Незрозумілі

8.

ожен хоч раз у житті переживає втрату найдорожчого. У кожного через це свої страждання. Кожному здається, що саме йому найгостріше болить. Кожен хоче, щоб його зрозуміли.

Ось і Сашко, сидячи вдома на ліжку, ловив себе на таких думках. Чомусь знову все зламалося. Він ще раз «побив горщики» із другом, а тепер ще й утратив надію продовжити будь-які стосунки з Орисею. Вона його не те, що не зрозуміє, а навіть і не почує! А так у них все гарно починалося. Щось таке бентежне зароджувалося і жадане обіцяло.

Той день у школі був сумбурним, гнітючим і затяжним. Уроки тягнулися безкінечно, як старий медичний джгут, і обривалися з довгожданим дзвінком. Сашко автоматично змінював книжки, діставав інші зошити, розсіяно слухав учителів і краєм ока спостерігав за Орисею.

А вона поводилася, ніби нічого не сталося. Ніби і не було в них нічого такого, що об’єднує людей і робить світ їхнім.

Сашко відразу на першій перерві, намагаючись приборкати дрижаки від небувалого хвилювання, підійшов до Орисі, маючи надію все їй пояснити. Однак слова, які важко народжувалися десь там у глибині нього, зависали в повітрі, й Орися не чула їх. Він і собі був смішний такою поведінкою, а що вже було думати про те, яким Орися бачила його тоді. Ненавидів себе, що не міг справитися із собою. Мовчки дорікав Орисі, що не хотіла допомогти йому в такий скрутний для нього момент.

Вона зміряла Сашка презирливим поглядом і пішла далі ніби крізь нього, залишивши після себе запаморочливий запах парфумів. І тяжку гіркоту.

Ромка мовчки, не ховаючи обурення в очах, пересів за іншу парту. Там було тимчасово вільне місце (хтось захворів і відлежувався вдома). Ромку, з яким завжди так гарно було, Сашко взагалі не міг зрозуміти. Що сталося? Чому він так поводиться? Що він, Головко, такого зробив? Чим образив Ромку?

Думки про Ромку все-таки мучили менше. Вони роєм кружляли навколо Орисі, змушуючи уяву шукати жаданого примирення, або, як любив казати тато, консенсусу. Що то за фігня така — консенсус, Сашко дізнався, знайшовши це слово у «Вікіпедії». Там написано, що консенсус — прийняття рішення, яке задовольняє всіх учасників переговорів. От і йому тепер необхідно було якось «задовольнити» і Орисю, і Ромку.

Що робити в таких випадках? З ким можна порадитись, уявлення не мав. У батьків не спитаєш. Після вчорашнього конфузу ще підкинути їм свої проблеми з дівчатами... Ні, на таке він не наважиться.

— Блін, от я недоумок, — вирвалося вголос. — А інтернет навіщо? — зрадівши несподіваній думці, увімкнув «планшетник», дочекався завантаження.

«Як помиритись із дівчиною?» — забив у пошуковику. Ого! Виявляється, проблема досить поширена. Вихід — «м’яка, задушевна розмова». Ага... Вже було — відпадає.

Далі: «Допоможе романтичний жест, який залежить від фінансових можливостей чоловіка...». Не обручку ж із коштовним каменем їй дарувати! Ні. «Фінансові можливості» обмежені.

«Банальний напис фарбою на асфальті допоможе розтопити лід у її серці». О, це вже хоч якась ідея. Точно! Он під усіма вікнами у дворі понаписувано. Когось там із днем народження вітають, хтось комусь у коханні освідчується. Беремо на замітку.

Сашко задоволено потер руки. Тепер залишалося обміркувати технічні питання. Навіть на фарбу потрібні гроші, а їх якраз і не вистачає. Увімкнув світло в комірчині, де тато тримав свої інструменти, а мама якісь баночки. Там був усілякий господарський реманент. У пам’яті послужливо сплило, що батько нещодавно фарбував із балончика решітку на балконі і нібито в ньому залишилася фарба.

Точно, є. Сашко взяв невеликий балон, струснув його, перевіряючи вміст. Балон був доволі важкенький, із чого можна було зробити висновок, що процес примирення таки рушить сьогодні ввечері з мертвого місця.

Коли з роботи повернулась мама, Сашко усміхнено зустрів її в коридорі, допоміг донести пакети з продуктами і мало не співав, розкладаючи їх у холодильнику. Мама здивувалася, але, мабуть, списала зміни його настрою на ефект виховного процесу, застосованого нею вранці, і заспокоїлась.

— Мам... — зайшов через деякий час до вітальні Сашко. Вона дивилася якийсь серіал, замріяно примруживши очі. — Я до Ромки вискочу на годинку. Книжка з англійської в нього, потрібно забрати, а то завтра матиму проблеми.

— А раніше ніяк не можна було? — підняла погляд. — Он уже сутеніти починає, — кивнула на вікно.

— Я швидко. Та й тут поруч, — виправдовувався Сашко.

— Іди, тільки не так, як учора, — невизначеною інтонацією сказала. — Скоро тато повернеться, чаю разом поп’ємо, — вже ласкавіше додала.

— Одна нога тут, а друга — вже знову тут, — пообіцяв Сашко.

Одягнувся, перевірив наявність балончика в кишені куртки. Руки тремтіли від нетерпіння. Йому чомусь здавалося, що варто Орисі зранку побачити напис на асфальті, як одразу все зміниться. Вона його зрозуміє, вибачить, і Сашко знову проводжатиме її додому, милуючись нею і всотуючи в себе тепло її погляду.

Вискочив із квартири, рвучко збіг донизу. На вулиці справді сутеніло. Машини спочивали на стоянці, дерева та перехожі вже нагадували персонажів із вистави театру тіней.

«Темнота — друг молоді!» — згадав Сашко улюблений лозунг Вовки Бадія. Тим простіше буде писати. Нікому жодного діла до нього не буде.

За хвилин десять він уже був на «об’єкті». Озирнувся навсібіч. Біля парадного не було нікого. Майже всі вікна будинку світилися. Там вечеряли, обговорювали події дня, сварилися, дивилися телевізор — словом, жили люди. Десь там чимось займалася й Орися, а може, згадувала його, Сашка Головка, а може, про щось пов’язане з ним мріяла. А можливо, шкодувала, що не вислухала його у школі. Що так і не порозумілися.

«Ну що, треба починати. Завтра все зміниться на краще. А там і з Ромкою все владнаємо», — думав. Потрусив балончик, той металево задзвенів кулькою всередині, ніби сповіщаючи про свою готовність. «Що писати? — несподівано впекла думка. — “Я тебе люблю”? “Ти мені подобаєшся”? Якось усе не те. Ні, спершу треба ж вибачитися. Так і напишу: “Орисю, вибач!”»

Перше слово з’явилось у неяскравому світлі вікон за хвилин п’ятнадцять. За цей час Сашко кілька разів прокляв свою незграбність і фарбу, що трималася балончика й ніяк не слухалася його. Сердився на якогось недолугого сусіда Орисі, який поставив свій автомобіль майже біля виходу з парадного.

«Виб...» — почав виводити слово, закусивши губу від зосередження. І тут балончик винувато зашипів, виплюнув останню фарбу і відмовився виконувати надважливе завдання. Сашко з надією ще кілька разів струсонув його, а пересвідчившись, що всі його реанімаційні зусилля марні, тихенько вилаявся собі під ніс.

Його погляд наштовхнувся на цеглину, яка для чогось лежала під колесом припаркованого автомобіля. «Хоч цеглою дошкрябаю», — подумав. Нахилився, намагаючись підняти бажаний шматок обпаленої глини. Тим часом автомобіль похитнувся, і на весь двір перестрашено заверещала сигналізація. Вона то завивала міліцейською сиреною, то дзявкотіла, ніби зграя голодних псів. Сашко завмер. У вікна висунулися зацікавлені пики сусідів. Хтось вийшов на балкон.

Сашко стояв із цеглиною в руці, тримаючи її, ніби вояк, що збирається кидатись із гранатою на танк. Від несподіванки тіло здавалося схопленим бетоном. І тут відчинилися двері парадного і на вулицю вискочив якийсь чоловік. Він був у майці, з-під якої виглядали довгі сімейні труси чи шорти, і в капцях на босу ногу.

— Ах ти, злодіяко! — закричав, кидаючись до Сашка. — Я тобі зараз усі руки повідриваю!

— Правильно, Петре! — підтримав хтось із балкона. — Ці малолєткі вже зовсім обнагліли. З машин все тягнуть і продають за копійки! — несправедливо звинуватив Сашка чийсь голос.

Вступати в дискусію з розлюченими чоловіками було зайвим. Сашко навіщось високо підскочив на місці, заверещав, наче загнаний заєць, викликавши тим миттєве замішання господаря машини, і дременув з місця зі швидкістю переможця олімпіади з легкої атлетики. За ним летіли вслід «чарівні» слова, які зазвичай не друкують у книжках і якими полюбляють спілкуватись ті, кому не вистачає культурних слів.

За кілька хвилин забіг до свого двору і зупинився під деревом, важко відсапуючись. І тільки тоді помітив, що все ще тримає в руці шматок злощасної цеглини.

— Спортом, бачу, зайнявся, це добре, — несподівано вимовив хтось за спиною. Сашко здригнувся, різко обернувся.

— Привіт, тату, — вичавив із себе. Батько чомусь усміхнувся, перевів погляд униз.

— О, з навантаженням бігаєш, — кивнув. Сашко навіщось глянув на цеглину. — Чи якийсь терористичний акт задумав? — не вгамовувався батько.

— Та ні! Просто вирішив трошки підкачатись, — нарешті зміг щось сказати Сашко, намагаючись непомітно позбутись цеглини. Він впустив шматок на землю, підсунув ногою під лавку.

— Класно. Я так розумію, що у нас з’явилася на те причина, — знову усміхнувся Головко-старший.

— Яка причина? — не збагнув Сашко.

— Зазвичай людина у твоєму віці хоче змінити щось у собі, тільки коли на горизонті з’являється чарівна особа протилежної статі, — змовницьки сказав батько.

— Тату, — наважився Сашко. — Мені гроші треба, — і підняв очі на нього.

— Якщо не на наркотики й алкоголь, можемо це обговорити, — поклав Сашкові руку на плече батько. — Але здається, що я дуже навіть правий.

— Можливо, й так, — знизав плечима Саня. — Одній дівчині треба подарунок зробити. «Романтичний жест», — додав уже тихіше.

— Скільки? — дістав батько з кишені гаманця.

— Гривень триста, — якось винувато сказав Сашко.

— Фюіть! — присвиснув Головко-старший. — А жінки нині дорогувато обходяться. Чи ти, може, одружуватися зібрався? Ідеш пропозицію руки та серця робити? — щось змовницьке знову засвітилося на батьковому лиці.

— Скажеш таке! Дурість одну я зробив. Тепер і не знаю, як усе виправити, — похнюпився Сашко.

— А ти впевнений, що дорогі подарунки цьому зарадять? — спитав батько, дістаючи з гаманця банкноти. — Зазвичай справжні жінки на ціну подарунка уваги не звертають, — простягнув гроші.

— Дякую, — видихнув Сашко. — А на що звертають?

— На вчинки, на мужність... Причому мужність не залежить від кількості рослинності над губою чи розміру кулака.

Сашкові здалося, що батько спілкується з ним, як із дорослим. Довірливо, не так, як раніше. Відчув, як кров прилинула до щік. Добре, що було темно і батько бачити те не міг. Невже і про гоління тато знає?

— Ходімо, унікуме, додому. А то мама скоро в розшук подаватиме. Вже кілька разів мені телефонувала, за тебе хвилюється, — підбадьорливо підштовхнув. — І чаю не завадило б, — мрійливо підняв очі.

— І мені, — підтримав його Сашко. Йому чомусь стало тепло і затишно, навіть захотілося обійняти батька, але щось стримувало.

Радісний від передчуття можливості зробити завтра «романтичний жест», він перший поспішив до сходів, вистрибнув через сходинку на майданчик біля дверей. За ним — батько. Тепер їх уже об’єднували і «чоловічі справи». Територія непорозумінь ставала все меншою.