Окопні історії: фронтовий щоденник

Полювання на живця

Орлик записався у штурмовий десант маталиги[13] кулеметником. А кулеметники, я вам скажу, це дуже специфічні люди. Може тому, що кулемет у кілька разів важчий за автомат, а боєкомплект до нього — це ще кілограмів сімнадцять. А може тому, що під час бою стрічки з патронами швидко закінчуються і кулеметнику за штатом надається другий номер, помічник. Він носить частину боєкомплекту, під час бою споряджає пусті стрічки й подає їх першому номеру. Якщо з першим щось трапляється, помічник мусить його замінити. Орлик щодня діймав керівництво, вимагаючи помічника. А охочі примерзати до броні, прокопчуватися вихлопом і ловити портретом болото з траків закінчилися. І ось Тучка засватав у МТ-ЛБ Безпілотника. Орлик згадав приказку «Сильно хочеш — сильно й отримаєш», сплюнув і впевнено заглянув у майбутнє:

— Довго він у мене не протягне.

Прийшов Безпілотник. Полапав кулемет й автоматичний гранатомет (Ого!). Позаглядав у люки (Ух ти!). Орлик згори спокійненько так:

— Згорає за 15 секунд.

Безпілотник повернувся і спетляв. Оминає маталигу десятою дорогою, бо є чому.

Довелося й мені прокататися в десантному відсіку маталиги. Помітив, що всі швиденько заскочили всередину, наче місця займали. Я заліз крайнім.

— Démon, тут люк на ходу відчиняється, треба ручку притримувати.

Ясно. Маталига рушила, затрусилася, і ручка люка повільно поповзла донизу. Перехоплюю її лівою рукою й тримаю. Кляті Кардани, ручку відремонтувати лінуються, а я тепер у руку мерзну! Вже через годину від гуркоту голова стала ватяною, ноги примерзли до підлоги, а в роті гірчило від вихлопу. Може, трохи провітрити? Відчиняю люк. Ого! Болото з-під траків летить вертикально вгору на метрів десять. Краще вже вихлопом дихати, чим отримати в око грудомахою дамбаса.

Так би й пожалів сам себе, якби поряд не стирчали ноги Орлика й Кривбаса. Я хоч сиджу, а вони стоять по груди в люках зі своїми кулеметами. І вітер там сильніший, і вихлоп під самим носом. Лише ворог роду людського міг придумати такий транспорт.

Десант МТ-ЛБ набрали не просто так, а для супроводу величезної колони. Її бойове завдання — імітувати переміщення живої сили й техніки на передовій. Секретне завдання — за першим свистком розпочинати штурм Горлівки, ударити в спину орді, котра штурмує Дебальцеве. На кількох машинах спорудили дерев’яні конструкції з розмірами гармат, присобачили стволи із соснових колод і накрили брезентом. Додали кілька критих Уралів, начебто із солдатами. Пара таблеток[14] і чотири цілі маталиги, які залишилися в бригаді, довершували картину. Інші бригади й батальйони сектору «С» теж осторонь не залишилися, і колона розтяглася на кілька кілометрів. Щоб хоч трохи захистити всю цю техніку, кожну МТ-ЛБ посилили кулеметом й автоматичним гранатометом. Набрали добровольців і почали нарізати кола: вдень попід самий передній край, а ввечері — через тил у зворотному напрямі. Їздили швидко, бо москалі мін і снарядів для колони не шкодували, а місцеві запроданці-коректувальники тоді ще майже всі живі були.

В одну з машин підсадили нашого коректувальника, і він на ходу вираховував координати позицій кацапського важкого озброєння, що обстрілювало колону. Інформатори з того боку теж передавали координати цілей, багато чого вираховували спостерігачі. Словом, наша артилерія, «Гради» й «Урагани» мали купу роботи.

Збоку весь цей хоровод виглядає наступним чином: по дорозі мчить колона, її активно обстрілюють кацапські міномети, гармати, самохідні артилерійські установки (САУ), танки і «Гради». А через 5-20 хвилин їх накривають наші гаубиці і реактивна артилерія. Під шумок розвідка тихенько вираховує сєпарських коректувальників, і кого можна ліквідує на місці, а решту здає в СБУ.

Усі зайняті. Ніхто не нудьгує. Особливо ті, хто їде у колоні в якості «живця».

На узбіччі стоїть якийсь мужик шахтарської національності. Побачив колону, витягнув телефона і починає телефонувати. З броні — негайно постріл в голову.

— А за що це ти його?

— Так це ж сєпарський коректувальник. Наші координати зливав.

— От сука!

Рухаємося у цій консервній банці, виїжджаємо на величезне засніжене поле, дорога трохи підіймається до горизонту. А поле з краю в край у чорних вирвах, і не маленьких. Чорт його знає, що там далі. Ми так тісніше до лавочок притулились, голови в плечі повтягували. Що ж там за горбком? Виїхали на висотку, а за нею нічого й немає, ще одне поле, тільки більше. Фу-у-уф. Аж легше. І тут хтось помічає у небі купу вогняних цяток:

— «Гради»! В нашу сторону!

Одна маталига розвертається й шурує по лісосмузі, проламуючи просіку. Частина колони — за нею. Заховалися. «Гради» гупнули в поле. Вискочили з лісосмуги на вже не таку білу й гладеньку рівнину, рясно засіяну металом, і притопили далі. А далі село.

Із двору на дорогу вискакує мужик, махає руками:

— Памагітє!

Зупинилися. Навколо вирви від мін. Заходимо в двір, а там труп без голови.

— Чим же ми йому допоможемо? Краще самі тікайте, бо скоро ще щось прилетить.

— А ми в падвалє спрячємся.

— Ну, як знаєте.

Повертаємося до машин. Один дрючок (ствол із дерева в макеті) не витримав дамбаських доріг, переломився, і замість бадьоро стриміти вгору, лежав на кабіні.

— О, мужики, на одній «гарматі» «ствол» поламався. Може, відремонтуємо? А то сєпари не повірять, що вона справжня.

— Ти що, досі не зрозумів, куди потрапив? Тут кожен метр пристріляний. І ніхто не розбиратиметься, який там той ствол. Техніка — теж ціль непогана. Вшиваємось!

Рушили якраз вчасно. Міни посипалися, коли хвіст колони ще виїжджав із небезпечної ділянки.

Дуже важливо

Купе кілька разів телефонував провайдеру, намагаючись приєднатися до Інтернету. Голосок молоденької дівчини-оператора був дуже приємний. Купе увімкнув голосний зв’язок, і ми з цікавістю слухали, як вона буксує, налагоджуючи мережу.

— Купе, а ну запитай.

— Та вона засоромиться.

— А ти запитай.

— Гаразд. Дівчино, ми тут з хлопцями засперечалися… Ви дозволите трохи особисте запитання? Повірте, нас це дуже сильно хвилює.

— Ну добре…

— А якого кольору у вас трусики?

— Білі, — тихенько так, вона вже знала, що її цілий взвод слухає.

Овації в наметі було, мабуть, чути усім її колегам по офісу, за наш табір я взагалі мовчу.

Ми дійсно дуже сумували за дівчатами.

Інтерв’ю

Кацапам дали наказ будь-якою ціною взяти в кільце Дебальцеве. Задумка проста: замкнути штаб сектору «С» і 6–7 тисяч наших вояків, а тоді влаштувати торгівлю за їхні голови. Основну частину військ наші відвели, артилерія працювала ззовні, а периметр плацдарму тримала низка блокпостів. Москалі штурмували Дебальцеве в кращих традиціях червоної армії: людей кидали на прорив сотнями, а позаду наступаючих підтримували загороджувальні загони. Наша передова утримувала гарматне м’ясо на відстані, нищачи з кулеметів і гранатометів. Артилеристи не спали по дві-три доби, вистрілюючи снаряди цілими машинами. Гради теж активно насипали. Поля вкрилися трупом, москальню колошматили тисячами.

Сусідня 128-ма бригада і наш 42-й батальйон тримали оборону навколо Дебальцевого, а з підрозділів управління 57-ї бригади на допомогу вирушили 64 добровольці (фактично кожен третій). Хлопців розділили на три групи і відправили на різні блокпости. Група наших саперів прибула в Чорнухіне на допомогу місцевому гарнізону. Завдання — зайняти оборону на краю селища і відбивати атаки противника. У центрі зустріли нацгвардійців, розпитали про обстановку.

— Та ви що, ми туди (на окраїну) вже не ходимо. Відразу за хатами яр із зеленкою, звідти кацапи обстрілюють.

Все ж таки пішли роздивитися. Двори розбиті, заховатися ніде. Нарешті знайшли підходящий двір з хатою і погребом, там і вирішили зупинитися. Відбили атаку сєпарів, і лише стали відпочивати, як до двору городами підійшло кілька чоловіків.

— Не стріляйте, свої! Слава Україні!

— Героям слава!

Брудні, худющі, у гражданці, але з автоматами. Чечени Іси Мунаєва. Один говорив українською.

— Хлопці, дякуємо, що прикрили. Ми в розвідку ходили, назад насилу прорвалися.

Один упав обличчям у сніг, плаче:

– Іса, командир, нам допоміг прорватися, а сам загинув…

Оголосили перемир’я, щоб мирні жителі могли покинути селище. Місцеві городами з кравчучками і сумками розбігалися врізнобіч, але не всім вдавалося добігти у безпечне місце.

Сапери змінили позицію й перейшли в інший двір, як виявилося пізніше — за одну хату від бандюків.

Четверо залишилися на подвір’ї, а решта повернулися по додатковий боєкомплект й особисті речі. На вулиці почувся якийсь шум. Месі з цигаркою в одній руці відчиняє навстіж хвіртку. О! Мужик з відеокамерою біжить, а на іншому боці вулиці пересуваються, красуючись, зо три десятки військових. «Який дурень вирішив кіно тут знімати?» — лише встиг подумати і… помітив кацапську «гірку», сєпарські шеврони та білі стрічки на рукавах «героїв».

— Стояти! — підіймаючи автомат крикнув Месі.

Москалі потроху зупинялися і здивовано розглядали справжнього укропа, якого ніхто тут навіть не сподівався побачити. Перші кулі свиснули над головою в Месі, але його автомат уже працював. Ще два сапери приєдналися до перестрілки, четвертий розкидав гранати. На вулиці зчинився натуральний шарварок. Москалі ломилися в закриті хвіртки і через паркани, аби подалі з відкритого місця. А ззаду їх наздоганяли кулі й осколки. Коли на вулиці не залишилося здатних утікати, погляд зачепився за жирнючого оператора, який разом із кореспондентом заліг обабіч дороги. Репортаж про переможний наступ ополченців провалився, треба рятувати ситуацію за допомогою інтерв’ю. Саме вчасно зависла тиша. Остання граната Ф-1 чітко клацнула лапкою в повітрі й ляпнулася точно в калюжу адреналіну, який розтікався навколо журналюг.

Бах!

Інтерв’ю теж вийшло не ідеальне. Уривками.

Нейтральна

Невеличка група прибула у Вуглегірськ з цікавим завданням: охороняти артилерійського коректувальника. Вийшли на позицію біля покинутої шахти. Поки коректувальник встановлював свої прилади, охорона розбрелася по території. Треба ж обживатися на новому місці!

— Мужики, ви обережнішими будьте.

— А що таке?

— Я тут кілька днів тому в бінокль бачив, як група сєпарів нашого полоненого до себе волочила. До них лише кілометр, а наші позаду на півтора. Раптом що — допомога не встигне.

— Зрозуміло. Не розслабляємося.

Гітлерюгенд

Уже залишивши Вуглегірськ, на околицях хлопці відбили одну з наймасовіших піхотних атак. Наступаючих з міста через кукурудзяне поле впритул не підпустили, перебили здалеку з кулеметів і підствольних гранатометів.

На світанку кілька ризикових мотнулося туди по сувеніри, сподіваючись розжитися кривими чеченськими ножами. Повернулися здивовані:

— Там більшість без форми й екіпіровки, лише РПК[15] валяються. Пенсіонери, мужики й купи хлопчаків років по шістнадцять. Що це в дірявих робиться?

— Війна робиться. А моєму кулемету по барабану, кого косити.

— Якщо їх мами рідні не пожаліли, то чого ти паришся? Чи турбуєшся, що скоро не залишиться з ким воювати? На наш вік вистачить.

– Є інший варіант: кадирівці не захотіли самі дохнути в чистому полі поміж кукурудзою, наловили усіх, хто в штанях під руку потрапив, та й погнали на штурм за світлі ідеї руского міра. З тих пір як «дєди ваєвалі», у червоній армії нічого не змінилося. Хіба що замість замполітів тепер зомбоящики.

— Хлопці, не беріть у голову. Краще своїх двохсотих і трьохсотих згадайте, а недоросів… «баби ще понароджують».

Червона картка

За кілька вулиць від саперів, так само у дворі, зупинилася друга група, зв’язківці. Вулицю прострілювала москальня, а через дві хати, на іншому боці, стояла якась беха[16], і ротний зв’язківців вирішив її підбити. Сім пострілів з гранатомета знесли ворота, пів сараю і ріг хати, але в беху не вцілили. Услід полетіли три «Мухи» з аналогічним результатом.

— Хлопці, принесіть ще боєприпаси до гранатомета!

— А ти впевнений, що цю беху треба палити?

Ротний перейшов у сусідній двір, придивився, а на машині біле коло — наша.

— Добре, що не влучив!

Наступного дня Вітер із ротним пішли в розвідку, щоб мати уявлення про навколишню обстановку. На зворотній дорозі потрапили під обстріл і залягли.

— Відчув, наче у роті щось смикнуло, — розповідає Вітер, — плюнув у руку, а там два зуби, полапав шию, дивлюся — рука в крові. Куля увійшла крізь верхню губу, знесла п’ять зубів, пробила язик і вийшла через шию біля сонної артерії. Поки я зрозумів, що й до чого, хтось світло вимкнув.

— Вітер, вставай, гайда далі! Ти що, заснув? — почув я голос ротного і розплющив очі.

Піднімаю залиту кров’ю руку:

— Я вибув, червона картка.

Командир затулив перев’язувальним пакетом пробоїну в шиї, допоміг дійти до блокпоста. Кілька годин чекав транспорту, від втрати крові почав мерзнути. Нарешті повезли в госпіталь шишаріком[17] без скла на передньому сидінні. У будці ще кілька чоловік сиділо. По дорозі потрапили у засідку з чотирьох чи п’яти сєпарів. Хлопці з вікон відстрілюються, а я однією рукою бинт до рани притискаю, а іншою теж кілька черг випустив.

— Ти ба, — каже Кардан, — кров тече, як з кабана, а одного сєпара таки уколошкав.

— Не помітив, мене від холоду так трусить і голова паморочиться, що я вже майже нічого не бачу.

Коли в Артемівську біля госпіталю відчинили дверці машини, я з неї просто випав.

Колоністи

Хлопці із ремонтної роти також засіли в одному із дворів і майже щодня відбивалися від атак сєпарів. Атакуючих привозили по 40–50 чоловік, а через пів години бою транспорт забирав кількох поранених, які зуміли самостійно відійти назад. Деякі із штурмовиків відбивалися від ядра групи, піднімали вгору руки і йшли здаватися. Виявляється, москалі поставили у стрій усю колонію. Кому із зеків світив великий термін, мусили воювати. А кому залишалося рік- півтора, вважали за краще здатися у полон із надією спокійно і подалі від війни дотягти свій строк.

— Хлопці, а давайте ми з вами залишимось, — пропонували найбільш метикуваті з них, — будемо дрова рубати, воду носити, копати окопи.

А й справді. Термін спливає, робота не важка, харчі в армії набагато кращі, ніж у тюрмі, і волохаті лапи закону на передову дотягуються рідко. А коли настане час повертатися за ґрати, можна буде сподіватися на амністію за допомогу Збройним силам України і добровільну здачу в полон. Так деякі з них і прижилися поміж солдатами, аж поки бої не стали настільки жорстокими, що зеки знову попросилися у тюрму.

Як отримати звання сержанта

На другій лінії оборони, у ванній кімнаті сидів у вісімнадцятикілограмовому, від підборіддя до колін, бронежилеті начальник штабу 57-ї бригади підполковник Наполеон. За задумом, він мав координувати діяльність наших відряджених груп. По факту, він зачинився у ванній, чистив картоплю на обід і відмовлявся виходити. Життя командира — річ священна, особливо для нього самого. Кілька разів на день Наполеон виглядав назовні і просив двох помічників, щоб допомогли зняти бронежилет біля туалету.

— Вій, — сміялися невиховані хлопці.

— Я бежать не буду! Буду стоять с вами здесь до последнего! — геройствував підполковник.

— Та куди вже у цій броні бігати, ти у ній стояти не можеш.

— Лежачий підполковник.

— Броньований начальник. Тьху!

Боягузство командира так набридло хлопцям, що один із зв’язківців, Професор, дав йому по пиці, і підполковника прилюдно оголосили сержантом. Наполеон затих у своїй норі і тихенько радів, що не чіпають і не тягнуть у пекло на вулиці.

Як отримати орден

Після «інтерв’ю» сапери розмістилися у тому самому дворі і в першу чергу розкидали по вулиці протитанкові міни. Вони виявилися на передовій позиції, слабко прикриті з боків. У сусідів теж було лише стрілецьке озброєння.

Перебивши купу елітних кацапських розвідників, сапери заявили про себе як серйозні противники. До них так і поставилися. Через пів години приїхав танчик зі взводом піхоти.

Іскандаров із гранатомета збив танчику гуслю, той розвернувся і напоровся на міну. Кілька пострілів з «Мух» по башті ефекту не дали, і ствол таки повернувся на хату. Одного пострілу вистачило, щоб загинули Мокляк і Іскандаров. Тяжко поранило Шверненка і Нежурись. Логву і Месі трохи легше. Весь двір — у крові, зруйнована хата горить, танковий кулемет дірявить усе навколо, сєпари накидали димовух, і густий чорний дим стелиться по землі.

— Розстебни мені кобуру і підсумки, — попросив Нежурись у Юрка.

Сусіди саперів, які знаходилися метрів за двісті далі по вулиці, активно гатили по танку із гранатометів. Аж після вісімнадцятої гранати у нього нарешті вибухнув боєкомплект. Дихати було нічим, ще й у двір летіли гранати і автоматні черги. Кацапи йшли на штурм. Хлопці відходили під шквальним вогнем. Влад і Юра-в-Кубі залишали двір і заглянули у погріб. На верхніх сходах сидить контужений, залитий кров’ю товариш.

— Месі, гайда звідси! Піднімайся, тут уже НІКОГО НЕМАЄ.

Побачили, що той не реагує, взяли за руку його і Логву та й потягнули через півтораметровий паркан у сусідній двір. Нежурись підірвався гранатою, Шверненка москалі добили пострілом у голову. Ті, хто вижив, відійшли за метрів двісті до сусідів, поранених евакуювали. Четверо побратимів залишилося там назавжди.

* * *

Снаряд розвалив кухню. Хто був голодний, розгрібав купу будівельного сміття і шукав. Знайшов щось їстівне — перекусив, повернувся на позицію. Захотів пити — ще простіше. Назгрібав рукою брудного закопченого снігу — і в рот. 16 днів по 3–4 піхотні атаки і 7–8 мінометних обстрілів на добу. За дві години ми нарахували сім запусків «Градів», артилерія ревла настільки безперервно, що її гуркіт став звичним, як плюскіт хвиль на морі. Розпочався останній день оборони Дебальцевого.

* * *

Сапери в базовому таборі не витримали, і, стріляючи під вікнами штабу з автоматів у повітря, вимагали відправки на передову. На допомогу.

* * *

По рації було чути, як просила підмоги група наших бійців біля залізниці. Вони не могли вибратися, бо на флангах висіло п’ять сєпарських танків, а протитанкових засобів у них не було.

— Все, нам хана…

— Мужики, а де ті танки? Точніше можете сказати? — обізвався ефір.

Уточнили. Через хвилину посипалися снаряди.

– Є один танк!

Наступний залп.

– Є ще один! — повеселіли хлопці. — Ще два! Живемо! Артилерія, дякуємо!

— З вас могорич…

Снаряд гаубиці, навіть якщо падає метрів за десять біля танків, розкидає їх, як паперові іграшки. Вирва залишається розміром з гараж.

Як повернуся додому, все життя день артилериста святкуватиму.

* * *

На блокпості Балу тримала оборону розвідувальна група. У кукурудзяне поле зайшло приблизно 50 москалів і чеченів. Хлопці вибивали їх із підствольних гранатометів, а Змій косив із Буяна (так він назвав свій кулемет Калашникова). Під свист мін ніхто не пригинався, не мали коли. На кожних 4–5 бійців один сидів на ящиках, безперервно забивав автоматні ріжки та відкривав цинки з патронами і гранатами. До протилежного боку поля під’їхав Урал і забрав двох — залишки атакуючих. На цьому піхотні і мінометні атаки завершилися. На єдиний цілий транспорт клапана, беху, завантажили Старшину і решту поранених. Вона повезла їх у Дебальцеве і мала повернутися, щоб вивезти вже всіх. Саме дали добро на відхід із позицій.

Москалі кинули в атаку бронетехніку. Поки автоматники винищували піхоту позаду танків, Змій перекваліфікувався в гранатометника. Серія пострілів із «Мух» — і один танчик здох. Інший теж недалеко проїхав. Змій його серйозно пошкодив, нахилився по наступну «Муху»… У цей момент танк востаннє вистрілив, і величезний осколок прошив Змія збоку, між пластинами бронежилета. Бронетанкову атаку відбили, але втратили Змія й одного прикордонника. Беха приїхала і вже не завелася. Відходили сім кілометрів пішки. Загиблих мусили залишити. Машини, які вивозили з Дебальцевого штаб, відмовлялися взяти наших хлопців, оскільки були під зав’язку напхані манатками. Проблему вирішила граната без чеки, яку Мічман пообіцяв запхати за пазуху водієві.

* * *

Колона відходила по чистому полю, обстрілювана з обох боків.

«Дорога тисячі молитв» — назвав її Юра-в-Кубі.

* * *

Одна із замикаючих груп, проминувши затихле і спорожніле Дебальцеве, пішки пробиралася вночі попід трасою на селище Луганське. У кюветі попереду лежав перекинутий танк. Очевидно, вночі без світла не вписався в поворот, сповз донизу й перекинувся. У танку хтось слабко ворушився. Виявилося, механік-водій. Десант, котрий їхав на броні, хто зіскочив, хто упав, подався на вихід далі пішки, а за механіка ніхто не згадав. Гармата під час перевертання лежала точно по центру і перекрила люк. Спільними зусиллями (іззовні та зсередини) хлопці зуміли відкрити нижній люк і витягли звідти брудного як чорт Кардана, котрий решту дороги згадував свій екіпаж і невдячних пасажирів самими специфічними словами.

* * *

Виснажені, обвітрені, з почорнілими обличчями, запаленими очима повернулися хлопці. Весь одяг знімали відразу в буржуйку. Нижня білизна згнила на тілі, від трусів самі резинки позалишалися.

Усіх наших побратимів, учасників оборони, було представлено до державних нагород. Начальник штабу отримав орден Богдана Хмельницького, звання полковника і підвищення в Генштаб у Києві. Ну а як же! Бойовий офіцер! Усім іншим — болт. Лише через пів року почали потроху нагороджувати вояків. В основному загиблих і поранених, і лише інколи живих та неушкоджених.

* * *

А Старшині прислали орден у госпіталь. «Новою Поштою».

Беха

Ще восени на третьому клапані в капонірчику стояла беха. Її 73-міліметрова безвідкатна гармата була чудовою підмогою в боротьбі з броньованим противником. За це екіпаж поважали. Був, правда, один недолік — беха не заводилась. У 2014 році це нікого не дивувало, головне, щоб стріляла й було куди речі поскладати. А з місця на місце її і тягачем можна перетягнути.

В останній день битви за Дебальцеве, коли героїчна оборона остаточно перетворилася на вихід з оточення, до нас прибула невеличка колона. Два танки й беха з обсмаленим гузном, зверху як мурашками обліплені людьми. Один з оточенців видався знайомим Морському.

— Братан, ти як сюди потрапив?

— На бесі приїхав.

— На своїй? Так вона ж неробоча була.

— Була. Стріляла як звичайна гармата, лише з дахом. Коли москалі уже впритул підійшли, підбили її «Мухою» в зад. Ми вогонь загасили, перевірили мотор, а він працює. Уявляєш, як сильно вона не хотіла ворогам до рук потрапити? Відходили на ній, по дорозі ще чоловік двадцять на броню назбирали і всі живі-здорові з оточення вихопилися.

Невиконання наказу

По Дебальцівському плацдарму оголосили наказ: покинути пошкоджену техніку на позиціях і відходити з оточення. Цілої техніки залишилося мало, а відходити пішки під обстрілом — вірна смерть, до того ж із дальніх блокпостів треба було пройти кілометрів п’ятнадцять. А зброя? А бронежилети? А поранені? Обліплений бійцями транспорт нагадував мурашники.

Двадцятитрирічний лейтенант, командир танка, закинув за плечі автомат, зітхнув і разом з екіпажем почимчикував через кущі до траси. Шкода, звичайно, техніку сєпарам залишати, але в бою танчику заклинило башту, і вона не поверталася. Пройшли якийсь кілометр, побачили забиту відступаючими дорогу і засумнівалися. Лейтенант повернувся, завів танка і рушив на вихід. Дорогою назбирав на броню біля тридцяти відступаючих. Хтось відстав від своїх, хтось заблукав, хтось після бою сам залишився. По дорозі танчик із мурашником на броні кілька разів потрапляв під обстріли. Десант зіскакував на землю і перебігав небезпечні ділянки, ховаючись за бронею. Кілька чоловік у цих засідках таки втратили. Коли ставало зовсім тяжко, танчик розвертався усім корпусом у бік ворога й огризався гарматою та кулеметом. Так і вибралися з котла та прибилися до нашого табору.

Альтернативна історія

У наш намет теж забилося шість чи сім вояків однієї з рот Дебальцівського гарнізону. Прибульці відіспалися, від’їлися, знайшли дешевий самогон і завели нескінченну шарманку на тему «як ми воювали».

— Нас так довбашили! — заводив хтось один із них.

— Да, там так жорстоко довбашили, — негайно підтримував його синій хор.

Чи то вони намагалися викликати у нас співчуття і розкрутити на випивку, чи то виправдовували власний аватаризм і свого зариганого командира. Власник пікового «адреналінового» запаху, майор квасив не просихаючи, навіть до лазні не мав коли сходити, зате завивав найбільше.

Врешті наша гостинність вичерпалася, і слідом за черговим нападом одноманітного виття прозвучало запитання:

— А ви у цей час що робили?

— Нас так довбашили…

— Це вже всі чули. А ви? Хоча б відповідь давали?

— Там так довбашили…

— Не чіпайте цю сцикопіхоту, — махнув рукою Мічман, — нічого вони не розкажуть, бо просиділи під землею. Це із сусідньої позиції компанія. Ми з одного боку від траси оборону тримали, а вони з іншого. Лише починається якась перестрілка, ховаються в бліндажі і нічичирк. На переїзд кацапський танчик виїхав і почав їхню техніку кулеметом розстрілювати: таблетка, шишарік, маталига, беха. Я їм по рації кажу: «Вийдіть хтось, хоча б із мухи у сторону танка стрельніть. У танкістів яйця не сталеві, злякаються і втечуть». Ні один носа з нори не випхав. Сорок чоловік! Усю техніку втратили, а відходили потім з котла на нашій.

— А коли додому дзвонять — кожен мінімум Кіборг.

— Дебальцівський плацдарм — це вже майже легенда. Справжніх Героїв поховають, а деякі аватари ще років п’ятдесят будуть розказувати, що їх покинули командири, як їх там «довбашили» і як вони мужньо трималися до останнього патрона.

Зайвий танк

Беху і першого танка забрали представники частин, а інший танк колони взагалі виявився нічийним. Вояки, які відходили з оточення пішки, підібрали його на трасі. Добралися до нас, кинули і розбрелися по наметах. Наше спостережливе керівництво всього через кілька днів помітило безгоспну техніку біля їдальні і вирішило використати її по-розумному.

— А де танк? — розвівши руками, запитав сам у себе, але вголос, заступник командира бригади.

— Який танк, товаришу підполковнику? — неначе вродився поряд капітан-підлабузник.

— Отут-о, ще вчора стояв.

— Так е-е-е… Приїхали з N-ської бригади і забрали, то ж їхній був, — проявив інформованість капітан.

— Не той, інший. Ще один був. Зайвий. А тепер зник, — і вже двоє витріщилися на сліди від траків у багнюці, неначе сподіваючись узяти слід за відбитками і відшукати пропажу.

— КПП, ви сьогодні танк із бригади випускали? — витягнув з кишені рацію підполковник.

— Ні.

— А попередня зміна?

— Теж ні. Без наказу зі штабу жодна одиниця техніки з території виїхати не може. Не те що цілий танк, — грамотно відмазалися чергові по шлагбауму.

— Один зайвий танк був, і той пропав. Містика якась, — задумливо протягнув заступник комбрига, проводячи поглядом ворону, що пролітала над головами, і струснув головою. — Та ні. Не може бути.

За день перед цим.

На одному з постів, котрі охороняли периметр бригади, хлопці вирішили, що їм просто вкрай необхідно посилити вогневу міць двох своїх автоматів танковою гарматою і важким кулеметом. Солдати, на відміну від керівництва, з першого дня знали, що танчик нічий. Отже, ніхто його не шукатиме. Головне, першими лапу накласти. На КПП того дня чергували вояки з їхнього ж підрозділу і випустили техніку за ворота без запитань. Танчик загнали в ярок у лісосмузі біля поста, повернули гармату в бік противника і старанно замаскували. А наступного ранку на КПП заступив інший підрозділ. Все. Тепер танчика жоден детектив не знайде по такій багнюці. Собаки теж по воді не дуже слід тримають, а смердючу бронетехніку вони навіть нюхати відмовляються.

Розкрили таємницю випадково, і то лише тому, що наші вояки й не підозрювали про проблеми командування. Кардани з усієї бригади влаштували до танчика справжнє паломництво. Гребли пальне, троси, фари, патрубки, різні гайки-болтики. Розвідники і сапери знімали плитки динамічного захисту і виколупували з неї непоганої якості пластикову вибухівку. Чутки про клондайк докотилися до штабу, і танчик забрали.

Маскхалат

У середині грудня, відразу після повернення з восьмого блокпоста, зять прислав мені велику торбу із зимовими маскувальними халатами. Сірувато-білі, із темно-зеленими плямами — ідеальні, щоб маскуватися в лісосмугах і на блокпостах із брудним снігом.

Незважаючи на загальну цікавість, передачу я приховав, бо мав на неї особливі плани.

Вранці 19 грудня я запхав один із маскхалатів під подушку сплячому Кривбасу, другого залишив собі, а решту пороздавав. Один подарунок дістався Морському. Зі згортка випала фотографія чотирьох симпатичних дівчат у цих же маскхалатах, а на звороті напис: «Дорогим захисникам… від групи № 3 Рівненського центру профтехосвіти, сервісу та дизайну».

Повернувшись у намет, я побачив щасливого напарника з посмішкою аж до вух, котрий саме роздивлявся пакунок.

— А в мене подарунок від Миколая! Хто б подумав, що він до солдатів зазирає.

— Добра душа. А мене зараз інше турбує: аби через два місяці Валентин його маневри не повторив. Бо якщо я сердечко під спальником знайду, отримаю невиліковну моральну травму до кінця війни.

— Démon, повністю згодні, — сміялися хлопці. — Як тобі вдається весь час знаходити привід для веселощів?

* * *

Коли формувалася зведена група для відправки під Дебальцеве, Морський віддав свого маскхалата іншому саперу, старшому лейтенанту Нежурись.

* * *

Через кілька тижнів після загибелі саперів у Чорнухіно я набирав свіжозаписані історії у Facebook на смартфоні Орлика і заглянув на сайт memorybook.org.ua. Передивився, що волонтери написали про наших хлопців, і дізнався, що загиблий Микола Миколайович Карнаухов (позивний Нежурись) із міста Рівного, а його фотографія на сайті — у добре знайомому маскхалаті.

Відправляю СМС зятеві: «Подивися, твій земляк у твоєму маскхалаті», і посилання. Негайно дзвінок у відповідь:

— Ти що, знав Карнаухова?

— Знав, звичайно. А ти що, теж його знав?

— Так, добрі знайомі. Ми всією сім’єю на похорон ходили.

— Бачиш, як вийшло, маскхалат з рідного міста через треті руки до нього потрапив, а від стріляючого з п’ятидесяти метрів танка не врятував.

Світ таки тісний.

Цікаве прізвище

Шакал зі штабу — сержанту:

— Пам’ятаєш, місяць тому виїжджала велика колона з гарматами?

— Так, було.

— Там один водій новенького домкрата взяв. Треба його знайти і повернути майно на склад.

— А як водія звати і що за транспорт?

— Машину не пам’ятаю. А прізвище у водія цікаве таке.

— Кого ж мені шукати?

— Я ж тобі кажу, походи по бригаді, пошукай Кардана з цікавим прізвищем. І щоб домкрат до вечора був!

– Єсть!

У дитинстві було: «Іди туди, не знаю куди. Принеси те, не знаю що». Я думав, це казка. Помилявся. Це армія…