Окопні історії: фронтовий щоденник

Полювання на зайців

Грузія під час війни з ордою 2008 року швидко втратила свою артилерію. Москалі організували ротні тактичні групи на легкій броні і раптово підійшли впритул до артилерійських позицій. Особовий склад перебили зі звичайної стрілецької зброї, а гармати вивели з ладу вибухівкою.

Сумний досвід ми врахували, і охорона артилерійських дивізіонів стала одним з основних обов’язків тих підрозділів, які перебувають під їхнім прикриттям.

Охороняти гаубиці набагато почесніше, ніж склади зі зброєю, і в десятки разів, аніж штаб. Правду кажучи, ця служба настільки ж почесна, наскільки й нудна. По-перше, артилеристи стріляють не щодня. По-друге, взагалі не видно, куди стріляють. По-третє, снаряди важать 43 кг, а розвантажувати їх треба сотнями. І по-четверте, артилеристів неможливо перепити. Тепер додайте сюди найжорстокіші з усіх можливих обстріли і віддаленість від населених пунктів, магазинів і мобільного покриття. Теоретично артилеристи стоять у тилу, за спинами клапанів, але на практиці самі є найнебезпечнішою і найбажанішою ціллю для ворожої артилерії і «Градів».

Отож, кожна зміна, яка приїздить охороняти артилерію, за рівнем небезпеки перебуває на передовій, а за рівнем розслабленості — у глибокому тилу. Вільного часу вдосталь, ворога не видно, від тебе особисто майже нічого не залежить. Одні вояки роблять наївні спроби перепити артилеристів (а це ще нікому не вдавалося!), інші — шукають розваг…

Уже другого дня двоє охоронців пожаліли печінки і змінили вибір на користь розваг. Позичили автомати з глушниками, виміняли на гранати ріжок спеціальних патронів для безшумної стрільби і подалися полювати на зайців.

Ярочок.

Степочок.

Лісочок.

Зайців не видно — на день спати позалягали. Треба пройтися по дну зарослого яру, може якийсь і вискочить. Продерлися крізь чагарники підліску і заглянули вниз, на полянки між деревами.

А там картина маслом: диверсійна група москалів на привалі. Зацікавлено спостерігає: хто ж це шарудить у кущах? Може, сімейка кабанів?

Переморгувалися недовго. Я-ак кинуться врізнобіч!

Якщо розвідувально-диверсійну групу в тилу помічають, жити їй залишається хвилин сорок. Оточать і знищать. Москалі це розуміли й утікали чимдуж. Звідки їм знати, скільки ще укропів зараз вилізе з кущів?

Наші боялися нарватися на професіоналів. Адже профі спочатку мали б знищити свідків із безшумної зброї, заховати трупи в кущах, а вже потім утікати. У будь-якому разі атакувати удвох загнану в глухий кут розвідувальну групу було щонайменше нерозумно.

Особливо, якщо на два автомати лише один ріжок. 30 патронів зі спеціальними кулями, прицільна дальність у котрих всього метрів 200.

Тим більше, що мобільні вежі на цій ділянці знищені і телефон не працює, підмогу викликати ніяк.

А місцевість і відстань до своїх така, що постріли навряд чи хто почує.

Вояки натхненно молотили берцями по землі, сердиті самі на себе за відсутність рації. «У наметі кілька рацій на шворці висить. Ну чому не кинути одненьку в кишеню! Ліньки було…»

Три кілометри до розташування промайнули як мить.

Хай їм грець, тим зайцям. Поки вполюєш, так набігаєшся, що й апетит пропаде.

Ту групу, на жаль, так і не зловили. Чи то вони встигли проскочити своєю стежкою до тривоги на клапанах, чи то залягли десь до ночі і просочилися крізь лінію фронту в темряві. Хто знає. Зате диверсантів на цій ділянці на бачили потім більш ніж пів року.

Металолом

На світанку вся розвідка розмістилася у два МТ-ЛБ і поїхала в поля ближче до переднього краю шукати кацапський безпілотник.

Ми, звичайно, знали, що десь по лісосмугах ховаються хлопці, котрі йсамі не літають, й іншим не дають. Але в тому, що вони не дарма хліб їдять, переконалися вперше.

Вчора пізно ввечері ППО двома ракетами влупили по безпілотнику, обидві влучили. Навіщо знадобилося валити саме цього безпілотника аж двома ракетами, якщо їх десятки над головами літають, залишилося таємницею. Відстань до літачка по радару поєднали з напрямом руху і траєкторіями ракет. Отримали квадрат можливого падіння уламків із чотирма селами, десять на п’ятнадцять кілометрів. Є де походити, ноги розім’яти. Часу на пошуки нарізали до сутінків.

У першому ж селі місцевий житель розказав, що був вибух над фермою на окраїні сусіднього села. Падіння металолому на голови жителів теж мало місце.

Маємо орієнтир! Основну частину роботи зроблено. Далі справа техніки: знайшли потрібну ферму, визначили напрям розсіяння уламків і заходилися прочісувати навколишні поля. Вибух ракет розпорошив уламки смугою на більш ніж два кілометри і знищив безпілотника капітально.

Перші ж знахідки показали, що літальний апарат був не простим: сопло відрової величини, дюралева балка понад метр, шматки кераміки. Не дарма протиповітряна оборона його відмінусувала.

Уся здобич склала кілограмів шість дюралюмінію, а мізків від дрона так і не знайшли.

Шакали

Після стабілізації фронту і зменшення загрози загинути кількість командирів-офіцерів-шакалів- самодурів почала збільшуватися у геометричній прогресії.

У розвідці з серпня по березень взагалі не було командира. Через місяць після того, як бої під Дебальцевим затихли, з’явилися відразу два офіцери. А через чотири місяці їх уже було десять, і бойовий лише один — Барс, котрий перевівся з ремонтної роти. Щоразу повертаєшся з передової у базовий табір, а їх більше і більше. Точно як ото таргани. І всі в тилу.

Отже, у березні доля повернулася до розвідки спиною, і ми отримали відразу двох начальників. Командир роти, майор, колишній беркутівець, отримав позивний Команділа. А командир взводу, лейтенант, колишній юрист, отримав позивний Поки-що-лейтенант. Обоє служили при обласному військкоматі, там же осягнули усі тонкощі ведення розвідки і цілий рік вичікували слушного моменту, щоб поїхати в АТО. А тут саме на фронті тихіше стало, бо москалі перегруповувалися після серйозних втрат під Дебальцевим, і з’явилися начальницькі посади у новоствореній розвідувальній роті. Одним словом, шакали впали нам як сніг на голову і зі старту заходилися керувати.

Щодня нам влаштовували шикування, вечірні перевірки й переклички. О шостій ранку почали будити й виганяти на зарядку. Хитрий Команділа швидко з’ясував, що розвідку поважають у штабі, загризатися з нами невигідно, і постійно нацьковував на нас літьоху:

— Лічний састав должен бить целий дєнь дєлам занят. Іначє ані бухать начнут.

Та да. Пів року не бухали, а тепер почнемо.

— Поки-що-лейтенант, а чому Команділа постійно про п’янки дзявкає? У нас же реально найтверезіший підрозділ у бригаді. Що він ще хоче?

— Не називайте мене так! Майор як був ментом, то так бухав, що його білка хапала. А тоді закодувався, і тепер навіть запаху спиртного боїться, щоб не зірватись.

— Поки-що-лейтенант, я вночі на посту стояв, на біса мені ця зарядка? Я спати хочу, аж очі злипаються, а тут бігати.

— Ну добре, хто вночі на посту стояв, на зарядку не йде. І не називайте мене так!

— Поки-що-лейтенант? Будете так керувати, ми вас швидко в сержанти переведемо. Прецеденти були.

Із чотирнадцяти наших розвідників двоє було у відпустці, восьмеро чергувало вночі, ще двоє заступали на пост о шостій ранку, і на зарядку випадало виходити тільки двом. Літьосі швидко набридло бігати на чолі такого великого підрозділу, тим паче, що й ці двоє по дорозі зі всієї сили його діймали і паскудили. Із зарядкою не вийшло, і командири придумали нам інші розваги. Тренувальні марш-кидки та навчальні тривоги (це на війні!). Заняття: як лівою рукою автомат перезаряджати, як влаштувати засаду на танк, і ще десятки абсолютно непотрібних і навіть шкідливих у реальному бою речей.

Коли настав час писати рапорти про офіційне зарахування у штат розвідувальної роти, четверо з наших відмовилися:

— Мужики, ці командири до добра не доведуть, на біса нам така розвідка.

— Але ж це шанс і далі на передову виїжджати, а комендачі тепер нікуди не їздитимуть. Дах зірве, якщо місяцями лише сидіти в наметі й на пост ходити.

Врешті в розвідку перейшло десятеро.

Дід

— Друга! — сказав давно померлий дід. — Обов’язково сідай у другу.

— Яку другу? — перепитав розвідник із позивним Дід Андрій, але звуки й образи сну невблаганно танули.

Його трусив за плече командир групи:

— Піднімайся, у нас завдання. Треба до світанку справитися. Їдемо двома бехами, ти в першій дорогу показуватимеш, а я в другу сяду.

— Та ні, — вкрився холодним потом Дід Андрій, — краще я в другу.

— Гаразд. Тільки швидше.

Саме сіріло, коли на підйомі мініколону розстріляли з важкого кулемета й безвідкатної гармати. Екіпаж першої бехи опинився на відкритому місці й загинув миттєво. У другій — поранені та контужені. Відповзли з-під обстрілу в низину й вибралися до своїх.

Покійний дід уже втретє рятував життя внукові.

«Добре, що на тому світі про мене не забувають…»

Інструктор

Із Генерального штабу до нас у табір приїхали великі начальники отримати статус учасника бойових дій за 30 км від лінії фронту і втекти назад. Це — неофіційно, а за документами — надавати нам неоціненну теоретичну допомогу. Дві доби дегустували спиртне до тваринного стану, а на третій день, як сутеніло, протверезилися і згадали про нас… Тривога!!! Забігає Команділа: 10 хвилин на збори, повна екіпіровка, боєкомплект, шикування біля начальницького намету. Ми вже хитрі: броню, каски і боєкомплект не брали. Одяглися, накинули розгрузки і пішли. Нам назустріч вихилясами випливає… гик! підполков… гик! гик!:

— Рєбята, я щяс такоє раскажу! Ета паможет вам вижить на пєрєдавой! Новая разработка Генштаба! Вот сматрітє, — і починає шикувати нас лавами по шість чоловік.

— Та він же синій, — тихенько кажу майору. — Давайте його пошлемо, та й справі кінець.

— А ще краще щелепу прикладом вивернемо, — підтримують хлопці.

— Тіха! Молча дєлаєм то, шо скажут.

— Всє прісєлі! — продовжує інструктор. — Прісядьте, прісядьте. Пєрвий і чєтвьортий пєрєбєгают трі сєкунди. Трі! Ета очень важна! Астальниє пака сідят. Патом ані прісєдают, а втарой і пятий пєрєбєгают трі сєкунди. Затєм трєтій і шестой. Нє забиваєтє щітать трі сєкунди! Так па вас не смогут пріцеліца.

Всі починають соватися по полю, виникає дежавю: кадри з фільму про Чапаєва, як біляки йдуть такими ж лавами на кулемети «Максим» і лягають на землю акуратними рядочками. Одне радує: ротний і взводний мовчки сопуть і бігають навприсядки поряд із нами, але їм важче, бо забракло мізків зняти броню і каски.

— Братішкі, так можна протів снайпєра і пулємьотчіка хадіть, ета полнастю бєзапасна. Так даже протів стрєляющєва танка можна манєвріравать і падайті к нєму на брасок гранати. Ми фсьо ращіталі в Генштабе! Ну! Ви понялі? Тєпєрь ви точна дамой живимі вєрньотєсь! — і скупа сльоза алкаша- меланхоліка скотилася по триденній щетині.

Я уявив свій взвод у чистому полі в штиковій атаці проти снайперів і кулеметників… Та ні, хай може хтось дурніший.

— Добре, що на клапанах таких ідіотів немає, — чую тиху розмову збоку, — у нас би двохсоті щодня пачками лягали.

— Нема, бо їх ще влітку чотирнадцятого року потихеньку відстріляли і в лісосмугах поприкопували. Нічого, якщо нам таке чудо на передку трапиться, ми йому швидко лоба зеленкою намастимо, — заспокоює Орлик.

Може й правильно. Хто бачив чи чув стріляючий танк, той погодиться: краще допомогти дурнуватому командиру героїчно загинути, ніж атакувати таку залізяку з гранатами в руках.

Приємно, звичайно, що в Генштабі про нас турбуються і переживають. Але краще б вони взагалі забули про наше існування.

Повернулися в намет.

— Да-а-а, хлопці, з командирами нам пощастило. Ще гірше за штабників, ті хоч на передову бояться їхати. А зі штабу не видно, які накази на передку виконуються, а які ні.

— Або ми його самі рано чи пізно пристрелимо, або він нас усіх на той світ зажене.

— Головне — бути дружними. Тоді нас жоден командир не вгризе.

Бунт

На ранок ми дозріли і відчули, що з нас досить. Пора відкрито бунтувати.

— Що будемо робити?

— Пропоную назад у комендантський взвод переводитись.

— Не відпустять. У розвідувальній роті повинно бути сто осіб, а нас всього десятеро. Якщо в секторі дізнаються, що весь особовий склад рапорти написав, командир роти злетить із посади аж бігом.

— Як не вдасться, то хоч покажемо, що нас не так просто гнобити. Не все по його буде.

— Домовились!

Дружненько написали рапорти про переведення в комендантський взвод і передали командирам.

А їм перспектива залишитися без підлеглих чомусь не сподобалася, і вони негайно рушили на розборки — Démon, харош бухать! Ета дабром нє кончіца, — першим Команділа побачив біля намету мене.

— А я не п’ю.

— Я же вчєра слишал запах, кагда ти возлє мєня прахаділ. Завязивай, а то прідумаю для тєбя наказаніє.

— Ще раз повторюю: я не п’ю. Тобто взагалі.

— Я тєбя прєдупрєділ, ти мєня услишал. Там, внутрі, всє сабралісь? Пашлі!

Пірнаємо усередину.

— Ну што, мужикі, я ваши рапарта патпісать нє магу, патамушта баєвиє задачі випалнять будєт нєкаму. А єщьо скора наше падраздєлєніє разварачіваєца в палнаценую роту. Прігонят сотню маладих, неапстрєляних. Я вас прашу астаца, обучіть іх і пєрєдать баєвой опит. Іх же ганять нужна будет дєнна і нощна. Каму же ета дєлать, єслі нє вам?

— Ми що, схожі на людей, які ганятимуть новобранців?

— Як взагалі так можна ставитися до людей, котрим, можливо, кілька днів жити залишилося?

— Та ми просто не хочемо разом із вами служити, а тим більше воювати.

— Пачєму?

— Та тому, що в нас на цій війні два основних завдання: грохнути побільше москалів і вижити. А з такими командирами, як ви, вони обидва залишаються майже недосяжними.

— Ета проста слава! Ви проста любітє бухнуть, а я етава нє пазваляю і нікагда нє дапущю! Алкагалізма в падраздєлєніі нє будєт!

— Та що ви з нас постійно алкоголіків робите? Ви обоє не розвідники і не розумієте специфіки.

— Я, напрімєр, с вамі гатов любой баєвой пріказ випалніть, хоть в агонь, хоть в воду!

— Ото ж то воно й погано, що будь-який.

– І якщо ви наш командир, то чому вчора не захистили від тієї п’яної тварі?

— Он же начальнік!

— П’яний командир не має права віддавати накази, особливо на війні.

— Ва всєх сітуациях нужна імєть гібкасть пазваночніка, іначє кар’єри нє відать. Я ета єщьо в міліциі уясніл.

— А якби він нас на справжні танки у штикову атаку послав?

– І пашлі би, — тоді глянув на наші злі очі і додав: — Я би сам вас павьол. Прікази нужна випалнять!

— Ми такого наказу навіть теоретично виконувати не будемо. А якщо хто на практиці спробує нас примусити, то назад ми без нього повернемось.

— А вот етава я нє слишал! Нікагда такова прі мнє нє гаварітє! Ета нєдапустіма!

— Але ви подумайте, як то воно, безвісти пропасти.

Двоє схитрували, підійшли потім до ротного й заявили, що будуть пити за будь-яких обставин. У результаті їхні рапорти були підписані, і вони, щасливі, повернулися в комендантський взвод. У розвідці нас залишилося восьмеро.

Сьогодні

Лише через три тижні після загибелі родичі знайшли тіло Змія в морзі Дніпра серед невпізнаних. Двохсотих із Дебальцівського плацдарму вивезли волонтери. Документи розвідники традиційно не носять, а нагородного годинника зняли москалі. Якщо хтось і мав якісь надії, тепер вони зникли. Настав час подумки попрощатися з другом. Залишити його в минулому. Звикнути до слова «був».

Зібрали речі покійного в баул. Котелок із позивним — підписом (на пам’ять). Парадна, фактично нова форма (Змій беріг, щоби було в чому в місто вийти).

— Все! Я так більше не хочу. На лиха щось берегти, економити і відкладати на потім? Щоб тебе завтра грохнули? Кому все це буде потрібне? Нове шмаття, гроші на картці. Жити треба сьогоднішнім днем, бо завтра може не настати, — уголос висловив Орлик те, про що багато з нас уже думали. — Носитиму найкраще з того, що маю. Їстиму що захочу. Надумав — купив. До дідька!

Відтоді ми повністю адаптувалися до війни, стали її частиною. Або війна стала частиною нас. Далі все пішло рівно й спокійно. Можна жити. Попустило не тоді, коли переборювали страх чи звикали до втрат, а тоді, коли прийняли власну тимчасовість.

Війна — це робота.

Живемо сьогодні.

Тривога

У новому 2015 році наша 57-ма окрема двічі мотопіхотна тричі Кіровоградська бригада[18] потихеньку-помаленьку замість звичних калашів почала отримувати більш різноманітне озброєння. Кулемети, підствольні гранатомети, автомати з глушниками, автоматичні гранатомети і цілі купи пістолетів. Одне лихо — мало хто умів отим усім користуватися. Командування підшукало підходящий кар’єр, і до нього майже щодня по кілька підрозділів виїжджали постріляти зі штатної зброї.

На розвідку отримали снайперську ґвинтівку СВД. Підготовленого спеціаліста серед нас не було, охочих носити «весло» теж не густо (автомат зі складеним прикладом удвічі коротший за СВД). Я мав деяке уявлення про роботу снайпера-розвідника, і рушниця дісталася мені. За першими буквами (еС-Ве-Де) назвав її Свєта. Важча, звичайно, за автомат, але боєкомплект усього сто патронів, і загальна маса системи виходить меншою кілограмів на п’ять. Як снайперу, мені за штатом також належало отримати пістолет, але я відмовився. Пістолет Макарова — це не зброя, а частина фурнітури. Ментам, наприклад, видають кокарду, шеврони, зірочки, посвідчення і… пістолет Макарова. Влучність погана, дальність стрільби практично нульова, зате важить цілий кілограм і постійно турбуйся, щоб не загубити. Морока, одним словом.

Поїхали на стрільбище й ми.

Відстрілявши в тиші і спокої збоку від усіх кілька десятків патронів, я повернувся до гурту.

— Послухай, як Замполіт чеше, — сміються хлопці, — оце тільки починає кулемет чи АГС валити, або кілька автоматів разом, він відразу підходить ближче й телефонує друзям чи знайомим, щоб було чути стрілянину. Коник.

Прислухаюся.

— Чуєш, що тут робиться? Оце так нас криють, — розпинається Замполіт на фоні стрілянини.

— От робота в чоловіка.

— А знаєте, що буде, якщо уб’ють замполіта? Язик ще три дні ворушитиметься.

— Га-га-га.

— Замполіт — ідеальна посада. За все переживає, ні за що не відповідає.

На зворотній дорозі, коли до Корівників залишалося кілометра півтора, внутрішня рація озвалася знайомим голосом:

— Центральний — П’ятому! Тривога! Спостерігаю дві одиниці бронетехніки в районі яру. Над ними кружляє безпілотник.

— Центральний на зв’язку. П’ятий, спостерігайте далі. Розвідка, ви де? — негайно обізвався штаб.

— Під’їжджаємо.

– Інформацію чули? Додайте газу, треба перевірити.

Урал під нами додав обертів і пригальмував біля шлагбаума КПП.

— Всі, у кого закінчилися патрони, на вихід. Решта залишаються в кузові.

Хоча мій боєкомплект був майже цілим, я з чистою совістю вискочив із машини. Річ у тім, що я впізнав голос, котрий волав «Тривога!» Він належав Клавіші. Поруч зі мною сумно роздивлявся куряву за Уралом Орлик.

— От невезуха! Ти теж усі патрони на стрільбищі розстріляв? Чіпляються: «Дай з кулемета пальнути! Дай постріляти!» Сиди тепер тут, поки усі он ганяються…

— Ти що, не зрозумів, хто паніку підняв? Мотаємо звідси, а то штабники принесуть десяток «Мух» і примусять кацапські танки в полях шукати.

Я негайно рушив ховатися в намет.

— О! Орлик, — почувся позаду голос начальника розвідки, — сходи на п’ятий пост, треба перевірити обстановку.

Пришвидшую кроки і намагаюся не розсміятися, а то й мене помітять. Орлик іще вірив, що тривога справжня, ноги в руки — і на елеватор.

А там картина маслом: п’яний Клавіша в стані повної меланхолії.

— П’ятий, п’ятий! Уточніть місце розташування бронетехніки! — надривалася рація стурбованими командирськими голосами.

— Отам-во під’їхав джип і одного безпілотника забрав отуди-во. А інший джип під’їхав з того боку, розвернувся і поїхав у отой-во, — рукою показує напрям аватар, з усієї сили намагаючись не впасти і не заснути.

Орлик забирає рацію, бінокля й видряпується на дах. Слідом суне Клавіша, безперервно щось терендить і плутається під ногами. Орлик починає скеровувати наші машини до яру різними шляхами. По дорозі вони перехопили кілька легковиків місцевих жителів та рибалок, перевірили — усе чисто. Клавіша тим часом пригрівся на весняному сонечку й заснув.

Загуркотіла металічна драбина, і над краєм даху вистромилася каска, а слідом і весь черговий по штабу в бронежилеті. Не полінувався особисто перевірити ситуацію. Як же його відволікти, щоб не помітив п’яного товариша?

Щойно черговий перевалився через бортик і рушив по дахові, затріщала бітумна заливка. Орлику тільки цього й треба:

— Обережно, товаришу майоре, не підходьте близько, щоб не провалитися! Чуєте як тріщить?

Той як за командою присів на півзігнутих ногах, розставивши руки в сторони. І потихеньку, як на льоду, здимів заднім ходом.

Орлик задумався. Товариша виручив. Бригаду від танкової атаки врятував. Ворожі безпілотники повідганяв. А найголовніше прошляпив: не встиг на обід.

Таки да. Обід пропустили всі, окрім снайпера.

Старий воїн — мудрий воїн.

Клітка

Якщо хтось сидить у ямі, всі знають — аватар відбуває покарання. А в роти матеріального забезпечення своя фішка — залізна клітка. У ній сумний- пресумний воїн.

— Що, забухав?

— Та я геть трішки випив… — зітхає. — Найгірше, що я сам цю тюрму й зробив.

— Довго ще сидіти?

— Ввечері випустять.

Через день гляди — там же.

— Що, знову?

— Ага…

Із намету виходить старшина:

— Серьожа, склянки!

Аватар міцно заплющує очі, і по його вигляду помітно, який він ні в чому не винний і яка несправедлива до нього доля.

Сергій тим часом бере арматурку і бринькає нею по прутах клітки:

— Один! Два! Три! Чотири!

Безпілотник

— Увага! Увага всім! — озвалася рація. — Зараз будуть запускати наш безпілотник. Нікому не стріляти! Ще раз повторюю — безпілотник наш!

Усі, хто не спав, повилазили надвір в очікуванні авіашоу. Більшість із нас під словом «безпілотник» уявляли цяточку в небі й бачили його хіба що як купу збитого брухту або по телевізору. А тут ось — навіть помацати можна. Шум двигуна — і над деревами з’явилося диво техніки. Майже відразу — кулеметна черга з боку Рапір.

— …вашу мать! Припинити стрілянину! Це наш безпілотник!

— А-а-а, — розчаровано, — так би й сказали. Попереджати треба!

Безпілотник піднявся на висоту, з якої його вже не було видно й чути, зробив кілька знімків. Коли опускався, наймолодший і найспритніший глядач — собацюра Малиш — у карколомному стрибку дістав цяцьку за крило і мало з нею не втік.

У чистому залишку маємо серію малоінформативних фоток місцевості, а в літачку — кілька кульових отворів і відбиток зубів Малиша.

Не дуже прибуткова це штука — безпілотники.

Сосиска

У наметі на підлозі — дерев’яні піддони. Кузя акуратно нарізає сосиски. Вечеряє. Кіт Храпаль причепився, випрошує.

Кузя відрізав шматочок, кинув.

Храпаль з’їв, просить ще.

Ще дав.

Далі просить.

Кузя відрізає шматочок і кидає в щілину між дошками. Пів години розваг.

Храпаль і лапою намагався сосиску дістати, і язиком тягнувся. Як у казці про Лисичку і Журавля. Пробував навіть підкоп збоку зробити.

Ото тільки й можна спокійно повечеряти, коли кіт справою зайнятий.

Вислів «хліба і видовищ» я собі трохи по-іншому уявляв, але й так непогано…

Туман

Два п’ятдесятиметрових окопи підковою прикривають клапан 15-го батальйону. Лише в центрі залишили ділянку метрів п’ять для проїзду бронетехніки.

Однієї туманної ночі Лисий і Тунгус змінилися з варти й пішли до свого бліндажа. Але трохи не туди завернули, трохи заблукали, втрапили в прохід і почимчикували в бік москальні. На щастя, дорогою трапилися зарості молодих берізок. Слідопити здогадалися, що йдуть по нейтральній території і негайно повернули назад. А щоб не напоротися на розтяжку, почали присвічувати під ногами телефоном і заодно кликати своїх…

Нові чатові в окопі почули шум на передку, потім побачили вогник і негайно заходилися відстрілюватися. По тривозі на позиції прибігли майже всі бійці клапана і приготувалися зрівняти із землею будь-яку ділянку фронту, на яку вкаже спостерігач із тепловізором.

— О! Он щось видніється, зовсім близько, — захвилювався оператор.

Клапан напружено завмер в очікуванні команди «Вогонь».

— А попередня зміна з поста повернулася? — в останній момент засумнівався старший.

— Щось їх ніде не видно.

— То телефонуйте!

— Лисий, ви де?

— Лежимо тут між берізками удвох із Тунгусом.

— Блін, два романтики! А хто зверху, соромлюся запитати?

— Та ні, не в тому значенні, ми просто залягли поряд. По нас стріляли!

— Та невже? А звідки?

— У такому тумані і не розбереш.

— Це ми крили, ви хоч цілі там?

— Та да.

— Якого лиха ви взагалі на нейтралку полізли? Якщо орієнтуєтесь в яку сторону йти — бігом додому.

— Ага, страшно!

— Все! Заспокоїлись. Більше ніхто не стрілятиме. Може освітлювальну ракету для вас запустити?

— Ні-ні! Ми краще в темряві, тихо й без шуму.

Не всім так щастить. Декого в подібних ситуаціях із першого пострілу свої ж і поклали.

Крайній

Мій напарник перемерз і захворів. Лікуватися з температурою на протягах в умовах повної антисанітарії намету — не варіант. Відправили в міську лікарню. Коли йому залишалося кілька днів до виписки, у бригаді неочікувано оголосили тривогу й перекрили всі шляхи в’їзду-виїзду з Костянтинівки…

— Вийшов я трохи по вулицях прогулятися, — розповідає Кривбас. — Сонечко світить, дівчата посміхаються. Раптом на перехресті шум, ґвалт, зібрався натовп. Я теж рота роззявив і підходжу, щоб роздивитися. Коли якісь людиська накидаються на мене з усіх сторін, шарпають, матюкають:

— Алкаш!

— Сволачь!

Один мужик витягує мене в бік.

— Тікай звідси і не висовуйся.

Матері його й чорт. Оскаженілий натовп з усіх боків. Я на передку так ні разу не лякався. Прикро. Ні за що, ні про що натовкли, обізвали. Нащо нам цей дамбас треба? Відгородитися від нього бетонним парканом, хай роблять там що хочуть, хоч бойовиків в одне місце цілують.

Виявляється, п’яні десантники на БТРі збили місцевих на перехресті. Справжнім сєпарам тільки цього й треба. Злізлися з усього міста і з криками: «Бєй укропав!» почали збирати натовп. Натовп збиратися не хотів.

— То що тепер, через одного придурка хаяти усіх військових? — пояснювали пізніше свою позицію місцеві.

Як отримати відпустку

Уже два місяці бригада чекає наступу москалів. Усі відпустки суворо заборонені…

Два аватари трохи побули на передовому клапані. Теоретично настав час епічних подвигів. І чи то їм «білочка» розповіла, чи героїчний сон приснився, але хлопці самі повірили в те, що сіли на танк й утрьох із танкістом розгромили сєпарський опорний пункт. Ця тема набула розголосу, обросла подробицями та прихильниками і широко обговорювалася родичами і друзями героїв (майже як деякі новини в соцмережах). Для повноти композиції бракувало тільки лайків.

Недремне око СБУ перехопило телефонні розмови і пустило жадібну слинку: на горизонті замаячила немаленька купа трофеїв. Із другого боку, штурманутий опорник автоматично перетворювався на нове джерело розповсюдження нелегальної зброї, яке просто необхідно було локалізувати.

До керівництва бригади без попередження (телеп гості в хату!) завітали серйозні дяді і почали здалеку:

— Як там на передовій?.. Чому про успіхи не доповідаєте?.. — і таке інше.

— Знати нічого не знаємо, самі вперше чуємо, — як могли морозилися наші командири.

Суворі послідовники НКВД від такої політичної недалекоглядності роздраконились (здається, нас тут за дурнів мають!) і перейшли на конкретику:

— Під чиїм ліжком склад нелегальної зброї?.. Де трофейні тепловізори, машини та мобілки?.. Чому досі не знайшли і не покарали людей, які вуха з трупів позрізали?

Наші полкани завжди знали, що контролюють передові клапани лише теоретично. І холодний піт швидко вкрив найважливіші частини офіцерських тушок (тобто попи — ними вони думають, тудою їх і карають в разі чого).

СБУшники остаточно переконалися, що добровільно ділитися трофеями ніхто не збирається. Полякали тюремними термінами, пообіцяли повернутися в компанії військових прокурорів, і злі як собаки поїхали.

Героїв негайно повернули з клапана у базовий табір перед світлі очі командирів. Діалоги повторилися майже слово в слово з поправками на «давайте по-нормальному» і «мужики, ми ж тут усі свої». Після фраз «ми не хотіли», «більше не будемо» та «ми нічого не брали» начальство опустило руки. Того ж дня штурмовиків випхали у бойову відпустку додому, а командування, на очах тверезіючи, дошліфовувало відмазки для неминучих допитів.

Стройова підготовка

До нас прибув якийсь новосформований підрозділ. Два десятки новобранців ходять скрізь строєм, навіть у їдальню, шикуються по сто разів на день.

— А що це вас так затягують? — зацікавився Орлик.

— Та майор у нас такий… зараза.

— Передайте майору, що якщо він постійно поперед строю ходитиме, його дуже швидко снайпер завалить. Снайпери люблять командирів, — киває Орлик на мою Свєту. — Правда, Démon?

— Правда. Що сєпарських, що своїх.

Більше строєм не ходили, як обрізало. Мабуть, передали майору. Не сам же він додумався!

Непрушний блокпост

На одному блокпості ще на початку конфлікту місцеві сєпари принесли воякам випити і закусити. Пили разом, а коли наші аватари позасинали, їх розстріляли і забрали зброю. Були версії, що у випивку підсипали снодійне. Після цього випадку місцевим не довіряли. Коли на блокпост приносили борщ чи ще якусь їжу, її брали, посміхалися, дякували і… виливали. Краще не ризикувати.

Після того випадку минув майже рік. На КПП блокпоста чергував хлопчина, який полюбляв гратися гранатою. І от йому один дід приніс банку меду. Дід пішов, а через пів години щось вибухнуло. Боєць загинув, ще кілька отримали поранення. Слідчі казали, що дід у мед запхав якусь вибухівку, і це теракт.

Неуважний дорівнює неживий.

Але в кишенях загиблого не знайшли улюблену гранату.

Необережний теж дорівнює неживий.

Звичка

На артилерійських бліндажах двері відчиняються досередини. Коли по бойовій тривозі артилеристи вибігають надвір, крайній повністю відкриває двері й підпирає їх ящиком. Якщо цього не зробити і двері зачиняться, вибухова хвиля розіб’є їх або виверне разом з одвірками.

Морський прибув днями охороняти Ліру. Кілька разів вистрілив із гаубиці. Спробував зняти роботу артилеристів, але перепад тиску під час пострілу виводив із ладу усі телефони, обладнані відеокамерами.

«Так можна і контузію отримати», — подумав Морський і подався в бліндаж. Під землею гепало трохи тихіше, але достатньо, щоб трусилися стіни й земля під ногами. На нарах спав Кардан.

«Міцні нерви», — відмітив Морський, нагрів чаю, перекусив і заходився чекати завершення стрілянини. Кардан поворушився уві сні, підвівся і розплющив очі.

— Щось холодно у нас… А де хлопці?

— Стріляють. Хіба не чути?

— Точно! Я ж дивлюся, що двері навстіж…

* * *

Через тиждень Морський спав після зміни. Прокинувся, вийшов надвір й отетеріло витріщився на яму просто перед входом у бліндаж.

— А це що таке?

— То нас «Гради» накрили.

– І я все проспав? — не міг повірити засмучений земляк.

— Не хотіли будити. Та ти не переживай, там не було на що дивитись.

Христос воскрес!

Великдень. Бабця на сільській вулиці вітає усіх зустрічних:

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес! — уся група привіталася, а кулеметник трохи відстав.

— Христос воскрес!

Вояка морщить лоба й після паузи видає:

— Царство небесне!

Бабця (непомітно) хрестить у спину:

— Свят, свят, свят!

Полювання на козулю

Козуль чекали. Лише стадо вискочило із зеленки, чотири кулі прошили першу. П’ятеро мисливців потім дружно розказували, як усе було чудово, хоча хтось із них таки не влучив.

М’ясо якраз маринувалося, коли з поста прийшов Фотограф. Ну і який це досвідчений мисливець спокійно їстиме здобич дилетантів-новачків? Особливо, якщо ціле стадо потенційної здобичі десь собі спокійненько пасеться. Та ще й сердитий, що пропустив полювання.

— Піду прогуляюся, — буркнув, закинув за спину автомат і пішов.

До заходу сонця залишалося дві години…

Перша партія шашлику вже досмажувалася, на запах сходилися сапери і медики, галас із кожною хвилиною наростав, і телефонний дзвінок почули не відразу.

— Алло! Та тихіше ж ви! А ну ще раз… Повтори ВЕЛИКИМИ БУКВАМИ!.. Мужики, Фотограф загубився! Просить, щоб його знайшли.

Ну от, маєш. Жили — не тужили, а тут дилема: з одного боку, треба товариша виручати, а з іншого — сам винен. Та й шашлик не чекатиме… Бажано врегулювати ситуацію дистанційно.

— Фотограф, а ти куди йшов взагалі?

— До Клебан-Бика (величезний ставок у заповіднику), там ярочки, кущі, лісосмуги. Не помітив, з якого боку від мене сонце сіло.

— А що зараз навколо?

— Одні дерева.

— Так вилазь, гальмо, на дерево, і роздивись навкруги.

— Підходящого немає, всі якісь тонкі, до вершини все одно не долізу.

Таки правда, Фотограф метр завширшки у плечах і 120 кг живої ваги, такому лише по гілках стрибати…

— О, ану очі підніми. Небо сьогодні чисте, зірки видно добре. Клебан-Бик майже точно на південь від базового табору. Шукай Північну зірку і шуруй прямо на неї, не промахнешся.

— А я не знаю, як шукати Північну зірку…

— Ххх, клоун, ххх!

— Пі-пі-пі, дитя асфальту, пі-пі-пі!

— Мать-перемать, із твоїм Фотографом!

— Ми зараз запустимо освітлювальну ракету, а ти дивись уважно вгору, з якого боку горітиме.

— Добре.

…

— Ну як, видно?

— Ні… зовсім нічого.

— Та де ж тебе нечистий носить?

– І «Гради», як на зло, не літають… так би по них зорієнтувався.

— Порийся в кишенях, може, завалялась пара трасерів.

— Безглуздо, мій автомат 5,45 мм, а я з собою взяв 7,62 мм із глушником. Жодного трасера, я вже ріжки перетрусив.

— Довго йшов?

— Години чотири.

— Чорт, а він у Горлівку в темряві не забреде?

— При швидкості 6 кілометрів за годину, на чотири, 24 кілометри виходить. До Горлівки по прямій 27 км, але ж він не йшов по прямій. Тим більше по дорозі Дзержинськ, а за ним ряд клапанів.

— Клапани його не пропустять. Скоріше пристрелять у темряві, коли почують, як він крізь кущі проламується.

— Та він реально далеко. Ракету не побачив, ішов кілька годин… Як же його шукати вночі на такій величезній території?

— Фотограф, збирай дрова і пали вогонь. Зігрієшся, заодно вогонь вночі буде далеко видно. Якщо щось підстрелив, поїж.

— Ні одної козулі не бачив, ні разу не вистрілив.

— А якщо він вийшов на передову десь між клапанами? Вогонь розводити не можна, відразу з мінометів накриють.

— Та яка передова!.. Ну добре, хай залізе у ярок і там вогонь розводить. До ранку не замерзне, а вдень ми його швидко знайдемо.

— Фотограф, ти лише далеко не відходь від того місця, де зараз, бо можеш із зони покриття мобілки вийти.

Тут якраз і шашличок досмажився. Після вечері кількість охочих пограти у квест «Пошуки Фотографа» збільшилася. Набрали освітлювальних ракет, патронів з трасуючими кулями, пива, ліхтариків і вирушили.

Знайшли Фотографа посеред ночі за 15 км від табору, за озером. На ранок усі були вдома.

Козуля — тварина стадна, і полювати на неї теж краще гуртом.

дамбас

На дамбасі ґрунти дуже розмиті й перемішані з глиною, тому болото після дощу таке, що лише танки добре почуваються. Вода не просочується в глибину, і я не раз бачив калюжі на висотках поміж деревами під час кількамісячної засухи.

Весняні дощі розквасили поля навколо клапана сантиметрів на сорок у глибину, і краю їм видно не було. Таблетка з групою на борту прилаштувалася в колію позаду бехи, але на середині поля все ж таки застрягла. Проблему вирішив трос. Добралися. Група зробила свою роботу, але наступного дня болото стало ще непрохіднішим. Таблетку знову зачепили за беху, траки викинули першу партію багнюки, і швидкість негайно підвищилася до максимальної. Машина ковзала на пузі, від керма користі було мало, і таблетку носило по болоті з боку в бік, як лижника по воді за катером. На поворотах вона майже лягала на борт, і хвиля болота досягала вікон. Аж ось і дорога.

— Ну як серфінг? — поцікавився водій бехи.

— Думав, що таблетка пірне в трясовину, як «Наутілус», там і залишиться. Коли мене мама народжувала, і то так страшно не було, — неохоче витягаючи лопату, відповів старший. — Хлопці, пора виколупувати транспорт із купи дамбаса.

* * *

Повільно переставляючи ноги в кирзачах, по болоті бреде Кузя. На кожній нозі кілограмів по п’ять болота поналипало. Один чобіт засмоктало сильніше. Смикнувся раз, вдруге, а на третій не втримався і з розмаху плюхнувся обличчям у багнюку. Обтер навколо очей, виплюнув болото з рота і в масці шахтаря заявився в бліндаж. Йому б у такому образі на Halloween дітей лякати.

* * *

Орлик, як мудрий воїн, вирішив не боротися з болотом, а проскочити по воді. На краю калабатин болото під водою рідкіше, не так берці тримає. Але на одній калюжі не вгадав із глибиною і вскочив майже по коліна обома ногами. Підняв очі вгору:

— I love you, дамбас! — крикнув на весь табір, і почалапав далі.

* * *

Із початком весни зазеленіли яри й лісосмуги. Ми повеселішали, бо вже більше часу можна перебувати надворі, та й одягу на собі тягати потрібно менше. А населені пункти дамбаса й далі залишалися сірими й нудними.

— Мужики, ви помітили, що тут люди живуть якось мрачно? Лише ніяк не зрозумію, в чому причина.

Ми поприпадали до вікон шишаріка. За вікном тягнулося величеньке село, як дві грудки болота схоже на інші місцеві села.

— На цілу вулицю всього попереду двох будинків якісь квіти ростуть. Скрізь бур’яни по вікна. Лише в лісосмугах повно пролісків.

— Паркани — з битого, оброслого мохом шиферу і гнилих дрючків. Навіть ті, які з дощечок, відразу видно, після встановлення жодного разу не фарбувалися.

— Вікна й двері такі обдерті, що вже не вгадаєш, якого кольору були.

— А хату свіжопобілену бачив хто хоч раз?

— Ти ще спитай, де тут смітник.

— Смітник у кінці вулиці. Кожне місто й село починається з купи пластикових пляшок та іншої гидоти. Закінчується так само. Всі вивозять відходи за крайню хату і просто з дороги викидають на узбіччя.

— Загиджена природа. Загиджені села й міста. Загиджені мізки.

— Тьху! Може, хоч війна все оце випалить синім полум’ям.

— Гадюшник…

— Бери вище. Дамбас…