Небудь-де

20

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів. Він блимнув у мороці, міцно тримаючи сумку, й подумав, чи не дарма сховав ножа. Хтось проштовхнувся повз нього в темряві. Ричард відступив убік. Перед ним було кілька східців, тож Ричард почав підніматися ними, а тоді світ почав яснішати, перетворюватися й набирати форми.

Гарчання виявилося ревом машин, що вилітали з тунелю на Трафальгарській площі. Небо було бездоганно й непорушно блакитним, як екран телевізора, налаштований на порожній канал.

Стояла середина ранку теплого жовтневого дня, і Ричард зупинився на площі, тримаючи сумку й блимаючи на сонце. Чорні таксі, червоні автобуси й різнобарвні машини ревіли й мчали площею, а туристи кидали повні жмені корму легіонам опецькуватих голубів і робили свої знімки Нельсонової колони й велетенських Лендсірових левів,[28] що лежать з чотирьох боків від неї. Ричард пішов площею, роздумуючи, чи справжнє все довкола. Японські туристи не звертали на нього уваги. Він намагався забалакати до гарненької світловолосої дівчини, але та посміялася, помотала головою й сказала щось мовою, про яку Ричард подумав, що то італійська, і яка насправді була фінською.

Поруч стояло дитя невизначеної статі, що глипало на голубів і дентально знищувало шоколадку. Ричард схилився до нього.

— Гм, привіт, малече, — сказав він. Дитя напружено смоктало шоколадку й не подало жодного знаку, що впізнало в ньому іншу людську істоту. — Привіт, — повторив Ричард, і в його голос уплелася нотка відчаю. — Ти мене бачиш? Мале? Агов?

Двоє оченят зиркнули на нього з вимазюканого шоколадом обличчя. А тоді затремтіла нижня губа, і дитина втекла й обвила найближчу дорослу жінку руками й ногами, заводячи:

— Мамо? Той чоловік до мене чіплявся. Він до мене чіплявся, мамо.

Мати дитини повернулася до Ричарда, грізно насупившись.

— Що це ти собі надумав, — зажадала знати вона, — чіплятися до Леслі? Для таких, як ти, є спеціальні заклади.

Ричард усміхнувся. То була широка й щаслива усмішка. Її навряд чи можна було зігнати з його обличчя, навіть узявши цеглину і вдаривши його нею по потилиці.

— Мені страшенно прикро, — сказав він, шкірячись, мов Чеширський кіт. А тоді, схопивши сумку, він пробіг Трафальгарською площею в супроводі заскочених зненацька голубів, що сполохано позлітали.

Він витягнув з гаманця свою картку й запхнув до банкомата. Той упізнав чотири цифри його пін-коду, порадив тримати його в таємниці й не розголошувати та спитав, яку дію Ричард хотів виконати. Той попросив готівки, і банкомат видав скільки просили. Ричард скинув угору кулака, а тоді, засоромившись, удав, що ловить таксі.

Таксі зупинилося коло нього — зупинилося! коло нього! — і він заліз усередину, всівся на задньому сидінні й осяяв салон усмішкою. Він попросив шофера відвезти його до своєї роботи. Коли шофер зазначив, що пройти пішки було б чи не швидше, Ричард усміхнувся ще ширше й сказав, що йому однаково. Щойно вони рушили з місця, Ричард попросив — майже благально — щоб шофер потішив його, Ричарда, своєю думкою про транспортні проблеми лондонського ділового центра, про те, як боротися зі злочинністю, і про гострі політичні питання сьогодення. Шофер дорікнув Ричарду, назвавши того «глузієм», і дувся на нього решту їхньої п'ятихвилинної подорожі Стрендом. Ричард не зважав. Він все одно залишив таксисту щедрі чайові, а тоді подався до свого офісу.

Увійшовши до будівлі, він відчув, що усмішка поволі сповзає з його обличчя. З кожним кроком він відчував чимдалі сильнішу тривогу й невпевненість. А що як він і досі не мав роботи? Яка різниця, чи бачило його вкрите шоколадом мале дитя чи таксист, якщо виявиться, що через якусь химерну примху долі він залишиться невидимим для своїх колег?

Містер Фіґіс, охоронець, підвів очі від примірника «Неслухняних юних німфеток», якого ховав у числі «The Sun», і пирхнув носом.

— Доброго ранку, містере Мейг’ю, — сказав він. То було зовсім не люб’язне «доброго ранку». То було таке «доброго ранку», з якого ясно, що промовцю байдуже, чи живий адресат привітання, а чи помер — йому навіть байдуже, чи справді зараз ранок.

— Фіґісе! — радісно вигукнув Ричард. — І вам здоровенькі були, містере Фіґіс, наш винятковий охоронцю!

Ніхто й ніколи не казав містерові Фіґісу нічого подібного, навіть оголені дівчата в його уяві. Фіґіс підозріливо дивився на Ричарда, поки той не увійшов до ліфта й не зник з очей, а тоді знову приділив усю увагу неслухняним юним німфеткам, жодна з яких вже не поверне навіть свої двадцять дев'ять, скільки б льодяників на паличках вони не тримали в руках.

Ричард вийшов з ліфта й, трохи вагаючись, пішов коридором. «Усе буде добре, — казав він собі. — Хоч би мій стіл стояв на своєму місці. Якщо стіл стоїть на місці — все буде добре». Він увійшов до просторої робочої зали, в якій він працював минулі три роки. Люди клопоталися за столами, говорили по телефону, порпалися в шухлядах з папірцями, пили поганий чай і ще гіршу каву. То був його офіс.

А під вікном рядок сірих шафок з шухлядами і юка, що росла в барильці, займали місце, де колись стояв його стіл. Він вже хотів розвернутися й утекти, коли хтось вручив йому паперового стаканчика з чаєм.

— Повернення блудного сина, га? — сказав Ґеррі. — Тримай.

— Здоров, Ґеррі, — сказав Ричард. — А де мій стіл?

— Ходи, покажу, — сказав Ґеррі. — Як там Майорка?

— Майорка?

— Хіба ти не на Майорку завжди їздиш? — спитав Ґеррі. Вони піднімалися службовими сходами на четвертий поверх.

— Цього разу ні, — відповів Ричард.

— Я саме хотів сказати, що засмаги не видно — мовив Ґеррі.

— Не видно, — погодився Ричард. — Ну, знаєш, змін захотілося.

Ґеррі кивнув. Він вказав на двері, за якими, скільки Ричард пам'ятав, зберігалася адміністративна документація й канцелярія.

— Змін, кажеш? Ну, тоді ти матимеш, чого хотів. І дозволь першим тебе привітати.

Табличка на дверях сповіщала:

— Щасливий покидьок, — приязно всміхнувся Ґеррі.

І він побрів геть, а неймовірно здивований Ричард зайшов усередину. В кабінеті вже не зберігали документів й олівців — теки з папірцями й коробки канцелярії винесли, кімнату пофарбували в сіре, чорне й біле, а ще застелили свіжим килимом, а посередині поставили чималий стіл. Він оглянув його — безсумнівно, стіл був його власний. Його тролів обережно прибрали до однієї з шухляд, тож він дістав їх усіх і розставив по кабінету. Тепер він мав власне вікно з гарним видом на замулено-коричневу річку й Південний берег за нею. В кабінеті навіть стояла велика зелена рослина з важкими вощистими листками, що виглядають штучними, хоч насправді живі. Його старий запилюжений бежевий монітор замінили набагато новішим і чистішим чорним монітором, що займав менше місця на столі.

Він підійшов до вікна й відпив чаю, дивлячись на брудну коричневу річку.

— То як тобі, все добре?

Він розвернувся. У дверях стояла метка й ефективна помгендира Сильвія. Коли він глянув на неї, вона всміхнулася.

— Гм, так, слухай, я маю вдома кілька справ… Як гадаєш, нічого страшного не станеться, якщо я решту дня…

— Як захочеш. Ти все одно не мусив повертатися до завтра.

— Ні? — спитав він. — А й справді.

Сильвія насупилася.

— Що сталося з твоїм пальцем?

— Зламав, — сказав він їй.

Вона стурбовано глянула на його руку.

— Ти ж ні з ким не бився, га?

— Хто, я?

Вона всміхнулася.

— Та я жартую. Ти, мабуть, прибив його дверима. Моя сестра теж так пальця зламала.

— Ні, — почав зізнаватися Ричард. — Я встряг у бій… — Сильвія звела брову. — У двері, — незграбно закінчив він.

Він поїхав до будинку, в якому колись жив, на таксі. Він не був певен, чи може довірити собі їздити в метро. Ще зарано. Не маючи ключа, він постукав у двері своєї квартири й був украй розчарований, коли їх відчинила жінка, з якою він познайомився, а точніше — не познайомився — у своїй ванній раніше. Він представився попереднім пожильцем і швидко з’ясував, що а) він, Ричард, тут більше не живе і б) вона, місіс Б'юкенен, гадки не має, де зараз його особисте майно. Ричард дещо записав, а тоді дуже ввічливо попрощався, сів на інше чорне таксі й поїхав зустрітися з чоловіком у верблюжому пальті.

Діловий чоловік у верблюжому пальті наразі верблюжого пальта не вдягнув і, якщо відверто, виглядав набагато менш діловим, ніж тоді, коли Ричард бачив його минулого разу. Вони сиділи в його кабінеті, і він вислухав список Ричардових скарг з виразом обличчя людини, що нещодавно ковтнула цілого живого павука, і той саме почав соватися.

— Ну, так, — визнав він, переглянувши записи. — Тепер, коли ви звернули на це увагу, я бачу, що тут є певна проблема. Щоправда, я не зовсім розумію, як таке могло статися.

— Не думаю, що мені важливо знати, як це могло статися, — переконливо зазначив Ричард. — Факт є фактом — поки мене кілька тижнів не було, ви здали мою квартиру, — він перевірив свої записи, — Джорджу й Аделі Б'юкененам. Котрі й не думають вибиратися.

Чоловік згорнув теку.

— Що ж, — сказав він. — Такі помилки іноді трапляються. Людський фактор. Боюся, що тут нічого не можна вдіяти.

Старий Ричард, той, що жив у теперішній квартирі Б’юкененів, на цьому б зламався, вибачився б за завдані клопоти й пішов геть. Та нинішній Ричард сказав:

— Невже? Нічого не можна вдіяти? Ви здали нерухомість, яку я законно винаймав у вашої компанії, комусь іншому, загубивши при цьому всі мої особисті речі, і тут не можна нічого вдіяти? А от мені здається, — і я певен, що мій адвокат лиш підтвердить правильність моєї здогадки, — що ви багато чого могли б тут удіяти.

Чоловік без пальта з верблюжої шерсті виглядав так, ніби павук почав повзти вгору його стравоходом.

— Але ми не маємо в тому будинку вільних квартир, схожих на вашу, — сказав він. — Там вільний тільки пентхаус.

— Тоді гаразд, — холодно сказав Ричард. Чоловік розслабився. — Я згоден у ньому пожити. А тепер, — сказав Ричард, — поговорімо про компенсацію за втрачене майно.

Нова квартира була значно краща за попередню. В ній було більше вікон, був балкон, простора зала і повноцінна гостьова спальня. Ричард невдоволено нею походив. Чоловік-без-верблюжого-пальта, хоч і з величезною неохотою, але розпорядився завезти до квартири ліжко, диван, кілька стільців і телевізор.

Ричард поклав ножа Мисливиці на поличку над каміном.

Він купив у індійському ресторані через дорогу карі з собою, сів на килим у новій квартирі, почав їсти й замислився, чи й справді колись пізно вночі їв карі на вуличному ринку, розгорнутому на палубі бойового корабля, пришвартованого коло Тауерського мосту. Задумавшись над цим, він вирішив, що в це важко повірити.

Хтось подзвонив у двері. Ричард підвівся й відчинив.

— Ми знайшли чимало з ваших речей, містере Мейг’ю, — сказав чоловік, що знову вдягнув верблюже пальто. — Виявилося, що їх відвезли на склад. Гаразд, заносьте, хлопці.

Пара дужих чоловіків занесла всередину кілька великих дерев'яних ящиків, наповнених Ричардовим майном, і поставила їх на килим посеред вітальні.

— Дякую, — сказав Ричард. Він потягнувся до першої коробки, розгорнув перший-ліпший запакований у папір предмет, і побачив, що то обрамлена фотографія Джесики. Він подивився на неї хвилинку, а тоді знову поклав до ящика. Він відшукав ящик з одягом, витягнув його і розклав по полицях у спальні, але решта коробок так і залишилися стояти посеред вітальні недоторканими. Минали дні, і він почувався дедалі більш винним у тому, що не розбирає своїх речей. Але він їх не розбирав.

Він сидів за столом у своєму кабінеті й виглядав у вікно, коли жужкнув інтерком.

— Ричарде? — сказала Сильвія. — Кердир за двадцять хвилин збирає нараду в своєму кабінеті, щоб обговорити звіт по Вандзворту.

— Я прийду, — сказав він. А тоді, через те, що робити в наступні десять хвилин йому не було чого, Ричрард узяв помаранчевого троля й почав ним залякувати трохи меншого зеленочубого троля. — Я — найславетніший воїн Спіднього Лондона. Приготуйся до смерті, — сказав він небезпечним тролячим голосом, махаючи помаранчевим тролем. Тоді він узяв зеленочубого троля і сказав трохи тоншим тролячим голосом: — Невже? Але спершу ти мусиш випити чашечку чаю…

Хтось постукав у двері, і Ричард присоромлено сховав тролів.

— Заходьте.

Двері відчинилися, в них з’явилася Джесика й стала на порозі. Здавалося, що вона нервує. Він геть забув, яка вона прекрасна.

— Привіт, Ричарде, — сказала вона.

— Привіт, Джесі, — сказав Ричард, а тоді виправився: — Пробач — Джесико.

Вона усміхнулася й відкинула волосся назад.

— «Джесі» — теж непогано, — сказала вона, і з її вигляду майже можна було повірити, що це так. — Джесика — Джесі. Мене бозна-скільки так не називали. Я за цим дуже сумую.

— Отож, — сказав Ричард, — що привело, чим завдячую, гм, і все таке?

— Хотіла побачити тебе та й годі.

Він не знав, що тут потрібно сказати.

— Це приємно, — мовив він.

Вона зачинила двері й наблизилась до нього на кілька кроків.

— Ричарде, знаєш, що дивно? Я пам'ятаю, як скасувала наші заручини. Але ледве пам'ятаю, через що ми посварилися.

— Хіба?

— Але це не важливо, правда? — вона оглянула кабінет. — Тебе підвищили?

— Так.

— Я рада за тебе, — вона сягнула до кишені пальта й витягла маленьку коричневу коробку. Вона поклала її Ричарду на стіл. Він розкрив її, хоч і знав, що в ній лежить. — Це наша обручка. Я подумала, що, мабуть, віддам її тобі, а потім, ну, якщо все залагодиться, то, можливо, одного дня ти знову запропонуєш її мені.

Обручка блищала в сонячному промінні — то була найкоштовніша річ, яку він коли-небудь купував.

— Залиш її собі, Джесико, — сказав він. А тоді: — Пробач.

Вона прикусила нижню губу.

— Ти зустрів когось?

Він вагався. Згадав Ламію, Мисливицю, Анестезію і навіть Дуері, але жодна з них не була тим кимось, про кого питала Джесика.

— Ні, нікого, — а тоді, розуміючи, що це правда, він додав: — просто я змінився, от і все.

Жужкнув інтерком.

— Ричарде? Ми на тебе чекаємо.

Він натис кнопку.

— Зараз спущуся, Сильвіє.

Він глянув на Джесику. Вона мовчала. Можливо, вона не мала слів, які могла довірити собі промовити. Вона вийшла й тихо зачинила за собою двері.

Ричард зібрав потрібні папери однією рукою. Іншою рукою він провів обличчям, ніби витираючи щось: може, смуток, може, сльози, а може — Джесику.

Він знову почав їздити на роботу й додому підземкою, хоч скоро усвідомив, що вже не купує газет, щоб почитати у вагоні вранці й увечері, а натомість вдивляється в обличчя людей навколо, обличчя усіх видів і кольорів, і думає собі, чи всі вони з Горішнього Лондона, і що насправді коїться в їхніх головах.

Через кілька днів після зустрічі з Джесикою, під час вечірньої суєти в метро йому здалося, що він побачив на іншому кінці вагона Ламію, що стояла до нього спиною, з темним волоссям, укладеним у високу зачіску, і в довгій чорній сукні. Серце почало калатати в його грудях. Він проштовхався через увесь людний вагон. Коли він підійшов ближче, потяг під'їхав до станції, двері зашипіли й відчинилися, і вона вийшла. Але то була не Ламія. Просто ще одна лондонська готична дівчина, що їде розважитися увечері до міста, розчаровано усвідомив він.

Одного суботнього полудня він побачив великого бурого пацюка, що сидів на пластикових смітниках позаду будинку «Ньютон Меншнс», чистив вуса й виглядав так, ніби володів усім світом. Коли Ричард наблизився до нього, він зіскочив на хідник і зачаївся в тіні під смітниками, дивлячись на нього обачними чорними намистинками очей.

Ричард схилився до нього.

— Привіт, — обережно сказав він. — Ми знайомі? — Ричард не помітив жодного руху, який можна було б вважати відповіддю, але щур не втік. — Мене звати Ричард Мейг'ю, — тихенько продовжував він. — Знаєш, я не щуровуст, але, гм, я знав кількох пацюків, тобто, зустрічав кількох, і я подумав, чи не знаєш ти леді Дуері…

Він почув, як позаду чийсь черевик шкрябнув асфальт, розвернувся і побачив Б'юкененів, що зацікавлено на нього дивилися.

— Ви… щось загубили? — спитала місіс Б'юкенен.

Ричард почув, але пропустив повз вуха хрипкий шепіт її чоловіка: «Клепку він загубив».

— Ні, — правдиво відповів він. — Я просто вітався тут із…

Пацюк кинувся навтьоки.

— То що, пацюк? — гаркнув Джордж Б'юкенен. — Я поскаржуся в районну раду. Це неподобство. З іншого боку, це так характерно для Лондона.

Так, подумав Ричард. Саме так. Справді.

Ричардове майно й далі стояло нерозібраним у дерев'яних ящиках посеред вітальні.

Він ще не вмикав телевізора. Він приходив додому ввечері, їв, а тоді стояв перед вікном і дивився на Лондон: на машини, на дахи, на ліхтарі, на те, як осінній присмерк перетворюється на ніч, як спалахують по всьому місту вогні. Стоячи сам у темній квартирі, він дивився за вікно, поки вогні міста не починали згасати. Нарешті він знехотя роздягався, залазив до ліжка й засинав.

Однієї п'ятниці до його кабінету зайшла Сильвія. Він саме розрізав конверти своїм ножем — ножем Мисливиці.

— Ричарде? — сказала вона. — Я тут подумала. Ти цими днями не дуже кудись виходиш? — Він похитав головою. — Знаєш, ми збираємося вибратися кудись сьогодні. Не хочеш скласти компанію?

— Гм, аякже, — сказав він. — Так, буду радий.

Він не був радий ані хвилини.

Їх було восьмеро: Сильвія, її кавалер, що мав якийсь стосунок до ретроавтомобілів, Ґеррі з відділу корпоративних клієнтів, що нещодавно розійшовся зі своєю дівчиною через, як він наполягав, незначне непорозуміння (він гадав, що вона виявить більше зрілості, коли довідається, що він спав з її найкращою подругою, але вийшло інакше), ще кілька з усіх боків приємних людей і друзів приємних людей, і новенька дівчина з комп’ютерної підтримки.

Спочатку вони подивилися кіно на велетенському екрані «Одеона» на Лестерській площі. В кінці переміг хороший хлопець, пройшовши перед тим крізь чималу кількість вибухів і летючих предметів. Сильвія вирішила, що Ричард має сидіти поруч із дівчиною з комп’ютерної підтримки, бо, як вона пояснила, дівчина в компанії новенька, тож мало кого знає.

Вони пішли по Олд-Кромптон-стріт, пройшли краєм Сохо, де зі взаємною вигодою живуть одне поруч з одним мішура й шик, і повечеряли в ресторанчику «Ла Ріш», де вгамували жагу до кускуса й десятка тарілок чудових смаковинок екзотичної кухні, що вкрили їхній столик і навіть перекинулися на сусідній, за яким ніхто не сидів, а тоді пішли до невеликого паба на Бервік-стріт, що подобався Сильвії, замовили кілька напоїв і сіли балакати.

Новенька з комп’ютерної підтримки часто всміхалася Ричардові впродовж вечора, а йому геть не було чого їй сказати. Коли надійшла його черга, він купив напоїв для компанії, і дівчина з комп’ютерної підтримки допомогла донести їх до столика. Ґеррі пішов до вбиральні, і дівчина зайняла його місце коло Ричарда. Його голову сповнювали дзвін бокалів і горлання музичного автомата, а ще гострий запах пива, розлитого «бакарді» й тютюнового диму. Він намагався прислухатися до розмови за столом і зрозумів, що більше не може зосередитися на тому, хто що каже і, гірше за все — що йому не цікаво ніщо з того, що тут можна почути.

А тоді до нього ясно і чітко, ніби на великому екрані в «Одеоні», що на Лестерській площі, прийшло видіння решти його життя. Сьогодні він піде додому з дівчиною з комп’ютерної підтримки, і вони ніжно кохатимуться, а завтра, зважаючи на суботу, проведуть ранок у ліжку. А коли встануть з нього, то разом розберуть його пожитки з ящиків і поховають їх куди слід. За рік, або й менше, він одружиться з дівчиною з комп’ютерної підтримки, одержить ще одне підвищення, у них з’явиться двоє дітей, хлопчик і дівчинка, і вони оселяться в передмісті — в Гарроу чи Кройдоні, чи Гемпстеді, чи аж у далекому Редінгу.

І то було б непогане життя. Це він теж бачив ясно. Іноді вибору немає.

Повернувшись із вбиральні, Ґеррі здивовано озирнувся. Усі були на місцях, окрім…

— Діку? — покликав він. — Хтось бачив Ричарда?

Дівчина з комп’ютерної підтримки знизала плечима.

Ґеррі вийшов надвір, на Бервік-стріт. Холодне вечірнє повітря подіяло, як повні жмені холодної води, ляпнуті на обличчя. У повітрі відчувався присмак зими. Ґеррі погукав:

— Діку? Агов? Ричарде?

— Я тут.

Ричард обіперся об стіну в тіні.

— Вийшов подихати свіжим повітрям.

— Все гаразд? — спитав Ґеррі.

— Так, — сказав Ричард. — Ні. Не знаю.

— Ну, — сказав Ґеррі, — ти перебрав усі варіанти. Хочеш про це поговорити?

Ричард серйозно на нього подивився.

— Ти з мене сміятимешся.

— Я й так сміятимусь.

Ричард подивився на Ґеррі. Тоді Ґеррі з полегшенням побачив, як він усміхнувся, і зрозумів, що вони й досі друзі. Ґеррі глянув на паб, а тоді запхнув руки до кишень.

— Ходімо, — сказав він. — Прогуляємося. Скинеш камінь з душі. А тоді я вже понасміхаюся.

— От покидьок, — сказав Ричард, набагато більше нагадавши себе колишнього, ніж за минулі кілька тижнів.

— Для того й потрібні друзі.

Вони потроху побрели під ліхтарями.

— Слухай, Ґеррі, — почав Ричард. — Ти ніколи не думав про те, чи є в житті ще щось?

— Що?

Ричард невизначено махнув рукою, охоплюючи все навколо.

— Робота. Дім. Паб. Побачення з дівчатами. Життя в місті. Життя. Оце й усе?

— Думаю, зрештою десь так і є, — сказав Ґеррі.

Ричард зітхнув.

— Ну, — сказав він, — для початку, я не літав на Майорку. Тобто, я був геть не на Майорці.

Вони прогулювалися кролячим лабіринтом вузеньких задніх вуличок Сохо між Риджент-стріт і Черинг-Кроссроуд. Ричард довго говорив, почавши з того, як знайшов на хіднику поранену дівчину й спробував допомогти, бо не міг залишити її просто так, і продовживши тим, що сталося далі. Змерзши ходити на вулиці, вони зайшли до нічної фритюр-кав'ярні. Кав'ярня була така як треба — з тих, де все готують на салі й подають серйозний чай у великих надщерблених білих кружках, лискучих від жиру. Ричард з Ґеррі сіли за столик, і Ричард говорив, а Ґеррі слухав, а тоді вони замовили яєчню зі смаженими бобами та грінками й узялися їх їсти, Ричард продовжував розповідати, а Ґеррі — слухати. Вони повибирали залишки жовтків грінками, випили ще чаю, і нарешті Ричард сказав:

— …а тоді Дуері щось зробила з ключем, і я повернувся. До Горішнього Лондона. Тобто, до справжнього Лондона. Ну, решту ти знаєш.

Запала тиша.

— Це все, — сказав Ричард. Він допив чай.

Ґеррі почухав голову.

— Слухай, — сказав він трохи згодом. — Ти це по-справжньому? Це не якийсь жахливий підкол? Тобто, на мене зараз не вискочить оператор, і ніхто не скаже мені, що я потрапив до «Прихованої камери»?

— Я всією душею сподіваюся, що ні, — сказав Ричард. — Ти… віриш мені?

Ґеррі подивився на їхній рахунок, відрахував фунтових монет і висипав їх на композитну поверхню столу, де вони лягли коло пластикової посудини для кетчупу у вигляді перерослого помідора, навколо носика якого чорнів старий засохлий кетчуп.

— Я вірю, що з тобою, вочевидь, щось трапилося… Слухай, тут важливіше, чи в це віриш ти.

Ричард подивився на нього. Під його очима виднілися темні кола.

— Чи я в це вірю? Я вже не знаю. Я вірив. Я був там. Знаєш, був один момент, коли й ти з’явився.

— Ти про це не розповідав.

— То була добряче страшна частина. Ти сказав мені, що я збожеволів і просто тиняюся Лондоном серед галюцинацій.

Вони вийшли з кафе й пішли на південь, у бік Пікаділлі.

— Ну, — сказав Ґеррі, — ти мусиш визнати, що це більше схоже на правду, ніж твій магічний Лондон у підземеллях, куди потрапляють ті, хто провалився в розколини дійсності. Я проминав людей, що провалилися в розколини, Ричарде — вони сплять під дверима крамниць по всьому Стренду. Вони не потрапляють до особливого Лондона. А взимку замерзають до смерті.

Ричард нічого не казав.

Ґеррі продовжував:

— Гадаю, що ти, можливо, сильно вдарився головою. Або то був шок від того, що Джесика тебе відшила. На якийсь час ти втратив розум. А тоді повернув його.

Ричард здригнувся.

— Знаєш, що мене лякає? Гадаю, що ти можеш мати рацію.

— Нехай життя не захопливе, — продовжував Ґеррі. — Чудово. Нехай мені буде нудно. Принаймні я знаю, що їстиму й де спатиму сьогодні. І ще матиму роботу в понеділок. Еге ж? — Він повернувся й подивився на Ричарда.

Ричард нерішуче кивнув:

— Так.

Ґеррі глянув на годинника:

— Хай йому чорт, — вигукнув він. — Вже за другу. Хоч би ще таксі якісь ходили. — Вони вийшли на Брюер-стріт, на краю Сохо з боку Пікаділлі, й подалися повз вогні кабаре і стриптиз-клубів. Ґеррі бурчав про таксі. Він не казав нічого нового чи навіть цікавого, а просто виконував свій обов'язок лондонця.

— …у нього вогник горів і все таке, — казав він. — Я сказав, куди мені треба, а він мені «вибачай, я вже додому», а я йому «а де ви, таксисти, взагалі живете? І чого ніхто з вас не живе коло мене?». Штука в тому, щоб спочатку залізти в машину, а тоді вже казати, що живеш на південь від річки, розумієш? І що вони хочуть цим сказати? Їх послухати, так виходить, що Беттерсі десь аж під клятим Катманду…

Ричард вимкнув звук. Коли вони досягли Віндміл-стріт, Ричард перейшов дорогу й задивився у вітрину крамниці ретротоварів, роздивляючись карикатурні фігурки забутих зірок екрану й розкладені старі афіші, комікси й журнали. То був ковток світу пригод і уяви. І він був несправжнім. Ричард так собі й сказав.

— Що скажеш? — спитав Ґеррі.

Ричард різко повернувся до теперішнього.

— Про що?

Ґеррі зрозумів, що Ричард не чув ані слова, тож повторив ще раз:

— Якщо не впіймаємо таксі, можна спробувати сісти на нічний автобус.

— Ага, — сказав Ричард. — Чудово. Круто.

Ґеррі скорчив гримасу.

— Ти мене турбуєш.

— Пробач.

Вони йшли по Віндміл-стріт у бік Пікаділлі. Ричард глибоко запхнув руки до кишень. Якусь мить він виглядав збентеженим, а тоді витяг доволі пожмакане чорне вороняче перо з червоною ниткою, обмотаною навколо стрижня.

— Що це? — спитав Ґеррі.

— Це… — він замовк. — Просто перо. Твоя правда. Дурня якась. — Він впустив перо у водостічну канаву при тротуарі й більше на нього не дивився.

Ґеррі повагався, а тоді сказав, обережно добираючи слова:

— Ти не думав до когось звернутися?

— Звернутися? Слухай, я не божевільний, Ґеррі.

— Ти в цьому впевнений?

До них наближалося таксі з увімкненим жовтим вогником.

— Ні, — чесно відповів Ричард. — Онде таксі. Бери ти, я візьму наступне.

— Дякую, — Ґеррі помахав таксі й заліз на заднє сидіння, перш ніж сказати водієві, що їхати треба до Беттерсі. Він опустив вікно, і коли таксі вже рушало, сказав:

— Ричарде — це дійсність. Звикай до неї. Крім неї нічого нема. Побачимося в понеділок.

Ричард помахав йому й подивився услід машині. Тоді він розвернувся й повільно пішов геть від вогнів Пікаділлі, назад у бік Брюер-стріт. Перо зникло з канави. Ричард зупинився коло літньої жінки, що заснула у дверях крамниці. Вона вкрилася старою подертою ковдрою, а її нечисленні пожитки — дві заповнені мотлохом картонні коробки й брудна, колись біла парасолька — лежали коло неї, зв'язані шворкою, а шворка була прив'язана до її зап'ястя, щоб ніхто не вкрав їх, поки вона спатиме. На голові в неї лежав вовняний капелюх непевного кольору.

Він витягнув гаманця, дістав десятифунтову купюру, склав і нахилився, щоб покласти її жінці в руку. Вона розплющила очі, а тоді поблимала на гроші старечими очима.

— Що це? — заспано спитала вона, невдоволена раптовим пробудженням.

— Залиште собі, — сказав Ричард.

Вона розгорнула купюру, а тоді запхала собі в рукав.

— Чого хочеш? — підозріливо спитала вона Ричарда.

— Нічого, — сказав Ричард. — Мені справді нічого не треба. Зовсім. — А тоді він усвідомив, наскільки це правдиво і наскільки жахливою стала для нього ця відсутність потреб.

— У вас було таке, що ви отримували все, чого хотілося? А тоді усвідомлювали, що прагнули зовсім не цього?

— Не можу так сказати, — мовила вона, вибираючи сон з куточків очей.

— Я думав, що хочу цього, — сказав Ричард. — Думав, що хочу приємного, звичайного життя. Тобто, може, я і збожеволів. Може й так — хтозна. Але якщо оце і все, то я не хочу здорового глузду. Розумієте? — Вона похитала головою. Він заліз рукою до кишені. — Бачите оце? — сказав він і підняв ножа. — Мені його дала Мисливиця перед смертю, — сказав він їй.

— Не кривдь мене, — сказала старенька. — Я нічо такого не зробила.

Він почув у власному голосі дивну напругу.

— Я витер кров з леза. Мисливець дбає про свою зброю. Граф посвятив мене ним у лицарі. Він дав мені свободу Долішнього.

— Я нічо про це не знаю, — сказала вона. — Будь ласка. Заховай його. Будь хорошим парубком.

Ричард зважив ножа в руці, а тоді кинувся до цегляної стіни коло дверей, під якими спала жінка. Він різонув тричі — раз горизонтально і два вертикально.

— Що ти робиш? — обережно спитала жінка.

— Двері, — сказав він їй.

Вона чмихнула.

— Краще заховай. Якщо поліція побачить, тебе загребуть за недозволену зброю.

Ричард глянув на обрис дверей, який нашкрябав на стіні. Він поклав ножа до кишені й почав гупати в стіну кулаками.

— Агов! Там хтось є? Ви мене чуєте? Це я — Ричард. Дуері? Хто-небудь? — він збив руки, але продовжував гатити й молотити об цегляну кладку.

А тоді шаленство залишило його, і він спинився.

— Пробачте, — сказав він старій.

Відповіді не було. Вона або знову заснула, або, що більш вірогідно, вдала, що заснула. З-під дверей крамниці долинало справжнє або вдаване пристаркувате підхропування. Ричард сів на хідник і задумався, як узагалі можливо спаскудити життя так, як він спаскудив своє. Тоді він знову глянув на двері, які нашкрябав на стіні.

Там, де щойно був тільки обрис, у стіні з'явилася діромаха завбільшки з двері. У тих дверях стояв чоловік з по-театральному сплетеними на грудях руками. Він стояв нерухомо, поки не пересвідчився, що Ричард його побачив. Тоді він широченно позіхнув, прикриваючи рота темною рукою.

Маркіз де Карабас звів брову.

— Ну? — нетерпеливо сказав він. — Ти йдеш?

Ричард дивився на нього до наступного удару серця.

Тоді він кивнув, не довіряючи голосу, і підвівся. Вони разом пішли в темряву за діромахою в стіні, не залишивши за собою ані сліду. Навіть дверей.