Окопні історії: фронтовий щоденник

Повторний бунт

Коли ми повернулися з Топольок у Корівники, наш підрозділ нагадував філіал концтабору.

У наметі, розрахованому на двадцять чоловік, жило сорок. Збиті із соснових колод двоповерхові нари займали майже весь внутрішній простір намету. До того ж відстань між ярусами не давала можливості сидіти. Ти або лежиш, або йдеш надвір. Якщо якась міна прилетить, із намету ніхто вискочити не встигне, ці колоди кришкою домовини зверху ляжуть.

Після десятої вечора не можна розмовляти й сміятися, щоб не розбудити Команділу.

Ходити треба лише в берцях і формі-піксельці.

Душ можна приймати лише після десятої вечора.

Шакали стали кастою нероб: на пости не ходять, воду не набирають, казана помити — навіть не заїкайся. Зате, коли Кривбас їсти наварить, перші з мисками біжать.

У місто з’їздити, відпочити в сауні — табу.

Майже кожного дня шикування.

Кожних два-три дні навчальна тривога.

Від ранку до вечора якісь безглузді заняття.

Щоденний підйом о шостій ранку і зарядка навіть для тих, хто був на виїзді чи стояв на посту.

Старожили на нові правила відверто забили, але загальний настрій у колективі був неприємним і занадто похмурим.

— Він нас уже так заганяв, що ми боїмося анекдоти розказувати, — жалілися новобранці з четвертої хвилі мобілізації, — лише чує, що хтось сміється, обов’язково знайде, чим настрій зіпсувати, або роботу підкине. Енергетичний вампір.

— Бунтуйте, бо він за рік вас так дістане, що біда буде. А ми підтримаємо.

Поки-що-лейтенант, якого Команділа постійно примушував ганяти бійців, теж став на наш бік:

— Ніхто не врятує такого командира, а друга рятуватимуть усі. Краще ми з хлопцями будемо друзями. А якщо ротному щось не подобається, це його проблеми. Нехай сам підлеглих напрягає.

Новачки виявилися дружними, вивернули кожуха ротному і решті шакалів прямо в очі. Бунт досягнув деяких компромісів: приймати душ вдень, ходити в кросівках, після нічного чергування не виходити на зарядку. Дембелям офіційно дозволили не носити піксельку (бо її в нас не було), пропускати зарядку (бо ми й так на неї не бігали) та їздити в сауну. Але загалом ні чорта не змінилося, обстановка в підрозділі була, як на зоні. Хлопці майже повним складом написали рапорти на ім’я командира бригади, щоб або змінили командира розвідувальної роти, або міняли роту. Команділа тим часом найбільш активних бунтівників перевів у 17-й та 34-й батальйони, на передову, а в штабі розповідав, що позбавляється аватарів.

Танчик

У розвідувальну роту прибув новий шакал із зовнішністю жовтого карлика з фільму «Місто гріхів». Придумав собі грізний позивний «Халк». Оскільки ніхто не пам’ятав ім’я кіноперсонажа, вигадали клоуну нове: «Танчик». Як синонім до «твердолобий» і аналог до «по пояс дерев’яний». Жадібний до сказу, де що побачить, відразу під себе гребе, все йому без кінця і краю треба. Зате, лише Кривбас їсти доварює, він тут як тут з мискою. Язик не повертається це чмо офіцером назвати.

У кращих традиціях голлівудських бойовиків Танчик розказав нам, що ми ніхто і нічогісінько не вміємо. Особливо його вразили такі кричущі недоліки: слабенька стройова підготовка, відсутність військової виправки і вперте небажання особового складу стояти перед ним у позі «струнко». Але він таки да, зробить із нас справжніх рексів. За допомогою фізичної підготовки й одному йому відомих секретів орігамі, фен-шуй та боротьби нанайських хлопчиків на мізинцях. Ми, наївні, вірили, що за дев’ять місяців війни хоча б дечого навчилися. Але справжній «проффесіонал», хоч і перший день в АТО, відразу розпізнав дилетантів.

Із 90 бійців роти бажання стати супер розвідниками виявили шестеро новачків. На першому ж занятті «Як зняти вартового» Танчик серйозно надрізав бойовим ножем п’яткове сухожилля улюбленому Прихвостню командира. А оскільки Прихвостень був відомим на всю бригаду стукачем, новобранці аж пищали від радості.

— Сподіваюся, це було не останнє кровопускання, а то я так ніколи й не навчуся зашивати різані рани, — висловив сподівання ротний медик, який у той день був на виїзді й пропустив поножовщину.

Танчик вигріб від ротного за підранка і на деякий час втратив інтерес до виховання Рембо/Командос. Заодно відмовився виїжджати на клапани:

— Пусть салдафони с рюкзакамі па пєрєдавой бєгают, а я афіцер і у мєня другіє задачі, сдесь, в тилу.

Бомж

Через кілька днів до мене підійшло двоє блюдолизів Команділи:

— Démon, «пріказ» ротного, щоб ти до обіду вимітався з намету, ти тут більше служити не будеш.

— Питань нема, хай офіційно переводить, я виберуся.

— Ні. Забирай манатки, і щоб духу твого тут не було.

— Цікавий прикол. А де мені жити? А якщо я зараз додому поїду і попадуся, хто відповідатиме?

— Не наші проблеми.

Кілька місяців намагався перевестися з розвідки, не відпускали, а під ДМБ пощастило. Додому їхати не ризикнув, все-таки це дезертирство, а служити залишилося два тижні.

Комендачі прийняли з обіймами, а я їм натомість пообіцяв допомогти ходити на пост до штабу. Як в анкеті: місце фактичного проживання не співпадає з місцем реєстрації. Через кілька днів, на вечірніх посиденьках, Тучка розповів:

— Я раніше думав, що ви всі з розвідки по черзі втікаєте з якихось особистих причин, а сьогодні зустрів біля штабу ротного вашого. Він відізвав мене в сторону і каже: «Ти же сматрі, кагда дакумєнти на Démonа будут гатови, нє забудь єму в ваєнік запісать, шчто он больше нє развєдчік, а камєндач. А то прієдєт дамой і будет хвастаца. Он больше нєдастоін разведчікам називаца». Мені не те що чути, дивитися на нього гидко було. Командир роти, цілий майор, сотня підлеглих, і раптом така дріб’язковість і підлість. Чоловік дев’ять місяців провоював, і «недостоин». Не хотів би я такого командира.

— Тучка, не звертай уваги. Мені наплювати, що у військовому квитку напишуть «стрілець-регулювальник». Хай хоч напишуть, що я коні пас. Те що я бачив і пройшов, у мене ніхто не відбере. Я правду знаю, й усі хлопці її теж знають. А шакал на те й шакал, щоб дзявкати.

Розстріл

Одному воїну світла після численних бойових трохи повело дах. Забув, що вже не на передовій і на посту в базовому таборі обстріляв машини на трасі та, за звичкою, прострілював лісосмугу. Наступного дня комбриг на загальному шикуванні великими буквами розказав, що з цього приводу думає.

Молодий, трохи офігевший новобранець ЧеПе (так, це справжній позивний) тихенько запитує:

— Дядьку Орлику, а що з ним тепер буде?

— Виведуть за лісосмугу, примусять викопати яму і розстріляють к бісу, — ховає усмішку вояка.

— А хіба так можна? — непокоїться ЧеПе.

— Раз плюнути! А в документах запишуть, що його сєпари застрелили. Бойові втрати. Герой. Медаль посмертно. Справі кінець.

— ?..

На посту

Давненько я не був біля штабу. А сьогодні заступаю на пост із його охорони. Ну що ж. Кара невелика, мушу відбувати. Тут обновка: хатка для чатових. Щоби ті мали де ховатися від сонця, вітру, дощу, снігу, граду та інших військово-польових неприємностей. Чотири кілки скріплені між собою так-сяк кількома поперечками й накриті двома шиферинами. А щоб скособочена хатка не впала, її з трьох боків підперли піддонами.

— А що, хтось будку машиною загорнув? Перекосило її не по-дитячому… Як вона взагалі ще тримається?

— То вона така й є, — пояснює чатовий, — я ще тиждень тому в ній сів, до бильця притулився, мало не розвалив.

— У нашій армії багато умільців, у яких руки не з того місця ростуть.

— Рукожопи, інакше не скажеш.

— Ти, головне, до неї вночі не підходь, бо якщо шифер об асфальт торохне, то не лише штаб, а й пів Костянтинівки по тривозі підніметься.

— Ясно. Робили як для себе.

— Не те слово.

Що цікаво, біля підрозділів стоять навіси, душові кабінки, лазні. Все як із підручника по ремонту. А для штабу, мабуть, на зло нахалтурили. Люблять солдати штаб.

— Як тут? Що до чого? Які обов'язки? — продовжую розпитувати попередніх чатових.

— Уночі бажано не заснути, бо можна впасти з диванчика. А від шуму штабники попрокидаються, почнуть бігати й панікувати. Навіщо тобі зайвий шум і метушня?

— Сидиш на диванчику, граєшся на телефоні, — ділиться досвідом інший. — Головне, якщо буде напад на штаб, не пропустити бій. От і все.

Невдовзі приходить один комендач. Виявляється, йому доручили викопати біля штабу якусь яму. Роздивився фронт робіт:

— Ні, з цим завданням я не справлюся, — повернувся і пішов.

Жодний штабник не знайшовся, що сказати. Він же не відмовився. Грамотна відмазка.

Денна зміна по обіді. Спека. Штабники сидять по норах, ніде нікого. І тут з’являється зв’язківець із 17-го батальйону. Усміхнена дівчина у формі. Кет.

— Мені в штаб. Командир на місці?

— Доведеться зачекати.

Трохи поспілкувалися, і мій час на посту швидко закінчився. Не так тут уже й погано.

Нічна зміна з десятої до дванадцятої години. Напарник колупається в телефоні. Нудно. Дивлюся на свою чорно-білу Nokia. За десять днів дембель, якраз час повитирати усі телефони, котрі вдома не пригодяться. Випадкові знайомі з клапанів, водії, вояки з сусідніх наметів, хлопці з нового призову. Над телефоном Барса задумався. Зрештою, спільних інтересів у нас нема, я йому не телефонуватиму. Видалити контакт. ОК. Ховаю телефон у кишеню. Знову нудно. Зі штабу виходить на перекур черговий.

— Тільки що бій був. У нас Барс двохсотий, і двоє трьохсотих, Злобний Гном і ще один, прізвище уточнюють.

— Що із Злобним Гномом? — намагаюся проковтнути клубок у горлі.

— Тяжкий, осколками посікло. Жаль хлопців…

Ловлю себе на думці, що переживаю за Злобного Гнома, а про Барса намагаюся взагалі не думати. Його вже не повернеш. Це ж війна, а він був солдатом. Смерть уже не дивує.

Зранку мене перестрічає Буч.

— Ти в курсі, що Барс загинув?

— Так, а Злобний Гном у госпіталі. Як він там?

— Пощастило, що живий! Руки-ноги цілі, голова на місці, пісюн теліпається. А те, що ліверку почикали, так вона у нього трохи лишня була, по правді сказати.

— Думаєш, він схудне в реанімації?

— Навіть не сумніваюся! Буде гарніший, ніж до поранення. Як модель.

1:30 на нашу користь

Коли Злобний Гном побачив, що з нашим командиром каші не звариш, то чкурнув у безстрокове відрядження у 34-й батальйон. Воювалося там весело, кацапів кошмарили майже щодня. І от отримали завдання: зачистити лісосмугу на нейтральній території і закріпитися у ній, щоб тримати під контролем опорний пункт сєпарів.

Задумалися, як це краще зробити, бо перед цим з’явилася інформація, що кацапи на нейтральній розкидали за допомогою мінометів міни «Лепесток»[28]. Злобний Гном і Пацифіст вирубали по п’ятиметровій гіляці, гарненько обчухрали, а на кінці залишили «віники».

Вийшли о п’ятій ранку, і цими «віниками» простукували кілометр дороги до лісосмуги. У ній познімали розтяжки, познаходили сєпарські спостережні пости і позиції. «Лепестків» не було, решту роботи зробили тихо й нічим себе не виявили. Розтягнулися й зайняли оборону. Тепер між лісосмугою і москалями було лише заросле амброзією поле, а посеред поля — 191-ша висота, теж заросла, але вже двометровими будяками. Хто знає Злобного Гнома, той не повірить, що на цьому все закінчилося. Тихенько, рачки, хлопці протоптали стежку до висотки і витолочили полянку на пагорбі. Сонечко встигло піднятися, пекло немилосердно, ще й пилок з амброзії за комір сиплеться. Опорник всього за 200 метрів від пагорба, як на долоні видно ДОТ і техніку. Рішення прийшло автоматично. Сьогодні ж знищити опорник, поки сєпари не зрозуміли, що укропи тепер у них під самим носом.

Гном вирішував, хто прикриватиме відхід атакуючої групи, оригінальним способом: кидав на карти. Виходила смерть усім, крім нього і Валерчика. Та й для них не все мало закінчитися гладенько. На тім і зупинилися. Ввечері група набрала гранатометів, по три постріли до них і кулемет Злобного Гнома, щоб прикривати відхід. Пізніше підійшов Барс, запропонував скоректувати наші міномети для підтримки і по карті розрахував координати.

Гранатометники відпрацювали чітко, знищили ДОТ з ДШК, БМП, МТ-ЛБ, накришили купу двохсотих. Сєпари навіть не відстрілювалися, розбігалися в усі боки. Злобний Гном прикривав відхід групи, поливаючи опорнік із кулемета, і в цей час Барс викликав міномети 34-го батальйону. Ті зробили усього один залп, але невдало. Замість сєпарського опорніка посікли групу прикриття. Коли зашелестіли міни, Барс залишався на ногах, щоб бачити, куди прилетить.

— Гном, викликай евакуатор, — лише й встиг він сказати перед смертю.

— Рація в тебе, а я рухатися не можу, — відповів Злобний Гном, та почув його лише Валерчик. Поранених забрали, і Гном усю дорогу до госпіталю відбрикувавася від шприца зі знеболювальним і читав присутнім лекції з техніки безпеки. Боявся втратити свідомість і весь час говорив.

— Зараз зробив би те ж саме, — розповідає Злобний Гном. — Та й Барс би пішов. Він би не повірив, що загине, і все одно пішов би. Все-таки, я свою маленьку війну виграв. Скажу більше: один двохсотий і два трьохсотих проти тридцяти двохсотих — це непоганий результат.

Був один бойовий офіцер у розвідувальній роті, та й той загинув. З одного боку горе. А з іншого навпаки: три десятки москалів слідом пішли. Якби кожен наш загиблий відходив на той світ із таким шумом і тріском, як Барс, в Орді мужики уже почали б закінчуватися.

Пожежники

На спостережний пост під Зайцевим завезли чотирьох новобранців із розвідувальної роти й залишили їм на господарстві шишарік. Ситуації бувають різні, до москалів менше кілометра, тож транспорт зайвим не буде.

Як вони там несли службу і чим займалися, ніхто точно не знає, але одного чудового дня будка загорілася. Хлопці, ризикуючи життям і здоров’ям, заходилися рятувати з вогню згущене молоко і тушонку. Про пожежу повідомили ротного, і він примчав на допомогу погорільцям. Коли під’їхав, будка вже догоряла, а біля неї тусувався закіптюжений вояка з двома патиками ковбаси в руках.

— Оце ви справ натворили! А де ж твій автомат, воїн?

Пауза.

— У машині… Був…

— Пі-пі-пі-і-і-і…

Автомат у вогні перетворився на шматок залізяки, і тепер командири ламають голову, як його списати.

Буквально через тиждень вранці цим же бійцям привезли харчі. Під’їхали, нікого не видно. А вони заперлися в бліндажі й сплять. Море по коліна.

— Я вже боюся вночі засинати, — жаліється Кривбас. — Коли не вийду надвір, чатового або взагалі нема, або сидить у навушниках, фільм на телефоні дивиться.

Інфляція

У бліндажі Прихвостень із Лисом сиділи й спостерігали, як новобранець розчековує гранату. Все було б добре, але… Дзинь! Виривається з рук лапка запалу. Лис устиг вискочити з бліндажа, а Прихвостню всю задницю осколками нашпигувало. Самого дослідника жоден осколочок не зачепив. Його набили і прив’язали поки що до дерева, сподіваючись, що мізків додасться.

Перед Команділою постало непросте завдання: як викрутитися? За подібну надзвичайну пригоду в підрозділі вже його самого штабники «снашатимуть». А замовчати не вийде, улюбленець Прихвостень на хірургічному столі в госпіталі. Лише після ножового поранення оклигав, а тут осколки.

Кого не можна покарати — того можна нагородити.

Замполіт швиденько підготував на Прихвостня документи, і орден він отримав навіть швидше, ніж Барс і Злобний Гном.

Нагороди дешевшають.

Братання

Один з наших бунтівників, Тихий, тепер уже боєць 34-го батальйону, разом із двома новими товаришами по службі під вечір сиділи випивали. На зауваження старшого зреагували оригінально:

— Та ми зараз підемо до сєпарів, побазаримо, і все буде нормально.

Накинули ще по сто грамів хороброї води

і рушили брататися. Метрів за сімсот до ворожого опорного пункту двоє втратили хоробрість і зупинилися.

— Боягузи, я сам піду! — вирішив ексрозвідник.

Коли Тихий підійшов до дороги, поряд зупинилася машина, звідти вистрілили, і він упав. Після цього сєпари дистанційно підірвали електродетонатором керовану міну в бік парочки. Одному нашпигувало осколками живіт, а іншому пошкодило ногу. На своє щастя, вони трохи не дійшли до охоронних мінних загороджень опорніка. Сяк-так, підтримуючи один одного, поранені доповзли до своїх. А Тихого більше не бачили. Шукали — не знайшли. Серед полонених не виявили. Жодної інформації.

Через три місяці сєпарів на цій ділянці відтіснили на пів кілометра, і в хащах випадково натрапили на залишки солдата. Упізнали по чубчику. Тяжко поранений, він уночі відповз трохи, заховався і помер.