Незрозумілі

7.

ашко у школу майже влітав. Удома довелося ще вислуховувати дошкульні слова матінки, кивати головою та обіцяти, що більше нічого поганого не робитиме. Батько намагався зупинити її, але вона довго не могла вгамувати свої емоції.

Потім Сашко квапливо збирав книжки в рюкзак, шукав по всій хаті мобільний, який чомусь сховався під подушку, і біг вулицею, запізнюючись на перший урок.

— Блін, Голова, ти де ходиш? — зустрів його біля дверей класу Ромка Мельник. Судячи з усього, від учорашньої його образи не залишилось і сліду. — Тут такий шухер зранку, — закотив очі на лоба.

— А що сталося? — тамуючи радість від того, що їхні стосунки такі, як і раніше, відхекуючись, спитав Сашко.

— Санта-Барбара, — згадав Ромка колись популярний серіал, який нещодавно переглядала в інтернеті його бабця. — Змієвська пропала. Щезла! — захлинався словами, ніби радіючи від сенсаційної звістки, Мельник.

— Як? Куди? — вирячився на товариша Сашко. — Вона ж учора... — і прикусив язика.

— Вчора-вчора! — не помітив Сашкового знічення Роман. — Вони (наші класні крутелики) увечері у Змії на хаті зібралися. Десь там її предки рванули, от і вирішили потусити. Змієвська спочатку зі всіма сиділа, потім із кимось сховалася. Ну когось там затягла для того діла, знаєш. І там почалося. Кажуть, той хлопака її бортанув, вона з горя напилася в зюзю. Аж ось дзвінок у двері. Качок з голим торсом (гаряче їм стало!) відчиняє, а там мамаша Катюхи от з такими очима... — якось смішно, по-жаб’ячому вирячив очі Мельник.

Сашкові вже було не до сміху. Вражено дивився на друга, з тривогою чекаючи закінчення історії.

— Коротше кажучи, матуся розігнала ту гулянку, влаштувала «шоу зі спецефектами» і закрила Катьку в кімнаті, ніби під домашнім арештом. А та (прикинь!) вилізла через вікно, якось із другого поверху спустилась і... щезла, — зробив паузу перед останнім словом, підкреслюючи кульмінаційний момент, Ромка. І, сяючи, як актор на нагородженні «Оскаром», втупився на Сашка, чекаючи реакції на ту бомбезну історію.

Сашко сторопіло застиг. По спині чомусь бігали мурашки. Тривога, десь там, трошки нижче пупка, посилювалася, добираючись до горла.

— Не гальмуй! Як тобі сюжетик? — не дочекався реакції товариша Мельник. — Зараз, напевне, розбірки почнуться. Катька до школи не прийшла, вдома не ночувала, зате матінка її вже з самого ранку сюди прикотила. У директорки сидить. Уявити навіть страшно, що там.

Коридором різко і рішуче пробігся дзвоник, сповіщаючи про початок уроку й рятуючи Сашка від необхідності продовжувати ту каторжну розмову. Ромка першим шаснув до класу, вмостився на своє місце. Сашко, силуючи себе, поспішив за ним. Рюкзак здавався таким тяжким, ніби там були чавунні ребра від батареї, аж руки судомило від його ваги. З ногами теж були проблеми. Вони чомусь поважчали, відмовлялися слухатися голови. Передчуття неприємних подій забивало дух. Сашко відганяв тривожні думки, ніби саме він став причиною пригод Змієвської, але отой гидотний, ненажерливий хробак уперто точив мізки, натякаючи Сашкові на його причетність до вчорашніх подій.

Він важко гепнувся на свій стілець, узяв книжку, навіть не дивлячись на обкладинку, так само неуважно дістав зошит. Навіщось виклав на парту готувальню, вийняв з неї циркуль, легенько вколов себе у палець, ніби випробовуючи свою чутливість. Тихенько зашипів і зіткнувся зі здивованим поглядом Мельника.

— Ти що? — пильно поглянув на нього Ромка. — На історії математику зібрався вчити? — кивнув на викладені на стіл предмети.

— Та задумався трохи, — вичавив із себе Сашко. — Не виспався вчора, музику довго слухав.

— Ти того... — не встиг завершити фразу Мельник. Двері тихо рипнули, пропустивши до класу історичку, директрису та невідому жінку зі слідами розмазаної по обличчю косметики і червоними, як у кролика-альбіноса, очима. — «Шоу маст гоу он», — зрадів Романич, побачивши їх. — Зараз ми станемо свідками «побиття малюків», — навіть руки потер.

Клас неквапом підвівся, вітаючи вчителів і стривожену маму Катьки. Зашоргали ноги по підлозі, прокотилася хвиля стишених перемовлянь: не всі учні здогадувалися, чого з історичкою прийшла директорка. У когось загримів, упавши, стілець, хтось голосно реготнув і захлинувся від докірливого погляду історички.

— Доброго дня, діти! — сталевим голосом вимовила директорка.

Ангеліна Станіславівна, «верховний правитель школи», була «підстаркуватою» з погляду школярів сорокап’ятирічною тіткою, із суворими складками біля губ і короткою світлою зачіскою. Взагалі-то ставились до неї непогано. Хоч і вимагала Ангел (таке вже їй приліпили прізвисько) знати свій предмет — німецьку, але нікого дарма не пресувала. Честь школи обстоювала перед усіма перевірками, вміла «вибити» гроші на ремонти і шкільне причандалля. Але, судячи з усього, настрій у неї був невеселий, тож спілкування обіцяло стати незабутнім.

Історичка, Лідія Борисівна, шаснула за стіл, поставила перед собою свою сумку і ніби зачаїлась переляканим ховрашком.

Ще одна особа, яка завітала до класу, шморгала носом, витирала очі несвіжою хустинкою і чомусь вороже глипала на школярів, які, переминаючись, стояли в очікуванні того, що буде далі.

— Сідайте, — махнула рукою директорка. — Мушу сьогодні почати день із неприємної для мене звістки, — карбувала слова.

— Та їх тут усіх треба в колонію для малолітніх злочинців! — несподівано зірвалася на слова незнайома жінка. — Негідники! — голосно схлипнула вона.

— Прошу мені вибачити, Галино Володимирівно, але в цій школі звикли не перебивати, — скреготнула металом Ангел. — Трішки вгамуйте, будь ласка, свої емоції, — вкрилися легенькими червоними плямами щоки директорки.

Незнайомка розтулила рот, ніби збираючись щось сказати, але тільки плямкнула губами, від чого стала схожа на екзотичну акваріумну рибку.

— Учора на квартирі в нашої учениці Каті Змієвської сталася не дуже гарна історія. Після того Катя не ночувала вдома. Батьки хвилюються за неї, тож Галина Володимирівна завітала до школи, щоб знайти хоч якусь інформацію про Катю. У мене є особисте прохання: хто був на вчорашній хм... вечірці або знає, де зараз Катруся, нехай повідомить нам. Після того ваш урок продовжиться, — на мить повернула голову до історички. Та закивала на знак згоди і навіщось потерла руками вуха.

— Так ось він! Он сидить, скалиться, — знову не втрималась Змієвська-старша, тицяючи пальцем на Вовку Бадія. — Це ж він мене вчора у дверях квартири зустрів голим, — стиснула кулаки жінка.

— Неправда ваша! — із викликом заявив Качок. — Я був уже вдягнений, коли ви прийшли, — вишкірив зуби він.

— Уже? — скрикнула Катина мама. — Та я тебе! — кинулася до Вовки. Директорка елегантним прийомом її перехопила, міцно стиснула руку і примусила стати біля себе, контролюючи всі її рухи.

— Давайте всі заспокоїмось і конструктивно поговоримо! А ще краще, всі учасники вчорашніх подій встануть, вийдуть разом із нами з класу, і ми поспілкуємось у мене в кабінеті, — запропонувала Ангеліна.

Першим підвівся зі свого місця Бадій. Він виклично дивився на Галину Володимирівну, сховавши руки в кишені вузьких джинсів. За ним піднявся Мовчанов і зніяковіло опустив очі.

— Хто ще? — глипнула на клас директорка. — Дівчата? — запитально шаснула поглядом.

Неохоче звелася, осмикнувши коротку спідницю, Галина Чуйко, за нею, потягнувшись розслабленою кішкою, піднялася Діана Мельник.

— Та ви подивіться на них, — напосілася Змієвська-старша. — З таким виглядом на трасі в далекобійників гроші заробляти, а не до школи ходити. Як ви їх виховуєте? — розлючено повернулась до Ангеліни Станіславівни.

— Ми продовжуємо славні традиції сімейного виховання, — уїдливо кинула Ангел, ніби ні до кого не звертаючись. — Всі герої явили себе світові? — спитала.

— А ти чого сидиш? — несподівано кинув Качок Сашкові. — У тіні вирішив переховатись? Це після вашого з нею «трахтібідоху» Змія з катушок злетіла! — заявив на весь голос.

...Уявіть ситуацію: ви розслаблено лежите долілиць на теплому пісочку, спину пригріває сонце, плюскають хвилі... І тут раптово на вас виливають повен цебер льодяної води! Вражає?

Але всі відчуття від такої наруги над організмом не складали і п’ятої частини того, що відчув Сашко після слів Качка. Клас повернувся до нього. Хтось дивився з повагою (ого, який секс-монстр!), хтось байдуже, а Ромка — зі здивуванням і недовірою. І тільки одні очі, Орисині, блиснули чимось нерозпізнаним, від чого пішов мороз по шкірі. Орисині очі відвернулися, наче перестала існувати для них така негідна особа, як Сашко Головко. А тут ще й Ромка, найкращий друг, чомусь хмикнув, несподівано відкрив книжку з історії і нібито заглибився у вивчення далекої давнини.

Сашко встав, напружено озирнувся, шукаючи хоч якусь підтримку, ні в кого її не знайшов, важко видихнув, утупився в парту, не наважуючись підвести погляд.

— Це вже всі «герої»? — насмішкувато спитала Ангеліна Станіславівна. — Ну що ж, будь ласка, до мого кабінету, шановні. Ми продовжимо розмову там, — повернулась до виходу, легенько підштовхнула Змієвську-старшу, помахом руки запрошуючи школярів за собою.

— Блін, оце деньок починається, — прошипів Качок. — Повний відстій.

На його слова ніхто не відреагував. П’ятірка «приречених» почимчикувала за директоркою. Сашко йшов останнім. Коли за ним зачинились двері класу, здалося, що ляснули металево важкі засови тюремної камери. Він здригнувся. Сіпнув плечима.

— Не шкалься, Голова, якось виїдемо, — нарочито бадьоро повернувся до нього Качок.

Він підморгнув чомусь водночас обома очима і підбадьорливо усміхнувся. Від тої усмішки Сашкові стало так паршиво, ніби ковтнув масивного жирного таргана. Ото втрапив у халепу... І чого його потягнуло до Змієвської? Та нехай би там хоч голяка під стіл лазили, але без нього. Та й Орися... Тепер доведеться їй багато що пояснювати. А чи й захоче слухати? Чи зрозуміє? Сашко не відчував під ногами підлоги, думки плутано наповзали на інші думки. Світ посірів. Життя втрачало свій дивний смак.

У кабінеті директорка запросила їх зайняти стільці під стіною, сама вмостилася на своє законне місце навпроти, а Змієвській-старшій завбачливо підсунула стілець неподалік себе. Сашкові чомусь згадався документальний фільм про Сталіна, Берію та їхні методи роботи з «ворогами народу». Він приготувався до найгіршого.

— Отож, повернемося до нашої розмови. Якщо хтось знає, де поділася Катя... — почала Ангеліна Станіславівна. І тут двері рвучко відчинились. До кімнати влетіла розпашіла біологічка Свєточка.

— Знайшлася... — видихнула вона. — Катя знайшлася. Я урок проводила в одинадцятому класі, і вони проговорилися, що Катя ночувала в Антона Спиці, з «Б» класу. Його теж сьогодні в школі немає. Я вже його мамі телефонувала, все з’ясувала. Вона трохи зранку... як би сказати — не дуже твереза, але підтвердила, що Антон з дівчиною прийшов, — наче чергою з кулемета випалила.

— Світлано Михайлівно, — перервала потік її слів Ангеліна. — Давайте відпустимо дітей і тоді, — ніби притиснула біологічку словом до підлоги, — ви все нам розповісте.

— Моя донька? З якимось придурком із сім’ї алкашів? Ночувала разом? — дійшло сказане Светочкою до Змієвської-старшої. — Ви при здоровому глузді? — вирячила очі на Світлану Михайлівну.

— Ги-ги-ги! — невідомо чому зрадів Вовка Бадій. — Скоро бабцею станете, — «підбадьорив» маму Каті.

— Та ти!.. Та я тобі!.. — захлинулась словами та. — Покидьок! — видихнула із свистом.

— Базар фільтруй, тьотко! — скочив з місця Качок. М’язи під футболкою напружинилися, а кулаки набрали загрозливої форми.

— Так, припинили! — підвищила голос директорка. — Ви, п’ятеро, встали і бігом на урок! Ви, Світлано Михайлівно, будь ласка, сядьте, а ви — візьміть себе в руки, — кивнула Змієвській. — Знайшлася — і вже добре, — заспокоїла всіх.

Пропонувати двічі школярам залишити кабінет не довелося. Вони вискочили в коридор, як корок із пляшки ігристого вина, яку хтось нагрів на батареї та добряче збовтав.

— Тепер, Голова, ти з чистою совістю все можеш спихнути на Спицю. Мовляв, і дитина не моя, і не схожа зовсім на мене, — ляснув Сашка по спині Качок.

— Ідіот, — презирливо протягнула Діана. — З чого ти взяв, що Змія залетіла від когось? Помелом метеш, а потім по всьому місту чутки підуть, — хижо глипнула на Вовку. — Ну переночувала раз — і що? Підняли дзвін на всю округу, — кивнула на двері кабінету.

— Коротше, відбувся ти, Голова, легким переляком, — не зрозуміло було, знущається чи підбадьорює Бадій. — Може, відсвяткуємо? У мене предки до Хмельницького на базар махнули, хата вільна.

— А навіщо нам натовп збирати? — випередила Сашка своєю пропозицією Галя Чуйко. — Я теж увечері абсолютно вільна, — сяйнула звабливо.

Що відповів їй Вовка, Головко вже не чув. Усе заглушив пронизливий дзвінок. Перший урок нарешті закінчився.