Новини

1

а склом пролітали придорожні кав’ярні, крони сосен тяглися до приземкуватого слобожанського неба із загадковим, лише їм відомим благанням. Підморгуючи дальнім світлом, гримотіли назустріч важезні фури. Ми проминули величезні заляпані літери «ХАРКІВ» на засміченому узбіччі. Саша не збавляв швидкість.

Справжня стюардеса посміхається до кінця. Якщо доля судила вам мчати вночі кудись за місто разом з наркодилером, який тільки-но дав свідчення в суді (де, до речі, пообіцяв не залишати межі згаданого міста), і при цьому ви й гадки не маєте про пункт призначення, то можу дати єдину пораду: не сіпайтесь, не хвилюйтесь. Нервозність узагалі не красить людину, лише псує красу моменту. Можливо, на мене діяв спожитий амфетамін, а може й ейфорія від несподіванок цього карколомного судового процесу відігравала свою роль,— однак я не відчував жодної ознаки параної. Навпаки — зараз я міг би впоратися голими руками навіть із дужою й оскаженілою людиною.

Ми з’їхали з траси і ще кілька кілометрів котилися, підстрибуючи на вибоїнах розбитої дороги, що наче зазнала потужного ворожого бомбардування. Потім знову звернули і рушили вздовж лісосмуги. З одного боку простягався епічний український степ, з іншого — гущавина дерев і кущів. Нарешті вдалині замаячив двоповерховий рублений будиночок, схожий віддаля на сауну при якомусь пансіонаті. З огляду на місце розташування, це міг би бути бар-нічліжка для водіїв-далекобійників. Вивіска з вигорівшою підсвіткою повідомляла, що у закладу є назва — «Пиво&Вобла».

Саме побачивши її, я відчув перший поштовх тривоги.

Ми припаркувалися на абсолютно порожній стоянці, де, крім нашої «Тойоти», видніла лише одна-єдина — але яка! — автівка: чорний «Порше Панамера». Я вийшов з машини і деякий час дивився на це хиже створіння. Саша перехопив мій погляд.

— Що, очко грає? — насмішкувато поцікавився він.

— Та хєр там,— огризнувся я.

— Ну, тоді ходімо!

Ми перетнули стоянку і піднялися на ґанок. Саша потягнув на себе важкі двері з дубових плах, і я увійшов слідом.

Усередині «Пиво&Вобла» мала вигляд звичайної придорожньої забігайлівки — з музичним автоматом, барною стійкою, яка скидалася на блокпост, і кислим присмаком полоненого повітря. Однак столи й стільці тут були добротними, суцільної деревини, зробленими на совість — не якийсь там пластиковий мотлох. З музичного автомата лунала спокійна, тужлива, невиразно знайома мелодія. Освітлення було тьмяне, але здавалося, що саме так і задумано. Просторий зал з першого погляду здався мені абсолютно пустим. Я заглянув за стійку — там теж нікого не було, лише підморгували вишиковані на полицях пляшки горілок, вин і коньяків з вульгарно строкатими етикетками.

— Наливайте самі! — донісся звідкись неприємно знайомий голос, який не можна було сплутати з жодним іншим.— Є «Дубовий»! — додав він з такою інтонацією, наче якщо у наявності той «Дубовий», то нічого іншого в житті тобі вже й не знадобиться.

Утім, голос звучав нейтрально, навіть доброзичливо.

Навіщо він привіз мене сюди, до нього? — нарешті схаменувся я. Проте метушитися було пізно. Справжня стюардеса посміхається до кінця. Саша зайшов за стійку, взяв з таці нещодавно вимитий літровий пивний кухоль, поставив, ворухнув кран,— і, здіймаючи піну, звідти ринув густий карамельний струмінь.

— Тут найкраще пиво в Україні,— знову гукнув звідкілясь Кіндсфатер, який немовби взяв на себе обов’язок коментувати все, що відбувається.

— Що є, то є,— підтвердив Саша, підсуваючи повний кухоль до мене і наливаючи собі.

Він почекав, поки пиво підніметься по вінця, і, не відходячи від стійки, зробив міцний ковток, крекнув, підхопив з картонного ящичка сушену воблу і пішов на голос. Я рушив за ним. Зробив на ходу ковток і відчув, що пиво й справді гарне, з насиченим смаком, просто вище усіляких похвал.

Кіндсфатер обрав місце у притаманній йому манері — у самому віддаленому й темному кутку просторої зали. Звідти відкривався повний огляд, хоча оглядати, крім нас, зараз було абсолютно нічого. На столі перед ним стояли чотири літрові кухлі — три порожні та один майже повний. І обов’язкові рибні тельбухи та луска по всій поверхні столу. Цього добра було так багато, що здавалося, ніби якийсь лютий собака розшматував тут невеличку риболовецьку шхуну, що поверталася після вдалого лову.

На спинці стільця висіла добротна шкірянка, а на стільці тронував сам Кіндсфатер в одній футболці. Останнього разу, коли я його бачив, він був ретельно виголений, а зараз, навпаки, заріс неохайною рудою щетиною. На голові у нього красувалася синя кепка-блайзер з написом «USA» — з тих, що вийшли з моди ще в дев’яності.

Ми присіли на вільні стільці навпроти. Деякий час Кіндсфатер просто дивився на нас своїми моторошними чорними очима, дивився і нічого не казав, і в тих очах, як на мене, в той момент не було нічого людського. Не відразу, але я все ж зрозумів, що справа не в тих трьох кухлях — зараз він перебуває в тій позамежній і не кожному знайомій стадії алкогольного і наркотичного сп’яніння, коли людина рухається швидко, розмовляє чітко, діє блискавично, але при цьому не усвідомлює, що робить. Саме в такому стані російський майор Євсюков розстрілював людей у супермаркеті з табельного «макара».

— Ну, як тобі «Дубовий»? — спитав Кіндсфатер, різко сіпнувши головою в мій бік, наче відбивши важким підборіддям тенісний м’ячик.— Та ти пий, пий...

Після цього «пий, пий» в мене зникло всяке бажання пити.

— Супер! — похвалив пиво Саша.

Почувши це, Кіндсфатер миттєво перевів погляд на Сашу і деякий час кивав головою, облизуючи губи,— ніби Саша щось розповідав, а він погоджувався, хоча Саша, окрім того «супер», не вимовив ані слова. Саша ж примудрявся дивитися одночасно і на Кіндсфатера, і крізь нього, і наче й зовсім не на нього.

— Отакий «Дубовий» був у Самборі,— раптом поділився Кіндсфатер, заглядаючи мені в очі.— Я ще малий був, а батько наливали мені трохи... Ви, східняки, боїтеся давати дітям алкоголь, а в нас прийнято. І нічого, не спиваються!

Мабуть, він уловив у моєму погляді сумнів, тому що миттєво озлився.

— Тоді ж люди були! — погрозливо підвищив він голос.— І пиво варили справжнє! Всі одне одного знали: один раз напоїш людей лайном, і всі від тебе відвернуться! А зараз і люди гівно, і пиво гівно, і все скрізь спаскудилось! Єдине пиво в Україні лишилося добре — те, що ви зараз п’єте. Моя пивоварня робить, під Вовчанськом... Ось, диви!..

Він раптом дістав з-під стола бейсбольну битку. Ми мовчали. Він двічі постукав биткою по власній долоні. Ситуація подобалася мені все менше.

— Оце річ! — вигукнув він, демонструючи нам битку.— А чому? Тому що піндоси робили! Тому що зі Штатів привезена! Америка — тож реальна сила, згоден? — раптом з натиском звернувся він до Саші, котрий не проявляв жодних емоцій.

— Та мені по барабану,— незворушно відповів Саша.— Вони там, а я тут. У них свої справи, у мене свої. Вони хай собі Ірак бомблять, а я буду барижити.

— Е-е,— скривився Кіндсфатер і несхвально покивав биткою в бік Саші.— Ось через таких, як ти, ця країна в жопі! Саме через таких, як ти, бля! Знаєш, що я думаю?

Він раптом із силою штовхнув стіл, так що наше пиво хлюпнулось у кухлях і мало не перелилось.

— Ми — це нова Америка! — вигукнув Кіндсфатер.— Дивився «Банди Нью-Йорка»? Ось так і у нас буде: хуякс — і сокира в спину! Саме так треба розвиватися, а не соплі, бля, жувати!

Раптом він скочив з місця, мало не перекинувши стіл, і побіг з биткою до музичного автомата. Поки він підіймався, я встиг помітити у нього на поясі кобуру. Якийсь час він чаклував біля автомата, аж поки той не заграв щось немислиме в цій глухомані — мелодію американського гімну. Ця музика подіяла на Кіндсфатера, наче каталізатор його шаленства: він збудився так, що навіть почав підспівувати, а потім розмахнувся биткою і з грюкотом і дзвоном збив зі стійки кілька пустих кухлів і тацю.

— Отак і у нас буде! — горлав він, щасливий, як дитина.— Хуякс — і сокира в спину прилетіла!..

Потім він ще щось там розколошматив, причому з такою скаженою міццю, що скалки мало не долетіли до нас. Саша лишався незворушним. Здавалося, що безумство Кіндсфатера входить в активну фазу.

— Встати! — несподівано гаркнув він до нас.— Гімн! Струнко!

— Я, звичайно, встану, якщо ви просите,— відгукнувся Саша, піднімаючись.— Але це ж не наш гімн. Чи я помиляюсь?

— Суко, встати! — Кіндсфатер, розмахнувшись якнайширше, врізав биткою по барній стійці, і та посипалася скляною лавиною, святково видзенькуючи наостанок. Я відійшов від гріха подалі. Кіндсфатер ще потоптався біля розгромленої стійки, крутячи битку, як пропелер, і щось міркуючи, потім налив собі новий кухоль «Дубового», хоч на столі у нього залишався ще один, непочатий, дочекався, поки осяде піна, і залпом вихилив. «Прапор, усипаний зірками» ще трохи попілікав і закінчився.

Ми з Сашею обережно присіли за стіл. Кіндсфатер теж повернувся, причому з ще одним кухлем «Дубового», який поставив перед собою.

— Так ти, кажеш, готуєш статтю? — раптом спитав він мене, сьорбаючи пиво, хоча я нічого подібного не казав.

Я вагався, міркуючи, що відповісти.

— А, суко, гадаєш, чи знаю я, чи ні! — неприємно посміхнувся Кіндсфатер.— Я все знаю. Не дослухався ти моєї дружньої поради, не зацікавився проституцією у нашому гостинному місті, краще, думаєш, писати про наркотики, так? Ну й пиши собі! Лежить душа до наркотиків — пиши про наркотики. Я тобі навіть допоможу!..

Він рвучко нахилився — і з-під стола з’явилася невеличка спортивна сумка. Біс поставив її на стіл, відсунувши кухлі та сміття, рвонув блискавку. Вся сумка була затарена запакованими в поліетилен акуратними цеглинками білого порошку. Кіндсфатер утупився у мене величезними скаженими зіницями. Я обернувся до Саші,— той сидів нерухомо і не виказував жодних емоцій.

— Оце вони, наркотики,— повідомив Кіндсфатер,— бачив таку красу? Справляє враження, га?

Останні слова він промовив майже мрійливо.

— Дійсно, красиві,— підтвердив Саша.

— Просто взяв би й трахнув їх! — поділився Кіндсфатер.— Такі ж вони гарні, такі чудові, всі їх хочуть! Ось ти, журналісте, ти, мабуть, багато думаєш про всяке-різне. А ти не думав, чому всі їх хочуть? Воно ж тебе вбиває — і вб’є рано чи пізно! Всі знають, чим ця забавка скінчиться, але кожен вважає, що він розумніший за інших, намагається і самого себе, і ще й усіх інших переконати, що в нього вийшло!

— Життя — нудне,— відгукнувся Саша.

— Життя — веселе! — заперечив Кіндсфатер.— Смертельно веселе в нас життя! І в тебе тепер, преса, життя повеселішає! Будеш писати про наркотики, якщо про проституцію не хочеш. Прийдеш у редакцію, сядеш за комп і почнеш відробляти свої триста доларів на місяць, так? З першого рядка... Який там буде перший рядок?

Поки він усе це торочив, я напружено думав, чим це може скінчитися. Навіщо він показав мені цю сумку? Чого він добивається від мене? Як, кінець кінцем, звідси вибратися?

— Може, почну так,— обережно вимовив я.— Начальник БНОН Гаврилюк налагодив канал поставки великих партій амфетаміну в Харківську область... А там і проститутки підтягнуться...

Кіндсфатер розреготався, відкинувшись на спинку стільця.

— Тямиш, пресо, тямиш,— реготав він й надалі.— Але як я тобі казав? У результаті сам себе ж і скараєш! Так воно і буває, коли вважаєш, що всі навколо дурні, а ти один розумний... Ну, годі — побалакали й досить!..

Він якось миттєво випростався, і я встиг лише помітити, як битка знову промайнула в його руці. Потім важко і дуже боляче відгукнувся мій череп, зал забігайлівки тріснув і перевернувся перед очима, і я навіть не зрозумів, а відчув, що вже лежу на підлозі. Зробивши надлюдське зусилля, я торкнувся потилиці — на пальцях лишилася кров.

— Отож бо! — почувся угорі голос Кіндсфатера.— Думаєш, що всіх наламаєш, а закінчується все десь так!

Біль! Жах! Небезпека! Встати... Треба негайно встати! Встати і тікати якнайшвидше!

На мить мені здалося, що я вже опанував власне тіло, що вже піднімаюся на рівні ноги і зараз зможу зробити те, що тисячоліттями впрограмовувала в чоловіків природа на випадок екстремальних ситуацій: дати відсіч або втекти. Аж раптом новий — непомітний, але нищівний,— удар начебто розколов мій череп навпіл, і світло в моїх очах згасло.

2

Єдиним місцем в Красномайську, де вчили битися, була секція боксу. Секцією керував наш фізрук, інвалід Афганської війни. Звали його Олег Миколайович, але між собою хлопці користувалися прізвиськом «Скороход». Його попелясте обличчя було покраяне глибокими зморшками, кожна з яких була наче притрушена пустельним пилом. У вісімдесят сьомому в провінції Кундуз протипіхотна міна «Лепесток» радянського виробництва відірвала Олегу Миколайовичу ступню разом з кросівкою.

Після демобілізації Скороход швидко опанував протез, але все одно пересувався з допомогою елегантної палиці. Ця палиця була особистим подарунком — її зробив якийсь відомий майстер спеціально для нього. Вона мала красиву масивну ручку у формі злющої собачої голови і, скоріш за все, Скороход не розлучався з нею не стільки з медичних, скільки з естетичних міркувань. Можливо, також, палиця була ще одним засобом щодня нагадувати Красномайську про жертву, яку Олег Миколайович приніс за всіх жителів містечка в далекій країні з жахливим кліматом, яку не всі тутешні могли показати на мапі, на нікому не потрібній імперській війні з пасіонарними і злющими афганцями. Навіть старші, що не поважали ані військо, ані чужі жертви, ані будь-які країни з їхніми амбіціями, включаючи власну,— навіть вони поважали Скорохода за його спокійну готовність у будь-яку секунду убити незнайому або навіть і знайому людину.

Скороход рухався неквапом і трохи кумедно — при кожному кроці ніби на мить зависаючи ступнею над асфальтом. За це він і отримав від місцевих комбайнерів своє трохи глумливе прізвисько. Однак жоден з них не ризикнув би назвати Олега Миколайовича Скороходом в очі — зверталися до нього завжди з великою повагою. Каліцтво каліцтвом, а удар у нього був пудовий, а погляд водянистих очей свідчив, що ця людина припинила вбивати інших вимушено і навіть з неохотою, бо певний час і на певній території держава заохочувала вбивство, але обставини чомусь змінилися, і за це нині настає кримінальна відповідальність.

На початку вісімдесятих юного Олежку виряджали до армії всім містечком. Назад він повернувся мучеником, героєм, і навіть без ноги і вищої освіти його одразу ж улаштували фізруком у школу. Райрада виділила Скороходу житло, кожного дня йому носили молоко з ранкового удою, а кур’єр з птахофабрики рівно о сьомій доставляв курку на день і два десятки яєць. Коли сусіди різали свиню, Олегу Миколайовичу обов’язково виділялися найліпші шматки вирізки і чималеньке кільце кров’янки. Красномайськ поважав Скорохода за його подвиг, за сталевий характер, за численні братолюбні вбивства, скоєні ним в Афганістані.

Олег Миколайович називав свої уроки не «фізкультурою», а «офепе». Я тільки з часом розшифрував, що за цим чудернацьким словом ховається зрусифікована «загальнофізична підготовка». Скороход змушував нас багато бігати, підтягуватися, лазити по канатах, долати смугу перешкод, але й у футбол давав пограти досхочу. Якщо ми загравалися і пропускали дзвоник, він ніколи не робив нам зауважень, не нагадував, що його урок скінчився, і треба йти на наступний. Його такі речі не хвилювали. Він щиро вважав, що нічого важливішого за «офепе» нема, і хай діти краще грають у футбол, чим скніють за старезними партами.

Після фізкультури у розкладі часто стояла фізика, тому конфлікт Олега Миколайовича з моєю бабусею, яка вважала, що уроку, важливішого за фізику, не існує в природі, мав перманентний характер. Через наші запізнення обидва постійно сперечалися, бабуся навіть виходила на поле під час перерви і мало не силоміць заганяла нас у кабінет фізики.

По вівторках, четвергах і суботах Скороход вечорами вів при школі секцію боксу. Він брав за це гроші і, з огляду на моє тодішнє дитяче безгрошів’я, заняття ці коштували дорого. Це зараз я розумію, що та платня була мізерною у порівнянні з життєвою цінністю отриманих там навичок. Бабуся навідріз відмовилася давати мені гроші на тренування у ненависного ворога, де її онука ще й будуть лупцювати по макітрі. На моє щастя, з Москви саме тоді ненадовго повернулася мама. Вона одразу ж схвалила моє прагнення займатися боксом і по секрету від бабусі дала мені грошей аж на півроку тренувань. За цей час Скороход встиг переконатися, що я справляюся, і перевів мене у старшу групу, що тренувалася безкоштовно.

Я відвідував секцію майже півтора року, і за цей час зміцнішав і навчився легко і без найменшої рефлексії бити людину кулаком в обличчя. Після трьох місяців тренувань я зустрів у шкільному коридорі Матюка, котрий перед цим на деякий час зник, і у відповідь на його «Гоші дай» обробив так, що той ледве спромігся втекти, залишаючи на лінолеумі кривавий слід. Перелякані друзі лякали мене жорстокою помстою старших, але я вже нічого не боявся. Як не дивно, жодних наслідків ця ситуація не мала. А незабаром Матюк взагалі зник з Красномайська, пізніше комбайнери казали, що його засудили десь у Ростові за крадіжки велосипедів.

Аура кримінального жахіття, яку старші створили над Красномайськом, була фікцією. Їхній кишеньковий пес Матюк виявився не скаженим пітбулем, а дворняжкою, що скавчить і тікає від доброго копняка. Так, своїми спонтанними вогнищами старші декларували відсутність будь-якої вартості у всього сущого, але не розуміли того, що й самі є жертвами власної філософської концепції, бо не являють собою нічого реального.

Тож старші також виявилися фікцією. Їхні мотоцикли були іграшковими, і як би паскудно не смердів чадний газ із вихлопних труб тих мотоциклів, він не міг зашкодити монаху-воїну, який достеменно пізнав природу речей.

3

Я більш-менш прийшов до тями і почав сприймати реальність лише тоді, коли мене дістали з багажника і кинули на вогку землю, наче мішок з картоплею. Лісове повітря збадьорило мене, але разом із запахами мокрої хвої та опаду прийшов лютий біль у моєму бідному пошарпаному черепку. Вгорі повільно колихалися верхів’я сосен. Добре вмирати у хвойному лісі після дощу!

— Треба було дядю слухати,— з’явилося наді мною лице Кіндсфатера.— Я ж чоловік незлий, коли незлий.

Мої руки і ноги були чимось міцно зв’язані. Я роззирнувся: пісок, сосни, угорі майже повний місяць, звивиста колія із нізвідки в нікуди, якою ми приїхали, чорна Сашина «Тойота». Наступної хвилини підійшов Саша зі штиковою лопатою і всадив її в ґрунт поруч із моїм обличчям.

— Копай! — наказав йому Біс.— Он там, далі!

— Хай сам копає,— відгукнувся Саша.— В мене руки не звідти виросли.

Біс уважно на нього подивився.

— А навіщо ми його сюди везли? — спробував виправдатися той.— Могли б і там грохнути. Поки живий, хай копає.

Біс поміркував і, певно, виявив логіку у Сашиних словах, тому схилився наді мною і перерізав мотузки на руках і ногах. Я розім’яв зап’ястки, що встигли затерпнути, і обережно почав підніматися. Аж раптом новий дужий удар у голову звалив мене з ніг.

— Не так швидко, пресо! — вимовив Біс, наставляючи на мене ствол.— Піднімешся, як дозволять. От тепер вставай...

Я обережно піднявся. З розбитої брови текло, на руках та одязі — засохлі кров і багнюка. Саша тим часом витягав з багажника скривавлену поліетиленову плівку, на якій я, мабуть, досі лежав.

— Повимазував тут скрізь...— буркотів він під ніс.

Зараз складно точно визначити той момент, коли мій мозок, м’язи, нервова і гормональна системи — себто, все моє єство,— перемкнулись на режим виживання. Під час одного з наших загулів хтось із товариства Саші — чи Нестор, чи Толік — нудно втовкмачував мені, що люди часто підсвідомо прагнуть загибелі, в психоаналізі це називається танатос, тобто воля до смерті. Вона виявляється навіть у наших буденних звичках. У тому, наприклад, що ми нехтуємо ранком фізичними вправами, палимо, п’ємо чортзна-що, погано харчуємося, живемо в токсичних містах замість того, щоб комфортно розташуватися десь у селі, паруємося із сумнівними шматами без презервативів і нюхаємо фен в конячих дозах. На кожній пачці цигарок здоровенними літерами написано: «ЦЕ ТЕБЕ ВБ’Є!», а ми все одно продовжуємо палити,— що ж це, як не танатос?

Проте в літературі й кіно закріпилася думка, що перед лицем загибелі людину охоплює нестримна жага життя. Тоді вона робиться здатною на надлюдські зусилля і мобілізує всі ресурси, аби врятуватися. Не знаю, правда це чи ні. Можу казати лише про те, що у той жахливий момент відчував я сам.

Які там надлюдські зусилля! Після кількох потужних ударів по голові моя воля була майже паралізована, я ледве рухався і навіть не думав про те, як сильно хочу жити. Всі мої прагнення зводилися до одного — щоб мене більше не били важкими предметами по голові. Коли люті чеченські бородані відрізали на камеру голови молоденьким переляканим російським солдатикам, ті покірно підставляли горло. Героїзм у відчайдушних обставинах — скоріше виняток, ніж правило, хоча все це, звичайно, суто індивідуально.

Мене підігнали, і я поплентався в глиб лісу. Попереду йшов Саша з лопатою, позаду — Біс з пістолетом. Якось не дуже вдало складався вечір. Невже вони це серйозно, думав я. Невже це дійсно відбувається зі мною? Невже зараз доведеться померти? Може, це якийсь дурний жарт?

Лісове повітря трохи розвіяло мій морок, і я заговорив, звертаючись до Кіндсфатера:

— Слухай, навіщо тобі брати гріх на душу?

У такій ситуації природно звертатися на «ти». Смерть зближує навіть більше, ніж секс: він планував мене вбити — і це зробило нас майже друзями.

— А, благай,— зрадів Біс.— Я це люблю.

— А ти, Сашо, насправді мені друг,— переключився я на Сашу.— І людина хороша...

— Я тебе попереджав щодо нього, преса! — відгукнувся Біс, наче радіючи від того, що його слова справдилися.— Який там він тобі друг!

— Я тобі не друг,— відповів Саша, навіть не подивившись на мене.

Мокрий суглинок налипав на підошви, кросівки швидко зробилися важкими, як гирі. Місцевість тут була пагорбкувата, ми то піднімалися, то знову спускалися між стовбурами дерев.

— Слухай, Оресте Сергійовичу! — знову звернувся я до Біса.— Навіщо тобі мене валити? Я все зрозумів, мені все стало ясно. Я напишу те, що треба! Тобі ж потрібна стаття? Знімуть Гаврилюка, ти посядеш його місце!

Він трохи загаявся з відповіддю, і я подумав, що моє звернення якось подіяло. Може, він намагається мене залякати, щоб я остаточно став слухняний? Заставить вирити могилу, а потім все ж таки відпустить?

— Пізно, преса,— відгукнувся Біс незлостиво.— Ми зараз у такій ситуації, що треба вже щось вирішувати. Я ж тебе попереджав, що ти почав копати не там, де треба. Тому зараз будеш копати тут... Стій!

Ми зупинилися.

— Починай! — наказав Біс.

Саша тицьнув мені лопату.

— Ти ж розумієш: якщо зникне журналіст, підійметься шум...— Я все ж таки намагався його переконати.— Почнеться розслідування, все це спливе...

— Не спливе,— запевнив Біс.— Ти вже повір мені. Трохи повоняють і заспокояться. Все піде, як завжди.

— Як з Наташею Штос? — поцікавився я, але замість відповіді отримав удар між лопаток.

— Годі! Стули пельку і копай, суко!

Мені нічого не залишилося, як стулити пельку і копати.

Не можу сказати, скільки часу мені знадобилося, щоб вирити собі могилу, тому що в той момент я часу не відчував. Після дощу ґрунт піддавався відмінно, але я намагався уповільнити процес, демонстрував слабкість, тягнув. Та й куди мені було поспішати?

Деякий час я працював, а вони мовчали, розмова якось не клеїлася. Мабуть, мене все ж таки вб’ють.

— Он, бачиш далі горбок? — нарешті промовив Біс із посмішкою в голосі.— То Луговий. Сусідами будете.

Точно — вб’ють, переконався я. Приплив ти, Даню. Безглуздий фінал безпутного життя. Господи, врятуй мене! Якщо врятуєш, я забуду про наркоту і бухло, буду кохати дружину, заведу дитину, завів би ще й кота, але кіт уже є! Я стану іншою людиною, чесно! Хіба це справедливо — здохнути таким молодим?

Біс раптом подивився на свій дорогий, мабуть швейцарський, годинник, відтягнувши шкіряний рукав, і посмішка зійшла з його вуст.

— Давай енергійніше, пресо! — гукнув він.— А то зараз дупу прострелю для бадьорості!

Від нетерплячки він зробив кілька кроків лісом, оминув кущ ялиці, заглянув під пеньок.

— Сила грибів буде,— вимовив він майже замріяно.— Поїдемо восени по гриби, га, Сашок?

— Якщо доживемо,— відповів Саша.

— Я теж гриби люблю збирати,— чомусь зауважив я.

— Кажи, любив,— реготнув Саша.— Тобі вже треба казати про себе у минулому часі.

— А не пішов би ти нах! — розлютився я.

Біс посміхнувся, з цікавістю роздивляючись мене.

— А ти мені навіть подобався,— раптом вимовив Саша, шморгаючи носом і чомусь на крок наближаючись до мене.— Більше, ніж Луговий.

— Ти гівно собаче,— повідомив я йому.

— Копай вже,— відгукнувся Саша незворушно.— Здохни ввічливо, без отого бла-бла-бла.

Раптом я почув, як десь неподалік хруснула гілка. Біс миттю зреагував — повернув голову у бік звуку і застиг, Саша напружився. З-за вузлуватого соснового стовбура обережно з’явилася темна фігура. Мені здалося, що чоловік намагався рухатися безшумно, але необачно себе видав. Він мав довгий брезентовий дощовик з каптуром, на ногах у нього були кирзачі з калошами. Біс явно не чекав когось тут побачити — це я одразу зрозумів, але ствол «Макарова» вже повернувся в той бік. Незнайомець скинув руки вгору.

— Я тутешній! — вигукнув він, тримаючи руки так, щоб їх бачили.— З лісгоспу! Лісником працюю!..

Подальші події розвивалися аж надто стрімко. Щось змінилося в Сашиному обличчі. Вітер колихнув гілки — і від товстого стовбура відділилося дещо: велике, сіре, моторошне. Я відчув приступ справжнього печерного жахіття, і не від раптового припливу хоробрості, а, скоріш, від цього невимовного відчуття, розмахнувся лопатою і щосили загатив нею Саші у потилицю. Той слідкував за незнайомцем і не встиг зреагувати.

Удар збив його з ніг, але я й сам утратив рівновагу, послизнувся на мокрому суглинку і завалився у неглибоку могильну яму, яку встиг викопати. Гримнув постріл, лісом розлетівся протяжний крик. Потім пролунав ще постріл, а далі почувся глухий удар і якийсь жахливий тваринний звук. Я підняв голову: здоровенна тварюка, схожа на вовка-переростка, вп’ялася зі спини у Бісове плече, кромсала його іклами і тягла назад. Руки Біса завертілися, наче крила млина, він вистрілив наосліп, а тим часом прямо на нього біг лісник, у його руці в місячному світлі виблиснуло лезо. Біс ще раз вистрілив, і лісник повалився, ніби послизнувшись на банановій шкурці.

І зараз же Біс закричав, дико і страшно,— і його повне болю та нелюдського сказу волання піднялося вище верхівок сосен, закружляло над лісом. Наступної миті пес перекинув його на спину і потягнув по багнюці з пагорба. Біс вивернувся, випав зі скривавленої шкірянки і швидко поповз убік. Штірліц (я вже впізнав цього собаку), не гаючи й секунди, розвернувся і знову стрибнув на Кіндсфатера. Знову гримнув постріл, за ним почулося жалібне скавчання і виття. Штірліц незграбно впав на бік, судомно смикаючи задньою лапою.

Орест Кіндсфатер з видимим зусиллям піднявся на коліно, потім, хитаючись, став на рівні ноги. Місячне сяйво вихопило чорне розірване м’ясо під його розшматованою футболкою; звідти текло й крапало на землю.

— Ну що, падли? — оскаженіло ревнув він, потрясаючи пістолетом.— Не вийшло?

Я озирався у пошуках Саші, але того вже не було поруч. Лісник повільно піднімався з землі, путаючись у полах дощовика. Вигляд він мав не пораненого, а, скоріш, приголомшеного. Штірліц лежав на боці, скавчав і стікав кров’ю. Кров виблискувала в місячних променях на його кошлатій сірій шерсті. Біс прицілився був у собаку, але в цей момент ще одна тінь відділилася від дерева позаду, і товариш Дванадцять, наче болід, урізався у Бісову спину.

Від цього зіткнення Кіндсфатер крекнув, очі його розчахнулися, наче він одним духом кинув за ворот сто п’ятдесят, але щось не дуже пішло, потім його розвернуло боком, і він досить влучно відмахнувся від Іллі пістолетом, угативши тому рукояткою у скроню. Пізно: в його спині, трохи збоку від хребця, вже стирчала колодочка ножа. Хитаючись, Біс водив стволом, вицілював Іллю, який, отримавши удар, відлетів на пару кроків, але одночасно позаду Біса, наче з-під землі, виріс товариш Сім.

Віталік діяв люто і не вагаючись. З відчайдушним криком він почав блискавично тицяти ножем у тіло Кіндсфатера, навіть не дивлячись, куди б’є, а лише намагаючись наносити удари якомога частіше. Йому вдалося спричинити не менше десятка поранень, при цьому Кіндсфатер ревів, як ведмідь, аж поки не крутнувся дзиґою, ще раз похитнувся, але якимось нелюдським зусиллям відновив рівновагу і навіть утримав пістолет. І саме тоді на нього стрибнув лісник, обрушивши з усієї сили на голову Біса молоток.

Заступник начальника харківського БНОН Орест Сергійович Кіндсфатер на прізвисько Біс з утробним хеканням гепнувся у багно, виронивши пістолет. Прес-секретар миттю підхопив зброю з землі. Піднявся на ноги Ілля, що потроху очуняв після удару. Підійшов ближче лісник з молотком. І ось уже вся трійця стояла над поверженим ворогом, а той лише мекав, стікаючи кров’ю. Біс спробував піднятися на карачки, але Ілля безжально вдарив його ногою у вухо.

— Фе-е! — захлинаючись, фиркав Біс, наче тварина, що конає.— Ф-фе... пе... с-суки...

— Як ти, дядьку? — звернувся прес-секретар до лісника.

Той мовчки поплескав себе по дощовику.

Згодом я дізнався, що в усіх трьох під куртками та плащем у момент нападу були саморобні бронежилети з металевих пластин, вшитих у полотно і шкуру. Саме такий аматорський обладунок урятував ліснику життя. Єдиним, хто не мав захисту, був Штірліц, і зараз він стікав кров’ю. Ілля стрімголов кинувся до пса.

Кіндсфатеру тим часом вдалося, попри все, здійнятися на ноги. Хитаючись, він поплентався від нас кудись у глиб яру, що заріс молодим ялинником. Ілля схилився над пораненим псом. Лісник швидко скинув дощовик, і Штірліца переклали на нього, як на імпровізовані ноші. Віталік роздивлявся пістолет — «перший трофей», як він висловився. Лісник та Ілля поспіхом понесли Штірліца до дороги, де, мабуть, лишилася їхня машина.

Я вже вибрався з ями. З пітьми з’явився Саша зі скривавленою головою, кинув на мене похмурий погляд і відвернувся. Потім простягнув долоню до Віталіка, і той мовчки поклав на неї Кіндсфатерів «Макаров». Сам Біс уже встиг добряче заглибитися в яр. Там, унизу, протікав між камінням невеличкий струмок, і Кіндсфатер проканделяв метрів п’ятнадцять уздовж його річища. По всьому було видно, що кожний наступний крок дається йому все важче.

Саша рушив за ним.

Я став поруч з Віталіком. Ми разом мовчки дивилися, як Саша спускається схилом, неквапливою ходою наздоганяє Біса, обходить, перегороджує йому дорогу і вимовляє якісь слова, яких я на цій відстані не почув. Потім він вистрілив. А коли Кіндсфатер упав, вистрілив ще раз, і ще.

Так, буквально на моїх очах, завершилося клопітливе і злочинне життя майора харківської міліції Ореста Кіндсфатера. Згодом його труп покладуть у могилу, яку я копав для себе, попередньо суттєво її заглибивши, закидають глинистою землею, і ніхто його ніколи не знайде. Я спитаю у своїх рятівників, чи не міг хтось почути постріли та крики в лісі, на що отримаю вичерпну відповідь — ні.

Назад ми повернемось у Сашиній машині разом з прес-секретарем Віталіком і лісником. Ілля покине нас значно раніше, намагаючись урятувати Штірліца. Ми у черговий раз забруднимо салон Сашиної «Тойоти» кров’ю і багнюкою, але йому буде начхати, адже саме для таких випадків існують автомийки. Дорогою ми заїдемо в порожній бар, відімкнемо двері ключами, які знайшли в кишені Біса, і заберемо звідти сумку з амфетаміном. Під пильним наглядом лісника Саша відкладе собі вісім важких брикетів, а залишок разом із сумкою віддасть прес-секретарю. Потім ми з Сашею сядемо в його «Тойоту», а лісник з прес-секретарем, прихопивши пістолет і свою долю порошку, стрибнуть у «Порше» Кіндсфатера і зникнуть у невідомому напрямі.

А що, як якомусь даїшнику стукне в голову зупинити їх у «Порше» зниклого майора міліції, з його табельним пістолетом і сумкою наркоти? Що тоді? — гадав я. Але цих двох, схоже, такі питання взагалі не турбували.

Саша підвіз мене до Харкова, майже додому. Всю дорогу ми їхали мовчки. І лише перед тим, як мені вже треба було виходити, він сказав:

— Ти ж розумієш: якщо когось із нас візьмуть за дупу, ми тебе потягнемо за собою. Ми всі засвідчимо, що саме ти його вбив. А якщо вдуматися, так воно й є.

Я виліз із машини, нічого не відповівши.

— Ми більше не побачимось,— кинув мені Саша замість прощання.

— Амінь,— відповів я.

Вже на підході до нашого дому я побачив, що у кухні ввімкнуте світло. Коли я прочинив двері, Марина була вдома. Вона мовчки огледіла мене з ніг до голови: всю цю багнюку, кров, гематоми на обличчі, потім подивилася мені в очі, і цей погляд тривав не менше хвилини. Тільки після цього вона сказала:

— Я вагітна.

Деякий час я стояв, гадаючи, що значить «вагітна». Як таке може бути? Я лише мовчки дивувався — як це так, ось я, живий, а вона тут, стоїть переді мною, навіть без кухонного ножа, і вимовляє таке несподіване слово — «вагітна». А потім я її обійняв, і ми не розмикали ці обійми дуже довго, і я обережно цілував її, поки не відчув, що хочу врости в неї, як дерево вростає в землю, назавжди пустити в ній коріння і жити в ній і з нею.

Коли все скінчилося, і я вийшов із ванни, Марина сиділа у кріслі, посміхалася мені і пестила кота. Я впав на диван, зітхнув, розкрив нетбук і сказав їй:

— Треба відправити ще одну новину. Останню.