Незрозумілі

6.

емніло. Сонце ховалося на нічліг. Прохолода оповивала землю. Тепло, яке нагнітала текіла, кудись утікало, і невдовзі його не стало. По спині бігали дрижаки. Сашко сидів на лавці в невеличкому скверику неподалік будинку, де була їхня квартира. Неймовірно тягнуло додому. Стримувала тільки можлива реакція батьків на його повернення. Почекавши якийсь час і впевнившись, що не пережити цю ніч на вулиці, встав із лавки і почвалав непевним кроком додому. У вікнах тьмяніли і згасали вогні, місто мостилося спати. До нового дня ще було далеко.

У парадному Сашко дістав ключі, намагаючись діяти нечутно, відімкнув замок вхідних дверей. У квартирі було тихо. Приглушено бубонів телевізор у вітальні, і звідти ж проникало тьмяне світло в передпокій. Сашко нахилився, знімаючи кросівки, сперся боком на стіну, відчуваючи, що ноги не хочуть слухатися голови.

— Ти де був? — несподівано пролунало за спиною. Сашко здригнувся. — Я питаю, де ти швендяв? — голосом, від якого віяло жорстоким холодом, добивалась відповіді мама. — Ми тут місця не знаходимо, всіх уже обдзвонили. І в міліцію, і у швидку, — забриніли сльози в її очах. — Телефон тобі для чого? Я сорок разів набирала: гудки йдуть, а відповіді — зась! — напосідали її істеричні нотки.

— Усього дванадцять пропущених, — дістав телефон із кишені шкільного піджака, акуратно почепленого на вішаку, Санько. — Телефон забув, — пояснив, утомлено провівши рукою по очах.

Хотілося спати. Пірнути в ліжко, натягнути ковдру на голову і відокремитися від сьогоднішнього довгого, перенасиченого незрозумілими подіями і зовсім невдалого дня.

— Усього? — закричала мама. — Усього дванадцять? А тобі треба двісті? — підскочила до Сашка. Вона ледь досягала маківкою до його підборіддя. З боку її войовнича, розкудлана постать здавалася смішною. Сашко не втримався й усміхнувся.

— Ти ще й радієш? — це вже батько приєднався до них. Він стояв у дверях вітальні, схрестивши руки на грудях. «З таким поглядом, як у нього, напевне, в давні часи працювала інквізиція», — подумав Сашко.

— А мені що? Плакати? — агресивно відреагував Сашко, різко повернувшись корпусом до батьків.

— Ти п’яний? — вражено простогнала мама. — Від тебе якимось самогоном тхне, — і почала принюхуватись.

— Це текіла, — навіщось почав пояснювати Сашко.

— Ну ти й виродок! — скрикнула мама. — Ми працюємо днями, щоб ти ні в чому собі не відмовляв, щороку відпочивати тебе возимо, ганчір’я всяке купуємо, а ти... — захлиналася вона від люті і розпачу.

Підскочила до Сашка, замахнулась і ляснула його по обличчю. Було зовсім не боляче. Було до сліз, до судом образливо. Мама замахнулася ще. Сашко цього разу перехопив її руку, міцно стиснув передпліччя. Мама сіпнулась, намагаючись вирватися. Їй це не вдалося, і тоді вона якось умить знітилася, опустила голову, затряслась у приглушеному риданні.

— Відпусти! — із притиском сказав батько. — Якщо хочеш залишитися нашим сином — відпусти, — заскреготів металом його голос. Сашко розтиснув побілілі пальці. У мами на руці виднілись яскраво-червоні сліди. Батько наблизився до мами, обійняв її за плечі, повернув до себе. — Ходімо. Ми сьогодні всі на емоціях. Завтра спокійно поговоримо, — його голос ставав урівноваженішим, навіть примирливим. Мама схлипнула і слухняно пішла за ним.

— Йди спати, — на мить повернув голову до Сашка батько. — А вранці матимемо серйозну розмову. — Він відвернувся, нахилився до мами і, щось тихо шепочучи їй на вухо, пішов до їхньої кімнати.

Сашко лишився стояти у напівтемному коридорі. Кілька хвилин до його вух долітали ще якісь приглушені зачиненими дверима суперечки. Потім усе стихло, у квартирі запанував силуваний спокій.

Сашко заскочив до туалету, недбало помив руки. Згадав чомусь Катю Змієвську, що гикала і неприємно сіпала головою, розсівшись на ньому. Скинув із себе одяг, зачинив на защіпку двері і став під душ, відкрутивши кран. Гаряча вода, здавалося, не могла змити з тіла сліди її дотиків, відбитки пальців і губ. Намилив мочалку, мало не здираючи верхній шар шкіри, намагався змити із себе назбираний за день бруд. Але все те не допомагало — бруд був у душі. Провів рукою по обличчю, наче стираючи мамин ляпас. Із ванної, обкрутивши талію рушником, хутко перебіг до своєї кімнати.

Неприємні думки розривали голову. Сердився на себе. Сердився на Змієвську. Згадував істеричні вигуки матері, батькові слова і ловив себе на думці, що ненавидить своїх батьків. Так, саме ненавидить!

Увімкнув планшет. Відкрив браузер, убив у пошукову стрічку слово «ненавиджу». На сайті за першим посиланням тицьнув пальцем у розділ «ненавиджу батьків». Повідомлень було небагато, біля двохсот, але кожне наче списане з його думок і переживань: «Мене не розуміють...», «мене б’ють...», «...змушують робити всяку фігню...», «...змушують читати, вимикають комп’ютер...»,«...не вважають за особистість...». Читав висловлювання і мав відчуття, ніби то він, Сашко Головко, кілька хвилин тому писав їх.

Увімкнув віртуальну клавіатуру, швидко запрацював пальцями, потрапляючи в літери. Рівні букви склались у слова: «Я хочу жити один. Мені не потрібні батьки!». Натиснув «Enter», фраза з’явилась на сайті і загубилася серед інших. І тієї ж миті відчув надзвичайне полегшення, ніби народилося в ньому те, що виношував довгий час. Те, що не давало спокійно існувати, оформилося в конкретні слова і полетіло кудись від нього.

Сашко вимкнув планшет, кинув його під ліжко, увімкнув радіо і за кілька хвилин провалився у глибокий сон...

— Пора вже вставати, парубче, — розбудив його зранку голос батька. — Не варто відкладати нашу розмову.

«Біс забирай... І чому я вчора не помер?» — зляканою мухою билася в Сашкових мізках думка. — «Що не кажи йому, все одно не зрозуміє».

— Я вже не сплю, — пробурмотів, сів на ліжку, струсонув головою, намагаючись налаштуватися витерпіти нову прочуханку.

— Знаєш, — промовив тато, примощуючись поряд, — яка ваша помилка? Таких пацанів, як ти? — глянув, уважно вивчаючи Сашка. — Ви думаєте, що все навколо вас відбувається вперше у світі й ні з ким того не було. Якщо закохався (Сашко пересмикнувся: «Він що, думки читає?»), то так ще ніхто нікого не кохав. Якщо зненавидів, — пильно подивився на Сашка, — то на все життя, — поклав руку на ковдру.

— А що, не так? — не давав розслабитися Сашкові біс протиріччя. — Кожна людина унікальна.

— Це точно. І ти у мене унікум, — зосереджено глянув у його обличчя батько. Хотів погладити його по скуйовдженому після сну волоссю, але, натикнувшись на гострий погляд, передумав те робити. — Не повіриш. Я теж, будучи хлопцем, напивався, втікав з дому, сварився з батьками. І вважав, що вони мене не розуміють. І це справді так було. Твої бабуся з дідусем не розуміли мене, я іноді не зовсім розумію тебе, а твої діти будуть загадкою вже для тебе. Це нормально. Завжди так було. Повір мені. Настане час, коли ти шкодуватимеш про деякі свої вчинки, але тоді може бути пізно.

Тато розмовляв спокійно і найменшого докору не було ні в його словах, ні в його очах, ні в інтонаціях. Він наче розмірковував уголос, шукаючи взаєморозуміння, а можливо, і поради. Сашко раніше таким тата не бачив і не знав.

«Якби ти знав, як я вже шкодую про дещо», — подумав Сашко. Він не міг повірити, що цей невиразний чоловік, його батько, теж у дитинстві спричиняв клопіт своїм батькам, навіть із дому тікав. Оце новина! А може, він придумав цю історію, щоб ціну собі набити...

— Я вчора дуже був сердитий, але чим більше думав — а до ранку часу багато, тим більше виправдовував тебе і намагався зрозуміти, — примирливі інтонації свідчили, що наміру сварити чи повчати батько не має.

— І що з того зрозумів? — пильно поглянув на батька Сашко. — Вдалося тобі? — спитав гостро.

— Чесно? Ні! — не сховав своєї правди Головко-старший. — Спочатку зовсім не міг зрозуміти тебе. А потім згадав одну історію зі свого життя, і майже все стало на свої місця. Хочеш розкажу? — нахилив голову до Сашка.

— Давай, — неохоче кивнув той.

— У далекому для тебе 1985 році, — почав батько, — твого діда, а мого тата, відправили у відрядження до Монголії, вчити тамтешніх інженерів працювати на якомусь складному обладнанні. Мені було років, як і тобі тепер. Закохався я тоді в дівчину. Нічого особливого в ній не було — маленька, худенька, різкі рухи, гострі плечі. Але щось дивовижно притягувало до неї. Як глипне своїми чорними очиськами — хочеться небо до її ніг прихилити, по вертикальній стіні бігати, як Людина-Павук, — чи то жартома, чи всерйоз продовжив батько. — Вона, здавалося, на мене й уваги на звертала...

Сашко напружив вуха. Історія починала цікавити його. А ще цікавіше було, чи справді батько має намір спілкуватися з ним на рівних.

— І от одного разу зібрались ми за селищем на дитячому майданчику. Можливо, я вже тобі розповідав, що селище наше маленьке, всього двадцять п’ять будинків п’ятиповерхових. Зайнятися було особливо нічим: комп’ютерів та інтернету ми тоді не мали. Отож щовечора збирались «на качелях», як називали той майданчик.

Неподалік від селища, кілометрів за п’ять, військова частина стояла. Як там солдати служили і чим займалися, ніхто не знав. Але всі говорили, що там вирощують коноплю, сушать її прямо на дахах, а потім смалять. Іноді ми туди у крамницю для військових забігали і бачили дещо, — знову здригнулися кутики губ.

— Ого, — не втримався Санько. — Відкриваються нові факти твоєї біографії.

— А ти думав як? — спокійно відреагував батько. — Слухай далі. Отже, сидимо ввечері, потихеньку сонце сідає... До нас солдати прибилися з військової частини. У «самоволку» злиняли. І от один дістає пачку цигарок і нам пропонує. Ну я, звичайно, відмовився. А тут дівчата щось презирливе про «маминих синків» сказали і про молоко на губах, яке ніяк не може висохнути. Ах так, удар нижче пояса! Ну, і я потягнувся до пачки. А виявилось, що там зовсім не тютюн. Коротше кажучи, накурився я конопельки. І тут страшенно дівочої уваги і ласки захотілося. От з однією й знайшли там собі розраду... А дівчина, яку любив насправді, побачила. Нічого не сказавши, просто повернулась і пішла. А я ще й спирту розбавленого з горя випив із солдатами, — стенув плечима батько, згадавши ті події. На його обличчя впала гіркота, і він замовк.

— І що далі? — вже нетерпляче спитав Сашко. — До чого це ти мені розповідаєш? — відірвав батька від його ж думок.

— До чого? — провів долонею по очах, наче стираючи щось, тато. — А додумайся. Приходжу я додому, мало того, що ледь на ногах стою, та ще й верзу біс знає що. За вікном глуха ніч, час до першої години добігає. Зустрічає мене на порозі тато — дід твій. «Ну все, — думаю, — капець мені. Зараз тільки ріжки та ніжки залишаться!» Мовчки дістаю зі штанів солдатський ремінь з пряжкою (мода в нас тоді така була) і простягаю його дідові. На, мовляв, бий! Заслужив. Тато мій, теж без слів, бере його в руку, переводить погляд на мене, ніби оцінюючи ситуацію, і... йде у свою кімнату. Так нічого і не сказав. А наступного ранку ми з ним довго розмовляли. І я тоді не дуже зрозумів, чому батько мене не покарав. А цієї ночі, після твоїх звитяг (Сашко опустив очі), чомусь згадав усе. Дійшло до мене, що покаранням ситуації не виправити, а гірше зробити можна.

— А такими розмовами, думаєш, виправити можна? — пильно подивився в очі батькові Сашко.

— Розмовами? — перепитав, ніби не, розчув, тато. — Не знаю. Але хотілося б вірити в це, — встав із ліжка. — Ходімо снідати. Мама вже давно чекає, — і взявся за ручку дверей.

— А я вчора з другом посварився, — наче само по собі вирвалось у Сашка. Тато зупинився і повернувся до нього.

— Якщо справжній друг, то розберетесь. Ні? Тоді просто відсіється, як щось непотрібне, — сказав, дивлячись у вікно. — Вставай, унікуме. До школи запізнишся, — нарешті наважився провести рукою по м’якому волоссю сина. Сашко цього разу не відсахнувся.

— А мама? — знічено спитав.

— А що мама? — не зрозумів батько.

— Як я до неї?.. Після вчорашнього? — винувато опустив очі Сашко.

— Виходь. Учора ж не боявся, — кинув насмішкувато і вийшов із кімнати.

Сашко енергійно зіскочив з ліжка. Ранок входив у свою колію і набирав розгін...