Ангелові Ізлінтону снився похмурий і тривожний сон. Велетенські хвилі здіймалися й навалювалися на місто; нічне небо від горизонту до горизонту розколювали розгалужені білі блискавки; дощ лився потоками, і місто тремтіло; пожежі почали розгоратися навколо величного амфітеатру й швидко поширилися містом, кидаючи виклик зливі. Ізлінтон дивився на все з височини, зависши в повітрі, як зависає спостерігач уві сні, і як він завис у ті давно минулі часи. В тому місті стояли будинки в багато сотень футів заввишки, але вони здавалися недомірками на тлі сіро-зелених атлантичних хвиль. А тоді він почув людський крик. В Атлантиді було чотири мільйони людей, і в своєму сні Ізлінтон ясно і чітко чув кожен-кожнісінький з тих голосів, він чув, як вони один за одним кричали, задихалися, горіли, тонули й помирали. Хвилі проковтнули місто, а тоді буря нарешті стихла.
На світанку вже нічого не вказувало на те, що колись тут було місто, не кажучи вже про острів, удвічі більший за Грецію. Від Атлантиди не лишилося нічого, крім роздутих від води тіл дітей, жінок і чоловіків, що плавали на холодних ранкових хвилях, тіл, які сірі й білі мартини вже почали клювати своїми жорстокими дзьобами.
Ізлінтон прокинувся. Він стояв у восьмикутнику, позначеному залізними колонами, коло великих чорних дверей з кременю й потьмянілого срібла. Він торкнув студену гладеньку поверхню кременя, відчув холод металу. Торкнувся столу. Легенько пробіг пальцем по стінах. Тоді він пройшов своїми покоями, одним за одним, торкаючись предметів, ніби щоб упевнитися в їхньому існуванні, переконати себе, що він перебуває тут і зараз. Він ішов звичним шляхом, прямуючи гладенькими рівчаками, які за століття утворилися в камені під його босими ступнями. Досягши кам'яного резервуару, він зупинився, став до нього на коліна й дав пальцям торкнутися холодної води.
Від його пальців поверхня води пішла брижами, розпливаючись луною до країв басейна. Віддзеркалення самого ангела й вогників свічок, що його обрамлювали, затремтіли й змінилися. Тепер він дивився у якийсь підвал. Ангел зосередився на мить. Десь удалині він почув телефонний дзвінок.
Містер Круп підійшов до телефону й узяв слухавку. Здавалося, що він вельми собою задоволений.
— Круп і Вандемар, — гаркнув він. — Видавлюємо очі, викручуємо носи, пробиваємо язики, розколюємо щелепи, ріжемо горлянки.
— Містере Круп, — сказав ангел. — Вони вже здобули ключ. Я хочу щоб ви подбали про безпеку дівчинки Дуері на зворотній дорозі до мене.
— Безпеку — зневажливо повторив містер Круп. — Аякже. Ми подбаємо про її безпеку. Яка пречудова думка — і яка оригінальна. Абсолютно приголомшливо. Більшість людей була б цілком щаслива найняти асасинів для страти, підступного вбивства чи навіть брутальної бойні. Тільки ви, сер, вирішили найняти двох найвправніших зарізяк усього часу й простору, а тоді попросити їх подбати про те, щоб якась дівчинка залишилася неушкодженою.
— Ви таки подбайте, містере Круп. Ніщо не має завдати їй шкоди. Дозволите будь-чому її скривдити — і ви глибоко мене розчаруєте. Зрозуміли?
— Так, — Круп ніяково засовався.
— Щось іще? — спитав Ізлінтон.
— Так, сер, — Круп кашлянув у долоню. — Пам'ятаєте маркіза де Карабаса?
— Звісно.
— Я так розумію, що на маркіза подібна заборона не розповсюджується?..
— Вже ні, — сказав ангел. — Просто захищайте дівчину.
Він витяг руку з води. Тепер у ній відбивалися лиш вогники свічок і ангел приголомшливої, бездоганно андрогінної краси. Ангел Ізлінтон підвівся й повернувся до внутрішніх покоїв очікувати невідворотного приходу відвідувачів.
— Що сказав? — спитав містер Вандемар.
— Сказав, містере Вандемар, що ми абсолютно вільні у виборі того, що робити з маркізом.
Вандемар кивнув.
— А сюди входить його болюче вбивство? — спитав він трохи педантично.
— Так, містере Вандемар, зваживши все ще раз, можу сказати, що входить.
— Це добре, містере Круп. Не хотілося б, щоб нам знову вичитували, — він подивився на скривавлений об'єкт, що висів над ними. — Тоді краще позбутися тіла.
Одне з передніх коліщат возика для товарів із супермаркету пищало і мало виразний потяг відхилятися вліво. Містер Вандемар знайшов цього металевого возика на зарослому травою острівці безпеки на дорозі коло шпиталю. Побачивши його, він зрозумів, що його розміри якраз дозволять везти в ньому тіло. Звісно, він міг нести те тіло й на плечі, але тоді міг би облитися його кров'ю чи іншими рідинами. А в нього ж був тільки цей один костюм. Тож він пхав возика з тілом маркіза де Карабаса тунелем для дощової води, і коліщатко без кінця пищало і тягло возика ліворуч. Містерові Вандемару хотілося б, щоб возика бодай трохи попхав містер Круп. Але містер Круп балакав.
— Знаєте, містере Вандемар, — казав він, — наразі я надто піднесений, надто щасливий, ба навіть безмежно й наласувано екзальтований, щоб жалітися, бурчати чи нарікати… не тепер, коли нам врешті було дозволено зробити те, що ми робимо найкраще…
Містер Вандемар змусив візка вдало увійти в особливо підступний поворот.
— Ви маєте на увазі вбити когось? — спитав він.
Містер Круп засяяв.
— Саме це я й маю на увазі, містере Вандемар, хоробра ви душе, блискучий і шляхетний чоловіче. Однак, ви вже мали вловити приховане «але», що никає під моїм щасливим, життєрадісним і бадьорим фасадом. Мацюпусінька досада, наче крихітний шматочок сирої печінки, що прилип усередині черевика. Ви, безперечно, казали собі: «Ох, не все гаразд у містера Крупа на душі. І я запрошу його зняти тягар із серця, розкрившись мені».
Містер Вандемар позважував трохи ці слова, поки виламував круглі залізні двері між дощовим колектором і тунелем каналізації й продирався крізь них. Тоді він затягнув слідом дротяного візка з тілом маркіза де Карабаса. А тоді, більш-менш упевнившись у тому, що не казав собі нічого подібного, мовив:
— Ні.
Містер Круп пропустив це повз вуха й продовжував:
— … а тоді, у відповідь на ваші вмовляння, я відкрив би вам, що гризе мене, я б зізнався, що серце мені ятрить необхідність ховати світло наших душ під ковпаком. Ми мали б повісити сумні залишки колишнього маркіза на найвищій шибениці Спіднього Лондона. А не викидати потайки, як спожитого… — Він замовк, підшукуючи точнішого порівняння.
— Пацюка? — почав гадати містер Вандемар. — Хвилястого папужку? Міхура?
Коліщатко візка і не думало вгавати.
Містерові Крупу не сподобалося нічого із запропонованого.
— Та облишмо, — сказав містер Круп. Перед ними відкрився глибокий канал, повний коричневої води. На поверхні тієї води виднілися бруднуваті клапті піни, використані презервативи, іноді — шматки туалетного паперу. Містер Вандемар зупинив свого візка. Містер Круп нахилився, підняв маркізову голову за волосся й зашипів йому на вухо: — Що скоріше ми закінчимо й забудемо цю справу, то щасливіший я буду. Є інші часи та інші місця, що зможуть запропонувати гідне застосування двом парам майстерних рук з душильною струною і філейним ножем.
Тоді він став рівно.
— Добраніч, милий маркізе. Не забувайте писати.
Містер Вандемар перекинув візка, і маркізове тіло випало з нього й шубовснуло у коричневу воду. А тоді, через те, що в містера Вандемара наросло почуття глибокої відрази до візка, він штовхнув до каналу і його, а потім дивився, як його відносить потоком.
Тоді містер Круп високо підніс свого ліхтаря й озирнув місце, де вони стояли.
— Сумно стає від самої думки, — сказав містер Круп, — скільки народу ходитиме вулицями нагорі й ніколи не пізнає краси цих колекторів, містере Вандемар. Цих соборів з червоної цегли у них під ногами.
— Майстерно зведених, — погодився містер Вандемар.
Вони розвернулися до коричневої води спинами й попрямували назад у тунелі.
— З містами як з людьми, містере Вандемар, — тонко спостеріг містер Круп. — Стан кишок надважливий для загального здоров'я.
Дуері повісила ключа на шию на мотузці, яку знайшла в одній з кишень своєї шкіряної куртки.
— Це не дуже безпечно, — сказав Ричард. Дівчина скорчила йому гримасу. — Але ж таки не безпечно, — сказав він.
Вона знизала плечима.
— Гаразд, — сказала. — Підберемо для нього ланцюжка, коли дістанемося ринку.
Вони йшли крізь лабіринт печер і глибоких, вирубаних у вапняку тунелів, що здавалися майже доісторичними.
Ричард загиготів.
— Чого смієшся? — спитала Дуері.
Він вискалився.
— Просто уявив маркізове обличчя, коли він дізнається, що ми дістали у братів ключа без його допомоги.
— Я впевнена, що в нього знайдеться напохваті щось сардонічне, — відповіла вона. — А тоді повернемося до ангела. Тією «довгою і небезпечною дорогою». Що б воно не значило.
Ричардові заманулося сказати: «Гадаю, це значить, що дорога буде довга й небезпечна», і він примусив себе змовчати. Натомість він замилувався малюнками на стінах печер. Каштанові, вохряні й сієнові штрихи зображали агресивних вепрів і полохливих газелей, кудлатих мастодонтів і гігантських лінивців: Ричардові здавалося, що цим малюнкам мало бути по кілька тисяч років, але коли вони звернули за ріг, він помітив намальовані в тому ж стилі зображення вантажівок, домашніх котів, легкових машин, і — на помітно менш поважному місці, неначе бачених лиш іноді й з далекої відстані — літаків.
Жоден з малюнків не розташовувався високо від землі. Ричард подумав, чи не були малярі расою підземних пігмеїв-неандертальців. У цьому дивному світі вони були такі ж імовірні, як і все інше.
— То де буде наступний ринок? — спитав він.
— Гадки не маю, — сказала Дуері. — Мисливице?
Та випірнула з тіні.
— Я не знаю.
Повз них у протилежному напрямку промчала якась маленька постать. Хвилинку по тому інша пара крихітних постатей вже бігла в їхньому напрямку, переслідуючи першу. Коли вони пробігали повз них, Мисливиця викинула руку вбік і вхопила малого хлопця за вухо.
— Йой, — вигукнув він, як би це зробив будь-який хлопчак. — Відпусти! Вона вкрала мого пензля.
— Так і є, — писнув голос далі коридором. — Вкрала.
— Я не крала, — почувся ще вищий і писклявіший голос далі коридором.
Мисливиця вказала на малюнки на стіні печери.
— Це ти намалював? — спитала вона.
Хлопець відповів із захмарною пихою, яку можна побачити лиш у найвеличніших митцях і дев'ятирічних хлопцях.
— Ага, — різко сказав він. — Деякі.
— Непогано, — сказала Мисливиця.
Хлопець люто зиркнув на неї.
— Знаєш місце наступного Плавучого ринку? — спитала Дуері.
— Белфаст, — сказав хлопець. — Сьогодні.
— Дякую, — сказала Дуері. — Сподіваюся, ти повернеш свого пензля. Відпусти його, Мисливице.
Та відпустила хлопцеве вухо. Він не поворухнувся. Змірявши її поглядом, він скорчив гримасу, аби показати, що він, безперечно і безсумнівно, геть цим не вражений.
— То це ти Мисливиця? — спитав він. Вона скромно всміхнулася йому. Він хмикнув. — Ти найкраща охоронниця у Долішньому?
— Так про мене кажуть.
Хлопець відвів руку назад і знову викинув уперед одним плавним рухом. Тоді він здивовано завмер, розкрив долоню й глянув на неї. А потім спантеличено подивився на Мисливицю. Мисливиця відкрила свою долоню й показала маленького викидного ножика з лиховісним лезом. Вона підняла його вгору, куди хлопець не міг дістати. Він зморщив носа.
— Як ти це зробила?
— Киш звідси, — сказала Мисливиця. Вона склала ножика й жбурнула його хлопцеві, що не озираючись рвонув далі коридором, наздоганяючи свого пензля.
Тіло маркіза де Карабаса долілиць дрейфувало глибоким колектором на схід.
Лондонські колектори починали своє існування як річки й струмки, що текли з півночі на південь (а на південь від Темзи — з півдня на північ) і несли сміття, рештки тварин і вміст нічних горщиків до Темзи, котра, коли їй забагнеться, відносила неприємні субстанції до моря. Ця система працювала більш-менш добре багато літ, аж до року 1858-го, коли неймовірна кількість стоків, створених населенням і промисловістю Лондона, в поєднанні з доволі спекотним літом не спричинила появи феномена, відомого серед сучасників під назвою Великого Смороду — тоді вже сама Темза стала відкритим колектором. Ті, хто міг покинути Лондон, так і вчинили; ті ж, що залишилися, обмотували обличчя вмоченою в карболку тканиною і намагалися не дихати носом. Навіть парламент у 1858 році був змушений піти на канікули раніше, а наступного року в ньому ухвалили програму початку будівництва каналізації. Ті тисячі миль колекторів, що були створені, будували з легеньким ухилом із заходу на схід, а тоді, десь за Гринвічем, стічні води випомповувалися в гирло Темзи, звідки їх зносило до Північного моря. Саме цю подорож здійснювало тіло покійного маркіза де Карабаса, рухаючись із заходу на схід, назустріч сонцю й очисним спорудам.
Щури, що сиділи на високому цегляному виступі й робили те, що роблять щури, коли на них не дивляться люди, побачили, як тіло пропливло далі. Найбільший з них, великий чорний самець, щось зацвіркотів. Трохи менша коричнева самиця зацвіркотіла у відповідь, а тоді зіскочила з виступу маркізові на спину й пропливла трохи колектором, обнюхала його волосся і пальто, полизькала кров, а тоді доволі ризиковано нахилилася вперед, силкуючись, наскільки можливо, роздивитися обличчя.
Вона зіскочила з голови у брудну воду й старанно погребла до берега, де видряпалася на слизьку цегляну кладку. Пробігши назад виступом, вона знов приєдналася до товаришів.
— Белфаст? — спитав Ричард.
Дуері пустотливо всміхалася й не казала нічого, крім:
— Сам побачиш.
Він змінив курс.
— Звідки ви знаєте, що пацан сказав правду про те, де буде ринок? — спитав він.
— Тут, Насподі, про таке не брешуть. Я… не думаю, що ми взагалі здатні про це збрехати. — Вона замовкла. — Ринок — це щось особливе.
— А звідки малий знав, де буде ринок?
— Хтось йому сказав, — мовила Мисливиця.
Ричард насуплено подумав над цим якусь хвильку.
— А вони звідки дізналися?
— Їм хтось сказав, — пояснила Дуері.
— Але… — він замислився над тим, хто ж таки вирішує, в якому місці відбудеться подія, і як це знання потім розповсюджується. Він намагався скласти питання так, щоб воно не прозвучало по-дурному.
Милозвучний жіночий голос спитав із темряви:
— Пс-с. Не знаєте місце наступного ринку?
Власниця голосу виступила на світло. Вона носила срібні прикраси, а темне волосся було бездоганно вкладене. Вона була дуже бліда і вбрана в довгу сукню з гагатово-чорного оксамиту. Ричард миттєво зрозумів, що бачив її раніше, але йому знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, звідки цей спогад — з першого Плавучого ринку, точно — з «Гарродса». Вона всміхнулася до нього.
— Сьогодні, — сказала Мисливиця. — Белфаст.
— Дякую, — сказала жінка. Ричард подумав, що в неї найдивовижніші очі на світі. Вони були кольору бузку.
— Побачимося там, — сказала вона, дивлячись при цьому на Ричарда, а тоді трохи сором'язливо відвернулася, вступила до тіні і зникла.
— Хто то був? — спитав Ричард.
— Вони кличуть себе Оксамитовими, — сказала Дуері. — Вдень сплять унизу, а вночі ходять Горішнім.
— Вони небезпечні? — спитав Ричард.
— Усі небезпечні, — відповіла Мисливиця.
— Слухайте, — сказав Ричард. — Повернімося до ринку. Хто вирішує, де й коли його проводити? І як про це довідуються перші, хто знає? — Мисливиця знизала плечима. — Дуері? — спитав він.
— Я ніколи про це не думала, — вони звернули за ріг. Дуері піднесла лампу вище. — Дуже непогано, — сказала вона.
— І швидко, — додала Мисливиця. Вона торкнулася пальцем малюнка на кам'яній стіні. Фарба ще не висохла. Малюнок зображав Мисливицю, Дуері й Ричарда. І він геть їм не лестив.
Чорний щур шанобливо увійшов до лігва Золотих, опустивши голову й притиснувши вуха. Він проповз уперед, попискуючи й цвіркочучи.
Золоті влаштували своє лігво в купі кісток. Купа ця колись належала шерстистому мамонтові, у далекі холодні часи, коли велетенські кудлаті звірі ходили сніжною тундрою південної Англії з таким виглядом, на думку Золотих, наче все навколо належало їм. Принаймні цього конкретного мамонта Золотим вдалося доволі фундаментально й безповоротно вивести з цієї омани.
Коло підніжжя купи кісток чорний щур вклонився. Тоді він ліг на спину, розтуливши рота, заплющив очі й почекав. Трохи згодом цвіркотіння згори дозволило йому перевернутися знову.
Хтось із Золотих виповз із мамонтового черепа на вершечку кістяної купи й пішов старим піджовклим бивнем. Щур із золотистим хутром був завбільшки з доброго домашнього кота.
Чорний щур заговорив. Золотий трохи подумав і відстрекотів наказ. Чорний щур на мить перекинувся на спину, знову відкривши горло, а тоді сіпнувся, перекрутився й подався своєю дорогою.
Стічний народ, звісно, існував собі й до Великого Смороду, жив у єлизаветинських колекторах, або колекторах часів Реставрації, або Регентства, і в подальші часи, коли чимдалі більше лондонських водних шляхів заганялося в труби й криті тунелі, а населення, збільшуючись, створювало дедалі більше викидів, сміття й відходів; але саме після Великого Смороду, після втілення грандіозного вікторіанського плану з будівництва колекторів, Стічний народ отримав для себе сприятливе середовище. Їх можна було знайти у будь-якій частині й на будь-якій ділянці колекторів, але свої постійні житла вони влаштовували у схожих на церкви склепах з червоної цегли на сході, у місцях злиття безлічі різних пінистих і скаламучених вод. Там вони сиділи з жердинами, сітками й саморобними гаками напохваті й стежили за поверхнею коричневої води.
Вони носили одяг — коричневу й зелену одежину, вкриту товстим шаром чогось, що могло бути цвіллю, могло — нафтохімічним слизом, а могло, якщо подумати, і чимось значно гіршим. Волосся вони носили довге й сплутане. Пахли вони більш-менш так, як можна собі уявити. Уздовж їхніх тунелів висіли старі ручні ліхтарі. Ніхто не знав, що за паливо використовував Стічний народ, але їхні ліхтарі горіли доволі ядучим синьо-зеленим полум'ям.
Також не було відомо, як Стічний народ між собою спілкувався. У справах із зовнішнім світом вони використовували мову знаків. Вони жили в світі булькання стоків і ляпання крапель — чоловіки, жінки й мовчазні малі стічні діти.
Данникін помітив щось у воді. Він був вождем Стічного народу, наймудрішим і найстаршим. Він знав колектори краще, ніж їх знали їхні будівельники. Данникін потягнувся по довгу сітку на креветок; один тренований рух — і він вже витягав з води обліплений нечистотами мобільний телефон. Він підійшов до купки сміття в куточку й поклав телефон до решти вилову. Сьогоднішня їхня здобич складалася з двох розпарованих рукавиць, черевика, котячого черепа, еротичного журналу, розбухлої пачки цигарок, протезу ноги, дохлого кокер-спанієля, пари оленячих рогів на дошці й нижньої частини дитячого візка.
День був не надто вдалий, а сьогодні ж влаштовували ринок просто неба. Тому Данникін стежив за водою. Ніколи не знаєш, що з неї може випливти.
Старий Бейлі розвішував сушитися випрані речі. Ковдри й простирадла тріпотіли й роздувалися вітром на вершечку «Центрального пункту», потворного хмарочоса явно шістдесятих років, що стоїть на східному краї Оксфордстріт й височіє над станцією «Тоттенгемський двір». Сам «Центральний пункт» Старому Бейлі не дуже подобався, але він часто казав своїм птахам, що вид звідти був просто неперевершений, а крім того, вершечок «Центрального пункту» був одним з небагатьох місць у лондонському Вест-Енді, звідки не доводилося дивитися на сам «Центральний пункт».
Вітер зірвав з пальта Старого Бейлі кілька пір'їн і поніс їх кудись над лондонськими дахами. Старий не зважав. Як він часто казав птахам, він собі ще знайде.
Великий чорний щур виліз із дірявої накривки вентиляційної труби, озирнувся, а тоді підійшов до заляпаного птахами намету Старого Бейлі. Він вибіг угору стінкою намету, а тоді попрямував шворкою, на якій старий розвісив прання, після чого у поспіху щось пропищав.
— Тихше, тихше, — сказав Старий Бейлі. Щур повторив трохи нижчим голосом, але так само швидко.
— Нехай мені, — сказав Старий Бейлі.
Він забіг до намету й повернувся зі зброєю — довгою виделкою для смаження й кочергою. Тоді він знов поспішив до намету й вийшов із кількома товарами на обмін. Потім повернувся до намету востаннє, розкрив дерев'яну скриню й поклав до кишені срібну коробку.
— У мене геть нема часу на це марнодурство, — сказав він до щура. — Я людина заклопотана. Пташки, знаєш, не самі ловляться.
Щур запищав на нього. Старий Бейлі розмотував завитки мотузки навколо свого пояса.
— Ну, — сказав він щурові, — не тільки я міг би повернути тіло. І я вже не такий молодий, як ото був колись. Мені не до душі підвалиська. Я даховик, чуєш? Справжній і природжений даховик.
Щур цвіркнув щось образливе.
— Поспішиш — людей насмішиш, — відповів Старий Бейлі. — Я йду, малий ти дурнописк. Я знав твого прапрадіда, тож не треба мені тут вдавати з себе велике цабе… Так, ну і де ж сьогодні буде ринок?
Щур сказав йому. Старий Бейлі поклав щура до кишені й переліз через край даху.
Поки Данникін сидів на краю каналу в пластиковому домашньому шезлонгу його захопило передчуття багатства й забезпеченості. Він відчув, як із заходу на схід до них пливуть статки.
Він лунко плеснув у долоні. До нього підбігли чоловіки, жінки й діти, всі з гаками, сітками й мотузками в руках. Вони зібралися на слизькому краєчку каналу, освітлені палахкотливим полум’ям своїх ліхтарів. Данникін вказав рукою, і вони почали мовчки чекати — бо Стічний народ чекає тільки так.
В каналі з'явилося тіло маркіза де Карабаса, що пливло лицем донизу, і течія несла його повільно й невпинно, мов похоронний пліт. Вони мовчки потягли його гаками й сітками, і скоро розклали його на краю каналу. Вони зняли пальто, чоботи, забрали золотого годинника й весь уміст кишень, але залишили на трупі решту одягу.
Данникін засяяв усмішкою, побачивши таку здобич. Він знову плеснув у долоні, і Стічний народ почав готуватися до ринку. Тепер вони дійсно мали на продаж дещо цінне.
— Ти впевнена, що маркіз прийде на ринок? — спитав Ричард у Дуері, коли стежка повільно почала ухилятися вгору.
— Він нас не підведе, — сказала вона наскільки могла впевнено. — Я точно знаю, що він там буде.