Новини

1

народився 22 червня 198... року у Львові. Мій батько так часто підкреслював, що я народжений у день початку Вітчизняної війни, що я з дитинства затямив собі цей факт, як печатку власної винятковості. Коли я нарешті почав говорити, то вихвалявся цим усім поспіль. Ще не уявляючи, що воно таке, та велика війна, я розумів лише, що подія то була грандіозна, і вся її грандіозність, наче по містку, переходила до мене завдяки даті мого народження.

Мій батько працював інженером на військовому заводі, мати вчилася на першому курсі Кооперативного інституту, але, завагітнівши мною, пішла в декретну відпустку й так і не повернулася до навчання. Два роки по тому ми переїхали до Дніпропетровська, і про божественно красиве місто Львів у мене не залишилося ніяких спогадів. Перше, що я чітко пам’ятаю з дитинства,— зоопарк у Дніпропетровську: я годую величезного слона ірисками. Серйозна тонка мама в червоній сукні розгортає цукерку, кладе мені в маленьку долоню, а я розмашисто і весело жбурляю її слонові крізь ґрати. Здоровенна цікава тварина ловить цукерку хоботом і їсть. Цей момент зафіксувався в пам’яті світлим святом. Можливо, таких радісних хвилин, пов’язаних із сім’єю, в моєму житті було багато, але я просто не згадую їх через дивні особливості моєї пам’яті, про які я ще розкажу. Однак саме цей похід у зоопарк став для мене недосяжним ступенем незайманого щастя, можливого лише в дитинстві. Подальші події запам’ятовувались значною мірою завдяки стресам, які вони викликали.

Пам’ятаю батька, що похмуро мовчав, і маму, яка фарбувалася біля дзеркала перед тим, як піти з дому. Пам’ятаю дзвін розбитої мамою тарілки. Пам’ятаю сварки між батьками, причин яких я не розумів. Я все частіше лишався вдома один або мене сплавляли на певний час до друзів нашої родини, до всіх цих «тьоть свєт» і «дядь дім», в їхні квартири, що пахнули по-чужому.

Я ріс дивною дитиною. До трьох з половиною років я не промовив ні слова. Це нервувало батьків. Спочатку вони боялися, що я народився німим, пізніше запідозрили розумову відсталість. Мама носила мене по лікарях, але ті не знаходили ніяких аномалій. Я просто мовчав. З мене наполегливо намагалися витрясти хоч слово, але я мовчав, як підпільник на допиті в гестапо. Я лише гудів, сміявся, і якщо мене аж надто допікали, починав плакати. У мене є своя теорія з приводу цього мовчання. Я вважаю, що в той період життя я був настільки занурений у процеси, що протікали всередині мене, що на зовнішній світ з його звуками і назвами в мене просто не залишалося часу.

Заговорив я зненацька, коли цього вже ніхто не чекав. Через кілька днів після мовчазного перегляду разом із батьками чергової серії фільму «Місто зустрічі змінити не можна» я раптом дуже чітко вимовив одну-єдину фразу: «А тепер Горбатий! Я сказав — Горбатий!», наслідуючи інтонації Глєба Жеглова. Від несподіванки мама перекинула на себе чашку з чаєм. Після цього я буквально за кілька місяців почав тараторити, засипаючи батьків питаннями про речі і їх назви. Начебто скінчивши скрупульозно вивчати якусь таємничу книгу про дещо всередині мене, я тут же завзято почав вивчати нову книгу про все інше ззовні.

Сірим шлейфом безвиході запам’ятався мені день, коли я, єдиний з дітей, залишився в садочку тоді, як усіх уже розібрали по домівках. Кожні півгодини найдобріша в світі вихователька Валентина Петрівна марно намагалася додзвонитися до моїх батьків (мобільних у ті часи ще не було), а пізно ввечері, коли дитсадок був уже зачинений і весь персонал, крім Валентини Петрівни, розійшовся, за мною прибіг захеканий і злий тато. Всю дорогу додому я питав, що сталося і де мама, а він не відповідав ні слова, наче я звертався не до нього, а до слона, якого годував у клітці.

Батьки не сварили мене, щоб я не втнув, але з кожним роком вони, занурені в щоденний круговорот своїх загадкових справ, усе частіше забували про моє існування. На їхніх обличчях майже завжди відбивалася похмура зосередженість, наче, розмовляючи зі мною, вони водночас збирали в думці уявний кубик-рубік. З кожним наступним місяцем дитинства я все більше боявся, що та важка внутрішня робота колись поглине їх без останку, не залишить від них нічого, змусить забути про мене, і коли з часом саме це й відбулося, я вперше в житті усвідомив, що обов’язково збуваються не мрії, а жахи.

Непомітно, як останній сніг, розтанув батько. Мама сказала, що він поїхав у відрядження, і те відрядження все затягувалося, спершу на тижні, потім на місяці. Нарешті він повернувся, але тільки за тим, щоб днів за два знову розчинитися в новому відрядженні, цього разу безстроковому. Мама все частіше хворіла, і ця хвороба, що майже не припинялася, була дуже дивною — вона то відчувала себе вщент розбитою і тоді робилася дуже дратівливою і злою, то, навпаки, ставала розслабленою і веселою. До нас часом заходили мамині друзі. Вони спілкувалися зі мною так, як зайняті своїми справами дорослі спілкуються з чужими дітьми: іноді дарували мені якісь дрібнички, захоплено повідомляли, як я виріс, і одразу забували про моє існування.

Перед самою школою ми раптом переїхали в Красномайськ, до моєї бабусі Галини Іллінічни. У цьому «селищі міського типу» мені випало провести шкільні роки.

Майже одразу по переїзді мама і бабуся почали люто сваритися. Вони то істерично валували одна на одну, то цілими днями похмуро і важко мовчали, стаючи схожими на два згорілі сірники. В такі моменти на обличчі кожної, мов слід на розмоклій землі, проступала та сама важка розумова праця, котру я бачив раніш на обличчях батьків. З їхніх сварок я дізнався декілька дуже важливих речей: що мама з татом розлучилися, що мама ніде не працює, що жити нам всім «ні за що». На дворі були дев’яності.

Через кілька сумних місяців мама щезла з мого життя так само зрадницьки, як і батько. Бабуся повідомила, що вона поїхала на заробітки до Москви. Відтоді я бачив її дуже рідко, з інтервалами спочатку в місяці, а потім і в роки...

У свій вільний час я вештався по Красномайську, освоюючи нове середовище. «Селище міського типу» чітко розділялося на центральну, так би мовити, «міську» частину — і «сільську» периферію. В асфальтованому центрі купчилися десяток-другий багатоквартирних будинків у три та чотири поверхи, сільрада, школа, амбулаторія, ринок, бібліотека, клуб, столовка та пара генделів, де комбайнери впивалися дешевою водярою і товкли один одному пики. Місцеві ганяли на бричках, велосипедах і мотоциклах, немов жителі якоїсь пост-апокаліптичної пустелі. За асфальтованим центром цивілізація закінчувалась, і починалось «дике поле»: двори, городи, пасовиська, багнисте бездоріжжя, звичайне українське село. Ще далі стелилися поля, перехрещені лісосмугами, а біля траси Харків — Полтава смерділо аміаком місцеве «градотворче» підприємство — Красномайська птахофабрика, на якій тут трималося все.

Бабуся все життя пропрацювала вчителькою фізики в єдиній місцевій середній школі. Вона продовжувала працювати й після виходу на пенсію, бо викладати фізику в Красномайську, окрім неї, було нікому, а сидіти вдома нудно. Як і вся місцева інтелігенція, ми жили серед цивілізації, тобто в «міській» частині селища, і це позбавило мене від тих сільськогосподарських повинностей, на які витрачали час мої однолітки. Я маю на увазі щось на кшталт випасу корів і заготівлі сіна. Навіть у найтемніші часи кравчукізму бабуся не саджала картоплю, а купляла її в місцевих, хоча оформити в сільраді у власність земельний пай було не проблемою. Без власного городу ми протримались лише завдяки грошам, які ретельно переказував спершу зі Львова, а потім з-за кордону мій дисциплінований, але геть відсутній у моєму житті батько.

Бабуся не виказувала демонстративного презирства до фізичної праці, але всіляко її уникала. Мене вона також готувала до майбутньої «розумової» кар’єри — підсовувала книжки Якова Перельмана з циклу «Занимательная физика», змушувала наполегливо вчитися, талдичила про те, як важливо мати вищу освіту. Але навіщо? Щоб за копійки працювати в сільській школі? Коли в сьомому класі я найнявся на сапання полів, щоб мати кишенькові гроші, бабуся ще довго буркотіла, що заробляти треба головою, а не руками.

Вона намагалася й виховувати мене, та марно. Я не те щоб спеціально її не слухався — просто не сприймав її як фактор, здатний впливати на мою поведінку. Коли вона наказувала повернутися о дев’ятій, я ніколи не сперечався, але повертався, коли мені заманеться, з легкістю забуваючи будь-яку обіцянку. Її кволі намагання вдатися до екзекуцій ні до чого не приводили. Вона карала мене, замикаючи в своїй кімнаті. Я не протестував, тому що таке покарання в цілому збігалося з моїми планами, і просто займався своїми справами: читав, малював битви трансформерів, мріяв. Бабуся отримувала сатисфакцію, а я, у свою чергу,— педагогічні потурання — до нового зальоту.

У школі вона була моєю вчителькою, і чи не на кожному уроці викликала до дошки. Але, як на зло, на фізику мені було начхати, я ледве витягував її на трійки. Для бабусі це було особистою катастрофою, мене ж тішило те, що ніхто не може закинути мені отриману «по блату» оцінку. Вона перестала виносити мені мозок щодо фізики лише в старших класах, коли остаточно впевнилася, що вченого з мене не вийде. Втім, визначилися деякі успіхи в гуманітарних предметах, і в неї з’явилась надія, що внук не здохне під забором.

А тепер, бабусю, ти померла.

Я дивився на промерзле кладовище, на воронів, що приросли до голих гілок, на м’які спини старих у темних ватниках, на всю цю похмуру змію, що повзла до труни. «День пройшов, до смерті ближче»,— любила казати бабуся. Біля труни виростали нові й нові її друзі і колеги, цілували бабусю в туго натягнутого резинового лоба, дегустували її смерть. Коли я підійшов, то був вражений бабусиним обличчям, що навіки змінилося. В неї увійшла смерть, і бабуся стала чимось більшим, ніж була за життя. Вона воістину перетворилася на всезагальну вселенську долю. Її безхмарність досягла такої величі, за якою починалося благоговіння. Це була одна з найяскравіших хвилин мого життя. Я не відчував великого жалю за бабусею — вона була тим нудним і завжди недоречним у твоєму житті родичем, якого найсильніше любиш на відстані, але після того, як у неї ввійшла смерть, вона стала такою, що я мало не впав на коліна перед труною. Бабуся продемонструвала нам те, що чекає всіх та кожного, і я зрозумів, чому похорони споконвіку — масове дійство. Люди збираються, щоб привітатися зі смертю, потримати її руку, відчути її солодкувато-оцетний дух...

Після похорону я пив дешеву горілку на поминках у шкільній їдальні, закушував в’язкою заливною рибою, слухав спогади, навіть виголосив промову. І коли всі ми говорили про бабусю, то знов-таки говорили про щось значно більше за неї. Ми говорили про смерть, яку навідали сьогодні, але без пафосу, наче про щось буденне. І ця дивна суміш буденності і трагізму викликала химерну гаму почуттів — від жаху до захвату. На похорон прийшло всього п’ять її учнів. П’ять! А скількох вона випустила за свої сорок сім років шкільного стажу! Хто спився, хто сів, хто сторчався, а більшість просто втекли звідси назавжди, як я, як моя мама, як всі, хто мав сили звідси втекти. Красномайськ — саме таке місце, з якого втікаєш і більше не даєш про себе знати. Це недомісто якнайшвидше забувають, такий у нього діагноз.

Пізніше я вештався центром п’яний, зустрів трьох знайомих. З однією навіть не поздоровкався (це було взаємно), з іншим розговорився, з третім — однокласником Вітей Михайлюком — ще випив горілки в місцевій наливайці. Він залишився тут, працював на птахофабриці. Слухаючи сумні історії про місцеве життя, я вразився тому, як багато моїх друзів, приятелів, знайомих встигло померти. Упився до смертельного інсульту Льоня Кашкалда, втопилася однокласниця Ліда Макарова, повісився Мітя Костішин, зарізали по п’янці Матюка, розбився на мотоциклі красень Антон Забродський, улюбленець класу,— врізався вночі у виїжджаючий з поля комбайн. Сколовся до смерті аптечною отрутою маленький Петя Вовк, що краще за всіх розповідав похабні анекдоти. Смерть стала тут ще однією шкідливою звичкою.

Безпросвітність Красномайська тягла в ментальне болото. Я відчував себе в пастці. Попрощавшись з Вітєю, я подзвонив Марині, але вона була поза зоною. Тоді я набрав Сашу. Після паузи пішли гудки.

— Привіт, братане! — почув я веселий голос. Поруч гримів якийсь дабстеп. Розмова з іншим світом.

— Привіт, Саню!

— Як сам?

— Бабуся померла...— повідомив я.

— Співчуваю,— проказав він після паузи.— Чимось можу допомогти?

— Завтра приїжджаю. Хочеться «скорості». І диму.

— Багато?

— Ні, на себе.

— Добре, набери мене після обіду.

На задньому плані хтось заіржав.

2

— Чи ви, Захарченко, визнаєте показання, дані вами під час досудового слідства, а саме 19 квітня 200... року? — спитав чорнявий суддя, бридливо роздивляючись якийсь папірець.

У залі суду було дуже натоплено, хилило до сну. Я сидів у другому ряду і уважно спостерігав, як скронею Захарченка стікає краплина поту. Крім мене, весь ряд займали лише дві незрозумілі жіночки. Позаду тяглися майже порожні сьогодні лави — де-не-де людина-дві, і лише в самому кінці залу захоплено грала в тетріс на телефоні розмальована журналістка обласної кримінальної програми «Закон для всіх» Віолетта Насадок. Родичі Штос одностайно проігнорували засідання, був лише адвокат Туз, але й той сидів з таким виразом, наче його пригнали сюди під конвоєм.

— Ні, ваша честь, не визнаю,— похмуро відповів Захарченко.

— Чому не визнаєте?

— Я дав їх під фізичним і психічним тиском працівників міліції.

Чорнявий поклав один папірець і почав так само гидливо розглядати другий. Енергетика цього засідання була така, що всім наче до смерті хотілось опинитися зараз в якомусь іншому місці, і кожен стискав зуби, щоб себе не викрити. Сивий зняв окуляри і задумливо дивився у вікно. Починався дощ. Тато підсудного міцно затиснув у руці газетку з кросвордом.

Чорнявий поклав другий папірець і краєм ока подивився на третій. У папці таких було ще багато.

— Вас били в міліції? — спитав сивий.

Деякий час Захарченко мовчав.

— Мене там мучили,— нарешті вимовив він із болем.

— Співробітники міліції змушували вас себе оговорити?

— Так, ваша честь.

— Ваші свідчення від 19 квітня 200... року неправдиві повністю чи частково?

— Майже повністю.

— Тут сказано, що ви забезпечили вечірку наркотиками,— кинув оком у папірець чорнявий.— Це правда?

— Ні! — із жаром заперечив Захарченко.— Це неправда! Наркотики були не мої, а рудого хлопця, якого звуть Саша! Його прізвища я не знаю! Я вже сто разів про це казав!..

— Тут записано,— продовжував чорнявий,— що ви, Захарченко, оптом купляли героїн, амфетамін та інші наркотики в людини на прізвисько «Біс», купляли з метою власного вживання і подальшого перепродажу. Ви зізналися в той день — не знаю вже, під тиском чи ні,— що загибла Наталія Штос регулярно замовляла у вас великі партії наркотиків для своїх вечірок! Це правда, що ви героїновий наркоман, Захарченко?

На моєму ряду огрядна жіночка, що тримала на колінах дуту курку, оглушливо прошепотіла до подружки: «Оні летят надо мною, а я думаю: Госпаді, хоть би не сєранул...»

Захарченко щось промекав. Чорнявий підвищив голос:

— Говоріть голосніше! Як же секретар запише, коли навіть я вас не чую! Правда чи ні?

— Так, я вживав наркотики,— просипів Захарченко, прочистивши горлянку.— Це правда, але мені давав їх Луговий! А він купляв у Саші!

— Називайте речі своїми іменами, Захарченко! — перебив чорнявий.— Скільки років ви кололися героїном?

— Лише два рази! Коли Луговий мав! Та звідки в мене такі гроші?

Це дійство нагадувало репетицію аматорського драматичного спектаклю,— публіки ще немає, але емоції все одно повинні бути схожі на справжні. Чорнявий навіть плюнув від мерзотності, в якій по службі треба було розібратися, метнув погляд на непорушних, наче скіфські баби, жінок із суддівської колегії і процідив крізь зуби:

— У мене більше немає питань.

— У членів колегії є питання? — прокинувся від сплячки сивий. Скіфські баби одночасно замотали головами.— У адвоката підсудного є питання?

Адвокат перестала щось записувати і піднялася. Вона була в старомодному білому брючному костюмі, через задуху зняла піджак, і я помітив у неї під пахвою темну пляму поту.

— Є питання, ваша честь.— Вона повернулася до підсудного.— Руслане, розкажи, будь ласка, за яких обставин тебе затримали співробітники міліції?

Захарченко стиснув обома руками прути ґрат, немов він — пілот космічного корабля, і його клітка ось-ось стартує в стратосферу.

— Це було дев’ятнадцятого квітня... ранком...— вимучив він із себе.— Я був удома один, батько пішов на роботу. Подзвонили в двері. Ну... Довго дзвонили. Я спитав — хто, мені відповіли: міліція. Я не хотів відчиняти, тому що знаю міліцію, їхні методи, вже стикався...

— По першій судимості...— чи то спитала, чи то підказала адвокат.

— Так, мене вже судили за наркотики в 200..., дали умовний, ну, ви знаєте... Тому я й не хотів відчиняти, але вони наполягали, сказали, буде гірше, бо зараз вони просто хочуть поговорити, але якщо не відчиню, виламають двері, впаяють мені спротив при арешті та одразу посадять, це просто, тому що я вже судимий... Я подзвонив батькові, він сказав, що не може звільнитися і приїде не раніше ніж за дві години, наказав не відчиняти... Але вони мене кінець-кінцем умовили, і я відчинив... Вони зайшли...

— Скільки їх було?

— Троє. Один показав мені якесь посвідчення, я не запам’ятав, що там написано, побачив лише, що справді міліція. Замкнули двері, відразу ж забрали в мене мобільний і ключі від квартири. Один був зі мною в кімнаті, а двоє інших ходили всюди і щось шукали...

— Тобі показали ордер на обшук? — спитала адвокат.

— Нічого мені не показували. Далі вони знайшли шприци з батькової аптечки і обрізану пластикову пляшку під годівницю пташкам і вилучили те й те. Потім сказали, що треба поговорити в іншому місці, наказали вдягатися. Вийшли разом зі мною, замкнули квартиру моїми ключами і повезли в райвідділ...

— В який?

— У Київський.

— На чому ви їхали?

— Вони мене посадили в своє авто. «Жигуль», дев’ятка...

— Що відбувалося у райвідділі?

Захарченко промовчав. Обвів зал відсутнім поглядом і сперся передпліччями на прути ґрат.

— Розповідай! — стиха наказала адвокат.

І він почав розповідати:

— Мене завели в якусь кімнату, пристебнули наручником до батареї і залишили одного десь на півтори години. Потім у кімнату почали заходити співробітники міліції. Спочатку їх було двоє, потім троє, потім більше. Заходили, виходили, тоді заходили інші... Всі вони питали мене, чи це я вбив Наташу Штос, чи колов я її героїном, а я казав, що не колов, розповідав усе, як було насправді... Але ті, кому я розповідав, йшли, натомість приходили якісь нові, і мені доводилося знову повторювати їм те саме...

— Скільки це продовжувалось?

— Мабуть, години зо дві.

— Там були ті ж співробітники міліції, які тебе затримували?

— Так, заходили й вони.

— Що відбувалося далі?

— Мені дали ручку і папір, відстебнули від батареї і сказали, що вони і так уже все знають. Тому я маю детально написати, у кого замовляв наркотики і як зробив Наташі укол героїном. Я відповів, що нічого не замовляв і не колов, розповів їм, як усе було, і написав те ж саме... Вони забрали мої свідчення, порвали і наказали написати, що я купляв наркотики у якогось Біса, що я мав умисел вбити Наташу Штос і спеціально використав забагато героїну... Я відмовився це писати. Тоді вони почали кричати на мене, бити по обличчю...

— Кулаками? — спитала адвокат.

— Ні, долонями, щоб не лишилося слідів...— він махнув рукою, показуючи, як саме його били.— В кабінеті було декілька міліціонерів... Ті троє били мене, а інші дивились, наче в кіно прийшли...

Захарченко замовк, поринувши в неприємні спогади.

— Ну розповідай, розповідай,— підбадьорила його адвокат.— Тут тобі ніхто нічого не зробить.

— Вони заломили мені руки назад,— знову заговорив Захарченко,— наділи наручники, посадили на підлогу спиною до стільця, зв’язали ноги ременями... Один міліціонер сів мені на ноги, а інший сів на стілець і просунув свої ноги між моїми руками і спиною, щоб я не міг рухатися... Потім той, що сидів на стільці, надів мені на голову протигаз і почав перекривати повітря... Мені нічим було дихати, я втрачав свідомість... Вони приводили мене до тями, били пластиковою пляшкою з водою, пускали тютюновий дим під протигаз, і я знову задихався... Тоді вони сказали, що підключать струм до моїх геніталій... а потім... ну, я не знаю, як вам це сказати...

— Кажи, як є,— зітхнула адвокат.

— Вони мене перекинули, стягли з мене штани... Один з них дістав кийка, показав його мені і сказав, що... сказав, що засуне... що той... неприроднім шляхом... Я злякався, зрозумійте мене! — вигукнув Захарченко в розпачі.— Вони що завгодно могли зі мною там зробити! Я не міг цього терпіти, тому й написав, як вони вимагали!

Члени колегії сиділи непорушно, як відмінники на відкритому уроці. Неможна було зрозуміти, чи властиві тим скіфським бабам бодай якісь емоції, і лише сумний мужчинка мав трохи здивований вигляд. Чорнявий суддя, як зазвичай, здавався невдоволеним, але чим саме — катуваннями в райвідділі або тим, що доводиться про таке слухати,— було незрозуміло. Сивий протирав хустинкою окуляри.

— Ваша честь, тут усе викладено,— нарешті промовила адвокат, передаючи папери секретарю.— Я прошу суд направити заяву в прокуратуру з метою перевірики свідчення підсудного Руслана Захарченко про катування в Київському райвідділі міліції.

— Ви хіба ще не направляли? — спитав сивий.

— Направляла в липні. Відповіді досі немає.

— Прокуроре, що з перевіркою заяви адвоката? — спитав сивий суворо.

Прокурор, щокатий чолов’яга років тридцяти п’яти, підвівся.

— Ваша честь, заява була перенаправлена до Київської районної прокуратури. Я не готовий зараз повідомити про результати перевірки, але до наступного засідання з’ясую, на якій вона стадії зараз...

— Сідайте,— махнув рукою сивий.— А досі чому не з’ясували? З липня зволікаєте...

Прокурор знову піднявся, пробелькотів: «Ваша честь, я...», але сивий зробив невдоволений жест, і той сів. Сивий пошушукався з чорнявим, той передав щось хворобливого вигляду мужчинці, скіфські баби одночасно затрусили головами, і сивий встав. За ним піднялася колегія, за колегією — всі в залі. Суддя урочисто оповістив:

— Після наради на місці, суд постановив направити в прокуратуру Київського району судове звернення про необхідність перевірки заяви підсудного Захарченка Руслана Васильовича про застосування до нього фізичних і психічних методів тиску в Київському райвідділу міліції під час допиту, що відбувся 19 квітня 20... року. Результати перевірки надати суду до десятого березня. Прошу сідати.

Усі сіли.

— У адвоката ще є питання?

— Поки що немає, ваша честь.

— У прокурора?

— Маю питання, ваша честь,— прокурор пошелестів своїми записами.

Тощий Захарченко у спортивному костюмі, що теліпався на ньому, наче на вішаку, витягнув до прокурора вузьке лице. Вигляд у нього при цьому зробився, як у тієї дворняжки, яка випрошує шматок сосиски, але вже розуміє, що ні, не дадуть.

— Захарченко, вам були знайомі співробітники міліції, які до вас прийшли? — сухо спитав прокурор.

— Ні.

— Ви бачили їх раніше?

— Не бачив.

— Як ви вважаєте, вони могли відчувати до вас якусь особисту неприязнь?

— Я не знаю,— знизав плечима підсудний.

— Звідки йому знати? — втрутилася адвокат.— Він може лише припускати! Ваша честь, я прошу зняти це питання!

— Питання зняте,— підтримав сивий.— Він вже казав, що бачив їх уперше. Прокуроре, не уводьте нас від суті справи!

— Добре, ваша честь,— згодився прокурор.— Скажіть, Захарченко, а робітники міліції диктували вам, що саме треба писати в показах?

Захарченко зам’явся.

— Так, диктували...

— І вони вимагали, щоб ви написали, що у вас був умисел вбити потерпівшу Штос?

— Так.

— Ви так і написали?

— Ну, трохи не так... точно не пам’ятаю... це ж не вчора було... Я не погодився з тим, що в мене був умисел... і так, по-моєму, й написав...

— І вони погодилися з таким формулюванням?

— Ну,— Захарченко був розгубленим.— Погодилися...

— Як же таке трапилося? — здивувався прокурор.— Ви кажете, вас змусили написати одне, а ви написали інше, і вони погодилися?

— Я написав, що зробив Наташі укол! — почав істерити Захарченко.— А їм тільки це й було потрібне! Все інше їх не цікавило!

Прокурор відвернувся до вікна, де вже накрапувало, і на мить скам’янів, наче то був не державний обвинувач, а його гранітна подоба. І мені здалося тоді, що він встигає думати про якісь свої справи, згадує вечірній мінет від дружини або ранковий наганяй від начальства. Одне було зрозуміло: цьому щокатому дядькові плювати на долю до смерті переляканого двадцятилітнього гопника. Він зламає її, не мигнувши. Його робота — ламати такі долі. Зламає і повернеться до жінки, до діточок, впаяє хлопу п’ятнадцять років і буде смакувати вдома гарячу вечерю під чарчину. Ціла ієрархія таких самих щокатих дядьок у добротних костюмах допоможе йому в цьому, бо вони — конвеєр, що тягне таких невдах у СІЗО і на зону, безжальна, байдужа, жорстока каральна система.

Хлопчина був приречений, і не має значення, чи він сам уколов Наташу, чи це зробив Саша. Саша розважається на свободі, а за вбивство дівчини з впливової родини хтось має відповісти.

Прокурор прочистив горлянку і оголосив нутряним підбаском:

— Я прошу суд зачитати показання підсудного Захарченка від 19 квітня 200... року, том десятий, лист справи двадцять шість...