна гора. Дівчина, про яку тут буде мова, жила на такій Сонячній горі, тому й сам їхній хутір звався Сульбакен. Сніг там восени залягав найпізніше, а весною танув найшвидше.

Господарі хутора були гаугіанцями[1], і їх прозивали «читцями», бо вони більше читали Біблію за інших навколишніх мешканців. Господаря було звати Гутторм, а його дружину — Карен. У них знайшовся син, проте скоро помер, і вони три роки не ступали на східний бік церкви. Після цього в них народилася дівчинка, яку вони, на пам’ять про померлого сина Сюверта, назвали Сюнев, — іншого ім’я, що хоч якось нагадувало б синове, вони не знайшли. Але мати кликала її Сюневе, бо, поки дівчинка була маленька, додавала до її ім’я ще й слово «моя», і їй здавалось, що «Сюневе моя» легше вимовляти, ніж «Сюнев моя». Так чи інакше, а коли дівчина підросла, всі почали називати її Сюневе і майже всі сходились на тому, що в їхній парафії немає і не було вродливішої за неї дівчини. Вона була ще зовсім мала, коли батьки почали брати її з собою в неділю до церкви. Спершу Сюневе розуміла в церкві тільки одне: що пастор лає Бента Тюряжника, який сідав під самою кафедрою. Але батько хотів, щоб дівчина ходила з ними, мовляв, хай звикає, і мати теж боялася лишати її вдома, «бо невідомо, чи там її тим часом хтось догляне». Коли в них хворіло ягня, порося чи навіть корова, їх негайно віддавали Сюневе, і матері здавалося, що худобина відразу ж починала одужувати. Щоправда, батько не був цього певен, та хіба не однаково, чиє то буде ягня чи порося, аби тільки воно стало на ноги.

А з другого боку долини, під високими горами лежав хутір Гранлієн — Смерековий схил. Так він звався тому, що його звідусіль оточував смерековий гай — чи не єдиний у тій долині. Прадід теперішнього господаря хутора був серед тих солдатів, що в Гольштейні чекали наступу росіян. З того походу він привіз у ранці додому багато дивовижного насіння і висадив навколо своєї садиби. Та за якийсь час усі ті рослини одна за одною вивелися, лише з кількох смерекових шишок, що дивом опинилися серед того насіння, виріс густий гай, у якому тепер тонув хутір. Того учасника гольштейн-ського походу звали Турб’єрном, на честь діда, а він назвав свого найстаршого сина Семуном, на честь свого батька. Бо господарі Гранлієна здавна діставали на зміну імена Турб’єрн або Семун. Проте люди гомоніли, що щастя в Гранлієн також навідується через покоління і не тоді, коли господаря звати Турб’єрн. Коли в теперішнього господаря народився первісток, він довго думав, як його назвати, але не зважився порушити родинний звичай і таки охрестив сина Турб’єрном. Він усе міркував, чи не можна виховати хлопця так, щоб той уник долі, яку йому віщував людський поговір. Батькові здавалося, хоч він ще й не був певний цього, що в хлопця заповідається свавільна вдача.

— Треба вибити з нього впертість, поки він ще малий, — казав Семун дружині.

Тож коли Турб’єрнові сповнилося три роки, батько почав уживати дубця, щоб змусити сина поскладати назад дрова, які той порозкидав, підняти чашку, яку той кинув, погладити кицьку, яку той ударив. Мати завжди виходила з хати, коли батько вдавався до таких засобів виховання.

Семуна дивувало те, що чим старший ставав хлопець, тим частіше заслуговував на кару, хоч його весь час виховували суворо. Рано посадили до книжки, і батько навіть брав його з собою в поле, щоб не залишати без нагляду. На руках у матері було велике хатнє господарство і троє менших дітей, вона тільки вранці, коли одягала сина, мала нагоду приголубити й напутити його і тільки в неділю та в свято мала змогу оборонити його перед батьком, бо лише тоді вони мали вільну хвилину. Коли Турб’єрн діставав хлости за те, що читав «а» і «б» як «ба», а не як «аб», чи за те, що пробував відшмагати малу Інгрід так, як батько його, він дивувався, чого тільки йому не дають спуску, а до менших дітей ставляться так поблажливо.

Турб’єрн майже весь час перебував з батьком і, боячись розмовляти з ним, став маломовний, хоч давав волю своїй уяві. Та якось, коли вони з батьком перевертали мокре сіно, він усе-таки спитав:

— Чому на Сульбакені сіно вже висохло, а в нас ще зовсім сире?

— Бо в них там більше сонця, ніж у нас, — відповів батько.

І хлопець уперше усвідомив, що сонячне проміння, яке заливає пагорб і яким він так часто тішився, самого його мало гріє. Відтоді він почав частіше поглядати на Сульбакен.

— Чого ти ловиш гав! — гримав на нього батько і штурханом приводив його до тями. — В нас тут треба працювати і великим, і малим, щоб мати в хаті шматок хліба.

Коли Турб’єрнові було сім чи вісім років, у них помінявся наймит. Новий наймит звався Аслак, і хоч він ще був молодим хлопцем, а вже набачився світу. На хутір він прибув увечері, як Турб’єрн спав. Другого ранку він саме читав книжку, коли зненацька хтось гримнув ногою в двері, вони відчинилися, і на порозі з’явився Аслак з чималим оберемком дров. Наймит кинув їх на підлогу так, що на всі боки полетіли тріски, й застрибав на місці, щоб струсити з себе сніг. Підстрибуючи, він приказував:

— Холодненько, як казала тролиха, сидячи по пояс в ополонці!

Батька не було в хаті, а мати мовчки змела сніг і винесла надвір.

— На що ти вилупив баньки? — спитав Аслак Турб’єрна.

— Ні на що, — відповів хлопець трохи злякано.

— А ти бачив півня на останній сторінці своєї читанки?

— Бачив.

— А бачив, що біля нього збирається повно курок, як ти згортаєш книжку?

— Ні, не бачив.

— То поглянь.

Турб’єрн почав шукати в книжці тих курок.

— Ну і йолоп! — сказав Аслак.

Від тієї хвилини наймит здобув над Турб’єр-ном таку владу, якої не мав ніхто.

— Нічого ти не знаєш, — сказав якось Аслак Турб’єрнові, що, як звичайно, ходив за ним назирці.

— Ні, знаю катехізис до четвертої глави, — заперечив Турб’єрн.

— Ото! Ти навіть не знаєш про троля, що танцював з дівчиною, поки зійшло сонце, а тоді лопнув, наче теля, яке обпилося кислого молока.

Турб’єрн за весь свій вік не чув стільки цікавого.

— А де це було? — спитав він.

— Де? Ну там… на Сульбакені,— відповів Аслак.

Турб’єрн тільки очі витріщив.

— А ти чув про чоловіка, що продав чортові душу за пару старих шкарбанів?

З подиву Турб’єрн забув навіть відповісти.

— Хочеш знати, де це було, еге?.. Також на Сульбакені, он там унизу біля струмка… Як же ти мало тямиш у релігії, хай бог боронить! — повів далі Аслак. — Ти, мабуть, ніколи не чув і про Карі Дерев’янку?

Так, Турб’єрн і про неї ніколи не чув. Хоч як швидко працював Аслак, а плескав язиком ще швидше — розповідав про Карі Дерев’янку, про жорна, що мололи сіль на морському дні, про чорта в дерев’яних капцях, про троля, якому прищипнуло бороду в пеньку, про сімох зелених русалок, що вищипали волосини на ногах у мисливця Пера, поки той спав і ніяк не міг прокинутись. І всі ті дива відбувалися на Сульбакені.

— О господи, що це сталося з нашим хлопцем? — сказала другого дня мати. — Він від самого досвітку сидить на ослоні і все дивиться на Сульбакен.

— Так, він сьогодні в нас при роботі,— мовив батько, що задля неділі влаштував собі відпочинок.

— Кажуть, він посватався до Сюневе Сульбакен, — озвався Аслак. — Але люди всього набалакають, — додав він.

Турб’єрн не зрозумів до пуття його слів, та однаково почервонів, як буряк. Побачивши, що Аслак помітив його збентеження, він узяв катехізис і сів читати.

— Атож, пошукай розради в слові божому, — мовив Аслак. — Бо Сюневе твоєю ніколи не буде.

Наприкінці тижня, коли Турб’єрн вирішив, що всі вже забули про ту розмову, він тихенько, бо дуже соромився, спитав у матері:

— Мамо, а хто така Сюневе Сульбакен?

— Це маленька дівчинка, що колись стане господинею Сульбакена, — відповіла мати.

— То, виходить, у неї немає дерев’яної ноги?

Мати вражено глянула на сина.

— Що ти верзеш?

Він відчув, що ляпнув дурницю, й замовк.

— На світі ще не було кращої за неї дитини, — додала мати. — І вроду свою вона дістала від бога за те, що завжди добра, ласкава і старанна до науки.

Так Турб’єрн довідався про Сюневе Сульбакен.

Якось батько працював у полі з Аслаком, а коли ввечері повернувся додому, то сказав синові:

— Не водися більше з цим наймитом.

Але Турб’єрн пропустив повз вуха його слова. За хвилину батько додав:

— Як побачу тебе з ним ще раз, то начувайся!

Після цього Турб’єрн почав уникати Аслака в батьковій присутності. Проте батько якось застукав їх, коли вони сиділи й балакали. Турб’єрн дістав прочуханку, і йому наказано сидіти в хаті. Відтоді він розмовляв з Аслаком лише як батька не було вдома.

Однієї неділі, коли батько був у церкві, Турб’єрн наробив удома шкоди. Вони з Аслаком почали кидати один в одного снігом.

— Годі, а то мені боляче, — сказав Турб’єрн. — Краще кидаймо разом у щось інше.

Аслак відразу погодився. Спершу вони кидали в гінку ялину, що росла біля комори, потім у двері комори і, нарешті, у вікно.

— Не кидай у саме вікно, а тільки в лутки, — сказав Аслак.

Але Турб’єрн попав у шибку і побілів з переляку.

— Дурниці, ніхто не дізнається, — втішив його Аслак. — Прицілюйся краще!

Турб’єрн прицілився і знов попав у шибку.

— Я більше не хочу гратися, — сказав він.

Тієї миті надвір вийшла його сестра, маленька Інгрід

— Шпурни в неї! — загадав Аслак.

Турб’єрн влучив у дівчинку, і вона заплакала.

Вийшла мати й звеліла Турб’єрнові кинути свою розвагу.

— Шпурляй, шпурляй! — пошепки під’юджував його Аслак.

Турб’єрн запалився і ще раз шпурнув у сестру нігом.

— Здурів хлопець, та й годі! — крикнула мати спробувала спіймати його.

Він кинувся тікати, а мати побігла за ним подвір’ям, нахваляючись покарати його. Аслак стояв і реготав. Нарешті мати спіймала Турб’єрна в заметі і тільки-но замахнулась на нього рукою, як він крикнув:

— Я однаково налупцюю її, тут усі б’ються!

Вражена його словами, мати зупинилась і сказала:

— Хтось тебе цього навчив.

Потім уже мовчки взяла сина за руку й повела до хати. Там вона теж не сказала йому більше жодного слова, зате була дуже ласкава з меншими дітьми, нагадувала їм, що скоро повернеться з церкви батько. Тим часом у хаті натопилося. Аслак попросив дозволу відвідати родичів. Мати відразу відпустила його, та коли Аслак пішов, Турб’єрнова відвага де й ділася. В нього зненацька заболів живіт і руки так спітніли, що від них змокрів папір, як він узяв книжку. Аби тільки мати нічого не сказала батькові, коли той повернеться з церкви! Але попросити матір про це в нього не ставало духу. Все в хаті, на що він звертав очі, неначе змінилося, годинник голосно відмірював час, що лишився до батькового повернення: цок-цок-цок! Хлопець підійшов до вікна й подивився на Сульбакен. Пагорб єдиний був такий, як завжди: укритий снігом, тихий, він блищав на сонці, немов перлина. Хата на ньому весело всміхалася всіма вікнами, і, напевне, жодне з них не було розбите. Дим також весело валував з димаря, отже, й там варили обід для тих, що були в церкві. Сюневе, мабуть, виглядає свого батька й не боїться, що дістане лупня, коли він повернеться додому. Турб’єрн не знав, куди йому поткнутись, і раптом почав виявляти ніжність до своїх сестричок. До Інгрід він став такий ласкавий, що навіть подарував їй блискучий гудзик, якого йому дав Аслак. Дівчинка обняла його за шию, він також пригорнув її до себе.

— Інгрід, рідненька, ти ще сердишся на мене?

— Ні, любий Турб’єрне, не серджуся! Кидай у мене снігом, скільки хочеш.

На ганку хтось затупотів, обтрушуючи сніг. Це прийшов батько. Обличчя його світилося ласкою і добротою, і хлопцеві стало ще тяжче на серці.

— Ну, як ви тут? — спитав він, оглядаючи свою родину.

Просто дивно, що годинник від тих слів не впав зі стіни.

Мати принесла страву.

— Що ви робили без мене? — знов спитав батько, сідаючи до столу.

Турб’єрн глянув на матір, і на очах у нього виступили сльози.

— Нічого такого… — відповіла мати спроквола. Вона хотіла ще щось додати, але промовчала, тільки сказала — Я відпустила Аслака.

«Починається», — подумав Турб’єрн і заходився гратись з Інгрід, немов нічого в світі його не цікавило. Батько ще ніколи не сидів так довго за столом, і хлопець навіть почав рахувати шматки, які той з’їдав. Дійшовши до четвертого шматка, Турб’єрн спробував порахувати, скільки мине секунд, поки батько візьме п’ятий, і збився з рахунку. Нарешті батько підвівся і вийшов з кімнати. «Шибки, шибки!» — дзвеніло Турб’єрнові у вухах, і він подивився, чи вони цілі в хаті. Так, усі були цілі. Та ось за батьком вийшла й мати. Турб’єрн узяв на руки Інгрід і сказав їй так ласкаво, що дівчинка вражено подивилась на нього:

— Хочеш гуляти в Золотого короля на лузі?

Звичайно, сестра хотіла. І він заспівав, хоч ноги в нього тремтіли:

Квіточко з лугу,

Бліда й недолуга,

Послухай-но мене!

Іди в мої палати,

Вберешся в пишні шати,

Перлинами обшиті І золотом улиті.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Сестра відповіла йому:

Пишний королю Квітчастого поля,

Послухай-но мене!

Не хочу я палат,

Не хочу пишних шат,

Перлинами обшитих І золотом улитих.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Діти були захоплені грою, коли до хати зайшов батько і пильно глянув на сина. Турб’єрн ще дужче пригорнув до себе сестру, хоч сам мало не впав зі стільця. Батько відвернувся, так нічого й не сказавши. Минуло півгодини, а він усе мовчав, і Турб’єрн уже почав вірити, що лихо обминуло його, хоч і далі боявся. А коли ввечері батько сам допоміг йому роздягтися, він, вражений і розгублений, знов почав тремтіти. Та батько погладив його по голові й поплескав по щоці. Хлопець не пам’я^ тав, щоб батько коли-небудь так пестив його. Йому стало тепло на душі, і страх його розтанув, наче крига від сонячного проміння.

Турб’єрн не стямився, як опинився в ліжку, а оскільки він не міг ані співати, ні кричати, то склав руки на грудях і тихо проказав шість разів «Отче наш» від початку до кінця й від кінця до початку. Засинаючи, він відчував, що нікого в світі так не любить, як батька.

Уранці Турб’єрн прокинувся такий наляканий, що не міг навіть крикнути. Йому здавалося, що його однаково зараз наб’ють. Та розплющивши очі, він відчув велике полегшення, бо переконався, що все це йому тільки приснилося. Але скоро він зрозумів, що комусь усе-таки загрожує кара. І побачив кому — Асла-кові. Бо Турб’єрн добре знав, чого слід чекати від батька, коли він ходить туди й назад по хаті. Невисокий, кремезний, він люто позирав з-під кущуватих брів на Аслака, і той, видно, також відчував, що його чекає. Він сидів на днищі переверненої діжки і то спускав ноги й махав ними, то підгинав їх під себе. Руки він, як звичайно, тримав у кишенях, а шапку зсунув на потилицю, і з-під дашка вибивався темний чуб. Він ще дужче кривив і так завжди скривленого рота й дивився на Семуна з-під опущених повік.

— Хлопець ваш таки пришелепуватий, — сказав він. — Та найгірше, що вашу кобилу налякав троль.

Семун зупинився.

— Ох ти мерзотнику! — крикнув він так, що стіни задрижали, а наймит майже зовсім заплющив очі. Семун знов почав ходити по хаті.

— їй-богу, її троль налякав, — за якусь мить знов озвався Аслак і крадькома глянув на господаря, щоб довідатися, яке враження справили його слова.

— Ні, кобила боїться лісу, а не троля, — сказав Семун, і далі міряючи кроками кімнату. — Ти, негіднику, звалив ялину біля самої неї, і тепер вона боїться кожного дерева.

Аслак вислухав його, тоді знов озвався:

— Думайте собі так, якщо вам від того легше. Але навряд чи ваша кобила перестане полохатися, як ви казатимете, що вона злякалась дерева. — Про всяк випадок Аслак відсунувся трохи далі й затулив рукою обличчя.

І справді, Семун підійшов до нього й тихо, але грізно сказав:

— Ох ти проклятий…

— Семуне! — почулося від вогнища.

То був голос Інгеб’єрг, його дружини. Вона хотіла втихомирити чоловіка і водночас заколисувала найменшу дитину, яка з переляку заплакала. Дитина замовкла перша, а тоді й Семун урвав на півслові свою лайку. Але він підніс кулака, надто маленького як на його кремезну постать, до обличчя наймитові й обпік його палючим поглядом. Тоді знов почав ходити по хаті, ще раз підступив до Аслака, потім відійшов від нього. Аслак був дуже блідий, але той бік обличчя, що бачив Турб’єрн, посміхався, хоч другий, обернений до Семуна, наче закам’янів.

— Пошли нам терпцю, господи! — за мить проказав він, проте відразу наставив ліктя, ніби захищаючись від удару.

— Не згадуй його наймення, негіднику!

Інгеб’єрг підійшла до чоловіка з дитиною на руках і лагідно торкнулася до його плеча. Він не глянув на неї, але руку опустив. Дружина сіла, а Семун знов почав ходити по хаті. Якусь мить панувала мовчанка, потім Аслак сказав:

— Звичайно… богові й так досить мороки з Гранліеном.

— Семуне, Семуне! — пошепки мовила їнгеб’єрг чоловікові, та він уже нічого не чув, а кинувся на Аслака. Той, захищаючись, виставив уперед ногу. Та Семун схопив його за ту ногу й за комір і шпурнув ним у зачинені двері так, що наймит вибив головою дошку й полетів до сіней. Інгеб’єрг, Турб’єрн і менші діти закричали й почали просити батька, щоб він більше не чіпав Аслака. Вся хата сповнилась галасом і плачем. Проте Семун рвонувся до своєї жертви, навіть не відчинив як слід дверей, тільки відштовхнув ногою вбік тріски, знов схопив хлопця, виніс його на подвір’я і з розгону шпурнув додолу. А коли помітив, що в тому місці намело надто багато снігу і Аслак не дуже забився, то придавив йому коліном груди і вдарив кулаком в обличчя. Потім ще раз схопив його, потяг туди, де було менше снігу, як вовк тягне роздертого собаку, втретє шпурнув ним об землю, цього разу ще дужче, знов придавив коліном… і невідомо, чим би все це скінчилось, якби Інгеб’єрг з дитиною на руках не кинулася поміж них.

— Не занапащай нас, Семуне! — заголосила вона.

За хвилину Інгеб’єрг уже сиділа в хаті, Турб’єрн одягався, а Семун знов ходив по кімнаті й час від часу ковтав води, але рука в нього тремтіла, й вода вихлюпувалась із чашки на підлогу. Аслак не з’являвся до хати, і мати хотіла вже вийти надвір.

— Сиди! — сказав батько таким тоном, ніби звертався до когось чужого.

Інгеб’єрг залишилась, а невдовзі він сам вийшов з хати. І довго не повертався. Турб’єрн узяв книжку й почав читати, не відриваючи очей від сторінки, проте не розумів жодного речення.

Після полудня в хаті запанував звичайний лад, хоч у всіх було таке почуття, наче в них побував хтось чужий. Коли Турб’єрн зважився вийти надвір, то біля самого порога побачив Аслака, який складав на санки свої пожитки. На його, Турб’єрнові, санки! Турб’єрн перелякано витріщив очі на Аслака, бо в того справді був страшний вигляд: на обличчі запеклася кров, на одежі також були криваві плями, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турб’єрна, потім сказав:

— Не подобається мені твій вигляд, хлопче.

Тоді перекинув ногу через санки, сів на них і поїхав униз.

— Дивись, щоб знав, де шукати санки! — гукнув він і зареготав. Потім ще раз обернувся й показав язика. Невдовзі його не стало видно.

Та наступного тижня до них на хутір з’явився ленсман[2]. Батько кілька разів кудись ходив, мати плакала й також кудись ходила.

— Що сталося, мамо? — спитав Турб’єрн.

— Ох, це все через Аслака! — відповіла вона.

Одного дня батьки почули, як мала Інгрід співала:

Ох, і гарне в нас життя:

Ані правди, ні пуття;

Дівка полами повіє —

В хлопця зразу серце мліє;

Сам господар ліг заснути —

Наймит мусить спину гнути;

Господиня клопіт має —

В кашу воду доливає;

Ще мудріший кіт, бо зранку

Злизує з горшків сметанку.

Її почали розпитувати, від кого вона навчилася такої пісні. Звичайно, від Турб’єрна. Той перелякався і сказав, що чув її від Аслака. Тоді його попередили, що коли він сам співатиме таких пісень або вчитиме сестру, то дістане доброї хлости. Невдовзі після того батьки почули, що Інгрід лається. Знов покликано Турб’єрна, і батько вирішив негайно покарати сина. Та хлопець заплакав і так палко пообіцяв надалі не робити нічого поганого, що йому ще раз вибачили.

А найближчої неділі батько сказав йому:

— Сьогодні ти не лишишся бешкетувати вдома, а підеш зі мною до церкви.

Розділ другий

Церква в думках селянина посідає особливе місце: це святиня, зовні оточена врочистою цвинтарною тишею, а всередині сповнена життя, коли правиться служба божа. Це єдина будівля в долині, опоряджена розкішно, тому її шпиль здіймається в очах селянина вище, ніж здається комусь іншому. Коли селянин ясного недільного ранку йде до церкви, його вже здалеку вітають дзвони, і він щоразу здіймає шапку, ніби дякує за вітання. Він з ними здавна в спілці, про яку ніхто не знає. Ще дитиною він стояв на порозі й слухав їхній гомін, а повз нього вулицею статечно йшли парафіяни. Батько приєднувався до них, але сам він був ще малий і залишався вдома. Багато уявлень пов’язано в селянина з тим протяглим, могутнім гомоном, що луною котився поміж горами годину або й дві, але одне стало невіддільне від нього: нова, чиста одежа, ошатно вбрані жінки, вичищені коні і блискуча збруя на них.

І коли одного недільного ранку дзвони сповіщали про його власне щастя, коли він сам у новісінькому, хоч трохи й завеликому одязі твердо ступав поряд із батьком, уперше простуючи, до церкви, яка радість бриніла в їхньому гомоні! Вони ніби відчиняли перед ним кожні двері, щоб він побачив усе, що захоче. А дорогою назад дзвони знов лунали в нього над головою, ще запамороченою від побожного співу й казання, від навали того, що побачили його очі,— вівтарних образів, святкових уборів, — тоді гомін їхній назавжди закарбував у пам’яті всі ті враження і освятив маленьку церкву, яку він віднині носитиме в своєму серці.

Підрісши, хлопець звичайно літує в горах з худобою. Та коли він ясного, росяного недільного ранку сидить на камені й наглядає за худобою, що, дзеленькаючи дзвониками, пасеться внизу, і до нього раптом долинає церковний дзвін, його опановує невиразна туга. Той дзвін нагадує йому долину, знайомих, з якими він перемовлявся словом біля церкви, радість спілкування з ними і ще більшу радість, що охоплювала його, коли він вертався з церкви, нагадує святковий обід удома, батька, матір, менших братів і сестер, веселі розваги на луці недільного надвечір’я… І серце йому болісно стискається в грудях. Та враз він похоплюється, що це тільки церковний дзвін, відганяє від себе смуток, пригадує уривок якогось псалма й починає співати, склавши руки на грудях і линучи поглядом у долину. Тоді проказує ще й коротеньку молитву, схоплюється з місця і радісно сурмить у свій ріжок, аж луна котиться горами.

Тут, серед тихих гірських долин, церква й досі промовляє своєю особливою мовою до людей кожного віку, постає перед ними такою, якою вони хочуть її бачити. Багато що потім може стати між ними й церквою, але ніщо не перевищить її. Величною і довершеною, із суворо, але й підбадьорливо зведеним угору пальцем постає вона перед кон-фірмантом, юнаком, який щойно обрав свій шлях, мужньою і дужою перед людьми, яких гнітить горе, просторою та доброю перед старими, що їх уже втомило життя. Під час служби до церкви приносять дітей, а відомо, що ніщо не викликає такого врочистого настрою, як цей обряд.

Тому не можна описувати норвезьких селян — чи то добрих, чи зіпсованих, — не згадавши про їхні стосунки з церквою. Такий опис може здатися одноманітним, але нічого не вдієш, одноманітним може здатися кожен опис життя норвезького села, а не тільки відвідин церкви, про які зараз буде мова.

Турб’єрн радів, що йде до церкви, радів, що стільки всього бачить, його чарував барвистий натовп біля неї і вражала врочиста тиша всередині перед службою. І хоч сам він не здогадався схилити голову під час молитви, проте, помітивши навколо схилені голови, зробив те саме. Почався спів, усі одностайно приєдналися до нього, і Турб’єрн навіть трохи злякався. Та поступово він піддався чарам того співу і аж здригнувся, мов уві сні, коли дверці їхньої лавки тихо відчинились і хтось сів біля них. Після закінчення співу батько потиснув тому чоловікові руку й спитав:

— Як справи на Сульбакені?

Турб’єрн підвів очі на сусіда, та хоч як він придивлявся, а не помітив у ньому нічого чаклунського. То був високий русявий чоловік з ласкавим обличчям, великими блакитними очима й великим лобом. Він усміхався, коли до нього зверталися, на всі Семунові слова відповідав «так», але сам говорив мало.

— Он там сидить Сюневе, бачиш? — мовив батько, нахиляючись до Турб’єрна.

Він посадовив його на коліна й показав на лавку в жіночій половині. Там стояла навколішки дівчинка й дивилася на нього через поруччя. Вона була ще біліша за свого батька, таких білих кіс Турб’єрн зроду не бачив. її шапочка була перев’язана червоною стрічкою, а з-під шапочки вибивалися біленькі кучері. Дивлячись на нього, дівчинка всміхалась, і якийсь час він бачив тільки її білі зуби. В одній руці вона тримала блискучий молитовник, а в другій — згорнену жовто-червону шовкову хусточку й розважалася тим, що тріпала хусточкою по молитовникові. Що довше Турб’єрн дивився на неї, то дужче вона всміхалася, і йому закортіло так само стати навколішки. Дівчинка'кивнула йому головою. Він хвилину поважно дивився на неї, тоді теж кивнув головою. Вона всміхнулася й знов кивнула. Він відповів їй, потім ще раз і ще. Вона всміхалась, але більше не кивала головою. Проте він не зводив з неї погляду, і нарешті вона знов кивнула.

— Я також хочу подивитись! — почув він позад себе голос, і хтось потяг його- за ноги додолу так, що він мало не впав.

То виявився малий опецькуватий хлопець, який тепер сам сміливо видряпався на його місце. В нього був русявий, неслухняний чуб і кирпатий ніс. Турб’єрн навчився в Аслака, що робити із задерикуватими хлопцями, які чіплятимуться до нього в школі або в церкві,— він ущипнув нахабу за стегно. Хлопець мало не зойкнув з болю, але стримався і, спритно зіскочивши з лавки, схопив Турб’єрна за вуха. Той учепився розбишаці в чуба, звалив його додолу й сів на нього верхи. Хлопець і далі мовчав, але вкусив Турб’єрна за ногу Тоді Турб’єрн відштовхнув його від себе й притис обличчям до підлоги. Тієї хвилини його самого хтось схопив за комір і підняв угору, наче в’язку соломи. То батько посадив його собі на коліна.

— Якби ми були не в церкві, ти б зараз дістав прочуханки! — прошепотів він синові на вухо і так стиснув його за руку, що біль відбився аж у нозі.

Турб’єрн згадав про Сюневе і глянув у її бік. Вона й досі стояла на лавці, але була така налякана й розгублена, що він почав здогадуватись, як негарно повівся. Помітивши, що він дивиться на неї, дівчинка злізла з лавки і більше не показувалась.

З’явився паламар, потім пастор. Турб’єрнові було на кого дивитися й кого слухати. Потім вони вийшли, з’явилися вдруге, а він усе ще сидів у батька на колінах і думав, коли Сюневе знов вилізе на лавку. Хлопець, що стягнув його з лавки, сидів тепер долі, на дошці для ніг, і щоразу, коли він хотів підвестися, якийсь дід штовхав його назад. Той дід дрімав, але відразу прокидався, як малий шибеник пробував устати. «Невже вона більше не вигляне?» — думав Турб’єрн. Кожна червона стрічка нагадувала йому про ту, що була на шапочці в Сюневе, а кожен образ у старій церкві здавався йому таким, як сама дівчина, або навіть ледь гіршим. О, нарешті Сюневе висунула голову! Та тільки-но вона побачила, що Турб’єрн дивиться на неї, відразу ж споважніла і сховалася.

Ще раз з’явився паламар, а за ним пастор, задзвонив дзвін, і люди почали підводитися з місць. Батько знов спокійно завів мову з русявим чоловіком, і вони обидва підійшли до лавок, де сиділи жінки. Ті вже також підвелися. Першою вийшла білява, маленька на зріст, бліда жінка, що теж усміхалася, тільки не так лагідно, як її чоловік. Вона вела за руку Сюневе. Турб’єрн відразу кинувся до неї, та дівчинка відсахнулась від нього й сховалася за материну спідницю.

— Не займай мене! — сказала вона.

— Він, певне, ще ніколи не був у церкві? — спитала білява жінка й погладила Турб’єрна по голові.

— Не був і з першого ж разу почав битися, — сказав Семун.

Турб’єрн засоромлено глянув на біляву жінку, тоді на Сюневе, що стала ще неприступніша. Вони гуртом вийшли з церкви. Дорослі розмовляли, а Турб’єрн ішов за Сюневе, яка горнулась до матері щоразу, коли він пробував підступити до неї ближче. Хлопця, що зачепив його в церкві, Турб’єрн більше не бачив. Надворі дорослі спинились поговорити. Турб’єрн почув кілька разів ім’я Аслака і, злякавшись, що можуть згадати й про нього, відійшов убік.

— Тобі цього не треба слухати, — сказала мати Сюневе дочці.— Відійди трохи, доню, чуєш?

Сюневе неохоче відступила від матері. Тоді Турб’єрн підійшов до неї і почав її розглядати. Вона також дивилася на нього. Вони довго стояли так і тільки дивились одне на одного. Нарешті Сюневе сказала:

— Пхе!

— Чого ти пхекаєш? — спитав Турб’єрн.

— Пхе, — ще раз мовила вона. — Пхе, як тобі не соромно!

— А що я таке зробив?

— Ти бився в церкві, коли правили службу, пхе!

— Так, але це було давно.

Відповідь спантеличила дівчину. Трохи подумавши, вона спитала:

— Це тебе звуть Турб’єрн Гранлієн?

— Так. А тебе Сюневе Сульбакен?

— Так… Мені завжди казали, що ти гарний хлопчик.

— Ні, це неправда. Я в нас найгірший, — відповів Турб’єрн.

— Світ не чув такого! — вигукнула Сюневе й плеснула в долоні.— Мамо, мамо, він каже…

— Тихо, не заважай! — гримнула на неї мати.

Сюневе зупинилася, втупила в матір великі

сині очі, тоді повернулась і поволі пішла назад до Турб’єрна.

— Мені завжди казали, що ти слухняна дівчинка, — мовив він.

— Так, часом буваю слухняна, як почитаю Біблію, — відповіла вона.

— А це правда, що у вас повно русалок, тролів і всякої іншої погані? — спитав він, узявши руки в боки, як колись Аслак.

— Мамо, мамо! Знаєте, що він каже? Він каже…

— Дай мені спокій, чуєш! І не підходь, поки я тебе не покличу!

І Сюневе знов довелося вернутись до Турб’єрна. Вона взяла ріжок хусточки в рот, стиснула його зубами й сердито шарпнула.

— А правда, що у вас на Сульбакені кожної ночі грає музика?

— Неправда.

— То ти ніколи не бачила троля?

— Не бачила.

— їй-богу?..

— Пхе, не кажи такого!

— Пусте, нічого не станеться, — заспокоїв він дівчину і чвиркнув крізь зуби, щоб показати, як він далеко вміє плювати.

— Ти попадеш у пекло, ось побачиш! — мовила Сюневе.

— Ти так гадаєш? — спитав він уже не так задерикувато, бо досі думав, що йому загрожує тільки прочуханка, а батько був далеко.

— А хто у вас найдужчий? — спитав він, зсунувши шапку набакир.

— Не знаю.

— А в нас тато, він такий дужий, що якось налупцював Аслака, а той страх який дужий.

— Ага.

— Він раз узяв і підняв коня.

— Коня?

— Так, він сам мені розповідав.

Це, звичайно, переконало Сюневе.

— А хто такий Аслак? — спитала вона.

— Один поганий хлопець. Мій тато набив його так, як ще ніхто нікого не бив.

— То у вас у Гранлієні б’ються?

— Часом б’ються… А у вас хіба ні?

— Ні, ніколи.

— А що ж ви робите?

— Мама варить їсти, плете і шиє. Карі теж, але не так гарно, як мама, бо вона ледача. Ранді обходить худобу, тато і хлопці їздять у поле або роблять щось удома.

Таке пояснення його вдовольнило.

— А ввечері ми читаємо і співаємо, — повела далі Сюневе, — і в неділю також.

— Усі гуртом?

— Так.

— Ото нудота…

— Нудота? Мамо, він каже… — Вона затну-лася, згадавши, що мати звеліла їй не підходити до неї.— А я маю багато овець, — натомість похвалилась вона.

— Ти диви!

— Так, і в трьох буде взимку по ягняті, а в однієї, напевне, двоє.

— То в тебе є свої вівці?

— Є. І корови, й свині є. А в тебе немає?

— Немає.

— Приходь до нас, я дам тобі ягня. І ти також матимеш потім багато овець.

— От було б гарно!

Діти помовчали. Потім Турб’єрн спитав:

— А Інгрід ти даси ягня?

— Якій Інгрід?

— Ти не знаєш Інгрід? Маленької Інгрід?

Ні, Сюневе не знала її.

— Вона менша за тебе?

— Певне. Така, як ти.

— О, то візьми її з собою, добре?

Турб’єрн пообіцяв, що візьме.

— Я тобі дам ягня, а їй порося, гаразд?

Хлопець погодився, що так буде найкраще. Потім вони почали згадувати спільних знайомих, але їх виявилось небагато. Тим часом їхні батьки набалакались, і всі пішли додому.

Уночі Турб’єрнові приснився Сульбакен. Там паслося багато білих ягнят, а між ними ходила білява дівчинка з червоною стрічкою на шапочці. Вони з Інгрід щодня заводили мову про свої майбутні відвідини Сульбакена. У своїй уяві вони вже пасли й доглядали стільки ягнят і поросят, що не могли дати з ними ладу. І ніяк не могли збагнути, чому їм не дозволяють піти на Сульбакен.

— Аякже, так зразу й бігти, тому що вас запросила дитина, — казала мати. — Ви чули, щоб хтось так робив?

— Почекай до неділі, тоді побачимо, — втішав сестру Турб’єрн.

Настала неділя.

— Ти великий хвалько, а ще кажеш неправду й лаєшся, — мовила йому Сюневе. — І тобі не дозволять ходити до нас, поки ти не станеш кращий.

— Хто тобі казав таке? — вражено спитав Турб’єрн.

— Мама.

Інгрід не могла дочекатися, поки Турб’єрн вернеться з церкви. Він розповів про все їй і матері.

— От бачиш! — сказала мати.

Інгрід промовчала. Але після цього вони обидві спиняли його, коли він починав лаятись або хвалитися. А якось вони з Інгрід навіть затіяли бійку через те, що не могли дійти згоди, лайливий чи ні вислів «собача віра», і сестрі добре перепало від Турб’єрна. А потім він цілий день проказував цей вислів до речі й не до речі. Ввечері Турб’єрна почув батько.

— Зараз буде тобі собача віра! — сказав він і дав синові такого ляпаса, що той аж упав.

Турб’єрнові було соромно перед Інгрід, але за хвилину вона сама підійшла й погладила його по щоці.

Минуло кілька місяців, і нарешті діти пішли до Сульбакена. Потім Сюневе прийшла до них, а Турб’єрн з Інгрід знову побували в неї, і відтоді вони почали часто зустрічатися. Турб’єрн і Сюневе навчалися в одній школі і змагались між собою. Проте хлопець був здібніший і став таким добрим учнем, що пастор звернув на нього увагу. Зате Інгрід училась гірше, і вони обоє їй допомагали. Скоро Інгрід і Сюневе стали нерозлучні, їх навіть почали прозивати білими куріпками, бо вони завжди ходили разом і обидві мали дуже русяві коси.

Бувало, що Сюневе сердилася на Турб’єрна, бо через свою запальну вдачу він ледь що затівав бійку. Тоді Інгрід мирила їх, і вони залишались друзями. Та коли про бійку дізнавалася мати Сюневе, то не дозволяла хлопцеві приходити на Сульбакен тиждень або й два. Сему-нові про це ніколи не казали.

— Він надто суворий до хлопця, — боронила сина Інгеб’єрг і наказувала всім мовчати.

Коли діти підросли, то всі троє покращали, кожне по-своєму. Сюневе стала високою стрункою дівчиною із золотавими косами, ніжним, прекрасним обличчям і спокійними блакитними очима. Розмовляючи з кимось, вона всміхалася, і люди казали, що її усмішка приносить щастя. Інгрід була нижча за неї, повніша, мала ще біліші коси й миле кругле личко. Турб’єрн був середнього зросту, але дуже гарної статури, темночубий, синьоокий, сильний, з різко окресленим обличчям. Запалившись, він, бувало, казав, що вміє читати й писати краще за вчителя і в долині не боїться нікого. «Крім батька», — додавав він подумки.

Турб’єрнові кортіло швидше конфірмуватися, але ніяк не виходило.

— Некомфірмований — ти ще дитина, і мені легше з тобою впоратися, — казав батько.

І так сталося, що Сюневе й Інгрід перші пішли до пастора. Сюневе також конфірмувалася пізно, їй уже минуло п’ятнадцять років.

— Ніхто не знає, коли він готовий дати обітницю богові,— завжди казала її мати; батько, Гутторм Сульбакен, погоджувався з нею.

Не дивно, що до них почали навідуватись сватальники: один — син господаря, про якого йшла дуже добра слава, а другий — їхній багатий сусід.

— Що ви надумали, вона ще навіть не конфірмувалась, — казала мати.

— Гм, треба, мабуть, уже послати її на конфірмацію, — додавав батько.

Та сама Сюневе нічого про це не знала.

Пасторова дружина й дочки так полюбили Сюневе, що часто запрошували її до себе в кімнату, коли вона приходила готуватися до конфірмації. Інгрід і Турб’єрн залишалися надворі серед інших учнів. Якось один із хлопців спитав його:

— Чому ти не пішов із нею? Ось побачиш, що її в тебе відіб’ють!

Хлопець дістав за свої слова синця під око, але відтоді товариші не поминали нагоди подражнити Турб’єрна його почуттями до Сюневе, і ніщо так не сердило його, як ті їхні жарти. Через це одного разу в лісі неподалік від пасторського дому дійшло до запеклої бійки. Турб’єрнові довелось змагатися з цілим гуртом хлопців. Дівчата пішли вперед, розборонити забіяк було нікому, і вони билися все завзятіше. Турб’єрн не хотів здаватись, а супротивників було багато, він захищався від них як тільки міг, про що свідчили потім синці від його ударів. Але причина бійки скоро виявилась, і в селі пішли розмови.

У неділю Турб’єрн не схотів іти до церкви. А ще через день, як знов надійшла черга збиратися в пастора, він прикинувся хворим. Інгрід пішла сама. Коли вона повернулася, він спитав, що сказала Сюневе.

— Нічого, — відповіла сестра.

Коли він знов прийшов до пастора, йому здалося, що всі учні дивляться на нього, а дехто з хлопців навіть нишком хихоче. Сюневе прийшла пізніше за них і пробула в пасторових дочок ще довше, ніж завжди. Турб’єрн боявся, що пастор сваритиме його, та швидко переконався, що в селі про його бійку не знали тільки двоє людей: його батько й пастор. Слава богу й за те. Але як підійти до Сюневе й заговорити з нею, він не знав, уперше йому не хотілося звертатись по допомогу до Інгрід. Пастор скінчив опитувати учнів, і Сюневе знов зайшла до його дочок. Турб’єрн почекав на подвір’ї, поки там ще були інші учні, але врешті йому довелось піти. Інгрід пішла додому одна з перших.

Другого разу Сюневе з’явилась до пастора раніше за всіх і перед навчанням вийшла прогулятися в садку з пасторовими дочками і якимось юнаком. Дівчата викопували квітки й давали їх Сюневе, а юнак їм допомагав. Турб’єрн стояв серед учнів і все це бачив. Пасторові дочки пояснювали Сюневе, як треба садити квітки, і говорили вони так голосно, що всім учням було чутно. Сюневе пообіцяла все робити так, як вони казали.

— Тільки сама ти не впораєшся, — зауважив юнак, і Турб’єрн запам’ятав його слова.

Коли Сюневе вернулася до учнів, ті почали дивитися на неї ще шанобливіше, ніж звичайно. Але вона зразу ж підійшла до Інгрід, ласкаво привіталася з нею і відвела її вбік. Вони посідали на моріжку й почали про щось розмовляти, бо давно не були разом. А Турб’єрн і далі стояв у гурті й дивився на чудові заморські квітки Сюневе.

Цього разу Сюневе пішла додому разом з усіма.

— Дай я понесу твої квітки, — запропонував Турб’єрн.

— Добре, понеси, — ласкаво відповіла дівчина, проте не глянула на нього.

Вона взяла Інгрід під руку й пішла з нею попереду. Біля Сульбакена дівчата зупинились, і Сюневе попрощалася з Інгрід.

— Далі я сама понесу, вже недалеко, — мовила вона і взяла кошика, якого Турб’єрн поставив на землю.

Дорогою він весь час думав про те, як би запропонувати Сюневе свої послуги, але так і не зважився. Тепер вона взяла кошика і швидко пішла геть. А він і далі думав про ті квітки. Як би їх посадити?

— Про що ви розмовляли? — спитав він Інгрід.

— Так, ні про що, — відповіла сестра.

Коли всі полягали спати, Турб’єрн тихенько одягся і вийшов надвір. Був тихий вечір, тихий і лагідний. Небо запинали сіруваті легенькі хмари. Подекуди та запона рвалась, і здавалося, ніби крізь прогалину хтось дивиться синім оком. На хуторі й на дорозі нікого не було видно, лише в траві сюрчали коники та перегукувались перепелиці. У Турб’єрна було таке враження, що за ним іде цілий почет якихось співаків, хоч він нікого й не бачив. Ліс скидався на море туману, знизу блакитне, а вгорі дедалі темніше. Але й з того туману долинало то кльочення тетеруків, то пронизливий крик сови, та ще водоспад гучніше, ніж удень, співав свою прадавню сувору пісню, бо тепер усе затихло і слухало тільки її.

Турб’єрн глянув на Сульбакен і рушив до нього. Він ішов навпростець, не тримаючись стежки, і скоро досяг невеличкого квітника Сюневе, якраз під вікном горішньої кімнатки, де вона спала. Він оглянувся довкола й прислухався, але скрізь було тихо. Тоді почав шукати якогось знаряддя і скоро знайшов лопату й граблі. Квітник уже був скраю трохи скопаний і на ньому посаджено дві квітки, — мабуть, щоб подивитись, чи вони приймуться.

«Вона, бідолашна, стомилася, тому так мало скопала. Тут треба чоловічої сили», — міркував Турб’єрн, беручись за лопату. Спати йому зовсім не хотілося, і ще ніколи праця не здавалася такою легкою. Турб’єрн добре запам’ятав, як треба садити квітки, пам’ятав також, як вони були висаджені в пасторовому квітнику, і все робив так само. Ніч- минула, а він навіть не помітив. Майже не відпочиваючи, він перекопав весь квітник, висадив усі принесені квітки й попересаджував ті, що вже там росли, щоб було краще. Часом він кидав оком на вікно, чи, бува, ніхто його не бачить. Та нікого не було видно, і скрізь панувала тиша, навіть собаки не гавкали. Аж ось заспівав півень і збудив пташок у лісі. Одна за одною вони завели свою пісню, вітаючи ранок.

Вирівнюючи землю навколо квіток, Турб’єрн згадав Аслакові розповіді про тролів і гномів на Сульбакені, в які він колись вірив. «Може, Сюневе подумає, що це вони скопали грядку?»— усміхнувся він, поглядаючи на її вікно. Уже був білий день і пташки співали, аж виляски йшли, коли Турб’єрн скінчив свою роботу, переліз через огорожу і швидко подався додому. Хай ніхто не знає, що він не спав, а садив квітки Сюневе на Сульбакені.

Розділ третій

Невдовзі по селі пішли різні чутки, але ніхто нічого не знав напевне. Після того, як Турб’єрн і Сюневе конфірмувалися, його ніколи не бачили на Сульбакені, і це найбільше всіх дивувало. Лише Інгрід бувала там часто, вони ходили з Сюневе разом гуляти до лісу.

— Не сидіть там довго! — гукала їм навздогін мати.

— Ні, ми скоро! — відповідала Сюневе й поверталась додому аж надвечір.

Обидва женихи з’явилися знов.

— Нехай вона сама вибирає собі пару, — сказала мати, і батько погодився з нею.

Та коли женихи звернулися до Сюневе, дівчина відмовила і тому, й тому. Потім до неї сваталися ще й інші хлопці, та жодному не пощастило на Сульбакені.

Одного разу, коли Сюневе з матір’ю мили посуд від молока, мати спитала, хто ж їй усе-таки подобається. Запитання захопило дівчину зненацька, і вона почервоніла.

— Може, ти вже дала комусь слово?

Мати суворо глянула на дочку.

— Ні,— швидко відповіла Сюневе.

Більше вони про це не розмовляли.

Сюневе була найкраща дівчина в околиці, тому на неї всі дивились, коли вона йшла до церкви, — а її тільки в церкві й можна було побачити, на танці або на якісь інші розваги вона не ходила, бо її батьки належали до гаугіанців. У церкві Турб’єрн і далі сидів навпроти неї, але ніхто не бачив, щоб вони колись розмовляли одне з одним. Та однаково люди вважали, що між ними щось є. А оскільки вони ставилися одне до одного не так, як інші закохані в їхній долині, про них не переставали говорити.

Турб’єрна в селі не дуже любили. Він сам відчував це і в товаристві — на танцях чи на весіллі — поводився зарозуміло, інколи навіть заводив з кимось бійку. Та охочих битися з ним ставало дедалі менше, бо хлопці один за одним пізнавали на собі його важкий кулак, тому Турб’єрн зарані почав звикати до думки, що йому ніхто не зважиться стати поперек дороги.

— Ти надто покладаєшся на свої руки, — сказав йому якось батько. — Але не забувай, що мої руки, мабуть, поки що дужчі за твої!

Минула осінь і зима, настала весна, а люди все ще не знали нічого певного. В околиці ходило стільки чуток про те, як Сюневе відмовляє женихам, що, врешті, до неї майже перестали свататися. З Інгрід Сюневе й далі була нерозлучна. Цього року вони обидві мали літувати в горах, бо частину Гранлієнових полонин відкупив батько Сюневе. Тепер там у лісі виспівував Турб’єрн — лагодив гірську хижу для дівчат.

Був чудовий день, сонце хилилось до заходу, коли він скінчив свою роботу й сів відпочити. Думалось йому про всяке, а найбільше про ті розмови, що кружляли по селу. Він ліг горілиць на червонясто-бурий ялівець, заклав руки під голову й задивився в небо, що яскраво синіло крізь густе віття дерев. Зелене листя й глиця розливалися по ньому мерехтливим потоком, а темне гілля відбивалось химерним візерунком. Коли вітер відхиляв якийсь листок, через отвір прозирав клаптик небесної блакиті, а там, де верхів’я дерев не торкалося одне одного, вона лилася широкою річкою з покрученими звивистими берегами. Ця картина так заполонила Турб’єрна, що прогнала йому з голови всі інші думки.

…Береза тисячею очей усміхалась ялині, а мовчазна, пихата сосна сердито наїжачувала голки, бо повітря дедалі теплішало, молоді деревця прокидалися від сну, гналися вгору і своїм свіжим листям лоскотали їй у носі.

— Цікаво, де ви були взимку? — питала сосна, обмахуючись гіллям, і від нестерпної спеки пітніла живицею. — Це вже казна-що! Така далека північ і така спекота! Тьху!

Одна стара сива сосна поблизу здіймалася над усіма деревами, а однаково могла опустити лапату гілляку майже прямовисно донизу й посмикати за чуба зухвалого кленка — так грізно, що в нього зі страху починали тремтіти жижки. В тієї грубезної сосни люди весь час обрубували гілля, поки їй набридло і вона погналася вгору так, що тоненька ялинка поряд із нею злякано спитала, чи вона, бува, не забула про зимові вітри.

— Чи я про них не забула? — перепитала сосна і з допомогою північного вітру так відшмагала ялинку по вухах, що та мало не вклякла.

Понура велетенська сосна міцно вчепилася в землю, її пальці виглядали з моху на шість ліктів від стовбура і ще й там були грубші за стовбур верби від самого низу, де він був най-грубший, про що верба засоромлено прошепотіла ввечері хмелеві, який закохано повився навколо неї. Густо вкрита голками сосна відчувала свою силу і, коли приходили люди, махала на вітрі гіллям, немов казала:

— Обрубайте мене, якщо досягнете!

— Ні, вони не досягнуть! — сказав орел і зласкавився сісти на сосну. Він з гідністю склав крила й заходився зчищати з пір’я кров якогось нікчемного ягняти. — Мабуть, запрошу свою королеву оселитися тут, серед твого гілля. їй треба знести кілька яєць, — додав він тихіше, дивлячись на свої голі ноги, і раптом зніяковів, бо його заполонили солодкі спогади про ті весняні дні, коли він п’янів від першого сонячного тепла.

Та скоро він знов підняв голову і глянув з-під навислих брів на темні скелі, чи не летить звідти його королева, адже їй важко носити яйце, треба його десь знести. Орел знявся вгору, скоро сосна побачила високо в чистій блакиті неба врівні з найвищими гірськими вершинами подружжя орлів, що ширяло там, обмірковуючи свої хатні справи. І сосна, ніде правди діти, трохи занепокоїлась, бо хоч як вона пишалася собою, а ще більше було б чого пишатися, якби її віття заколисувало орлину родину. Та ось орел з орлицею завернули в бік сосни й сіли просто на неї. Не гаючи часу на розмови, вони заходилися зносити хмиз на гніздо. А сосна ще ширше розгорнула гілля — адже тепер уже ніхто не стане на нього важитися.

Невдовзі весь ліс зашелестів про те, якої шани доскочила стара сосна. Над озерцем, віддзеркалюючись у воді, стояла гарненька берізка. Вона вважала, що має право чекати взаємності від попелястого чабаника, бо він не раз дрімав після обіду на її вітах. Вона огортала його пахощами своїх сережок, приклеювала дрібних комашок до листочків, щоб чабаникові легше було їх ловити, а в спеку навіть звивала для нього з гіллячок піддашок, покритий зеленим листям. І чабаник справді хотів уже оселитися тут на літо, аж ось на тобі — на сосні розташувався орел! Лихо, та й годі. Бідолаха побачив, що йому доведеться шукати нового житла. Він прощебетав березі зворушливу прощальну пісню, але тихенько, щоб не почув страшний сусід.

Стривожилася і зграйка горобців у вільшині. Вони вели таке розпусне, галасливе життя, що дрізд на ясені недалеко від них ніколи не міг вчасно заснути і не раз лаяв їх, аж ліс шумів. Поважний дятел із сусіднього дерева, бувало, так реготав, коли чув його лайку, що якось мало не впав на землю. Та ось на сосні з’явилися орли і дрізд, горобці та дятел, усе птаство, що жило на деревах і в кущах, перелякано кинулось хто куди. А дрізд, тікаючи, присягався, що тепер вибере собі житло якнайдалі від горобців.

Хоч як весело світило сонце, ліс стояв порожній і зажурений. Раділа тільки стара сосна, але хіба цього досить? Щоразу, коли налітав північний вітер, ліс боязко хилився, лише стара сосна відбивалась від нього могутнім гіллям, і орел кружляв над нею спокійно і плавно, наче то був не навальний шквал, а легенький подмух, що доносив пахощі живиці.

Разом зі старою сосною тішився і весь її рід. Сосни не думали про те, що цього року жодна пташка не помостить на них гнізда, а гукали своє:

— Геть звідси, голото! Ми всі одного роду!

— Он де ти! Про що це ти думаєш? — зненацька почув Турб’єрн сестрин голос.

Інгрід розсунула кущі і, сміючись, підійшла до нього. Він підвівся.

— Ет, усяке лізе в голову, — відповів він, задерикувато дивлячись не на сестру, а на дерева в неї над головою. — А втім, скажу: про мене в селі надто багато говорять, — додав він, струшуючи з себе глицю.

— Чого тебе завжди так зачіпає людський поговір?

— Сам добре не знаю… але… все-таки люди ще ніколи не говорили про мене того, чого б я не хотів зробити, якщо вже не зробив.

— Це щось страшне, Турб’єрне!

— Знаю, що страшне, — мовив він і, подумавши, додав — Але це правда.

Інгрід сіла на траву, а він і далі стояв, дивлячись кудись поперед себе.

— Мені не важко стати таким, як вони хочуть, та хай би краще дали мені спокій.

— А все-таки ти сам винен.

— Може, але й вони також винні… Я вже сказав, нехай дадуть мені спокій! — майже крикнув Турб’єрн, дивлячись на орла, що ширяв над ними.

— Що з тобою, Турб’єрне? — прошепотіла Інгрід.

Він обернувсь до неї і всміхнувся.

— Нічого. Просто всяке лізе в голову, я вже казав. Ти сьогодні бачилася з Сюневе?

— Так, вона вже перебралась на полонину.

— Сьогодні?

— Так.

— Із сульбакенською чередою?

— Так.

— Тра-ля-ля!

Сонце сипле золото над гаєм.

Трум-тум-тум!

Чи не там любов моя гуляє?

Трум-тум-тум, тум-тум!

Пташка у гніздечку злякано здригнулась,

Сонце каже щось чи їй причулось?

— Завтра й ми виганяємо худобу, — сказала Інгрід, щоб звернути його думки в інший бік.

— Я пожену череду, — сказав Турб’єрн.

— Ні, тато сам хоче гнати.

— Он як! — протягло мовив Турб’єрн і замовк.

— Він питав сьогодні про тебе, — знов озвалася сестра.

— Справді? — Турб’єрн зрізав ножиком гіллячку й почав обстругувати з неї кору.

— Аби ти частіше розмовляв з татом, — лагідно сказала сестра. Потім додала — Він тебе дуже любить.

— Може, й любить, — погодився брат.

— Він часто говорить про тебе, коли тебе немає.

— Зате рідко озивається, коли я є.

— Ти сам винен.

— Може, й винен.

— Не кажи так, Турб’єрне. Ти ж бо сам знаєш, чого тато сердиться на тебе.

— А чого?

— Сказати тобі?

— Що ти мені можеш сказати, Інгрід? Ти знаєш те, що й я.

— Так. А все одно скажу: ти надто багато собі дозволяєш. А тобі відомо, що тато цього не любить.

— Не в тім річ. Він хотів би тримати мене, як дитину, за руку.

— А як же інакше, коли ти з усіма б’єшся?

— По-твоєму, хай люди роблять і говорять усе, що їм заманеться, а я маю терпіти?

— Ні, але ти міг би часом і зійти комусь із дороги. Тато ніколи ні з ким не бився, і його в селі шанують.

— До нього, напевне, так не чіплялися, як до мене.

Інгрід помовчала, потім оглянулась і мовила:

— Може, не варто знов повертатися до цього, але я таки скажу тобі: не ходи туди, де бувають твої вороги.

— Ні, саме туди я піду! Недарма мене звуть Турб’єрном Гранлієном.

Він обстругав гіллячку й розколов її навпіл. Інгрід сиділа й дивилася на нього. Нарешті вона нерішуче спитала:

— Ти знаєш, що Кнут Нордгауг приїхав додому на сестрине весілля?

— Знаю.

Сестра підвела на нього очі й докірливо мовила:

— Ох, Турб’єрне, Турб’єрне!

— То що, по-твоєму, хай ще нахабніше стає між мною і кимось?

— Він не стає між вами. Принаймні стає не більше, ніж хтось хоче того.

— Ніхто не знає, хто чого хоче.

— О, ти добре знаєш!

— В кожному разі, сама вона нічого не каже.

— Як тобі не соромно!

Інгрід сердито глянула на брата, встала й озирнулася назад. Турб’єрн кинув гіллячку, сховав ножика в чохлик і обернувся до сестри.

— Слухай, мені вже все це остогидло. Люди перетирають на зубах її і мене тому, що ми не на очах. А з другого боку… я ніколи не буваю на Сульбакені, бо не подобаюся, бачите, її батькам. Мені не можна заходити до неї, як інші хлопці заходять до своїх дівчат, адже Сюневе в нас майже свята!

— Турб’єрне! — стривожено вигукнула Інгрід, та він ніби не чув її.

— Тато не хоче замовити за мене слово, каже: «Заслужи її, то й матимеш». Балаканина, сама балаканина. І що я можу на це відповісти? Я навіть не знаю, чи вона справді…

Інгрід кинулась на брата і, озираючись назад, затулила йому рота долонею. Тієї миті кущі знов розхилились, і з них вийшла висока, струнка, рум’яна дівчина. То була Сюневе.

— Добрий вечір! — привіталась вона.

Інгрід глянула на брата так, ніби хотіла сказати: «От бачиш!» У його очах теж світився докір: «Навіщо ти це влаштувала?» На Сюневе їм було соромно дивитись.

— Я на хвилину сяду біля вас, бо дуже сьогодні набігалась, — сказала Сюневе й опустилася на траву.

Турб’єрн повернув голову, наче хотів подивитись, чи там, де вона сіла, не мокро. А Інгрід глянула в бік Гранлієна й раптом крикнула:

— Ой-ой, Красуля знов відв’язалась і пішла на оране! Ох і шкідлива ж! І Лиска за нею! Терпцю вже з ними немає. Добре, що ми скоро будемо на полонині!

Вона помчала вниз, навіть не попрощавшись. Сюневе відразу підвелася.

— Ти вже йдеш? — спитав Турб’єрн.

— Іду, — відповіла дівчина, але не зрушила з місця.

— Побудь трохи, — попросив він, не дивлячись на неї.

— Іншим разом, — тихо відповіла вона.

— Може, доведеться довго чекати.

Сюневе звела на нього очі, він також глянув на неї, і обоє надовго замовкли.

— Може, сядеш? — трохи збентежено озвався нарешті він.

— Ні,— відповіла дівчина, залишаючись стояти.

Турб’єрн відчув, що в ньому наростає злість, та враз сталося те, чого він не сподівався: Сюневе ступила крок до нього, нахилилася, зазирнула йому в вічі і, всміхаючись, спитала:

— Ти сердишся на мене?

Турб’єрн побачив в очах у неї сльози.

— Ні,— відповів він і почервонів як буряк. Він простяг їй руку, але вона через сльози не

помітила цього. Він опустив руку і спитав:

— То ти все чула?

— Чула, — відповіла Сюневе, знов глянула на нього й усміхнулась, але очі її ще більше наповнились сльозами. Турб’єрн не знав, що йому робити.

— Я, мабуть, говорив дурниці,— вихопилось у нього.

Голос у нього був дуже лагідний. Сюневе опустила очі й ледь відвернулася.

— Не балакай про те, чого не знаєш, — мовила вона тремтячим голосом.

Турб’єрн зовсім розгубився. Він раптом відчув себе малим, безпорадним хлопцем і, не знайшовши інших слів, сказав:

— Пробач мені.

Тепер Сюневе остаточно розплакалась. Турб’єрн більше не міг витримати. Він підступив до дівчини, обняв її, нахилився й спитав:

— Ти теж кохаєш мене, Сюневе?

— Так, — схлипуючи, відповіла вона.

— І через це мучишся?

Вона промовчала.

— Через це, кажи?

Вона заплакала ще дужче й спробувала звільнитися з його обіймів.

— Сюневе! — мовив він і ще міцніше пригорнув її.

Вона притулилась до нього, гірко плачучи.

— Давай трохи побалакаємо, — попросив він, садовлячи її на траву і сам сідаючи поруч.

Вона витерла сльози й спробувала всміхнутися, але не змогла. Турб’єрн узяв її за руку й зазирнув їй у вічі.

— Сюневе, кохана, чого мені не можна ходити на Сульбакен?

Вона не відповіла йому.

— Ти ніколи не просила за мене батьків?

Сюневе знов нічого не відповіла.

— Чому не просила? — спитав він і за руку притяг її ближче до себе.

— Не зважувалась, — тихо відповіла вона.

Турб’єрн спохмурнів, підігнув одну ногу, сперся ліктем на коліно й опустив голову на руку.

— Якщо так, то я, певне, ніколи не прийду на Сульбакен, — нарешті сказав він.

Замість відповіді Сюневе почала скубти ялівець.

— Ну так… я робив багато такого, чого… не повинен був робити. Але можна було б і до мене поставитись поблажливіше… Я непоганий. — Він помовчав і повів далі:— Я ж іще зовсім молодий… маю всього двадцять років… і я… — Він ніяк не міг докінчити своєї думки. — Але той, хто мене справді любить, — почав він наново, — той повинен… — Він збентежився й замовк. І раптом почув біля себе її глухий голос:

— Не кажи так… ти не знаєш, як я… Я не можу про це сказати навіть Інгрід… — Сюневе знов заплакала. — Мені так тяжко!

Турб’єрн обняв її і міцно пригорнув до себе.

— Побалакай з батьками, — прошепотів він, — і побачиш, що все буде гаразд.

— Я зроблю так, як ти хочеш, — так само пошепки відповіла вона.

— Як я хочу?

Сюневе обернулася до нього й обняла його за шию.

— Кохай мене так, як я кохаю тебе! — довірливо мовила вона і спробувала всміхнутися.

— А хіба я не кохаю? — тихо й ніжно відповів він.

— Ні, не кохаєш, бо не хочеш послухатись мене. Ти розумієш, що нас могло б поєднати, але не робиш того. А чому не робиш? — Почавши говорити, Сюневе вже не могла стриматись. — Боже мій, якби ти знав, як я чекаю того дня, коли нарешті побачу тебе на Сульбакені! Але весь час чую, що ти поводишся не так, як слід… Від своїх батьків це чую!

І Турб’єрн раптом усе зрозумів. Він уявив собі, як Сюневе ходить по Сульбакені й тужно чекає на ту щасливу мить, коли з чистим сумлінням зможе привести його до своїх батьків. І він сам винен, що та мить ніяк не настане.

— Чому ти мені не сказала цього раніше, Сюневе?

— А хіба я не казала?

— Ні, так, як тепер, не казала.

Сюневе на хвилину задумалась, тоді мовила, від бентеження бгаючи фартушок:

— Це, мабуть, тому, що я… не насмілювалась.

Невже вона боялася його? Ця думка розчулила Турб’єрна, і він раптом поцілував Сюневе — вперше в житті поцілував дівчину.

Поцілунок так приголомшив її, що вона враз перестала плакати й розгублено глянула на нього. Тоді спробувала усміхнутися, але зніяковіла і опустила очі. А коли знов підвела їх, то вже всміхалася всім обличчям. Більше вони нічого не говорили, тільки трималися за руки, проте не зважувалися стиснути їх міцніше. Нарешті Сюневе легенько відсунулась, витерла очі й пригладила коси, що трохи були розкуйовдились. А Турб’єрн дивився на неї і думав про те, що коли вона боязкіша за інших сільських дівчат і хоче, щоб до неї ставились делікатніше, то він так і робитиме.

Турб’єрн провів її до пасовиська, що було недалеко від того місця, де він працював. Він залюбки взяв би її під руку, але його опанувала якась несміливість, страшно було навіть доторкнутися до неї. Вже саме те було дивиною, що він іде поряд із Сюневе. Коли вони розходилися, він сказав:

— Більше ти не почуєш про мене нічого поганого.

Удома він застав батька за роботою — той носив зерно з комори до млина. Все село мололо борошно в гранліенському млині, коли вода в навколишніх річках пересихала. А в Гранлієні її завжди було вдосталь. Мішків було багато, і всі великі, а деякі навіть дуже великі. Неподалік від млина мати й Інгрід прали на річці білизну. Турб’єрн підійшов до батька і взявся за мішок.

— Допомогти вам?

— Не треба, я сам переношу, — відповів Семун, легко завдав мішок на плечі й рушив до млина.

— їх тут на обох нас вистачить, — мовив Турб’єрн, поставив сторч два великі мішки, нахилився й завдав їх собі на спину, тримаючи кожний через плече рукою, а з боків притискаючи ліктями.

На півдорозі він зустрів батька, що йшов по нові мішки. Той швидко глянув на сина, але не сказав нічого. Коли Турб’єрн знов ішов до комори, то зустрів батька з двома ще більшими лантухами. Цього разу Турб’єрн узяв тільки один малий мішок. Коли Семун знов зустрів його, то поглянув на нього уважніше, ніж першого разу. Згодом вийшло так, що вони обидва водночас опинились біля комори.

— Тут був посланець із Нордгауга, — сказав Семун. — Тебе запрошують на весілля в неділю.

Інгрід підвела голову від прання і благально глянула на брата. Так само подивилась на нього й мати.

— Он що, — тільки й мовив Турб’єрн і взяв цього разу два найбільші лантухи з усієї купи.

— Ти підеш? — понуро спитав Семун.

— Ні.

Розділ четвертий

З гранлієнської полонини відкривався чудовий краєвид. Видно було все село — найближче Сульбакен, оточений різнобарвним лісом, а далі інші хутори, до яких також з усіх боків підступав ліс, тому ці зелені сіножаті з будівлями посередині здавались острівцями затишку і щастя, відвойованими в дикої природи. З гран-лієнського пасовиська можна було нарахувати чотирнадцять хуторів, а сам Гранлієн лежав найдалі, видніли тільки його покрівлі. Та однаково дівчата часто дивилися на дим, що здіймався з його димарів.

— Мама вже варить обід, — казала Інгрід. — У нас сьогодні печеня з солоного м’яса.

— Чуєш, чоловіків гукають обідати, — озивалася й Сюневе. — Де ж вони сьогодні працюють?

І дівчата довго дивилися на дим, що шпарко й весело шугав з димарів у чисте, напоєне сонцем небо, потім притомлювався, уповільнював свій лет і розтягався над лісом широкою смугою. Вона ставала дедалі прозоріша, оберталася в тремтливий темний серпанок і, зрештою, зовсім зникала. І, поки дівчата дивилися на хутори, думки їхні снувалися навколо подій, що там відбувались. Сьогодні їхню увагу привертав Нордгауг. Весілля там почалося ще позавчора, але мало тривати шість днів, тому до них раз по раз долинали то постріли, то вигуки.

— Весело їм тепер, — сказала Інгрід.

— А я їм не заздрю, — відповіла Сюневе і взяла в руки плетиво.

— І все-таки приємно було б піти на весілля, — знов мовила Інгрід.

Вона сиділа навпочіпки й не зводила очей із Нордгауга, на подвір’ї якого сновигали люди: одні заходили до хати, інші до повітки, де, мабуть, були накриті столи, декотрі походжали парами, захоплені розмовою.

— їй-богу, не розумію, чого тебе так вабить туди, — сказала Сюневе.

— Я й сама не розумію, — відповіла Інгрід, і далі сидячи навпочіпки. — Мабуть, кортить потанцювати, — за хвилину додала вона.

Сюневе промовчала.

— Ти ніколи не танцювала? — спитала Інгрід.

— Ні.

— Ти також вважаєш, що танцювати гріх?

— Не знаю.

Інгрід згадала, що гаугіанцям суворо заборонено танцювати, й не зважилася спитати, як ставляться до танців батьки Сюневе. Але, видно, думка про це не кидала її, бо за хвилину вона додала:

— Я не бачила кращого танцюриста за Турб’єрна.

— Так, він, мабуть, гарно танцює,— помовчавши, відповіла Сюневе.

— Якби ти його побачила в танці! — вигукнула Інгрід, обернувшись до неї.

Та Сюневе швидко відповіла:

— Я не хочу бачити його в танці.

Інгрід вражено глянула на Сюневе, що, нахилившись над плетивом, рахувала вічка. Раптом вона опустила плетиво на коліна, подивилась кудись удалину й сказала:

— Давно я не була така щаслива, як сьогодні.

— Чого? — спитала Інгрід.

— Того, що він сьогодні не танцює в Норд-гаугів.

Інгрід задумалась.

— Так, не одна дівчина там хотіла б, щоб він прийшов на весілля, — мовила вона.

Сюневе ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але стрималась і знов узялася до плетива.

— Турб’єрн і сам радий був би піти, я певна, — повела далі Інгрід.

Раптом вона похопилася, що ляпнула дурницю, й винувато глянула на Сюневе. Та сиділа червона, мов рожа, і ревно плела своє плетиво. Інгрід пригадала все, що вона тут набалакала, плеснула руками, впала навколішки в траву перед Сюневе, зазирнула їй у вічі. Але Сюневе вперто плела й рахувала свої вічка. Тоді Інгрід засміялася й мовила:

— Скільки вже днів минуло, а ти все щось приховуєш від мене.

— Що ти верзеш! — невпевнено сказала Сюневе й глянула на неї.

— Ти сердишся не тому, що Турб’єрн любить танцювати.

Сюневе мовчала. Інгрід сміялася кожною рисочкою свого личка. Вона обняла товаришку за шию і прошепотіла їй на вухо:

— Ти сердишся тому, що він танцює з іншими, а не з тобою!

— Що ти плещеш! — обурилась Сюневе, випручалась від Інгрід і підвелася.

Інгрід також підвелася й пішла за нею.

— Шкода, Сюневе, що ти не вмієш танцювати, — і далі сміючись, мовила вона. — Ох, як шкода! Стривай, я тебе зараз навчу!

Вона обхопила товаришку за стан.

Що ти хочеш? — мовила Сюневе.

Навчити тебе танцювати, щоб ти не сумувала, коли він танцюватиме з іншими, а не з тобою.

Сюневе засміялася, чи, може, вдала, що їй смішно, і сказала:

— А як нас хтось побачить?

— Оце вже добра відповідь, хоч і дурна, — сказала Інгрід, замугикала якусь мелодію й повела Сюневе в її такт.

— Ні, ні, не треба!

— Ти сама сказала, що давно вже не була така щаслива, як сьогодні. То вчись!

— Хіба в мене щось вийде?

— Спробуй і побачиш, що вийде.

— Яка ж ти непосидюща, Інгрід!

— Як сказав кіт горобцеві, коли той не захотів чекати, поки він його спіймає. Ну, починаймо!

— Та я б хотіла, але…

— Я буду Турб’єрном, а ти його молодою дружиною, яка хоче, щоб він танцював тільки з нею.

— Але ж…

Інгрід знов замугикала мелодію.

— Але ж… — спробувала ще щось сказати Сюневе, а сама вже почала танцювати.

Це був народний норвезький танок. Інгрід ступала попереду великими кроками, по-чоловічому вимахуючи руками, а Сюневе дріботіла за нею, опустивши очі. Інгрід співала:

Лис причаївся під пеньком За лугом.

А заєць мчить туди притьмом Ген лугом.

Як любо сонце гріє світ,

Всьому живому шле привіт Над лугом.

А лис сміється з-під пенька За лугом.

А заєць знай собі скака Ген лугом.

Тут небезпеки понад край,

Візьмись за розум, не скакай Ген лугом.

Не всидів лис, зірвався з лап За лугом.

На зайця стриб, за шию хап За лугом.

Отак, небоже, щоб ти знав,

Куди не треба, не скакав Ген лугом.

— Ну що, виходить? — спитала Інгрід, коли вони спинилися перепочити.

Сюневе засміялась і сказала, що хотіла б спробувати ще вальса.

— А чого ж, можна й вальса, — погодилась Інгрід і почала показувати їй, як треба ставити ноги. — Вальс не так легко танцювати.

— Нічого, аби тільки попасти в лад, — відповіла Сюневе.

— Ну, то спробуймо, — сказала Інгрід.

І вони почали танцювати. Інгрід співала, Сюневе також підспівувала, спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше. Раптом Інгрід зупинилася, вражено сплеснула руками й вигукнула:

— Та ти вмієш танцювати вальс!

— Тихо, не кричи, — спинила її Сюневе і знов почала танцювати.

— Де ти навчилася? — спитала Інгрід.

— Тра — ля-ля, тра-ля-ля! — замість відповіді заспівала Сюневе і ще швидше закружляла, ведучи за стан Інгрід. Та й собі запалилася й заспівала:

Глянь, танцює сонце на гірській вершині,

Танцюй і ти, мила, поки день ще нині.

Глянь, як скаче річка скелями до моря.

Скачи і ти, хлопче, поки нема горя.

Глянь, березу вітер нахиляє стиха,

І твоя голівка схилиться від лиха.

Глянь…

— Ти якусь дивну пісню співаєш, — сказала Сюневе і перестала танцювати.

— Я й сама не знаю, що це за пісня. її співав Турб’єрн.

— Це з пісень в’язня Бента, — мовила Сюневе. — Я їх знаю.

— Справді? — здивувалася Інгрід.

Вона замовкла і замислено дивилася поперед себе. Раптом вона помітила когось на дорозі внизу.

— Глянь, із Гранлієна хтось виїхав на шлях!

Сюневе також подивилась у той бік.

— То він? — спитала вона.

— Напевне він. їде до міста.

То був справді Турб’єрн, і їхав він до міста. Дорога його чекала далека, віз був важко навантажений, тому він їхав поволі курним шляхом. З пасовиська добре видно було шлях, і коли Турб’єрн почув звідти голос, то здогадався, хто його гукає. Він став на возі й відгукнувся так, що аж луна покотилась між горами. Потім на пасовиську заграли в ріжок. Слухаючи ту гру, він сів, а коли ріжок затих, знов підвівся й озвавсь до дівчат. Вони довгенько перегукувались так, і груди Турб’єрнові заливала радість. Він глянув на Сульбакен, і йому здалося, що там ще ніколи не було стільки сонця, як тепер. Та поки Турб’єрн дивився туди, то зовсім забув про коня, пустив його йти, куди сам бачить. Отямився він від того, що його раптом труснуло, віз круто повернувся вбік, одна голобля тріснула, і схарапуджений кінь помчав нордгаузькою лукою, бо дорога саме йшла через неї. Турб’єрн схопився на ноги, намагаючись стримати коня. Той рвався вниз стрімким схилом, а хлопець його не пускав. Він так натягнув віжки, що кінь став дибки. Тоді Турб’єрн мерщій скочив додолу і встиг закинути віжки за дерево, перше ніж кінь знов пустився бігти. Так він зупинив коня.

Все з воза повисипалося, одна голобля була зламана, а кінь стояв і здригався з ляку. Турб’єрн підійшов до коня, взяв його за вудила й почав заспокоювати. Потім відвів далі від схилу, щоб він не кинувся вниз, якщо знов схарапудиться. Кінь був такий нажаханий, що не міг іти спокійно, і Турб’єрнові довелося бігти за ним підтюпцем до самої дороги. Він поминав розкидані речі, розбиті глечики, розкидане по траві те, що в них було. Досі він думав тільки про небезпеку, а тепер почав усвідомлювати наслідки своєї пригоди й розсердився. Він зрозумів, що їхати в місто вже нема як. Чим більше він думав про свою невдачу, тим дужче лютував.

Коли вони опинилися на дорозі, кінь знов метнувся вбік, намагаючись вирватися, і тоді Турб’єрн дав волю своїй люті. Він перехопив вудила в ліву руку, а правою почав лупцювати його батогом. Кінь, очманівши з болю, спробував упертися передніми ногами Турб’єрнові в груди, але той відштовхнув його і почав гамселити ще лютіше, тепер уже пужалном.

— Я тобі дам, клята шкапо! — приказував він і бив коня далі.

Кінь іржав, стогнав, а він в одно батожив його.

— На тобі, на! Знай мій кулак!

Кінь форкав, піна летіла Турб’єрнові на руку, а він не переставав лупцювати його.

— Щоб це було вперше і востаннє, падлюко! Ось тобі, ось! Я тебе навчу слухатись.

Обоє кружляли по колу. Кінь більше не опирався, тільки тремтів від кожного удару, пригинав голову й іржав, коли над ним знов свистів батіг. Турб’єрнові стало соромно, і він опустив руку. Тієї миті він помітив, що край дороги хтось лежить, спершись на лікті, і сміється з нього. Турб’єрнові кров шугонула в голову, в очах йому потемніло, і, не відпускаючи коня, він з піднятим батогом кинувся на незнайомого.

— Я тобі покажу, як сміятися! — крикнув він.

Батіг ляснув у повітрі, проте майже не зачепив незнайомого, бо той, зойкнувши, скотився в канаву. Там він став рачки, повернув до Турб’єрна голову, вилаявся і скривив рота, ніби хотів засміятись. Але сміху Турб’єрн так і не почув. Він вражено застиг, бо згадав, що вже бачив те обличчя. Авжеж, то був Аслак.

Турб’єрн відчув, що в нього по спині пробіг холод.

— То це ти налякав мені коня? — сказав він.

— Я лежав собі й спав, — відповів Аслак і підвівся на коліна. — А ти збудив мене, коли схарапудив свого коня.

— Це ти його схарапудив. Усі тварини бояться тебе, — сказав Турб’єрн і погладив коня.

Кінь був такий змучений, що з нього дзюрком стікав піт.

— Він тебе дужче боїться, ніж мене, я ніколи так не знущався з жодної шкапи, — відповів Аслак, і далі стоячи навколішки в канаві.

— Не пащекуй! — гримнув на нього Турб’єрн і замахнувся батогом.

Аслак вибрався з канави.

— Он як! Це я пащекую? Ти ба… А куди це ти так квапився, га? — улесливо спитав він і, ледве тримаючись на ногах, підійшов ближче. Він був п’яний.

— Тепер уже нікуди квапитись, — відповів Турб’єрн, випрягаючи коня.

— От лихо! — співчутливо мовив Аслак, підійшов ще ближче і скинув капелюха. — Боже, який ти став великий і гарний, відколи я бачив тебе востаннє!

Він стояв, похитуючись, засунувши руки в кишені, і дивився на Турб’єрна, що ніяк не міг випрягти коня з поламаного воза. Самому йому було важко, а просити допомоги в Аслака він не хотів. На Аслака було гидко дивитися: одяг замащений багном з канави, волосся висіло з-під старого засмальцьованого капелюха злиплими патлами, обличчя, на якому Турб’єрн пізнавав ще знайомі риси, весь час кривилось у глузливій посмішці, повіки опадали на очі, і йому доводилось трохи задирати голову, коли він хотів глянути на когось; тоді рот у нього ледь розтулявся. Весь він був млявий і оспалий, бо забагато пив. Турб’єрн уже не раз зустрічався з Аслаком і раніше, але той удавав, що не впізнає його. Аслак носив по хуторах різний крам на продаж, і його радо зустрічали на всіляких забавах чи святах, бо він знав безліч пісень та оповідань, і за них його пригощали горілкою. Тому він опинився й на весіллі в Норд-гаузі, але незабаром тихенько вшився звідти, бо, як потім довідався Турб’єрн, своїм звичаєм нацькував одних гостей на других і побачив, що йому самому також може перепасти.

— Хоч ти випрягай коня, хоч запрягай, — сказав він, — а однаково доведеться йти в Нордгауг, щоб полагодити воза.

Турб’єрн і сам уже думав про це, але йому дуже не хотілося туди йти.

— У них там весілля і повно гостей, — мовив він.

— То й буде кому допомогти, — сказав Аслак.

Турб’єрн іще вагався, проте розумів, що без допомоги не зможе ані поїхати далі, ані вернутися додому, тож хоч-не-хоч, а доведеться-таки йти в Нордгауг. Він прив’язав коня і подався на хутір. Аслак рушив назирці. Турб’єрн оглянувся на нього, і Аслак засміявся:

— В якому гарному товаристві я повертаюся на весілля!

Турб’єрн нічого не відповів, тільки додав ходи. Аслак тюпав ззаду, наспівуючи давню пісню:

Два господарі ідуть

На чуже весілля…

— Куди ти так поспішаєш? — за хвилину спитав Аслак. — Однаково весілля від тебе не втече.

Турб’єрн мовчав. Назустріч їм линула музика і гомін танцюристів. Із відчинених вікон великого двоповерхового будинку виглядали гості.

На подвір’ї також купками стояли люди. Турб’єрн бачив, що вони вгадують, хто це може йти. Нарешті вони впізнали його, а тоді помітили й коня та розкидані глечики. Коли Турб’єрн з Аслаком надійшли ближче, танці припинилися і всі гості сипнули на подвір’я.

— Мимоволі попали на весілля! — гукнув Аслак із-за Турб’єрнової спини.

Весільні гості обступили Турб’єрна, вітаючись із ним.

— Благослови боже чесне товариство, добре вино на столі, гарних дівчат у хаті і хвацького музику на лаві! — не вгавав Аслак, проштовхуючись усередину гурту.

Одні засміялись, інші насупились, а хтось сказав:

— Цей пройда завжди веселий!

Турб’єрн відразу знайшов добрих знайомих, яким розповів про свою пригоду. Вони не пустили його по коня й вантаж, а послали когось із гостей. Молодий, колишній шкільний товариш Турб’єрна, запросив його скуштувати весільного пива й повів до хати. Декотрі з гостей, особливо дівчата, ладні були знов іти в танок, а декотрі хотіли випити пива й послухати Аслакових оповідок, коли вже він однаково повернувся.

— Але знай, що казати, не так, як минулого разу, — додав хтось.

Турб’єрн поцікавився, де решта гостей.

— Та тут недавно була невеличка бійка, — відповіли йому, — і тепер дехто відлежується, декотрі в повітці грають у карти, а декотрі сидять із Кнутом Нордгаугом.

Турб’єрн не спитав, де Кнут сидить.

Батько молодого, вже літній чоловік, що попивав із кухля пиво й курив люльку, звернувся до Аслака:

— Ану, розкажи нам щось веселеньке, небоже, а ми послухаємо.

— Мене ще хтось хоче послухати? — спитав Аслак, сідаючи на ослінчик неподалік від столу, навколо якого сиділи гості.

— Авжеж, — озвався молодий і налив йому чарку горілки. — Я тебе також прошу розповісти щось.

— І ще є такі, що мене просять? — мовив Аслак.

— Є,— відповіла дівчина, що сиділа на лаві, й піднесла йому келих вина. То була сама молода, дівчина років двадцяти, русява, з худим обличчям, великими очима й суворою складкою біля рота. — Я люблю слухати твої розповіді,— додала вона.

Молодий глянув на неї, потім на свого батька.

— Так, нордгаужцям завжди подобались мої історії,— сказав Аслак. — Шана і дяка їм за це! — вигукнув він і вихилив чарку, яку піднесла йому одна з дружок.

— Ну, розповідай! — загукали гості.

— Про циганку Сігрід! — сказав хтось.

— Ні, навіщо таке страшне, — заперечили інші, а надто жінки.

— Про битву під Ліром, — попросив бубняр Свен.

— Ні, краще щось веселіше! — сказав високий юнак без піджака.

Він стояв, прихилившись до стіни, і ніби ненароком гладив правою рукою по головах дівчат, що сиділи поблизу. Ті обурювались, але не пересідали на інше місце.

— Я оповідатиму вам те, що сам захочу, — мовив Аслак.

— Бісів сину! — промурмотів літній чоловік, що курив, лежачи на ліжку. Одна нога його звисала вниз, а другою він штурхав святковий піджак, який висів на спинці ліжка.

— Не чіпайте мого піджака! — гукнув хлопець, що спирався на стіну.

— А ти не чіпай моїх дочок! — відказав йому чоловік.

Дівчата нарешті пересіли далі.

— Так, я оповідатиму вам те, що сам захочу! — ще раз сказав Аслак. — Хто п’є, тому наливайте, а хто не п’є, тому не давайте! — вигукнув він і плеснув у долоні.

— Оповідай те, що ми хочемо, — сказав чоловік з ліжка, — бо горілка наша.

— То й що? — витріщився на нього Аслак.

— А те, що коли ми годуємо кабана, то ми його й колемо, — відповів чоловік, помахуючи ногою.

Аслак знов заплющив очі, хвилину посидів нерухомо, потім звісив голову на груди. До нього пробували заговорити, але він не озивався жодним словом, ніби не чув їх.

— Це він від горілки так охляв, — сказав чоловік на ліжку.

Тоді Аслак підвів голову, розплющив очі і знов скривив обличчя в посмішці.

— Гаразд, зараз ви почуєте веселу історію… Далебі веселу! — сказав він і засміявся — зовсім нечутно, хоч рот у нього був широко розтулений.

— Він сьогодні справді веселий, — зауважив батько молодого.

— А хіба нема чого? — сказав Аслак. — Ще чарочку на дорогу! — вигукнув він, простягаючи руку.

Йому подали чарку, він неквапом влив горілку в рот, ледь закинувши голову, щоб не пропало жодної краплі, проковтнув її і мовив до чоловіка на ліжку:

— Бо я ж тепер ваш угодований кабан, так? — І засміявся своїм моторошним сміхом.

Потім обхопив руками коліно і, похитуючись то назад, то вперед, почав оповідати:

— Жила собі колись у долині одна дівчина. Байдуже, в котрій саме долині, і байдуже, як ту дівчину звали. Але дівчина була вродлива, принаймні так вважав господар хутора, — тс-с-с! — у якого вона служила. Вона мала добру платню, аякже, навіть більшу, ніж їй належало, бо отримала й дитину. В селі казали, що від господаря, але той мовчав, бо був одружений, а дівчина також мовчала, бо, бідолаха, була горда. Отож над купіллю, в якій хрестили дитину, трохи збрехали, а це була недобра прикмета для хлопчика, якого вона породила: його наче охрестили брехнею. А проте дівчина залишилась на хуторі, що, звичайно, не вельми подобалося господині. Коли дівчина заходила до хати, господиня плювала їй услід, а коли хлопчик дівчини забігав на подвір’я погратися з її дітьми, загадувала їм проганяти байстрюка, мовляв, на щось краще він не заслуговує.

Господиня день і ніч гризла чоловіка, щоб він вигнав дівчину з села. Той опирався, поки був справді чоловіком, та потім спився, і дружина взяла над ним гору., Відтоді сердешній дівчині стало не життя, а пекло. З кожним роком їй було гірше й гірше. Вона мало не помирала з голоду зі своїм хлопчиком, який не хотів розлучатися з матір’ю.

Минав рік за роком, збігло їх цілих вісім, а дівчина все ще жила на хуторі, аж поки довелося-таки залишити його. І вона залишила, але перед тим хутір спалахнув яскравим по-лум’ям. Господар згорів, бо був п’яний, проте господиня з дітьми врятувалася і сказала, що хутір спалила та клята дівка, що жила в них. Може, так воно й було… а може, й ні…

Син її був дивний хлопець. Вісім років він дивився, як страждає його мати, і знав, через кого, бо мати не раз оповідала йому все, коли він питався, чого вона завжди плаче. Казала вона йому про це й напередодні від’їзду з хутора, тому він пішов з дому й ночував невідомо де. Матір засуджено на довічне ув’язнення, бо вона сама заявила судді, що пустила на хутір червоного півня. Хлопчик залишився в селі, і всі люди ладні були допомогти йому, бо він мав таку погану матір. Потім він перебрався до іншого села, далеко звідти, і там йому вже допомагали менше, бо не знали, яка в нього погана мати, а сам він, здається, не розповів їм про це. Коли я бачив його востаннє, він був п’яний. Кажуть, що він останнім часом геть спився. Хтозна, чи це правда. Але вже напевне правда те, що більше йому нічого робити. Повірте мені: він поганий, зіпсований хлопець. Він не любить людей, особливо як вони добре ставляться одні до одних, а найдужче не любить, як вони добре ставляться до нього самого. Він хотів би, щоб усі були такі, як він. Та про це він каже тільки тоді, коли вп’ється. А ще він тоді гірко плаче — так плаче, що сльози градом котяться йому з очей. А чого йому плакати? Адже він ні в кого в світі не вкрав жодного скілінга, нікого не скривдив, як кривдять інші, то нема йому чого плакати. А він однаково плаче, так плаче, що сльози дзюрком ллються з очей. І якщо вам доведеться побачити, як він плаче, то не жалійте його, бо він плаче тільки тоді, коли вп’ється, а п’яний все одно що дурний.

З цими словами Аслак заплакав і зсунувся з лави, але скоро перестав хлипати й заснув.

— Упився, як свиня, — сказав чоловік, що лежав на ліжку. — Він п’яний завжди рюмсає.

— Таке розповів, що краще б і не розповідав, — зробили висновок дівчата, підвелися й вийшли з кімнати.

— А від нього чогось іншого й не почуєш, коли він сам вибирає, що розповідати, — сказав літній чоловік, який сидів біля дверей. — Бозна, чого людям подобається його слухати, — додав він, глянувши на молоду.

Розділ п’ятий

Одні гості виходили надвір, інші, навпаки, заходили до кімнати й шукали музику, бо хотіли танцювати. Але музика спав у кутку в сінях.

— Не будіть його, хай відпочине, — сказав хтось із гостей. — Ларса, його товариша, так побили, що він ледь живий, і бідолашному Оле довелося грати самому безперестанку цілу добу.

Тим часом привели Турб’єрнового коня, попереносили на подвір’я розсипаний вантаж і наготували йому іншу підводу, бо він хотів будь-що їхати додому, хоч як його вмовляли побути на весіллі. Особливо просив його лишитися молодий.

— Може, мені тут не така велика радість, як комусь здається, — сказав він.

Ці слова здивували Турб’єрна, та все-таки він вирішив їхати, поки ще не смеркло. Переконавшись, що Турб’єрн не відступить від свого наміру, гості лишили його й розійшлися по подвір’ї. Людей було багато, але всі здавалися якимись принишклими й смутними, наче зібрались не на весілля.

Турб’єрн побачив, що на дишлі немає кілочка, й озирнувся довкола, шукаючи, з чого б його вирізати. На подвір’ї не знайшлося годящої деревини, і він подався до дровітні. Ішов він повільно й тихо, бо й далі розмірковував над словами молодого. У дровітні він знайшов такий цурпалок, як йому було треба, і, заглиблений у свої думки, прихилився до стіни й витяг ножа, щоб вистругати кілочок. Раптом зовсім близько від нього почувся стогін. Він долинав з-за тонкої стіни, за якою була возівня, і Турб’єрн мимоволі почав дослухатися.

— Невже… це ти? — затинаючись, проказав кволий чоловічий голос.

Потім почувся плач. Плакала жінка.

— Чого ти з’явився сюди?

Мабуть, це питала жінка, бо в голосі бриніли сльози.

— Гм… А на чиєму ж весіллі мені грати… як не… на твоєму? — знов озвався кволий голос.

«Певне, там лежить музика Ларс», — подумав Турб’єрн.

Ларс був ставний, вродливий хлопець. Його стара мати орендувала в Нордгауга невеличку хатину з городом. А другий голос був, видно, молодої.

— Чому ти нічого мені не сказав? — спитала вона глухим голосом, що зраджував глибоке хвилювання.

— Думав, що нам не треба слів, — коротко відповів він.

Якийсь час панувала мовчанка, потім молода знов сказала:

— Але ж ти знав, що він ходить сюди.

— Я гадав, що в тебе більше витримки.

Турб’єрн чув спершу тільки плач, потім знов долинув її уриваний голос:

— Чому ти нічого не сказав?

— Що мав казати син старої Бірти дочці господаря Нордгауга? — відповів по хвилі Ларс.

Далі чути було тільки стогін і тяжке зітхання. Мабуть, він чекав на її відповідь.

— Але ж ми стільки років знаємо одне одного, — відповіла вона.

— Ти завжди була така горда, що я боявся й озватись до тебе…

— А я нічого в світі так не бажала, як твого слова… Щодня чекала… чекала нашої зустрічі… Мені навіть здаьалося, що я накидаюся тобі. І врешті я вирішила… що тобі до мене байдуже…

Знов запала мовчанка. Турб’єрн не чув ні відповіді, ні плачу, навіть Ларсового зітхання.

Він згадав молодого. То був добрий хлопець, і Турб’єрнові стало шкода його. А тут ще вона сказала:

— Боюся, що йому зі мною буде мало радості.

— Він порядний хлопець, — мовив хворий і застогнав, мабуть, від болю в грудях.

Здавалося, що той біль передався і їй, бо вона сказала:

— Тобі тепер дуже тяжко, я знаю… але ми, певне, ніколи й не побалакали б з тобою, якби не сталося цього лиха. Я зрозуміла все аж тоді, як ти почав битися з Кнутом.

— Я не міг довше терпіти, — сказав він. І за хвилю додав: — Кнут погана людина.

— Так, він недобрий, — погодилась Кнутова сестра.

Вони трохи помовчали, тоді він сказав:

— Не знаю, чи я оклигаю після цього. А втім, мені тепер однаково.

— Мені ще важче від того, що тобі важко, — відповіла вона і знов гірко заплакала.

— Ти йдеш? — спитав Ларс.

— Іду, — відповіла вона, а потім сказала крізь сльози: — О боже, що то буде за життя!

— Не плач, — мовив він. — Бог скоро прибере мене з цього світу, тоді й тобі полегшає, ось побачиш.

— Господи боже, аби ти був сказав хоч слово! — вигукнула вона здавленим голосом і, мабуть, заломила руки.

Видно, вона або відразу вийшла, або через сльози не могла далі говорити, бо Турб’єрн більше нічого не почув. Він ще трохи почекав і теж вийшов з дровітні.

На подвір’ї спитав першого, хто йому трапився на очі:

— Що сталося між музикою Ларсом і Кнутом Нордгаугом?

Орендар Пер так зморщив лице, ніби хотів сховати щось у тих зморшках.

— Між Ларсом і Кнутом? Нічого особливого. Просто Кнут спитав Ларса, чи гарно звучить його скрипка на цьому весіллі.

Тієї хвилини повз них пройшла молода. Вона дивилася в другий бік, та, почувши ім’я Ларса, обернулась і тривожно глянула на них великими почервонілими очима. Проте вираз її обличчя був такий холодний, що Турб’єрн аж сам собі не повірив: невже це її слова він щойно чув з дровітні? Тепер він дещо зрозумів.

Віддалік на подвір’ї стояв його кінь. Турб’єрн уткнув кілочок у дишло й оглянувся, чи немає поблизу молодого, щоб попрощатися з ним. Він не дуже хотів шукати його, навіть був радий, що не побачиться з ним після того, що йому довелось почути. Він уже виліз на воза, коли це з лівого боку подвір’я, де стояла клуня, почувся гомін. Звідти висипався цілий гурт людей. Попереду йшов високий чоловік і вигукував:

— Де він? Невже сховався? Де він у біса?

— Он там! — відповів хтось.

— Не пускайте його туди! — закричали інші гості.— А то знов буде лихо!

— То Кнут? — спитав Турб’єрн якогось хлопчака, що пробігав повз його воза.

— Так. Він п’яний. А коли він уп’ється, то завжди лізе битися.

Турб’єрн умостився зручніше на возі і стьобнув коня батогом.

— Е ні, голубе, постривай! — почулося позад нього.

Турб’єрн смикнув за віжки, проте кінь не спинився, і він пустив його йти.

— Ха-ха, ти, бачу, злякався, Турб’єрне Гран-лієне? — знов почувся той самий голос, уже ближче.

Турб’єрн спинив коня, але не озирнувся.

— Злазь і ходімо випити з нами!

Турб’єрн повернув голову і сказав:

— Дякую, але не можу, треба їхати додому.

Поки вони перемовлялися, до воза підійшов увесь гурт. Кнут став перед конем, спершу поплескав його по шиї, тоді задер йому голову й подивився в зуби. Кнут був високий хлопець з рівним русявим волоссям, бульбатим носом, великим ротом, товстими губами і водявими нахабними очима. Він майже нічим не нагадував сестру, тільки мав таку саму складку навколо уст і високе чоло, хоч і трохи нижче, ніж у неї. Взагалі кожна спільна з сестрою риса в нього була різкіша і грубіша.

— Скільки ти хочеш за свою шкапу? — спитав Кнут.

— Я її не продаю, — відповів Турб’єрн.

— Ти, може, гадаєш, що в мене не стане грошей?

— Мені байдуже, стане в тебе грошей, чи ні.

— Ага, то ти сумніваєшся, що їх стане? Гляди, не грайся з вогнем, а то обпечешся! — грізно мовив Кнут.

Хлопець, який підпирав у кімнаті стіну і гладив дівчат по головах, сказав своєму сусідові:

— Цього разу Кнутові забракло відваги.

Той почув його слова і обурено крикнув:

— Мені забракло відваги? Мені? Хто це таке ляпнув?

Навколо них збиралося дедалі більше людей.

— З дороги! Бережись! — гукнув Турб’єрн і ляснув батогом. Він хотів якнайшвидше поїхати звідси.

— Це ти мені кричиш: «З дороги»? — спитав Кнут.

— Ні, коневі, бо мені треба їхати, — відповів Турб’єрн, але не звернув убік.

— Ти що, хочеш переїхати мене? — обурився Кнут.

— То відступися! — мовив Турб’єрн, і якби кінь не задер голови, то вперся б просто Кнутові в груди.

Тоді Кнут схопив коня за вудила, і той, пам’ятаючи, як його недавно били, затремтів. Турб’єрнові стало шкода коня, він каявся, що так жорстоко повівся з ним. І тепер спрямував свій гнів на Кнута. Він підвівся на возі й махнув батогом над його головою.

— Що? Ти на мене замахуєшся? — крикнув Кнут і підступив ближче.

Турб’єрн зіскочив з воза.

— Який же ти мерзотник! — мовив він, побілівши з люті, й передав віжки хлопцеві, що раніше підпирав у кімнаті стіну, а тепер підійшов до нього й запропонував свої послуги. Але літній чоловік, що підвівся з лави біля дверей, коли Аслак скінчив свою розповідь, наблизився до Турб’єрна і смикнув його за руку.

— Семун Гранлієн надто статечний чоловік, щоб його син заводився з таким розбишакою.

Турб’єрн зразу отямився, але Кнут крикнув:

— Це я розбишака? Він такий самий, як і я, і мій батько не гірший за його батька. Ану, ходи сюди! А то люди в селі й досі не знають, хто з нас дужчий, — додав він, скидаючи з шиї хустку.

— Скоро знатимуть, — сказав Турб’єрн.

Старий, що слухав Аслака, лежачи на ліжку, сказав:

— Вони — мов два коти, спершу їм треба роздрочити самих себе.

Турб’єрн почув його слова, але змовчав. Серед гурту дехто сміявся, а дехто нарікав, що на цьому весіллі самі бійки і соромно так нападати на хлопця, який хоче спокійно поїхати собі додому. Турб’єрн озирнувся, шукаючи поглядом коня, бо все-таки ще думав вибратися звідси. Але хлопець відвів його на край подвір’я, а сам уже знов стояв біля гурту.

— Кого ти шукаєш? — спитав Кнут. — Сюневе тут нема.

— А тобі яке діло до неї?

— Ніякого, я на таких святенниць чхати хотів, — відповів Кнут. — А ось у тебе вона, мабуть, украла відвагу.

Цього вже Турб’єрн не міг стерпіти. Люди помітили, що він оглядає місце, де йому доведеться битись. Кілька старших чоловіків спробували розвести їх — мовляв, Кнут уже й так накоїв лиха.

— Мені він нічого не зробить, — сказав Турб’єрн, і ті замовкли.

Знайшлися такі, що загукали:

— Нехай поміряються силою, то, може, подобрішають, а то давно вже вовком дивляться один на одного!

— Атож, — сказав котрийсь із гостей, — кожен із них хоче бути першим на селі. От і виявиться, хто справді перший!

— Чи не бачили ви чоловічка, що зветься Турб’єрном Гранлієном? — спитав Кнут. — Мені здалося, що він недавно був на подвір’ї.

— Він і досі тут, — відповів Турб’єрн і тієї ж миті так угатив Кнута у вухо, що той поточився на людей, які стояли збоку.

Запала мертва тиша. Кнут підвівся і, не озвавшись жодним словом, кинувся на Турб’єрна. Той не ухилявся, і почалась бійка навкулачки. Кожен із них намагався завдати супротивникові остаточного удару, але обидва були спритні бійці й тримали один одного на відстані. Турб’єрнові кулаки влучали частіше і, на думку глядачів, удари їхні були дошкульніші.

— Найшла коса на камінь, — сказав той хлопець, що відводив коня. — Дайте їм місце.

Жінки розбіглися, тільки одна лишилася стояти на верхньому східці ганку, щоб краще все бачити, — то була молода. Турб’єрн глянув на неї і на мить зупинився. Раптом він побачив у Кнутових руках ножа і згадав, що вона казала про свого брата. Він крутнувся і спритно вдарив Кнута в кисть так, що ніж випав, а рука повисла, мов нежива.

— Он як ти б’єшся! — крикнув Кнут.

— А ти як думав? — відповів Турб’єрн і знов кинувся на нього.

Кнутові було важко боронитися однією рукою. Турб’єрн підняв його вгору, трохи потримав, але довго ще не міг звалити на землю. Нарешті таки звалив, потім знов і знов. Хтось інший давно здався б, проте Кнут був витривалий і щоразу схоплювався на ноги. Турб’єрн насідав на нього, Кнут задкував, і люди розступалися, даючи їм місце. Так вони обійшли все подвір’я, поки, нарешті, опинилися перед східцями. Там Турб’єрн ще раз високо підняв Кнута і кинув додолу так, що в того аж у голові загуло і він простятся на кам’яній плиті. У Турб’єрна з натуги підігнулися коліна. Кнут якусь мить пролежав мовчки, тоді застогнав і заплющив очі. Турб’єрн випростався, підвів очі і трапив поглядом на молоду, яка нерухомо стояла й дивилася на брата.

— Підклади йому щось під голову, — мовила вона, повернулась і пішла до хати.

Повз ганок проходили дві старі жінки, і одна сказала другій:

— Господи, знов хтось лежить. Хто це?

— Кнут Нордгауг, — відповів якийсь чоловік.

— Ну, то, може, тепер менше буде бійок. Хай би витрачали свою силу на щось інше.

— Твоя правда, Ранді,— мовила перша жінка. — Дай боже, щоб вони облишили свої чвари і взялися до чогось кращого.

їхні слова вразили Турб’єрна. Він стояв і дивився на тих, що поралися біля Кнута. Йому щось казали, але він не озивався. Потім зовсім відвернувся від них, думаючи про своє. Згадав Сюневе, і йому стало соромно. Як він пояснить їй сьогоднішню пригоду? Виходить, не так легко скінчити з минулим, як йому здавалося.

Раптом позад нього хтось гукнув:

— Бережись, Турб’єрне!

Не встиг він обернутись, як хтось схопив його за плечі, пригнув до землі, і тіло його пронизав пекучий біль. Він навіть не міг би сказати, де саме боліло. Навколо залунали голоси, потім ті голоси ніби віднесло хвилею, інколи йому здавалося, що і його десь несуть, але чи справді несуть, він не був певен.

Час спливав дуже повільно, Турб’єрна обсипало то морозом, то жаром, потім він раптом відчув, ніби став зовсім легкий, такий легкий, що знявся в повітря. І тоді збагнув, що з ним сталося: він летів понад деревами, від однієї верхівки до іншої, ось уже опинився над сосняком біля їхнього хутора, потім над гірським пасовиськом, а тоді над найвищою горою. Над ним схиляється Сюневе й плаче, каже, що йому не треба було так довго мовчати про своє кохання. Він сам бачив, що Кнут Нордгауг стоїть їм поперек дороги, крізь сльози мовить вона, а тепер їй доведеться вийти заміж за Кнута. Вона ніжно гладить його по спині, і там, де її руки торкаються його тіла, Турб’єрн відчуває тепло, а від її гірких сліз у нього мокра вся сорочка. На великому гострому камені сидить навпочіпки Аслак і підпалює біля себе крони дерев, гілля тріщить і вогненним дощем спадає навколо нього, а він регоче, роззявивши рота, й вигукує: «Це не я підпалив, це моя мати!» З другого боку біля Турб’єрна стоїть батько і кидає мішки з зерном ген аж до хмар, там вони збираються докупи, а з розсипаного зерна утворюється ніби імлиста завіса, і Турб’єрн дивується, що зерно розлітається по всьому небу. А коли він знов переводить погляд на батька, той стає маленьким, таким маленьким, що його майже не видно в траві, а проте він кидає мішки ще вище й примовляє: «Кидай і ти зі мною!» Ген під хмарами стоїть церква, на її шпилі видно русяву господиню Сульбакена, вона махає червоно-жовтою хусточкою, а в другій руці тримає молитовник і кричить: «Не приходь сюди, поки не перестанеш битись і лаятися поганими словами!» Турб’єрн приглядається пильніше і бачить, що то не церква, а хутір Сульбакен, і сонце так блищить у безлічі віконних шибок, що йому боляче дивитись, і він заплющує очі…

— Помалу, помалу, Семуне! — почув Турб’єрн і, прокинувшись із важкої дрімоти, збагнув, що його несли. Він розплющив очі й побачив, що опинився дома в Гранлієні. В грубі палали дрова, біля нього стояла мати й плакала, а батько саме підіймав йоґо, щоб перенести до другої кімнати. Та враз обережно опустив назад на ліжко.

— Він ще живий, — тремтячим голосом сказав батько матері.

— Господи боже, він розплющив очі! — вигукнула мати. — Турб’єрне, дитино моя, що вони з тобою зробили?

Вона нахилилась, погладила його по щоці, і її теплі сльози закапали йому на обличчя. Батько витер рукавом очі й лагідно відсторонив матір.

— Краще я його зараз таки перенесу, — сказав він.

Однією рукою він узяв сина під пахви, а другу підставив під крижі.

— Підтримуй йому голову, а то в нього зовсім немає сили, — сказав він матері.

Мати пішла попереду, підтримуючи синові голову, батько намагався ступати з нею в лад, щоб не трусити хворого, і скоро Турб’єрн уже лежав у другій кімнаті. Коли вони вклали його і вкрили, батько спитав, чи наймит уже поїхав.

— Ні, он він ще на подвір’ї,— мовила мати, показуючи пальцем у вікно.

Семун відчинив вікно й гукнув:

— Коли ти справишся за годину, отримаєш подвійну платню за рік! І нічого, якщо надірвеш коня!

Потім він знов підійшов до ліжка. Турб’єрн дивився на нього великими ясними очима, і коли батько зустрівся поглядом із сином, то знов заплакав.

— Я знав, що так скінчиться, — тихо сказав він і вийшов з кімнати.

Мати сиділа на стільчику в ногах у сина й тихо плакала. Турб’єрн хотів щось сказати, але язик не слухався його, тому він мовчав. Але незмигненно дивився на матір, і їй здалося, що його очі ніколи ще так не блищали й ніколи ще не були такі гарні. Вона вважала, що це погана прикмета.

— Хай бог зглянеться над тобою і над нами! — нарешті розпачливо сказала вона. — Я знаю, якщо ти помреш, батько не переживе тебе.

Турб’єрн так само дивився на матір, обличчя його теж було непорушне. Синові очі ніби пронизували її наскрізь, і вона почала проказувати за нього «Отче наш», бо гадала, що йому недов го лишилося жити. Сидячи отак, вона раптом усвідомила, як вони всі його любили, а вдома ж не було ні Інгрід, ні меншого хлопця. Вона вийшла надвір і послала наймита на пасовисько покликати їх, потім знов сіла біля Турб’єрна. Він і далі дивився на матір, і його погляд подіяв на неї, як молитва, настроїв її на високий лад. Вона взяла Біблію і сказала:

— Я трохи почитаю вголос, може, тобі полегшає.

У неї не було під руками окулярів, тому вона розгорнула Біблію на тих сторінках, які ще з дівочих років знала майже напам’ять — на Євангелії від Іоанна. Вона не була певна, що Турб’єрн чує її, бо він лежав так само непорушно і тільки дивився на неї, та однаково читала, якщо не для нього, то для себе.

Невдовзі прибігла Інгрід, щоб змінити матір. Турб’єрн на той час уже заснув. Інгрід безперестанку плакала. Вона почала плакати ще на пасовиську. їй не сходила з думки Сюневе, яка ще нічого не знала про те, що сталося.

При їхав лікар і оглянув Турб’єрна. Він був поранений ножем у бік і взагалі весь побитий, проте лікар нічого не сказав, і ніхто не зважився ні про що питати його. Семун сам завів лікаря до хати й пильно дивився на його обличчя, поки він оглядав хворого. Потім вийшов разом з ним, допоміг йому сісти в бричку і скинув капелюха, коли лікар пообіцяв, що завтра приїде знов. А дружині, яка також вийшла надвір, сказав:

— Коли лікар мовчить, то біда.

Губи в нього затремтіли, він рвучко обернувся й пішов кудись полем навпростець.

Ніхто не знав, куди він ходив, бо його не було цілий вечір і цілу ніч. Повернувся він аж уранці, такий похмурий, що ніхто не зважився озватись до нього. Сам він тільки спитав:

— Ну?

— Він спить, — відповіла Інгрід, — але такий кволий, що руки не підійме.

Батько хотів був зайти до сина, та на порозі раптом зупинився і вернувся назад.

Назавтра лікар приїхав знов, і приїздив ще не один раз. Турб’єрн міг уже розмовляти, але рухатись йому не дозволяли. Найчастіше біля нього сиділа Інгрід, часом мати або менший брат, але він їх ні про що не питав, так само як і вони його. Батько не заходив до кімнати. Мабуть, хворий помітив це, бо щоразу, коли відчинялися двері, він насторожувався, видно, чекав на батька. Врешті Інгрід спитала, чи він хотів би побачити ще когось.

— Що з того, як більше ніхто не хоче бачити мене, — відповів Турб’єрн.

Про це сказали батькові, але він нічого не відповів. Проте другого дня, коли приїхав лікар, його не виявилося вдома. Після огляду хворого, вже їдучи назад, лікар недалеко від хутора побачив Семуна, що сидів при дорозі й очікував на нього. Привітавшись, Семун спитав про здоров’я свого сина.

— Його добре помолотили, — коротко відповів лікар.

— Він оклигає? — спитав Семун, поправляючи попругу на коні.

— Дякую, вона не перекручена, — мовив лікар.

— Вона замало підтягнена, — відповів Семун.

На хвилину запала мовчанка. Лікар дивився на Семуна, але той свою увагу зосередив на попрузі, яку він завзято підтягував.

— Ти питаєш, чи він оклигає? Мабуть, оклигає,— спроквола мовив лікар.

Семун швидко глянув на нього і спитав:

— То вже нема смертельної небезпеки?

— Вже кілька днів нема, — відповів лікар.

На очах у Семуна з’явилися сльози. Він крадькома витер їх, але вони набігли знов.

— Соромно признаватись… як я люблю свого сина, — заникуючись, сказав він. — Але й кращого хлопця, докторе, нема в цілому нашому селі.

Лікаря зворушили його слова.

— Чого ж ти досі нічого не питав про нього? — поцікавився він.

— Боявся, — признався Семун, ковтаючи сльози, яких він ніяк не міг стримати. — А ще ті жінки… Вони щоразу дивилися на мене, чи я щось питатиму… от я й не міг рота розтулити.

Лікар почекав, поки Семун заспокоїться. Нарешті той перестав плакати і спитав, пильно дивлячись на лікаря:

— А до нього вернеться здоров’я?

— Можливо. Поки що важко сказати напевне.

Семун задумливо похитав головою.

— Можливо, — промурмотів він.

Лікар не хотів перший порушувати мовчанку, щось у Семуні було таке, що стримувало його. Раптом Семун підняв голову.

— Дякую за добру звістку, — сказав він, подав лікареві руку і пішов до хутора.

Тим часом Інгрід сиділа біля хворого.

— Коли ти маєш силу слухати, то я тобі розповім щось про батька, — сказала вона.

— Розповідай, — мовив він.

— Того вечора, коли лікар приїздив сюди вперше, батько кудись пішов, і ми не знали, де він. А виявилось, що він був на весіллі. Всі гості злякалися, коли батько прийшов туди. Він сів до столу й випив з ними. Потім молодий казав, що йому здалося, начебто батько сп’янів. Аж тоді він почав розпитувати про бійку, і йому докладно розповіли, як вона відбувалася. Тим часом надійшов Кнут. Батько захотів, щоб той сам розказав про все, і вийшов з ним на те місце, де ви билися. Всі гості пішли з ними. Кнут розповів, як ти на нього насідав, як ударив його по руці і вона задерев’яніла. А далі не хотів розповідати. Тоді батько випростався й спитав, чи не так усе потім сталося. З цими словами він схопив Кнута в оберемок, підняв угору й повалив на кам’яну плиту, де ще лишилася твоя кров. Притримуючи його лівою рукою, він правою вихопив ножа. Кнут змінився на виду, гості замовкли. Дехто з них бачив, що батько плакав, але він нічого не зробив Кнутові, тільки ще раз підняв його і знов кинув на землю. «Не маю сили відпустити тебе», — сказав батько. Тримаючи Кнута під собою, він пронизував його палючим поглядом.

Тієї хвилини повз них проходили дві старі жінки, й одна з них мовила: «Подумай про своїх дітей, Семуне Гранлієне!» Кажуть, що батько зразу відпустив Кнута й пішов геть із хутора. Кнут після цього забився десь до кімнати і більше не з’являвся серед весільних гостей.

Тільки-но Інгрід скінчила свою розповідь, як двері відчинилися й хтось заглянув до кімнати. То був батько. Вона негайно вийшла, а батько підійшов до Турб’єрна. Ніхто не знає, про що вони говорили, матері, яка стояла під дверима, здалося, начебто мовилось про Турб’єрнове одруження. Але вона не була певна цього й не хотіла заходити до кімнати, поки там сидів чоловік. Коли він вийшов від сина, вираз його обличчя був лагідний і спокійний, а очі почервонілі.

— Наш син житиме, — сказав він, минаючи Інгеб’єрг, — та бог святий знає, чи до нього вернеться здоров’я.

Інгеб’єрг заплакала й пішла за чоловіком. Вони сіли поруч на східцях до повітки й багато про що переговорили за той вечір.

Коли Інгрід знов тихо зайшла до Турб’єрна, він тримав у руках аркушик паперу і спокійно, спроквола сказав:

— Передай цього листа Сюневе, коли побачиш її.

Прочитавши його, Інгрід відвернулася й заплакала, бо там було написано:

«ВЕЛЬМИШАНОВНІЙ ПАННІ СЮНЕВЕ ГУТТОРМСДОТЕР СУЛЬБАКЕН

КОЛИ ТИ ПРОЧИТАЄШ ЦІ РЯДКИ, МІЖ НАМИ ВСЕ

БУДЕ СКІНЧЕНЕ, БО Я НЕ ТОЙ, ХТО ТОБІ СУДИВСЯ.

НЕХАЙ ГОСПОДЬ БЕРЕЖЕ НАС ОБОХ.

Турб’єрн Семунсен Гранлієн»

Розділ шостий

Сюневе довідалася другого ж таки дня, що Турб’єрн був на весіллі. Про це їй сказав його менший брат, який прийшов на пасовисько. Та коли він виходив з дому, Інгрід спіймала його в сінях і навчила, що треба казати. Отож Сюневе знала тільки те, що в Турб’єрна поламався віз, тому він звернувся по допомогу в Нордгауг, завівся там із Кнутом, і його трохи побили. Тепер він лежить, але ніякої небезпеки немає. Ця новина більше розсердила Сюневе, ніж засмутила. І чим більше вона думала про Турб’єрна, тим тяжче їй ставало на серці. Скільки вже разів він обіцяв поводитись так, щоб її батьки не могли йому нічого закинути, і знов зламав своє слово. Та однаково це їх не розлучить, вирішила Сюневе.

На полонину рідко навідувалися чужі, тому час ішов, а Сюневе більше нічого не знала. її мучила непевність. Інгрід також не з’являлась, і вона почала здогадуватись, що сталося щось гірше. Тепер вона не виспівувала ввечері, як раніше, коли заганяла худобу, і погано спала вночі, бо їй бракувало Інгрід. Після таких ночей Сюневе була втомлена і пригнічена. Вона робила свою роботу, чистила відра й глеки, варила сир і цідила молоко, але мляво, без колишньої радості, тож менший брат Турб’єрна і ще один хлопець, який пас із ним худобу, почали здогадуватися, що між нею і Турб’єрном щось є, і це давало їм привід до розмов.

Минув тиждень після того, як Інгрід покликали додому. Сюневе почувала себе ще нещаснішою, ніж досі. Стільки вже спливло часу, і ніякої звістки! Надвечір вона кинула роботу, сіла й задивилася на село внизу. Той краєвид ніби трохи заміняв їй людей, а вона тепер як ніколи не хотіла бути сама. Помалу на неї налягала втома, вона поклала голову на руку й відразу заснула. Але сонце світило їй просто у вічі, і сон її був неспокійний. їй приснилося, що вона вдома на Сульбакені, у тій кімнатці, де лежали її речі й де вона звичайно спала. З квітника линули приємні пахощі, хоч і були якісь незвичні, ніби то духмянів розквітлий верес. «Чого б це? — здивувалася Сюневе й вихилилась у відчинене вікно. Он воно що, внизу порався Турб’єрн, садив верес.

— Милий, навіщо ти його садиш? — спитала вона.

— Бо твої квітки не хочуть рости, — відповів Турб’єрн і взявся знов до роботи.

Сюневе стало шкода квіток, і вона попросила його принести їх до кімнати.

— Залюбки, — відповів Турб’єрн, позбирав повиривані з землі квітки й рушив до неї.

Але Сюневе була вже, мабуть, не в своїй кімнатці на горищі, бо він відразу опинився біля неї. Тієї миті з’явилася мати.

— Господи Ісусе, що тут робить цей розбишака з Гранлієна? — крикнула вона, кинулась до дверей і заступила Турб’єрнові дорогу.

Але він хотів будь-що пройти, і вони почали битися.

— Мамо, мамо, він тільки хоче занести мені квітки! — сказала плачучи Сюневе.

— Нікуди він не пройде, — відповіла мати, напосідаючись на хлопця.

Сюневе перелякалась, бо не знала, кому бажати перемоги — матері чи Турб’єрнові, проте була певна, що жодному не хоче поразки.

— Обережніше, не поламайте моїх квіток! — вигукнула Сюневе.

Та вони билися дедалі завзятіше, і чудові квітки розсипались по долівці. Мати наступала на них, Турб’єрн також. Сюневе гірко плакала. Коли Турб’єрн розсипав квітки, то раптом став дуже негарний, волосся в нього почало швидко рости, лице також побільшало, в очах блиснула лють, із пальців вистромилися довгі кігті і вп’ялися в матір.

— Бережіться, мамо! Хіба ви не бачите, що це не Турб’єрн? Бережіться! — закричала Сюневе.

Вона хотіла кинутись матері на допомогу, але не змогла зрушити з місця. Тієї миті її хтось гукнув, раз, потім удруге. Зненацька Турб’єрн зник, і мати також, а її втретє хтось покликав.

— Я тут! — відповіла Сюневе і прокинулась.

— Сюневе! — гукав хтось.

— Я тут! — знов відповіла вона й підвела голову.

— Де ти?

«Це мама», — подумала Сюневе, підвелася й пішла на материн голос.

Мати стояла, тримаючи в одній руці кошика, а другою затіняючи очі від сонця.

— Чого це ти лягла спати на голу землю? — спитала мати.

— Я була така стомлена, що сіла відпочити, та й незчулась, як заснула, — відповіла Сюневе.

— Не роби так, доню, — мовила мати. — А я тобі щось принесла. Ось у кошику. Пекла вчора батькові, бо він поїхав з дому, та й тобі лишилося.

Проте Сюневе здогадувалась, що мати прийшла не тому і що недарма вона їй приснилася.

Карен — так звали матір, — як уже мовилося, була невеличка, тендітна жінка з блакитними, глибоко посадженими очима. Розмовляючи, вона ледь усміхалася, але тільки тоді, як то були чужі люди. На старість обличчя її загострилося, рухи стали хапливі, і вона завжди кудись поспішала.

Сюневе подякувала за гостинці, підняла накривку й заглянула в кошик.

— Потім роздивишся, — сказала мати. — Я бачу, ти ще не вимила посуду. Треба спершу все поробити і аж тоді відпочивати, доню.

— Це тільки сьогодні в мене так вийшло, мамо.

— Ходімо, я тобі допоможу, коли вже однаково прийшла сюди, — сказала мати й закасала спідницю. — Все треба робити як слід, чи тебе хто бачить, чи ні.

Мати пішла попереду до піддашку, де стояв посуд з-під молока, й Сюневе повільно рушила за нею. Оглянувши доччине господарство, мати переконалася, що там усюди лад. Вона допомогла Сюневе помити посуд, прибрати, а заразом дала їй не одну пораду. Так минула година чи й дві. Працюючи, мати оповідала, що діється вдома і скільки в неї було клопоту, поки вона вирядила батька в дорогу. Потім спитала, чи Сюневе не забуває помолитись увечері перед сном, мовляв, цього не треба забувати, а то другого дня все в тебе падатиме з рук.

Попоравшись, вони посідали на осонні, щоб дочекатись корів. І тоді мати спитала, чи скоро Інгрід повернеться на полонину. Та Сюневе знала про це не більше за матір.

— Отакі бувають люди, — сказала мати.

Сюневе зрозуміла, що вона мала на думці не Інгрід, і рада була б перевести розмову на щось інше, проте не зважилася.

— Той, хто не має в серці господа, неодмінно попаде в біду тоді, коли найменше того сподівається, — повела далі мати.

Сюневе промовчала.

— Я завжди казала, що з того хлопця не буде пуття. Отак повестися! Тьху!

Вони сиділи поруч і дивилися вниз на долину, щоб не зустрітися одна з одною очима.

— Ти чула, що з ним сталося? — спитала мати, швидко глянувши на дочку

— Ні,— відповіла Сюневе.

— Кажуть, що з ним погано.

Сюневе відчула, як їй раптом стиснуло груди.

— Щось небезпечне? — спитала вона.

— Його поранено в бік ножем і дуже побито.

Сюневе спаленіла й швидко відвернулася, щоб мати не побачила її обличчя.

— А далі що було? — якомога спокійніше спитала вона, але мати помітила, що груди в неї схвильовано здіймаються, тому відповіла:

— А далі нічого.

Сюневе почала здогадуватися, що сталося якесь лихо.

— Він лежить? — спитала вона.

— Господи, певне, що лежить. Шкода його батька й матері. Такі порядні люди! Але вони добре виховували його, господь не зарахує їм гріха.

Сюневе була в такому розпачі, що не могла зібрати думки докупи.

— Як добре, що ніхто не зв’язав із ним свого життя, — знов сказала мати. — Господь бог усе обертає на краще.

У Сюневе затуманіла голова, і вона мало не зсунулася з кручі.

— Я завжди казала батькові: «Боронь боже, в нас одна дитина, і ми повинні дбати про неї». Твій батько гарна людина, але в нього надто м’яке серце. Та добре, що він слухається порад, які йому дає сам господь бог.

Сюневе аж тепер згадала про батька. Який він завжди був ласкавий до неї! їй стало ще важче гамувати сльози. Врешті вона не змогла більше стримати їх і голосно заплакала.

— Що з тобою, доню?

— Я й сама не знаю… так мені чомусь тяжко на серці… Може, з татом станеться в дорозі якась біда? — захлипала Сюневе.

— Що ти верзеш? — обурилася мати. — Що з ним може статися? На рівній дорозі до міста!

— Так, а згадайте… що сталося он з Турб’єрном, — мовила крізь сльози дівчина.

— Із Турб’єрном? Ну, твій батько не такий навіжений, повір мені! Він повернеться додому цілий і здоровий, нехай йому господь помагає.

Сюневе не переставала плакати, мати, дивлячись на неї, задумалася над справжньою причиною її сліз. Нарешті вона сказала:

— У житті всього трапляється, доню, і єдина втіха, що могло бути ще тяжче.

— Це невелика втіха, мамо, — сказала Сюневе, гірко плачучи.

Карен не стало відваги висловити те, що вона думала.

— Господь бог часто дає нам видиму науку. Отак він дав її і Турб’єрнові,— тільки й мовила вона і підвелася, бо з-за пагорба почулося ревіння худоби, дзеленчання дзвоників і погукуванння пастухів.

Череда наближалася поволі, корови були напасені й обважнілі. Карен хвилину постояла, дивлячись на череду, потім рушила їй назустріч, покликавши із собою і Сюневе. Дівчина підвелася і мляво пішла за матір’ю.

Карен Сульбакен віталася зі своєю худобою. Декотрі корови пізнавали господиню, підходили до неї, мукали, і Карен ласкаво озивалася до них, гладила їх, раділа, що вони такі ситі. І, гладячи, казала:

— Авжеж, господь не забуває того, хто його має в серці.

Вона загнала разом із Сюневе худобу в загороду, бо в дівчини все падало з рук. Мати нічого не сказала їй, але ще допомогла подоїти корів, хоч і затрималась довше, ніж гадала. Коли молоко вже було проціджене, мати зібралась додому. Сюневе хотіла трохи провести її.

— Не треба, — сказала мати, — ти, бачу, стомлена, краще відпочинь.

Вона взяла порожнього кошика, подала дочці руку і, пильно дивлячись на неї, додала:

— Я скоро знов прийду поглянути, як тобі тут ведеться… Покладайся, доню, на нас із батьком і не клопочи собі голову іншими!

Тільки-но мати зникла за пагорбом, Сюневе почала думати, як би швидше дізнатися, що робиться в Гранлієні. Вона покликала Турб’єрнового меншого брата — хотіла послати його на хутір, та коли він прийшов, не зважилась довіритися йому, сказала, що погукала його просто так, знічев’я. А потім вирішила: піде в Гранлієн сама, щоб було певніше. Вечір ясний, дорога до хутора не дуже далека, можна й піти, коли треба. Яка лиха та Інгрід, не прислала їй ніякої звістки! Сюневе згадала материні слова і знов заплакала.

Більше вона не гаялась, накинула на голову хустку й пішла кружною стежкою, щоб хлопці нічого не помітили.

Що довше вона йшла, то дужче поспішала і незчулась, як почала бігти. З-під ніг у неї зривалися камінці й котилися вниз. Хоч Сюневе знала, що то шурхотить каміння, а однаково їй здавалося, наче хтось скрадається за нею, і вона спинялася, насторожено прислухаючись. Та навкруги нікого не було, і дівчина ще прудкіше бігла далі.

Зненацька Сюневе зачепила ногою більший камінь, що витикався над стежкою, і він, загуркотівши, покотився вниз. Сюневе злякалась, почувши, як тріщать під каменем кущі, а ще більший страх її взяв, коли вона помітила далеко внизу якусь постать, що рухалася стежкою. Спершу дівчина подумала, що то якесь страховисько. Вона зупинилася, стримуючи подих, та страховисько внизу також зупинилось.

— Агов! — почулося звідти.

Та це ж мати! Сюневе мерщій скочила в кущі біля стежки і причаїлася там. Чи мати, бува, не впізнала її і не повертається назад? Ні, наче не видно. Дівчина ще трохи перечекала, щоб мати відійшла якнайдалі. А коли знов вийшла на стежку, то вже не поспішала, боялася наздогнати матір. Вона тихенько минула свій хутір— ніхто не помітив її. А ось і Гранлієн.

Коли Сюневе побачила перед собою його будівлі, її знов охопила тривога. Чим ближче вона підходила до них, тим тяжче ставало їй на серці. Скрізь було тихо, під стіною стояли лопати й вила, поряд лежав стос нарубаних дров, у колоді стриміла сокира. Сюневе пройшла подвір’ям до дверей, тоді зупинилась, ще раз озирнулася на всі боки й прислухалась, але ніщо ніде не ворухнулось. І, стоячи так, усе ще зважуючи, чи їй підійматися до кімнатки Інгрід, вона раптом згадала, що десь такої ночі кілька років тому Турб’єрн прийшов на Сульбакен і посадив їй квітки. Вона мерщій скинула черевики й тихенько побралася сходами нагору.

Інгрід перелякалася, коли прокинулась і побачила, хто її будить.

— Що з ним? — пошепки спитала Сюневе.

Інгрід отямилась і сягнула рукою по одяг, щоб виграти якусь хвилину й не відповідати зразу. Та Сюневе сіла на край ліжка, притримала її, щоб вона не вставала, і знов спитала те саме.

— Тепер йому вже краще, — прошепотіла Інгрід. — Я скоро повернуся до тебе.

— Інгрід, люба, не приховуй від мене нічого, — благально мовила Сюневе. — Хоч би що ти мені сказала, я готова до найгіршого.

Інгрід усе викручувалась, не хотіла засмучувати товаришку, але Сюневе була в такому розпачі й так квапила її, що далі приховувати правду не випадало. Сюневе пошепки розпитувала, Інгрід пошепки відповідала, і в глибокій навколишній тиші їхні слова набували якогось особливого змісту. То була хвилина, коли не страшно глянути у вічі найтяжчій правді.

Дівчата погодилися, що цього разу Турб’єрн не дуже винен і що його треба не гудити, а пожаліти. Потім обидві заплакали, але тихо. Особливо гірко плакала Сюневе. Вона, згорбившись, сиділа на краю ліжка й обливалася слізьми. Інгрід спробувала розвеселити її спогадами про ті чудові дні, як вони були разом, усі втрьох. Проте часто буває, що згадка про ту годину, коли тобі світило сонце, в тяжку хвилину викликає тільки сльози. Так вийшло й тепер.

— Турб’єрн питав про мене? — пошепки спитала Сюневе.

— Він майже не розмовляє.

Інгрід згадала про листа, і в неї аж серце стислося.

— То він не може й говорити?

— Не знаю… він більше думає.

— Але, мабуть, щось читає?

— Мати йому читає. Щодня читає, бо він любить слухати.

— І він тоді щось каже?

— Ні, ти ж чула, що він майже не розмовляє. Він просто лежить і дивиться.

— Він лежить у тій кімнаті, що пофарбована?

— Так.

— А голову до вікна повертає?

— Повертає.

Дівчата хвилину помовчали, тоді Інгрід мовила:

— Той маленький вітрячок із святим Йоаном, що ти йому колись подарувала, висить на вікні на шнурочку.

— Так, хай буде, що буде, а мене ніщо не розлучить із Турб’єрном, — несподівано сказала Сюневе рішучим голосом.

В Інгрід знов стислося серце.

— Лікар ще не знає, чи до нього повернеться здоров’я, — прошепотіла вона.

Сюневе підвела голову і, стримуючи ридання, якийсь час мовчки дивилася на товаришку, тоді знов опустила її і задумалася. По щоках у неї поволі скотилися останні сльозини, і більше їх не набігало на очі. Вона згорнула руки й ніби закам’яніла. Видно було, що цієї хвилини вона зважується на щось. Раптом вона встала, всміхаючись, нахилилася до Інгрід і розчулено поцілувала її.

— Якщо Турб’єрн не одужає, я його доглядатиму. Тепер я побалакаю з батьком і матір’ю.

Ці слова дуже схвилювали Інгрід, та не встигла вона щось сказати, як Сюневе потиснула їй руку.

— Бувай здорова, Інгрід! Я піду назад сама!

І швидко рушила до дверей.

— Тут є лист для тебе, — прошепотіла їй навздогінці Інгрід.

— Який лист? — спитала Сюневе.

Інгрід швидко підвелася, знайшла листа, наблизилась із ним до товаришки і, засовуючи його однією рукою Сюневе за корсетку, другою обняла її за шию й поцілувала. Сюневе відчула в себе на обличчі її гарячі сльози. Потім Інгрід лагідно підштовхнула її до виходу й зачинила за нею двері, бо не мала відваги дивитися, що буде далі.

Сюневе в самих шкарпетках поволі рушила сходами вниз. Та в голові в неї роїлися думки, вона була не дуже уважна, тому раптом спіткнулась і наробила гуркоту. Злякавшись, вона мерщій вибігла надвір, схопила в руки черевики й помчала повз будівлі навпростець до хвіртки. Там вона зупинилася, взулась і швидко пішла вгору. Кров у неї стугоніла в жилах. Щось мугикаючи, вона йшла все швидше й швидше, аж поки врешті засапалась і сіла відпочити. І тоді згадала про листа…

Настав ранок, собака збудив череду, пастухи теж прокинулись. Треба було доїти корів і випускати їх із загороди, а Сюневе й досі не повернулася.

Поки хлопці розмірковували, де вона могла дітися, поки достежили, що вона взагалі не лягала спати, бо постіль її стояла неторкана, Сюневе прийшла на полонину, бліда й притихла. Вона мовчки приготувала хлопцям сніданок, наклала їм у торбину харчів на обід і заходилась доїти з ними корів.

Пагорби внизу ще огортав туман, ялівець на рудуватих узбіччях виблискував краплями роси. Було ще прохолодно, і, коли собака гавкав, йому з усіх боків відповідала луна. Череду випустили з загороди, корови, почувши холод, ревіли й виходили одна за одною на стежку. Там уже сидів собака й не пускав їх далі, поки не вийшла вся череда, тоді схопився й погнав її вище. По всьому узгір’ї задзеленчали дзвоники, що висіли в корів на шиї, собака гавкав, аж виляски йшли, хлопці почали змагатися, хто голосніше гейкне.

Той гомін сьогодні дратував Сюневе, і, щоб не чути його, вона спустилася лукою нижче на те місце, де любила сидіти з Інгрід. Вона не плакала, тільки сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, а все ж часом ловила вухом гамір череди і пастухів, і що далі він лунав, то ставав приємніший. Може, через нього Сюневе почала мугикати пісню, яку сама склала на взірець іншої, відомої їй змалку, — спершу тихо, а тоді все гучніше, чистим, дзвінким голосом:

Я дякую тобі за милу гру,

Що скрашувала нам літа дитячі.

Я сподівалась, поки не помру,

Втішатись нею — та даремно, бачу.

Я думала: продовжиться вона,

Від яснолистої берези в полі

До хати, де життя моє мина,

І аж до церкви ген на видноколі.

Та скільки вечорів уже я жду,

Гамую в серці сумніви й тривоги,

Не їм, не сплю, марнію на виду,

А ти до мене не знайшов дороги.

Сиджу, а думка в голові одна:

Він прийде, прийде, поки сонце сяде.

Та вже погас останній промінь дня,

І вечір знов мою надію краде.

Несила погляд відвести мені

Від стежки попід лісом за лукою.

Пече вже очі, все як у вогні,

Й від нього не затулишся рукою.

І кажуть всі, що спокій я знайду

Лишень у бога, в церкві під горою.

Та все одно туди я не піду,

Мій бог не там, а тут, зі мною.

І знаю я, це тільки він самий

Людей і цілі хутори єднає,

І з хащів виведе на шлях ясний

Того, хто правди і добра шукає.

І знаю я, це тільки він самий

В серцях людей запалює кохання

І потім зводить їх у пари, щоб вони

Перед вівтар ставали до вінчання.

Розділ сьомий

Минуло кілька тижнів. Якось Гутторм Сульбакен та його дружина сиділи у своїй просторій світлиці й читали одне одному уривки з нових книжок, привезених із міста. Вранці вони ходили до церкви, бо була неділя, потім разом обійшли своє поле, поглянули, на який урожай можна сподіватися, і прикинули, який лан засівати другого року, а який лишати перелогом. Вони ходили від лану до лану й раділи, що хутір у їхніх руках так міцно став на ноги.

— Бог його святий знає, що тут буде, коли нас не стане, — сказала Карен.

Гутторм замість відповіді запропонував їй вернутися додому й почитати нові книжки, мовляв, це краще, ніж сушити собі голову такими думками.

Вони переглянули одну книжку, і Карен сказала, що колись книжки були кращі.

— У цих нових усе тільки переписують із давніших.

— Може, в цьому є глузд, — мовив Гутторм. — Семун сказав мені сьогодні в церкві, що діти також тільки повторюють своїх батьків.

— Так, ти сьогодні довго розмовляв із Семуном.

— Він розумний і розважний чоловік.

— Боюся тільки, що він замало думає про нашого господа й спасителя.

Гутторм нічого на це не відповів.

— А де Сюневе? — спитала Карен.

— У своїй кімнаті на горищі,— відповів Гутторм.

— Ти був у неї недавно, як там вона?

— Так собі.

— Недобре, що вона сидить сама.

— До неї хтось прийшов.

Дружина трохи помовчала, тоді спитала:

— Хто?

— Інгрід Гранлієн.

— А я думала, що вона ще на полонині.

— Сьогодні вона навідалася додому, щоб мати змогла вибратись до церкви.

— А я й забула, що ми бачили в церкві Інгеб’єрг.

— У неї, бідолашної, тепер вистачає роботи.

— І в інших її не менше, але хто справді прагне до церкви, той знайде час туди піти.

Гутторм промовчав. За хвилину Карен знов озвалася:

— Сьогодні там були всі Гранлієни, крім Інгрід.

— Так, Турб’єрн уперше після хвороби вибрався до церкви, і вони, мабуть, хотіли бути з ним.

— Вигляд у нього кепський.

— А що ти хотіла? І так добре, що він одужав.

— Дорого йому довелось заплатити за свою гарячкуватість.

Гутторм опустив очі й сказав:

— Він ще тільки хлопчисько.

— Він не має добрих засад. На нього ніколи не можна покластися.

Гутторм сперся ліктями на стіл і розгорнув у руках книжку. Вдаючи, що читає, він мовив:

— Кажуть, що він скоро буде цілком здоровий.

Дружина також узяла в руки книжку й відповіла:

— Я рада за нього. Такий вродливий хлопець. Нехай господь напоумить його використати те здоров’я на щось краще.

Якусь хвилину вони читали, потім Гутторм, перегортаючи сторінку, сказав:

— Він у церкві жодного разу не глянув на неї.

— Еге ж, і я помітила, що він сидів на лавці, поки вона вийшла.

— Ти гадаєш, він забув її? — трохи згодом спитав Гутторм.

— В кожному разі так було б найкраще.

Гутторм читав далі, а дружина тільки перегортала сторінки своєї книжки.

— Не подобається мені, що Інгрід так довго там сидить, — мовила нарешті вона.

— Сюневе більше нема з ким поговорити.

— Аз нами?

Тепер Гутторм глянув на дружину.

— Не треба бути такими суворими.

Карен помовчала, потім мовила:

— Я їй ніколи не забороняла розмовляти з Інгрід.

Гутторм згорнув книжку, підвівся і, дивлячись у вікно, сказав:

— Он Інгрід пішла.

Тільки-но почувши це, Карен швидко вийшла. Гутторм ще довго стояв біля вікна, потім обернувся й почав ходити по кімнаті. Зайшла дружина, і він спинився.

— Так я й думала! — сказала вона. — Сюневе сидить у своїй кімнаті й плаче, та коли я зайшла, вона вдала, що чогось шукає в скрині.— Карен похитала головою. — Ні, краще б Інгрід не приходила сюди.

Вона почала готувати вечерю, тому часто виходила з кімнати. Саме коли її не було, зайшла Сюневе, смутна, з заплаканими очима. Вона пройшла повз батька, пильно глянувши на нього, сіла до столу і взяла в руки книжку. Та за хвилину поклала її, підійшла до матері й спитала, чи не треба їй допомогти.

— Допоможи, — відповіла мати. — За роботою завжди легшає на серці.

Сюневе взялася накривати на стіл, який стояв біля вікна. Батько, що досі походжав по кімнаті, підійшов туди й виглянув надвір.

— Думаю, що ячмінь ще підійметься, хоч його й прибив дощ, — сказав він.

Сюневе стала біля нього й також виглянула у вікно. Мати саме була в кімнаті. Батько обернувся до дочки і погладив її ПО ГОЛОВІ, ТОДІ знов почав ходити з кутка в куток.

Вечеряли вони мовчки. Мати проказала молитву перед їжею і після їжі, а коли вони встали від столу, запропонувала ще почитати Біблію й проспівати псалом. Так вони й зробили.

— Слово боже приносить мир і спокій, благословенний той дім, у якому воно лунає,— сказала мати, дивлячись на Сюневе, яка опустила очі.— А тепер я розповім одну історію, — додала вона. — В ній кожне слово правдиве, і непогано було б декому задуматись над нею.

І вона почала оповідати:

— Коли я була ще дитиною, на хуторі Гауг жила одна дівчина, онука нашого старости, вже літнього, дуже вченого чоловіка. Він узяв її до себе малою, щоб мати втіху й опору на старість, і, певна річ, навчив її слова божого та добрих звичаїв. Дівчина була жадібна до науки, любила вчитися, тому за якийсь час далеко випередила нас. У п’ятнадцять років вона вже вміла вільно писати, рахувати і мало не напам’ять знала свої шкільні підручники та двадцять п’ять розділів із Біблії. Я пам’ятаю все це як сьогодні. Вона більше любила читати, ніж танцювати, тому рідко ходила на забави, а воліла просиджувати вечори в дідовій кімнаті, де було багато книжок. Щоразу, коли ми, дівчата, зустрічалися з нею, нам здавалося, що думки її витають десь інде, і ми казали: «От якби ми були такі розумні, як Карен Гауг!» Вона була спадкоємницею свого діда, і багато гарних хлопців напрошувались розділити з нею той спадок, але Карен усім відмовляла. На той час повернувся додому з семінарії пасторів син. Він там не довчився, бо йому дужче подобались гулянки та пиятики, ніж справжня наука. «Стережись його! — казав онуці староста. — Я часто мав справу з людьми вищих станів і з власного досвіду знаю, що вони гірші за селян, їм не можна довіряти». Карен завжди слухалась дідових порад, тому уникала пасторового сина, хоч він був і гарний на вроду. А він завжди шукав зустрічі з нею. Скоро вона не могла вже й з хати вийти, він траплявся їй на кожному кроці. «Дай мені спокій! — казала йому Карен. — Однаково нічого не доможешся». Проте він уперто йшов за нею, і врешті їй доводилось зупинятися й слухати його. А коли він сказав, що не може жити без неї, Карен злякалася. Він тинявся біля її хати, але Карен не виходила. Він простоював ночі під її вікном, та вона не виглядала надвір. Він сказав, що заподіє собі смерть, але й це не вплинуло на Карен. Тоді він знов узявся до чарки. «Бережись, дитино, це все підступи диявола», — казав онуці старий дід. Одного разу пасторів син невідомо як закрався до її кімнати. «Я тебе зараз уб’ю!»— сказав він. «Убий, якщо тобі від цього полегшає», — відповіла Карен. Але він заплакав і сказав, що тільки вона змогла б зробити з нього порядну людину. «Спробуй хоч півроку не пити», — мовила Карен. І хлопець півроку не брав у рот горілки. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він. «Повірю аж тоді, як ти бодай на півроку забудеш про гулянки й розваги». І він півроку не ходив ні на які гулянки. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він знов. «Я повірю тобі аж тоді, як ти докінчиш семінарію і станеш пастором». Він повернувся до семінарії і через рік став пастором. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він, з’явившись до Карен у сутані й пасторському комірці. «Тепер я хотіла б послухати, як ти виголошуєш слово боже», — відповіла Карен. І він виголосив гарну проповідь, як і належить пасторові. Він говорив про своє власне гріховне життя, про те, що виправитись неважко, аби тільки почати, і про те, яку величезну силу дає людині слово боже. Потім він знов пішов до Карен. «Тепер я вірю, що ти живеш так, як і обіцяв, — відповіла йому вона. — Та хочу тобі сказати, що я вже три роки заручена з Андерсом Гаугом, своїм двоюрідним братом, і на ту неділю ти оголосиш про це в церкві».

На цьому мати скінчила свою розповідь. Спершу Сюневе слухала її досить байдуже, а потім почала ловити кожне материне слово.

— І це все? — схвильовано спитала вона.

— Усе, — відповіла мати.

Батько пильно подивився на дружину, і та збентежено відвела очі. Тоді подумала й сказала, соваючи пальцем по столу:

— Може, й не все… але це не має ніякого значення.

— То було ще щось? — спитала Сюневе, звертаючись до батька, що, здалося їй, знав цю історію.

— Та було… але ж мати сказала тобі, що це не має ніякого значення.

— А що з ним сталося потім? — спитала Сюневе.

— Ото ж бо й воно, — мовив батько і знов глянув на дружину.

Карен сиділа, прихилившись спиною до стіни, й дивилася на них.

— Він був дуже нещасливий? — тихо спитала Сюневе.

— Раз ми скінчили, то й кінець, — мовила мати й підвелася.

Батько також підвівся, а за ним і Сюневе.

Розділ восьмий

Минуло ще кілька тижнів. Була неділя. Рано-вранці господарі й челядь Сульбакена зібрались до церкви. Того дня мала відбутися конфірмація, трохи раніше, ніж щороку, тому всі в селі зачиняли хати й поспішали до церкви. Сульбакени пішли пішки, бо, хоч зранку було прохолодно й трохи вітряно, день заповідався гарний, сонячний.

Дорога огинала село, бігла повз Гранлієн, тоді звертала праворуч, а звідти вже було не більше як чверть милі до церкви. Хліб уже був майже весь вижатий і складений у копи, худобу також дехто зігнав з гірських пасовиськ, і вона паслась біля садиб, луки місцями зеленіли отавою, а місцями, де земля була гірша, просвічували сірим грунтом. А навколо яскріли барвисті ліси: берези — всі в полум’ї, осики — блідо-жовті, горобина — з сухим скрученим листям, зате з кетягами ягід. Кілька днів ішли дощі, і придорожні зарості, звичайно припорошені пилюкою та піском, були вимиті й свіжі. Але з гір нищівна осінь здерла одяг, вони від того посуворішали і, здавалося, ще важче нависли над долиною. Зате гірські струмки, що влітку ледь животіли, вбилися в силу, пінились і шуміли. Найдужче гуркотів Гранлієнський потік, особливо там, де гори зненацька відступали, лишивши йому на дорозі великий камінь, а далі утворюючи провалля. Потік бився об той камінь і падав униз із таким гуком, що гори аж дрижали. За свою підступність вони діставали добру кару, потік кидав їм в обличчя цілі снопи холодних бризок. Якийсь цікавий кущ вільхи, що підійшов до самого краю провалля, тепер захлинався в холодній купелі, бо потік сьогодні не шкодував води.

Саме таке видовище спостерігав того ранку Турб’єрн, що разом з батьками, сестрою, братом і хутірською челяддю йшов до церкви. Він уже цілком одужав і працював нарівні з батьком. Останнім часом вони завжди трималися разом, навіть тепер ішли поруч.

— Здається, за нами йдуть Сульбакени, — сказав батько.

Турб’єрн не озирнувся, а мати додала:

— Так, то вони… Але я не бачу… ні, вона йде трохи позаду.

Чи то Гранлієни пішли швидше, чи Сульбакени сповільнили ходу, але відстань між ними дедалі збільшувалась, і врешті вони майже згубили одні одних з очей.

Видно було, що біля церкви збереться багато людей, бо вся дорога здавалася темною стрічкою: ті йшли пішки, ті їхали на підводах або верхи. За літо коні здичавіли й відвикли від людей, вони іржали й харапудились, їхати ними було небезпечно, але й цікаво.

Що ближче до церкви, то більшав гамір. Коні, які саме над’їздили, іржали до тих, що вже були прив’язані, а ті били копитами, рвалися з прив’язі й також іржали їм у відповідь. Усі сільські собаки, що цілий тиждень були прив’язані і лише звіддаля перегавкувались і дрочили одні одних, тепер зустрілися коло церкви й почали завзято кусатися, по двоє або й цілими зграями. Люди стояли вздовж церковного муру і вздовж будинків, стиха розмовляли і майже не дивились по боках. Вулиця, що пролягала вздовж муру, була не дуже широка, будинки з другого боку підступали близько до церкви, і жінки завжди спинялися біля муру, а чоловіки навпроти них під будинками. Аж згодом, коли вже можна було заходити до церкви, вони зважувалися змішатись докупи, а доти навіть якщо бачили своїх давніх знайомих, то наче не впізнавали їх. Хіба як проходили одні повз одних так близько, що не можна- було уникнути зустрічі, тоді коротко віталися, та й то відвернувши голову, і чимшвидше поспішали на свій бік.

Коли з’явилися Гранліени, люди притихли. Семунові не було з ким багато вітатися, і вони з Турб’єрном швидко пройшли повз тих, що стояли обабіч вулиці. А Інгеб’єрг та Інгрід застряли серед знайомих жінок майже з самого краю. Тому, як настав час заходити разом до церкви, Семунові з сином довелось вертатися по них.

Тієї хвилини до церкви під’їхали три підводи, швидше, ніж усі попередні, й зупинились аж тоді, коли ввігналися в юрбу. Семун і Турб’єрн, що мало не попали під колеса, одночасно підвели очі на прибулих. На першій підводі сидів Кнут Нордгауг і якийсь літній чоловік, на другій — його сестра з чоловіком, а на третій — старі Нордгауги. Батько з сином пере-зирнулися. В Семуна не змінилась на обличчі жодна рисочка, а Турб’єрн зблід, як мрець. Обидва вони відвели очі вбік і побачили родину Сульбакенів, які саме зупимились навпроти них, щоб привітатися з Інгеб’єрг та Інгрід Гранлієн. Підводи розділили їх, і розмова урвалася. Суль-бакени вражено провели поглядом Нордгаугів, а коли нарешті отямилися від несподіванки й згадали, ідо не докінчили розмови з Інгеб’єрг та Інгрід, то побачили Семуна й Турб’єрна, які тепер дивилися на них. Гутторм Сульбакен відвернувся, але його дружина встигла помітити, що Турб’єрн крадькома глянув на Сюневе. Сюневе також піймала той погляд. Вона швидко обернулася до Інгрід Гранлієн і схопила її за руку, ніби хотіла привітатись, хоч уже раз віталася з нею. І раптом усі вони відчули, що і їхня челядь, і знайомі стежать за ними. Семун перший підійшов до Гутторма і, не дивлячись на нього, потиснув йому руку.

— Дай боже здоров’я.

— Дай боже, — відповів той.

Потім він привітався з Карен, так само не дивлячись на неї. Привітався з ними і Турб’єрн. Тим часом його батько обернувся до Сюневе, яка стояла найближче до нього. Дівчина підвела на Семуна очі й навіть забула відповісти на вітання, бо тієї миті до неї підійшов Турб’єрн. Він мовчав, Сюневе також не озивалася, вони тільки подали одне одному руки, але відразу ж опустили їх. Обоє не підводили очей, але й не рушали з місця, ніби прикипіли до землі.

— Сьогодні таки буде гарний день, — сказала Карен Сульбакен, позираючи то на Турб’єрна, то на дочку.

— Так, цей вітер розжене хмари, — відповів Семун.

— Для збіжжя це добре, треба ж, щоб воно сохло, — додала Інгеб’єрг Гранлієн і чомусь узялася обтрушувати ззаду Семуна, мабуть, вважала, що на його куртку насіла пилюка.

— Господь дав нам щедрий урожай, тільки хтозна, чи пощастить звезти все сухим додому, — знов сказала Карен Сульбакен, і далі позираючи на Сюневе й Турб’єрна, які все іде стояли на тому самому місці.

— Усе залежить від того, скільки хто має робочих рук, — відповів їй Семун і став так, щоб заслонити від неї молоду пару.

— Я не раз думав, що коли б якісь хутори робили свою роботу спільно, то швидше могли б упоратися.

— Але ж може вийти, що кожному треба буде хапатись, поки нема дощу, — мовила Карен, відступивши на крок убік.

— Ну звичайно, — підхопила Інгеб’єрг, стаючи біля Семуна, щоб Карен не могла бачити те, що хотіла. — Але на одних полях урожай достигає раніше, а на других пізніше. Сульбакен, наприклад, часто випереджає нас на цілих два тижні.

— Авжеж, ми справді могли б допомагати одні одним, — розважно сказав Гутторм, підходячи ближче.

Карен кинула на нього швидкий погляд.

— Хоч і не одне може стати на заваді,— додав він.

— І я кажу те саме, — мовила Карен. Вона відступала то в один бік, то в другий, щоб мати на оці Сюневе і Турб’єрна.

— О так, часом може не одне стати на заваді,— мовив Семун і мимоволі всміхнувся, дивлячись на її зусилля.

— Що правда, то правда, — підтвердив Гутторм.

Проте дружина гостро урвала його:

— Наша змога невелика. Тільки господь всемогутній, і буде так, як він захоче.

— Навряд чи господь був би проти, коли б ми погодились жнивувати разом у Гранлієні й Сульбакені.

— Певне, що не був би проти, — сказав Гутторм і значуще глянув на дружину.

— Скільки сьогодні людей у церкві,— перевела та розмову на інше. — Приємно бачити, що люди ходять до божого дому.

Видно, нікому не хотілося розмовляти про це, тому Гутторм сказав, аби не мовчати:

— Мені здається, що люди стали побожніші. Як я був молодий, у церкві ніколи не збиралося стільки народу.

— Так, народу взагалі побільшало, — погодився Семун.

— Воно-то людей збирається багато, але мені здається, що дехто ходить сюди тільки задля годиться, — сказала Карен Сульбакен.

— Молодь, то, може, й так, — зауважила Інгеб’єрг.

— А де ж їй зустрічатися, як не в церкві,— сказав Семун.

— Ви чули, що наш пастор іде від нас? — знов перевела розмову на інше Карен.

— Шкода, — сказала Інгеб’єрг. — Він хрестив і конфірмував усіх моїх дітей.

— А ти б хотіла, щоб він і повінчав їх? — пожартував Семун, відкусуючи шматочок гіллячки, яку знайшов дорогою.

— Мабуть, уже пора заходити до церкви, — мовила Карен, нетерпляче дивлячись на двері.

— Так, сьогодні біля церкви чогось зробилося гаряче, — тим самим жартівливим тоном докинув Семун.

— Ходімо, Сюневе, вже час.

Сюневе саме розмовляла з Турб’єрном. Здригнувшись, вона обернулась до матері.

— Ти хіба не почекаєш, поки задзвонять? — спитала Інгрід, крадькома глянувши на Сюневе.

— Тоді підемо всі разом, — докинула її мати.

Зніяковіла Сюневе не знала, що їм відповісти.

Позад неї стояв Семун.

— Почекай, скоро й для тебе задзвонять дзвони, — сказав він.

Сюневе спаленіла, а її мати пильно глянула на Семуна. Але той у відповідь тільки всміхнувся.

— Ти ж бо сама щойно сказала, що буде так, як господь захоче, — мовив він і рушив до церкви.

За ним пішли всі решта.

Біля входу збився натовп, бо виявилося, що двері ще не відчинені. Коли вони підійшли ближче, щоб довідатися, в чім річ, двері відчинились, і люди посунули до церкви. Та не всім пощастило ввійти зразу, декого відтіснили назад. Під стіною церкви, чекаючи, поки людей порідшає, стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один високий, кремезний, з русявим рівним чубом і кирпатим носом. То був Кнут Нордгауг. Помітивши Гранлієнів, він замовк, трохи зніяковів, але не зрушив з місця.

Семун, проходячи повз Кнута, глянув на нього, і той не відвів очей, хоч ще дужче збентежився. За Семуном ішла Сюневе. Побачивши зненацька Кнута, вона побіліла, як смерть. Тепер Кнут опустив очі й відхилився від стіни, щоб відійти вбік. Але, ступивши кілька кроків, побачив перед собою четверо знайомих облич: Гутторма, його дружину, Інгрід і Турб’єрна. Він так розгубився, що пішов просто на них, сам не усвідомлюючи, що робить, і скоро зіткнувся віч-на-віч з Турб’єрном. Він крутнувся, ніби хотів кинутись убік, але втекти було нелегко, бо навколо юрмилися люди.

Сталося це на паперті. Сюневе вже встигла піднятись на кілька східців вище, а за нею стояв Семун. їм згори добре видно було всю ту сцену.

Сюневе, забувши про все на світі, дивилася тільки на Турб’єрна, так само як Семун, його дружина, батьки Сюневе й Інгрід. Турб’єрн відчував на собі їхні погляди і ніби закам’янів на місці. Кнут зрозумів, що йому годиться щось зробити. Він нерішуче простяг руку, проте нічого не сказав. Турб’єрн теж простяг руку, проте не настільки щоб досягти Кну-тової.

— Дай боже… — Почав Кнут, тоді похопився, що в цьому випадку треба було б привітатись якось інакше, і відступив крок назад.

Турб’єрн підвів очі й зустрівся поглядом з Сюневе. Вона стояла біла, як сніг. Тоді Турб’єрн твердо ступив крок до Кнута, міцно потиснув йому руку і голосно, щоб могли почути всі навколо, сказав:

— Здоров, Кнуте. Гадаю, те, що сталося, обох нас дечого навчило.

У відповідь почулося ніби схлипування. Кнут кілька разів пробував щось сказати, але не зміг. Турб’єрнові більше не було чого казати. Він чекав, опустивши очі, й крутив у руках молитовник. Зненацька книжка випала в нього з рук. Кнут швидко нахилився, підняв її і простяг Турб’єрнові.

— Дякую, — сказав Турб’єрн, що теж був нахилився по молитовника.

Коли він, випроставшись, глянув на Кнута й побачив, що той і далі не підводить очей, то вирішив, що тепер найкраще буде піти звідти. І він зайшов до церкви.

Решта всі також зайшли, і коли Турб’єрн, сівши на лавку, за якийсь час глянув на жіночу половину, то побачив Інгеб’єрг, що з материнською любов’ю всміхалася йому, а поруч із нею — Карен Сульбакен, яка, видно, чекала, щоб він глянув на неї, бо відразу ж тричі кивнула йому головою. Хлопець вражено витріщив очі, і, щоб упевнити його в своєму схваленні, вона знов тричі кивнула, ще ласкавіше, ніж перше. А Семун прошепотів йому на вухо:

— Я знав, що ти так зробиш.

Вони прослухали вступну молитву, проспівали псалом, потім наперед вийшли конфір-манти, і Семун знов пошепки сказав синові:

— Навряд чи Кнут переродиться, отож краще, щоб відстань між Гранлієном і Нордгаугом ніколи не скорочувалась!

Почалася конфірмація. Пастор став перед вівтарем, і діти заспівали конфірмаційний псалом. їхні впевнені дзвінкі голоси, що зливаються в одностайний хор, завжди зворушують присутніх, а надто тих, хто ще не забув, як сам конфірмувався. А вже коли настає тиша і пастор, який понад двадцять років виконує цей обряд, той самий, який за цей час не раз будив у кожного з присутніх найкраще, що є в його душі, схрещує руки на грудях і починає виголошувати конфірмантам напутнє слово, люди розчулюються до сліз. Самі діти теж починають плакати, коли він звертається до батьків і просить їх молитися за своїх дітей.

Турб’єрн, який ще недавно дивився у вічі смерті й гадав, що залишиться на ціле життя калікою, також плакав, особливо тоді, коли діти давали обітницю, твердо переконані, що дотримуватимуться її. Він жодного разу не поглянув на жіночу половину, та, як відправа скінчилася, підійшов до Інгрід і шепнув їй кілька слів, після чого швидко пропхався до дверей і вийшов з церкви. Дехто казав, що він не пішов дорогою, а рушив узбіччям до лісу, проте напевне ніхто нічого не знав. Семун почав шукати його, але швидко покинув, помітивши, що Інгрід також десь зникла. Натомість він вирішив знайти Сульбакенів, щоб іти додому разом з ними. А ті ходили по всьому церковному подвір’ї і розпитували, чи хто не бачив Сюневе, яку вони також згубили. Врешті батькам довелось іти додому без дітей.

А далеко поперед них ішли дорогою Сюневе й Інгрід.

— Я вже шкодую, що пішла з тобою, — мовила Сюневе Інгрід.

— Тепер не страшно, коли батько все знає,— відповіла Інгрід.

— Але ж він не мій батько, — заперечила Сюневе.

— Хтозна, — сказала Інгрід.

Більше вони про це не говорили.

— Отут ми маємо почекати на нього, — сказала Інгрід, коли вони досягли місця, де дорога звертала на хутори. З усіх боків їх оточував густий ліс.

— Йому доведеться робити великий гак, — сказала Сюневе.

— Уже зробив! — озвався Турб’єрн, підводячись із-за великого каменя.

Він заздалегідь обміркував усе, що скаже Сюневе, а сказати треба було багато чого. Але сьогодні йому повинно пощастити, адже батько знає вже все і, як йому здалося після того, що було біля церкви, хоче йому допомогти.

Крім того, він так тужив ціле літо за Сюневе, що матиме більше відваги говорити з нею, ніж досі.

— Ходімо краще лісом, — запропонував він. — Так буде ближче.

Дівчата нічого не відповіли, проте пішли за ним… Турб’єрнові кортіло почати розмову з Сюневе, але він відклав її, поки вони здолають гору. Тоді — поки перейдуть мочар. А як мочар лишився позаду, вирішив, що найкраще поговорити, коли вони вже будуть серед лісу.

Інгрід, вважаючи, що все посувається надто повільно, почала відставати від них, і скоро її майже не стало видно. Сюневе ніби не помітила цього й на ходу збирала ягоди, що траплялися при дорозі.

«Дивно, що мені сьогодні наче рот заціпило», — подумав Турб’єрн, але врешті таки сказав:

— Який гарний день.

— Гарний, — погодилася Сюневе.

І вони знов замовкли. Сюневе рвала ягоди, а Турб’єрн просто йшов поряд із нею.

— Добре, що ти погодилась піти сюдою, — наново почав він.

На це вона нічого не відповіла.

— Це літо було довге, — сказав він, але Сюневе й цього разу промовчала.

«Ні, поки ми йтимемо, розмова не складеться», — подумав Турб’єрн і сказав:

— Треба почекати на Інгрід.

— Так, почекаймо, — погодилася Сюневе й зупинилась.

Турб’єрн побачив, що тут нема ягід, по які вона могла нахилятися. Але Сюневе зірвала стеблину трави й заходилась нанизувати на неї ті ягоди, що вже зібрала.

— Я сьогодні весь час згадував про те, як ми з тобою конфірмувалися, — мовив Турб’єрн.

— Я також згадувала, — відповіла дівчина.

— Відтоді багато чого сталося, — повів далі він, — такого, що ми й не сподівалися.

Сюневе, опустивши голову, старанно нанизувала ягоди на стеблину. Турб’єрн схилився, щоб заглянути їй в обличчя, але вона, помітивши його рух, обернулася в другий бік. Він, злякався, що йому таки не пощастить поговорити з нею.

— Сюневе, невже ти мені нічого не скажеш?

Вона глянула на нього й усміхнулась.

— А що тобі сказати?

Він набрався духу й хотів обняти її за стан, та коли наблизився до неї, то знову знітився і лише тихо спитав:

— Хіба Інгрід не говорила з тобою?

— Говорила, — відповіла вона.

— То ти дещо знаєш, — сказав він.

Сюневе мовчала.

— То ти дещо знаєш, — ще раз сказав він і знов підступив ближче.

— Ти також дещо знаєш, — відповіла Сюневе, проте не обернулась до Турб’єрна.

— Знаю, — погодився він і хотів узяти її за руку, але вона ще завзятіше, ніж досі, нанизувала ягоди на стеблину.

— Біда, що я поряд із тобою стаю таким боягузом, — скрушно мовив Турб’єрн.

Він не бачив, чи вона всміхнулася, чи розгнівалась, і тому не знав, що казати далі.

— Одне слово, — раптом рішуче почав він, хоч голос у нього був невпевнений, — я хочу знати, що ти зробила з моїм листом.

Сюневе знов нічого не відповіла й відступила вбік. Він підійшов до неї, поклав їй руку на плече й нахилився до самого її обличчя.

— Скажи, прошу тебе!

— Я його спалила.

Він швидко схопив її обіруч і повернув до себе, але, помітивши, що вона от-от заплаче, зразу ж відпустив. «От шкода, ледь що, і вона вже в сльози», — подумав він. А Сюневе раптом тихо спитала:

— Навіщо ти його написав?

— Хіба Інгрід тобі не казала?

— Казала, але… ти повівся жорстоко.

— Батько так захотів…

— Однаково…

— Батько боявся, що я стану калікою. Сказав, що сам піклуватиметься про мене.

Унизу під пагорбом з’явилася Інгрід, і вони відразу пішли далі.

— Я найдужче тужив за тобою тоді, коли думав, що ми розлучилися навіки, — сказав Турб’єрн.

— Найкраще перевіряєш свої почуття, як залишаєшся сам, — відповіла Сюневе.

— Так, тоді впевнюєшся, хто заволодів твоїм серцем, — схвильовано, майже врочисто мовив Турб’єрн.

Сюневе перестала рвати ягоди.

— Хочеш? — спитала вона і простягла йому стеблину з нанизаними ягодами.

— Дякую, — відповів він, притримуючи її руку, і стиха додав — То в нас усе буде, як раніше?

— Так, — ледь чутно прошепотіла дівчина й відвернулася.

Вони йшли далі, і, поки Сюневе мовчала, Турб’єрн не зважувався ні доторкнутись до неї, ні озватися.

Йому здалося, ідо тіло його зробилось невагоме, а навколо все завирувало. Раптом у вічі йому вдарило світло. Вони опинились на пагорку, звідки було добре видно Сульбакен. У Турб’єрна з’явилось таке почуття, ніби він прожив на тому хуторі ціле своє життя, і йому палко захотілось опинитись там. «Я зараз піду туди разом із нею», — думав він. Що ближче було до Сульбакена, то він ставав сміливіший. «Батько мені допоможе. Я довше не витримаю, ми повинні бути разом!» Він, сам того не помічаючи, пішов швидше, дивлячись тільки поперед себе, на осяяний сонцем хутір. «Таки сьогодні, більше не зволікатиму». Турб’єрн відчув себе таким дужим, що ладен був змести всі перепони на своєму шляху.

— Ти тікаєш від мене? — почув він позад себе лагідний голос Сюневе.

Вона ледве встигала за Турб’єрном і нарешті переконалася, що лишиться позаду. Він засоромився, обернувсь до неї і простяг назустріч їй руки. «Зараз я її схоплю й підійму!»— майнула в нього думка, проте, наблизившись, він не насмілився навіть обняти дівчину.

— Я йду надто швидко? — спитав він.

— Так, — відповіла Сюневе.

Вони вже виходили на сільську вулицю. Інгрід, якої цілу дорогу не було видно, раптом з’явилася позад них.

— Далі вам не можна йти разом, — сказала вона.

Турб’єрн аж здригнувся з несподіванки, йому здалося, що сестра надійшла надто швидко. Сюневе теж трохи здивувалася.

— Мені ще стільки треба тобі сказати, — прошепотів Турб’єрн.

Сюневе мимоволі всміхнулася.

— Ну добре, скажу іншим разом, — додав він і взяв її за руку.

Вона глянула на нього таким чистим, промовистим поглядом, що йому потеплішало на серці, і він подумав: «Я зараз піду з нею!» Та Сюневе обережно звільнила свою руку, обернулась до Інгрід, попрощалася з нею і поволі рушила вниз вулицею. Турб’єрн довго стояв і дивився їй услід.

Брат із сестрою подалися додому лісом.

— Ну що, ви про все побалакали? — спитала Інгрід.

— Ні, шлях був надто короткий, — відповів Турб’єрн і додав ходи, наче не хотів більше ні про що говорити.

— Ну як? — озвався Семун від столу, де він обідав, коли син з дочкою зайшли до хати.

Турб’єрн нічого не відповів. Він просто підійшов до лави й почав роздягатися. Інгрід ішла позад нього й хитро посміхалася. Батько знов узявся за ложку, час від часу поглядаючи на сина, який надто старанно складав куртку. Батько їв і тільки всміхався.

— Сідай їсти, — сказав він, — а то все захолоне.

— Дякую, щось не хочеться, — відповів Турб’єрн, сідаючи до столу.

— Не хочеться? — здивовано перепитав Семун, не перестаючи їсти. А за хвилину сказав: — Ви сьогодні так швидко пішли з церкви, що я й не зоглядівся.

— Нам треба було з кимось побалакати, — відповів Турб’єрн, схилившись над столом.

— Ну й що, побалакали?

— Не встигли, — відповів Турб’єрн.

— Отакої! — мовив Семун, не кладучи ложки.

Доївши, він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, хвилину постояв, дивлячись надвір, тоді обернувся до сина і сказав:

— Ходи, поглянемо на врожай.

Турб’єрн підвівся.

— Ні, одягнися.

Турб’єрн був у самій сорочці й сягнув по стару куртку, що висіла якраз над ним.

— Ти ж бачиш, що я одягнув нову, — сказав Семун.

Тоді Турб’єрн теж убрався у святкову куртку, і вони вийшли з хати, батько попереду, син за ним.

Вони пішли вниз вулицею.

— Хіба ми йдемо дивитися не на ячмінь? — спитав Турб’єрн.

— Ні, глянемо на пшеницю, — відповів Семун.

Коли вони вийшли на вулицю, нею саме неквапом їхала підвода.

— Це Нордгауги, — сказав Семун.

— Так, молоді,— додав Турб’єрн, маючи на думці молоде подружжя.

Порівнявшись із Гранлієнами, підвода зупинилася.

— Яка пишна жінка ця Маріт Нордгауг, — пошепки сказав Семун, милуючись нею.

Маріт сиділа на підводі, ледь відхилившись назад. Однією хусткою вона вільно пов’язала голову, а другу накинула на плечі. Вона втупила очі в Гранлієнів, і на її гарному, вольовому обличчі не здригнулася жодна рисочка, ніби воно закам’яніло. її чоловік був блідий, як смерть.

Він ще дужче схуд і здавався ще пригніченішим, ніж звичайно, як люди, що їх мучить приховане горе.

— Ідете глянути на врожай? — спитав він.

— Авжеж, кортить глянути, — відповів Семун.

— Цього року, певне, буде непоганий.

— Так, міг бути гірший.

— Пізно ви повертаєтесь із церкви, — сказав Турб’єрн.

— Треба було попрощатися з усіма знайомими, — відповів чоловік.

— Попрощатися? Ви хіба кудись їдете? — спитав Семун.

— Я їду, — сказав чоловік Маріт.

— І далеко?

— Та далеченько.

— Куди ж саме?

— До Америки.

— До Америки? — в один голос вигукнули батько й син. Потім Семун додав — Адже ти щойно одружився!

Чоловік усміхнувся:

— Мабуть, посиджу тут, поки лапа переболить, сказала лисиця, попавши в пастку.

Маріт глянула на нього, тоді на Гранлієнів, ледь почервоніла, хоч обличчя в неї і далі було ніби кам’яне.

— І Маріт їде з тобою? — спитав Семун.

— Ні.

— Кажуть, там можна швидко розбагатіти, — озвався Турб’єрн, відчуваючи, що треба якось підтримати розмову.

— Можна, — відповів чоловік.

— Але ж Нордгауг також гарний хутір, — сказав Семун.

— Нас там забагато, — мовив чоловік.

Дружина знов глянула на нього.

— І один одному стоїмо поперек дороги, — додав він.

— Ну що ж, щасливо тобі доїхати, — сказав Семун і потиснув йому руку. — Дай боже, щоб ти знайшов те, чого шукаєш.

Турб’єрн пильно глянув у вічі своєму шкільному товаришеві й мовив:

— Я хотів би з тобою поговорити.

— Добре, як є з ким поговорити, — відповів той, водячи пужалном по днищу підводи.

— Приходь до нас, — озвалася Маріт.

Турб’єрн і його батько вражено глянули на неї. Вони забули, що в Маріт такий лагідний голос.

Нордгаужці рушили далі. Підвода їхала поволі, здіймаючи хмарину куряви. У золотавому промінні надвечірнього сонця мерехтіла шовкова хустка Маріт, ще дужче відтінюючи чоловікову темну куртку з домашнього сукна. Нарешті підвода сп’ялася на пагорок, потім зникла за ним.

Батько з сином довго йшли мовчки.

— Мабуть, він не скоро повернеться назад, — нарешті сказав Турб’єрн.

— Може, так буде й краще, коли вже він не знайшов щастя на батьківщині,— відповів Семун.

І вони знов надовго замовкли.

— Ми ж поминули пшеницю! — вигукнув раптом Турб’єрн.

— Нічого, глянемо на неї, як вертатимемось назад.

І батько з сином пішли далі. Турб’єрн більше не питав, куди вони простують, бо їхнє поле залишилось позаду.

Гутторм і Карен Сульбакени вже пообідали, коли до хати зайшла розпашіла й засапана Сюневе.

— Де ти була, доню? — спитала мати.

— Я забалакалася з Інгрід, — відповіла Сюневе, скидаючи з себе хустку.

Батько саме шукав у шафі книжки.

— Про що можна було так довго балакати?

— Та ні про що.

— То краще б ти, доню, йшла з церкви разом з усіма.

Вона встала й принесла дочці їсти. А коли та сіла до столу, мати примостилася навпроти неї і знов спитала:

— Може, ти ще з кимось розмовляла?

— Так, там була не сама Інгрід, — відповіла Сюневе.

— Треба ж їй колись порозмовляти з людьми, — втрутився батько.

— Певне, що треба, — трохи лагідніше мовила мати, — але з церкви вона повинна йти з батьками.

Сюневе промовчала.

— Гарно було сьогодні в церкві,—знов почала мати. — Аж радісно стає, коли бачиш, як молодь складає обітницю.

— Так, згадуєш своїх власних дітей, — сказав Гутторм.

— Правда, — зітхнула мати. — Ніхто не знає, що з тих дітей вийде.

Гутторм довго мовчав.

— Ми повинні дякувати господові,— нарешті сказав він, — що він зберіг нам хоч одне.

Мати водила пальцем по столі, не підводячи очей. Тоді стиха мовила:

— Сюневе наша найбільша втіха. — І додала ще тихіше — Гарна вона в нас дитина.

Знов запала довга мовчанка.

— Так, вона принесла нам багато радості,— сказав Гутторм і зворушено додав — Дай боже їй добру долю.

Мати провела пальцем по столі, стираючи сльозу, що скотилася їй з очей.

— Чому ти не їси? — за хвилину спитав батько, дивлячись на дочку.

— Дякую, я не голодна, — відповіла Сюневе.

— Але ж ти нічого не їла, — сказала мати. — І стільки ходила.

— Чогось не хочеться, — мовила Сюневе, поскубуючи торочки на хустці.

— їж, доню, — сказав батько.

— Не можу, — відповіла Сюневе й раптом заплакала.

— Чого ти плачеш, голубко?

— Не знаю, — схлипуючи, відповіла дочка.

— Вона ледь що і в сльози, — мовила мати.

Батько підвівся й підійшов до вікна.

— До нас ідуть якихось двоє чоловіків, — сказав він.

— Невже? Так пізно? — спитала Карен і також підійшла до вікна.

Вони довго дивилися вниз.

— Хто б це міг бути? — озвалася нарешті Карен, але в голосі її зовсім не чути було запитання.

— Не знаю, — відповів Гутторм.

Вони дивилися далі.

— Ніяк не впізнаю, хто то, — трохи згодом сказала Карен.

— І я не впізнаю, — відповів Гутторм.

Чоловіки тим часом підійшли ближче.

— Мабуть, це таки вони, — нарешті сказала Карен.

— Так, наче вони, — погодився Гутторм.

Чоловіки підходили все ближче й ближче.

Старший із них зупинився й озирнувся назад, молодший також зупинився. Потім обидва рушили далі.

— Ти не знаєш, чого вони йдуть? — спитала Карен таким самим тоном, як і першого разу.

— Ні, не знаю, — відповів Гутторм.

Карен обернулася, підійшла до столу, забрала посуд і поправила скатертину. Тоді мовила до Сюневе:

— Накинь, доню, хустку, до нас ідуть люди.

Не встигла вона сказати це, як Семун відчинив двері й зайшов до хати, а за ним і Турб’єрн.

— Б’ємо вам чолом, — сказав Семун, на мить зупинився коло порога, тоді повагом підійшов ближче і вклонився господареві та господині.

Турб’єрн зробив те саме.

Наостанці вони підійшли до Сюневе, яка все ще стояла в кутку з хусткою в руках, не знаючи, напинати її чи ні, а може, й забувши вже, що вона її тримає.

— Просимо, сідайте, — сказала господиня.

— Дякуємо, за такий короткий шлях ми не стомилися, — відповів Семун, але сів.

Турб’єрн опустився на лаву поруч із ним.

— Ми сьогодні згубили вас, коли вийшли з церкви, — сказала Карен.

— Так, ми теж шукали вас, — відповів Семун.

— Надто багато було людей, — озвався Гутторм.

— Дуже багато, — погодився Семун. — Але гарно було в церкві.

— Так, ми саме про це балакали, — сказала Карен.

— Як приємно дивитися на конфірмантів тим, у кого є свої діти, — мовив Гутторм.

Карен неспокійно засовалась на лаві.

— Атож, — підхопив Семун. — Починаєш тоді задумуватись над їхньою долею. Того я сьогодні й прийшов до вас, — додав він, потім спокійно оглянувся і взяв нову пучку жувального тютюну, а прожований обережно поклав у мідяну коробочку.

Гутторм, Карен і Турб’єрн намагалися не дивитись одне на одного.

— Я надумав прийти сюди разом з Турб’єр-ном, — неквапом почав Семун, — боявся, що сам він ще довго не зважиться піти, а як і піде, то навряд чи зуміє все до ладу сказати. — Він скоса позирнув на Сюневе, і вона відчула його погляд. — Річ ось у чому. Мій хлопець віддавна, ще з того віку, коли про таке тільки починають думати, кохає вашу Сюневе, і я гадаю, що й вона до нього не байдужа. Отож мені здається, що найкраще було б їх одружити. Спершу я був проти цього, бо сам бачив, що він не вміє тримати себе в руках, то де вже йому утримати ще когось. Але тепер, мені здається, я можу за нього поручитися, а якщо не я, то вона, бо її влада над ним найбільша. То що ви на це скажете — може, хай би вони побралися? Квапитись нам нема чого, але, по-моєму, нема чого й відкладати надовго. В тебе, Гутторме, великий хутір, у мене трохи менший, та ще його й доведеться ділити між дітьми, а все ж таки я гадаю, що ми можемо дійти згоди Я найперше хочу почути, що про це думаєте ви, а її спитаю наостанці, бо начебто знаю, чого вона бажає.

Семун замовк. Гутторм, згорбившись, сидів біля столу, неспокійно клав одну руку на другу, потім знов міняв їх і все пробував випростатись, проте аж за четвертим чи за п’ятим разом йому вистачило сили вирівняти спину. Він провів руками по колінах і глянув на дружину, мимохідь скинувши оком і на Сюневе. Дівчина сиділа нерухомо, обличчя її не було видно. Карен задумливо водила пальцем по столі.

— Що ж… це для нас велика честь, — нарешті сказала вона.

— Атож, і мені здається, що ми повинні подякувати вам за таку честь, — сказав Гутторм голосно, ніби відчув неабияку полегкість.

Він переводив погляд з дружини на Семуна, що сидів, прихилившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях.

— У нас одна дочка, — повела далі Карен, — і ми спершу повинні добре подумати.

— Золоті слова, — мовив Семун, — але я не знаю, що вам заважає відповісти зразу, як казав ведмідь, коли просив селянина віддати йому корову.

— А чого ж, ми можемо відповісти зразу, — сказав Гутторм і глянув на дружину.

— Річ у тім… що Турб’єрн поводився часом дуже нестримно, — мовила Карен, не дивлячись ні на кого.

— Але ж він, здається мені, виправився, — став на захист хлопця Гутторм. — Ти сама сьогодні казала.

Запала мовчанка. Старі Сульбакени мовчки перезиралися одне з одним.

— Якби на нього можна було покластися, — врешті озвалася Карен.

— Можна, — запевнив її Семун. — Я вже вам раз казав: за воза можна не клопотатись, якщо віжки будуть у неї в руках. Таку велику вона має над ним силу. Я переконався в цьому ще тоді, як Турб’єрн лежав хворий удома і невідомо було, чи він узагалі одужає.

— Не треба опиратися, — сказав Гутторм. — Ти сама знаєш, чого вона хоче, а ми живемо тільки для неї.

Сюневе вперше за всю розмову підвела очі і вдячно глянула на батька.

— Та воно так, — після довгої мовчанки сказала Карен і ще дужче натиснула на палець, яким водила по столі.— Я весь час так опиралася тільки тому, що хотіла їй добра… Може, я не така сувора, як здається… — додала вона і всміхнулася, хоч з очей у неї капали сльози.

Тоді Гутторм підвівся.

— Отже, з божої ласки сталося те, чого я бажав найдужче в цьому світі,— сказав він і підійшов до Сюневе.

— Я завжди був певен цього, — мовив Семун, так само підводячись. — Кому з ким судилося бути в парі, той і буде в парі.

Він також підійшов до Сюневе.

— А ти що скажеш, доню? — спитала мати, й собі підходячи до дочки.

Сюневе й далі сиділа, а вони стояли навколо неї — всі, крім Турб’єрна, який наче прикипів до лави.

— Встань, доню, — пошепки сказала їй мати.

Сюневе підвелася, всміхнулась, тоді відвернулася й заплакала.

— Нехай господь і нині, й довіку буде твоєю обороною, — сказала мати, обняла дочку й заплакала разом із нею.

Чоловіки відійшли від них, кожен у свій бік.

— А тепер іди до нього, — крізь сльози сказала мати, відпустивши дочку й лагідно підштовхнувши її.

Сюневе ступила крок і зупинилась, не маючи сили йти далі. Тоді Турб’єрн схопився, швидко підійшов до неї і взяв її за руку. Не знаючи, що робити далі, він просто тримав ту руку в своїй, аж поки Сюневе обережно відняла її. Так вони стояли поряд і мовчали.

Та ось двері нечутно відчинилися, і в них з’явилася чиясь голова.

— Сюневе вдома? — почувся несміливий голос.

То була Інгрід Гранлієн.

— Вдома, вдома, заходь, — відповів Семун. Побачивши, що Інгрід вагається, він додав: — Заходь, тут усе гаразд.

Усі тепер дивилися на Інгрід. її наче щось бентежило.

— Я прийшла не сама, — врешті сказала вона.

— А хто ще? — спитав Гутторм.

— Мама, — стиха відповіла дівчина.

— То нехай заходить! — пролунали, як один, чотири голоси.

Господиня Сульбакена пішла назустріч гості, а всі решта весело перезирнулися.

— Вас просять до хати, мамо! — почули вони голос Інгрід.

Інгеб’єрг Гранлієн зайшла, запнута в ясну святкову хустку.

— Я відразу здогадалася, що Семун надумав, — сказала вона, — хоч він нічого не сказав. І ми з Інгрід не витримали.

— Все складається так, як ти хотіла, — сказав їй Семун, відступаючи вбік, щоб дружина могла підійти до заручених.

— Хай бог благословить тебе за те, що ти його прихилила до себе, — сказала Інгеб’єрг, обіймаючи Сюневе. — Ти, доню, непохитно стояла на своєму, і твоє бажання здійснилося.

Вона гладила дівчину по щоці й по косах, з очей у неї капали сльози, але вона не зважала на них, а ніжно втирала мокре обличчя Сюневе.

— Він гарний хлопець… Тепер я за нього спокійна, — додала вона і ще раз обняла дівчину.

— Он як, мати, хоч сиділа у себе в кухні, знає більше за нас, — пожартував Семун.

Помалу жінки заспокоїлись і перестали плакати. Господиня Сульбакена почала думати про вечерю й попросила Інгрід допомогти їй, бо, мовляв, із Сюневе сьогодні мало користі. І вони взялися варити кашу з вершками. Чоловіки тим часом балакали про врожай і про те, чи дасть погода весь його зібрати. Турб’єрн сидів сам біля вікна. Сюневе тихо підійшла до нього й поклала руку йому на плече.

— На що ти дивишся? — пошепки спитала вона.

Він обернувся до дівчини, якусь хвилину ніжно дивився на неї, потім знов глянув у вікно.

— Дивлюся на Гранлієн, — сказав він. — Як дивно бачити його звідси.