Новини

«Постріл у себе»

Часом починає здаватися, що з довоєнною історією, з емоціями, що кипіли в Україні років десять тому, покінчено назавжди і відтепер усе шокуюче пов’язане виключно з війною і фронтом.

Але ж ні. Взяти хоча б дві тисячі сьомий — саме на цей час припадають події роману Андрія Войніцького. Розпуск Верховної Ради і відмова депутатів виконувати указ президента Ющенка, повторний розпуск і тяжба в Конституційному суді, потім «обнулення списків» (якщо хтось пам’ятає, що це було), парламентські вибори і до осені — нова Рада, яка віддала голоси за прем’єра Юлію Тимошенко з випливаючими з цього наслідками. Тим часом Росія виходить із договору про звичайні збройні сили в Європі і укладає договір з Казахстаном і Білорусією про формування Митного союзу. Паралельно — Сердючка на Євробаченні, Елтон Джон на Майдані, Україна отримує право на проведення Євро-2012. А понад те: вбивства в Україні російського бізнесмена і кримінального авторитета Макса Курочкіна і його оточення, пожежі і тріщини в тунелях Київського метро, пожежа в палаці «Україна» під час «ювілейного концерту» Йосипа Кобзона, одинадцять вагонів палаючого жовтого фосфору на рейках у Львівській області, пекельний шторм у Чорному морі з десятком загиблих кораблів і сімома тисячами тонн сірки в Керченській протоці і, нарешті, вибух метану на шахті імені Засядька в Донецьку з сотнею загиблих і безліччю травмованих...

Коротше, цайтгайст — дух епохи — аж ніяк не назвеш безтурботним, і у журналістів, а особливо у кримінальних репортерів, роботи було по горло.

Утім, герою «Новин», кореспонденту одного з новинних агентств, дістається набагато скромніше завдання — висвітлювати судові слухання у справі про раптову смерть дочки одного з впливових депутатів Ради. Смерть дівчини пов’язана з передозуванням наркотику, однак слідство визнає її навмисним убивством. Банальна, по суті, ситуація у гламурній тусовці, але саме у зв’язку з цим судовим процесом герою доведеться пережити бурхливі, майже фантастичні події, і їхня кримінальна складова — лише один з елементів, що додають трилеру Войніцького додаткової динаміки.

Фактично, у цього роману двоє головних героїв: журналіст Данило Кисленко — і місто Харків. Колись Едгар По зазначив, що кримінальний роман повинен бути одночасно захоплюючим і нудним, сентиментальним і жорстоким, а головне — має складатися з міста, залежати від нього, бути його найточнішою, найкориснішою, найнеймовірнішою картою, де все головне — завжди у полі зору і водночас невидиме. Таким постає Харків у «Новинах» — істинний, непідробний, але замість симпатичного аверсу цієї блискучої монети перед читачем чи не вперше постає похмурий реверс міста-мільйонника, його жорстокий, часом кривавий виворіт, потопаючий у випарах синтетичних наркотиків і свавіллі силовиків.

Андрій Войніцький володіє тією особливою гостротою письменницького зору, яка дозволяє уникнути надмірного пафосу і риторики. Це дуже сучасна проза зі швидким і вибагливим перебігом сюжету, не без формальних знахідок, надзвичайно енергійна — не відірватися. І вибраний письменником герой — теж сучасний. Не остаточний лузер, не картонний романтичний персонаж, а в міру роздвоєний і змушений, як і більшість із нас, міняти маски і постійно брехати,— в тому числі й самому собі. Загалом, середньостатистичний городянин. І це — одна з удач автора: його Данило Кисленко такий, як усі, а може, й гірший, напевне слабкіший за читача. Він не керує подіями, не вчиняє подвигів, нічим не вирізняється, крім єдиного: він відмінний оповідач. Але саме йому належить здійснити ризиковану експедицію не тільки на міське дно, але й у джунглі власної підсвідомості. Бо чим менше пропонує життя, тим сильніша спокуса втекти від нього.

Хтось дуже влучно сказав: «дехто народжується у сорочці, але більшість — у гамівній». Герой Войніцького з тих, хто народився в «гамівній сорочці», але йому здається, що він сам вибудовує власну долю, а не навпаки, хоча насправді навколо нього все стрімко руйнується, і багато в чому — з його власної провини. І якби в нього не знайшлося сили на той акт відчаю, який словенський психоаналітик і культуролог Славой Жижек назвав «пострілом у себе» — маючи на увазі божевільний вчинок, спрямований на те, щоб розірвати коло безглуздого існування, засмоктуючої нікчемності,— шансів віднайти втрачену людську гідність, перервати власне плавання на межі сну та яви у героя просто не залишилося б.

У «Новинах» є справжній нерв, книга читається «з льоту», а той, кому відоме не тільки парадне обличчя, а й «підпілля» Харкова, миттєво впізнає справжні реалії міста, не менш роздвоєного в собі, ніж герой роману. А ось чого тут точно нема — це апломбу і претензійності.

І проза Войніцького — не звичний «екшн». Її прониклива інтонація мимоволі змушує згадувати «Щиголь» Донни Тартт, і не має значення, чи знайомий автор з цією книжкою, оскільки наслідувати справжнє почуття практично неможливо.

Андрій Войніцький, безумовно, обдарований прозаїк, і можна тільки вітати його романний дебют. Робота в харківській журналістиці надала йому фактичний матеріал, а вміння будувати сюжет, створювати небагатьма засобами живі й яскраві характери, тримати інтригу, гарна мова,— свідоцтво того, що він уже переступив через ту грань, за якою починається майстерність.