Небудь-де

Зовсім інший пролог, за чотириста років до того

То була середина шістнадцятого сторіччя, і в Тоскані дощило, а світ сірішав від того холодного, зленького дощу.

Пасмо чорного диму піднімалося в ранкове небо від невеличкого монастиря на пагорбі.

На тому ж пагорбі сиділи двоє чоловіків, що дивилися, як монастир починає горіти.

— Оце, містере Вандемар, — сказав менший із них, махнувши замурзаною рукою в бік диму, — буде всеохопна пожежа, щойно вона все охопить. Водночас, жорстка схильність до правди змушує мене висловити сумнів у тому що хто-небудь з його мешканців матиме змогу цілком і повністю її оцінити.

— Через свою мертвість, ви хочете сказати, містере Круп? — спитав його компаньйон.

Він їв щось таке, що колись могло бути цуценям, нарізаючи ножем великі шматки з тільця й кладучи їх до рота.

— Саме через свою, як ви глибокодумно зазначили, мудрагелю, мертвість.

Ось як можна розрізнити цих двох промовців між собою: по-перше, містер Вандемар на дві з половиною голови вищий за містера Крупа.

По-друге, містер Круп має очі кольору вицвілої блакитної порцеляни, в той час як очі містера Вандемара карі.

По-третє, тоді як містер Вандемар може похизуватися чотирма перснями на правій руці, зробленими з черепів чотирьох воронів, містер Круп не носить на видних місцях жодних прикрас.

По-четверте, містер Круп любить слова, тоді як містер Вандемар завжди голодний.

Монастир зайнявся, і повітря загуло: пожежа охопила все.

— Не люблю гелю, — сказав містер Вандемар. — Смішний на смак.

Хтось закричав; тоді почувся гучний гуркіт — дах обвалився, і полум'я з ревом злетіло вгору.

— Хтось не був мертвий, — сказав містер Круп.

— А тепер є, — сказав містер Вандемар і з'їв ще один шматок сирого цуценяти. Він знайшов свій обід мертвим у канаві, коли вони йшли від монастиря. Йому подобалося шістнадцяте сторіччя.

— Що в нас далі? — спитав він.

Містер Круп вискалився, показавши зуби, що нагадували нещасний випадок на цвинтарі.

— Десь за чотириста років звідси, — сказав він. — Спідній Лондон.

Містер Вандемар переварював це разом зі шматками цуценяти. Згодом він спитав:

— Убивати будемо?

— О так, — сказав містер Круп. — Гадаю, що можу впевнено це гарантувати.

Подяки

Я дякую всім, хто читав цю книжку в ранніх і чорнових версіях, за їхні внески, пропозиції й відгуки — особливо Стіву Брасту, Дейву Ленґфорду, Джину Вульфу, Сінді Волл, Емі Горстинг, Лорейн Ґарленд і Келлі Бікман; також Даґу Янгу й Шейлі Ейблмен з «BBC Books» за їхню допомогу і внесок, і Дженніфер Терпілі й Лу Ароніці з «Avon Books». Також хочу подякувати всім тим, хто приходив мені на допомогу щоразу, коли шматки цього роману розпадалися на складові електрони, а ще «Norton Utilities».

Крім того, я хотів би подякувати Піту Еткінсові за допомогу в складанні докупи цієї фінальної версії тексту.

Ніл Ґейман

Як маркіз повернув собі пальто

Я почав писати це оповідання у 2002 році, але майже одразу закинув його. Увесь час збирався до нього повернутися, та так і не зібрався.

У 2013 році радіо «ВВС 4» транслювало адаптацію «Небудь-де». Робив ту адаптацію Дірк Меґс, а ролі озвучували Джеймс МакЕвой, Наталі Дормер і Бенедикт Камбербетч. Мені прислали її, щоб і я міг послухати.

«Це прекрасно, — подумав я. — Якби ж його було більше».

Тож я дописав оповідання про маркіза і його пальто. Дія відбувається невдовзі по тому, як маркіз втрачає пальто і життя у щойно прочитаній вами книжці.

Повернутися й нарешті знову зустрітися з персонажами, яких я вперше надумав більш як двадцять років тому, було приємно. Комусь може здатися, що це вгамувало мою сверблячку повернутися до Спіднього Лондона. Так і є, трошечки.

Та невдовзі настане пора для набагато довшої подорожі туди.

Воно було прекрасне. Воно було видатне. Воно було унікальне. Воно стало причиною того, що маркіз де Карабас стояв прикутий до стовпа посеред круглої кімнати глибоко-глибоко під землею, в якій повільно зростав рівень води. Воно мало тридцять кишень, сім з яких були на видноті, дев'ятнадцять ховалися від сторонніх очей, а знайти ще чотири було майже неможливо — часом навіть для самого маркіза.

Одного разу (ми ще повернемося до стовпа, кімнати й рівня води в ній) він отримав збільшувальне скло від самої Вікторії — хоча слово «отримав» може бути розцінене як невдале, хоч і виправдане перебільшення. То було чарівне творіння майстерних рук: оздоблене, позолочене, з ланцюжком, крихітними херувимчиками й горгулями, а лінза мала незвичну властивість робити прозорим те, на що крізь неї дивилися. Маркіз не знав, звідки в свою чергу отримала скло Вікторія, перш ніж він поцупив його в неї, щоб надолужити за платню, яка, на його думку, виявилася не зовсім такою, про яку вони домовлялися — врешті-решт, є тільки один Слон, і здобути його щоденника було нелегко, як і втекти від того Слона і його Замку, після того, як щоденника було отримано. Маркіз опустив збільшувальне скло Вікторії до однієї з чотирьох кишень, яких у пальті практично не було, і з того часу не міг його знайти.

На додачу до незвичайних кишень, пальто також мало чарівні рукави, імпозантного коміра і розріз іззаду. Воно було пошите з якоїсь шкіри, мало колір мокрого асфальту опівночі, а ще — і це найважливіше з усього названого — воно мало стиль.

Дехто може сказати, що одяг створює людину, і здебільшого це не так. Однак буде правдиво сказати, що коли хлопець, який пізніше став маркізом, уперше вдягнув на себе це пальто і глянув у свічадо, він вирівняв спину і змінив поставу, бо, побачивши своє віддзеркалення, зрозумів, що людина в такому пальті не може бути простим пацаном, звичайним кишеньковим крадієм чи збирачем послуг. Хлопчина в пальті, яке тоді ще було на нього завелике, усміхнувся до свого віддзеркалення і згадав ілюстрацію з колись баченої книжки, на якій кіт мельника стояв на задніх лапах. Такий безтурботний кіт у чудовому пальті й великих показних чоботах. Тоді хлопець і дав собі ім'я.

Він знав, що таке пальто може носити тільки маркіз де Карабас. Ані тоді, ані пізніше він не був певен, куди в слові «Карабас» ставиться наголос. Іноді він вимовляв його так, а іноді — інакше.

Вода піднялася йому до колін, і він подумав: «Цього б ніколи не трапилося, якби моє пальто було при мені».

Настав ринковий день після найгіршого тижня в житті маркіза де Карабаса, і справи його начебто й не думали покращуватися. З іншого боку, він вже не був мертвим, а перерізане горло швидко гоїлося. В його глибині навіть з'явилася хрипкість, яка здалася маркізу доволі привабливою. Це були незаперечні переваги.

Але в тому, щоб бути мертвим, або принаймні бути мертвим ще недавно, легко відшукувались такі ж незаперечні недоліки, і серед них найгіршим була втрата пальта.

Від Стічного народу не було жодної користі.

— Ви продали мій труп, — сказав маркіз. — Таке трапляється. Ви також продали мої персональні речі. Я хочу їх повернути й готовий заплатити.

Данникін зі Стічного народу знизав плечима.

— Ми продали їх, — сказав він. — Як і тебе. Не можна забирати продане. Так справи не ведуться.

— Тут ідеться, — сказав маркіз де Карабас, — про моє пальто. Я маю намір зробити все, щоб його повернути.

Данникін знизав плечима.

— Кому ви його продали? — спитав маркіз.

Тунелевик нічого не відповів. Він удав, ніби взагалі не почув питання.

— Я можу дістати вам парфумів, — сказав маркіз, приховуючи роздратування під усією ввічливістю, яку здатен був зібрати. — Прекрасних, чарівливих, духовитих парфумів. Вам же так їх хочеться.

Данникін подивився на маркіза з кам’яним обличчям. Тоді він провів пальцем по горлу. На думку маркіза, такий жест в його бік був верхом безпардонності. Втім, він досяг своєї мети. Маркіз більше ні про що не питав, бо зрозумів, що відповідей тут більше не отримає.

Маркіз пішов до рядів з наїдками. Тієї ночі Плавучий ринок влаштували в галереї Тейт. Наїдки продавали в залі, присвяченій прерафаелітам, і майже всі в ній уже зібралися додому. Яток залишилось небагато — тільки сумноликий чоловік продавав якісь ковбаски та ще, в кутку, під Берн-Джонсовою картиною панянок у тоненькому вбранні, що спускалися сходами, стояли кілька представників Грибного народу, розставивши навколо себе табурети, столики й гриль. Маркіз якось уже куштував ковбаски сумноликого чоловіка, і він мав тверду політику щодо повторення помилок, тож і пішов до ятки Грибного народу.

Грибовиків коло ятки було троє — двоє парубків і одна дівчина. Від них пахло вологістю. Вони носили старі шерстяні пальта з дерев'яними ґудзиками й армійські куртки й так визирали з-під розтріпаного волосся, ніби світло різало їм очі.

— Що продаєте? — спитав він.

— Гриб. Гриб на грінці. Сирий Гриб.

— Зробіть мені грибів на грінці, — сказав він, і одна з грибовиків — худа й бліденька жінка, з кольором обличчя, що нагадувало вчорашню вівсянку — відрізала скибку від гриба-дощовика завбільшки з пеньок дерева. — І дивіться добре його просмажте, — сказав він їй.

— Будь хоробрим. Їж сире, — сказала жінка. — Приєднайся до нас.

— Я вже мав справи з Грибом, — сказав маркіз. — Ми порозумілися.

Жінка поклала відрізану скибку на переносний гриль.

Один з парубків, високий, зі скоцюрбленими плечима, у шерстяному пальті, що пахло старими підвалами, наблизився до Маркіза і налив йому в чашку грибного чаю. Він нахилився вперед, і маркіз побачив висип крихітних блідих грибочків, що всіяли його щоку, мов прищики.

Грибний парубок сказав:

— Ти де Карабас? Посередник?

Маркіз не вважав себе посередником. Але відповів:

— Так.

— Я чув, ти шукаєш своє пальто. Я бачив, як Стічний народ його продав. То було на початку минулого Ринку. На «Белфасті». Я бачив, хто забрав його.

Волосся на потилиці маркіза заворушилося.

— І чого б ти хотів за цю інформацію?

Молодий грибовик облизав губи лишаїстим язиком.

— Мені подобається одна дівчина, але вона не звертає на мене уваги.

— Грибна дівчина?

— Якби ж мені так щастило. Коби ми обоє були поєднані коханням і тілом Гриба, мені б не було про що хвилюватись. Ні. Вона з Воронового двору. Але іноді приходить до нас щось попоїсти. І ми балакаємо. Як оце зараз із тобою.

Маркіз не усміхнувся з жалю і не скривився. Він і бровою не повів.

— Тож вона не відповідає на твою палкість. Як дивно. І чим, на твою думку, я можу тут допомогти?

Парубок поліз сірою рукою до кишені довгого шерстяного пальта. Він витягнув звідти конверта у прозорій пластиковій торбинці з-під сандвічів.

— Я написав їй листа. Якщо точніше, то це можна назвати віршем, хоч я й не хтозна-який поет. Це щоб передать їй, що я до неї почуваю. Але звідкись я знатиму, чи вона його прочитає, якщо просто віддам його їй? А тоді я побачив тебе і подумав, що якби листа передав їй ти, та наговорив їй усіх своїх гарних слів та вишуканих пишностей… — він затнувся.

— Ти подумав, що тоді вона точно його прочитає, і буде більш схильна танцювати під твою музику.

Парубок збентежено глянув на свої руки.

— Але я не вмію грати, — сказав він. — Та мені й нема на чому.

Маркіз силкувався, щоб не зітхнути. Грибна дівчина поставила перед ним тріснуту пластикову тарілку з паркою скибкою просмаженого Гриба, що вбирався в коричневу хрустку грінку.

Маркіз потицяв Гриб, аби переконатися в тому, що той просмажений наскрізь, і в ньому не залишилося активних спор. Зайвих пересторог не буває, а маркіз вважав себе надто егоїстичним для симбіозу.

Гриб був такий як треба. Маркіз жував і ковтав, хоч від їжі боліло горло.

— Тож ти хочеш лиш того, щоб я переконав її прочитати твою жагучу епістолу?

— Ти кажеш про мого листа? Мого вірша?

— Кажу.

— Ну, так. Я лиш хочу, щоб ти був при ній і подбав, аби вона його не відклала, а ще я хочу, щоб ти приніс мені її відповідь.

Маркіз оглянув парубка. Справді, його шия і щоки обросли крихітними грибочками, волосся було важке й немите, а загалом від нього пахнуло закинутими приміщеннями, але так само правдою було те, що крізь густого чуба проглядали ясні блакитні очі, і він був високим і не відразним. Маркіз уявив його вимитим, вичищеним, трохи менш грибкуватим і схвалив ідею.

— Я поклав листа до торбинки, щоб він не намокнув дорогою, — сказав парубок.

— Дуже мудро. А тепер скажи мені — хто купив моє пальто?

— Не так швидко, містере Поспішайстер. Ти ще не спитав про мою кохану. Її звуть Друзильдою. Ти впізнаєш її, бо вона найвродливіша жінка на весь Воронів двір.

— Краса традиційно в очах того, хто дивиться. Розкажи мені щось більш суттєве.

— Я й кажу. Її звуть Друзильдою. Вона там одна з таким іменем. І в неї на тильному боці долоні велика червона родима пляма, що скидається на зірку.

— Ваш союз здається малоймовірним. Син Грибного народу, що кохає леді з Воронового двору. Чому ти вважаєш, що вона покине своє життя заради твоїх вогких підвалів і мікологічних радощів?

Грибний парубок знизав плечима.

— Вона покохає мене, — сказав він. — Щойно прочитає вірша. — Він покрутив ніжку маленького грибочка-парасольки, що ріс на його правій щоці, а коли той упав на стіл, він підняв його й продовжив крутити в пальцях. — То ми домовились?

— Домовились.

— Той штрих, що купив твоє пальто, — сказав Грибний парубок, — ходив з палицею.

— Багато хто ходить із палицею, — сказав де Карабас.

— У цього палиця була загнута на кінці, — сказав грибовик. — А сам був як жаба, точно кажу. Низький такий. Трохи гладкий. Волосся піскувате. Шукав пальто, і твоє припало йому до смаку. — Він вкинув шапку грибочка до рота.

— Корисна інформація. Я неодмінно передам твої пристрасні дифірамби прекрасній Друзильді, — сказав маркіз де Карабас із палкістю, якої, поза всяким сумнівом, абсолютно не відчував.

Де Карабас потягнувся через стіл і взяв з рук юнака пластикову торбинку з конвертом, а тоді вкинув її до однієї з кишень, нашитих зі споду сорочки.

Тоді він пішов собі геть, роздумуючи про чоловіка з гачкуватим ціпком.

Замість пальта маркіз де Карабас тепер носив ковдру. Він замотався в неї, як чорт у пончо. Його це не тішило. Якби ж то він мав своє пальто. «Гарне пір’я ще не значить гарного птаха», — прошепотів голос глибоко в його голові. Хтось сказав це йому, коли він ще був хлопцем. Маркіз підозрював, що голос належав його братові, і він з усіх сил намагався забути, що той голос узагалі озвався.

Ціпок з гаком. Той, хто купив його пальто у Стічного народу, носив ціпок з гаком.

Він замислився.

Маркізові де Карабасу подобалося бути собою, і коли він ішов на ризик, то любив, щоб це був обдуманий ризик, тож завжди двічі або тричі прораховував усі варіанти.

Наразі він перевіряв свої розрахунки вчетверте.

Маркіз де Карабас не довіряв людям. Довіра шкодила справі й могла закласти небажаний прецедент. Він не довіряв друзям та випадковим коханкам, і нізащо не довіряв своїм наймачам. Він беріг усю повноту своєї довіри для маркіза де Карабаса, імпозантного добродія в імпозантному пальті, що вмів забалакати, переміркувати й обпланувати кого завгодно.

Тільки дві групи людей носили ціпки з гаком: єпископи й пастухи.

Там, коло Єпископської брами,[29] гаки на палицях були декоративні, нефункціональні, винятково символічні. І єпископам пальта непотрібні. Врешті-решт, у них є гарні білі єпископські шати.

Маркіз не боявся єпископів. Він також знав, що Стічний народ теж не боявся єпископів. Жителі Пастушого кута були геть іншою справою. Навіть маючи пальто і перебуваючи в найліпшій формі, на піку здоров'я і з невеличкою армією під своєю командою, маркіз не хотів би зустрітися з пастухами.

Він погрався з думкою відвідати Єпископську браму, приємно провести кілька днів і переконатися, що пальта там немає.

А тоді він театрально зітхнув і подався до Куреня провідників шукати пов'язаного поводиря, якого можна було б умовити відвести його до Пастушого Кута.

Його провідниця була доволі низькою і мала коротко стрижене світле волосся. Спершу маркіз подумав, що вона підліткового віку, але, походивши поруч із нею півдня, він вирішив, що їй за двадцять. Перш ніж знайти її, він поговорив з половиною дюжини інших провідників. Її звали Нібс, і вона здавалася впевненою, а впевненість була йому потрібна. Коли вони вийшли з Куреня провідників, маркіз назвав їй два місця, куди хотів потрапити.

— То куди ти хочеш податися спочатку? — спитала вона. — До Пастушого кута чи Воронового двору?

— Візит до Воронового двору — то лиш формальність, просто доставка листа. До такої собі Друзильди.

— Любовного листа?

— Гадаю, що так. А чого ти спитала?

— Я чула, що прекрасна Друзильда страхітливо вродлива, і що в неї є лихенька звичка перетворювати тих, хто її прогнівить, на хижих птахів. Певно, ти дуже сильно її кохаєш, коли вже пишеш їй листи.

— Боюся, що ніколи не зустрічався з цією юною леді, — сказав маркіз. — Лист не від мене. І мені нема різниці, куди спершу йти.

— Знаєш, — глибокодумно сказала Нібс, — на той випадок, якщо з тобою станеться якесь жахливе нещастя, коли ми дістанемося до пастухів, гадаю, що краще спочатку відвідати Воронів двір. Щоб прекрасна Друзильда отримала свого листа. Звісно, я не кажу, що з тобою неодмінно станеться щось жахливе. Просто краще бути певним, аніж, гм, мертвим.

Маркіз де Карабас глянув на свою загорнуту в ковдру постать. Він вагався. Він знав, що коли б на ньому було пальто, то він би не вагався, а точно знав, що робити. Він глянув на дівчину й закликав на допомогу найпереконливішу усмішку, на яку міг спромогтися.

— Тоді до Воронового двору, — сказав він.

Нібс кивнула й повела маркіза, а він рушив слідом.

Дороги в Спідньому Лондоні не такі, як у Лондоні Горішньому: вони не менше покладаються на віру, думку і традиції, ніж на дійсність, зображену на мапах.

Де Карабас і Нібс були двома крихітними фігурами, що йшли високим склепінчастим тунелем, вирубаним у старому білому камені. Їхні кроки відбивалися від стелі луною.

— Ти ж де Карабас, правильно? — спитала Нібс. — Про тебе кажуть, що ти знаєш, куди і як можна потрапити. Навіщо ж тобі знадобився провідник?

— Дві голови краще за одну, — сказав він їй. — Як і дві пари очей.

— І в тебе було модне пальто, чи не так? — спитала вона.

— Так, було.

— Що з ним трапилося?

Він нічого не сказав. А тоді мовив:

— Я передумав. Йдемо спочатку до Пастушого кута.

— Як хочеш, — сказала провідниця. — Звідси можна легко податися і туди, й сюди. Але знай, що я чекатиму на тебе за торговими воротами пастухів.

— Дуже мудро, дівчинко.

— Мене звуть Нібс, — сказала вона, — а не дівчинка. Хочеш почути, чому я стала провідницею? Історія дуже цікава.

— Та не дуже, — сказав маркіз де Карабас. Йому не надто хотілося зараз балакати, а провідницю було добре винагороджено за її клопоти. — Може, краще спробуємо йти мовчки?

Нібс кивнула й не сказала нічого, коли вони досягли кінця тунелю, і нічого, коли вони спускалися металевими скобами, вмурованими в стіну. Аж коли вони досягли берегів Мортлейка, широкого підземного Озера мертвих, вона запалила на березі свічку, щоб подати знак човняреві, й заговорила знову.

Нібс мовила:

— Що особливого в правильних провідниках, то це те, що нас пов'язують. Щоб люди знали, що ти не заведеш їх куди вони не хотіли.

Маркіз лиш буркнув. Він саме роздумував, що сказати пастухам коло торгових воріт, вишукуючи обхідні маршрути у ймовірному й вірогідному. Він не мав при собі нічого, що могло зацікавити пастухів — ось де була проблема.

— Заведеш когось не туди, і ніколи більше не працюватимеш провідником, — весело провадила Нібс. — Тому нас і пов'язують.

— Знаю, — сказав маркіз. «Яка дратівлива провідниця», — подумав він. Дві голови краще за одну тільки тоді, коли інша голова не розкриває рота й не починає розповідати те, що йому й без того відомо.

— Мене пов'язали, — сказала вона, — на вулиці, де росли в'язи. — Вона постукала пальцем по тоненькому ланцюжку, що висів у неї на зап'ястку.

— Щось перевізника не видно, — сказав маркіз.

— Він скоро з'явиться. Дивися в он той бік і погукай йому, як побачиш. А я дивитимусь он туди. Хтось із нас точно його побачить.

І вони почали виглядати човняра на темних водах озера. Нібс знову завела розмову.

— Перш ніж я стала провідницею, мене готували до цього, коли я була малою. Казали, що тільки так можна вдовольнити честь.

Маркіз розвернув до неї обличчя. Вона тримала свічку перед собою, на рівні очей. «Усе якось неправильно», — подумав маркіз, і усвідомив, що мав слухати її від самого початку. Все було не так. Він сказав:

— Хто тебе готував, Нібс? Звідки ти родом?

— З місця, де тобі більше не раді, — сказала дівчина. — Я народилася, виросла і присягла на вірність Слонові й Замку.

Тоді щось ударило його ззаду по голові, наче молотком, і коли він валився на землю, в темряві його свідомості пульсувала блискавка.

Маркіз де Карабас не міг поворушити руками. Він зрозумів, що вони зв’язані за спиною. Він лежав на боці.

Якийсь час він лежав непритомний. Якщо ті, хто це зробив, думали, що він і досі непритомний, то він не мав наміру виводити їх з цієї омани. Він дав очам розплющитися на найтоншу щілину, щоб глянути на світ навколо.

Низький розкотистий голос сказав:

— Ох, не дуркуй, де Карабасе. Я не вірю, що ти й досі не при тямі. У мене великі вуха. Я чую, як б’ється твоє серце. Розплющ очі як слід, кунице. Зустрінь мене як чоловік.

Маркіз упізнав голос і сподівався, що насправді помилився. Він розплющив очі. І побачив ноги, людські ноги з босими ступнями. Пальці на них були товсті й притиснуті один до одного. Ноги й ступні були кольору тикового дерева. Він упізнав ці ноги. Він не помилився.

Його думки розщепилися: невелика частина свідомості вичитувала йому за неуважність і нерозважливість. Заради Храму й Арки, Нібс же сказала йому, але він просто не дослухався. Але хоч він і сердився на себе за дурість, решта свідомості взяла контроль у свої руки, вигнала на обличчя усмішку і сказала:

— О, яка честь. Але хіба треба було вдаватися аж до такого, щоб влаштувати зустріч? Далебі, одного натяку на те, що ваша вагомість має бодай найменше бажання побачити мене, вистачило б…

— Щоб ти погнав у протилежному напрямку так швидко, як тільки змогли б тебе понести оці паличкуваті ноженята, — сказав власник ніг тикового кольору. Він простягнув хобота, що був довгим і гнучким, звисав до кісточок, а колір мав зеленувато-синій, і перекинув маркіза на спину.

Маркіз почав повільно терти зв’язані руки об бетонну підлогу, а сам сказав:

— Аж ніяк. Якраз навпаки. Слова не можуть описати ту насолоду, яку я відчуваю у вашій товстошкірій присутності. Чи можу я запропонувати вам розв'язати мене, щоб я міг гідно привітати вас, як людина… слона?

— Зважаючи на клопоти, через які я пройшов, щоб наша зустріч відбулася, я так не думаю, — сказав його опонент. Він мав зеленувато-сіру слонячу голову. Його бивні були гострі й замурзані на кінчиках чимось червонувато-коричневим.

— Знаєш, дізнавшись про те, що ти зробив, я присягнувся зробити так, щоб ти волав і благав милості. А ще я присягнувся відмовити тобі в пощаді, коли ти благатимеш про неї.

— Ви могли б, натомість, сказати «так», — сказав маркіз.

— Не міг би. Ти знехтував мою гостинність, — сказав Слон. — Я нічого не забуваю.

Коли маркіз і світ були значно молодші, маркізу доручили принести Вікторії щоденника Слона. Слон правив своєю землею пихато, а іноді й жорстоко, без жодної ніжності чи доброї волі, і маркіз подумав, що Слон дурний. Він навіть вважав, що Слон нізащо не зможе правильно визначити його, маркізову, роль у зникненні щоденника. Однак то було дуже давно, коли маркіз ще був молодий і нерозумний.

— Отак витрачати роки, щоб навчити провідницю, яка мене зрадить, у сліпій надії, що одного дня я прийду і найму її, — сказав маркіз. — Чи це не занадто непропорційна реакція?

— Для тих, хто мене знає — ні, — сказав Слон. — Для тих, хто мене знає, це дуже м’яко. Я ще багато чого зробив і крім цього.

Маркіз спробував сісти. Слон знову штовхнув його на підлогу босою ногою.

— Благай милості, — сказав Слон.

Якраз це було легко.

— Милості! — сказав маркіз. — Благаю! Молю! Обдаруйте мене своєю милістю — найкращим із подарунків. Як вам личитиме, о могутній Слоне, о володарю цього краю, взяти та й виявити милість до того, хто не гідний навіть витирати пил з пальців на ваших дивовижних ногах…

— А ти знав, — спитав Слон, — що все, що ти кажеш, звучить саркастично?

— Не знав. Перепрошую. Мої слова щирі всі до останнього.

— Покричи, — сказав Слон.

Маркіз де Карабас кричав дуже голосно і дуже довго. Коли тобі нещодавно перерізали горло, то кричати боляче, але він усе одно репетував настільки жалібно і відчайдушно, наскільки це було можливо.

— Ти навіть верещиш саркастично, — сказав Слон.

Зі стіни виступала чимала чавунна труба. Колесо на тій трубі дозволяло відкривати чи закривати потік того, що тією трубою подавалося. Слон наліг на нього могутніми руками, і з труби витекла цівка темної муті, вслід за якою захлюпотіла вода.

— Аварійний водозлив, — сказав Слон. — Так от, я вивчив свої уроки. Усі ці роки, відколи наші стежки перетнулись, ти добре приховував своє життя, де Карабасе. Не було жодного сенсу навіть намагатися щось робити, поки ти зберігав своє життя десь інде. У мене були люди по всьому Спідньому Лондону — люди, з якими ти їв, спав, сміявся чи опинявся голим у годинниковій башті Біґ-Бена — але жодного разу не було сенсу рухатися далі, поки твоє життя ще було надійно заховане від лиха. Аж до минулого тижня, коли під вулицями розлетілися чутки про те, що твоє життя вилетіло з коробки. І тоді я розповсюдив своє слово, що дарую свободу Замку першому, хто дасть мені побачити…

— Як я волаю, благаючи милості, — сказав де Карабас. — Ви казали.

— Ти перебив мене, — м’яко сказав Слон. — Я хотів сказати, що дарую свободу Замку першому, хто дасть мені побачити твоє мертве тіло.

Він відкрутив колесо на трубі повністю, і вода полилася потоком.

— Мушу попередити, — сказав де Карабас. — На руку, що уб’є мене, впаде страшне прокляття.

— Я ризикну, — сказав Слон. — Хоч ти, мабуть, щойно це вигадав. Наступна частина тобі сподобається. Кімната заповнюється водою, а тоді ти тонеш. Тоді я спускаю воду, заходжу і довго сміюся. — Він просурмив кілька звуків, і де Карабас вирішив, що так у власників хобота звучить сміх.

Слон вийшов з поля зору де Карабаса.

Маркіз почув, як грюкнули двері. Він лежав у калюжі. Посовавшись і покрутившись, він звівся на ноги й глянув униз — його ногу тримали за кісточки металеві кайдани, що приковували її до металевого стовпа посередині кімнати.

Він дуже хотів би, щоб на ньому зараз було його пальто: в одних його кишенях лежали леза, інші містили відмикачки, на ньому були ґудзики, що і близько не були такими невинними й ґудзикуватими, якими здавалися на перший погляд. Він потер мотузку, що зв'язувала його руки, об металевий стовп, сподіваючись її перетерти, але відчув, що скоріше з його долонь і зап'ястків зітреться шкіра, бо мотузка увібрала воду й затягнулася ще дужче. Вода в кімнаті продовжувала прибувати, і її рівень вже сягав пояса.

Де Карабас оглянув круглу камеру. Йому тільки й треба було, що звільнитися від пут на руках — вочевидь, для цього треба було розхитати стовп, до якого він був прив'язаний — а тоді розкрити кайдани на нозі, перекрити воду, вибратися з кімнати, уникнути мстивого Слона і його різномастих бандитів, а тоді втекти.

Він смикнув стовп. Той не ворухнувся. Він смикнув сильніше. Той не ворухнувся ще завзятіше.

Він прихилився до стовпа й подумав про смерть, справжню, остаточну смерть, а тоді ще раз подумав про пальто.

Чийсь голос зашепотів йому на вухо. Він сказав:

— Тихо!

Щось смикнуло його зап'ястя, і пута сповзли геть. Лиш коли життя повернулося до його долонь, він зрозумів, наскільки міцно був зв'язаний. Він озирнувся.

І сказав:

— Як?

Побачене обличчя було не менш знайомим за власне. Спустошлива усмішка, відкриті й зухвалі очі.

— Ногу, — сказав чоловік, усміхнувшись ще спустошливіше, ніж перед тим.

Маркіза де Карабаса це не спустошило. Він підняв ногу, і чоловік нахилився, якось покрутив обривком дроту і зняв кайдани.

— Я чув, що ти набрався трохи клопотів, — сказав чоловік. Його шкіра була такою ж темною, як і маркізова. Він був вищий за де Карабаса на якийсь дюйм, але тримався так, ніби перевищував зростом кожного, хто коли-небудь міг зустрітися йому на дорозі.

— Та ні. Жодних клопотів. Усе гаразд, — сказав маркіз.

— Неправда. Я щойно врятував тебе.

Де Карабас пропустив це повз вуха.

— Де Слон?

— По той бік дверей, разом з купкою своїх людей. Двері автоматично замикаються, коли камера наповнюється водою. Йому конче потрібно було вибратися звідси, щоб не застрягнути тут із тобою. На це я й розраховував.

— Розраховував?

— Аякже. Я йшов за ними назирці кілька годин. Ще відтоді, як почув, що ти подався кудись із одним зі Слонових кротів. Я подумав: «Погана ідея, — ось як я подумав. — Йому знадобиться допомога».

— Почув?..

— Слухай, — сказав той, хто виглядав трохи схожим на маркіза де Карабаса, тільки був вищий, і дехто — але, вочевидь, не маркіз — міг сказати, що на дрібку привабливіший, — ти ж не думав, що я дозволю чомусь такому статися з моїм меншим братиком?

Вони стояли по пояс у воді.

— У мене все було добре, — сказав де Карабас. — Я все контролював.

Чоловік пішов на інший бік кімнати. Він став на коліна, трохи понишпорив у воді й видобув зі свого рюкзака щось схоже на короткого ломика. Він запхнув один край під воду.

— Приготуйся, — сказав він. — Гадаю, що це наш найшвидший спосіб вибратися звідси.

Маркіз і досі розминав набиті кольками й голками пальці, намагаючись розтерти їх так, щоб вони знову ожили.

— Що це таке? — спитав він, намагаючись говорити не вражено.

— Отак, — сказав чоловік і підняв великий металевий квадрат. — Це стічний канал.

Де Карабас і заперечити нічого не встиг, як брат підняв його і вкинув у дірку в підлозі.

«Можливо, — подумав де Карабас, — на ярмарках навіть бувають схожі атракціони». — Він легко уявив їх собі. Горішняки, певно, радо платили б за таку розвагу, якби були певні, що переживуть її.

Він летів крізь труби, і його тягнуло потоком води дедалі нижче і глибше. Він не був певен, що переживе цей атракціон, і йому не було весело.

Маркізове тіло било і нівечило, поки вода несла його трубами. Його викинуло обличчям униз на якісь широкі металеві ґрати, що ледве витримували його вагу. Він переповз із тих ґрат на кам'яну підлогу поруч і затремтів.

З труби долинув малоймовірний звук, а зразу за ним звідти вилетів його брат, що вискочив назовні й легко приземлився на ноги, наче багато тренувався. Він усміхнувся.

— Весело, га?

— Не дуже, — сказав маркіз де Карабас. І не стримався, щоб не спитати: — Ти що, кричав «у-ї-і-і!»?

— Аякже! А ти хіба ні? — спитав його брат.

Де Карабас звівся на непевні ноги. Він тільки й мовив:

— І як ти себе зараз називаєш?

— Як і раніше. Нічого не змінилося.

— Це не справжнє ім'я, Сапсане, — сказав де Карабас.

— Згодиться й таке. Воно показує мою територію і наміри. А ти й досі звешся маркізом? — спитав Сапсан.

— Звусь, бо кажу, що так і є, — сказав маркіз. Він був певен, що з виду схожий на потопельника, й не сумнівався, що його слова звучать непереконливо. Він відчув себе малим і дурним.

— Як хочеш. Хай там як, я пішов. Далі я тобі не потрібен. Не влазь у халепи. Можеш не дякувати, — звісно, його брат говорив серйозно. І це дошкуляло найбільше.

Маркіз де Карабас ненавидів себе. Він не хотів цього казати, але тепер вибору не було.

— Дякую, Сапсане.

— О, — сказав Сапсан. — Твоє пальто. Подейкують, що воно завіялося до Пастушого Кута. Це все, що я знаю. А тому… Порада. Від щирого серця. Хоч ти й не любиш порад, але… Пальто? Хай йому грець. Забудь. Знайди собі нове. Щиро кажу.

— Ну, гаразд, — сказав маркіз.

— Гаразд, — сказав Сапсан, усміхнувся й обтрусився, мов собака, розбризкуючи воду навсібіч, а тоді ступив у тінь і зник.

Маркіз де Карабас залишився стояти, і з нього нестримно крапала вода.

Він мав небагато часу, перш ніж Слон помітить, що в кімнаті нема ані води, ані маркізового тіла, і кинеться його шукати.

Він перевірив кишеню сорочки — пластикова торбинка і досі була при ньому, а конверт, судячи з вигляду, залишився сухим і неушкодженим.

На хвильку він задумався про дещо, що не давало йому спокою ще з Ринку. Навіщо Грибному хлопцеві використовувати його, де Карабаса, щоб доправити листа прекрасній Друзильді? І що за лист може переконати леді з Воронового двору, та ще таку, в якої зірка на руці, відмовитися від життя при дворі й покохати котрогось із Грибного народу?

У нього з'явилася підозра. Думка ця була ані приємною, ані доброзичливою, але її відсунули набік більш нагальні проблеми.

Він міг сховатися й залягти на якийсь час на дно. Усе це минеться. Але треба було думати про пальто. Його врятував — врятував! — власний брат, а за звичайних обставин такого ніколи б не трапилося. Він міг знайти собі нове пальто. Звісно, що міг. Але то було б не його пальто.

А його пальто було в пастуха.

У маркіза де Карабаса завжди був план, а крім того плану — запасний. А під тими планами лежав ще справжній план, якого він не показував навіть самому собі, на випадок, якби основний і запасний плани полетіли би псові під хвіст.

А тепер, хай там як боляче це визнавати, він не мав плану. Навіть звичайного, нудного, очевидного плану, котрий можна було б закинути, щойно щось ішло не так. Він просто мав бажання, і воно штовхало його, як штовхали тих, кого маркіз вважав менш гідними за себе, потреба в їжі, любові чи безпеці.

Плану він не мав. Він просто хотів повернути пальто.

Маркіз де Карабас рушив з місця. В його кишені лежав конверт з любовним віршем, плечі вкривала мокра ряднина, і він ненавидів свого брата за те, що той його врятував.

Коли створюєш себе з нічого, завжди потрібна якась модель, якийсь орієнтир, щоб рухатися в його напрямку або в протилежний бік — треба мати перед очима те, чим хочеш або навпаки не хочеш бути.

Маркіз ще малим хлопцем уже знав, ким не хоче бути. Він точно не хотів бути схожим на Сапсана. Він не хотів бути схожим ні на кого. Натомість він хотів стати елегантним, невловимим, кмітливим і, понад усе, хотів бути унікальним.

Як Сапсан.

Правда в тому, як розповів йому якось колишній пастух-утікач, котрому маркіз допоміг перебратися через річку Тайберн до свободи й короткого, але щасливого життя потішника в таборі римського легіону, що стояв над річкою, чекаючи наказів, які ніколи не надійдуть, що пастухи ніколи нікого не примушували. Вони просто брали природні потяги й бажання і підштовхували їх, посилювали так, що людина поводилася доволі природно, але так, як вони того хотіли.

Він пам'ятав про це, а тоді забув, бо боявся самотності.

Ще до цієї миті маркіз і не знав, як сильно боїться бути сам, і тепер дивувався своєму щастю, коли виявив, що кілька інших людей ідуть у той самий бік, що й він.

— Я радий, що ти тут, — гукнув один з них.

— Я радий, що ти тут, — гукнув інший.

— Я теж радий бути тут, — сказав де Карабас. Куди він ішов? Куди вони йшли? Як добре, що всі вони мандрували разом. Гуртом безпечніше.

— Добре, що ми разом, — сказала худа біла жінка і щасливо зітхнула. Так і було.

— Добре, що ми разом, — сказав маркіз.

— Справді. Добре бути разом, — сказав його сусід з іншого боку. Щось у ньому було знайоме. Він мав велетенські вуха, схожі на опахала, а ніс скидався на гладку сіро-зелену змію. Маркіз почав питати себе, чи не бачив цю особу раніше, намагався пригадати, де це могло статися, а тоді його легенько постукав по плечі чоловік з довгою палицею із загнутим кінцем.

— Краще не відбиватися від гурту, чи не так? — резонно сказав чоловік, і маркіз подумав: «Звісно, що краще», — і він трохи пришвидшив ходу й наздогнав решту.

— Оце добре. Відбився від гурту — відбився від розуму, — сказав той, що ніс палицю, і вони рушили далі.

— Відбився від гурту — відбився від розуму — сказав маркіз, дивуючись, як міг не знати чогось настільки очевидного, настільки фундаментального. Якась крихітна й далека частина його свідомості задумалася, що насправді це має значити.

Вони досягли місця, куди йшли. Опинитися серед друзів було дуже приємно.

У цьому місці час рухався дивно, але скоро маркіз і його друг із сіро-зеленим обличчям і довгим носом отримали роботу, справжню роботу, яка полягала ось у чому: вони позбувалися тих членів гурту, що вже не могли рухатися чи служити, коли усе, що могло згодитися, виймали з них і переробляли. Вони зрізали останні залишки — волосся, жир і все таке — а решту тягли до ями й скидали вниз. Робочі зміни були довгими й виснажливими, а сама робота брудною, але вони двоє працювали разом і не відбивалися від гурту.

Отак вони гордо попрацювали кілька днів, аж коли маркіз помітив подразника. Хтось наче намагався привернути його увагу.

— Я йшов за тобою, — прошепотів незнайомець. — Я знаю, що ти не хотів цього. Але, розумієш, нужда примусила.

Маркіз не знав, що мав на увазі той незнайомець.

— У мене готовий план, щоб утекти, щойно я зможу тебе збудити, — сказав незнайомець. — Будь ласка, прокинься.

Маркіз і так не спав. Він знову не розумів, про що той незнайомець говорить. Чого йому здається, що він спить? Може, маркіз би щось і відповів, але він мав роботу. Він думав про це, розчленовуючи наступного колишнього члена гурту, поки не вирішив, що таки може дещо сказати, щоб пояснити, чому незнайомець його дратує. Він озвучив цю думку.

— Працювати добре, — сказав маркіз.

Його друг із довгим гнучким носом і велетенськими вухами, кивнув на це головою.

І вони працювали. Згодом вони з другом перетягли залишки кількох колишніх членів гурту до ями й зіпхнули їх униз. Яма була дуже глибока.

Маркіз намагався не звертати уваги на чужака, що тепер стояв поруч. Його вкрай збентежило, коли він відчув, як щось ляпнуло його по губах і затисло рота, а руки зв'язало за спиною. Він не був певен, що треба робити, і відчував, що це відбиває його від гурту. Він би радо поскаржився, він погукав би свого друга, але тепер його губи були зліплені разом, і він не був здатен ні на що, окрім безтямних звуків.

— Це я, — прошепотів іззаду голос. — Сапсан. Твій брат. Тебе захопили пастухи. Нам треба вивести тебе звідси. — А тоді: — Ой-ой.

Почувся якийсь звук, наче щось загавкало. Він наближався — дзвінкий гавкіт, що раптом переріс у тріумфальне виття, на яке зусібіч відповіли такі ж завивання.

Голос прогарчав:

— Де твій товариш?

Низький слоноподібний голос прогуркотів у відповідь:

— Він пішов он туди. Разом з іншим.

— З іншим?

Маркіз сподівався, що хтось прийде, знайде його і все залагодить. Вочевидь, сталася якась помилка. Він не хотів відбиватися від гурту, він став мимовільною жертвою. Він хотів працювати.

— До Людової брами! — бурмотів Сапсан. А тоді їх оточили постаті людей, що не були людьми в повному сенсі слова. Вони носили хутро і мали загострені обличчя. Вони збуджено перемовлялися між собою.

Люди розв'язали маркізові руки, але стрічку на обличчі залишили. Він не був проти. Йому не було про що говорити.

Маркізові полегшало від того, що все скінчилося, він не міг дочекатися, коли повернеться до роботи, але, на його легке здивування, їх разом з його викрадачем і другом з довгим гнучким носом повели геть від ями, тоді якоюсь доріжкою і, нарешті, завели до стільника з маленьких кімнат, кожна з яких повнилася людьми, що гуртом гарували.

Вгору вузькими сходами. Один з їхніх конвоїрів, одягнений у грубе хутро, пошкрібся в двері. Голос гукнув: «Увійдіть!» — і маркіз відчув майже еротичний дрож. Той голос. Голос того, заради вдоволення кого маркіз хотів покласти все своє життя (Усе його життя тривало скільки? Тиждень? Два?).

— Заблудле ягня, — сказав один з їхніх конвоїрів. — І хижак. А також товариш ягняти в гурті.

Кімната була велика й завішана масляними картинами — здебільшого пейзажами, потемнілими від віку, диму й пилу.

— Чому? — спитав чоловік, що сидів за столом під стіною. Він не озирнувся. — Чому ви турбуєте через таку дрібницю?

— Тому що, — відповів голос, і маркіз упізнав голос свого викрадача, — ви віддали наказ, що коли мене впіймають у межах Пастушого Кута, то щоб мерщій привели сюди, аби ви могли позбутися мене особисто.

Чоловік відіпхнув стільця назад і підвівся. Він наблизився до них і вийшов на світло. До стіни був прихилений гачкуватий ціпок, і він підібрав його на ходу. Він дивився на них кілька довгих митей.

— Сапсан? — нарешті сказав він, і маркіз збуджено затремтів від звуку його голосу. — Я чув, що ти пішов на заслужений відпочинок. Став монахом чи що. Я й не мріяв, що ти наважишся повернутися.

(Щось дуже значне заповнювало маркізову голову. Щось заповнювало його серце й думки. То було щось неймовірне, і він майже міг його торкнутися.)

Пастух простягнув руку й зірвав стрічку з маркізового рота. Маркіз знав, що він мусив би від цього бути на сьомому небі від щастя, мусив би здригатися від збудження, отримавши увагу цієї людини.

— Тепер я розумію… Хто б міг подумати? — голос пастуха був низький і звучний. — Він уже тут. І вже один з наших? Той самий маркіз де Карабас. Знаєш, Сапсане, я з нетерпінням чекав, коли зможу вирвати твого язика, жорнами розмолоти по одному твої пальці й примусити тебе дивитися на це, але чи ти уявляєш, наскільки приємніше мені буде, якщо знаряддям твоєї загибелі стане твій власний брат?

(Щось неймовірне заповнило всю маркізову голову.)

Пастух був пухкий і добре вгодований, а також прекрасно вбраний. Його волосся було піщано-сірого кольору, а обличчя мало стомлений вираз. Він носив видатне пальто, хоч воно й сиділо на ньому трохи тугувато. Пальто було кольору мокрого асфальту опівночі.

Маркіз усвідомив, що неймовірна річ, яка розпирала його голову, була люттю. Та лють пекла маркіза, як лісова пожежа, поглинаючи все, що траплялося на шляху, язиками червоного полум’я.

Пальто. Елегантне. Прекрасне. Воно було так близько, що він міг простягнути руку й торкнутися його.

Поза всяким сумнівом, воно належало йому.

Маркіз де Карабас нічим не виказав того, що прокинувся. То була б помилка. Він думав, і то дуже швидко. Те, про що він думав, не мало жодного стосунку до цієї кімнати. Маркіз мав лиш одну перевагу перед пастухом і псами — він знав, що прокинувся і контролював свої думки, а вони не знали.

Він висунув здогадку. Подумки перевірив її. А тоді почав діяти.

— Перепрошую, — покірно сказав він. — Але боюся, що мені треба йти. Можна якось усе це прискорити? Я спізнююся в одній страшно важливій справі.

Пастух сперся на свого ціпка. Він сказав тільки:

— Ти покинув гурт, де Карабасе.

— Скидається на те, — сказав маркіз. — Привіт, Сапсане. Радий бачити тебе таким бадьорим. І Слон теж тут. Як приємно. Усі зібралися докупи. — Він знову перевів увагу на пастуха. — Надзвичайно радий познайомитися, щасливий провести дрібочку часу в такій кумпанії серйозних мислителів. Але зараз мені дійсно пора дибати далі. У мене важлива дипломатична місія. Треба листа доставити. Самі знаєте.

Сапсан сказав:

— Брате мій, я не впевнений, що ти розумієш серйозність ситуації…

Маркіз, який абсолютно ясно усвідомлював усю серйозність ситуації, сказав:

— Я впевнений, що ці милі люди, — він показав на пастуха і трьох закутаних у хутро гостролицих вівчуролюдей, що стояли навколо, — дозволять мені піти звідси, залишивши твою персону собі. Їм же потрібен ти, а не я. А я ж мушу доправити цього неймовірно важливого листа.

Сапсан сказав:

— Я з усім розберуся.

— Помовч краще, — сказав пастух. Він узяв стрічку, яку зірвав з маркізового рота і притис її до Сапсанових губів.

Пастух був нижчий і гладкіший за маркіза, тож чарівне пальто на ньому виглядало трохи смішно.

— Кажеш, важливе послання? — спитав пастух, витираючи пил з пальців. — Про що саме ти говориш?

— Боюся, що не маю ніякої змоги про це розповідати, — сказав маркіз. — Врешті-решт, адресат у цього дипломатичного комюніке зовсім інший.

— Чого ж ні? Про що там ідеться? Для кого воно?

Маркіз знизав плечима. Його пальто було так близько, що він міг погладити його рукою.

— Тільки погроза смертю може примусити мене бодай показати його комусь, — неохоче сказав він.

— Ну, це легко. Я погрожую тобі смертю. Це на додачу до смертного вироку, який ти вже заробив, як відступник від гурту. А що ж до цього реготуна, — пастух вказав ціпком на Сапсана, котрий не сміявся, — то він намагався викрасти одного з гурту. Це теж означає смертний вирок, на додачу до всього того, що ми збираємося з ним зробити.

Пастух глянув на Слона.

— Я знаю, що мусив спитати про це раніше, але заради Старої Відьми, що це за один?

— Я вірний член гурту, — скромно сказав Слон своїм низьким голосом, і маркіз задумався, невже й він говорив так рівно і бездушно, коли був членом гурту. — Я залишався вірним і не відбивався від гурту, як оцей.

— І гурт вдячний за твою сумлінну працю, — сказав пастух. Він простягнув руку й торкнувся кінчика одного зі Слонових бивнів, визначаючи його гостроту. — Ніколи не бачив подібних до тебе, і якщо й ніколи не побачу такого знову, то й тоді мені буде забагато. Мабуть, буде краще, якщо ти теж помреш.

Слонові вуха сіпнулися.

— Але ж я з гурту…

Пастух глянув у величезне Слонове обличчя.

— Краще бути певним, аніж потім жалкувати, — сказав він. А тоді до маркіза: — Ну? Де той твій важливий лист?

Маркіз де Карабас сказав:

— У моїй сорочці. Це найбільш важливий документ, який мені коли-небудь довіряли доставити. Я благаю вас не дивитися на нього. Заради власної безпеки.

Пастух смикнув маркізову сорочку. Ґудзики розлетілися, протарабанили об стіни й попадали на підлогу. Пластикова торбинка з листом лежала у внутрішній кишені.

— Яке нещастя! Гадаю, ви погодитесь прочитати його нам уголос, перш ніж ми помремо, — сказав маркіз. — Втім, уголос чи пошепки, але я обіцяю, що ми з Сапсаном все одно чекатимемо, затамувавши подих. Чи не так, Сапсане?

Пастух розкрив торбинку з-під сандвічів і оглянув конверт. Він розірвав його й витяг зсередини аркуша вицвілого паперу. З конверта разом з аркушем вилетіло трохи пилу. Він повис у нерухомому повітрі тьмяної кімнати.

— «Моя прекрасна люба Друзильдо, — зачитав пастух. — Хоч я і знаю, що зараз ти не відчуваєш того, що відчуваю до тебе я…» Що це за маячня?

Маркіз не відповів. Він навіть не усміхнувся, а тільки затамував подих, як і обіцяв, і сподівався, що Сапсан уважно його слухав. А ще він рахував, бо в ту мить лічба здавалася найкращим заняттям, яким можна було відволікти себе від необхідності дихати. Але вдихнути йому доведеться дуже скоро.

Тридцять п’ять… Тридцять шість… Тридцять сім…

Він роздумував, як довго тримаються в повітрі грибні спори.

Сорок три… Сорок чотири… Сорок п'ять… Сорок шість…

Пастух замовк.

Маркіз відступив крок назад, побоюючись відчути ножа між ребрами чи ікла грубих вівчуролюдей на горлі, але нічого цього не сталося. Він пішов назад, геть від псів і Слона.

Він бачив, що Сапсан теж позадкував.

Його легені пекло. Серце билось аж у скронях, гупаючи так голосно, що майже перекривало дзвін у вухах.

Тільки вперши спину в книжкову полицю на стіні й відійшовши наскільки можливо далеко від конверта, він дозволив собі глибоко вдихнути. Він почув, що Сапсан теж набрав повітря.

Щось затріщало. Сапсан широко розкрив рота, і липка стрічка впала на землю.

— Що тут сталося? — спитав він.

— Ми вибралися з цієї кімнати й Пастушого Кута, якщо я не помиляюся, — сказав де Карабас. — Що буває зі мною дуже рідко. Ти не розв'яжеш мене?

Він відчув Сапсанові пальці на своїх руках, а тоді пута впали додолу.

Почулося глухе ревіння.

— Я зараз когось уб'ю, — сказав Слон. — Щойно зрозумію, де це я зайшов.

— Ох, моє серце, — сказав маркіз, розтираючи руки. — Ви хотіли сказати «куди»? — Пастух і вівчури зробили незграбні пробні кроки до дверей. — І дозвольте вас запевнити, що ви нікого не вб'єте, якщо хочете повернутися до свого замку живим.

Хобот Слона роздратовано вимахував туди-сюди.

— Тебе я точно вб'ю.

Маркіз вискалився.

— Ви зараз примусите мене сказати «пфф», — мовив він. — Або навіть згадати рябу кобилу. До цієї миті я ніколи в житті не мав ані найменшого потягу згадувати рябу кобилу, але зараз я відчуваю, як він наростає всередині…

— Заради Храму й Арки, що в тебе вселилося? — спитав Слон.

— Неправильне питання. Але я поставлю правильне питання замість вас. Ось воно: що в нас трьох не вселилося? Воно не вселилося в Сапсана і в мене, бо ми затамували подих. Воно не вселилося в вас, бо, можливо, ви слон з надійною товстою шкірою, а може тому, що ви дихаєте через хобот, а той звисає майже до землі — але що вселилося в наших поневолювачів? А відповідь на питання про те, що в нас не вселилося, така: ті самі спори, що проникли всередину нашого тілистого пастуха і його псевдособачих супутників.

— Спори Гриба? — спитав Сапсан. — Гриба Грибного народу?

— Саме так. Того самісінького Гриба, — підтвердив маркіз.

— Гадська кров! — вигукнув Слон.

— І тому, — сказав де Карабас Слонові, — якщо ви спробуєте вбити мене чи Сапсана, то не тільки не зможете, а й приречете нас усіх на загибель. Коли ви закриєте рота, і ми з усіх сил будемо вдавати, що й досі залишилися частиною гурту, в нас з'явиться шанс. Спори саме проникають у їхні мізки. Гриб покличе їх додому будь-якої миті.

Пастух невпинно йшов уперед. Він тримав у руках дерев'яного ціпка. За ним ішли троє людей. Один з того гурту мав голову слона, один був високий і неймовірно вродливий, а ще один був одягнений у найдивовижніше пальто. Воно бездоганно сиділо на ньому і мало колір мокрого асфальту вночі.

За гуртом ішли вівчури, що ступали так, ніби були готові пройти крізь вогонь, аби лиш дістатися туди, куди вони йшли.

В Пастушому Куті було не дивно зустріти пастуха з частиною свого гурту, що йшов кудись у супроводі кількох лютих вівчурів (котрі були людьми — принаймні в минулому). Тож коли хто бачив пастуха і трьох вівчурів, що вочевидь вели трьох членів гурту кудись геть з Пастушого Кута, ніхто з основного гурту і бровою на те не повів. Ті члени гурту, що бачили їх, просто продовжували робити своє, те, до чого їх приставив гурт, і коли хтось і помітив, що вплив пастухів трохи розвіявся, вони терпляче чекали, поки надійде інший пастух та подбає про них, вбереже від хижаків і від світу. Врешті-решт, залишатися самому страшно.

Ніхто не помітив, як вони перетнули межу Пастушого Кута й пішли далі.

Усі семеро досягли берегів річки Кілберн і зупинилися там, а тоді колишній пастух і троє кудлатих людей-псів увійшли в воду.

Маркіз знав, що в їхніх головах на ту мить не залишилося нічого, крім жаги дістатися Гриба, знову скуштувати його плоті, дати йому жити всередині них і служити йому — і то добре служити. Натомість Гриб подбав би про все, що вони в собі не любили — він зробив би їхні внутрішні життя набагато щасливішими й цікавішими.

— Було б дати мені їх убити, — сказав Слон, дивлячись, як колишній пастух і вівчури брели водою.

— Сенсу немає, — сказав маркіз. — Навіть заради помсти. Ті, кого захопило, більше не існують.

Слон люто заплескав вухами, а тоді енергійно їх почухав.

— До речі про помсту, хто, в біса, сказав тобі викрасти мого щоденника? — спитав він.

— Вікторія, — зізнався де Карабас.

— Насправді, її не було в моєму списку потенційних викрадачів. Ох вона ж і потайлива, — сказав Слон трохи згодом.

— Тут і сперечатися нема чого, — мовив маркіз. — Крім того, вона не виплатила мені все, про що ми домовлялися. Тому вийшло так, що я прихопив сувенірчика, щоб покрити різницю.

Він засунув темну руку всередину пальта. Його пальці намацали спочатку явні кишені, тоді приховані, а тоді, на власний подив, і найбільш приховану з усіх. Він сягнув до неї і витягнув збільшувальне скло на ланцюжку.

— Воно належало Вікторії, — сказав він. — Гадаю, його можна використовувати, щоб дивитися крізь непроникні предмети. Можливо, ти приймеш його як невеликий внесок на сплату мого боргу перед тобою?..

Слон витягнув щось із власної кишені — маркіз не роздивився, що то було — і прижмурився на нього крізь збільшувальне скло. Тоді Слон видав звук, що скидався і на втішене пирхання, і на задоволену фанфару.

— О, це добре, дуже добре, — сказав він і поклав обидва предмети до кишені. А тоді додав: — Гадаю, що порятунок мого життя переважує викрадення мого щоденника. І хоч мене не треба було б рятувати, якби я не подався за тобою стічною трубою, вважаю подальші звинувачення позбавленими сенсу. Твоє життя знову належить тобі.

— З нетерпінням чекаю нагоди знову навідати вас у Замку, — сказав маркіз.

— Не випробовуй свою удачу, друже, — пригрозив Слон, роздратовано махнувши хоботом.

— Не буду, — сказав маркіз, опираючись пориву зазначити, що тільки завдяки постійному випробуванню своєї удачі він і прожив до цієї миті. Він озирнувся й усвідомив, що Сапсан знову таємниче й безпардонно зник у тінях без жодного слова на прощання.

Маркіз ненавидів, коли люди так робили.

Він коротко і ввічливо вклонився Слонові, і маркізове пальто, його славне пальто підхопило уклін і забарвило його, зробило бездоганним, зробило таким, яким міг бути тільки уклін маркіза де Карабаса. Хто б то не був.

Наступний Плавучий ринок проводився в Саду на даху універмагу «Деррі-енд-Томз». Універмагу в цій будівлі не стало ще в 1973 році, але час і простір Спіднього Лондона мали свої незручні домовленості, і сад на даху був ще молодшим і незайманішим, ніж є сьогодні. Люди з Горішнього Лондона (молоді й захоплені розмовою, геть усі, чоловіки й жінки, на широких шаруватих підборах, у вільних барвистих сорочках і схожих на дзвони штанях кльош) не звертали жодної уваги на народ зі Спіднього Лондона.

Маркіз де Карабас пройшов садом, ніби той йому належав, швидко крокуючи в бік рядів з наїдками. Він проминув крихітну жінку, що торгувала трикутними сирними сандвічами, купу яких штовхала у візку перед собою, а також ятку з карі й низенького чоловіка з велетенською скляною мискою смаженої білої сліпої риби, з котрої стирчала довга виделка, поки нарешті не дістався ятки, де торгували Грибом.

— Мені шматок просмаженого Гриба, будь ласка, — сказав маркіз де Карабас.

Чоловік, що прийняв його замовлення, був нижчим за нього, але здавався гладкішим. Він мав ріденьке піщаного кольору волосся і виснажений вираз обличчя.

— Зараз буде, — сказав чоловік. — Щось іще?

— Ні, це все, — а тоді зацікавлений маркіз сказав: — Пам'ятаєш мене?

— Боюся, що ні, — сказав грибовик. — Але дозвольте сказати, що ваше пальто просто чарівне.

— Дякую, — сказав маркіз де Карабас. Він роззирнувся навколо. — А де парубок, що працював тут раніше?

— О, це дуже цікава історія, сер, — сказав чоловік. Від нього ще не пахло вологою, але збоку на шиї вже виднілися невеликі висипи грибків. — Як мені сказали, хтось розповів прекрасній Друзильді з Воронового двору, що наш Вінс має на неї плани, і — можете не вірити, але запевняю вас, що так і було — вочевидь, він надіслав їй конверта, повного спор, з наміром зробити її своєю нареченою в тілі Грибному.

Маркіз зацікавлено звів брову, хоч нічого з почутого його не здивувало. Врешті-решт, він сам розповів про все Друзильді й навіть показав того самого листа. — І вона недобре сприйняла цю новину?

— Боюся, що недобре, сер. Боюся, що ні. Вони з кількома сестрами чекали на Вінса й наздогнали нас по дорозі на Ринок. Вона сказала, що їй треба з ним обговорити дещо делікатне. Його ця новина нібито втішила, і він відійшов з нею вбік, щоб дізнатися, про що мова. Я чекав, що він таки прийде на Ринок і працюватиме цього вечора з нами, але зараз я майже певен, що він не з'явиться. — А тоді він додав трохи тужливо: — Яке справді чудове пальто. Здається, що я теж міг мати подібне в попередньому житті.

— Не маю в цьому сумніву, — сказав маркіз де Карабас, задоволений почутим. Він розрізав свою порцію Гриба й додав: — Але конкретно це пальто абсолютно точно моє.

Виходячи з Ринку, він проминув групу людей, що теж спускалися сходами, і зупинився на мить, щоб кивнути молодій жінці незвичайної вроди. Вона мала довге жовтогаряче волосся і рівний, взірцевий для прерафаелітів профіль красуні, а на звороті її долоні виднілася родима пляма у формі зірки з п'ятьма променями. Іншою рукою вона гладила голову великого скуйовдженого пугача, що стривожено зиркав на світ незвичними для такого птаха яскраво-блакитними очима.

Маркіз кивнув жінці, і вона ніяково на нього подивилася, а тоді відвернулась із виглядом людини, яка аж тепер зрозуміла, що винна маркізові послугу.

Він ще раз привітно кивнув і рушив далі сходами.

Друзильда квапливо пішла за ним. Здавалось, що вона хотіла щось сказати.

Маркіз де Карабас спустився зі сходів раніше за неї. Він спинився на мить і подумав про людей, про речі й про те, як важко щось робити вперше. А тоді, вбраний у своє чудове пальто, він таємничим і навіть трохи дратівним чином ступив у тінь і зник, не сказавши на прощання ані слова.