Незрозумілі

5.

дома Сашко кинув на підлогу в передпокої рюкзак, швиргонув під вішалку черевики і тільки тоді згадав, що забув у школі куртку. «Та що ж за день сьогодні такий відстійний», — подумав. Дістав мобільник, кілька разів тикнув пальцем у сенсорний екран.

— Алло, Романич, — змовницьки проказав. — Та не сичи ти, як зламана праска. Розумію, що уроки ще, — стягнув однією рукою через голову футболку. — Захопи мою вітрівку, забув у школі. Сам ти... — натиснув відбій.

На хвилину зайшов на кухню, ухопив зі сковорідки котлету, взяв у хлібниці шматок «бородинського» і приклався до «холостяцького» бутерброда. Ковтнувши останній шматок, облизав пальці, витер руки рушником, що після прання вже висох на дверях. Кинув на стілець у своїй кімнаті шкільні штани, скрутив жужмом шкарпетки і швиргонув їх у крісло, наче баскетбольний м’яч у корзину. Промахнувся, хмикнув, але по шкарпетки під крісло не поліз, розтягнувся на ліжку, клацнув пультом від музичного центру.

Напередодні закачав на флешку нову збірку, навіть не встиг увечері послухати. Музика, яка вчора захоплювала, викликала чомусь зовсім інші емоції. Прослухавши кілька хіп-хопових композицій, вимкнув програвач, заплющив очі, заклавши руки за голову.

В уяві сплив образ Орисі. Насмішкуваті очі. Спершу сердитий, а потім лукаво-привітний погляд. Знову згадався потиск теплих пальців, перед тим як Орися пішла додому. Сашко відчув, що збуджується. За звичкою увімкнув ноутбук, знайшов якийсь сайт із «веселими картинками» (так їх називали хлопці у класі), увімкнув відео. На екрані хтось із когось зривав одяг і волав несамовитим голосом, вигинаючи вологим тілом. Несподівано йому стало гидко. Наче ковтнув жирного земляного хробака, витягнутого з купи гною. Ніяк уявна Орися не вписувалася в те дійство, яке завжди цікавило і приносило задоволення.

Спересердя закрив програму. Того дня все було не так. Не так, як завжди. Щось змінилося в ньому, надламалося щось, а можливо, навпаки — з’явилось нове й інакше від того, що було раніше. У передпокої пролунав дзвінок. Сашко здригнувся, схопився з ліжка, ніби ошпарений. Підбіг до дверей, заглянув у вічко і полегшено видихнув. Із того боку дверей стояв Ромка, тримаючи в руках його вдяганку.

— Здоров був, Голова! — завалився у квартиру Мельник. — Їсти є щось? Голодний, як зграя крокодилів, — кинув на вішак Сашкову куртку, стягнув кросівки, одночасно знімаючи з плечей рюкзак.

— Крокодили зграями не живуть, — мимохідь кинув Санько, запрошуючи помахом руки гостя до кухні.

Він накидав на тарілки ледь теплої гречки, поклав зверху по дві котлети.

— Ум-м-м, — наче кіт, замуркав від задоволення Ромка. — Оце я розумію! А в мене вдома сьогодні якийсь новомодній салат з оливковою олією та яблучним оцтом. Зовсім матінка дахом поїхала зі своїм здоровим способом життя, — прошамкав він, наминаючи котлету.

— А я чогось цікавенького спробував би, — не відставав від товариша Головко, нагрібаючи на ложку застиглу купками гречку.

— Тю, ну ти й ненормальний! Давай поміняємось? Я в тебе поживу, а ти на кілька тижнів до моїх переїдеш, — запропонував Ромка. — Гарантую, що швидко завиєш від їх турботи.

— А в мене, думаєш, краще? — підняв очі Сашко. — Наче в зоні якійсь: крок уліво чи вправо — покарання як за спробу втечі.

— Я вже тобі не раз казав: не парся. Підростемо, одружимось — відірвемось на своїх кіндерах. Знаєш, яким я суворим батьком буду? — надув щоки Ромка.

— Уявляю, — чмихнув Сашко. — Діти, тато прийшов. Усім упасти і відтиснутись від підлоги! — засміявся, випльовуючи з рота кашу.

— А ти чого зі школи втік? — лукаво спитав друг. Сашко закашлявся.

— Кх-кх, розумієш... — прошепотів, почервонівши, ніби ошпарений. — Так... погано стало, — нарешті знайшов відповідь.

— А я думав, ти за Ориською, — підняв серйозні очі Роман. — А вона нічого, — сказав задумавшись. — Тільки трохи дивна якась. Хоче бути не такою, як усі.

— Вона класна! — несподівано для себе голосно видав Сашко, почервонівши вже зовсім, але не від кашлю.

Ромка промовчав. Доїв гречку, зібрав за собою посуд, помив, розклав на сушці біля умивальника. Набрав в електрочайник води й увімкнув його. Чайник за мить тихенько зашипів.

— Знаєш, — сказав, дивлячись у вікно, — а я, здається, таки на Светочку залип, — вичавив із себе, ніби ні до кого не звертаючись.

— О, вона ще та цяця, — зрадів зміні теми Сашко.

— Не треба так про неї! — різко повернувся Ромка. Його губи перетворились на тонку лінію, очі стали несподівано твердими. — Вона — не цяця! — заперечив, стиснувши кулаки.

— Вибач, — зітхнув Сашко. — Вічно я щось не те ляпну, — додав винувато.

— Піду я, — зібрався додому Ромка. — Мені ще в аптеку зайти, якусь фігню матінці купити. Вітаміни чи щось таке... — вискочив у коридор, узув кросівки і накинув на одне плече шлейку рюкзака.

— Ти чого? — здивувався Сашко, йдучи за товаришем. — Образився?

— Усе чьотко, Голова! Не переймайся, — глянув у його бік Мельник. — Удачі! — махнув на прощання рукою і, вже не обертаючись, зачинив за собою двері.

На Сашка враз наче велика залізобетонна плита впала. Почувався подрібненим на маленькі шматочки, кожен із яких жив власним життям, мав власні емоції і думки. Ніби льодова фігура розлетілася під дією невідомих сил.

Повернувся до своєї кімнати і знову влігся на ліжко. На серці було тяжко. Відчуття щастя від спілкування з Орисею кудись випарувалось. Залишився тільки осад від незрозумілої швидкої втечі найкращого друга.

Сашко не зчувся, як задрімав. Щось ввижалося йому уві сні, крутилося у переповненій за день подіями голові. Уривки фраз... Хтось голосно регоче... І знову — очиська Орисі, як океан... Вона тягне до нього руки, Сашко вже відчуває теплі кінчики її пальців...

— Хто вдома? — вирвав Сашка з обіймів сну веселий голос батька. Щось гупнуло в передпокої, до кімнати, прочинивши двері, просунулася голова з їжаком короткого волосся, прикрашеного на скронях сивиною. — Я вже тут, — підморгнув тато. — А ти чого це спати вмостився? Не захворів? — спитав турботливо.

— Ні! — коротко кинув Сашко. Розмовляти йому зовсім не хотілося, а тим більше з людиною, яка перервала такий хороший сон. Знову заплющив очі, відвернувся до стіни.

— Ти чого? Я тебе тиждень не бачив — вставай! Ходімо щось перекусимо. Я тут пиріжки з капустою в крамничці захопив по дорозі з вокзалу — ти ж любиш, — запропонував батько.

Тато зайшов до кімнати, присів на краєчок ліжка, поклав прохолодну руку Сашкові на лоб, щоб переконатися, чи не підскочила в нього температура. Той сіпнувся, ніби від сильного електричного розряду.

— Що ти мене мацаєш, як маленького! — закричав, відштовхуючи батькову руку. — Остогидло вже все, як ти цього не розумієш! — різко сів на ліжку. В очах горіла навіть дивна йому первісна злість. Тато аж відсахнувся від несподіванки.

— Я ж... — вичавив понуро. — А ти чого кричиш на старшого? Ех ти... Так додому поспішав сім’ю побачити. А тут... Зустрів батька з відрядження, — сказав, усміхаючись кутиком губ і намагаючись перевести все на жарт.

— А навіщо так поспішав? — уїдливо кинув Сашко. — Сидів би у своїх відрядженнях! Приїдеш на кілька днів, і все тобі не так, до всього присікуєшся.

— Я-а-а? — вражено відреагував, розширивши очі, тато. — Ти про що? — пильно вдивився в Сашкове обличчя.

Він не впізнавав свого колись зрозумілого йому і завжди чемного Сашка, з яким ходили до зоопарку, грали у футбол, проблеми якого боліли сильніше, ніж свої. Здається, зовсім нещодавно його, несміливого і до сліз схвильованого, вів за руку до першого класу. А тепер... І що з ним коїться?

— Ну і лежи собі тут! — спалахнув батько. — Я з тобою навіть розмовляти не буду, — різко встав з ліжка, вискочив із кімнати, гримнувши дверима.

— Не дуже й треба! — кинув у спину йому Сашко. — Вали звідси, — додав уже тихіше.

Від усього, що відбулося, Сашкові стало зовсім гидко. Якщо перед тим мізки точив маленький хробачок, нагадуючи про незрозумілу сварку з Ромкою, то тепер їх уже гризли кілька впертих гострозубих бобрів. Несподівано в грудях запекло. Перед очима майнув яскравою хмаркою різнокольоровий туман. Сашко перелякано сахнувся. Йому здалося, що втрачає свідомість. Стріпнув головою, зібрався гукнути на допомогу батька, однак слова заклинило, вони загубилися десь усередині й голосом не стали. Гордість брала своє.

Сашко неквапом устав, прислухаючись до себе. Тіло в’яло підкорялось йому. Жар за ребрами охолов. Голова ще трохи паморочилась, але рухи вже стали впевненішими. Між лопатками, як завше в таких ситуаціях, тривожно прокотилися чималі краплини поту.

«Фу, — подумав. — Ще не вистачало до повного щастя якоїсь болячки». І він уявив себе на лікарняному ліжку, блідого та схудлого, із втягнутими щоками. Ось сидить на стільці і витирає червоні від сліз очі мама. А там, біля бильця, тупцює, не наважуючись підійти ближче, батько. Бігають лікарі. У згині ліктя стирчить голка крапельниці. Але врятувати його не можуть...

І ось його ховають... Чомусь уявив зиму і заметіль. Сніжинки падають на застигле обличчя, а навколо натовпом колишні однокласники та родичі. Підходить до труни Орися. Тепла сльозинка капає на холодну щоку...

Біс забирай! Сашкові стало так себе шкода, що він мало не заридав. Різко захотілося в туалет, але десь там був батько, а зустрічатися з ним бажання не мав жодного. Вдягнув джинси, спортивну кофту з капюшоном, натягнув чисті шкарпетки і тихо шмигнув у коридор. Схопив кросівки і навшпиньки вийшов із квартири, причинивши за собою двері. На сходах узувся і раптом згадав, що залишив у кишені піджака мобільник. Махнув рукою, вирішивши не повертатись по нього, збіг донизу, вискочив на вулицю і зупинився, не знаючи, куди податися далі.

Добре було б до Мельника. З ним про сварку з батьком можна поговорити відверто. Та й порадить Романич краще, ніж хтось інший. Але зась. Сьогодні між ними пробігла чорна кішка... І навіщо було йому так про біологічку Светочку казати. А може, піти і ще раз вибачитись? Пояснити, що нічого поганого про Светочку не думає і в словах не мав нічого проти неї. Розповісти про Орисю. Вирішено! І Сашко попрямував тротуаром у напрямку вулиці, на якій жив Ромка.

— О, привіт, Голова! — перед Сашком несподівано вигулькнув із продуктової крамниці Севка Мовчанов, тримаючи два великі пакети, у яких щось металево подзенькувало. — Ти чого тиняєшся? Не хочеш допомогти? — простягнув чорний поліетиленовий «Босс».

— А що там? — поцікавився Сашко, забираючи в Севки пакет.

— День сьогодні дебільний. Вирішили трохи розслабитися з пацанами, дівчат покликали. Може, й ти з нами? — запропонував.

— Давай! — погодився Сашко. «Чому 6 не відірватись? Та й чого я маю вибачатися перед Ромкою? — подумав. — Нічого поганого я не говорив».

— Енергетиків узяв, потусуємо, музику послухаємо, — пояснював Севка. — У Катюхи Змієвської родаки кудись рвонули на два дні, хата порожня. Зависнемо, — багатозначно натякав Мовчанов.

«До Катюхи — то й до Катюхи», — думав Сашко. Йому несподівано стало байдуже, куди йти і для чого, головне — не повертатись додому, де змушений буде дивитися батькові в очі чи пояснювати мамі свою поведінку.

— Нам сюди, — за кілька хвилин показав Севка в бік обшарпаної п’ятиповерхівки. — Другий поверх, двадцять третя квартира.

— О-о-о-о! — радісно зустріла їх Катя Змієвська на порозі квартири. — Бухло прийшло. І ти, Голова, тут! Нормальненько... А ми вже трохи посиділи... — не зовсім тверезо всміхнулася.

— По дорозі зачепив, — повідомив Севка. — Тинявся вулицями неприкаяно. А я його до справи залучив, — показав очима на пакет.

— Вивантажуй на кухню, — махнула рукою Змієвська.

Сашко огледівся. У цій квартирі він був уперше.

Близько із Змієвською, яку через прізвище всі називали Змією, вони не спілкувалися, хоча й не ворогували. Іншого разу на запрошення Севки не відреагував би, але того дня все було не так.

Вузький коридор, «евроремонт», ламінат на підлозі і модернові світильники на стінах. На дзеркалі в передпокої записка: «Люблю. Мама»... — встиг прочитати Сашко. «Дістануть до смерті своєю любов’ю, — мовчки похитав головою. — І тут те саме», — подумав, ідучи за Севкою на кухню.

Кухня була маленька, але світла, зі зручно влаштованими шафками, блискучою металевою плитою, невеличким столиком і трьома табуретками. На одній із них сидів Вовка Бадій, у нього на колінах зручно влаштувалася Галя Чуйко. Судячи з розпухлих губ і затуманених очей, часу вони не гаяли.

— Місця в кімнаті немає? — пробурчав Севка, переступаючи через ноги Качка. Повиймав із пакета металеві банки з напоями, кілька бананів, порізаний батон і розклав на столі.

— Зайнято все! — огризнувся Вовка, шуганувши рукою під футболку Чуйко. Та хтиво реготнула, висмикнула руку Качка з-під одягу, але з його колін не встала. Так і сиділа, якось незрозуміло посміхаючись.

— Кінчай розпусту! — вдавано обурився Севка. — А то мама Галюсі швидко бабцею стане, — підморгнув.

— Придурок! — огризнулася Чуйко. Хотіла зірватися на ноги, але Вовка міцно тримав її.

— Ну-ну, голубки, не будемо заважати, — махнув рукою Севка Мовчанов, виходячи з кухні. Сашко поспішив за ним.

— Я сюди заскочу на хвильку, — зупинився він біля дверей туалету.

— Глянь, чи там нікого немає, — порадив Севка. — А то порозбігалися по кутках, як таргани.

Скориставшись порадою, Сашко насторожено заглянув до невеличкої кімнатки, куди раз по раз бігали всі. На щастя, там нікого не було. Зробивши свою справу, линув із крану води на руки, поглянув у дзеркало. «Навіщо я тут?» — подумав, вдивляючись наче в не свої очі. Холодне скло не відповідало, Сашко вийшов із туалету в коридор.

— Ти там довго? — гукнув із кімнати Севка. — Тут уже нутрощі киплять, випити просять! — загиготів.

— Та йду вже, йду, — пробурмотів Сашко. Ступив до вітальні, ковзнув поглядом у різні боки. Рожеві стіни, величезний м’який диван, телевізор на півстіни, на екрані якого звивалися під музику напівоголені тіні, товстий килим під ногами. Меблів було небагато, і від того кімната здавалася великою.

— Тримай, Голова, — простягнув банку з напоєм Севка. — Прикладись до прекрасного, — підморгнув підбадьорливо. Сашко зробив невеликий ковток. Напій був схожий на закислий компот.

— Шо це за фігня така? — скривився. — Нічого кращого не знайшли?

— Хм, — образився Мовчанов. — Прийшов у гості і ще пику вернеш, — встав із дивану, стиснувши кулаки.

— Не сваріться, хлопчики! — скочила перед ним Катя Змієвська. — У мене тут ще трохи текіли з татової днюхи залишилося. Для гурманів, — блиснула очима в бік Головка.

— Ух ти! А мені навіть не натякала, — криво подивився на неї Севка. — Ну й біс із вами! — на тім слові відвернувся до Діани Мельник, яка танцювала тільки їй відомий танець, вигинаючись струнким тілом, ніби лозинка в руках пастуха.

— Ходімо зі мною, — запросила Змія. Взяла Сашка за руку і повела з кімнати.

Він поплівся за нею, сподіваючись якомога скоріше щезнути, зникнути, випаруватися із цієї квартири, втекти додому або до Ромки і забути все це, як страшний сон. Катя відкрила двері ще однієї кімнати, зробила малопомітний реверанс, наче запрошувала дорогого гостя. Сашко зайшов у кімнату, картаючи себе словами, за які мама вирвала б йому язик.

— Сідай, я зараз, — крутнулася на місці Катя, від чого її пишна спідничка схвильовано піднялася, відкривши звабливі ніжки. Вона миттєво майнула коридором у бік кухні. Звідти долинали приглушений сміх, дзенькіт склянок. — Я вже тут. Скучив? — спитала, обпершись об одвірок.

В одній руці Катя тримала два фужери на високих ніжках, в іншій — яскраву пляшку з прозорою рідиною. Сашко вгледів намальоване на етикетці сомбреро. Судячи з усього, там була обіцяна текіла.

— Вип’ємо? — запропонувала Змієвська, вмощуючись на ліжко поруч. Простягнула один келих і пляшку. — Наливай, справжній мачо, — заклично блиснули її очі. Сашко вдихнув запах алкоголю, змішаний із цигарковим димом, яким дихала Катя.

— Її ніби з лимоном і сіллю п’ють, — продемонстрував свої знання з методики вживання мексиканських напоїв.

Голос Сашка чомусь звучав приглушено, ніби захрипло горло. Близькість до дівчини, такої відкритої і, здавалося, доступної, пробуджувала незбагненні емоції. І вони підступно оволодівали ним. Одна півкуля мозку твердила, що треба встати і бігти з кімнати, нагадувала про Орисю, а інша штовхала взяти пляшку і просто поспілкуватися з Катею, відпочиваючи від напруги цього малозрозумілого дня. Перемогла півкуля, над якою він ще влади не мав. Сашко взяв текілу, навіщось збовтав її, налив на дно келихів Каті й собі.

— І без солі. Фу, це що таке? — зморщила носик дівчина. — Хіба так п’ють справжні чоловіки? — грайливо закопилила губу. Вихопила з рук Сашка пляшку, націдила більше половини склянки. — Доведи, що ти не чмо якесь, — кинула пляшку на ліжко.

Сашко підняв келих, навіщось подивився крізь нього на вікно. Текілу він у своєму житті бачив тільки в рекламі і ніколи пробувати її й гадки не мав. Узагалі алкоголь не вабив його. Торік улітку ковтнув у Ромки вдома теплого розбавленого водою з-під крана спирту. Мельник-старший настоював на ньому якісь цілющі трави. Неприємно обпалило стравохід, голова паморочилась, і зовсім не було весело. Пити цю мексиканську гидоту жодного бажання не мав. А виглядати «маминим синочком», як фізик Труля, теж не хотілося.

— Ну, за любов! — підняла свій келих Катя.

Сашко затамував подих, перехилив у себе вміст склянки. Дух забило незнайомим густим запахом. Пійло виявилося неприємним, навіть гіршим від Ромчиного спирту. Його аж пересмикнуло, очі мимоволі наповнилися слізьми.

— Хи-хи, — сп’яніло озвалася Змієвська. — Тебе так від кохання кидає чи від мене? — примостила на тумбочку біля ліжка свою склянку, присунулася ближче до Сашка, наче в еротичному відео, провела язиком по губах. — Дай-но сюди, — забрала келих і в нього. — А ти нічого, милий, — сяйнула наче покритими матовою плівкою незрозумілого кольору очима.

Сашко відчув, як у голові зашуміло. Чи то подіяла випита текіла, чи прозорі натяки Змієвської, які неможливо було не зрозуміти. Тіло несподівано наповнилося теплом, усе навкруги стало якимось невагомим. Ліжко ніби висіло над підлогою в повітрі. Кімната, здавалося, розтягнулася вшир і вздовж. Неможливо було розгледіти навіть найближчу стіну. До його вуст приклеїлася непевна посмішка, яка то щезала, то знову проявлялася.

Сашко відчув на своєму коліні теплий дотик, легкий, ніби пташка зачепила крилом. Із кожною секундою дотик дівочих рук ставав дедалі відчутнішим. Ось уже рука Змієвської гладить шорстку тканину його джинсів, добирається до...

Сашко заплющив очі. Його хитало, хотілося впасти на ліжко і додивитися черговий СОН, а може, то йому не снилося? Простягнув руку, натикнувся на щось м’яке. Погладив простір перед собою, відчувши пружні дівочі груди. «Орися», — прошепотів ледь чутно. «Тільки б не прокинутись», — подумав, намагаючись не злякати уявний образ. Десь там, де застібка джинсів, здавалося, розлетілися тисячі метеликів, лоскочучи своїми лапками і крильцями та навіюючи неабияке задоволення.

— У тебе презик є? — прошепотіла Катя. Від цих слів Сашко здригнувся. Ніяк не в’язався образ дівчини зі щойно почутим. Сашко натужно розплющив очі, намагаючись зібрати мізки, які розплилися м’яким воском. Його думки, розплавлені текілою, заблукали в тумані гарячих дівочих дотиків. Він лежав, розкинувши руки, над ним схилилась Ор... О, ні — Змієвська!

— Що? — наче не зрозумів Сашко.

— У мене є, але не хочу до вітальні йти, — навіщось сказала Катя. — Знімай штани, — запропонувала, голосно гикнула, від чого її голова неприємно сіпнулась.

Сашко відчув, як нудота підкочується до горла. Рвучко скочив із ліжка, відкинувши від себе Катю, застібнув джинси, вискочив із кімнати в коридор, намагаючись знайти вихід. Внутрішній GPS-навігатор підказав йому напрямок. Наскільки міг, швидко всунув ноги в кросівки, схопився за стіну, щоб не впасти, кілька разів хитнувся, а втримавши рівновагу, нарешті побачив здивований і обурений погляд Змієвської:

— Ти чого? Куди?

— Мені... це... додому... — затинаючись, хрипло пробурмотів Сашко.

— Ти того? — покрутила пальцем біля скроні Катя. — Зовсім придурок?

— Я не... можу, — намагався щось пояснити їй.

— Вали звідси, імпотент клятий! — заволала крізь сльози Катя.

Хтось висунув голову з кухні, хтось вибіг із кімнати. Але Сашко, не обертаючись, шмигнув із квартири, не зважаючи на істеричні звуки, що летіли навздогін йому. Сунув руку в кишеню по мобільний, щоб подзвонити Ромці, і, згадавши, що забув його вдома, непевними кроками поспішив вулицею, не знаючи, куди податися.