Незрозумілі

12.

рузі стояли в оточеному з усіх боків дев’ятиповерхівками дворі.

— Точно будинок пам’ятаєш? — запитав Ромка.

— Точно, оцей, — махнув рукою в бік освітленого парадного Сашко.

— Тоді нам потрібний... — почав видивлятися в сутінках необхідний об’єкт Романич. — Отой! — впевнено кивнув, показуючи на будинок навпроти.

— Ходімо, — першим попрямував туди Сашко. Ромка ще раз поглянув на Орисин будинок, щось прикинув, хмикнувши, і покрокував за товаришем, дзенькаючи балончиками з фарбою в пакеті.

Хлопці зайшли в найближче парадне. Лампочка, тьмяна і запилена, світила тільки на другому поверсі, кидаючи вниз незрозумілі й нахабні тіні, які відлякували і заворожували водночас.

Сашко обережно, ніби ступаючи в незнайому воду, подолав першу сходинку. Його відчайдушність і бажання себе проявити, які керували ще кілька хвилин тому, кудись несподівано випарувалися, залишивши по собі легке тремтіння в ногах і плутані думки про те, що буде, коли вони відмовляться від задуманого.

Ромка, ідучи слідом за Сашком, теж принишк. Тільки кахикав час від часу і щось ніби сердито бурмотів, чіпляючись пакетом за поручні.

Їхати ліфтом не ризикнули: хтозна, може, застрягне між поверхами і доведеться потім до ранку кукурікати. Та й кнопка виклику кабіни була напівспалена, з відкритими контактами, що зухвало натякали їм на небезпеку. І не тільки ураження струмом.

Сходи нагору здавалися безкінечними. Після другого поверху світло на майданчику, куди виходили двері квартир, було тільки на сьомому, тож майже весь шлях довелося підсвічувати мобільниками.

Будинок жив своїм життям. Десь, у чиїйсь квартирі, бубонів телевізор. З іншої лунала якась жалібна пісня, а ще за одними дверима голосно сварилися чоловік із жінкою, не соромлячись жодних слів і, судячи із дзеленчання, схожого на звук від розбитого посуду, не тільки слів.

— Блін, я завжди не міг зрозуміти, — засапано видав Романич, — як те все відбувається? Коли люди одружуються, напевне, люблять одне одного, потім у них діти з’являються — і оп-па! — відставив руку з пакетом у бік дверей. — Сварки. Ой, убивають!.. Не можемо жити... Треба щось робити... По телеку весь час хтось когось мочить і...

— Човен кохання розбивається об рифи побутових проблем, — перефразував слова, які довелося чути колись, Сашко. — А насправді, біс їх знає, тих дорослих. Дивні якісь вони. Незрозумілі. Смішні. Незграбні. Жорстокі. І добрі іноді бувають. Не знаю, не розумію їх... Травмують дітей. Рвуть, нищать свої почуття. А може, і не мають їх.

— А в тебе є? — спитав, ледь підсвічуючи тьмяним екраном мобільника, Ромка.

— У мене? Зараз і перевіримо, — кинув йому через плече Сашко.

— А я вже боятися починаю, — вирвалося в Ромки. — Не за себе — за тебе, — уточнив.

— Сам ледь повзу від страху, — зізнався Сашко. — Весь час здається, що мотузка може обірватися.

— То, може, ну його? Якась дебільна ідея. Давай краще щось інше придумаємо, — оживився Ромка.

Сашко знову зупинився. Двоє бажань боролися в ньому. Не хотілося виглядати боягузом. Навіть перед Ромкою, який — Сашко був упевнений — не осудить і ніколи не скаже кривого слова. Однак краще зараз бути вдома, у своїй кімнаті, а не дертись темними сходами і сподіватись, що на висоті тебе витримає той мотузок.

— Голова, ну його до біса, — натискав на своєму Ромка. — Краще пісню під балконом заспіваємо, — запропонував.

Сашко вагався. У словах друга теж був сенс. Учинок, на який вони наважилися, мав багато авантюрного, але саме ним він збирається довести Орисі... Що саме довести, Сашко не міг пояснити навіть собі, але всією душею сподівався змінити її ставлення до себе.

— Ніфіга, Романич, раз сказав — мушу зробити, — стояв на своєму Сашко. — Треба йти до кінця! — твердо ступив на сходинку.

— Як знаєш, — пристав до його аргументу Ромка. — Якого біса я тобі про цю ідіотську ідею сказав? — картав себе.

— Не стогни! Он уже люк на дах, — кивнув Головко.

— Зачинений? — наче зрадів Романич. Коротенька драбинка вела до виходу на дах, у вечірній простір. Сашко вибрався по ній, напружившись, підняв оббитий бляхою люк.

— А от і не вгадав, — шаснув у темряву даху. Ромка на мить зупинився, ніби щось роздумуючи, кинув товаришеві пакет із причандаллям і теж поліз наверх.

А там було круто! На небі, виглядаючи із-за хмаринок, миготіли, наче новорічні вогники, зірки. Навкруги ластів’ячими гніздами, розкиданими в урвищі над річкою, світилися вікна навколишніх будинків. Унизу таємничо шаруділи дерева, зрідка скрикувала якась нічна пташка. Над цим усім грався тоненьким, ніби надгризеним, місяцем прохолодний вітерець, брязкаючи незачиненими дверима будки, яка прикривала вихід на дах. Вечірня прохолода змушувала втягувати голову в плечі й часу на роздуми відпускала мало.

— Ну що, — пошепки звелів, а не спитав Сашко, — прив’язуй! — подав узяту з пакета мотузку.

— Дай сюди, — вихопив Ромка. — Мене тато навчив, як альпіністські вузли в’язати, — почав розкручувати бухту.

— Пам’ятай, товаришу, що моє життя у твоїх міцних руках, — намагався жартувати Сашко.

— Тьху на тебе, ляпаєш таке! — розсердився Романич. — Давай, буду в’язати, — розтягнув поперед себе мотузку.

Сашко чув, як тривожно тріпотить серце. «Переляканою куріпкою...», — згадалося вичитане в якомусь хрестоматійному творі. Так автор намагався передати переживання героя. Якою там куріпкою? У Сашка серце стрибало наляканим багатотонним слоном!

Підняв руки, даючи змогу Роману обв’язати себе. Потім Мельник клацнув якимись карабінами і посмикав мотузку, випробовуючи на міцність. Побите тіло зреагувало на це тупим болем.

— Ну, здається, готово, — статечно видав Романич. — А може, передумаєш, га?

— Давай фарбу, — відповів Сашко.

Намагаючись не тремтіти, взяв у Ромки балончики, прилаштував у внутрішніх кишенях куртки. Підійшов до невисокої металевої огорожі, яка відділяла темінь від поверхні даху. З острахом подивився вниз. Утішало тільки те, що там нічого не видно. Темнота надійно огорнула все довкола, і тільки тьмяне світло лампи над входом до парадного означало, що забралися вони небезпечно високо.

Сашко наважився перекинути ногу через загорожу. Тримаючись руками за металеві прути, відчув, як пружно — струною — натягнулась мотузка. Ромка, впершись ногами у поверхню даху, страхував його і, здавалося, переживав сильніше за Сашка. Про всяк випадок він додатково обмотав мотузку навколо труби, яка стирчала неподалік, і поступово ослаблював її, опускаючи Сашка до необхідного рівня. Дихав Ромка натужно, ніби котив під гору важезну каменюку.

— Все, я на місці, — наскільки можна було голосно сказав Сашко. Несподівано страх відступив. Навіть утік кудись, розчинився у прохолодному повітрі, наче крапля меду у склянці теплого молока. Адреналін бив по скронях. Хотілося співати, тіло здавалося легким, невагомим. Сашко вже впевнено дістав з кишені балончик, розбовтав у ньому фарбу і почав малювати великі літери.

— Як тут закінчиш, скажеш, щоб я тобі допоміг перебратися, куди буде потрібно, — трохи заспокоєно сказав Ромка.

— О’к, — відповів Сашко, виводячи напис. — Давай трохи вправо, — невдовзі скомандував. Романич послабив мотузку. Металева загорожа напружено брязнула і захиталась. — Ти куди тягнеш? — обурено спитав Сашко.

— Так ти сам казав — направо, — огризнувся Ромка.

— А ти вліво потягнув. Зараз шнурок перетреться — і шукай собі тоді нового товариша, — навіть пожартував.

— Отак, я твоє і моє «право» переплутав. Вибачай, — уже розважливіше сказав Роман, виправляючи свою помилку.

— А я про що? — втрапив у його інтонацію Сашко.

Мотузки, які до цього часу жодних незручностей не створювали, почали різати шкіру навіть через одяг. Боляче душили карабіни під ребрами, німіли від незвичного навантаження руки. Писати залишилося небагато, і це утримувало настрій на рівні. Сашко дістав другий балончик, хотів сховати використаний у кишеню, але не зумів, і шматок уже непотрібного алюмінію тихо поглинула темнота внизу. Він принишк, намагаючись почути звук від падіння й очікуючи вереску сигналізації автомобіля, на який міг упасти порожній балончик. Але там, унизу, було тихо. Сашко заспокоївся і повернувся до своєї роботи.

Здавалося, він провисів над порожнечею кілька годин. Однак, вибравшись на дах із допомогою Ромки, впав на шорсткий руберойд, дістав з кишені мобільний і глянув на годинник. З моменту, як вони з Ромкою залізли сюди, збігло всього двадцять хвилин.

— Хух, — видихнув Ромка. — Не знаю, як ти, але в мене так ноги трусяться, що стояти не можу. Навіть про «сувеніри» від Качка забув, — потер рукою плече. — А ти — реально молодець! Я не ризикнув би так... — махнув у бік темноти.

— З такою підтримкою не так страшно, — щирість блиснула в очах Сашка. — Давай додому, — акуратно склав мотузку в пакет і першим пірнув у люк.

За півгодини хлопці зупинилися на перехресті, потиснули один одному руки та розійшлися по домівках. А ще через кілька хвилин мала настати «комендантська година», і тоді довелося б відповідати на докучливі дзвінки батьків, а на це жодного бажання не було.

Додому Сашко повернувся, як і домовлялися з татом. На мить заскочив до ванної, помив руки, побажав батькам доброї ночі і з полегшенням умостився на своєму ліжку. Пережитих хвилин небезпеки ніби й не було... Все здавалося далеким і вже відчуженим. Наче й не він, Сашко Головко, ризикував собою на висоті майже тридцять метрів над землею, виписуючи якісь слова.

Увімкнув радіо, налаштував звук, щоб чути тиху мелодію, і за мить заснув, іноді здригаючись, ніби завдаючи ударів невидимому суперникові. Реальність пережитих напруг ще не відпускала його.