Небудь-де

12

Ричард Мейг’ю ішов платформою станції метро. То була станція Окружної лінії: на знаку було написано «Чорні браття». Платформа була порожня. Десь вдалині ревів і гуркотів потяг, проганяючи платформою потойбічний вітер, що розметав примірник газети «The Sun» на складові аркуші й поніс чотирьохкольорові жіночі груди й чорно-білі плітки й образи геть з платформи й викинув їх на рейки.

Ричард пройшов усією платформою. Тоді він присів на лавку і почекав, чи нічого не станеться.

Нічого не сталося.

Він потер лоба, і йому стало трохи млосно. Коло нього платформою пролунали чиїсь кроки, тож він підняв очі й побачив чепурну дівчинку, яка йшла повз нього, тримаючи за руку жінку, що виглядала як більша й старіша версія цієї ж дівчинки. Вони глянули на нього, а тоді доволі демонстративно відвернулися.

— Не підходь до нього надто близько, Мелані, — наставляла жінка дуже розбірливим шепотом.

Мелані дивилася на Ричарда уважно й неприховано, як дивляться діти, без ніяковості чи сором'язливості. Тоді вона глянула на матір.

— А чому такі люди залишаються живі? — поцікавилася вона.

— Бо їм не стає хоробрості усе скінчити, — пояснила матір.

Мелані наважилася на ще один погляд на Ричарда.

— Жалюгідно, — сказала вона.

Вони попрямували платформою далі й невдовзі зникли. Ричард подумав, чи не вигадав цю зустріч. Він спробував пригадати, чому стоїть на цій платформі. Може, він чекає на потяг? А куди він їде? Він знав, що відповідь ховається десь у його голові, десь під рукою, але не міг її торкнутися, не міг витягти її із забуття. Він сидів собі сам і дивувався. Чи це йому сниться? Він намацав руками червоне пластикове сидіння під собою, потупав об платформу обліпленими засохлим брудом туфлями (звідки той бруд узявся?), торкнувся обличчя… Ні. Це не сон. Де б він не був, усе по-справжньому. Він почувався дивно: відсторонено, пригнічено й жахливо, якось засмучено. Хтось опустився на сусіднє сидіння. Ричард не підвів очей і не повернув голови.

— Здоров, — сказав знайомий голос. — Як ти, Діку? Все гаразд?

Ричард підвів голову. Він відчув, як його обличчя усміхається, а в груди вдаряє надія.

— Ґеррі? — спитав він налякано. А тоді: — Ти бачиш мене?

Ґеррі вискалився.

— Ти завжди був жартуном, — сказав він. — Дуже смішно, друже.

Ґеррі був одягнений в костюм з краваткою. Він був чисто виголений, і з його зачіски не вибивалася жодна волосина. Ричард усвідомив, як має зараз виглядати сам: брудний, неголений, неохайний…

— Ґеррі? Я… слухай, я знаю, як виглядаю. Я можу пояснити, — він на мить замислився. — Ні… Насправді не можу.

— То нічого, — втішив його Ґеррі. Його голос був розважливим і заспокійливим. — Не знаю, як тобі це сказати. Це трохи ніяково. — Він помовчав. — Слухай, — пояснив він, — насправді мене тут нема.

— А от і є, — сказав Ричард.

Ґеррі співчутливо похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Може, це тебе переконає, — сказав Ґеррі.

Він підняв руки до обличчя, натиснув на нього, і почав розминати й виліплювати. Його обличчя піддавалося, як тепла жувачка для рук.

— Так краще? — спитала особа, котра була Ґеррі, дратівливо знайомим голосом. Ричард упізнав його нове обличчя: він голив його майже кожного будня відтоді, як закінчив школу, він чистив його зуби, давив на ньому цятки й, бувало, бажав, щоб воно було більше схожим на обличчя Тома Круза чи Джона Леннона, чи взагалі — на будь-чиє інше. Безперечно, то було його власне обличчя.

— Ти сидиш на станції «Чорні браття» у ранкову пікову годину, — невимушено розповідав інший Ричард. — Ти говориш сам до себе. А тобі ж відомо, що люди кажуть про тих, хто говорить сам до себе. Просто зараз ти трошки підсунувся до здорового глузду.

Промоклий, брудний Ричард подивився в обличчя чистого, добре одягненого Ричарда і сказав:

— Я не знаю, хто ти такий і що хочеш зробити. Але твоя позиція не дуже переконлива, бо ти не надто на мене схожий. — То була брехня, і він це знав.

Його інше обличчя усміхнулося й похитало головою.

— Я — це ти, Ричарде, — сказав він. — Я те, що залишилося від твого психічного здоров'я…

То була не огидна луна його власного голосу, яку він чув на автовідповідачах, диктофонах чи домашніх відео, не та страхітлива пародія на голос, що намагалася видати себе за нього: чоловік говорив справжнім Ричардовим голосом, тим, який він чув у голові, коли розмовляв, дзвінким і справжнім.

— Зосередься! — крикнув чоловік з Ричардовим обличчям. — Озирнися довкола, спробуй побачити людей, спробуй побачити правду… ти вже ближчий до реальності, ніж був цілий тиждень…

— Це маячня, — сказав Ричард різко й відчайдушно.

Він похитав головою, заперечуючи все, що сказало його інше «я», та однак глянув на платформу, гадаючи, що він має побачити. Тоді щось блимнуло в куточку його ока. Він повернув голову в той бік, але воно зникло.

— Дивись, — прошепотів його двійник. — Побач.

— Що побачити? — він стояв на порожній, тьмяно освітленій платформі, схожій на закинутий мавзолей. А тоді…

Шум і світло вдарили його, мов пляшкою по обличчю — він стояв на станції «Чорні браття» в пікову годину. Люди ринули повз нього — гамірний хаос світла, руху і штовхання. Коло платформи стояв потяг метро, і Ричард побачив у його вікні власне віддзеркалення. Він виглядав скаженим, на обличчі відросла тижнева борода, у ній навколо рота позасихала їжа, одне око нещодавно підбили, а на носі збоку виріс люто-червоний карбункул нариву; він був брудний, укритий чорною засохлою грязюкою, що заповнила всі пори й поселилася під нігтями, його очі почервоніли й підпухли, волосся пожирнішало й сплуталося. Він був причинним волоцюгою, що стояв посеред людної станції метро в розпал пікової години.

Ричард сховав обличчя в долонях.

Коли він підвів погляд, інші люди зникли. На платформі знову стемніло, і він був сам. Він сів на лавку й заплющив очі. Чиясь рука знайшла його руку, потримала її трохи, а тоді стисла. То була жіноча рука; Ричард відчув знайомі парфуми.

Інший Ричард сидів ліворуч від нього, а Джесика тепер сиділа праворуч, тримаючи його руку в своїй і співчутливо на нього дивлячись. Він ніколи не бачив на її обличчі такого виразу.

— Джесі? — спитав він.

Джесика похитала головою. Вона випустила його руку.

— Боюся, що ні, — сказала вона. — Я — це теж ти. Але ти мусиш послухати, любий. Ти зараз найближчий до дійсності, ніж був за…

— Ви, народ, повторюєте, що я найближчий до дійсності, до здорового глузду, але я не знаю, про що ви… — він замовк. А тоді до нього щось повернулося. Він глянув на іншу версію себе, а тоді на жінку, котру кохав. — Це що, частина випробування? — зажадав знати він.

— Випробування? — спитала Джесика. Вони обмінялася стурбованими поглядами з іншим-Ричардом-котрий-насправді-ним-не-був.

— Так. Випробування. З Чорними браттями, що живуть під Лондоном, — сказав Ричард. І коли він це вимовив, спогад став справжнішим. — Є ключ, якого я повинен дістати для ангела на ім’я Ізлінтон. Якщо я дістану йому ключа, він поверне мене додому… — В роті йому пересохло, і він не зміг продовжувати.

— Послухай себе, — м’яко сказав інший Ричард. — Ти хоч розумієш, наскільки це сміховинно звучить?

Здавалось, що Джесика силкується не заплакати. Її очі волого блищали.

— Ти не проходиш жодних випробувань, Ричарде. Ти… у тебе був якийсь нервовий зрив. Кілька тижнів тому. Ти просто посипався. Я розірвала наші заручини — ти ж бо поводився так дивно, неначе став геть іншою людиною, а я… я не змогла витримати… А тоді ти зник… — Її щоками побігли сльози, і вона урвала себе, щоб висякатися в хустинку.

Заговорив інший Ричард.

— Я бродив, самотній і навіжений, лондонськими вулицями, спав під мостами, їв із урн і контейнерів. Тремтячий, загублений, самотній. Бурмотів під носа, балакав з людьми, яких не існувало…

— Мені так шкода, Ричарде, — сказала Джесика. Тепер вона плакала, і її обличчя стало скривлене й непривабливе. З вій потекла туш, а ніс почервонів. Він раніше ніколи не бачив, як вона горює, і зрозумів, як йому хочеться позбавити її цього болю. Ричард простягнув до неї руку, хотів обійняти її, втішити й заспокоїти, але світ ковзнув убік, перекрутився, змінився…

Хтось перечепився через нього, лайнувся і пішов геть. Ричард лежав на платформі ниць посеред галасливої пікової години. Бік його обличчя був липкий і холодний. Він відірвав голову від землі. Він лежав у калюжі власного блювотиння. Принаймні, він сподівався, що власного. Перехожі дивилися на нього з огидою або, кинувши один швидкий погляд, відверталися геть.

Він витер обличчя долонями й спробував підвестися, але чомусь геть не міг пригадати, як це робиться. Ричард почав скиглити. Він міцно заплющив очі й не квапився розплющувати. А коли розплющив, за тридцять секунд, годину чи день, на платформі панував напівморок. Навколо не було видно ані душі.

— Агов? — погукав він. — Будь ласка, допоможіть!

Ґеррі сидів на лавці й дивився на нього.

— Що, тобі й досі потрібен хтось, хто б казав, що робити? — Ґеррі підвівся й підійшов туди, де стояв Ричард. — Ричарде, — настирливо повторив він. — Я — це ти. Я можу порадити тобі лиш те, що ти сам собі радиш. Якщо, звісно, ти не надто сильно боїшся цю пораду почути.

— Ти не я, — сказав Ричард, але сам у це вже не вірив.

— Торкнися мене, — сказав Ґеррі.

Ричард простягнув руку: вона тицьнулася в обличчя Ґеррі, увім'яла і спотворила його, ніби увійшовши в теплу жувальну гумку. Ричард не відчув на руці нічого, крім повітря. Він витяг пальці з обличчя Ґеррі.

— Бачиш? — сказав Ґеррі. — Мене тут нема. Є тільки ти, що ходиш цією платформою, балакаєш сам до себе й намагаєшся набратися хоробрості для…

Ричард не хотів нічого говорити, але його губи поворухнулися, і він почув власний голос:

— Намагаюсь набратися хоробрості для чого?

З гучномовців долинув низький спотворений голос, що пролунав платформою.

— Лондонський метрополітен перепрошує за затримки потягів, що пов'язані з інцидентом на станції «Чорні браття».

— Для того, щоб зробити це, — сказав Ґеррі, нахиливши голову набік. — Стати інцидентом на станції «Чорні браття». Закінчити все. Твоє життя — безрадісний, позбавлений любові, порожній обман. У тебе немає друзів…

— У мене є ти, — прошепотів Ричард.

Ґеррі зміряв Ричарда відвертим поглядом.

— Я вважаю, що ти гімнюк, — сказав він. — Посміховисько ходяче.

— У мене є Дуері, Мисливиця й Анестезія.

Ґеррі всміхнувся. В тій усмішці був справжній жаль, і він дошкулив Ричарду більше, ніж могла дошкулити ворожість чи ненависть.

— Інші твої уявні друзі? Ми всім офісом сміялися над твоїми тролями. Пам'ятаєш їх? На столі стояли.

Він засміявся. Ричард теж почав сміятися. Усе це було надто жахливо — не залишалося нічого іншого, як реготати. Трохи згодом він вгамувався. Ґеррі поліз рукою до кишені й видобув маленького пластмасового троля. Той мав пухнасте фіолетове волосся. Колись він стояв на моніторі Ричардового комп'ютера.

— Ось, — мовив Ґеррі. Він кинув троля Ричардові. Той спробував упіймати його; він простягнув руки, але троль пролетів крізь них, наче їх і не існувало. Ричард упав навколішки й провів руками по підлозі порожньої платформи, намагаючись намацати троля. Тоді йому здалося, що троль — то єдиний фрагмент справжнього життя, який у нього залишився, що коли він зможе повернути троля, то, можливо, зможе повернути все…

Спалах.

Знову пікова година. Потяг вивергнув сотні пасажирів на платформу, інші сотні намагалися залізти в нього, а Ричард стояв навколішках, і його копали й штовхали пасажири. Хтось сильно наступив йому на пальці. Він пронизливо закричав й інстинктивно запхнув пальці до рота, наче дитина, що обпеклася. На смак вони були огидні, але він не зважав — він бачив троля на краю платформи за якихось десять футів од себе, тож повільно поповз платформою крізь натовп на всіх чотирьох. Люди проклинали його; він плутався під їхніми ногами; вони його штурхали. Він і гадки не мав, що десять футів так важко подолати.

Поки Ричард повз, він чув пискливе хихотіння і роздумував, кому воно могло належати. Хихотіння було тривожне, лихе й чудернацьке. Він замислився, що за навіжена людина може так хихотіти. Він ковтнув, і хихотіння стихло, і тоді він зрозумів.

Він майже досяг краю платформи. Літня жінка зайшла до вагона, і, ступаючи всередину, зіпхнула троля у темряву, до глибокої прогалини між потягом і платформою.

— Ні, — сказав Ричард. Він і досі сміявся недоладним свистячим сміхом, але очі йому защипало від сліз, і сльози потекли щоками. Він утер їх руками, від чого очі защипало ще сильніше.

Спалах.

Платформа знову стала покинутою й темною. Ричард зіпнувся на ноги й нетвердо пройшов останні кілька футів до краю платформи. Він бачив там, на колії, за третьою рейкою, невелику ляпку фіолетового — свого троля. Ричард глянув прямо вперед — на стіні з іншого боку рейок висіли величезні афіші. Афіші рекламували кредитні картки, спортивне взуття й відпочинок на Кіпрі. Під його поглядом афіші змінювалися й мутували.

З'явилися нові слогани:

— наполягали на одній афіші.

Він кивнув. Він балакав сам із собою. На афішах насправді написано геть інше. Так, він говорив сам із собою, і настала пора нарешті до себе прислухатися. Він чув гуркіт недалекого потяга, що прибував на станцію. Ричард стиснув зуби й почав розхитуватися вперед і назад, ніби його й досі штурхали пасажири, хоч він стояв на платформі сам.

Потяг наближався до нього, його фари світили з тунелю, мов очі страхітливого дракона з дитячого кошмару. І саме тоді він зрозумів, як мало потрібно докласти зусиль, щоб позбутися болю, — прибрати увесь біль, що він відчував зараз, і весь біль, що він міг би відчути в подальшому житті, взяти й назавжди його здихатися. Він запхнув руки глибоко в кишені й вдихнув на повні груди. Буде легко. Секунда болю — а тоді все буде закінчено й завершено…

Він знайшов щось у кишені й покрутив предмет між пальцями — то було щось гладеньке, тверде й більш-менш сферичне. Він витягнув його з кишені й оглянув — кварцева намистина. А тоді він пригадав, як підібрав її. То було на протилежному краї нічного мосту. Шматочок кварцу був частиною намиста Анестезії.

А тоді звідкись, чи то зсередини його голови, чи то ззовні, він почув слова щуровустки:

— Тримайся, Ричарде.

Він не знав, чи допомагав йому хтось в цю мить. Він підозрював, що насправді балакав сам із собою. Тепер заговорив справжній він, і нарешті він таки прислухався.

Він кивнув і повернув намистину до кишені, а тоді стояв і чекав, поки підійде потяг. Той прибув на платформу, сповільнився й завмер.

Двері з шипінням відчинилися. Вагон був заповнений людьми усіх родів і видів, і всі вони були, безперечно, доволі мертвими. Були там свіжі трупи із рваними й різаними ранами на горлі чи дірками від куль у скронях. Були старі розчленовані тіла. Були вкриті павутинням кадаври, що трималися за поручні, і пухирчасті створіння, що гойдалися на сидіннях. Здавалося, що кожен мрець, наскільки можна було судити, загинув од власної руки. Деякі тіла були чоловічі, а деякі — жіночі. Ричард подумав, що деякі з цих облич він бачив прикріпленими на довгій стіні, але вже не міг пригадати ані де це було, ані коли. У вагоні тхнуло, як могло би тхнути в морзі під кінець довгого спекотного літа, якби десь на його початку безповоротно зламалося холодильне обладнання.

Ричард гадки не мав, ким він тепер був, не знав, що правда, а що ні, не знав, чи повівся він хоробро, а чи боягузливо, скажено чи розсудливо, але він знав, що робити далі. Він зайшов до вагона, і світло згасло.

Засуви відсунулися, двічі гучно грюкнувши. Двері до крихітної келії розчинили, впускаючи світло від ламп з коридору.

То була невелика кімната з високою арчастою стелею. З найвищої точки стелі звисав на нитці срібний ключ. Протяг, спричинений відчиненням дверей, примусив ключ гойдатися на нитці й повільно обертатися спочатку в один бік, а тоді в інший. Абат тримався за руку брата Сажуса, і вони двоє увійшли до келії пліч-о-пліч. Тоді Абат відпустив братову руку й сказав:

— Забери тіло, брате Сажусе.

— Але. Але, отче…

— В чому річ?

Брат Сажус опустився на одне коліно. Абат почув, як він проводить пальцями по тканині й шкірі.

— Він не мертвий.

Абат зітхнув. То була лиха думка, він знав це, але йому чесно здавалося, що миттєва смерть була набагато милосерднішою. Інший варіант був набагато гіршим.

— Один з отих, га? — сказав він. — Що ж робити, ми доглядатимемо нещасне створіння, поки воно не знайде остаточного миру. Веди його до лазарету.

Слабкий голос мовив тихо, але твердо:

— Я не нещасне створіння.

Абат почув, як хтось підвівся на ноги, почув різкий вдих брата Сажуса.

— Я… здається, я пройшов, — сказав голос Ричарда Мейг’ю з раптовою невпевненістю. — Якщо це не продовження випробування.

— Ні, сину мій, — сказав Абат. В його голосі було щось таке, що могло бути захопленням, а могло — жалем.

Запала тиша.

— Я… Гадаю, що тепер випив би ту чашку чаю, якщо ви не проти, — сказав Ричард.

— Аякже, — сказав Абат. — Ходімо.

Ричард дивився на старого. Сизі очі втуплювалися в ніщо. Здавалося, що він радий поверненню Ричарда, але…

— Перепрошую? — шанобливо сказав брат Сажус Ричардові, вриваючи хід його думок. — Не забудь ключа.

— Ох! Так, дякую.

Він справді забув про нього. Потягнувшись рукою, він зімкнув долоню на холодному срібному ключі, що повільно крутився на нитці. Він потягнув, і нитка легко порвалася.

Ричард розтиснув пальці, і з долоні на нього глянув ключ.

— Живу з кривих зубів, — пригадав Ричард. — Хто я такий?

Він поклав його до кишені, в якій вже лежала маленька кварцева намистина, і вони разом вийшли звідти.

Туман почав розсіюватися. Мисливиця була задоволена. Зараз вона була певна, що коли б на те з'явилася необхідність, вона могла б відвести леді Дуері геть від ченців без жодних ушкоджень, а сама б відбулася лиш незначними пораненнями м'яких тканин.

На дальньому краю мосту заворушилися чиїсь розмиті обриси.

— Щось відбувається, — сказала Мисливиця до Дуері впівголоса. — Приготуйся тікати.

Браття відступили. Горішняк Ричард Мейг'ю вийшов з туману, крокуючи поруч з Абатом. Здавалося, що Ричард якось змінився. Мисливиця прискіпливо оглянула його, намагаючись вловити ці зміни. Центр тяжіння опустився трохи нижче, ставши більш врівноваженим. Ні… було щось більше за це. Він виглядав менш хлопчакувато. Здавалося, ніби він почав рости.

— Значить, таки й досі живий? — спитала Мисливиця.

Він кивнув, а тоді поліз до кишені й витяг срібного ключа. Він кинув його Дуері, а та впіймала ключа й кинулася до Ричарда, обвивши його руками й стиснувши з усієї сили.

Тоді Дуері відпустила Ричарда й підбігла до Абата.

— Не можу передати вам, що це для нас значить, — сказала вона йому.

Він усміхнувся, слабенько, але люб'язно.

— Нехай Храм і Арка будуть з вами усіма у вашій подорожі Долішнім, — сказав він.

Дуері ввічливо присіла, а тоді, міцно стискаючи ключа в руці, повернулася до Ричарда й Мисливиці. Троє мандрівників пішли мостом геть від абатства. Браття стояли на мосту, поки вони не зникли вдалині, розчинившись у старому тумані світу під світом.

— Ми втратили ключа, — сказав Абат і собі, і всім довкола. — Боже нам поможи.