Небудь-де

3

У неділю вранці Ричард витяг з нижньої шухляди шафи телефон у вигляді бетмобіля, котрим кілька років тому був обдарований на Різдво тіткою Мод, й увімкнув його до гнізда. Він пробував дзвонити Джесиці, але марно. Її автовідповідач, як і мобільний, був вимкнений. Він припустив, що вона поїхала з міста до батьків і не мав жодного бажання телефонувати їй туди. Її батьки здавалися Ричарду страшенно загрозливими, кожен по-своєму. Вони обоє не схвалювали його кандидатуру на місце свого майбутнього зятя: по правді, її мати якось навіть мимохідь зазначила, наскільки розчарована їх заручинами, а також поділилася впевненістю, що Джесика, якби захотіла, могла знайти когось набагато-багато кращого.

Ричардові ж батьки обоє померли. Його батько помер від серцевого нападу зовсім раптово, коли Ричард ще був малим. Мати ж відтоді почала повільно помирати й собі, і коли Ричард покинув дім, вона просто згасла: через шість місяців після переїзду до Лондона Ричард знову сів на потяг до Шотландії, де провів її останні два дні в маленькій окружній лікарні, сидячи коло її ліжка. Іноді вона його впізнавала; іноді ж називала іменем батька.

Тепер же Ричард сидів на канапі й журився. Події минулих двох днів ставали чимдалі менш реальними й менш вірогідними. Коли що й було справжнім, то це повідомлення, яке Джесика залишила на його автовідповідачі, в якому казала, що не хоче його більше бачити. Тієї неділі він слухав і переслухував його, щоразу сподіваючись, що цього разу вона пом’якшиться, що він почує тепло в її голосі, але жодного разу не почув.

Він повагався, чи не вийти йому й не купити недільну газету, але вирішив не ходити. Арнольд Стоктон, бос Джесики, саморобна карикатура на людину з багатьма підборіддями, був власником усіх недільних газет, які не купив до того Руперт Мердок. Його власні газети розповідали про нього самого, а решта робили те саме. Читання недільної газети, підозрював Ричард, імовірно наверне його думки до вечері, на яку він не прийшов у п’ятницю. Тож натомість Ричард довго приймав гарячу ванну, спожив певну кількість сандвічів, а також випив кілька чашок чаю. Він трохи подивився недільне телебачення й подумки поскладав кілька розмов з Джесикою. В кінці кожної уявної розмови вони дико, до сліз сердито й пристрасно кохалися; і після того все ставало добре.

В понеділок уранці Ричардів будильник не спрацював. Він бігма вискочив на вулицю о восьмій п'ятдесят, похитуючи дипломатом у руці, позиркав вулицею направо й наліво, наче навіжений, молячи небо про таксі. Тоді полегшено зітхнув, бо дорогою в його бік саме сунув великий чорний автомобіль з увімкненим жовтим знаком «таксі». Він помахав йому й закричав.

Таксі плавно проповзло повз нього, цілковито його зігнорувавши; воно завернуло за ріг і зникло.

Ще одне таксі. Ще один жовтий знак «вільне». Цього разу Ричард вийшов на середину дороги, щоб упіймати його. Таксі вильнуло вбік і продовжило свій шлях. Ричард почав лаятися під носа. Тоді він побіг до найближчої станції підземки.

Він вигріб з кишені монет, ледь не пробив пальцем кнопку квиткового автомата, щоб отримати один до Черинг-крос, і вкинув монетки до щілини одну за одною. Кожна монета, яку він опускав, пролітала нутром автомата і дзенькала десь на дні. Квиток не з'явився. Він спробував інший автомат — знов те саме. І ще один. Коли Ричард підійшов до каси, щоб поскаржитися й купити квитка вручну, касир балакав із кимось по телефону, і не зважаючи на Ричардові «Агов!» і «Перепрошую!», і відчайдушне стукання монеткою по пластику кабінки, чоловік уперто висів на телефоні.

— До сраки це, — оголосив Ричард і шугонув через бар'єр. Ніхто його не спинив; здавалося, що нікому нема до нього діла. Задиханий і спітнілий, він пробіг ескалатором униз і встиг на залюднену платформу саме вчасно до прибулого потяга.

Коли Ричард був малим, йому снилися жахіття, в яких його просто не існувало, коли хай там що він робив і хай там як галасував, а ніхто його не помічав. Коли тепер люди пропихалися повз нього, він відчув те саме; натовп штурхав і відпихав його туди й сюди, пасажири з передмість виходили назовні, а інші — сунули до потягів.

Він не здавався, а штовхався і пхався й собі, поки майже не заліз досередини — одна рука вже була у вагоні — аж коли двері почали з шипінням зачинятися. Він висмикнув з них руку, але рукав пальта затисло. Ричард почав молотити по дверях і кричати, сподіваючись, що машиніст відчинить двері принаймні для того, щоб звільнити його рукав. Але натомість потяг рушив з місця, і Ричарду довелося, спотикаючись, дедалі швидше бігти платформою. Він упустив додолу дипломата й відчайдушно сіпнув за рукав, щоб звільнити руку. Рукав порвався, і Ричард упав уперед, зчухравши долоню об платформу й роздерши штани на коліні. Він зіпнувся на ноги, хоч і трохи хитко, а тоді пішов назад платформою, щоб забрати дипломата.

Ричард дивився на розірваний рукав, збиту руку й подерті штани. Тоді він піднявся кам'яними сходами станції і вийшов геть з метро. На виході про квиток у нього ніхто не спитав.

— Вибачте, що спізнився, — сказав Ричард, не звертаючись в людному офісі ні до кого особисто. Годинник показував 10:30. Ричард кинув дипломата на стілець і витер хустинкою піт з обличчя.

— Ви не повірите, як я сьогодні добирався, — продовжив він. — Жахіття якесь.

Він опустив погляд на свій стіл. Чогось на ньому бракувало. Або, якщо точніше, на ньому бракувало всього.

— Де мої речі? — спитав він у кімнати трохи голосніше. — Де мої телефони? Де мої тролі?

Він перевірив шухляди. Там теж було порожньо: ані обгортка від батончика «Марс», ані зігнута скріпка не свідчили про те, що Ричард узагалі тут бував. В його бік саме йшла Сильвія, що розмовляла з двома доволі кремезними джентльменами. Ричард пішов до неї.

— Сильвіє? Що діється?

— Перепрошую? — ввічливо сказала Сильвія. Вона вказала кремезним джентльменам на Ричардів стіл, і ті взялися кожен зі свого боку й понесли його з офіса.

— Обережніше, будь ласка, — сказала вона їм.

— Мій стіл. Куди ви його несете?

Сильвія дивилася на нього з м'яким подивом.

— А ви, мабуть?..

«Годі з мене цього лайна», — подумав Ричард.

— Ричард, — саркастично сказав він. — Ричард Мейг'ю.

— Он як, — сказала Сильвія. Тоді її увага ізслизнула з Ричарда, як вода з намащеної качки, і вона сказала до носіїв: — Ні, не туди. Заради неба, — і поквапилася за ними й Ричардовим столом.

Ричард провів її поглядом. Тоді він пішов офісом, поки не дістався робочого місця Ґеррі. Той саме відповідав на електронного листа. Ричард глянув на екран: лист, якого писав Ґеррі, був сексуально-відвертим і не адресувався його дівчині. Засоромлений Ричард відійшов до іншого краю столу.

— Ґеррі. Як життя? Це у всіх такий жарт чи як? — Ґеррі озирнувся, ніби щось почув. Він клацнув клавішею, запустивши на екрані заставку з бегемотиками-танцюристами, тоді похитав головою, ніби витрушуючи з неї щось, а тоді взяв слухавку й почав набирати номер. Ричард ляпнув рукою по телефону, обірвавши Ґеррі зв'язок.

— Слухай, це не смішно. Я не розумію, чого це всі почали цю забаву. — Нарешті, на Ричардове неймовірне полегшення, Ґеррі підвів на нього погляд. Ричард продовжив: — Якщо мене звільнено, то так і скажіть, але вдавати, що мене немає…

А тоді Ґеррі всміхнувся й сказав:

— Привіт. Так. Я Ґеррі Перуну. Я можу вам чимось допомогти?

— Навряд, — холодно сказав Ричард і пішов з офіса, залишивши свого дипломата.

Кабінети Ричардової контори були на третьому поверсі поважного старого будинку з доволі сильними протягами, зовсім поруч зі Стрендом. Джесика працювала на середньому поверсі великої, дзеркально-кришталевої будівлі в Сіті, за п'ятнадцять хвилин пішої прогулянки вулицею.

Ричард підтюпцем потрусив тією дорогою. До Стоктон-білдинг він дістався за десять хвилин, пройшов просто повз охоронців у формі на першому поверсі, зайшов до ліфта й поїхав. Одна стінка ліфта була дзеркальною, і Ричард глипав на себе, поки їхав нагору. Краватка на ньому наполовину розв'язалася й перекрутилася на шиї, пальто було розірване, а штани діряві, волосся скидалося на мокру копицю… Господи, він виглядав жалюгідно.

Почувся звук флейти, і двері ліфта розтулилися. Поверх Стоктон-білдинг, на якому працювала Джесика, у мінімалістичний спосіб досяг надзвичайно шикарного вигляду. Коло ліфта сиділа секретарка — поважне й елегантне створіння, яке виглядало так, наче її заробіток міг побити Ричардів зі зв'язаними руками. Вона читала «Космополітен» і, коли Ричард наблизився до неї, навіть не глянула вгору.

— Мені треба поговорити з Джесикою Бартрем, — сказав Ричард. — Це важливо. Я мушу з нею поговорити.

Секретарка пропустила це повз вуха, зосереджено вивчаючи власні нігті. Ричард пішов коридором, поки не дістався кабінету Джесики. Він прочинив двері й увійшов. Вона стояла перед трьома великими афішами, кожна з яких повідомляла про пересувну виставку «Ангели над Англією», і на всіх трьох були зображені різні ангели. Коли Ричард увійшов, вона розвернулася й тепло всміхнулася до нього.

— Джесико. Слава Богові. Слухай, мені здається, що я божеволію чи ще щось таке. Почалося сьогодні з того, що я не зміг упіймати таксі, а тоді той офіс, і підземка, і… — він показав їй розірваного рукава. — Я наче став якоюсь екс-людиною. — Вона усміхнулася до нього трохи ширше й утішливіше. — Слухай, — сказав Ричард. — Мені шкода, що так сталося кілька днів тому. Я шкодую не через те, що зробив, а тому що засмутив тебе і… слухай, мені шкода, це якесь скаженство, і я не знаю, що робити, чесно тобі кажу.

Джесика кивнула, продовжуючи співчутливо всміхатися, а тоді сказала:

— Ви подумаєте, що я абсолютно жахлива людина, але у мене кошмарна пам'ять на обличчя. Дайте мені секунду, і я все згадаю.

В цю мить Ричард зрозумів, що все по-справжньому, і важкий страх каменюкою осів на дно його живота. Яке б безглуздя з ним не коїлося, воно коїлося насправді. То був ані жарт, ані кпини, ані глузи.

— То нічого, — глухо сказав він. — Забудь.

І він пішов геть, вийшов крізь двері й подався коридором. Він майже досяг ліфта, коли вона вигукнула його ім'я.

— Ричарде!

Він обернувся. Це таки був жарт. Якась дріб'язкова помста. Щось таке, що можна пояснити.

— Ричард… Мейбері? — здавалося, вона пишається тим, що пам'ятає так багато.

— Мейг'ю, — сказав Ричард і увійшов до ліфта, двері якого зачинилися за його спиною, зігравши сумну низхідну мелодію на флейті.

Ричард пішов до своєї квартири, вибитий з рівноваги, спантеличений, гнівний. Іноді він махав рукою до таксі, але жодного разу не покладав справжньої надії на те, що бодай котресь із них зупиниться — і жодне не зупинилося. Ноги йому боліли, очі щипало, і він знав, що скоро прокинеться від цього дня, і тоді почнеться справжній понеділок — логічний, пристойний, чесний понеділок.

Діставшись до квартири, Ричард наповнив ванну гарячою водою, покинув одяг на ліжку в спальні, пішов голий через коридор і занурився в розніжливі води. Він вже майже задрімав, коли почув, як клацає у дверях ключ, і діловий чоловічий голос каже:

— Звісно, ви перші, кому я сьогодні її показую, але список зацікавлених наразі вже довший за мою руку.

— Вона не така велика, як я уявляла після опису, що вислала ваша контора, — сказала жінка.

— Так, вона компактна. Але я схиляюся до того, щоб вважати це перевагою.

Ричард не завдав собі клопоту замкнути двері ванної. Врешті-решт, він був сам у квартирі.

Хрипкіший, жорсткіший чоловічий голос мовив:

— Ви наче казали, що вона без меблів. Мені здається, що меблів тут до біса.

— Попередній пожилець, певно, залишив свій пожиток. Цікаво. Мені про це нічого не сказали.

Ричард став у ванні на ноги. Але тоді, через те, що був голий, а люди могли увійти будь-якої миті, він знов опустився у ванну, після чого доволі безпорадно пошукав очима рушника.

— Дивись, Джордже, — сказала жінка з коридору. — Хтось покинув рушника на стільці.

Ричард оглянув і відкинув як заміну рушнику губку, напівпорожню пляшку шампуню й жовту гумову качечку.

— А ванна тут яка? — спитала жінка.

Ричард схопив мачулку й розвісив її спереду нижче пояса. Тоді він підвівся, став спиною до стіни й приготувався скам'яніти від смертельного сорому. Двері відчинилися. До ванної ввійшли троє: юнак у пальто з верблюжої шерсті й пара середнього віку. Ричард подумав, чи вони так само зніяковіли, як і він.

— Розміром похизуватися не може, — сказала жінка.

— Це компактність, — м'яко виправило її верблюже пальто. — Не потребує значних зусиль для догляду.

Жінка провела пальцем по раковині й наморщила носа.

— Гадаю, ми все побачили, — сказав чоловік середнього віку.

Вони вийшли з ванної.

— Тут було би зручно, — сказала жінка.

Розмова продовжилася в притишених тонах. Ричард виліз із ванни й підступив до дверей. Він помітив рушника, що висів на стільці в коридорі, висунувся й схопив його.

— Ми беремо її, — сказала жінка.

— Справді? — спитало верблюже пальто.

— Це саме те, що треба, — пояснила вона. — Або стане таким, коли ми обживемося. Можна підготувати її на середу?

— Звісно. Ми повиносимо цей мотлох вже завтра, без проблем.

Змерзлий і загорнутий в рушник Ричард, з якого крапало на підлогу, кинув на нього сердитий погляд.

— Це не мотлох, — сказав він. — Це моє добро.

— Тоді ми візьмемо ключі у вашій конторі.

— Перепрошую, — жалібно сказав Ричард. — Я тут живу.

Вони проштовхалися повз Ричарда до дверей.

— Приємно мати з вами справу, — сказало верблюже пальто.

— Ви… хоч котресь із вас мене чує? Це моя квартира. Я тут живу.

— Якщо ви надішлете контракт факсом мені на роботу… — сказав хрипкий чоловік, а тоді двері грюкнули, і Ричард залишився стояти в коридорі квартири, що колись була його. Він мовчки тремтів від холоду.

— Це, — оголосив Ричард світові, прямо заперечуючи докази, отримані через органи чуття, — не відбувається насправді. — Бетфон заблимав фарами й пронизливо задзвонив. Ричард втомлено підняв слухавку. — Алло?

У слухавці пошипіло й потріщало, неначе дзвонили десь дуже здалеку. Голос по той бік дроту був незнайомий.

— Це містер Мейг'ю? — сказав він. — Містер Ричард Мейг’ю?

— Так, — відповів він. А тоді зрадів і додав: — Ви мене чуєте? Слава Богу. Хто це?

— Ми з напарником зустрічалися з вами в суботу, містере Мейг’ю. Я намагався довідатися про місце перебування певної юної леді. Чи ви пам’ятаєте? — голос мав масні, гидкі, лисячі інтонації.

— А, так. Це ви.

— Містере Мейг’ю. Ви сказали, що Дуері з вами немає. У нас є підстави вважати, що ви прикрасили правду, і то немало.

— А ви назвалися її братом.

— Усі люди браття, містере Мейг’ю.

— Її тут вже немає. І я не знаю, де вона.

— Нам це відомо, містере Мейг’ю. Ми діамантово недвозначно свідомі обох цих фактів. І якщо бути несказанно відвертим, містере Мейг’ю — а я впевнений, ви хотіли б, щоби я був із вами відвертий, чи не так? — то на вашому місці я б не переймався юною леді. Її дні вже полічені, і сума записується навіть не двозначним числом.

— Навіщо ви мені дзвоните?

— Містере Мейг’ю, — був радий пояснити містер Круп, — ви знаєте, яка на смак ваша власна печінка? — Ричард нічого не сказав. — Просто містер Вандемар пообіцяв мені власноруч вирізати вам вказаний орган і запхати до рота, перед тим як остаточно перерізати вашу жалюгідну тоненьку горляночку. Тож виходить, що про її смак, ви, певно, дізнаєтеся з перших уст, чи не так?

— Я зараз же дзвонитиму в поліцію. Ви не можете отак мені погрожувати.

— Містере Мейг’ю. Дзвоніть кому забажаєте, але мені було б сумно, якби ви розцінили це як погрозу. Ані ваш покірний слуга, ані містер Вандемар ніколи не погрожуємо, хіба не так, містере Вандемар?

— Ні? А що ж ви тоді, в біса, оце робите?

— Ми даємо вам свою обіцянку, — сказав містер Круп крізь шум статики, шипіння й луну. — І ми знаємо, де ви живете. — І він поклав слухавку.

Ричард міцно тримав слухавку й дивився на неї, а тоді тричі втопив кнопку 9: пожежники, поліція й швидка.

— Невідкладна допомога, — сказав оператор вказаної допомоги. — Яка служба вам потрібна?

— Переведіть мене, на поліцію, будь ласка. Один чоловік щойно погрожував убити мене, і мені здається, що то був не жарт.

Зависла пауза. Ричард сподівався, що його перемикають на поліцію. За кілька секунд голос сказав:

— Невідкладна допомога. Алло? Там хтось є? Алло? — і Ричард поклав слухавку бетфону, пішов до спальні, вдягнувся, бо тремтів од наготи, холоду, страху і того, що більше нічого не міг вдіяти.

Нарешті, після певних вагань, він витяг з-під ліжка чорну спортивну сумку й поклав до неї шкарпетки. Тоді спіднє. Кілька футболок. Паспорт. Гаманець. На ньому були джинси, кросівки, товстий светр. Він пригадав, як дівчина, що називалася Дуері, прощалася з ним. Те, як вона замовкла, як сказала, що їй шкода…

— Ти знала, — сказав він до порожньої квартири. — Ти знала, що так станеться. — Він пішов на кухню, взяв трохи фруктів з миски й поклав до сумки. Застебнувши її, він вийшов у присмерк вулиці.

Банкомат загудів і прийняв його картку. «БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПІН-КОД», — сказав він. Ричард ввів свій таємний пін-код (Р-И-Ч-Д). Екран очистився. «ЗАЖДІТЬ, БУДЬ ЛАСКА…», — попросив він і знову очистився. Десь в апаратній глибині щось гарчало й бурмотіло.

«КАРТКА НЕ ДІЙСНА. БУДЬ ЛАСКА, ЗВЕРНІТЬСЯ ДО БАНКУ-ЕМІТЕНТА». Щось чмихнуло, і картка виповзла зі щілини.

— Дріб'язку нема? — спитав ззаду втомлений голос.

Ричард розвернувся; чоловік був низенький, старий і лисуватий, бороду мав занедбану, забиту пилом і сіро-жовто-переплутану, а зморшки на обличчі були чітко виділені чорним брудом. Він був одягнений у брудне пальто поверх залишків темно-сірого светра. Очі в нього теж були сірі й сльозаві.

Ричард віддав чоловіку картку.

— Тримай, — сказав він. — Залиш собі. Там десь півтори тисячі фунтів, якщо ти зможеш їх витягти.

Чоловік узяв картку по-вуличному почорнілими руками, глянув на неї, перевернув і глухо сказав:

— Ото вже дякую. Коли б мені до неї ще шістдесять пенсиків, то куплю собі хорошу чашку кави. — Він віддав Ричарду картку й пішов далі вулицею.

Ричард підібрав сумку. Тоді пішов за чоловіком і сказав:

— Гей. Стривай. Ти мене бачиш.

— У мене очі не хворі, — сказав чоловік.

— Слухай, — сказав Ричард, — ти коли-небудь чув про такий собі Плавучий ринок? Мені треба туди. Є дівчина на ім'я Дуері… — але чоловік почав знервовано відступати від Ричарда. — Слухай, мені справді потрібна допомога, — сказав Ричард. — Будь ласка.

Чоловік дивився на нього без жалю. Ричард зітхнув.

— Добре, — сказав він. — Вибач, що потурбував. — Він розвернувся геть, ухопився за ручку сумки обома руками так, що вони майже не трусилися, й пішов геть по Гай-стріт.

— Гей, — покликав чоловік шепітним криком. Ричард озирнувся. Той манив його рукою. — Йди сюди, друже, бігом.

Чоловік поспішив униз якимись сходами на тому боці вулиці, де будинки стояли розвалені — сходи були закидані сміттям і вели до покинутої підвальної квартири. Ричард спотикався слідом. Внизу сходів знайшлися двері, і чоловік відчинив їх. Він пропустив Ричарда вперед, а тоді замкнув двері за собою. За дверима чекала темрява. Чиркнув сірник об коробку — і спалахнув вогонь: чоловік торкнувся сірником ґноту старого залізничного ліхтаря, той загорівся й почав давати світла трохи менше, ніж давав сірник, а тоді вони з Ричардом разом пішли крізь темряву.

Пахло цвіллю, старою вологою цеглою, гнилизною й темрявою.

— Де це ми? — прошепотів Ричард. Його провідник шикнув на нього. Вони досягли ще одних дверей у стіні. Чоловік вистукав на них якийсь ритм. Запала пауза, а тоді двері відчинилися.

Ричарда на мить осліпило раптовим світлом. Він опинився у велетенському склепінчастому приміщенні, в підземній залі; заповненій вогнем і димом. Скрізь горіли невеликі вогнища. Навколо них стояли тінисті силуети людей, що смажили на рожнах якихось маленьких тварин. Хтось перебігав від ватри до ватри. Це нагадало Ричардові про пекло — або, точніше, про те, яким він уявляв собі пекло, коли був школярем. Дим почав дерти груди, і Ричард закашлявся. Тоді до нього повернулася сотня пронизливих очей: сотня незмигних очей, що не віщували нічого доброго.

До них підскочив якийсь чоловік. Він мав довге волосся й клаптикувату русу бороду, а його подерта одежина була обторочена хутром — жовто-чорно-білим хутром, схожим на шкуру черепахового кота. Він міг бути вищим за Ричарда, але дуже сутулився, тримаючи руки коло грудей і стиснувши долоні разом.

— Що? Що це таке? Що це таке? — спитав він у Ричардового провідника. — Кого ти нам привів, Іліастере? Кажи-кажи-кажи.

— Він Згори, — сказав провідник. («Іліастер?», — подумав Ричард). — Питався про леді Дуері. І Плавучий ринок. Привів його до вас. Подумав, що ви, як Володар щуровустів, знатимете, що з ним робить.

Тепер круг них стояло вже з десяток обторочених хутром постатей: чоловіки, жінки, навіть кілька дітей. Вони рухалися ривками: кілька секунд стояли нерухомо, а тоді рвучко підбігали до Ричарда.

Володар щуровустів засунув руку вглиб свого обтороченого хутром лахміття й витягнув лиховісний уламок скла завдовжки дюймів із вісім. З одного краю на нього було намотано трохи погано вичиненої шкіри з хутром, утворюючи таке собі руків’я. Світло вогнищ блимало на скляному лезі. Володар щуровустів приставив уламок до Ричардового горла.

— О так. Так-так-так, — збуджено задріботів він. — Що з ним робити, я знаю абсолютно точно.