Новини

1

ільки собаки дивляться на тебе з цікавістю. А ще — діти. Хоча діти виростають і втрачають цікавість до тебе. А собаки протягом усього життя дивляться на тебе з цікавістю. Для дітей ти частина оточуючого Всесвіту, не щось самоцінне, а рухомий шмат непередбачуваної природи, чиї закони ще належить з’ясувати... Собаки ж шукають пакет амфетаміну у тебе в трусах, і коли знаходять — отримують іграшку. А ти отримуєш років вісім або відкуповуєшся, це дуже дорого. Мамка з татком витрясуть усі сімейні кубушки, ще й продадуть машину чи якусь нерухомість, аби ти не згнив у колонії. Краще не попадайся...

Я прямував у кінологічний центр за завданням редакції. О сьомій ранку, кудись на край географії, майже за місто, в якусь дупу, щоб написати сто рядків про собак, які доблесно виявляють вибухівку і наркотики... Тягуча поїздка в роздовбаній «копійці» разом зі знімальною групою регіонального каналу «АТН»... Водій, який щохвилини несмішно жартує, похмурий березневий ранок, депресія, що поступово стала нормою...

У бляшанку «копійки» нас набилося шестеро. Кажуть, «ВАЗ» не машина, і це чистісінька правда. Мені довелося всю дорогу тримати на колінах журналістку Ксенію, котра важила аж ніяк не менше вісімдесяти кіло і своєю лінивою аморфністю нагадувала здоровенну здохлу рибу, викинуту на берег. Її пшеничні кучері лоскотали моє вухо. Зазвичай хвилююче відчуття дотику жіночого волосся до шкіри зараз викликало огиду. Її дута синтетична куртка смерділа паленим пластиком...

«Копійка» нарешті в’їхала в розчахнуті ворота з гнутих прутів, до того схожі на вхід до нацистського концтабору, що я навіть спробував віднайти у сталевих візерунках готичні літери. Звільнившись від Ксенії, я виліз, роздивляючись тужливий пейзаж. Кінологічний центр, обнесений бетонним периметром, розташувався в центрі промерзлого пустиря. Навкруги панувала сама грязюка. Пам’ятаєте: «Наснилася невідома Маргариті місцевість — безнадійна, похмура, під захмареним небом ранньої весни...». Це воно. І в такому місці, як виявляється, тренують собак для харківської міліції.

Усередині розташувалися дві триповерхові адміністративні будівлі, дуже натуралістична скульптура вівчарки в медалях, пофарбована бронзою,— згодом виявилось, що це цілком історична вівчарка, яка загинула від руки злочинця,— далі тягнулися палісадники, вольєри, інший благоустрій...

Нас зустрічав сухопарий полковник міліції, з вигляду наче ледащий панич. Здавалося, що своєю появою ми відірвали його від чогось аж надто цікавого, і єдине, чого йому зараз хочеться,— аби ми якомога швидше вшились звідси. «Начальник кінологічного центру Дмитро Крузченко»,— відрекомендувався він, коли оператори ввімкнули камери.

Нарешті всі зібралися. Утворився невеличкий натовп репортерів і операторів. Нас згуртували і повели до вольєрів з тими розумними, дресированими собацюрами, які були здатні без коливань забрати в тебе років десять вільного життя. Чулася какофонія собачого гавкоту, це капітально заважало роботі: нема гіршого, ніж розшифровувати диктофонний запис із потужними сторонніми шумами. Тому було вирішено записувати синхрон біля вольєру з найтихішим псом Джеком.

— Наш кінологічний центр цього року відзначає свій двадцятирічний ювілей,— розповідав на камери Крузченко.— І якщо спочатку в нас було менше десятка собак, то зараз ми маємо близько семидесяти наших, як то кажуть, чотирилапих друзів! Серед них такі породи, як німецька вівчарка, лабрадор, золотавий ретривер, спанієль, ротвейлер, доберман, кавказька вівчарка, азіатська вівчарка та інші. Наші чотирилапі правоохоронці успішно допомагають міліції у боротьбі зі злочинністю. Вони несуть патрульно-постову службу, шукають наркотики, затримують злочинців. Ось перед вами Джек. Нещодавно в нього був день народження, а рік тому він затримав кур’єра з трьома кілограмами героїну в аеропорту «Бориспіль»!

Потім спеціально для преси того Джека вивели з вольєра. Міліціонер-кінолог обійшов разом з ним «Газель». Пес повинюхував хвилини зо дві, гавкнув і всівся біля бампера. Кінолог дістав з-за бампера згорток у чорній плівці. Оператори зосереджено знімали. Нам пояснили, що, всупереч розповсюдженій думці, ніби собак привчають до наркотиків, щоб вони їх вправно шукали, тренування здійснюється зовсім інакше. Собак привчають шукати схований м’ячик або улюблену іграшку, заохочують, якщо знайде, і таким чином формують відповідний рефлекс. Усе дуже просто. Ніхто не ширяє якогось там Мухтара героїном — це, перш за все, дуже дорого, не кажучи вже про гуманне ставлення до тварини.

Далі нас повели до тренувального майданчика зі снарядами для собачих гімнастичних вправ, дерев’яними брусами, мостиками, вкопаними в землю старими покришками. Спеціально навчена людина в м’якому скафандрі із задовгими рукавами бігала майданчиком. Здоровенна, як теля, кавказька вівчарка, трубно гавкнула, кинулась за «космонавтом», стрибнула і збила його з ніг.

— Нормально! — зацінив оператор Аркаша.

Пес шматував рукав. Оператори знімали.

— Штірліц, відбій!

Вівчарка відпустила скафандр. Чоловік піднявся. З’явився хазяїн пса — молодий хлоп у спортивному одязі. Я вдивився в обличчя під каптуром, і в моїй уяві майнула тінь впізнавання.

— Це ти собаку Штірліцем назвав? — крикнув я до хлопця.

Той зупинився, вгледівся в мене і раптом посміхнувся тією самою занадто широкою посмішкою, яка миттєво зникла з обличчя.

— Ну,— відповів він.— А ти ж преса! Чому ви брешете весь час, преса?

Ну от, знову ті ж самі наїзди. Чому люди не люблять журналістів? Ми нічим не гірші й не кращі за людей інших професій, за столярів, припустімо, або ж за водіїв трамваїв, і нам не можуть цього вибачити. Від нас завжди вимагають святості. Чому її не вимагають, наприклад, від юристів або кухарів?

— Це нам завжди брешуть,— відгукнувся я.— Або відбріхуються. А ми, навпаки, шукаємо правду.

Тепер я його остаточно згадав: це ж був той самий юний більшовик з майдану Конституції, що роздавав страйкарям листівки.

— А ти все змагаєшся за народне щастя? — спитав я.— Я тебе добре пам’ятаю.

— Я намагаюся змінити існуючий порядок, тому що він несправедливий. А ти знаєш, що він несправедливий, і нічого не робиш, щоб його змінити.

— Так я ж не Че Гевара. Я тут за редакційним завданням.

— У тебе є своя ділянка нашого спільного фронту. Треба боротись. Це наш обов’язок!

Підскочив Штірліц. Він стрибнув на хазяїна так, що мало не збив його з ніг, і хлопець одразу повеселішав — було видно, що він дуже любить цього пса.

— Не лячно такого бичка без намордника вигулювати? — змінив я тему.

— Намордники треба надівати на дебілів, які ставлять такі питання. Цей собака розумніший, ніж ти...

— А ти хамло,— відбив я.— А якщо йому щось стрельне, і він кинеться?

— Без мого наказу не кинеться.

— А якщо чийсь інший собака без намордника кинеться на тебе?

— Не може такого бути,— відповів він упевнено.— Мене собаки люблять.

Ми ще трохи постояли. Розмовляти було вже ні про що, але ми чомусь не розходилися.

— От ти борешся за справедливий порядок,— нарешті почав я.— А який порядок, по-твоєму, є справедливим? Коли всіх незгодних загонять у концтабори?

Він знову миттєво посміхнувся:

— Це в тобі твоє ліберальне боягузтво говорить. У концтаборах опиняться тільки ті, хто на це заслуговує. І ти можеш там опинитися, якщо своєчасно не вибереш правильний шлях.

— Це що, погроза?

— Це логіка революції, друже,— підморгнув він.

— А ти не думаєш, що й сам можеш потрапити до концтабора? Таке з революціонерами бувало...

— Я? — розреготався він.— Ні, я буду все це облаштовувати...

Зараз вони стояли поруч — хлопець і пес, і разом дивилися на мене якимись однаковими поглядами, наче цей вівчар також був його соратником. Я розумів, що досить йому наказати, і Штірліц кинеться на мене і почне драти не товстий рукав спецодягу, а мою власну руку під тоненькою курткою, дерти м’язи і трощити кістки. Я знав, що він знає, що я знаю, і велика кавказька вівчарка Штірліц також це знала. У собачих очах просвічувало щось абсолютно нетипове для звіра: сформована думка, ставлення, намір, одним словом, щось більше за інстинкт.

Вони вже зібралися йти.

— Знаєш що, приходь до нас у четвер,— кинув він наостанок.— Вулиця Гарібальді, 147-в. Запиши. О шостій. Відбудеться прес-конференція. Я маю заяву для преси, і наш прес-секретар, товариш Сім, також зробить заяву.

Після цього обидва пішли.

— Гей! — окликнув я.— Як тебе звати?

— Товариш Дванадцять,— відгукнувся він.

— Як? — здивувався я.

— Товариш Дванадцять!

— А справжнє ім’я?

— Це і є справжнє!

Циркач!

— Про що буде заява? — крикнув я вже навздогін.

Раптом він зупинився, повернувся, зробив кілька стрімких кроків до мене й опинився небезпечно близько. Штірліц залишався позаду. Червоні очі звіра застигли в дивній зосередженості.

— Війна нікого не помилує,— пояснив він, наче намагався донести до мене якусь неодмінну даність.— Усі ваші жартики в блогах, кошенята, корпоративи, триста баксів у місяць, «ланос» у кредит — уся ця облуда піде до бісової матері, розумієш? Коли все почнеться, коли ви зрозумієте, що це не дурний похмільний сон, що все це насправді, то приповзете до мене і будете благати: «Допоможи нам, товаришу Дванадцять, захисти нас, товаришу Дванадцять!..»

Пес завалився на газон і почав чухатися.

— Ви стали м’які й теплі,— додав він,— як гівно.

Вони вже йшли.

— Гарібальді, 147-в. У четвер, о шостій! Заява буде важлива! Журналіст не повинен таке просрати!

Коли вони проходили повз когось із міліцейських кінологів, товариш Дванадцять зупинився з ним поговорити, підхопив якийсь дубець і запустив подалі. Штірліц жваво, як поні, пострибав за ним.

Хто він такий, думав я, що запросто тренує свого пса в міліцейському кінологічному центрі?

Звичайно, їхати до чортів на болото, щоб послухати двох придурків, які іменують одне одного за номерами, я не збирався. Ще чого! Я ж не останній ідіот.

2

Майже годину я шукав ту кляту адресу. Он та п’яти-поверхівка — Гарібальді, 147, а далі — Гарібальді, 149. Через дорогу Гарібальді, 147-а, а поряд з нею — Гарібальді, 151! Далі починається приватний сектор: маленькі будиночки, клоновані бабусі на лавках, дітлахи граються в футбол... Я навіть відшукав будинок Гарібальді, 147-6. Одразу за ним стирчав Гарібальді, 148... Вони що, знущаються з мене?

Ви слушно спитаєте: навіщо ти взагалі поперся після робочого дня світ за очі, до недобитих юних сталіністів? Справа у тому, що в редакції, в службовому туалеті, я вдув у себе залишки амфетаміну, купленого нещодавно у Саші на останні гроші, і раптом ідея навідатися до юних більшовиків здалася мені вдалою. Вони наторочать щось радикальне, я зашкварю матеріал з гучним заголовком і виконаю свою суспільно-політичну функцію — повідомлю людство про існування в нашому місті тих диваків, а також отримаю свій невеличкий гонорар. Сам Капітан Очевидність шепотів мені на вухо: «Ніякої новини з їхньої маячні ти не вичавиш», та я не дослухався — мене розігнало. І я таки поперся.

Коли я вже хотів плюнути і повернутися ні з чим, пошуки несподівано увінчались успіхом: серед п’яти-поверхівок виявився низенький, якийсь розлогий цегляний будиночок, що вріс у землю, наче придавлений сердитою божою дланню. На посірілій від часу табличці виднівся заповітний номер «147-в». На іржавих воротах мало місце ще одне суттєве повідомлення — малюнок ікластої собачої морди без будь-яких пояснень. У цьому лаконізмі відчувався тутешній стиль. Я проігнорував попередження, відчинив хвіртку, ввійшов — і відразу ж натрапив на наїжаченого Штірліца, точно такого, як на малюнку. Пес підбіг до мене і загавкав так скажено, що я мало в штани не наклав. Ні ланцюга, ні, звичайно, намордника — тільки ошийник під сірою шерстю! Сам сатана, а не собака! Відступивши, я боляче вдарився кібцем об засувку на хвіртці і сам себе загнав у глухий кут. Штірліц гавкав, роззявивши жахливу слиняву пащу. Я думав, що мені вже край, тільки прикривав долонями пах, щоб ця тварюка не відгризла мені причандалля, аж нарешті з дверей будинку висунулась чиясь стрижена довбешка.

— Ти хто? — крикнули мені.

— Журналіст! Мене ваш Дванадцятий запросив!

Голова щезла. Штірліц заткнувся, але підступив ще ближче з глухим гарчанням, яке не обіцяло нічого доброго. Потім з’явився хлопчина років шістнадцяти з обличчям закоренілого розбишаки-двієчника. На ньому були підкочені штанці, розплющені, мов ласти, шльопки і футболка із зображенням захисника «Металіста» Папа Гуйє під номером три.

— Штірліц, пропусти! — гукнув він, і пес миттєво відступив, утративши до мене цікавість.

— Доповідь уже почалася,— сказав хлопець із таким докором, немов я зробив якусь пакость особисто йому.

Я пройшов слідом за ним у захаращену літню кухню, яка слугувала одночасно і коридором. Під ногами плуталася ціла армада різнокаліберного взуття.

— Розбувайся,— кинув мій провідник.— Бери собі капці.

Ухилившись від мотузки для білизни, на якій колихалися гидотні ганчірки, схожі на отруйних медуз, я не без остраху зняв кросівки, і взувся у відносно чисті на вигляд картаті домашні капці. На брудній газовій плиті диміло якесь вариво у великій жовтій каструлі. Під ногами було брудно, підлога рипіла. У кутку стояв допотопний рукомийник, іржавий «мийдодір». Десятиліттями не фарбовані сині стіни нагадували СІЗО. На маленьких, мов ілюмінатори, віконцях висіли сірі від пилу мереживні фіранки. Яка прес-конференція? Це ж справжній сарай!

— А де преса? — поцікавився я.

— Ну ти ж приїхав,— надійшла відповідь.

Ми рушили далі. Кімнат виявилося п’ять чи шість, і всі вони відходили в різні боки від коридора. Ми проминули одну з них, прохідну; на кріслі в кутку читав газету, поклавши короткі ноги на ослінчик, лисуватий чоловік років п’ятдесяти в спортивках і тільняшці. Коли я проходив повз нього, наші погляди на мить перетнулися. Я встиг помітити тільки рудувату борідку на кругловидому обличчі. Його маленькі очиці були лукаво, «по-ленінськи» примружені.

Пунктом призначення виявилася гостьова кімната. Вочевидь, будинок зводили давно, може, навіть до більшовицької революції, коли люди ще цінували життєвий простір. Скоріш за все, тут жив якийсь дрібний місцевий бюрократ. Хоча ззовні дім удавався присадкуватим, усередині стеля виглядала досить височенькою. Гостьова була навіть завелика. Спершу, що я побачив, переступивши поріг,— величезний портрет Леніна на стіні у важкій золоченій рамі. За часів Радянського Союзу таких портретів було як бруду, але в наш час вони вже стали справжніми раритетами. Іншу стіну займала книжкова шафа, довгі стелажі були забиті купами стандартної радянської літератури. Зокрема, там було повне зібрання творів Сталіна. У кутку колихалася на товстих ланцюгах боксерська груша, поряд — залізні бруси з турніком і шведською стінкою. Під заґратованими вікнами акуратно складені грубі пакунки перетягнутих мотузками газет та листівок з «лівими» назвами — «Бумбараш», «Робітничий спротив», «Пролетар» і тому подібне. На стіні плакат: Сталін у білому френчі посміхається в слухавку, нижче, навскіс, напис: «Придем к изобилию!»

Доповідь насправді вже йшла. Тут зібралося десь півтора десятка молодих хлопців; усі вони розсілися на стільцях і двох потертих стареньких диванчиках посеред кімнати. Хтось пив чай або каву, хтось сидів з блокнотом і ручкою, ще один, широкий і кучерявий хлопець, набирав текст на ноутбуці. Наблизившись до нього, я ледве не ахнув: це був не хтось інший, як «єврей-фізкультурник» Віталік власною персоною! Але він навіть не повернув до мене голову, а я не встиг з ним привітатися, бо мій провідник указав на вільний стілець, і я був змушений сісти. Ніхто навіть не подивився в наш бік. Всі уважно слухали.

Доповідачем був товариш Дванадцять. Він повільно походжав посеред кімнати, розтлумачував свої тези, іноді повторював сказане і відповідав на запитання. Всі погляди були прикуті виключно до нього. Треба зауважити, що оратором він був не аби-яким і знав, як заволодіти увагою слухачів. Одягнений товариш Дванадцять був по-простому, але не без вигадки — на ньому були спортивні штани і чорна футболка з веселим андеграундним принтом: вождь світового пролетаріату Володимир Ленін з мускулистою, наче в бодибілдера, рукою показував усім опонентам середній палець. Під малюнком пишнів напис: «Fucking Revolution!» Років зо два тому я бачив у продажу подібні футболки, але ця, здається, відрізнялася. Можливо, вона навіть була зроблена на замовлення.

Доповідь товариша Дванадцять називалася «Про наші засади». Цю доповідь, мабуть, і зараз частково можна знайти в Інтернеті. Я приведу тут те, що мені вдалося запам’ятати, в тому порядку, який я логічно вибудував у голові пізніше. Звичайно, дещо я забув, однак завдяки журналістській звичці фіксувати важливі речі, суть доповіді товариша Дванадцять збережено майже повністю. Для зручності я поділив її на тематичні блоки, розмістивши їх у логічній послідовності. Вважаю, що для читача ця доповідь може виявитися цікавою — адже це майже аутентичне історичне джерело про тогочасне підпільне життя Харкова.

Про організацію. Неосоціалістичне угруповання «Долг» — це політична організація, близька до радикальних партій лівого спрямування. Вона ставить собі за мету створення тоталітарного лівого руху і тоталітарної лівої партії. Кожен товариш має чітко розуміти, що «Долг» — це не буржуазна говорильня, а політична структура прямої дії. Ми не правозахисники, не гранітоїди, а бойовий авангард робітничого класу. Ба більше: ми хижацький оскал робітничого класу. Наше угруповання створене з народу, для народу і в інтересах народу. Тому абсолютно правильно називати наше угруповання народно-визвольною організацією.

Про владу. Неосоціалістичне угруповання «Долг» — на сто відсотків тоталітарна організація (звичайно, у розумінні буржуазних лібералів). Ми цього ніколи не приховували. Ми можемо створювати тимчасові союзи і коаліції з організаціями і партіями лівого і навіть буржуазного спрямування з метою досягнення якихось тактичних перемог, але ми не збираємось ні з ким і ніколи ділитися завойованою владою. Лишень отримавши абсолютну владу в країні, ми зможемо розпочати ті Великі зміни, котрих вимагає від нас Історія. В нашій агітації слід зосередити увагу на тому, що влада потрібна нам не для особистого збагачення, а задля реалізації безсмертних ідей Рівності, Свободи, Братерства.

Про ідеологію. Неосоціалістичне угруповання «Долг» виступає за побудову нової суспільної формації — неосоціалізму. Ми повинні утвердити неосоціалізм спочатку в Україні, а потім на теренах всього колишнього Радянського Союзу. Ми віримо в побудову неосоціалізму в одній окремо взятій, країні. Ми поки що не ставимо питання про будівництво неокомунізму, скасування держави як такої, відміну грошей, націоналізацію всіх без виключення підприємств, заборону приватної власності, усуспільнення особистого майна і навіть жінок, бо час для цих історичних зрушень ще не настав. Ці питання ми будемо вирішувати після отримання влади. Ми не гурток якихось марксистів, які без кінця теоретизують, але й мізинцем не ворухнуть заради Революції. Ми, неосоціалісти,— практики. Ми кожного дня робимо конкретні кроки до знищення влади капіталу.

Про СРСР. СРСР — це наша велика Вітчизна, яку в нас украли. Поразка СРСР у холодній війні знищила завоювання Жовтня. Наш обов’язок — повернути вкрадене у народу. Ми маємо відродити могутню державу, соціальну справедливість, ядерну зброю, безкоштовну медицину, велику науку, безсмертну культуру, гідне життя для робітників і селян. Усе це дав нам соціалізм. А неосоціалізм подарує вільним народам ще більше — космічну експансію, гарантований базовий дохід, біохакінг, науково-технологічний стрибок, кіберсвободу, трансгуманістичні звитяги, сексуальний комфорт та багато інших цікавинок.

Про наше коріння. З малого жолудя виростає величний гіллястий дуб. Чим вище його крона здіймається до сонця, тим глибше його коріння впинається у ґрунт. Наше коріння — глибоке й міцне, життєдайне та живильне. Це — Велична Надлюдська Партія Більшовиків ленінсько-сталінської доби. Кожен товариш має не тільки шанувати священні імена Володимира Ілліча Леніна і Йосипа Віссаріоновича Сталіна, а й бути знайомим з ідеями Льва Троцького, Миколи Бухаріна, Олександра Зіновьєва, Фелікса Дзержинського, Яна Лациса, а також інших теоретиків і практиків більшовизму. Для нас не має значення, хто з цих людей наприкінці життя виявився шпигуном, а хто загинув у результаті нещадної внутрішньопартійної боротьби за владу. Для нас головне — в якій мірі ці люди були більшовиками, в якій мірі їхні ключові ідеї — більшовицькі. Ми маємо експропріювати їхній більшовизм і викинути на смітник історії зради та шпіонаж.

Про Гітлера в контексті партійного будівництва. Ми не вважаємо Адольфа Гітлера політиком, на якого слід орієнтуватися в нашій діяльності. Він був ворогом СРСР, отже й ми сприймаємо його як ворога, не кажучи вже про те, що будь-яке ототожнювання з Гітлером принесе революційній організації тільки шкоду. Разом з тим я рекомендую всім товаришам ґрунтовно ознайомитися з працею Гітлера «Моя боротьба», особливо з тими розділами, що присвячені партійному будівництву. Цей твір — безцінне джерело практичної інформації з питань агітації, пропаганди тоталітарного руху, тактики і стратегії руху політичної партії до влади. Читайте книгу Гітлера з олівцем, пам’ятаючи, що саме так читав її колись товариш Сталін. У ній ви знайдете безліч цікавинок і корисних практичних порад! Наприклад, чи відомо вам, що НСДАП продавала квитки на виступи свого лідера і таким чином поповнювала партійну касу? Це контрастує з політичною практикою сучасності, коли буржуазні партії самі змушені платити гроші, щоб зібрати людей на нікому не цікаву акцію. У цьому питанні ми повинні орієнтуватися на Гітлера!

Щодо поповнення партійної каси. Угруповання життєво потребує коштів. Організаційне будівництво вимагає фінансових ресурсів, і чималих. Тому обов’язок кожного товариша — шукати шляхи поповнення партійної каси. Джерела надходжень на даному етапі не мають для нас істотного значення. Гроші — це дрова для розпалення світової революційної пожежі. Жоден неосоціаліст-долговець не повинен засуджувати ліві організації Латинської Америки, котрі співпрацюють з наркокартелями або самі за сумісництвом виробляють та збувають наркотики. Однак підкреслюю: в нашій агітації ми не повинні торкатися цих питань. Так, на певному етапі ми маємо повідомити потенційному прихильнику, що організація потребує коштів для агітаційної роботи, оренди приміщень, здійснення акцій, підтримки політв’язнів. Проте не слід плутати наполегливість зі здирництвом. Ми не вимагачі. Окрім того, треба вести найсуворішу звітність щодо кожної витраченої копійки.

Щодо підприємців. Вітаємо представників бізнесу в наших лавах! Ми охоче приймаємо ваш внесок у революційну справу. Ідеологія неосоціалізму крокує в ногу з часом. Ми допускаємо — з певними застереженнями — існування малого і середнього бізнесу при неосоціалізмі. Суть нашої революції не в тому, щоб знищити підприємництво на пень, це лівацький перегин. Треба використовувати підприємця заради перемоги неосоціалізму. Ми пам’ятаємо, як Сава Морозов спонсував більшовиків. Тож навіщо різати корову, чи не розумніше щодня мати свіже молоко? Угорщину за часів Яноша Кадара дехто називав «гуляш соціалізму». Ми маємо пояснювати людям, що неосоціалізм — це не злидні, голодомор, п’ять колосків і трудодні, а навпаки — справжній гуляш! Після перемоги неосоціалізму трудящі будуть користуватися усіма благами буржуазної цивілізації, ми збережемо навіть стриптиз. Жити стане краще, жити стане веселіше!

Про принцип житомирського жеку. Про відомого українського буржуазного політика Юлію Тимошенко хтось казав: «їй взагалі неважливо, яку посаду вона формально займає. Призначте її керівником жеку в Житомирі, і цей жек перетвориться на центр прийняття політичних рішень у країні». Наш обов’язок — керуватися цим принципом у громадській роботі. У будь-яких об’єднаннях і на будь-яких державних посадах неосоціаліст прагне сконцентрувати максимальну повноту влади в своїх руках, щоб успішно здійснювати на своєму місті стратегічну лінію угруповання. Якщо він працює навіть вантажником — це повинен бути найвпливовіший, найавторитетніший і геть незамінний вантажник на всьому підприємстві. Він має створити революційну ланку, налагодити роботу заводського комітету «Долгу», широко вести революційну пропаганду.

Про нашу мораль. Неосоціаліст-долгівець нехтує суспільною думкою. Він з презирством ставиться до пануючої буржуазної моралі у всіх її проявах. Морально все, що наближає революцію. Буржуазна мораль для нас — пустий звук. Так звана буржуазна мораль — це лише підмальований фасад нескінченної жаги наживи. Мораль олігархату, його зсученої челяді, кровососів на тендерах, гламурної тусовки та клубних повій — це фантик, в який запакована отрута для робітничого класу. Жодного гуманізму! Істинну суть їхньої моралі сформулював російський бізнесмен Діма Поклонський: «Всі, в кого немає мільярду, можуть іти в дупу!» Оце їхня правда, їхня мораль! У нас немає з цим нічого спільного. Це не люди, вони гірші за тварин! Хай самі йдуть у дупу!

Щодо фанатизму. Революціонер — людина приречена. В нього немає власних інтересів, справ, почуттів, уподобань. У нього немає і власності. Нема навіть імені. Все в ньому підпорядковане єдиному інтересу, єдиній думці, єдиній пристрасті — революції. Ми культивуємо фанатизм, психопатію і тотальне презирство до болю, смерті, людського життя. Ми розчахнуті перед смертю. Смерть — це лише один з наших товаришів без номера. За часів постмодернізму, цинізму, гламуру ми єдині, хто розуміє справжню метафізику смерті як переходу. Неосоціаліст-долгівець кожної хвилини готовий впустити у свій дім смерть — наче довгоочікувану гостю.

Про шлях до влади. Ми не очікуємо, що наш шлях до влади буде прямим і легким. Потрібне терпіння. Революція — це не пальба з маузера по білогвардійцях, а важка, рутинна, нудна і безоплатна праця з найповнішою віддачею. Нам не потрібні диванні вояки, що строчать у соцмережах пости про масові розстріли. Нам потрібні люди, які можуть за ніч забомбити місто газовими балонами, розклеїти листівки, знайти приміщення, організувати акцію прямої дії, ефективно провести агітацію, підрізати провокатора...

Я й не помітив, як зсутеніло. Доповідь товариша Дванадцять продовжувалася близько двох годин, і вони промайнули на диво швидко. А потім прес-секретар угруповання, товариш Сім, зробив заяву для преси. Товариш Сім, тобто Віталік, встав, повернувся до мене (тому що пресу репрезентував я один), начепив балаклаву і почав записувати звернення на їхню відеокамеру, нудно промовляючи з папірця. Я його майже не слухав, бо думав про те, як мене вибішує той факт, що цей нестерпно дратуючий хлопець до всіх своїх мерзенних вад, ще й на побігеньках у юних сталіністів. Ну як, скажіть, таку людину тримає земля?

Коли все скінчилося, я разом з Віталіком вийшов надвір перекурити. Я б краще вийшов сам, але, пам’ятаючи про Штірліца, який десь там тинявся, вирішив не ризикувати.

— Коли буде публікація? — спитав Віталік, затягуючись.

— Публікація? — Я спочатку здивувався, а потім до мене дійшло: вони справді вважають, що солідний суспільно-політичний сайт «Tower news» поставить у стрічку повідомлення про їхню маячню.

— Слухай, Віталік...— почав був я, але він перепинив:

— «Товариш Сім».

— Що?

— Це в минулому,— пояснив він.— А тут — жодних імен. Називай мене або товариш Сім, або товариш прес-секретар.

Я курив мовчки, перетравлюючи ще й це.

— Слухай, товаришу Сім...— нарешті звернувся я до нього.— Ти, той... ти дійсно у все це віриш? Серйозно?

Він подивився на мене тим самим поглядом, яким нещодавно дивився на Сашу, коли той з нього глузував.

— А ти що — ні?

Двоє неосоціалістів, які курили за три кроки від нас, накинули на мене оком.

— Звичайно, братан,— відповів я поспіхом.— Революція, всі діла... Забий... То я так...

— Так коли буде стаття?

— Стаття? — я почухав потилицю.— Слідкуй за стрічкою новин...

Я викинув недопалок і, ні з ким не прощаючись, забрався звідти.