Небудь-де

15

Вони зійшли з корабля по довгому містку і ступили на берег, де спустилися кількома сходами, пройшли довгим неосвітленим переходом і знову піднялися на вулицю. Ламія впевнено йшла попереду. Вона вивела їх на маленьку замощену вуличку, на стінах якої горіли й пахкали газові ліхтарі.

— Треті двері звідси, — сказала вона.

Вони зупинилися перед дверима, на яких висіла мідна табличка з написом:

А трохи нижче були ще менші літери:

— Ми вийдемо на ту вулицю через будинок? — спитав Ричард.

— Ні, — відповіла Ламія. — Вулиця всередині цього будинку.

Ричард постукав у двері. Нічого не сталося. Вони чекали, здригаючись від передранкової холоднечі. Ричард постукав знову. Нарешті він подзвонив. Двері відчинив заспаний з виду лакей у перекрученій напудреній перуці й малиновій лівреї. Він глянув на різномастих приблуд на своєму порозі з виразом, ніби вони були не варті того, щоб заради них вставати з ліжка.

— Чим я можу вам допомогти? — спитав лакей. Колись Ричардові з більшою теплотою і люб’язністю сказали залізти дідькові в сраку й здохнути там.

— Даун-стріт, — владно сказала Ламія.

— Сюди, — зітхнув лакей. — Прошу витирати ноги.

Вони зайшли до шикарного вестибюлю, а тоді зачекали, поки лакей запалить усі свічки в канделябрі, які зазвичай можна побачити хіба що на книжках з м’якими палітурками, де його традиційно тримає в руці юна леді в легкій нічній сорочці, що тікає геть від маєтку, в якому світло горить лиш в одному віконці на горищі.

Вони пройшли вниз вражаючими сходами, устеленими дорогими килимами. Вони пройшли прольотом менш вражаючих і бідніше застелених сходів. Вони пройшли абсолютно не вражаючим прольотом, застеленим почовганою коричневою мішковиною і, нарешті, пройшли ще одним прольотом посірілих дерев’яних сходів без жодної подоби килимів.

Внизу сходів знайшовся антикварний службовий ліфт з табличкою, що повідомляла:

Лакей проігнорував табличку й відсунув зовнішні сітчасті двері з металевим грюком. Ламія ввічливо подякувала й зайшла до ліфта. Решта зайшли слідом. Лакей повернувся до них спиною. Ричард дивився крізь дротяне плетиво, як той пішов нагору дерев’яними сходами з канделябром в руках.

На стіні ліфта був короткий ряд чорних кнопок. Ламія натисла найнижчу. Двері з металевим плетивом автоматично й гучно зачинилися. Запрацював двигун, і ліфт почав повільно й скрипуче опускатися. Вони четверо стояли в ліфті впритул одне до одного. Ричард зрозумів, що може вирізнити запах кожної жінки, що їхала з ним: від Дуері пахнуло здебільшого карі, Мисливиця пахла зовсім не неприємно, потом, та якось так, що це нагадало йому про гігантських котів у клітках зоопарків, а Ламія задушливо пахла жимолостю, конвалією й мускусом.

Ліфт продовжував опускатися. Ричард спітнів липким холодним потом і глибоко загнав нігті в долоні. Він спитав найбільш невимушеним тоном, на який він міг спромогтися:

— Зараз же геть недоречний час для того, щоб усвідомити свою клаустрофобію, чи не так?

— Так, — відповіла Дуері.

— Тоді я не буду, — сказав Ричард.

І вони спускалися далі.

Нарешті ліфт здригнувся, брязнув, заторохтів і зупинився. Мисливиця відтягла двері вбік, озирнулася й вийшла на вузький виступ.

Ричард визирнув з дверей ліфта. Вони висіли в повітрі на вершечку чогось, що нагадало Ричардові колись побачену на картині Вавилонську вежу, або, скоріше, те, як могла б виглядати Вавилонська вежа, якби її вивернули. То була грандіозна й пишна спіральна дорога, вирубана в скелі, що скільки сягали очі спускалася донизу навколо центрального провалля. Тут і там на стінах тьмяно блимали вогні, а десь ген-ген унизу горіли крихітні багаттячка. А ліфт висів на самій горі того центрального провалля, у кількох тисячах футів над твердою землею. І погойдувався.

Ричард набрав у груди повітря й слідом за всіма вийшов на дерев'яний виступ. Хоч він і знав, що дивитися вниз — невдала думка, але все одно так і зробив. Між ним і кам'яним дном у тисячах футів унизу не було нічого, крім дерев'яної дошки. Ще одна довга дошка простяглася від їхнього виступу до початку кам'янистої дороги за двадцять футів од них.

— А ще, мабуть, — сказав він без тієї безтурботності, на яку сподівався, — зараз було б не дуже доречно нагадувати, що я паскудно зношу висоту.

— Все безпечно, — сказала Ламія. — Принаймні було безпечно тоді, коли я востаннє тут ходила. Дивись. — І вона пішла дошкою, прошелестівши чорним оксамитом. Вона могла б нести на голові десяток книжок і не впустити жодної. Діставшись кам'яної дороги на тому боці провалля, вона розвернулася й підбадьорливо всміхнулася їм. Мисливиця пішла за нею, розвернулася на тому боці й стала чекати на краю поруч із Ламією.

— Бачиш? — сказала Дуері. Вона простягла долоню й стисла Ричардове плече. — Все добре.

Ричард кивнув, а тоді ковтнув. Все добре.

Дуері перейшла на той бік. Здавалося, це їй не дуже подобалося, але, тим не менше, вона перейшла. Тепер усі три жінки чекали на Ричарда, а він просто собі стояв. Трохи згодом він помітив, що так і не ступив на дерев'яну дошку, не зважаючи на команди «вперед!», які він віддавав ногам.

Десь високо вгорі хтось натиснув кнопку, і Ричард почув брязкіт і далеке завивання пристаркуватого електричного двигуна. Двері ліфта з грюком зачинилися за Ричардовою спиною, залишивши його непевно стояти на вузькій дерев'яній платформі, не ширшій за дошку попереду.

— Ричарде! — вигукнула Дуері. — Рушай!

Ліфт поїхав угору. Ричард зійшов з тремтячої платформи на дерев'яну дошку, але його ноги миттєво перетворилися на холодець, і він опинився на тій дошці на всіх чотирьох, відчайдушно за неї вхопившись. Якась крихітна раціональна частина його мозку замислилася над ліфтом — хто його викликав і навіщо? Проте решта його розумових здатностей була направлена на те, щоб наказувати усім кінцівкам міцно триматися за дошку й подумки верещати на повен голос: «Я не хочу помирати!». Ричард якомога міцніше заплющив очі, певний, що коли він їх розплющить і побачить кам'яну стіну, що простягається донизу, то просто відпустить дошку й падатиме, падатиме і…

— Я не боюся падіння, — сказав він до себе. — Я боюся тієї миті, коли падіння припиняється й починається смерть. — Але він знав, що брехав собі. Він боявся саме падіння — боявся безпомічного польоту до кам'яного дна, коли руки й ноги тріпатиме потоком повітря, а тіло безконтрольно перевертатиметься, і він знатиме, що не може нічого вдіяти задля свого порятунку, і що йому не допоможе жодне диво…

Він потроху усвідомив, що хтось до нього говорить:

— Ричарде, просто повзи дошкою вперед.

— Я… не можу, — прошепотів він.

— Ти пройшов через набагато страшніше, коли здобував ключа, Ричарде, — сказав хтось. То була Дуері.

— Ненавиджу висоту, — затявся він, притиснувшись обличчям до дерева дошки й цокотячи зубами. А тоді: — Я хочу додому.

Він відчував щокою дошку, і раптом та почала хитатися. Голос Мисливиці промовив:

— Я точно не знаю, яку вагу вона може витримати. Ви двоє, станьте на неї отут. — Хтось пішов дошкою до Ричарда, і вона вібрувала від цих кроків. Він тримався за неї із заплющеними очима. А тоді Мисливиця тихо і впевнено сказала йому на вухо:

— Ричарде?

— Гм.

— Просто сунься вперед, Ричарде. Потроху. Давай… — її карамельні пальці погладили його побілілі пучки, що вчепилися в дошку. — Ну ж бо.

Він глибоко вдихнув і пересунувся на дюйм. Тоді знову закляк.

— Дуже добре, — сказала Мисливиця. — В тебе виходить. Давай далі. — І дюйм за дюймом, рух за рухом, вона голосом провела Ричарда через усю дошку, а тоді, в самому кінці, просто підняла його, узявши попід руки, й переставила на тверду землю.

— Дякую, — сказав він. Він не міг придумати інших слів, які могли б уповні відповідати тому, що вона щойно для нього зробила. Він повторив: — Дякую. — А тоді сказав, звертаючись до всіх: — Пробачте.

Дуері подивилася на нього.

— Все гаразд, — сказала вона. — Тепер ти в безпеці.

Ричард подивився на закручену спіраль, що вилася й вилася вниз під рештою світу, а тоді глянув на Мисливицю, Дуері й Ламію, і почав сміятися до сліз.

— Що такого смішного? — зажадала знати Дуері, коли він нарешті досміявся.

— В безпеці, — тільки й сказав він.

Дуері подивилася на нього, а тоді всміхнулася й собі.

— То куди підемо тепер? — спитав Ричард.

— Униз, — відповіла Ламія.

Вони почали спускатися по Даун-стріт. Мисливиця йшла попереду, а Дуері поруч із нею. Ричард ішов з Ламією, вдихаючи її конвалійно-жимолосний запах і насолоджуючись її товариством.

— Я дуже вдячний за те, що ти пішла з нами, — сказав він їй. — За те, що повела нас. Сподіваюся, це не принесе тобі нещастя чи ще чогось.

Вона не зводила з нього бузкових очей.

— Чого б воно мало принести нещастя?

— Знаєш, хто такі щуровусти?

— Звісно.

— Була одна щуровустка на ім’я Анестезія. Вона. Ну, ми з нею наче затоваришували, і вона вела мене до одного місця. А тоді її викрали. На нічному Лицарському мості. Я й досі гадки не маю, що з нею сталося.

Вона співчутливо всміхнулася.

— У мого народу є перекази про таке. Деякі з них навіть можуть бути правдиві.

— Ти мусиш мені їх переповісти, — сказав він. Стало холодно. Його подих клубився парою в морозному повітрі.

— Колись переповім, — сказала вона. Її дихання не клубилося. — Це дуже мило з вашого боку, що ви взяли мене з собою.

— Це найменше, що ми могли зробити.

Дуері й Мисливиця повернули за вигин дороги попереду й зникли з очей.

— Знаєш, — сказав Ричард, — ті двоє щось надто вирвалися вперед. Мабуть, нам треба трохи прискоритися.

— Нехай ідуть, — лагідно сказала вона. — Ми наздоженемо.

Ричард подумав, що це на диво схоже на підлітковий похід у кіно з дівчиною. Або на прогулянку додому після сеансу, коли відстаєш біля автобусних зупинок чи просто під стінами, щоб зірвати поцілунок, поквапливо й недолуго торкнутися губами й сплести язики, а тоді знову бігти вперед, щоб наздогнати друзів…

Холодний палець Ламії пробіг його щокою.

— Ти такий теплий, — захоплено сказала вона. — Мабуть, це чудово, коли маєш стільки тепла.

Ричард спробував удати скромність.

— Насправді, я про це нечасто думаю, — зізнався він. Десь далеко й угорі він почув металевий дзвін дверей ліфта.

Ламія ніжно й благально подивилася на нього.

— Ти не поділишся зі мною дрібкою свого тепла, Ричарде? — спитала вона. — Я так змерзла.

Ричард замислився, чи повинен зараз її поцілувати.

— Що? Я…

Вона нібито засмутилася.

— Хіба я тобі не подобаюся? — спитала вона. Він відчайдушно сподівався, що нічим її не образив.

— Звісно, ти мені подобаєшся, — почув він власний голос. — Ти дуже мила.

— І ти ж усе одно не використовуєш своє тепло повністю, хіба не так? — обґрунтовано відзначила вона.

— Гадаю, що ні…

— І ти сказав, що заплатиш мені за те, що я вас проведу. Ось якої платні я хочу. Тепла. Можна мені трохи?

Усе, що їй завгодно. Будь-що. Жимолость і конвалія огорнули Ричарда, і його очі не бачили нічого, крім її блідої шкіри, губів кольору темного сливового цвіту й гагатово-чорного волосся. Він кивнув. Щось усередині нього кричало, але що б то не було, воно могло трохи зачекати. Вона підняла долоні до його обличчя й легенько потягла до себе. А тоді поцілувала, довго і млосно. Спочатку його вразили мороз її губів і холод язика, а тоді він повністю піддався цьому поцілунку.

Трохи згодом вона відірвалася від нього.

Він відчув на губах лід, відсахнувся й притулився до стіни, спробував блимнути, але його розплющені очі немов замерзли. Вона глянула на нього й вдоволено усміхнулася, її шкіра набралася рожевими й червоними барвами, а губи налилися малиновим. З них парою виривалося дихання. Вона облизнула почервонілі губи теплим бордовим язиком. Світ перед його очима потемнішав. Йому здалося, що краєм ока він помітив чорну постать.

— Ще, — сказала вона й потяглася до нього.

Він дивився, як Оксамитова притягла Ричарда до себе для першого цілунку, бачив, як поширилися його шкірою іній і паморозь. Він бачив, як вона, щаслива, на мить відірвалася від нього. А тоді він зайшов ззаду, і вже коли вона потяглася закінчувати почате, він простягнув руки й міцно вхопив її за шию, відірвавши від землі.

— Віддай, — проскрипів він їй на вухо. — Поверни йому його життя. — Оксамитова зреагувала, мов кошеня, яке щойно вкинули до ванни — почала звиватися, шипіти, чмихати й шкрябатися. Їй це не допомогло — її міцно тримали за горло.

— Ти не можеш мене змусити, — сказала вона абсолютно немелодійним тоном.

Він стиснув її сильніше.

— Поверни йому життя, — хрипко й прямо сказав він, — або я тобі шию зламаю.

Вона скривилася. Він підштовхнув її до Ричарда, що обм'як і закляк під кам’яною стіною.

Вона взяла Ричардову руку й дихнула йому в носа й рота. Пара вилетіла з її губів і тоненьким струмочком затекла до його. Крига на його шкірі почала танути, а паморозь — вивітрюватися з волосся.

Він знову стис її шию.

— Геть усе, Ламіє.

Тоді вона знову дуже роздратовано зашипіла і розкрила рота ще раз. Остання хмарка пари перелетіла з її губ до Ричардових і зникла всередині. Ричард блимнув. Крига на очах розтанула й перетворилася на сльози, що тепер струменіли його щоками.

— Що ти зі мною зробила? — спитав він.

— Вона пила твоє життя, — сказав маркіз де Карабас хрипким шепотом. — Забирала твоє тепло. Перетворювала тебе на таку ж холодну істоту, як і сама.

Обличчя Ламії скривилося, як у малої дитини, в якої забрали улюблену іграшку.

— Воно мені потрібно більше, ніж йому, — затужила вона.

— Я думав, що подобаюся тобі, — тупувато сказав Ричард.

Маркіз однією рукою підняв Ламію вгору й підніс її обличчя до свого.

— Якщо ти або хтось із дітей Оксамиту підійде до нього ще хоч раз, я прийду вдень до вашої печери й спалю її разом з вами, поки ви спатимете. Зрозуміло?

Ламія кивнула. Він відпустив її, і вона впала на підлогу. Вона стала на повен зріст, хоч була не так щоб аж надто висока, захилила голову назад і смачно плюнула маркізові в обличчя. Тоді вона підібрала поділ своєї чорної оксамитової сукні й побігла вгору схилом, залишивши свою холодну мов крига слину стікати маркізовою щокою, а її кроки відлунювали на звивистій кам'яній доріжці Даун-стріт. Маркіз витер обличчя тильним боком долоні.

— Вона збиралася мене вбити, — затинався Ричард.

— Не одразу, — поблажливо сказав маркіз. — Але врешті-решт ти б таки помер, коли б вона повністю поглинула твоє життя.

Ричард глипав на маркіза. Шкіра в того була брудна й під темним пігментом здавалася сірою. Його пальта десь не стало, натомість він носив стару ковдру, обгорнуту навколо плечей, як пончо, а під ним — щось незугарне й підперезане, але Ричард не міг сказати, що саме. Маркіз був босий, а навколо всієї шиї в нього була намотана якась вицвіла ганчірка. Ричард вирішив, що це якась дивна показушна мода.

— Ми тебе шукали, — мовив Ричард.

— І нарешті знайшли, — сухо прокаркав маркіз.

— Ми розраховували, що зустрінемося на ринку.

— Так. Що ж. Дехто думав, що я помер. Я був змушений не висовуватися.

— А чому… чому дехто думав, що ти помер?

Маркіз глянув на Ричарда очима людини, яка бачила надто багато і зайшла надто далеко.

— Тому що вони мене вбили, — сказав він. — Ходімо, вони не могли відірватися далеко.

Ричард глянув за край дороги через центральне провалля. На один рівень нижче на тому боці він побачив Дуері й Мисливицю. Вони озиралися назад — його виглядали, подумав Ричард. Він погукав до них, покричав і помахав рукою, але звук туди не долетів. Маркіз поклав долоню на Ричардову руку.

— Поглянь, — сказав він, вказавши на рівень нижче того, яким ішли Дуері й Мисливиця. Там щось ворухнулося. Ричард прижмурився — він розрізнив у тінях дві постаті.

— Круп і Вандемар, — сказав маркіз. — Це пастка.

— Що ж робити?

— Біжи! — сказав маркіз. — Попередь їх. Я ще не можу бігати… біжи, нехай тобі!

І Ричард побіг. Він мчав униз кам’яним ухилом під рештою світу так швидко й так завзято, як тільки міг. Він відчув у грудях раптовий біль, пронизливу кольку, але погнав себе далі, не збавляючи бігу.

Він звернув за поворот і побачив їх усіх.

— Мисливице! Дуері! — задихано пихкав він. — Стійте! Стережіться!

Дуері розвернулася. Містер Круп і містер Вандемар виступили з-за колони. Містер Вандемар заламав руки Дуері за спину й одним рухом зв’язав їх нейлоновою мотузкою. Містер Круп тримав у руках коричневого ганчір’яного чохла з чимось тонким і довгим. Ричардів батько носив у такому свої вудки. Мисливиця просто стояла з відкритим ротом. Ричард закричав:

— Мисливице, давай!

Вона кивнула, розвернулася й копнула однією ногою плавним, майже балетним рухом.

Її нога втрапила Ричардові точно в живіт. Він упав на землю за кілька футів від неї і скрутився від болю й нестачі повітря.

— Мисливице? — хекнув він.

— Боюся, що так, — сказала Мисливиця й відвернулася геть. Ричардові стало сумно і зле. Зрада вразила його не менше, ніж удар ногою.

Містер Круп і містер Вандемар цілковито ігнорували Мисливицю й Ричарда. Містер Вандемар обмотував руки Дуері вузлами, а містер Круп стояв і дивився.

— Не думайте про нас, як про убивць і горлорізів, міс, — приязно казав містер Круп. — Думайте про нас, як про службу ескорту.

— Тільки без цицьок, — сказав містер Вандемар. Здавалося, що він трошечки збентежився.

Містер Круп повернувся до містера Вандемара.

— Ескорт значить супровід, містере Вандемар. Це значить потурбуватися про те, щоб наша прекрасна леді безпечно прибула до місця призначення. Я не порівнюю нас ані з жінкою на вечір, ані зі звичайною вуличною повією.

Містер Вандемар пом’якшився.

— Ви ж сказали «служба ескорту», — пробурмотів він. — Я знаю, що це таке.

— Зітрімо це з пам’яті, містере Вандемар. Я невдало висловився. Пропоную надалі називатися супровідниками. Вартою. Компаньйонами.

Містер Вандемар почухав носа воронячим черепом, якого носив на пальці.

— Гаразд, — сказав він.

Мисливиця стояла під кам’яною стіною, ні на кого не дивлячись, а Ричард лежав на кам’яній підлозі, звивався й намагався якось наповнити легені повітрям. Містер Круп розвернувся до Дуері й усміхнувся, оголивши численні зуби.

— Розумієте, леді Дуері… Ми збираємося пересвідчитися, що ви безпечно дісталися місця призначення.

Дуері його не слухала.

— Мисливице, — гукнула вона, — що коїться?

Мисливиця не поворухнулася й не відповіла.

Містер Круп гордовито засяяв.

— Перш ніж Мисливиця зголосилася працювати на тебе, вона погодилася працювати на нашого замовника. Щоб піклуватися про тебе.

— Ми ж казали тобі, — підкаркнув містер Вандемар. — Ми казали, що серед вас є зрадник. — Він захилив голову назад і завив по-вовчому.

— Я думала, ви мали на увазі маркіза, — сказала Дуері.

Містер Круп театрально почухав жовтогаряче волосся.

— До речі, про маркіза. Якось він спокійно до всього ставиться, чи не так, містере Вандемар?

— Дуже спокійно, містере Круп. Можна навіть сказати — покійно.

Містер Круп театрально покашляв, а тоді видав кульмінацію:

— Відтепер і надалі доведеться нам його називати покійним маркізом де Карабасом. Бо боюся, що він зовсім трошечки…

— Мертвий мов дошка, — закінчив містер Вандемар.

Ричард нарешті спромігся так-сяк набрати в легені повітря, щоб видихнути:

— Ах ти ж падло невірне.

Мисливиця глянула на землю.

— Не ображайся, — прошепотіла вона.

— Ключ, якого ви отримали від Чорних братів, — сказав містер Круп до Дуері. — В кого він?

— У мене, — видихнув Ричард. — Можете обшукати мене, якщо хочете. Дивіться. — Він поліз до кишень — знайшовши щось тверде й незнайоме в задній кишені, але часу роздивлятися, що воно, наразі не мав — і витягнув ключі від дверей своєї старої квартири. Він видерся по стіні на ноги й підкульгав до містера Крупа й містера Вандемара. — Ось.

Містер Круп простягнув руку й узяв ключа.

— Матінко моя праведна, — сказав він, ледве глянувши на нього. — Мене абсолютно переконав його хитрий маневр, містере Вандемар.

Він передав ключа містерові Вандемару, котрий узяв його вказівним і великим пальцями й зігнув, наче фольгу.

— Знову надурив нас, містере Круп, — сказав він.

— Зробіть йому боляче, містере Вандемар, — сказав містер Круп.

— Із задоволенням, містере Круп, — сказав містер Вандемар і копнув Ричарда в колінну чашечку. Ричард упав на землю в муках. Неначе звідкись іздалеку він почув голос містера Вандемара — здавалось, той читав йому лекцію:

— Люди думають, що чим сильніш угатиш, тим воно болючіше, — провадив голос містера Вандемара. — Але важливо зовсім не те, як сильно гахнеш. Важливо куди. Тобто, навіть від легенького удару… — щось врізалося Ричардові в ліве плече. Його ліва рука заніміла, а в плечі розпустилося фіолетово-біле суцвіття болю. Йому здалося, що уся його рука зайнялася й одночасно замерзла, неначе хтось глибоко засадив у неї електроди й накрутив силу струму наскільки дозволила ручка. Він заскімлив. Містер Вандемар продовжував, — болить так самісінько, як і від цього — а він же набагато сильніший… — і в Ричардів бік гарматним ядром врізався чобіт. Він почув свій крик і плач, і сильно захотів знайти якийсь спосіб заспокоїтися.

— Ключ у мене, — почулися за цим слова Дуері.

— А якби ж при тобі був швейцарський ножик, — продовжував лекцію містер Вандемар, — я б показав тобі, що роблю з кожним лезом. Навіть зі штопором і тією штукою для витягання камінців з конячих копит.

— Облиште його, містере Вандемар. Час для швейцарських ножів ще настане. А фігурка в неї є? — містер Круп обшукав кишені Дуері й витяг різьблену обсидіанову статуетку — крихітного Звіра, якого дав їй ангел.

Голос Мисливиці пролунав неголосно, але звучно.

— А як щодо мене? Де моя плата?

Містер Круп пирхнув. Він жбурнув їй рибальського чохла.

— Вдалого полювання, — сказав містер Круп. Тоді він і містер Вандемар повернулися геть і пішли звивистим ухилом Даун-стріт, ведучи Дуері між собою. Ричард лежав на землі й дивився їм услід з жахливим розпачливим відчуттям, що розходилося тілом від серця.

Мисливиця опустилася на коліна й почала розмотувати зав'язки на чохлі. Її очі розширилися й загорілись. Ричардові було боляче.

— Що там? — спитав він. — Тридцять срібняків?

Вона витягла його з тканини й закохано пробіглася по ньому пальцями, пестячи й погладжуючи.

— Це спис, — просто сказала вона.

Він був викуваний з металу кольору бронзи. Його вістря було довге й хвилясте, як у яванського криса, гостре з одного боку й зазубрене з іншого. З одного боку держака, позеленілого від мідянки й прикрашеного чужинськими візерунками й дивними завитками, були вирізані обличчя. Від вістря до кінця держака в ньому було п'ять футів. Мисливиця торкалася його майже боязко, ніби тримала в руках найпрекраснішу річ із тих, що коли-небудь бачила.

— Ти продала Дуері за списа, — сказав Ричард. Мисливиця нічого не сказала. Вона намочила пучку своїм рожевим язиком, а тоді обережно провела нею по вістрю, пробуючи гостроту вістря, і усміхнулася, задоволена тим, що відчула. — Ти збираєшся мене вбити? — спитав Ричард. Він здивовано усвідомив, що вже не боїться смерті — принаймні, думав він, не такої.

Вона повернула голову й подивилася на нього. Зараз вона здавалася живішою, ніж Ричард коли-небудь її бачив, а ще красивішою і небезпечнішою.

— І який же мені виклик у тому, щоб заполювати тебе, Ричарде Мейг’ю? — спитала вона з живою усмішкою. — На мене чекає більша дичина.

— То це твій спис для полювання на Великого лондонського звіра, так? — спитав він.

Вона глянула на списа, як жодна жінка ніколи не дивилася на Ричарда.

— Кажуть, що проти нього нічого не вистоїть.

— Але Дуері вірила тобі. І я вірив.

Вона перестала всміхатися.

— Годі.

Біль неквапно вщухав, вироджуючись до тупого ниття в плечі, боці й коліні.

— То на кого ти працюєш? Куди вони її повели? Хто за цим усім стоїть?

— Скажи йому, Мисливице, — проскреготав маркіз де Карабас. Він тримав наведеного на неї арбалета. Його босі ноги твердо стояли на землі, а обличчя було невблаганним.

— А я гадала, чи й справді ти такий мертвий, як заявляли Круп і Вандемар, — сказала Мисливиця, ледь повернувши голову. — Ти здався мені людиною, яку важко вбити.

Він нахилив голову в іронічному поклоні, але його очі не ворухнулися, а руки не сіпнулися.

— У мене про вас аналогічне уявлення, люба леді. Але стріла з арбалета в горло й падіння з кількох тисяч футів можуть переконати мене в протилежному, чи не так? Поклади його і відступи крок назад. — Вона ніжно й турботливо поклала списа на землю, а тоді підвелася й відступила. — Можеш сказати йому, Мисливице, — сказав маркіз. — Я вже знаю — і це знання дісталося мені важко. Скажи йому, хто стоїть за всім.

— Ізлінтон, — сказала вона.

Ричард похитав головою, ніби намагаючись відігнати муху.

— Не може бути, — сказав він. — Я ж бачив Ізлінтона. Він ангел. — А тоді, майже з відчаєм, він спитав: — Чому?

Маркіз не відводив від Мисливиці погляду, а вістря стріли в його арбалеті не відхилилося ані на сантиметр.

— Якби ж я знав. Але Ізлінтон на дні Даун-стріт і він же на дні всієї цієї каламуті. А між нами й Ізлінтоном лабіринт і Звір. Ричарде, візьми списа. Мисливице, йди поперед мене, будь ласка.

Ричард підібрав списа й незграбно, спираючись на нього, спромігся звестися на ноги.

— Хочеш, щоб вона йшла з нами? — здивовано спитав він.

— А ти б радше волів мати її за нашими спинами? — сухо спитав маркіз.

— Ти міг би її вбити, — сказав Ричард.

— Я так і зроблю, якщо не матиму інших альтернатив, — сказав маркіз, — але я б геть не хотів позбуватися можливості вибору раніше, ніж це стане украй необхідно. Врешті-решт, смерть же така остаточна, хіба ні?

— Невже? — спитав Ричард.

— Іноді, — сказав маркіз де Карабас. І вони пішли вниз.