Незрозумілі

2.

кось несправедливо влаштоване життя. Щойно народившись і пробігши кілька безтурботних років, маємо йти до садочка, а там групою ходити до туалету, чекати, доки всі зроблять свою справу. Потім усім разом, незалежно від бажання, влягатися в ліжко і вдавати, що хочеться спати. Давитись кашею і з жахом думати щоранку, що ніхто не прийде ввечері забрати тебе із цього чужого приміщення. Так і залишишся довіку в хоч і затишній, але геть не рідній групі.

Школа — не краще. Довгі роки там намагаються вбити тобі в голову якісь знання. І знову тиснуть незрозумілим: «Один за всіх, і всі за одного». І хто це придумав? Чому людина має вчити математику, якої вона не розуміє і не хоче розуміти, а не, наприклад, англійську замість неї? Чому не можна побути вдома, коли не хочеться бачити людей? Якби було навчання по «Скайпу»: взяв ноут, влігся на ліжко — і вчись собі.

З такими думками підходив Санько до школи. Її будівля була стандартною, як усі школи в місті. Чотири поверхи, велика спортивна зала і чималенька їдальня гули, як розтривожені вулики. Тихіше ставало після дзвінка на урок, але й тоді можна було іноді розчути дружній сміх із якогось класу чи гнівний голос учителя, який намагався втихомирити збунтованих гормонами школярів.

Сашко повісив куртку в гардеробі. Зранку було прохолодно, і батьки змусили його одягнути вітрівку. Як він ненавидів їх за це! У куртках у таку майже по-літньому теплу погоду ходили тільки деякі дівчата і Денис Чируха, який часто хворів на запалення легенів від прочиненої кватирки.

Раптово петелька на комірці обірвалась, куртка впала на підлогу. Санько відчув напад несподіваної люті. У вухах зашуміло від напливу крові, серце стукотіло майже в горлі. Люто шпурнув невинну куртку ногою, від чого та залетіла, ніби сховалася від нього, під вішак.

— Бог у поміч, Голова! — несподівано розвернув його веселий голос. — Вирішив підлогу протерти?

— Привіт, брате! — зрадів Сашко. Перед ним малював свою найкращу усмішку Роман Мельник. Без нього Головко навіть не уявляв свого життя.

Їхня дружба зав’язалася дивно, для когось, можливо, і смішно. Був вересень. Першачки бігали на фізкультурі, назграбно розмахували руками, як цибаті лелечата неміцними крилами. Тетяна Андріївна Дорошенко, їхня тодішня вчителька, була суворою. Варто щось не так зробити на уроці, і відразу — запис у щоденнику, а далі — неминучі репресії з боку батьків. Її не любили, побоювалися і намагалися не потрапляти під гарячу руку.

— Мельник, ти чого згорбився, як дід після перепою? — несподівано накинулася вчителька. Однокласники заціпеніли, а потім дружно захихотіли.

— А він того!.. — вигукнув Женька Цимбалюк, маленький, біленький хлопчик, з яскраво-синіми очима, схожий на янголятко з вітальних листівок. — Вер...ся! — тикнув пальцем на бідного Мельника, якого, видно було, скрутило не на жарт. Клас знову затопила хвиля сміху. Дівчатка перешіптувалися, кидаючи насмішкуваті погляди на Ромчика.

— Цимбалюк, що за слова такі? — вирячила очі Тетяна Андріївна. — Хочеш зауваження в щоденник? — повернулась до Женика. Той аж присів із переляку, швидко-швидко закрутив головою, показуючи, як сильно він того не бажає. Клас теж затих.

— Мельник, хочеш вийти? — звернулась до Ромки. Той мовчки кивнув. На його очах виступили сльози. — То чого воду вариш? Сказати не міг?

Ромка мовчав, з останніх сил стримуючи бунт природи.

— Вийди, — милостиво дозволила йому.

Ромка, переступаючи з ноги на ногу, наче в якомусь дивному танці, кинувся до виходу. Однокласники знову притишено захихотіли. Минуло хвилин із двадцять уроку, а Мельник до залу не повернувся.

— Мовчанов! — вигукнула вчителька. — Збігай до туалету і подивись, де Мельник подівся!

— Може, того... провалився, в унітаз затягнуло, — не втримався Цимбалюк. Він широко посміхнувся, але вчителька так зиркнула на нього, що подальші слова застрягли в горлі, змусивши його закашлятись. Севка побіг, повернувся за кілька хвилин.

— Тетяно Андріївно, він там плаче і нікуди не хоче йти, — повідомив.

— Що за істерики! — звилась, наче від нестерпного болю, вчителька. — Зараз я його швидко до тями приведу. Завтра батьки в директора будуть! — пообіцяла грізно.

Чому він тоді зголосився розібратись із проблемою, що виникла в однокласника, з яким ніколи не спілкувався, Санько не міг пояснити навіть собі. Але так було — сказав учительці, що він піде і все владнає. І той випадок звів його з найкращим у майбутньому другом.

Ромка сидів на унітазі, приспустивши штани, і плакав. Очі в нього були червоні від сліз, він шморгав носом, раз за разом витирав його кулаком і продовжував гірко хлипати.

— Ти чого? — здивовано спитав Санько. Мельник скривився, наче від сильного болю, заморгав залитими солоними краплями очима.

— А ти сміятись не будеш? — підняв знічений погляд.

— Чому я маю сміятися? — здивувався Сашко.

— Тут папір туалетний скінчився. Встати не можу, — знову заплакав Ромчик.

— От тобі й на. А я вже злякався, — наче дорослий, зреагував на сльози Ромчика. — Почекай хвилинку...

Сашко метнувся кабінками чоловічого туалету, пересвідчився, що паперу немає в жодній, вискочив у коридор. Прочинив двері з намальованою на них дівчинкою, насторожено просунув голову, ковзнув поглядом по приміщенню. На щастя, там нікого не було. Швидко заскочив туди, схопив рулон туалетного паперу, влетів на чоловічу територію і кинув «рятівне коло» Ромі.

— Чого не встаєш?

— А ти чого стоїш тут? Може, вийдеш? — почервонів Мельник.

— Ой, вибач, — зрозумів свою нетактовність Сашко, вийшов у коридор, став під стіною. За хвилину до нього підійшов Ромка, струшуючи мокрі руки.

— Дякую, — зашарівся він. На його обличчі від сліз майже не залишилося сліду. — Ідемо на фізкультуру? — спитав чомусь насторожено.

— Побігли, — відповів Сашко. — А то будемо потім проблеми мати.

— Зачекай, — несподівано зупинив його Ромчик. — А ти нікому не скажеш?

— Та щоб мені все життя зі старим мобільним ходити! — поклявся Сашко. Той ще раз усміхнувся, витер п’ятірню об штани і простягнув перед собою.

— Друзі? — спитав.

— Друзі! — підтвердив Сашко, потиснувши правицею долоню товариша.

Вони повернулися до спортивної зали, об’єднані спільною таємницею. На запитання вчительки Сашко відповів, що в Ромки дуже боліло в животі. Тетяна Андріївна доручила відвести Ромку до лікаря, але хлопці того не зробили, вирішивши вперше у шкільному житті втекти з уроків. Так народжувалась їхня дружба.

— Ти чого речі псуєш? — уже серйозно спитав Ромка. За ці роки він витягнувся, надбав низький тембр голосу і вже ніяк не був схожий на того переляканого «першачка» зі спущеними штаньми й заплаканими очима.

— Та дістали вже всі! От для чого мені ця ганчірка? Чи я пацан зелений, щоб закутуватись у таку спеку? — спалахнув Саня.

— Ти, братан, стався до всього по-філософськи, — статечно зауважив Мельник. — Батьки для того й існують, щоб нас нагинати і підлаштовувати під себе. І не тільки вони — це система, — підняв догори вказівний палець. — На фіга кому потрібна непідконтрольна людина? Від неї ж тільки головняк і нічого більше.

— Та скільки вже можна! Батько вранці з відрядження дзвонить і контролює, чи я в школу не запізнююсь, — не міг заспокоїтися Сашко. — Чи йому там нема чим зайнятися? — сплюнув спересердя.

— Не парся, в тебе ще нормальні предки. Бувають набагато гірші, — Роман підняв з підлоги куртку, акуратно розправив її і примостив на вішачок за комір. — Все буде чьотко, прорвемося, — повернувся і першим пішов до класу. Сашко зітхнув, поправив на плечі рюкзак і почимчикував услід, шаркаючи ногами по витертому лінолеуму.

У кабінеті англійської мови галасливо. До уроку залишались хвилини, тому потрібно було встигнути обговорити події за вихідні, поділитися враженнями, хоча б пробігти очима параграф у підручнику, бо вчора на це ну зовсім не вистачило часу.

Хлопці повтуплювалися в мобільники і, судячи з усього, різалися в якусь мережеву гру. Wi-Fi у школі мав закритий доступ, але вони давно зламали пароль і ділилися ним один з одним за пачку жуйки чи за цигарки. Час від часу пароль змінювали, і тоді на кілька днів школа від нічого робити на перервах починала сходити з розуму. «Школярики» старших класів, більшість із яких були на голову вищими від далеко не малюка фізкультурника Ігоря Степановича, гасали коридорами, і горе було тій учительці, яка наривалася на такий «експрес».

За якийсь час хтось «Вконтакті» викладав новий пароль, школа вгамовувалася, її життя поверталося у звичне річище. Сашко не раз думав, що це самі вчителі розсекречують код доступу, будучи впевненими, що в інший спосіб учнів не вгамувати.

Клас жив своїм щоденним життям. Двоє дівчат розглядали кольоровий журнал, ще одна слухала в навушниках музику, похитуючи головою в такт тільки їй чутного ритму. Хтось бубонів, повторюючи англійський текст, хтось голосно розповідав про новий фільм, який скачав у «неті», а він виявився «повним відстоєм». Не встиг Сашко зайняти своє місце і прилаштувати рюкзак, як пролунав дзвоник на урок.

— Гуд монінг, діа чілдрен! — привіталася вчителька англійської Ангеліна Петрівна Сорока. Була вона років сорока, мала перепалене невдалим фарбуванням, жовтувате волосся, високий зріст, прямі тонкі губи і розмір ноги, як у морського піхотинця. Приклеєне їй прізвисько — Ліна-Чапля — знала, але ніяк не реагувала, коли її так називали, і, головне, не ображалася, що викликало в дев’ятикласників повагу. Однак прізвисько все ж нагнітало Ангеліні Петрівні неприємні відчуття.

— Гу-у-у-д м-о-о-нінг! — протягнув хором клас.

— Тільки ми вже давно не «чілдрен», — густим басом прогув Вовка Бадій на прізвисько Качок. Він уже півроку ходив до спортивної зали, тягав там зі своїм старшим братом залізяки, тихцем від батьків їв якісь пігулки із зображенням мускулистого бодібілдера і намагався продемонструвати свої біцепси, вдягаючи футболки з коротким рукавом та в обтяжку. Учителька розсудливо промовчала, не реагуючи на зауваження.

— Тема уроку — «Гаджети в нашому житті», — промовила, вмощуючись на край вчительського столу. — Хто може розповісти, яка роль їх у сучасному суспільстві та для вас особисто? — кинула поглядом по класу.

— Я можу, — підняв руку Вовка.

— Ти? — здивувалась. — Ну давай, — підозріло глипнула на Бадія. Той встав біля своєї парти, напружив грудні м’язи, зайвий раз демонструючи їх публіці.

— Гаджети — це дуже класні штуки, — почав українською. — Мій найулюбленіший гаджет — це мікрохвильовка. Там і їсти можна підігріти, і шкарпетки висушити, — цілком серйозно продовжував Бадій. Клас дружно зареготав. Вовка здивовано озирнувся, не розуміючи, чому всім так весело.

— Бадій, — простогнала вчителька. — По-перше, зараз урок англійської мови, а по-друге, мікрохвильовка — це зовсім не гаджет. Сідай, — махнула рукою. Качок ще щось хотів сказати, але засопів і важко опустився на стілець.

— Ще охочі є, чи будемо за списком? — запитала.

— Можна я? — підняла руку Орися Огородник.

— Давай, Орисю, — пом’якшав голос Ангеліни Петрівни. Огородник була її улюбленицею.

Орися вийшла до дошки і почала швидко, навіть з якимось англійським говірком, розповідати про свій улюблений гаджет — смартфон. Вона торохтіла автоматом, не збиваючись і випльовуючи іноземні слова. Вчителька слухала про переваги сучасних засобів комунікації і задоволено усміхалась, навіть очі повіками прикрила. Клас займався своїми справами. Хтось із дівчат відразу випробовував на практиці свій засіб зв’язку, скидаючи смс-ку подрузі за сусідньою партою. Вітька Баранець тихцем дістав навушники, підключив їх до телефона й віддалився від уроку. Більшість просто перемовлялася, спершу намагаючись пошепки, але потім забувала про це. У класі ставало гамірно.

— Ти, напевне, помилилась, Орисю, — відірвав школярів від справ голос Ангеліни. — Ти хотіла сказати, що розмовляєш по телефону? — підказала вчителька.

— Ні, — спокійно глянула Орися у відповідь. — Я розмовляю з телефоном!

— Ги-ги! — не втримався Цимбалюк. — А ще можна розмовляти з виделкою, тарілкою або шафою, — видав. Кілька дівчат зареготало. Баранець вийняв навушники, зацікавлено прислухався до розмови.

— Для недорозвинених повторюю, — блиснула на нього очима і видала з притиском Орися: — Я РОЗМОВЛЯЮ З ТЕЛЕФОНОМ! Він не кидає ідіотських реплік, уміє слухати і, на відміну від деяких придурків, просто класно виглядає, — чомусь поглянула на Качка.

— А чого це я — придурок? — скочив зі свого місця Бадій. — За придурка і в пику можна, — пригрозив.

— Ану тихіше! — закричала Ангеліна Петрівна. — Орисю, — повернулася до Огородник. — Ти сядь. Може, погано себе почуваєш? — обережно потягнулася до лоба дівчини. Та відсахнулася, ніби до неї наближалася розпечена праска.

— У неї того... критичні дні. Бідненька не знає, що і говорить. І температурка піднялася в деяких місцях, — глузував Цимбалюк.

— Мужика їй треба, — підхопив Мовчанов. — Тоді все й минеться!

— Замовкніть усі! — верескнула Ангеліна Петрівна. — Сідай, Огородник, — додала сердито.

Урок було зірвано. Нової теми і домашнього завдання ніхто вже не чув. Усі дружно обговорювали дивну поведінку Ориськи і зійшлися на думці, що переклинити так її могло тільки від тих книжок, які вона накидала на планшет і читає на перервах. Дзвоник сповістив про закінчення уроку.