Новини

1

атрік виріс в охопленій війною Уганді. Пережив злидні, приниження, жорстокість. Рано втратив батька, але не зламався. Встав на ноги і виховав трьох сестер (одну потім викрали людожери). Здійснив дитячу мрію — зробився пастором. Дивом лишився живий, коли повстанці оголосили за його голову нагороду. Втік аж у німецький Дортмунд, але й звідти довелось виїхати. Після довгих поневірянь осів у Харкові — проповідувати Слово Боже.

Патріку тридцять шість, він бадьорий, веселий, повний планів на майбутнє.

— У нашій церкві триста п’ятдесят парафіян,— пояснює він і одночасно пилососить ніздрею Сашин амфетамін.— Ми зростаємо!

У нього чорна голова, кругла, як футбольний м’яч, і витріщені очі, котрі, здається, ось-ось повистрілюють з орбіт. Жодна з його сентиментальних пригодницьких історій не відповідає враженню, яке він справляє,— хитрого і жадібного сучого сина і обормота.

— Смерть — це нескінченно мала величина,— глибокодумно вимовляє Томас (він у костюмі зайця, чомусь бузкового кольору).— Смерть — це точка.

У Томаса вдумливі блакитні очі і невідмовна любов до наркотиків. Довгі бузкові заячі вуха під час розмови ворушаться. Він гомосексуаліст.

— Сашо, ми збираємося курити гашиш? — вередливо питає Томас.

На Сашину маківку косо насунутий червоний ковпак Санта-Клауса з білою пуховою облямівкою. Він вештається по квартирі в шортах, голий по пояс, у сонцезахисних окулярах, дико витанцьовуючи під австралійський дабстеп...

— Хапай шампанське, братва! — несамовито верещить він.— Зара з’явиться презік!

Потім підпалює бенгальський вогник, і аплодує, і регоче, як скажений кінь...

— Це декаданс,— констатує Соня Купер меланхолійно.

Вона відновила тубільні косички. На ній домашні шортики і вільна футболочка з намальованою кицькою. Кицька явно обжилася тут, в одній із Сашиних квартир. У його ванній кімнаті — жіночі креми, шампуні, рушнички, щіточки...

— Смерті не існує,— повідомляє Патрік Томасу, перехоплюючи мундштук кальяна товстими чорними пальцями.— Ми не помремо...

Саша возиться з плазмою. Екран здоровенний, яскравий.

— Сашо, сьогодні ж двадцять восьме березня! — кричить йому Соня.

— А година яка?

— Четверта ранку!

— Починається! — радіє Саша.

Напівголі дівчата зникають, натомість з’являється лосніючий, немов би тільки-но помитий зі шлангу, президент України з келихом знов-таки шампанського. Телевізор працює без звуку. Дабстеп лупить скажено, сусіди вже давно мали б стукати в стіни,— можливо, й стукають, але ми нічого не чуємо. Щось, правда, гатить,— може, музика, а може, моє розігнане стимуляторами серце. Білі губи президента рухаються, наче губи мертвої панночки. «І вітер жахіття ворушить його брови»,— прилітає з якогось дна.

Саша знову витанцьовує.

— А ваша церква наркотики не забороняє? — кричу я Патрікові.

— Наша — ні,— відповідає той.

Потім певний час розмірковує і, вочевидь, доходить думки, що його відповідь потребує додаткових пояснень.

— Бог дав нам ноги, щоб ходити, руки, щоб рахувати гроші, і ніс, щоб нюхати порошки. Але багато нюхати не можна. В Дортмунді я нюхав дуже багато порошків, і в мене носом часто йшла кров. А потім Ісус сказав мені, що треба нюхати менше. Відтоді я інший. Коли він скаже, що зовсім не треба нюхати,— я й не буду.

Логічно, подумав я. Патрік вів далі:

— Рука може красти, а може й цеглу класти. Нога може ходити, а може копняком нагородити. Так і порошки: погано, коли забагато. Іноді можна просто гашиш покурити.

Ця цікава думка потягом проноситься у голові, наче рекламний слоган під бадьору музичку: «Про-сто кури га-шиш! — парам-пам-парам — піу!»

— Та, мабуть, не зараз,— скептично зауважує Соня.

Бахнув постріл: корок з шампанського. Президент зник. Стрілки годинника на екрані зійшлись у подвійній ерекції на дванадцятій.

— Ур-ра-а-а!!! — горлає Саша.

Полилося по бокалах. Спалахнули бенгальські вогні.

— Ура!

— З Новим роком! — вигукнув бузковий заєць Томас.

— З Новим роком!

— Халілуйя! — благословив усіх пастор.

— З новим щастям! — Соня підняла келих зі знудженим обличчям, ніби для протоколу.

— Друзі! — виголосив Саша.— Увага! Рік, що минув, був чудовим! А наступний буде ще кращим! Я бажаю всім зухвалості! Йдіть, йдіть нарешті вперед і вгору! І я наступного року маю намір випробувати себе в новій якості! Хочу повідомити вам, що віднині я є старійшиною Церкви Нового Народження, і з лютого починаю проповіді всесвітньої любові для вас, поросятка!

Патрік і Томас аплодують. Ми вихилюємо келихи, я не відчуваю смаку.

— Не уявляю тебе проповідником,— каже Соня Купер.

— А мене уявляєш? — питає Патрік майже без акценту.

До мене дійшла черга курити. Перша затяжка миттєво сповільнює все, що відбувається. Чому він затіяв новорічну вечірку двадцять восьмого березня? — думаю я, роздивляючись бузкового зайця. Мабуть, так з’їжджають із глузду. Скільки часу я згаяв у цьому нескінченному трикімнатному карнавалі? Три дні? Тиждень? «Порошок — погано, якщо багато»,— каже Патрік, і з цим важко не погодитись. Змінюються обличчя, і лише я залишаюсь незмінним. Від мене тікає біла дорога. Я слідкую за своїм персональним бузковим зайцем. Я вже ніколи не засну.

— Ми живемо в різних кутках одного й того ж лабіринту,— каже Томас.— Велика удача, коли вдається когось зустріти.

На екрані радянський новорічний блокбастер «Іронія долі, або з легкою парою!», куди ж без нього в святкову ніч... Шикарна Брильська знаходить у квартирі бухого чоловічка, а в цей час шалено лупить австралійський дабстеп, і Саша в новорічному ковпаку викидає ламані колінця. Здається, що Брильська зараз теж закинеться «слідами» і з головою порине в первісний танок аборигенів Нової Зеландії. Саша повертається, і я роздивляюся татуювання на його лопатках: крокодил, що жере сонце. Всі обличчя зливаються воєдино. І лише личико Соні Купер тримається окремо. Як їй пасують ці домашні шортики! Яким щастям було б затягти її у ванну кімнату і...

Дзвінок у двері ми почули не відразу. Саша глянув на ноутбук: під’єднана до нього відеокамера показувала всіх, хто з’являвся перед дверима. Потім пішов відчиняти: спочатку ґрати, потім вхідні двері...

Я не без зусилля піднімаюся з крісла, хапаю почату пляшку «чіваса» з бару, йду на кухню, дьоргаю першу склянку, закурюю, і тоді з’являється Соня.

— Нудьгуєш, журналісте?

— Є «чівас»! — відповідаю бадьоро.

Шукаю другу склянку, наливаю їй.

— Дякую, але мені вже досить,— посміхається вона.

— Знаєш, що означає твоє ім’я? — питаю я.

— Ну, розкажи.— Вона робить до мене хиткий крок, схожа на зламану фарфорову ляльку, дивиться на налиту склянку, розмірковує, і все ж бере ту склянку, хоч їй, як вона стверджує, вже досить.

У неї гіпнотизуючі колінки. Такі колінки я бачив лише у піонерок, що ледь-ледь досягли статевої дійшлості, в цнотливому радянському кіно. В Аліси Селезньової були такі непорочні колінки. Бродський прославив такі колінки: «Далі ліктя не підеш або коліна...» У сучасних шмат таких колінок немає. Побачити такі колінки в наші дні — рідкісна вдача.

— Соня — це такий гризун,— пояснюю я,— схожий на невеличку білку. Всю зиму соня проводить в сплячці. Мабуть, тому її так і назвали.

— Ведмідь також узимку спить, але його не назвали «соня»!

— З ведмедем інша історія... Ти, мабуть, впадеш у сплячку, коли закінчиться порошок...— розмірковую я вголос.

— Він ніколи не закінчиться.

Ми цокнулися, я випив, а Соня повернула незайману склянку на місце.

Саме тоді на порозі з’явилася людина, котру я аж ніяк не гадав тут побачити. Та це ж товариш Дванадцять! Оце так сюрприз! Чи мене вже глючить? Слідом зайшов Саша. Товариш Дванадцять був одягнений у чорний спортивний костюм «Everlast» і виглядав типовим тітуханом. Він зупинив довгий важкий погляд на Соні, потім, по-хазяйськи роздивився все інше, помітив мене, і на мить міміка йому зрадила. Поза його «poker face» промайнуло роздратування — мені не слід було тут його бачити. І, по правді кажучи, він не повинен був бачити тут мене. Але він швидко оговтався.

— Преса сьогодні в самому центрі морального розпаду,— привітався він.

— І революція сьогодні теж,— парирував я.

— Ви знайомі? — ахнула Соня.

Лише Саша не був здивований. Здається, якби зараз у кімнаті з’явився білий одноріг і мовив людським голосом: «Я хочу тебе, малий!», то цей унюханий у хлам Санта-Клаус у сонцезахисних окулярах навіть не змінив би виразу обличчя.

— Ми зустрічались по роботі,— повідомив я.— А ти?

— Ілля — мій однокласник,— замість Соні відповів Саша.— Приколись!

І знову обличчям товариша Дванадцять майнула хмаринка — мабуть, я не повинен був знати його справжнє ім’я. Нічого, друже, я й прізвище дізнаюсь. Якщо мені треба, я буду знати про тебе все.

— Так ти, Ілля, також тут затарюєшься? — посміхнувся я.

— А де ж іще? — здивувався Саша.— Тут усі затарюються.

— Давай скоріше,— квапив Ілля.— Я поспішаю.

Саша вийшов.

— Як справи? — раптом спитала Соня в Іллі.

Той знову окинув її тим самим довгим поглядом. Щось таке відбувалося між цими двома.

— Розважаєшся? — спитав товариш Дванадцять замість відповіді.

— А що накажеш робити? Розклеювати ті дурнуваті листівки?

— Тобі не слід говорити про такі речі.

— Тільки не роби вигляд, що ти один усе розумієш, а всі інші ідіоти! — махнула ручкою Соня.— Той снобізм тобі не личить, а ти його все примірюєш до себе!

Ілля глибоко зітхнув і спокійно проказав:

— Тобі це точно недоступно.

— Це ж чому?

— Ти не зрозумієш.

Повернувся Саша, кинув на столик тугий білий пакетик з білим порошком. Товариш Дванадцять передав йому пачку купюр. Саша перерахував. «Мабуть, партійна каса»,— подумав я, але вголос нічого не сказав.

— А ти розтлумач,— блиснула оченятами Купер.— Ти ж агітатор. Загітуй мене!

— Такі, як ти, нам не потрібні,— відрубав Ілля.

Він акуратно розпечатав пакетик, відсипав дещицю порошку на дзеркальний столик, дістав складаний ніж і почав дробити білі камінці.

— А які ж вам потрібні? — спитала Купер.— Задроти? Ти ж наче не тупий, Ілля. Навіщо тобі вся ця лажа?

— Не думай про політику, Соню,— Ілля лизнув кінчик ножа.— Це наче мавпочці зрозуміти принцип роботи комп’ютера. Тусуй у «Вегасі», пий коктейлі, розводь арабів на айфон... Слідкуй за мрією! Насолоджуйся життям. Роби те, що в тебе виходить найкраще...

Під час цього спічу Ілля встиг спорудити дві чималенькі доріжки порошку, після чого по черзі вдув їх — спочатку однією ніздрею, потім іншою.

— Кожен отримує те, на що заслуговує! — раптово вигукнула Соня з дивним натиском.

— Тобто шість мільйонів євреїв заслуговували на газові камери,— відповів Ілля.— Вітаю, дитинко, ти тільки-но виправдала Гітлера!

— Ти розумієш, про що я! Немає сенсу боротися з тим, що природно!

— Я поясню тобі сенс,— заговорив він, уже посвіжілий, звертаючись ніби тільки до Соні Купер, хоча ми з Сашею теж слухали.— Уяви, що ти кішка.

— Няв! — нявкнув Саша з кутка.

— Ти така гарна пухнаста кицька,— продовжував Ілля.— Ти створена для того, щоб тебе пестили, годували, на руках носили. Ти любиш світ і сподіваєшся, що світ відповість тобі любов’ю. Але ти народилася не там, де б отримала належне, а в китайській провінції Гуандун, де погляди на призначення кішок дещо відмінні...

Товариш Дванадцять пройшовся по кухні, і я раптом відчув у ньому якусь приховану міць.

— Спочатку їх ловлять,— продовжував він уже зовсім іншим голосом, бездоганно, з ораторською чіткістю вимовляючи кожен склад.— Потім довго тримають спресованими в жахливих затісних клітках. Потому виймають по одній, забивають мало не до смерті, підвішують на спеціальний гак і випалюють їхню шерсть автогеном. Далі кішці розпорюють черево і випускають нутрощі. Дуже важливо, щоб після всіх цих процедур кішка ще залишалася живою, бо саме живою її треба кидати в окріп — тоді м’ясо просякається кров’ю і стає смачнішим. Хвалена живучість кішки грає з нею злий жарт — вона страждає до останнього. Страва ця так і називається в меню: «Варена вживу кішка». Мені дуже імпонує ця людожерська відвертість китайців. Це наче черепа на кокардах вояків СС, щоб усім одразу все ставало ясно. Ця страва вважається делікатесом. Кажуть, вона допомагає при нападах астми.

Обличчя Соні загострилося. Вона відступила на крок і подивилася на Іллю зі справжнім жахом.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Щоб продемонструвати різницю в існуючих поглядах на одну й ту саму істоту. Одні бачать у ній друга, інші — їжу. Це рівноцінні позиції, хтось думає так, ну, а хтось інакше, от і все. Це природно. І бідолашна кішечка аж ніяк, підкреслюю — аж ніяк не здатна на це вплинути. Що ж їй лишається?

— Улаштувати кошачу революцію? — запропонував я.

— У нас ніхто нікого не їсть! — перебила Соня.

— Тебе просто на ці вечері не запрошують,— посміхнувся товариш Дванадцять якоюсь незвичною, неквапливою і майже зловтішною посмішкою.

Тим часом Саша, який уважно слухав, розкинувшись у кріслі, швидко заговорив:

— І я також згадав історію про вечерю. Це десь в Америці було. Там у них є республіканці й демократи, ви ж чули. Отже сім’я демократів запросила на вечерю республіканця з маленькою дочкою. У дівчинки, серед іншого, спитали, що б вона зробила, якби стала президентом США. І вона така каже: «Я б нагодувала всіх бездомних і дала б їм дах над головою». Родина демократів посміхається: «Ласкаво просимо в партію демократів, люба!». Тоді її тато, республіканець, каже дівчиськові: «Люба, тобі навіть не треба чекати, поки ти станеш президентом. Підстрижи газон у дворі і помий мою машину. За це я дам тобі двадцять доларів. Ти їх візьмеш і віднесеш безхатченку на вокзалі, щоб у нього було що поїсти і де переночувати». Дочка міцно замислилась, а потім каже: «Тату, а чому він сам не підстриже газон і не помиє тобі машину?». А тато у відповідь: «Ласкаво запрошуємо до партії республіканців, моя люба!»

— Це правда? — спитала все ще нажахана Соня з якоюсь ірраціональною надією.

— Звичайно,— впевнено підтвердив Саша.— В фейсбуці написано.

Ілля рвучко піднявся.

— Мені треба йти,— оголосив він.

За ним встав і Саша.

— Поклич мене, коли почнете організовано різати людей,— попросив він.— Ніколи в житті не бачив масової різні.

Ілля, ні з ким не прощаючись, вийшов з кухні.

Подібно до керолівської Аліси, я провалювався в кролячу нору. Коли ти під дією алкоголю і наркотиків щонайменше третю добу і не збавляєш обертів, майже не спиш, а навпаки — кидаєш у топку нові й нові дрова, це стає майже звичним станом. Ти годинами поспіль куриш гашиш і гідропоніку, нюхаєш амфетамін, жереш спіди, хлебчеш віскі та коньяк, і тоді залишається лише одне питання: «Коли ж ти вже звалишся?» І постає єдине завдання: протриматися якомога довше, продемонструвати собі та іншим найлютіше завзяття. Дивіться, пацантре, як довго я здатен убиватися, які глибокі затяжки я роблю, які безжальні дороги втягую тріпотливими ніздрями — і не падаю, і тримаюсь свіженьким огірочком, і тусую далі! У такі моменти тверезий стан вдається чимось далеким і туманним, як секс, що наснився позаминулого четверга.

Очі в тебе червоні, зіниці як п’ятикопійчані монети, ти берешся плямами, ти вже навіть не полотнієш, а зеленішаєш. Тебе накриває і накриває, ти мекаєш, перетворюєшся на безсловесну тварюку! Цього заряду вистачило б трьом на тиждень, але ти знищив його сам за дві години. І готовий вбиватися далі! Завжди готовий! Вічний піонер амфетамінового загону, перманентний панфіловець психоделічної оборони від панцерних бригад тверезої реальності. Скорше, вище, сильніше! У тебе власний олімпійський вид спорту, ти — чемпіон бульбулятора.

В одну з тих прогалин, що їх не назвеш ні сном, ні явою, ні взагалі чимось певним, я розплющив очі і побачив бузкового зайця, що вихилявся в ритуальному ацтекському танці, а його вуха зловтішно тріпотіли, мов пір’я вождя. А з сусідньої кімнати линули характерні стогони Соні Купер.

От тобі й Аліса Селезньова, подумав я, і знову поринув у своє провалля.

2

Бронзова примруженість маршала Жукова відгонить тягучим презирством. Чотири зірки на кітелі, п’ята на кокарді: космічна симфонія червоного жахіття. Вічний знак оклику. Здиблена хвилею плащ-накидка, наче якийсь натяк на дев’ятий вал. Прямокутний лоб. Могуче підборіддя героя-полководця.

Герой ввійде у твій дім і всадить тобі кулю в скроню — через це ти зрозумієш, що ти ворог.

Під цим незмигним поглядом відчуваєш себе нічим. «Я підкорив Берлін,— шепоче маршал кам’яними вустами.— Поставив на коліна гордовитих тевтонів. Тому на мою честь назвали станцію метрополітену, звідки зараз виходиш ти, уїбошена тварюко, яка не має жодної краплини поваги до титанів величної епохи».

«А ти що зробив?» — нарешті питає він, і я розумію, що за своє коротке дурне життя не зробив ані грама путнього. Мені нічого відповісти сталінському ідолу. Дві лазерні цятки червоними мухами соваються по моїх задертих догори лопатках. Працює потойбічний невидимий снайпер.

Здрастуй, паранойя! Здорова була, люба! Привіт тобі!

Небо все сипле, осипає, ховає під тальком увесь наш сором, наш сморід, наші гріхи. І під підошвами, звичайно ж, рипить, наче давиш щось живе, але таке, що не вміє прохати пощади. Метрів за двісті мене зустріне другий маршал, захований у капищі, до нього веде потайна доріжка, освітлена синіми чекістськими світочами. Прокрадись навшпиньки, впади на коліна перед поганським ідолом знищення, благай його!

Хочеться благати прощення за все. За те, що дні мої, як ті чорнила — неїстівні, за те, що я такий уєбан, за те, що клявся кинути, але не кинув, за те, що відключаю на ніч телефон, за повні рішучості очі Марини, за просране життя (а мені ж навіть нема тридцяти!). Але я проходжу повз, втягую шию у комір, не дивлюся на перехожих — безсовісне м’ясо...

А ще через три тролейбусні зупинки (я знаю це достеменно) мене окине оком зі стіни висотки третій маршал — кавалерист. Він найлютіший, найжорстокіший, найвищий, він з’явився на своєму коні прямісінько з пекла. Ось хто рубане мене зі свистом кривою шаблюкою... Вжих — і все!

Вікна в нашій квартирі темні. Я намагаюся повертати ключ безшумно, є ще слабка надія, що Марина спить, але ні — вона курить у темряві кухні. Краще б вона зустрічала мене при світлі, або ще краще, щоб її не було вдома. Але вона є, курить у темряві. Я навіть не став вітатися. Після психоделічних одкровень з маршалами банальне «привіт» мало б прозвучати дивно. Впевнений, що світло її вибісить, я клацнув вимикачем і миттєво спіймав блиск її очей і ще якийсь інший, додатковий блиск.

І хай не одразу, але зрозумів, що вона стискає в руці ніж.

— Сьогодні ранком я купила оцей ніж,— спокійно підтверджує Марина.— Знаєш навіщо?

Я долаю коридор.

— Мені байдуже.

— Я вирішила,— продовжує вона,— якщо ти ще раз з’явишся вночі угепаний в лайно, я тебе заріжу.

Я йду в кімнату, спотикаюся об її чобіт, даю йому копняка, матюкаюсь, падаю на незастелене ліжко прямо у стоптаних «найках». У відповідь воно стражденно рипить.

— А якщо я вдень угепаний прийду,— кричу їй у кухню,— не заріжеш?

Вона заходить, все ще тримаючи напоготові цей дурний ніж, з вигляду справді гострий.

— Я могла б зарізати тебе звичайним кухонним ножем,— каже вона, сідаючи на край постелі.— Але це більше пасує подружжю алкоголіків.

— Ми й є подружжя алкоголіків.

— Тому я спеціально купила новий ніж,— продовжує вона, наче не чула, очі в неї абсолютно божевільні.— Я його наточила, пішла до церкви і окропила святою водою, щоб той здох разом із тобою.

— Хто?

— Ти знаєш.

— Хто?

— Твій біс! — фиркає вона, як дика кішка.

Я відвертаюся до стіни.

— Тобі треба лікуватися,— кажу я після паузи.

— Це тобі треба лікуватися.

Я поволі провалююсь у бездонну прірву під матрацом. Марина скидає халатик, залишається в трусиках, лягає і притуляється до мене ніжно, неприпустимо ніжно, наче ми сідаємо в машину часу і мчимо в коньячно-цукерковий рай трирічної давнини, де було так багато сексу, відвертих розмов, любові й тепла — і так мало взаємних докорів.

— Сьогодні я тебе попередила,— шепоче вона, її прохолодний зміїний язичок торкається мого вуха.— Наступного разу я тебе точно заріжу.

— Може, нам краще роз’їхатися? — пропоную я крізь забуття.

— Я вже думала. Не вийде.

— Чому?

— Давай краще трахатися, Даньчику...

3

...У кадрі насмішкувате Сашине обличчя. Крупний план. Очі, абсолютно холодні, беруть тебе на приціл. Крива хуліганська усмішечка.

— Мене звуть Олександр. Прізвище я просив не називати, воно нічого вам не скаже. Я дилер. Продаю наркотики з чотирнадцяти років, це моя робота.

Збоку випливають чіткі білі літери: «Олександр, наркодилер». За кадром грає ганста-реп, потім починається відеоряд: спальний район, під’їзд, атлетичні хлопчаки в спортивному, потягана іномарка, пістолет Макарова, пачка зелених банкнот, білий порошок, татуйовані передпліччя, суворі обличчя, замість очей — чорні плашки «censored», каптури, балаклави, автомати Калашникова, напівоголені жінки, міліцейські «бобіки», бризки крові на асфальті, якісь ґрати.

Знову з’являється Саша, його руда голова висить у порожньому космосі студії:

— Торгівля наркотиками — це постійний ризик. Моя професія дуже небезпечна. Іноді я потрапляю в екстремальні ситуації. Мене можуть пограбувати бандити, або якийсь наркоман, у якого нема грошей на дозу, пхне заточку мені в бік. Менти можуть застрелити мене «при спробі втечі». Саме тому в нашій справі так високо цінуються надійні, перевірені люди. От і з Данєю я познайомився порівняно недавно. Він непогано зарекомендував себе під час бійки з охороною клуба «Вегас», але я не можу вповні довіряти йому, бо він журналіст. Хтозна, можливо він приятелює зі мною лише задля того, щоб накопичити інформацію і надрукувати матеріал, який мене знищить?

Фізіономія Саші ілюструє його побоювання: насправді, хтозна?

Саша зникає. З’являється стрижений дрищ у чорній футболці «Security», володар неперевершеного удару ліктем:

— Мене звуть Міша, я охоронець клубу «Вегас».

Титр: «Міша, охорона клубу „Вегас“».

— Щоночі у нас тусує стадо бухих дебілів. Їх доводиться п..дити, тому що слів вони не розуміють. Пару разів нормально всадиш — і з’являється ясність. Один із них — он той. Не знаю, як його звати. Ми його п..дили, але, на жаль, не встигли нормально всадити, а то була б ясність. Більш нічого не можу про нього сказати, я цього дебіла особисто не знаю.

Міша зникає. З’являється моя мертва бабуся Галина Іллінічна. Її труна стоїть вертикально в кабінеті фізики, притулена до класної дошки. Віка немає. Бабуся робить крок з труни, на ній простенька крепдешинова сукня у синій горошок, вона тицяє указкою в мій бік, стрункі фізичні формули пливуть повз нас білими лебедями.

Напухають літери: «Галина Іллінічна, бабуся, вчитель фізики». Вона каже:

— Даня не поважає науку. Уроки робить з-під палиці. Яка може бути впевненість, що з нього вийде людина? Що, як він потрапить у погане товариство? Що, як оступиться, попливе за течією? Не страшно помилитися — страшно не усвідомити помилку, відштовхнути вчителя, змиритися з невіглаством! Зійти зі шляху пізнання, а потім зрозуміти, що життя твоє дурне й смердюче, наче бляшанка з недопалками у задрипаному міліцейському райвідділку.

З насупленим обличчям бабуся повертається у свою труну разом з указкою, віко труни саме собою зачиняється. Труна зникає разом із кабінетом фізики, усіма приладами, партами і стосами лабораторних робіт.

З’являється Соня Купер у фаті і короткій весільній сукні. Її підліткові колінки викликають еротичні переживання. Студія реве. Всі ці розфарбовані мумії, їхні брехливі доньки, лицемірне плем’я, що хизується своїм, начебто, «знанням життя», котре полягає у тому, що навкруги суцільна підлота, і всі беруть на лапу, і треба самому зробитися тою підлотою, щоб теж брати на лапу. Я бачу менеджерів у сорочках з брудними комірцями, смердючих селян у заляпаних гноєм штанях, клонованих бюджетників, звезених рейсовими автобусами від Сходу до Заходу. У них одна на всіх похмура колективна правда. Тут і тупі школярі-онаністи, підлітки-мізантропи, сатаністи, хіккі, раби «Синього кита», малолітні придурки. Є тут і сильні світу цього, та сама підлота, котрій всі заздрять: чоловіки в костюмах за п’ять тисяч баксів, жінки в діамантах, їхні коханки в дутому золоті. Нарощене волосся, накачані губи, силіконові цицьки, пустка на місці совісті. Вони сьогодні з народом, вони й вийшли з народу, вони — той самий народ з усіма його гріхами, звитягами і блюзнірством. Усі зібралися тут, щоб побачити божественну Наречену. Студія реве, наче оскаженілий дурдом, у єдиному пориві своїм тваринним воланням присутні вітають чарівну Соню Купер.

Вони зіскакують зі своїх місць, штовхаючи одне одного, і селюк бруднить гноєм костюм олігарха, школяр відштовхує бюджетника, дочка пхає у бік маманю, вони перестрибують крісла, налітають на огорожу, і міцна, надійна охорона клубу «Вегас» ледь стримує цей здичавілий, неврівноважений натовп. Титр повідомляє: «Соня Купер, кицька провінції Гуандун».

Вона стоїть у весільній фаті, як зламана фарфорова лялька, і раптом піднімає тонку, напівпрозору долоньку, і всі разом замовкають.

Натовп прислухається.

Чекає.

Жодного звуку.

Зараз вона скаже.

І вона каже:

— Я знаю, що Даня стурбований мною. Він тільки й думає, як би мене трахнути. Але навіщо мені трахатися з невдахою? Це майже так само, як хлопчик везе тебе на вечерю в «Дубровський», а ти замість парової форелі з овочевим жульєном замовляєш собі якусь капустяну котлету, котрої навіть немає в меню! Або замість карпаччо з телятини з устричним соусом і трюфелями вимагаєш гречану кашу з сосискою і компот. Справа в тому, що такої страви, як Даня, нема в меню пристойних закладів. Він та сама срана капустяна котлета. Або гречана каша і компот, я ще остаточно не вирішила. Тому і сексу в нас, скоріш за все, не буде.

Студія вибухає скаженою овацією. Соня робить легковажний реверанс, і від цього еротичного жесту увесь зал знову реве у захваті. Крізь це волання ледве чути віддалене нявчання: її вітають свої. На цьому Соня зникає.

Замість неї матеріалізується товариш Дванадцять у берцях, штанях-мілітарі, куртці кольору хакі. На шевроні — обличчя сатани. Позаду клином шикуються одинадцять насуплених бійців у будівельних касках. У їхніх руках — бейсбольні бити, відібрані у «Беркута» щити, сталева арматура. Зал стихає, дивиться з повагою.

Товариш Дванадцять каже наступне:

— Даня — не боєць. У нього кишка тонка змагатися. Якщо б він був боєць, то вже вступив би в «Долг» і розпочав кропітку революційну роботу. Але він ухиляється від боротьби, цурається акцій прямої дії, шукає, де м’якіше і тепліше. Він — звичайний опортуніст і пристосуванець. Такі люди гірші за вошей. Революційний трибунал обов’язково покарає його після нашої перемоги, але, можливо, не надто суворо.

Товариш Дванадцять і його одинадцять бійців викидають угору стиснуті кулаки — наче зігують. Гуркочуть долівкою дванадцять пар берців, і все зникає.

З’являється Марина, кидає на мене такий погляд, наче виплескує мені в обличчя гарячий чай зі склянки. І нічого не каже. Добиває мовчанкою. Біля неї нема навіть титру, тому це мочання — тотальне.

— Та пішли ви всі на...— («censored»), («censored»), («censored»),— волаю я їм щосили.— Я нікому нічого не винен! Я нікому з вас нічого не винен! Нічого не винен! Нікому! Я НІКОМУ З ВАС НІЧОГО НЕ ВИНЕН! ПІШЛИ ВИ ВСІ НА...— («censored»), («censored»), («censored»)!!!

І вся ота грьобана студія підкорилася, зникла. Десь піді мною розстилається Харків у шалених полотнищах світанку. Багатоповерхові коробки розкидані, мов кубики в пісочниці. Що то за діти гралися тут у місто? Чому все залишили, куди поділися?

У цю хвилину я точно знав, що можу зробити крок, спікірувати, вирівняти траєкторію над самою землею, спрямуватися до лінії горизонту, пролинути нечуваним голубом над засмоленими дахами та колючими антенами, а потім зробити мертву петлю і закласти елегантний віраж над чужими долями, поразками, образами, страхом, бідою.

Але мене хапають за руку:

— Даню, ти вже фільтр куриш! Не перегинайся так, восьмий поверх... Ходімо!