Небудь-де

11

А ти чого прагнеш? — спитав Ричард Мисливицю. Вони троє надзвичайно обачно ступали берегом підземної річки. Вузька стежка, що звивалася вздовж темного каміння, яке стриміло з кладки гострими краями, була слизькою. Ричард з острахом дивився, як сіра вода бігла й переливалася на відстані простягнутої руки від нього. Бувають річки, з яких можна вилізти, якщо впадеш у них — ця ж була інша.

— Прагну?

— Ну, — сказав він. — Особисто я намагаюся повернутися до справжнього Лондона і до свого старого життя. Дуері хоче дізнатися, хто вбив її родину. А ти чого прагнеш? — Вони просувалися уздовж берега крок за кроком, і Мисливиця йшла попереду. Вона нічого не відповіла. Річка сповільнилася і влилася в невелике підземне озеро. Вони йшли над водою, світло ліхтарів відбивалося від чорної поверхні, а їхні власні віддзеркалення розмивало річковим туманом.

— То як? — спитав Ричард. Він не чекав ніякої відповіді.

Голос Мисливиці пролунав тихо і твердо. Заговоривши, вона не збилася з кроку.

— Я билася з великим білим сліпим королем алігаторів у тунелях під Нью-Йорком. Він мав тридцять футів завдовжки, розгодований на відходах і лютий у битві. Та я здолала його і вбила. Його очі в темряві здавалися велетенськими перлинами. — Її голос із дивним акцентом лунав у підземеллі й уплітався в імлу і ніч під Землею.

— Я билася з ведмедем, що бродив містом під Берліном. Він убив тисячу людей, а його коричневі пазурі за сотню років почорніли від засохлої крові, але він упав, переможений мною. Коли він умирав, то промовляв слова людською мовою.

Імла низько нависла над озером. Ричарду здавалося, що він бачить істот, про яких вона оповідала, їхні білі обриси, що ширяють у випарах.

— У місті під Калькуттою жив чорний тигр. То був розумний і злющий людожер завбільшки з невеликого слона. Тигр — то гідний супротивник. Я взяла його голіруч. — Ричард зиркнув на Дуері. Вона уважно слухала Мисливицю: значить, вона теж цього не чула раніше. — І я заб'ю Лондонського Звіра. Кажуть, його шкура щетиниться від мечів, списів і ножів, які в неї встромили ті, що намагалися вбити його, але зазнали невдачі. Його ікла мов бритви, а копита як блискавки.

— Зустрівшись із ним, я вб'ю його або помру сама.

Коли вона говорила про свою здобич, її очі палали. Річкова імла стала густим жовтим туманом.

Десь трохи далі тричі вдарив дзвін, і цей звук рознісся над водою. Розвиднялося. Ричарду здалося, що він бачить навколо приземкуваті обриси будинків. Жовтаво-зелений туман став густішим, а на смак був як попіл, сажа і тисячолітня міська кіптява. Він чіплявся за їхні ліхтарі й приглушував світло.

— Що це таке? — спитав він.

— Лондонський туман, — сказала Мисливиця.

— Але ж йому поклали край багато років тому, хіба ні? «Закон про чисте повітря», бездимне паливо, все таке? — Ричарду згадалися книжки про Шерлока Холмса, які він читав у дитинстві. — Як цей туман тоді називали?

— Гороховий суп, — сказала Дуері. — Або лондонський особливий. Густий жовтий річковий туман, змішаний з вугільним димом і всіляким непотребом, що злітав у повітря минулі п'ятсот років. Нагорі таких не було вже, ох, сорок років. А до нас, буває, приходять його привиди. М-м-м. Не привиди. Скоріше, відлуння. — Ричард вдихнув пасмо жовто-зеленого туману й закашлявся.

— Звучить недобре, — сказала Дуері.

— Просто ковтнув туману, — сказав Ричард. Земля стала липкішою і більш болотистою. Вона притримувала Ричардові ноги. — Гаразд, — сказав він, щоб збадьорити себе, — від туману ще ніхто не вмирав.

Дуері глянула на нього великими очима піксі.

— Був у 1952 році такий туман, який, як вважалося, убив чотири тисячі людей.

— Тутешніх? — спитав він. — Під Лондоном?

— Твоїх, — сказала Мисливиця.

Ричард був ладен повірити. Він задумався, чи не затамувати подих, але туман дедалі густішав. Земля під ногами ставала болотистішою.

— Не розумію, — сказав він. — Чому тут бувають тумани, коли нагорі їх уже давно нема?

Дуері почухала носа.

— В Лондоні є такі кишеньки старих часів, де речі й місця залишаються незмінними, як бульбашки в бурштині, — пояснила вона. — В Лондоні багато часу, і він не використовується геть увесь, тож має кудись подітися.

— Мабуть, у мене й досі похмілля, — зітхнув Ричард. — Бо я майже вловив сенс.

Абат знав, що цей день принесе їм паломників. Це знання було частиною його снів; воно оточувало його, мов темрява. Тож день минув в очікуванні, а це, як він знав, було гріхом: миті життя мають бути прожиті; чекати ж значить грішити водночас і проти прийдешнього часу, і проти часу, який він наразі нехтував. Але він все одно чекав. Під час кожної з денних служб і кожної вбогої трапези Абат уважно слухав, чекаючи удару дзвона, чекаючи, коли дізнається, хто вони й скільки їх.

Він усвідомив, що сподівається на чисту смерть. Останній паломник бурмотів і кричав ще майже рік. Абат не вважав власну сліпоту ані даром, ані прокляттям — вона просто була — але навіть так він дякував долі, що не був здатен побачити обличчя нещасного. Брат Гагат, що піклувався про те створіння, ще й досі з криком прокидався від сну, в якому бачив перекошене лице.

Дзвін тричі вдарив пізно по обіді. Абат саме стояв на колінах у вівтарній ніші й міркував про їхній обов'язок. Він зіпнувся на ноги й подався до коридору, де став чекати.

— Отче? — то був голос брата Сажуса.

— Хто зараз на варті на мосту? — спитав його Абат. Його голос був на диво глибоким і мелодійним для такого віку.

— Соболь, — долинула з темряви відповідь. Абат простягнув руку, узяв молодого парубка за лікоть і повільно рушив з ним коридорами абатства.

Твердої землі не стало; не стало також і озера. Їхні ноги ляпали й чвакали в жовтому тумані якимось болотом.

— Це огидно, — оголосив Ричард.

Воно набралося в його взуття, проникло крізь шкарпетки й познайомилося з Ричардовими пальцями набагато ближче, ніж Ричардові б того хотілося.

Перед ними здіймався з болота міст, а коло виходу на нього стояла вдягнута в чорне постать. Чоловік носив чорний одяг домініканського ченця. Його шкіра потемніла, мов стара коричнева деревина. То був високий чоловік, що тримав у руках дерев'яного посоха заввишки із себе.

— Ані руш, — погукав він. — Назвіть свої імена і стан.

— Я леді Дуері, — сказала Дуері. — Дочка Портико з Дому Арки.

— Я Мисливиця. Її охоронниця.

— Ричард Мейг’ю, — сказав Ричард. — Промоклий.

— І ви хочете пройти?

Ричард виступив наперед.

— Якщо чесно, то так. Ми прийшли по ключа.

Чернець нічого не сказав. Він підняв посоха і легенько штовхнув ним Ричарда в груди. Ричардові ноги поїхали, і він упав у болотисті води або — якщо точніше описувати склад субстанції — у водянисте болото. Чернець трохи почекав, щоб подивитися, чи не підскочить Ричард угору й не почне бійку. Ричард не почав.

А Мисливиця почала.

Ричард підвівся з болота і вперше в житті з роззявленим ротом спостерігав за боєм на посохах. Чернець був вправний. Він був більший за Мисливицю і, як підозрював Ричард, сильніший. Мисливиця ж була швидша за ченця. Дерев'яні посохи стукали й грюкали в імлі.

Посох ченця раптом приклався до ребер Мисливиці. Вона впала в болото. Він підійшов близько — надто близько — і зрозумів, що падіння було удаваним, а тоді її посох сильно і точно ударив його під коліна, і ноги перестали тримати його вагу. Чоловік упав у болотисту жижу, і Мисливиця приставила кінець свого посоха до його шиї ззаду.

— Годі, — сказав голос із мосту.

Мисливиця відступила крок назад, знову ставши коло Ричарда й Дуері. Вона навіть не спітніла. Великий чернець піднявся з болота з розбитою губою. Він низько вклонився Мисливиці, а тоді пішов до краю мосту.

— Хто вони, брате Соболю? — погукав голос.

— Леді Дуері, донька лорда Портико з Дому Арки; Мисливиця, що охороняє її, і Ричард Мейг’ю, їхній супутник, — прошепотів брат Соболь розбитими губами. — Вони здолали мене в чесній бійці, брате Сажусе.

— Нехай підійдуть, — сказав голос.

Вони пішли за Мисливицею до мосту. На горбку того мосту на них чекав інший чернець — брат Сажус. Він був молодший і нижчий за першого зустрітого ними ченця, але одягнений так само. Його шкіра була насичено коричнева. Далі в жовтому тумані виднілися інші вбрані в чорне постаті. То й були Чорні браття, усвідомив Ричард. Другий чернець зирнув на їхню трійцю, а тоді зачитав:

Дуері виступила наперед. Вона облизнула губи й заплющила очі.

— Крутну раз головою… — сказала вона, міркуючи про себе. — Зубами я кривий… не стане пере… — Тоді її обличчям розтеклася усмішка. Вона глянула на брата Сажуса. — Ключ, — сказала вона. — Відповідь: ти ключ.

— Мудро, — визнав брат Сажус. — Ви пройшли два кроки. Залишився один.

З жовтого туману вийшов дуже старий чернець й обережно пішов до них, тримаючись однією вузлуватою рукою за кам'яне поруччя мосту. Дійшовши до брата Сажуса, він зупинився. Його очі були сизі й синьо-білі, непроникні від товстих катаракт. Ричарду він одразу сподобався.

— Скільки їх? — спитав він молодшого ченця глибоким спокійним голосом.

— Троє, отче.

— І один з них здолав першого воротаря?

— Так, отче.

— А інший правильно відповів другому воротареві?

— Так, отче.

В голосі старого пролунав жаль.

— Тож той, що залишився, мусить стати перед Випробуванням Ключа. Нехай він чи вона виступить наперед.

— О ні, — сказала Дуері.

Мисливиця мовила:

— Дозвольте мені піти замість нього. Я стану перед випробуванням.

Брат Сажус похитав головою.

— Ми не можемо цього дозволити.

Коли Ричард був малий, він поїхав у шкільну подорож до місцевого замку. Разом з однокласниками він видерся на численні сходи до найвищої точки того замку — частково зруйнованої башти. Вони скупчилися нагорі, а вчитель розповідав їм про всі землі, що лежали внизу навкруги. Навіть у тому віці Ричард недобре переносив висоту. Він учепився за поруччя, заплющив очі й намагався не дивитися вниз. Учитель сказав, що з вершини старої башти до підніжжя пагорба, на якому вони стояли, було триста футів, і що коли хтось із них впустив би з вершини башти монетку, вона набрала б достатньо сили, щоб пробити череп людини внизу, розколоти його, мов кулею. Тієї ночі Ричард не міг заснути, уявляючи, як монетка падає зі швидкістю блискавки. Така маленька, але смертоносна, коли її кинути…

Випробування.

Усвідомлення вдарило Ричарда монеткою. Такою, що має силу блискавки.

— Секундочку, — сказав він. — Не женіть. Ем — випробування. Хтось із нас має його пройти. Хтось, хто не борюкався в багнюці й кому не випало відповісти на загадку… — Він лепетав. Він чув, що лепече, але йому було байдуже.

— Це ваше випробування, — спитав Ричард Абата. — Наскільки сильно воно випробовує? Це таке випробування, як навідати вреднючу пристаркувату родичку, чи таке, де треба занурювати руку до вару, щоб побачити, як швидко з неї злізе шкіра?

— Прошу сюди, — сказав Абат.

— Він вам не потрібен, — сказала Дуері. — Візьміть когось із нас.

— Вас прийшло троє. У нас три перепони. Кожен із вас проходить по одній — це справедливо, — сказав Абат. — Якщо він пройде випробування, то повернеться до вас.

Легкий вітерець трохи розігнав туман. Інші темні постаті тримали арбалети. Усі арбалети були націлені на Ричарда, Мисливицю або Дуері.

— Нам потрібен ключ… — сказав Ричард Абатові тихим голосом.

— Так, — благодушно мовив Абат.

— Це для ангела, — пояснив Ричард.

— Так, — сказав Абат. Він простягнув долоню й знайшов зігнуту в лікті руку брата Сажуса.

Ричард стишив голос ще більше.

— Слухайте, хіба ж можна відмовляти ангелові, особливо коли носиш таке вбрання, як ваше… чого б нам просто не пропустити те випробування? Можете просто мені його віддати, а я скажу їм, що ми випробовувалися.

Абат почав спускатися ухилом мосту. Внизу на них чекали відчинені двері. Ричард пішов за ним. Іноді вибору просто немає.

— При заснуванні нашого ордена, — сказав Абат, — нам довірили цей ключ. Це одна з найсвятіших і наймогутніших священних реліквій з усіх. Ми зобов’язані віддати його, але лиш тому, хто пройде випробування і доведе, що гідний цього.

Вони йшли вузькими звивистими коридорами, і за Ричардом тягнувся слід мокрого бруду.

— Якщо я завалю випробування, то ключа ми не отримаємо, так?

— Так, сину мій.

Ричард зважив на це.

— А можна буде повернутися для другої спроби?

Брат Сажус кашлянув.

— Навряд чи, сину мій, — сказав Абат. — Якщо так трапиться, то ти, скоріш за все… — він помовчав, а тоді сказав: — не будеш цим цікавитися. Але не нервуй, може, саме тобі пощастить здобути ключа, га? — В його голосі почулося моторошне силкування підбадьорити його, страшніше за будь-яку можливу спробу його залякати.

— Ви вб'єте мене?

Абат дивився вперед молочно-блакитними очима. В його голосі почувся осуд.

— Ми праведні люди, — сказав він. — Ні, вбиває тільки випробування.

Вони зійшли сходами у низьку, схожу на крипту кімнату з дивно прикрашеними стінами.

— А тепер, — сказав Абат, — усміхнися!

Почувся електричний розряд спалаху фотокамери, і Ричарда на мить осліпило. Коли він знову зміг щось бачити, брат Сажус опустив стару й пошкрябану фотокамеру «Полароїд» і висмикнув з неї знімок. Чернець почекав, поки знімок проявиться, а тоді причепив його до стіни.

— Ця стіна присвячена тим, хто не витримав, — зітхнув Абат. — Ми дбаємо, щоб жоден з них не був забутий, бо несемо й меморіальний тягар.

Ричард дивився на обличчя. Кілька полароїдних знімків; двадцять чи тридцять інших фотографій, трохи сепій і даґеротипів; а після того — ескізи олівцем, акварелі й мініатюри. Вони повністю вкривали одну стіну. Браття робили це вже дуже довго.

Дуері тремтіла.

— Я така дурна, — пробурмотіла вона. — Я мала здогадатися. Нас троє. Мені не можна було йти сюди одразу.

Голова Мисливиці поверталася з боку в бік. Вона запам'ятала положення кожного з ченців і кожного арбалета; вона вирахувала шанси вивести Дуері за вигин мосту спочатку неушкодженою, тоді з незначними ушкодженнями для них обох, і нарешті, з серйозним пораненням для себе і незначним — для Дуері. Зараз вона вираховувала заново.

— І що б ти зробила по-іншому, якби таки здогадалася? — спитала вона.

— Для початку, я б не привела сюди його, — сказала Дуері. — Я б узяла маркіза.

Мисливиця схилила голову набік.

— Ти йому довіряєш? — прямо спитала вона, і Дуері зрозуміла, що йдеться про де Карабаса, а не про Ричарда.

— Так, — сказала Дуері. — Більш-менш довіряю.

Двома днями раніше Дуері виповнилося п'ять років. Того дня ринок влаштували у ботанічному саду в К'ю, і батько взяв її з собою на честь дня її народження. То був її перший ринок. Вони стояли в павільйоні з метеликами, оточені яскраво забарвленими крильцями невагомих створінь, що гіпнотизували й заворожували її, коли раптом батько схилився до неї.

— Дуері, — сказав він. — Повільно розвернися й поглянь он туди.

Вона розвернулася й поглянула. Коло дверей стояв темношкірий чоловіку великому пальті, його чорне волосся було зав'язане в довгого хвоста. Він розмовляв з двома золотошкірими близнюками, молодими чоловіком і жінкою. Жінка плакала, як плачуть дорослі, з усіх сил намагаючись стриматися й ненавидячи свій плач, коли він все одно виривається назовні, що робить їх водночас бридкими й смішними. Дуері повернулася до метеликів.

— Побачила його? — спитав батько. Вона кивнула. — Він кличе себе маркізом де Карабасом, — сказав він. — Він шахрай, ошуканець і, можливо, певною мірою навіть чудовисько. Якщо втрапиш у біду — йди до нього. Він захистить тебе, доню. Він мусить.

Дуері знову глянула на того чоловіка. Він поклав руки на плечі обом близнюкам, і тепер вів їх до виходу; а коли виходив, то дивно подивився просто на неї й неймовірно широко усміхнувся, а тоді ще підморгнув.

Ченці, що оточили їх, стояли в тумані темними привидами. Дуері подала голос.

— Перепрошую, брате, — гукнула вона до брата Соболя. — Але як щодо нашого друга, який пішов по ключ? Що станеться з нами, якщо він не впорається?

Він ступив до них, повагався, а тоді сказав:

— Ми виведемо вас звідси й відпустимо.

— А що буде з Ричардом? — спитала вона й побачила, як він сумно хитає головою під каптуром. — Треба було привести маркіза, — сказала Дуері й подумала, де маркіз міг бути зараз і що міг робити.

Маркіз висів розіп’ятий на великій Х-подібній дерев’яній конструкції, яку містер Вандемар збив з кількох старих піддонів, уламків стільця, дерев’яної хвіртки й чогось схожого на колесо воза. Він також використав більшу частину іржавих цвяхів з великої коробки. Містер Круп наглядав за процесом і підкидав слушних зауважень у перервах між походами шпиталем у пошуках корисного приладдя. Наразі містер Вандемар стояв на драбині, тягаючи всю конструкцію з маркізом на ній туди й сюди.

— Трохи вище, — гукав містер Круп, що стояв на землі. — Трохи лівіше. Так. Згодиться. Дуже добре.

Вони вже дуже давно нікого не розпинали.

Руки й ноги маркіза де Карабаса були широко розведені хрестом. Іржаві цвяхи проходили крізь долоні й ступні. Він також був прив’язаний в поясі мотузкою. Зараз він був непритомний. Уся конструкція висіла в повітрі на кількох мотузках у кімнаті, що колись була кафетерієм для шпитального персоналу. Внизу, на землі, містер Круп сортував чималий насип гострих предметів, від бритв і кухонних ножів до покинутих скальпелів з ланцетами й численних цікавинок, які містер Вандемар знайшов у колишньому стоматологічному відділенні. Була тут також і кочерга з котельної.

— Чого б вам не подивитися, як він там, містере Вандемар? — спитав містер Круп.

Містер Вандемар витягнув молотка й потикав ним у маркіза на пробу.

Маркіз де Карабас не був хорошою людиною, і знав себе досить добре, щоб мати цілковиту певність у тому, що він також не був хоробрим. Він давно вирішив для себе, що світ, як Насподі, так і Нагорі — це місце, де всі хочуть бути обдуреними, і з цією метою він назвався іменем казкової брехні, і створив себе — одяг, манеру, поведінку — як жарт світового масштабу.

Він відчував тупий біль у зап’ястях і ступнях, а ще йому ставало дедалі важче дихати. Він більше нічого не міг досягти, удаючи непритомність, тож підвів голову, наскільки зміг і плюнув згустком брунатної крові в обличчя містера Вандемара.

Оце було хоробро, подумалося йому. І по-дурному. Мабуть, йому б дали швидко померти, якби він цього не зробив. Тепер же, безсумнівно, його мучитимуть сильніше.

І можливо, завдяки цьому смерть прийде швидше.

Відкритий чайник сердито кипів. Ричард стежив за бульбашками в воді й густою парою, і думав, що вони збираються з нею робити. Його уява радо підкинула йому безліч варіантів, більшість з яких були неймовірно болючими, але жоден з яких не виявився правильним.

Окріп залили до заварника, куди брат Сажус укинув ще три ложки висушеного й потовченого листя. Отриману рідину через ситечко розлили у три порцелянові чашки. Абат підвів сліпу голову, понюхав повітря й усміхнувся.

— Перша частина Випробування Ключа, — сказав він, — це чашка хорошого чаю. Цукру хочеш?

— Ні, дякую, — обережно сказав Ричард.

Брат Сажус додав до чаю трохи молока й передав чашку з блюдечком Ричардові.

— Він отруєний? — спитав він.

Здавалось, що Абат майже образився.

— Сили небесні, та ні ж бо.

Ричард сьорбнув чаю, що на смак був більш-менш схожий на будь-який інший випитий ним чай.

— Але це частина випробування?

Брат Сажус узяв Абатові долоні й поклав до них чашку чаю.

— Якщо можна так висловитися, — сказав Абат. — Ми завжди наливаємо претендентам чашку чаю, перш ніж вони почнуть. Це частина випробування для нас. Не для тебе. — Він відпив чаю, і блаженна усмішка розійшлася його старечим обличчям. — Доволі непоганий чай, як на обставини.

Ричард поставив свою чашку, майже не торкнувшись напою.

— Ви не заперечуватимете, — спитав він, — якщо ми зразу перейдемо до випробування?

— Аж ніяк, — сказав Абат. — Аж ніяк. — Він підвівся, і втрьох вони пішли до дверей у дальній частині кімнати.

— А є щось… — Ричард замовк, намагаючись вирішити, про що хоче спитати. Тоді він продовжив: — Ви можете розказати мені щось про це випробування?

Абат похитав головою. Розповідати йому було нічого: він просто підводив претендентів до дверей, а тоді чекав у коридорі годину чи дві, після чого заходив знову й прибирав залишки претендента з келії, і ховав їх у котромусь склепі. А іноді, що було значно гірше, вони не були мертві, хоч ніхто б і не назвав їх живими, і тоді Чорні браття піклувалися про них, як могли.

— Гаразд, — сказав Ричард. Він непереконливо усміхнувся і додав: — Що ж, веди, Макдуфе.

Брат Сажус наліг на засуви на дверях. Вони відсунулися, грюкнувши, як подвійний постріл. Він потягнув двері на себе. Ричард пройшов крізь них. Брат Сажус зачинив двері за ним і повернув засуви на місце. Він повів Абата до його стільця й знову вклав чашку в долоні старого. Абат пив чай мовчки, а тоді сказав зі щирим жалем у голосі:

— Взагалі, у Шекспіра було сказано «Вдар, Макдуфе!». Але мені не стало духу виправляти. Він видався мені таким приємним юнаком.