Новини

1

юди не потрібні! — оголосила Моніка, скинувши вгору худу й бліду руку з коктейлем «Скажений тхір».— За ядерний апокаліпсис!

Музика лупила по вухах так, що доводилося волати. Темрява стрибала червоними і синіми спалахами, вихоплюючи збожеволілих людей.

— Це вже в рахунок навчання,— попередив Саша, цокаючись із нею бокалом з віскі.— Я тут з вами збанкрутую!

— За істфак! — гаркнув я, спустошуючи свій бокал.

— Вибач, не мажори,— відповіла Моніка й випила.

— Прості журналісти,— підтвердив я, запиваючи віскі колою.

— А де ви тут бачили мажорів? — поцікавився Саша.

За барною стійкою виник Арман, він щасливо крутив пляшку віскі в руці.

— Мене пустили! — вигукнув він, радісний, мов цуценя.— Прикиньте, я знову тут! Я ж тут працював! Я був барменом! Привіт, «Вегас»!

І якесь підбадьорююче «У-У-У-УН!» долинуло з натовпу тіл, що звивалися по-зміїному, крізь агресивно-медитативний транс, немов «Вегас» дійсно вітав повернення Армана, ніби-то всі тут дійсно були нам раді. Хоча я був певен, що майже ніхто в цьому атомізованому люднику Армана тепер не знав, кожен був зацікавлений лише в собі, в приємності свого вечора, в своїй витанцьовуючій вітальності.

— За рахунок закладу! — зареготав Нестор.

Толік крякнув і миттєво випив. Його кийок зачепився за барний стільчик.

— А чому не потрібні люди? — поцікавився я у Моніки.

— Тому що люди — гівно! — п’яно відповіла вона.

— І ти? — подивився на неї Саша.

— І ти! — вигукнула Моніка.

— Сашо, візьми мені коктейль! — прилинула до Саші Соня Купер, цілуючи його в губи. Саша відповів на поцілунок з млявою байдужістю, як лорд Байрон у часи особливо глибокого спліну.

— Я таки збанкрутую,— констатував він після поцілунку.— Бармене, коктейль!

— Який бажаєте? — манірно поцікавився Арман, пританцьовуючи під музику.

— «Сніжинку»,— муркнула Соня.

— «Сніжинку» люблять усі!

Арман відійшов робити «Сніжинку». Нестор дістав ножик і почав грати в «пальці» на барній стійці. Наполовину спустошена пляшка його улюбленої текіли досі стояла перед ним. Я й сам бахнув у нього чарчину — текіла дійсно виявилась гідною.

— І мені «Сніжинку»! — крикнула Марина з товщі танцюючих тіл.

Слух у дівки що треба, думав я, з відстані чує халяву...

— Дві «Сніжинки»,— муркнула Соня Арману.

— Саша, а є таблєточка? — вкрадливо поцікавився Толік.

Саша налив собі на два пальці. Він чомусь хандрив, диявольські зелені очі дивилися без іскринки, зараз у них мерехтів стерильний холод хірургічного скальпеля.

— Я що, фармацевтичний склад? — спитав він Толіка.

— А хто ж? — відгукнувся Нестор, вганяючи лезо в дерево за міліметр від указівного пальця.

— Є доза кислого борщу для ін’єкції в п’ятку!

Він би ще щось сказав, але збуджена танцями Соня Купер знову полізла до нього цілуватися, ластитися, тертися своєю неперевершеною жопкою об його ширіньку. Вона огорнула його своєю розквітлою сексуальністю, і Саша трошки звеселішав. Осоловіла Моніка упустила голову і руки на барну стійку і довго сиділа, наче застрелений у трактирі білогвардієць, потім схопилася, навіщось оголосила: «Я в туалет!», і втекла. Арман вручив коктейль Марині — та якраз підійшла і якось збуджено розглядала мене. У відповідь я теж почав дивитися на неї збуджено.

Ніхто навіть не помітив, як вона з’явилася, ніхто її тоді не розгледів і не сприйняв всерйоз, хоча всі ми, я пам’ятаю, на мить якось підібралися. Здавалося, вона навіть не підкралася, а просто матеріалізувалася зі злих коньячних випарів біля барної стійки. Звичайна молода дівчина, підкреслено діловий стиль одягу трохи її старив. Я помітив в її твердому профілі щось пташине, дещо журавлине було в різких поворотах влучно посадженої маленької голівки з ідеальною зачіскою... Вона не те щоб явно випромінювала загрозу, але одразу викликала почуття дискомфорту. З такою людиною не хотілося стояти поруч.

Вона підійшла до Саші і мовчки подивилася на нього. Він витримав її довгий погляд, дивлячись трохи зверхньо (навіть на підборах вона була трошки нижчою). «Великі дівчата для роботи, маленькі для кохання» — ворушилися в моїй голові якісь п’яні гумористичні дурниці...

Пауза затягувалася.

— Пригостити вас коктейлем? — нарешті поцікавився Саша. На ньому висіла Соня Купер, що була набагато сексуальнішою ніж непрохана гостя. Соня дивилася на неї з тією глумливою насмішкою в погляді, яку я ще не раз побачу в залі суду.

Дівчина не відповіла. Замість цього вона повернулася до Армана, який якраз споруджував другу «Сніжинку» для Соні.

— Вийди з-за стійки,— наказала вона йому.— І більше ніколи туди не лізь.

— Дорогуша, ми всьо оплатім,— втрутився хмільний Толік.

«Дорогуша» повернула свою виточену голівку з нелюдською пластикою, і на мить здалося, що її акуратний череп міг би крутнутися на всі триста шістдесят градусів. Вона роздивилася Толіка.

— Начальство в курсі, що ти тут у формі? — спитала вона в нього.

— Начальство, може, також десь тут,— відповів за Толіка Саша.

На щастя Нестор якраз кудись відійшов, і вона не помітила покраяну ножем барну стійку.

— Ходи обережно,— побажала вона Саші наостанок.— Тут нещодавно підлогу помили, дуже слизько.

І зникла так само миттєво, як і виникла.

— Хто це така? — прилинула до мене Марина з робленим переляком, скориставшись приводом. Я щось відповів, мацаючи її кістляву талію.

— Що за мегера? — поцікавилася у Саші Соня Купер.

— «Вегас» уже не торт,— відповів Саша філософськи.

З нашого боку барної стійки з’явився розстроєний Арман.

— Слухай, вигнали мене! — жалівся він Саші.— Старший бармен сказав — досвідос. По ходу, ота коза — вона новий адміністратор.

— Адміністратор тут Артур! — вигукнула Соня.

— Був Артур,— підтвердив Толік.

З’явився збуджений Нестор.

— Там клубна охорона товарить приятелів Моніки,— повідомив він.

— Обох?

— «Пітбулі»?

— Вони ж здорові хлопці...

— Ти не вписався?

— Я їх не знаю...— відповів Нестор розгублено.

— Справляться без нас,— додав похмурий Арман без впевненості в голосі.

— Наведи порядок, міліція! — підбурив я Толіка.

— Я не на службі,— він хильнув ще чарчину.— Це не мій район.

— Вони не справляться... Це ж «пітбулі»...

— Потрібна карательна дивізія...

— Або вогнепальна зброя,— підтвердив Саша.— Ходімо звідси, брати і сестри. Тут щось не дуже позитивно. Моя аура чорніє від цих рагулів.

І ми зірвалися. Не пам’ятаю, чи заплатив хтось за всю нашу випивку, але, мабуть, хтось таки заплатив, оскільки нас не переслідували. З туалету якраз вискочила Моніка з розчервонілим страждальницьким обличчям, неодноразово вимитим, але все ще вщент п’янючим.

— Ми йдемо! — сказали їй.

Вона сполохалась:

— Де мої хлопці?

Нестор глянув у бік. Арман промовчав. Я щось шепотів на вухо смішливій Марині, мацаючи її тіло. Толік пішов уперед, розштовхуючи гумовим кийком чужі ноги.

— Мабуть, вийшли перекурити...

Ми проштовхалися крізь водоверть спітнілих тіл (незнайомі хлопчики тягли до Саші руки, але він ігнорував усіх, стрімко крокуючи вперед), спустилися сходами, минули бугая в чорній футболці з написом «Security», який недобре на нас глянув, і нарешті викотилися на свіже повітря.

Вулиця зустріла нас бадьорою передсвітанковою мрякою. Могутнім подихом я зачерпнув у легені свіжість. Саша дістав цигарку. Моніка закричала.

...Її «байкери» не встигли далеко відповзти — валялися в почервонілому снігу за два-три кроки від виходу з «Вегаса». Один не рухався, а інший якраз став на карачки, хитаючись, мов п’яний. Він збирав сили для фінального ривка, але сил не вистачило, і він знову звалився в сніг, ревучи від болю. Перший був у своїй байкерській шкірянці, зараз заляпаній кров’ю, а інший взагалі без куртки, мабуть, не встиг забрати з гардеробу.

Моніка із жахом кинулася до них.

Ми зупинилися, наче вкопані. Я роздивлявся червоний орнамент на снігу, потім побачив обличчя першого «байкера» і на мить закляк — це було вже й не обличчя, а одна суцільна багряно-синя пухлина. Ніс, вочевидь, зламаний, з розбитого вщент рота, в якому тепер бракувало доброї половини зубів, тяглася бридка червона нитка, а очі повністю зникли під потворними гематомами. «Як же вони його...» — тільки й подумав я зі справжнісіньким жахом. Я чекав побачити по кілька синців, а хлопців обробили, наче на підпільному турнірі з боїв без правил... Треба викликати швидку... І мусорів також... Це ж тяжкі тілесні... Вони ж їх мало не повбивали, нарешті дійшло до мене.

Моніка вже якось піднімала на рівні ноги другого «байкера». З нашою допомогою їй це вдалося, і вона прихилила його до стіни. Він був майже такий самий, але все ж трохи ліпший, хоча з нього текла юшка, він ледве тримався вертикально. За такий короткий час — ми навіть напитися не встигли — з цими двома рослими і, на перший погляд, кремезними хлопцями зробили якесь жахіття, їх просто розмололи в кашу.

Мене це шокувало. Саша мовчав. Соня Купер відвернулася. Марина витріщила очі.

— Хто?! — нарешті подала голос Моніка.— Хто це зробив?!

— Охо...рона...— прошамкотів один з «байкерів» сплющеними, як дві розчавлені гусениці, губами.— С-су...ки...

Моніка несамовито повернулася до нас:

— А ви де були?!

— Ми навіть не знали,— похмуро виправдався Нестор.— Вони ж відійшли!

Моніка зупинила погляд на Армані. Той тільки знизав плечима. Тоді вона подивилась на Толіка:

— Як же так?! Ти ж мент!

— Пішли звідси! — кинув Толік Саші, нічого не відповівши їй. Він відвернувся і покрокував у світанок. Нестор і Арман постояли трохи і нерішуче поплентались за Толіком.

Саша здобув із гаманця купюру і простягнув Моніці:

— Виклич таксі...

— Пішов ти нах, козел! — вибухнула вона.— Вас же п’ять здорових мужиків! І ви стояли там і ні хєра не бачили?!

— А ми не няньки твоїм сестричкам! — підвищив голос Саша.— Сама б і стежила за ними, якщо вони такі діти! А не бухала б, ще й за мій рахунок! Не знають лісу, хай не суються! Тут не санаторій, ясно тобі?

Моніка плюнула йому під ноги:

— Вчись, у кого хочеш, лайно собаче!

І додала на його адресу дещо вже зовсім триповерхове. Саша байдуже розкурював цигарку, випускаючи в небо концентричні кола. Соня Купер потягнула його за руку:

— Ходімо вже!

Він нічого не відповів Моніці, сховав гроші у гаманець і пішов разом із Сонею. Позаду йшли ми з Мариною. Настрій було остаточно спаскуджено.

— Так, «Вегас» справді вже не торт,— почув я чиєсь задумливе резюме.

У голову лізли потворні думки. Що я роблю тут, о четвертій ранку, разом з цими людьми? Чому я не вдома, не з дружиною? Адже в цій компанії свідок у справі про вбивство, і хтозна, може, майбутній підозрюваний... Реальний вбивця Наташі Штос!.. Вона ж помирала у ванній кімнаті, а вони тусувалися й веселилися в її домі... Вона помирала через стінку від них, а нікому й діла до неї не було... Всім на все плювати... Ось як зараз...

І ось я тусуюсь у компанії, де всім на всіх плювати, думав я. Тому що в мене талант потрапляти до таких компаній. Тому що я сам — частина компанії, де всім на всіх плювати. До того ж я чув, як Нестор сказав, що «байкерів» отоварює охорона. І нічого не зробив, просто звалив разом з усіма.

Тому що мені теж плювати на тих «байкерів». Я взагалі їх не знаю.

2

І де я ту багнюку знайшов? Наче ж на вулиці все підмерзло. Бач, джинси заляпав...

Під підошвою хруснуло бите скло. Добре, що не встиг роззутися! Та й навіщо роззуватися у власній квартирі? У нас нескінченний ремонт, тут можна навіть спати в кросівках. Але звідки скло?

Я стільки випив, що вже мав би злягти, але все ще бадьоро функціонував на амфетаміновому паливі, як заведене ведмежа з вічним двигуном у пластиковій дупі. Я допив чергову пляшечку мінералки і викинув її просто під ноги.

Я так і не включив телефон. Звичайно, Марина вже пішла на роботу. Але ж який срач вона цього разу залишила,— раковина повна брудного посуду, розкиданий одяг, всі ці трусики, ліфчики, кофточки, джинсики, ножиці, креми, косметичні приладдя, вся ця мішура розлетілася, наче нею вистрілили з велетенської хлопавки. І це бите скло... Що цього разу? В кутку валялась перекинута ялинка з одною іграшкою і сиротливим дощиком, на столику пуста пляшка з-під лікеру, повна бичків попільничка, темний від крові платок і дві брудні склянки. Дві.

Це її подруга, думав я. Ця скажена сука, що ненавидить мене, всіх чоловіків, увесь світ. На підлозі валялося наше фото в рамці, зроблене минулого літа: Судак, обнімаємося, щасливі, сонце, море, якийсь вітрильник... Ось звідки скло — вона розгатила фото, пошматувала наш тремтливий спогад: Марина і моя рука на її плечі залишилися на одному клапті, залишок мене — на другому. Відірвала, так би мовити, мене від себе. Також виявилося розбитим скло на балконі, на кінчику гострого уламку червоніла кров. Краплі крові були й на підлозі, і на ковдрі біля балкона. На ліжку валявся брудний молоток. Біля нього — пожмаканий папірець. Я розгорнув його: на звичайному аркуші формату А-4 червоними штрихами намальований чортик з ріжками та хвостом.

Я вийшов на балкон, закурив. Кружляли безтурботні сніжинки. Я ловив їх язиком, хижацьки посміхаючись катастрофі, що насувалася. Вже насунулася.