Незрозумілі

10.

ашко гіркотно зітхнув, кинув прощальний погляд на букет і попрямував до школи, проклинаючи свій недалекий розум і хитрооку квіткарку, яка над ним позбиткувалася. Ех, напевне, ніхто не хоче ті квітки в неї купувати, от і знайшла лоха малолітнього.

У клас зайшов майже перед самісіньким дзвоником. Порожнє місце поруч за партою нагадувало про розірвання дипломатичних відносин з Ромкою. Допікав запах отих гербер, що залишився на руках. Витер їх об джинси, ще раз понюхав і пересвідчився, що той запах ще довго переслідуватиме його. День знову не заладився.

— Доброго ранку! — зайшла до класу після дзвоника біологічка Світлана Михайлівна. — Сподіваюся, сьогодні вже всі є, і вчорашні сюрпризи не повторяться, — багатозначно глянула у бік учнів.

— Змії немає, — рвучко повідомив Бадій. — їй вчора матінка зачіску трішки зіпсувала, вона сьогодні волосся реанімує, — заіржав.

— Втрачаємо кращих людей, — доєднався до розмови Женька Цимбалюк. — Дивись, за кілька місяців у декрет збереться, а там доведеться й татка із синочком вітати, — багатозначно глипнув на Головка.

Баранець з Бандюком змовницьки загигикали, дівчата перешіптувалися про щось, відоме тільки їм. Сашко відчув, як підлога вислизає з-під ніг. Він ладен був провалитись у будь-яку прірву, щоб тільки не бути цієї миті в класі, не чути отруйних підколів і не бачити ображену, як йому здавалося, потилицю Орисі.

...Останніми днями йому снився сон. Ніби виходить він на вулицю — ранок, сонечко бавиться, невгамовні перехожі поспішають у своїх справах, і в якийсь момент він починає розуміти, що на ньому зовсім немає одягу. Просто голий-голісінький! І нічого не вдіяти. Доводиться руками незграбно прикривати місця, які всі нормальні люди ховають під одягом. Перехожі здивовано позирають у його бік — хто обурюється, хто глузливо сміється, а він нічого вдіяти не в силі...

Рятувало в таких випадках прокидання зі сну, після якого відчуття сорому-страху вивітрювалося ще довго. У ці хвилини з ним відбувалося майже те саме, але вже насправді, тому прокинутись або сховатись, як равлику у своїй хатці, було неможливо.

— Розмови припиніть! Ми ще до тієї теми не дійшли, — перервала гомін у класі Светочка.

— А дійдемо? — хмикнув Качок. — І практика буде? — зухвало втупився на біологічку.

— Обов’язково, — не вибила її з рівноваги провокація. — Підростете, одружитесь — тоді й попрактикуете.

— Ви відстали від життя, — не вгавав Вовка. — У нас вже дехто з п’ятого класу та-а-аку практику має... — протягнув він. — А хто не має — ласкаво просимо до нас, фахівців у цій справі. Допоможемо розпочати доросле життя, — повернувся до Орисі.

Сашко мимоволі напружився, але Орися тільки знизала плечима на те і промовчала. Бадій знову зосередився на біологічці.

— А ви, Світлано Михайлівно, у скільки років своє перше пізнали? — випалив нахабно.

Клас умить упав у тремку тишу. Кілька десятків пар очей не зводили погляд з учительки. Светочка густо почервоніла, щось пробувала відповісти, закашлялась і кинулася наливати у склянку застояну воду, не знати коли набрану у дволітрову пляшку з-під мінеральної води. Нею іноді, якщо комусь спаде на думку, чергові поливали квіти.

— Заткни рота, придурку! — зненацька розірвало тишу. Всі автоматом повернулися туди, звідки вистрибнула фраза. Ромка Мельник з передостанньої парти, куди перебрався після конфлікту з Головком, прицільно дивився на Качка, зосереджено примруживши очі, ніби ковбой з американського вестерну.

— Це ти кому сказав? — підвівся з місця Вовка. — Зовсім мізки втратив? — рвонув до Романича. Клас знову завмер.

— Бадій, сядь, будь ласка, на своє місце! Якщо ще не збагнув — у нас зараз урок, — твердо, вже заспокоївшись, сказала вчителька.

Хтозна, що вплинуло на Вовку: її спокійний голос чи небажання псувати собі настрій і з’ясовувати стосунки, але Качок зиркнув на Ромку, провів долонею по шиї, наче стинаючи голову, тикнув у Мельника вказівним пальцем і мовчки повернувся на своє місце.

— Пісець Романичу! — наскільки можливо було, голосно прошепотів Олег Бадюк.

— Зжере його Качок, — підтримала Олена Глинська.

— Тиша! У нас таки урок, — нагадала біологічка. Вона для чогось понюхала склянку з-під води, витерла хустинкою губи і почала щось розповідати, одночасно малюючи схеми на дошці.

— А тебе, козел, я чекаю біля турніків після уроку, — ще раз повернувся до Мельника і прошипів Бадій, який сидів ближче до вчителя як особа неблагонадійна, що потребує пильного контролю.

— Не сумуй, кицю, обов’язково зустрінемося, — не залишився в боргу Ромка. Качок показав йому середній палець правої руки і відвернувся, концентруючись на привабливій фігурі Світлани Михайлівни.

Сашко намагався зібрати до купи думки. Нариватись на скандал з Бадієм — рівноцінно самогубству. Хто наважувався на це, у кращому разі відбувався розквашеним носом, а бувало, що зламаними щелепами або руками. Як Вовка з такими «заслугами» досі ходив на волі, а не сидів у колонії? Навіть якщо хтось і писав заяви до ментовки на нього, свідки відмовлялися від своїх слів. Ходила інформація, що його брат пов’язаний чи то з бандитами, чи з крутими політиками (що, напевне, одне й те саме). Він і гасив усі Вовчині проблеми.

Місце біля турніків було не тим, куди запрошують пожартувати. Фактично, і турніків там уже не було — так, кілька металевих стовпів з обдертою фарбою і дві товсті паралельні різнорівневі труби, закопані в землю. Колись там хлопці качали прес, а тепер на них просто сиділи. Все інше обладнання для занять фізкультурою перенесли на новий огороджений і захищений замками майданчик, а колишній «рай» для фізкультурників можна було використовувати хіба що для різних розбірок і перекурів між уроками. Саме туди і покликав Ромку Бадій.

Головко озирнувся. Романич виглядав так, ніби нічого не сталося. Ніби і не збирається він зустрічатись після уроку з кулаками Бадія. Несподівано Ромка перехопив Сашків погляд, презирливо посміхнувся, відвернувся і вдав, що страшенно цікавиться тим, що відбувається на уроці. Але Головко, який все ж не один день знав Романича, помітив, як дрібно тремтять у того руки...

Дзвоник пролунав різко, хоч і очікувано. Як тільки Светочка пішла з класу, почався неабиякий гамір. Перерва була маленькою, тому всі хотіли встигнути побачити видовище і поспішали зайняти найкращі місця в «глядацькій залі».

— Ти, чмо болотне, давай вали скоріше! — Бадій схопив Ромку за руку і підштовхнув до виходу.

— Граблі забери, бройлер перекачаний! — вивільнився Мельник і неквапом вийшов із класу. Бадій, закипівши, як забутий на плиті чайник, поспішив услід.

Сашко теж схопився зі свого місця і майже побіг за ними.

У дворі школи вже зібрався чималий натовп. Тут були не тільки представники їхнього класу. Судячи з усього, хтось устиг про все розголосити багатьом, і спостерігати «бій без правил» поприходили й інші школярі.

Бадій стягнув із себе футболку, кинув її Цимбалюку, який стояв неподалік.

— Потримай, а то знову кров’якою замажу, — коротко рубанув. Його м’язи напружинились, наче змії, що зачаїлись перед нападом. — Де ти там, придурку? — покликав він Мельника. — За кого вступаєшся? Та у неї вже мужиків було більше, ніж тарганів у нас у їдальні. Мені братан розповідав, що з малолетства наша Светочка хлопчиків любить. Тільки лінивий з нею не... — не встиг договорити своє Бадій, як Мельник несподівано підскочив до нього і з глухим хеканням, наче дрова колов, вдарив у щелепу.

Бадій цього явно не чекав — удар він пропустив, але на ногах устояв. Різко відскочив убік, тернув себе лівою рукою по щоці і блискавично викинув уперед праву руку. Ромка, який у той момент намагався підійти ближче та продовжити наступ, ніби напоровся на кам’яну стіну. Удар потрапив йому в перенісся. З носа хлюпнула кров, забризкавши руки Качку. Кілька крапель упало на джинси. Глядачі заревіли від захвату — оце видовище!

— Ах ти сука! — розізлився Бадій, загилив Ромці ногою в коліно, від чого той звалився на землю. Качок почав нещадно бити його ногами, намагаючись вразити голову.

— Давай-давай! — заволав Цимбалюк. — Мочи його! — аж підскакував.

Усе це відбулося буквально за секунди. Сашко застиг від якогось незрозумілого відчуття. Хоча ні, зрозумілого. Йому було страшно. Навіть дуже СТРАШНО! Тіло несподівано стало м’яким, ноги — ніби приклеєними до землі. Нестримний дрож не давав змоги взяти себе в руки.

«...Вчинки... мужність...» — несподівано згадав татові слова. Згадав ситуацію з Ромкою, маленького першокласника, який плакав на унітазі. Його він, Сашко, тоді врятував. Після того стали вони друзями. А зараз?

Якась сила, ніби снаряд з гармати, виштовхнула Сашка з юрби. Він врізався в Бадія, що гамселив уже, здавалося, нерухомого Ромку, схопив його двома руками за слизьке, розпашіле тіло, звалив на землю. Краєм вуха почув захоплені крики.

Бадій вивернувся з «обіймів» миттєво, скочив на ноги, оцінив обстановку, впав на коліна, у запалі боротьби забувши про улюблені джинси, і почав кулаками гамселити Головка по обличчю. Рот у Сашка наповнився чимось солоним, за секунду він уже майже не відчував ударів. Звивався, відмахувався кудись у повітря руками, намагався схопитися на ноги. Болю не було. Був тільки озвірілий Байдюк, протистояти якому не міг, і не міг дозволити собі здатися...

— Шухер! — заволав хтось. — Фізкультурник зі Светочкою!

— Бадій! — закричав Цимбалюк. — Линяємо! Кидай цих дебілів! Вони і так вже не дихають, — потягнув того від Головка.

Качок, засліплений адреналіном, спочатку відмахнувся, поглянувши на Цимбалюка білими від люті очима. Потім погляд його став осмисленим, він зрозумів, що хочуть від нього, схопив футболку і за мить щез у юрбі, яка помаленьку стала розсотуватись.

Сашко лише тоді зрозумів, що його вже ніхто не б’є, коли над ним схилилося стурбоване обличчя фізкультурника.

— Головко, ти як? Чого зчепилися? — намагаючись допомогти Сашкові встати із землі, спитав Ігор Степанович. Сашко спробував сісти. У грудях пекло. Боліли забиті ребра, важко було ворушити губами.

— Жа... правду, — прошамкав.

— Ех ви, правдолюби, — вже спокійніше вимовив фізрук. — Хрін із ним, на війні вбивають один одного, а тут чого?

— Ви... слова... непедагогічні вживаєте, — силився пожартувати Сашко, але розбиті губи знову нагадали про себе. — Хрін... — скривився від болю.

— Тьху, він ще й жартує, — розвів руками Ігор Степанович. — Хрін — це рослина така. До твоєї уваги, — махнув рукою, наче відганяючи від себе мух.

Сашко, терплячи біль, звівся на ноги. Неподалік уже стояв Ромка Мельник. Йому Свєточка витирала вологими серветками розбитий ніс. Романич зачудовано спостерігав за її руками, його запухлі очі блискотіли незбагненними іскрами. Несподівано для неї, а може, і для себе схопив долоні Світлани Михайлівни у свої, поцілував їх теж розбитими, як і в Головка, губами. Свєточка відсахнулася, почервоніла, щось тихо сказала Мельникові і поспішила до школи, залишивши «потерпілих» на фізкультурника.

Ромка провів її зосередженим поглядом, а потім незграбно, всім тілом повернувся до Сашка. Шкіра навколо очей стала червоно-синьою, з носа все ще сочилася кров.

— Дякую тобі, — сказав голосом, наче між ними ніколи не було непорозуміння.

— За що? — струснув із джинсів пилюку Сашко. — Я ж навіть допомогти тобі не зміг, — махнув рукою.

— За спробу, — скривив в усмішці губи Мельник, намагаючись не видавати біль. — Блін, тепер тиждень нормально їсти не зможу.

— Фігня! Головне, що за честь заступився, — підморгнув підбитим оком Сашко.

— Так, бійці, — втрутився фізкультурник, — ходімо в медпункт.

— Куди? — вигукнули разом Ромка із Сашком. — Там зараз нас директриса спалить!

— Це точно, — зупинився Ігор Степанович. — Що ж із вами робити? — похитав головою.

— Зрозуміти, вибачити і відпустити, — словами героя популярного шоу відповів Головко.

— Травм, несумісних із життям, немає? — глянув із підозрою на хлопців фізкультурник.

— Та ми вже як огірочки! — випалив Ромка.

— Ага, радше — як баклажани, — не стримав жарту, поглянувши на друга, Сашко.

— Ну, жартуєте — значить жити будете, — зрезонував Ігор Степанович. — Давайте тихенько додому, відлежтеся до завтра. А то зараз розбірки почнуться, Ангеліна жартувати не любить, — аж ніби присів, імітуючи переляк.

— А наші речі? — згадав Романич.

— Я зараз винесу, — зголосився допомогти Ігор Степанович. — Чекайте на мене і більше нікуди не влазьте, — повернувся і швидко зник у школі.

За кілька хвилин, подолавши за допомогою колишнього спецназівця Ігоря Степановича паркан, друзі прямували додому. Судячи з усього, одна із Сашкових проблем зникла сама собою.