Новини

1

італік не дивиться нічого, крім новин. Всю іншу програму телепередач він називає «пронос», а новини дивиться всі — харківські, українські, російські, «NBC» (робить вигляд, що розуміє англійську). Він знає прізвища телеведучих. Звучить «Алла Мазур», і його очі наливаються ртуттю. Мені здається, що в цей момент у нього реально встає.

Віталік і сам колись мав відношення до індустрії новин, бо пропрацював років зо два оператором на харківському «Сьомому каналі». Він оцінює новини за якістю «синхрону» і «отраженкі», постійно підкреслюючи, що судить із позиції професіонала. Він взагалі любить підкреслювати власний професіоналізм у всіх без винятку питаннях.

Незважаючи на те що він майже мій колега, я не відчуваю до нього бодай дрібної симпатії. Він начебто не гладкий, але займає так багато місця на дивані, що це дратує. Мимоволі виникає думка, що така людина не мала б займати стільки місця. Дратують його вороні кучері, через які з’являється думка, що така людина не мала б відпускати немите волосся до плечей, особливо якщо воно так кучерявиться. Дратує його манера повчати всіх. «Єврей-фізкультурник» — презирливо відзивається про нього Саша.

На балконі заскладовано кілька здоровенних поліетиленових лантухів, щільно набитих порожніми дволітровими баклажками з-під дешевого пива. Але в кімнаті — еспандер на чотири пружини і дві гантелі на дванадцять кіло кожна. Як це в ньому поєднується? Здається: ось, спивається людина перед телевізором, але ж ні — тримає себе у формі і навіть не товстішає. І це також нестерпно дратує.

У квартирі прибрано. На кухні чистенько, але в цілому незатишно: одразу видно, що це кухня дорослого чоловіка, який бачить жінку лише по телевізору, і то у випуску новин. Ми з Віталіком сидимо на дивані, на якому Віталік займає занадто багато місця, а Саша, наче султан, розсівся у кріслі навпроти. Я розглядаю книжкову полицю Віталіка: там книжки з історії і столярної справи, але нічого пов’язаного із журналістикою. І це знову ж таки дратує! Він же оператор, поціновувач новин! До чого тут книжки з історії, не кажучи вже про столярну справу?

— Та ладно, перемикай,— Саша «залічує» конусоподібний косяк з гідропонікою, такий величенький, що навіть сам Снуп Дог[2], розчулившись, поцілував би його у лоба.— Задовбали!

— Там пронос,— відгукується Віталік з дратуючою впевненістю.

Звідки ти знаєш, дебіл, думаю я, пронос там чи щось вартісне?

На екрані закопчені лівійські повстанці штурмують нудну сіру будівлю, гатячи по вікнах з базук. Кадр змінюється, і один із повстанців, що тримає в обіймах автомат Калашникова, сидячи в пошарпаному джипі серед пустелі, блискає на нас масним оком, запрошуючи до пригод. Віталік дивиться уважно, ніби боїться прогавити бодай промінчик північноафриканського сонця, що відбивається від піску.

— Та ладно тобі,— каже Саша.— Вісімдесят п’ять каналів! Є ж щось норм! Включи міксфайт. Або про тварин. Люблю про тварин, про дельфінів, наприклад.

— Дельфін — це риба,— повчально вирікає Віталік.

— Риба — це ти! — миттєво сатаніє Саша.— Дельфін — це, бля, ссавець! За одного дельфіна я б віддав трьох таких, як ти!

— Віддавай вже косяк! — нахабніє у відповідь Віталік.

Я стомився від їхньої балаканини. Схопив пульт і почав клацати сам. На екрані з’явилася «Санта-Барбара», майже чверть якої передивилася свого часу моя бабуся. Забронзовілий Сі-Сі Кепфел вже котру серію поспіль лежав у комі.

— Ну! — вигукнув Віталік тріумфально.— Я ж казав!

Я пішов далі. Реклама, фітнес, серіал, нові диво-ножі з шаленою знижкою, тупе шоу MTV... Нарешті я знайшов якийсь канал, де крутили «Місце зустрічі змінити неможна». Пружний Глєб Жеглов у тертій шкірянці походжав кабінетом.

— Дев’яносто п’ять відсотків чого завгодно — хлам! — глибокодумно виголосив Віталік.

— І тебе теж,— прокоментував Саша.

У відповідь Віталік поглянув на Сашу, як людина, що не зрозуміла жарту і чекає пояснень, але той погляд був проігнорований. Раптом з тумбочки на телевізор стрибнув чорний кіт і взявся діловито вилизувати лапу. Господи, в нього ще й кіт є! Де ж він був раніше? Зазвичай коти відразу себе виявляють, коли приходять гості, а цей, падло, ховався, чекав, щоб отак зненацька стрибнути і всіх налякати.

Саша передав Віталіку косяк, і я злегка морщусь від того, що доведеться курити після оцієї огидної людини. На косяку може залишитися слина! Ну чому він передав косяк йому, а не мені?

— Навіщо ти весь час дивишся новини? — питає Саша у Віталіка.

Віталік робить затяжку всією грудною кліткою, і його вороні кучері тріпочуть від приємної напруги. Очі вибалушуються, стають риб’ячими, і я розумію, що Саша має рацію — він почасти риба... Косяк нарешті йде до мене... Добренько... Файна дурь... Крізь туман я чую їхні голоси:

— А шо ти знаєш про теракт в Амані 9 листопада 2005 року, га?

— Та ні хєра.

— А коли б ти дивився новини, то знав би, що в результаті серії вибухів у трьох міжнародних готелях загинуло 67 людей і ще 115 отримали поранення!

Знову цей тріумфуючий тон, наче він заїжджає до Риму на позолоченій колісниці, а плебс кидає йому під колеса квіти.

— Ну, і на хєра мені ці індєйці?

— Вони йорданці! — миттю біситься Віталік.— Та річ не в цьому! Ти ж нічого не знаєш! Не тільки про те, що в світі робиться, а й про те, що в тебе під боком! А чому? Тому що не дивишся новини! Вчора в Зачепилівському районі п’яний комбайнер спалив дім з жінкою і двома малими дітьми! Що ти про це знаєш? У тебе таке майже у дворі робиться, а тобі дельфінів подавай!

— Колгосп з індіанцями — не мій двір! Дельфіни кращі за людей!

— Працюють журналісти, оператори, тисячі людей кожен день, щоб ти своєчасно дізнавався новини! Вони роблять усе, щоб ти був поінформований! Ти не маєш права ігнорувати видобуту ними інформацію! Це вже не твоє право, це твій долг! Я дивлюся новини, тому що мушу їх дивитися!..

Подзвонили у двері. Дзвонили довго, і звук був дуже неприємний. Віталік матюкнувся, забарився, ще раз похапцем затягнувся, передав косяк Саші і подався у коридор.

— Спитай хоч хто! — крикнув Саша навздогін і повернувся до мене: — Ходімо поки на балкон.

Ми вийшли. Обожнюю останні поверхи висоток. Поки ми докурювали косяк на дев’ятому поверсі, у Саші запілікав телефон.

— Кажи! Ну. І нє хєр мені надзвонювати! Чекай! — він сплюнув і відключився.— Всім невтерпець!

Він помовчав, а потім несподівано запропонував:

— А поїхали у «Вегас»?

Назва клубу стукнула у голові, промайнуло обличчя Моніки, коли вона побачила на снігу своїх «байкерів»... Я прикинув свої фінанси — їх більша частина вже перекочувала в Сашин лопатник...

— Скільки там вхід?

— Та не парся. Я проведу.

— У «Вегас»...— я звішував це слово на язиці, наче на базарних вагах.

— Що, жінка не відпустить? — розреготався Саша.

— Звичайно, ні. А тебе?

— А що — мене?

— Соню візьмеш?

Він докурив, жбурнув косяк униз, запалив цигарку.

— Їдьмо вдвох,— вирішив він.— Там знайдемо, кому присунути.

На балкон увірвався Віталік, побачив, що косяка вже нема, засмутився, потягнувся за цигаркою.

— Падли, все скурили!

— Хто приходив? — поцікавився Саша.

— Сусідка,— відповів Віталік нехотя.— Сука, жидівка...

— Родичка?

Віталік знову подивився на Сашу тим самим поглядом, який начебто вимагав пояснень, але той швидко спитав:

— Що їй треба?

— Та ну тебе нах,— огризнувся Віталік.

— Не будь таким вразливим,— пом’якшав Саша.— Кажи, чого їй?

— Через кота,— пояснив Віталік ще з меншою охотою.— Вона вже втретє приходить. Каже, кіт сцить у ванній, а їй смердить! Як таке може бути? У кота свій туалет, а у ванній стоїть стиралка. Він фізично туди не долізе! А вона все винюхує...

— Ходімо до кімнати,— сухо промовив Саша, ніяк не зреагувавши на сказане і миттєво втративши до нього інтерес. Цю його властивість — швидко поцікавитися чимось і так само швидко втратити будь-яке зацікавлення — я помічав не раз. Він пройшов у кухню, вийняв з холодильника дволітровий снаряд пива і розлив по бокалах.

— Пом’янемо! — запропонував він похмурим голосом.— У людини бабуся померла.

— Царство небесне,— буркнув Віталік.

Бабуся померла тиждень тому, але ми все поминали. Випили, не цокаючись, помовчали. Саша висипав на дзеркало гірку амфетаміну і почав ділити її на дві доріжки карткою «Приватбанку».

— Бабуся...— невиразно пояснив він свої дії.

— Діли на три! — забунтував Віталік.

— Ти теж будеш? — поцікавився Саша з фальшивим подивом.

— А ти як думав! Царство небесне! Бабця!

Саша почав ділити на трьох.

— Тобі пощастило, що я не жадний на це гівно,— пояснив він.

— Та ти ще той жмот,— зареготав Віталік, але, побачивши, що Саша кинув ділити, швидко схаменувся: — Ну, не в таких випадках, звичайно... Тут серйозна справа... І не будь такий вразливий!

— Я дуже вразливий,— почав далі кришити порошок Саша.— Я навіть можу вбити від образи...

Покінчивши з цим, він першим глибоко втягнув в обидві ніздрі свою «доріжку»: вона була втричі більша за інші, ціла магістраль, цукрово-біле шосе, що вело до окситоцинового готелю. Але й наші не були сільськими стежками. Потім Саша одразу ж принюхався, наче вовк.

— Ти чуєш? — спитав він мене.

Вдувши, я відповів, ні на хвильку не замислюючись:

— Ну!

— Тут мрачнякова енергія циркулює,— повідомив він Віталіку, який саме нюхав.— Це через нього!

Він кивнув на кота, який все ще сидів на тумбочці. Віталік вдував. Звук був такий, наче зимова хурделиця підняла і почала кружляти засохлий з осені кавелик. Ворухнула лапками сонна муха, що залишилася жити у вікні. Кіт відкрив червону пащу, схожу на піхву з зубами. І я миттєво все зрозумів і спромігся на диво лаконічно це сформулювати:

— Кіт смокче з тебе життя!

— Даня діло каже,— хехекнув Саша і почав пружно походжати кімнатою — зовсім як Глєб Жеглов у телевізорі.— А ти, балда, навіть не розумієш! Кіт смокче твоє життя!

— Кіт — істота іншого плану,— пояснив я Віталіку.

Той не міг зрозуміти елементарного: кіт — саме з тих створінь!

— Кіт і є та істота! Він пересере твоє життя! Позбудься його якомога скоріше. І взагалі — треба негайно йти звідси!

Ми подалися до прихожої взуватися. Віталік плентався за нами.

— Та що це з вами, хлопці?

Я застібав куртку.

— Коротше, ми домовилися на середу,— промовляв Віталік позаду, незрозуміло з ким.

Взутий Саша випростався, наче струна.

— Я більше не прийду сюди,— заявив він твердо.— Або через рік!

— Позбудься кота,— порадив я Віталіку.

— Ми ж домовились! — ухопив він Сашу за рукав.

— Не прощаємось! — кинув Саша вже на сходах.

На дворі, біля машини, до нас підкотив місцевий пацанчик у спортивному одязі, з розбалансованою ходою і почорнілим від тутешнього життя обличчям.

— Слишь, братуха, а єсть на лайф подзвоніть?

— Є,— швидко відповів Саша, виймаючи ключі від машини.

Пацанчик щось радісно промукав, але ми вже сідали.

— Так дасиш подзвонить, братуха? — пхнувся той до дверей з виразом чекання на змореному пияцтвом обличчі.

— Ні.

Саша запустив двигун, і ми рушили, залишивши позаду в клубах вихлопу Віталіка, демонічного кота, Салтівку і того невдаху. Ми їхали у «Вегас».

2

Чорну «Тойоту-Корола» Саші подарував дідусь — за відмінну здачу сесії. Подарунок мало не накрився через одного прєпода, який намагався поставити Саші четвірку, але питання якось владнали, і Саша отримав своє «відмінно» разом з «Тойотою».

Можливо, все було й не так. Коли я почав уточнювати, де Саша вчився або вчиться, ми якраз підкотили до клубу, і розмова зачахла. Я помітив, що Саша не дуже любить розповідати про себе, а якщо і починає розказувати щось, то лише трохи, уривчасто, в якомусь зовсім іншому контексті. При цьому сам він жваво цікавився людьми.

Цього разу проблеми почалися прямо на вході. Охорона не пропускала нас — начебто через дрес-код. На Саші був білосніжний найківський спортивний костюм, фірмові кросівки, дута куртка, і загалом він мав вигляд баскетболіста на зборах. Міцний молодий хлопець, теж одягнений так, щоб при нагоді рухатися максимально вільно, торочив: «У нас дрес-код!». Саша вимагав: «Поклич Артура!», той знову включав свою пластинку, а Саша у відповідь заводив про Артура, і так ми тупцяли на вході хвилин п’ятнадцять, не менше. Нарешті з’явився Артур — знервований чоловічок із залисиною, у прим’ятому жовтому піджаку, який здавався завеликим для нього. Він чомусь нагадав мені другорядного героя американського боєвика — з тих, що гинуть у середині фільму від різноманітних проявів зла.

— Пропусти,— Артур обережно поплескав по плечу юного кабанчика в чорній футболці «Security». Той кинув на нього стрьомний погляд, але все ж відступив на крок.

Ми ввірвалися. У «Вегасі» все було так само, натовп розважався, наче й ніколи не було тут тих «байкерів» та їхніх розквашених мармиз. Дівчинка пі-джей, майже без цицьок, висіла в клітці під стелею й крутила охлялою дупкою в мікроскопічних трусиках. Вона навіть посміхнулась комусь із нас, радше Саші, ніж мені. Химерична музика, в якій сіднейські діджеї-психонавти змішали всі можливі стилі і напрями світової аудіо-культури, лунала з гучністю повномасштабного будівництва. Поруч з нами впустили на підлогу коктейль, склянка розбилась. Весела компанія у п’ять або шість п’яних горлянок заволала: «Саньок, братан!», але ми байдуже рушили далі за Артуром крізь пропотілий, п’яний, танцюючий натовп. Сашу на ходу цілували смішливі, яскраво нафарбовані дівчата у повітряних платтячках, з ним привіталися місцеві тусовщики в хіпстерському одязі, а мене лише штовхали чужі мокрі спини. Другорядний герой боєвика вів нас кудись, а ми йшли за його жовтим піджаком, наче за провідною зіркою Давида.

Нарешті ми вибралися з виру танцюючих тіл, піднялися гвинтовими залізними сходами і опинилися в кімнаті адміністратора. За нами клацнули важкі залізні двері, і відчуття в цілому було таке, ніби ми опинилися в каюті підводного човна, куди якимось чином затягли барабанну установку разом із синтезатором. Утім, був тут і приємний бонус — мінібар. Діставшись власного лігвища, Артур миттєво змінився.

— Тупа сука! — несамовито загорлав він.

Тут у двері постукали. Артур шалено скочив, віддраїв двері, і в кімнату впливла рідкісної краси брюнеточка років вісімнадцяти, схожа на кубинку. Я аж закляк від цієї бездонної чорноокості. Виявилось, що ця божественна краса не тільки явилася нам сама, а ще й принесла з собою пляшку коньяку. Вона поставила її на столик і вже примірялася вмоститися в кріслі, але Артур її осадив:

— Вєра! Йди, погуляй! Припудри носик! У нас розмова.

— Ще чого!

Божественна краса легесенько плюхнулася в крісло і з цікавістю поглянула на унюханого Сашу.

— Я вам тут не заважаю?

— Ні! — запевнив Саша, хапаючи дівчачу долоньку.— Це він заважає, а ти навпаки!

Артур уже метався по кімнаті, нервово розкурюючи сигаретку.

— Добре, залишайся! Тоді давай, наливай!.. Ну, тварюка!.. Не насосала, а подарували!.. Вона ж мене зжере! Зжере з гівном! Уже зжирає!..

Віра зробила ручкою, наче по-солдатськи віддала честь, що виглядало дуже мило, і почала бадьоро розплескувати коньяк.

— Я Вероніка,— промовила вона, піднімаючи чарку.

— За знайомство! — цокнувся з нею Саша.

Я приєднався.

— Сука, вівця! — волав Артур незрозуміло до кого, осатаніло дивлячись у стіну, і тільки тепер стало ясно до якої крайньої межі він накручений.— Вона вже адміністратор, а не я! Вона! Не сьогодні-завтра фініш! Вона, бля, ця чебурашка!

Він підбіг, схопив свою чарку, вихилив одним духом, не закушуючи, і знову почав бігати і верещати. Це вже починало діяти на нерви.

— Та сядь уже! Ти можеш по-людськи розтлумачити, що тут коїться? — підняв голос Саша.— З самого початку і по суті!

— Молодший Штос узяв собі шльондру! — заволав Артур так, що навіть почав бризкатися.— Прийшла до мене помічником, пропрацювала два тижні, і вже, паскуда, всім рулить! Вселилася у кабінет Штоса, послала в дупу всю мою охорону, набрала цих дикунів, яких у зоопарку треба тримати! Вона, бач, тепер вирішує всі питання! Тож я сиджу тут і дрочу вже тиждень, а ще за тиждень мене тут не буде! Ти розумієш, що це значить?! Я працюю тут чотири роки! А ця сука тепер головний менеджер!

— Так позмагайся з нею за цю посаду,— хехекнув Саша.

— А не пішов би ти нах, Сашулю! — вибухнув Артур.— Мені зараз не до жартиків, розумієш?! І здається мені, тобі теж має бути не до них!

— Це твоя проблема.

Ми випили по другій. Артур усе матюкався, накручував себе, гасав по кімнаті.

— Ну, припустімо, будуть втрати,— спокійно констатував Саша, закушуючи шматочком шоколадки, і я зрозумів: він говорить лише про свої втрати, втрати Артура йому по барабану.— Не сци, Каштанка, порєшаєм твої заморочки. У людини, он, бабуся померла. Ото втрата! Пом’янемо!..

— Що мені робити, Сашо?! — оскаженіло заверещав Артур.

— Сядь! — підвищив голос Саша.— І заспокойся! Дещо придумаємо!

— Що ти тут придумаєш, га? Придумаємо...

Артур гепнувся на диван і похапцем випив третю, яку підніс йому Саша.

— Є кокс? — спитав він з надією.

— Є щось цікавіше...

Саша дістав пакет з порошком, який мав якийсь дивний рожевуватий відтінок (а може, цей відтінок надавав йому пластик пакета), і це було справді щось новеньке, не той фен, який ми нюхали у Віталіка. Артур зачаровано дивився на той пакет, навіть відкривши рота від чекання й одночасно стриманої відрази. Немов би не хотів мати справи з тією гидотою, але його примушував хтось невидимий, мстивий, моторошний.

— З випадінням бензольного кільця,— туманно прорекламував зілля Саша.

— І я хочу збадьоритися! — повідомила краса Вероніка і якось обнадійливо подивилась на Сашу.

— Збадьоримось! — підморгнув той.

Вероніка хіхікнула. Ніч обіцяла бути цікавою.

3

Страшенний амплітудний удар ліктем згори вниз миттєво зносить Сашу в простір між круглим столиком і дірявим від кальянного вугілля диванчиком. Пакетики з білим порошком, гроші, срібні пластинки фольги, розфасовані чеки — все розлітається до бісової матері, мов золоті сольдо з Буратіно, якого трусить кіт Базиліо.

У ту секунду я забуваю все, що було до. Цей ідеально поставлений удар зачаровує мене своєю довершеною красою, не можна було чекати такого від зовсім юного дрища, майже підлітка. Удар прекрасний. Це й не удар навіть, а витвір високого мистецтва — Маргарита Терезія Іспанська від маестро Дієго Веласкеса. Такому удару хочеться вклонитись.

— Ну шо, гандончик, ще смішно?

Якась частина розуму, що відповідає за надсвідоме, за культурні звитяги людства, ще насолоджується ударом, що збив Сашу, наче потяг на переїзді. Але вона вмить меншає, стає цяткою, розчиняється в жахітті, і все стає швидким, диким, червоним. Інстинкт, небезпека, смерть! Рука сама хапає відкорковану пляшку шампанського з чужого столика, якісь дівчата зойкають, шампанське заливає мені штани, поки я спостерігаю, як моя рука б’є ззаду по стриженій скроні автора чарівного удару. Шалено лупить музика. Натовп танцює.

І відразу мені прилітає звідкілясь збоку. Відчуття залізного, важкого, твердого, ніби гепнули молотком. Якимось дивом залишаюся на ногах. Усе пливе. Крики! Дзвін! Встигаю прикритися від другого удару — міцний кабанчик у футболці «Security», той самий, що не пускав нас у клуб, гатить мене, як боксерську грушу. Пропускаю прямий в ніс, ллється юшка, падаю на чужий столик, перевертаю кальян, посуд, люди зіскакують. Вереск! Біль! Дзвін! Біль! Я на підлозі! Мама, я на підлозі! Заб’ють! Зараз замісять, як тих «байкерів»! Повзу. Двома ривками жил відповзаю. Чужі ноги... Летить нога!

Не б’ють. Чому не б’ють? Встати! Це перше. Встати, поки є можливість. Потім не дадуть! Вставай! Не б’ють мене, тому що б’ють Сашу. Аж ні, Саша ще й відбивається!

— Зара ми тебе навчимо, муділа!

Вереск! Дзвін! Кейт Федер співає «Good bye». Кабанчик і той дрищ, якому належить авторство дивовижних ударів ліктями, обступають Сашу. Раптом якийсь кремезний неголений чолов’яга, що недавно підходив до нашого столику, вступається на нашому боці. Він б’є дрища кулаком у вухо. Саша махається з кабанчиком. Підлітають Артур і Вася, останній охоронець, якого ще Артур наймав до клубу. Вони нікого не б’ють, але намагаються всіх розняти, що дає нам час оговтатись. Дрищ махається з неголеним чолов’ягою, і перевага щось не на боці останнього, хоча той більший. Охоронець Вася висне на кабанчику ззаду, дрищ встигає відмахнутися від чолов’яги і скинути Васю, але тут же отримує від Саші непоганий прямий у голову. Я вже на ногах! Я на ногах, це поки головне...

І тут наспівають вони — молоде воїнство в зручному вільному одязі, в чорних футболках «Security», їх уже п’ять-шість, дужі хлопці у віці від вісімнадцяти до двадцяти п’яти, саме бійцівський вік. Лише пізніше я дізнався, що всі вони займаються тайським боксом в одному залі, але вже в той момент я згадав «байкерів» і зрозумів, що так просто вони нас не відпустять. Ми не відбудемося парою потиличників, не скажемо: «Вау-вау, хлопці, ну досить!», вони не зупиняться. З сили й жорсткості цих ударів, у кожен з яких, наче сірники в коробку, були вкладені дні, місяці, роки спарингів, змагань, тренувань, з безповоротності цих страшних ударів було очевидно, що треба будь-що втриматися на ногах, інакше гаплик. Ці хлопці не лякали, не виводили з залу, заломивши тобі руку, не погрожували, не домовлялися і, тим більше, нікого ні про що не просили. Вони гасили. Миттєво, вміло, підло, діловито і невиправдано жорстоко.

У той момент я ще й гадки не мав про репутацію цих хижаків, не знав, за що їх прозвали «пітбулями», не знав, що вони вбили людину в нічному клубі «Еско-бар» і якимось чином уникли кримінальної відповідальності. Вони працювали в «Ескобарі» до «Вегаса», їх спеціально запросили туди, бо у тому клубі та у тому районі не хотіла працювати жодна харківська охоронна структура. Там кожну ніч йшли розбірки. Авторитети напивалися і починали з’ясовувати, хто з них є найавторитетнішим. Але з’явилися «пітбулі», і за тиждень в «Ескобарі» вже ніхто не бикував, усі зробилися ввічливими та законослухняними. У «пітбулів» був єдиний дієвий рецепт вирішення всіх спірних питань — вони спочатку гасили, а потім розбиралися, що й до чого. «Там багатьом жосткім тіпчікам попрописували черепно-мозкові»,— казав мені пізніше Саша.

Але тоді я всього цього не знав.

Артур самоусунувся. Вася отримав у голову, деморалізувався й втік. Ніхто більше не ризикував нас захищати, хоча півгодини тому біля нашого столика яблуку ніде було впасти від «друганів» і «братанів», що шикувалися за «дур’ю» майже совковими чергами. Всі вони розчинилися в пульсуючій темряві клубу. Кейт Федер співала «Good bye», заміксований зі скаженим австралійським дабстепом.

Двоє опричників тим часом шматували добровільного Сашиного захисника, як справжні молоді й розлючені «пітбулі». Їхні руки, ноги, лікті й коліна працювали узгоджено та чітко, наче механізми добре змащених металообробних верстатів. Неголений чолов’яга вже нахилився, закривши голову руками, потім упав на дупу, а вони все били й били його вдвох, бризкала кров. Нарешті один з «пітбулів» загатив йому ногою в голову — немов пробив пенальті.

І ось тут я побачив цю курву. Як вона стоїть біля барної стійки і весело шкіриться, немов тримає на руках трирічну племінницю на дитячих іменинах, а її очі — я справді бачив це — колють усе навкруги, як дві канцелярські кнопки. Немов у цих сатанинських очей існує одна-єдина мета — пробуравити в оточуючому світі якнайбільше маленьких кривавих дірочок.

Один з «пітбулів» виник біля мене. Поштовх інстинкту, жах, смерть! Спрацьовують навички, які колись давним-давно впрограмував у мене Скороход. Збиваю перші подачі, відмахуюсь! Адреналіновий жах, лють, смерть! Використовуй руки, в тебе довгі руки, це твоя перевага — ось так він мені казав... Там напирають на Сашу, відразу двоє, і знову кабанчик, знову дрищ... Скільки вже лупцювали того дрища: я пляшкою, неголений — у вухо, а той, сука, все на ногах... Вони всі на ногах! Мене відтіснили. Ось і ще! Їх, сука, двоє! Спалах, сині іскри. Підлога стрибає в обличчя. Я впав! Я знову, бля, впав! Я на жопі! Встати!.. Ні! Знову летять чиїсь ноги! Закритися! Кров, біль! Забагато крові. Це все!

Вставай! Вставай! Хлоп! Хлоп! Хлоп! Хтось мене тягне. Мене тягнуть за худлон! Хто? Саша. Вставай! Це Саша! Вставай! Треба підніматися!.. Встаю. Піднімаюся. Біль! Треба на рівні ноги! Кабанчик зігнувся біля стінки, здається, йому реально не до нас... Дрищ теж лежить... Ти диви — дрищ нарешті лежить!

Саша йде! Ми з ним задкуємо коридором. «Піт-булі» повільно йдуть слідом. Чому не атакують? Що це в нього? Ствол? Саша тримає пістолет! Цілить у них!

— Шо, бариго, хочеш нас пукалкою злякати?

— Пацани, не сціть, це пневмат!

— Травмат,— виправляє закривавлений Саша.— Спитай різницю у другана.

Дрищ лежить, корчиться від болю.

— Думаєш, налякав?

— Ми його тобі зара в жопу заб’ємо!

Невідомо як, але ми дозадкували до виходу. Все в тумані. Кров. Біль. Саша тримає їх на відстані. Його білосніжний спортивний костюм увесь у кривавих розводах, немов він свиню різав. За нами в нічну свіжість дворика викатує геть усе воїнство «пітбулів», крім поранених. За ними — величезний натовп зівак. Знімають на телефони. Ніхто не допоможе, зате викладуть в «ютуб». Ми повільно наближаємося до машини. Тільки б Саша не згубив ключі! Тоді точно пісець!

Один з «пітбулів» підходить небезпечно близько, і Саша стріляє йому в ногу. Той присідає з виттям. Інші готові кинутися вперед.

— Я дуже влучно стріляю,— попереджає Саша.— Маю спеціальну підготовку.

Лунають презирливі вигуки: «Підор!», «Сірьогу підстрелив!»

— У вас у всіх будуть нещастя,— каже Саша на диво спокійним голосом.— Дуже скоро. В когось згорить квартира, у іншого помре близька людина, хтось важко захворіє!

Вони тягнуться за нами, як полярні вовки в романі Джека Лондона, вичікують нагоди. Пікнула «Тойота». Рідненька, слава тобі Боже!

Далі мій мозок фіксує реальність дрібними фрагментами: ось ми влетіли в машину, зачинилися. Бах! — удар у бокове скло. Двигун реве, Саша скажено вивертає руль. Бах! — ми штовхаємо когось задом на розвороті. Бах! — у заднє скло прилітає пивна пляшка, на склі павутиння тріщинок й піна. Ми мчимо. На повороті я бачу, як з клуба вискакує той неголений чолов’яга, що став на наш захист, біжить до машини, але не добігає — «пітбулі» перехоплюють його, валять на асфальт і починають усі разом відбивати, наче шмат яловичини.

Саша топить педаль газу до упору, в нього величезні розчахнуті очі без зіниць. Він жене уже за сто двадцять по мокрому від талого снігу шосе.

— Твою маму! Ото погуляли!

— Курва! Але яка ж там Вєронічка була хороша... Все перепоганила, скажена тварюка!

— А той індик казав... Бля, треба якось кров зупинити!

З нас юшило, заливало сидіння, одяг. У мене з носа й губ, у нього — з розсіченої брови і також з носа. Поволі починало боліти те, що під час бійки не відчувалося через адреналіновий вихлоп. Тільки тепер з’ясувалося, як добряче вони встигли нас перемолотити.

— От же ж падло! Все там залишилося! Оце так су-у-учища!

Так, у цій дівчині з першого погляду відчувалася загроза. Дехто, наприклад молодший Штос, міг вважати її привабливою — доглянута, гарно вдягнена, молода. Але, як на мене, в ній не відчувалося жодної сексуальності, я миттєво побачив голу істину, пусту таріль із-під варення з брудними малиновими розводами. Я бачив чорного журавля — жорстокого, страшного птаха, таку собі тоталітарну Немезиду, що карає за будь-який відступ від заведених нею правил.

Вона незворушно наказала нам, щоб ми припинили торгівлю наркотою в її клубі, Саша пояснив, що про все домовлено, їй зараз подзвонять. Я бахнув віскі, затягнувся кальяном, неголений чолов’яга тим часом перераховував гроші, щоб віддати їх Саші, весь час підходили якісь хлопчики й дівчатка, Вероніка хіхікала, і птаха вже майже пішла, але Саша кинув легковажну фразу, нібито ні до кого не звертаючись: «Та її просто ніхто не факає!» Вона встигла добряче віддалитися, в залі скажено лупила музика, але її пташиний слух упіймав зміст і миттєво відсепарував його від мільйона інших звуків нічного клубу. Вона нахилила вбік маленьку голівку.

І шакали кинулись.

Кров’ю було заляпане геть усе — наш одяг, крісла, навіть кермо.

— Бачиш десь аптеку?

— Ні хріна не бачу!

— Нічо, тут поряд мій кіоск.

— Ти ще й кіоски тримаєш? — здивувався я.

— Я все тримаю.

— Зараз же ніч, зачинено...

— У мене все відчинено.

Саша розкурив цигарку, передав мені, розкурив іншу, встигаючи між тим крутити баранку. Я попросив показати ствол, і він байдуже передав його мені.

— В таких ситуаціях без вогнепалу ніяк,— прокоментував я, стискаючи рукоятку. Було приємно відчувати вагу зброї.

— Таких ситуацій ще не було,— пихтів цигаркою Саша, вивертаючи на якесь подвір’я.— Хоча, ти правий, вже давно треба було...

У нього запілікав телефон. Саша глянув — відповідати чи ні, трохи забарився, але все ж таки відповів.

— Що за муйня у «Вегасі»?! — з ходу закаркала трубка так гучно, що я добре все чув.— Ти, бля, що — неповноцінний?!

— Нас там мало не вбили! — накручено загорлав Саша.— Артур — усе! Там нова сука-менеджер! І трахана охорона з «Ескобару»! Ви мали знати і заздалегідь домовитися!

— Це твої, бля, проблеми! Сам і вирішуй! Кха-кха-кха!..— незрозуміло й дико зашкварчав динамік.

— Ні, це ваші проблеми! Там ваш пральний порошок залишився!

— Та ти що, остаточно осолопів, гівно?! Кха-кха-кха!!!

— Мені потрібен захист! — переконував Саша нервово.— Інакше мене просто вб’ють! Хто тоді вам бабло в зубах буде носити?!

— Ти там сам?

Саша скоса глянув на мене. Я мовчав.

— Сам.

— Слухай уважно, дебіл! Кха-кха-кха! Кха-кха! Домовся з тією сукою!

— Та хай вона нах іде!

— Завалі хлєбальник, салабон, і слухай уважно!!! Домовишся з нею!!! Яким чином — твої проблеми! Якщо хочеш, зроби їй кунілінгус! Ні — паяльником катуй! Але діло повинно йти! Всьо. Роби!

Співрозмовник вимкнувся.

— Підорас,— Саша знов крутнув кермо.— Як же ж тебе земля носить... Ну, нічого... Вже недовго... Зараз будемо на місці...

Ми опинилися у типовому дворі спального району, по периметру якого чатували потворні дев’ятиповерхівки. І все інше тут було типове — дитячі майданчики, дитсадок, пірамідальні тополі, контейнери для відходів. З таких саме дворів-клітин і складається організм, що зветься Харковом. За межею центру наше місто — нудний радянський постапокаліпсис з вибитими дощенту шляхами, як і будь-який інший український «мільйонник». Ми вибралися з машини і попрямували до кіоску. Це був непоказний металевий рундук з маленьким заґратованим віконцем, в якому ледь-ледь блимав вогник. До скла були приліплені роздруковані на кольоровому принтері картинки з написами: «Aroma mix», «Бомбей», «АК-47», «Буратіно», «Сталін», «Ленін», «Ямайка».

Саша постукав у віконце:

— Германе! Відчиняй! Начальство приїхало! Спиш на роботі?

У кіоску почувся рух, потім з дверцят позаду з’явився немолодий лисий карлик у розтягнутому білому светрі. На зріст він був десь мені по пояс. Мені нечасто в житті доводилося бачити карликів, тому я не одразу зрозумів, що до чого, і витріщився на нього, наче баран на нові ворота. Втім, він також витріщився на нас.

— Оце так! Ви що, під поїзд потрапили? — тембр голосу в нього був, наче в робота-андроїда в старому фантастичному кіно.

— Точніше й не скажеш.

Ми увійшли в кіоск. Він був розміром із собачу буду, навіть доводилося пригинатися.

— Як сьогодні? — спитав Саша.

— Аншлаг! Три з половиною... Та з вас же тече! Зараз, зараз...

— Є тут якась аптека?

— Зараз, кажу,— карлик заметушився,— в мене все є... От горе... Хто ж це вас так?

Усередині було дуже накурено. На залізних дверях висів настінний календар за 1998 рік з голою філіппінкою на пляжі. Під ним були рядками наклеєні картинки від упаковок з-під спайсів: троянда, автомат Калашникова, профіль Ілліча, скажений пес з витріщеними очима, смайлики, Боб Марлі. Десь із півсотні різних картинок і назв.

У кіоску було затісно; мініатюрному Герману простору цілком вистачало, а я відчував себе як у ліфті. Саша опустився на стілець. Герман розкупорив склянку з йодом, приклав ватку до Сашиної брови. Я також присів на щось, побачив старенький електричний чайник, чашки-ложки, пачку чаю, мокрий бульбулятор і ряди довгих коробок зі спайсами під віконцем.

— Сьогодні не приходили? — питав тим часом Саша.

— Ні.

Герман повернувся з ваткою до мене, але кров з носа вже зупинилася сама.

Тієї ж хвилини у віконце постукали. Карлик відчинив вузеньку хвіртку, в неї просунули купюру в п’ятдесят гривень і попросили «Ямайку». Герман продав. Саша тут же забрав у нього гроші. Потім поплескав себе по кишенях.

— От же ж суки! Все порохом узялося! Давай хоч цієї отрути покурим!

— Беріть «Боба»,— порадив Герман, дістаючи спайс «Боб Марлі».— Він веселіший.

— Ти все перепробував?

— А як же! — погодився Герман.— Мені треба знати асортимент!

— Шкода, «Гітлера» нема,— відгукнувся Саша зле.— Тому що зараз я налаштований знищувати!

— Є «Сталін».

— О, переробимо «Гітлера» на «Сталіна»! Чи навпаки... Гаразд, поки що давай «Боба»!

— Так що з вами сталося? — знову спитав Герман своїм нелюдським голосом.

— Нічого,— відповів Саша.

— Ми не всім подобаємося,— додав я, і Герман утримався від подальших розпитів.

Ми видули по напасу «Боба Марлі», низенько нахиляючись під віконце, щоб нас не можна було побачити ззовні. Це було дуже незручно, а слідом почалося якесь коров’яче отупіння. Втім, біль у носі і розгепаній добре поставленими ударами голові ця хімія не вгамовувала зовсім. Навпаки, вона примушувала тебе концентруватися на цьому болю, від чого голова гуділа, як величезний дзвін. Ненавиджу спайси! І те, що влада переслідує людей за марихуану, але дивиться крізь пальці на цей токсичний сурогат, промовисто свідчить про остаточну збоченість нашого суспільства.

Після «синтетики» ми позамовкали й закурили цигарки, видуваючи дим у хвіртку. Хімія остаточно спустошила нас. У цей момент у віконці виникла рука з купюрою.

— Дай «Сталіна»!

Герман продав спайс. Саша забрав у нього й ці гроші і поліз по залишок каси. У віконці промайнув прямокутник відкритого посвідчення, і миттєво зник.

— Міліція! — грубо проказав чолов’яга.— Виходимо з кіоску!

Герман швидко пригасив цигарку. Я принишк.

— На якій підставі? — втомлено спитав Саша.

— Виходь давай! — поквапили ззовні.— Зараз буде тобі підстава, і все, що треба!

— Та ніхто нікуди не вийде,— кинув Саша роздратовано.— Дай подивитися посвідчення, я ні хріна не розібрав. Може, ти рецидивіст!

— Слухай, бля, ти мене краще не зли! Виходь, поки я добрий! Якщо доведеться тебе витягати звідти, буде набагато гірше, повір. Наробиш собі проблем, синок!

— Посвідчення! І голосно, чітко назви ім’я, посаду, звання, підставу. Чи вам закони не писані?

— Ну ти, суко, нахаба! — У віконці з’явилося обличчя мєнта. Він був доволі молодий, років двадцяти п’яти.— Підстава? Закони вивчив? Ти у присутності понятих продав мені наркотик! Стаття триста сьома! До восьми років! Виходь, хлопче, не роби собі гірше! Сьогодні в СІЗО ночуватимеш, і від мене залежить, яка то буде нічка!

— Це не наркотик,— заперечив Саша,— а засіб від молі. Ось висновок експертизи.

Герман, який вже був напоготові, простягнув у віконце листок паперу в прозорому файлі, заліплений якимись мутними печатками. За віконцем його вхопили і деякий час вивчали.

— Це якась хрінь,— нарешті констатували ззовні.— Я тобі на принтері десять таких надрукую. Забирай, поки я тобі ще й підробку документів не додав! Давай, виходь! Експертиза розбереться, наркотик чи ні.

— Я тобі пред’явив офіційний документ за підписом глянь кого! Він підтверджує легальність моєї комерційної діяльності. Якщо інших питань нема, то до побачення, громадянине міліціонере!

— Слухай, ти таки добалакаєшся,— вкінець осатанів мєнт.— Я тобі зрозумілою мовою кажу: вийди, бля, з кіоску! Треба підставу — буде тобі підстава!

— Дай сюди посвідчення!

— Вийди, бля, з кіоску! — наполягав мент.— Покажу тобі посвідчення! Засцав? Ти ж сам кажеш — все законно! Ну так виходь, розберемося!

Саша зітхнув, узяв телефон і почав набирати якийсь номер.

— Вибачте, що турбую,— стиха промовив він, коли там відповіли.— Тут до мене в кіоск прийшла міліція. Зараз, мабуть, конфіскують товар, заберуть гроші і відвезуть у мавпятник. Тому хочу попередити, що найближчим часом зустрітися не вийде, хіба що років за вісім. Буду тайгу валити, чифірити, піду по зонах...

Йому щось відповіли, і Саша простягнув телефон у віконце:

— На, поговори.

Міліціонер помулявся, але телефон узяв.

— Так. А з ким я? — він відійшов від кіоску, і наступні його слова звучали все тихіше.— Оперуповноважений Тимохін, Комінтернівський райвідділ... Що?.. Так... Що?.. Так само?.. Ви ж розумієте... Що?..

Через три хвилини він повернув телефон.

— Ми з вами провели профілактичну бесіду про неприпустимість торгівлі наркотиками. Доброї ночі! Не порушуйте!

— Вам також не хворіти,— побажав Саша.

Міліція випарувалась так само швидко, як і з’явилася.

— От тобі і матеріал для статті, преса,— зітхнув Саша.

— Ти дійсно хочеш, щоб я про це написав? — здивувався я.

— Поїду спати,— сказав він замість відповіді.— Ходімо, підкину додому.

— Ви там обережніше,— напутив нас Герман.

Ця ніч, здається, закінчувалась.