Окопні історії: фронтовий щоденник

«Топольки»

Пояснювальні, мабуть, не дуже сподобалися ротному, бо наступного після відпустки дня Купе й Малиша перевели в комендантський взвод. Ох вони й раділи! Вирватися з божевільні розвідки, подалі від Команділи, що може бути краще? Інших старожилів того ж дня відправили на спостережні пости на передову. Настала наша черга радіти. Так я потрапив на «Топольки».

Місце специфічне. На верхівці плаского, порослого кущами й деревцями терикону обладнали позицію для спостереження за переднім краєм сєпарів. Кілька бліндажів, літній душ і туалет. Раз на кілька днів привозять сухпайок і питну воду. Шість вояків чергують по дві години, двічі на добу. Мені випало чергувати з восьмої до десятої, вранці і ввечері. Вранці, після зміни, починаю готувати їсти. Хлопці, хто виспався після нічної варти, допомагають, потім усі разом обідаємо. Далі на вибір: залягти спати в холодочку під абрикосою, дивитися фільм на смартфоні чи ще щось. Годині о шостій гуртом готуємо собі вечерю. Після вечері я приймаю душ, одягаюся, взуваюся і йду на пост. На посту кілька біноклів і лазерний прилад розвідника. У бінокль методично передивляєшся усі відомі позиції сєпарів і вогневі точки. Якщо починається перестрілка, намагаєшся на тому боці щось нове запримітити. Тоді визначаєш кут на об’єкт, відстань і перераховуєш все це в координати. Що робити з координатами — про те чудово знають артилеристи. Поряд лежить рація, налаштована на сєпарські частоти. Всю вогневу активність противника, переміщення техніки й перемови по рації записуєш у журнал спостережень. Із біноклем у лівій руці й ручкою в правій дві години на посту пролітають непомітно. Повернувся з поста, почистив зуби, розстелив каремат зі спальником під абрикоскою і вмостився спати. Вранці прокидаєшся і знову на пост. Раз на кілька днів прогулюємося пішки на сусідні клапани і ведемо спостереження ще й з їхніх позицій. Через день хтось із нас мусить їздити по воду. Я записую різні фронтові історії. На нейтральній території багато занедбаних дач, і ми майже щодня навідуємося туди пастися на черешню, малину й полуниці. Приємна перевага життя на височині — майже повна відсутність мух і комарів.

З часом стало зрозуміло: із нашого спостережного посту й сусідніх клапанів видно не все, що хочеться. Сєпари ховають техніку за териконами й у зеленці, побачити її можна лише згори.

— Мужики, нам для роботи розвідки зі штабу квадрокоптер видали, хай ротний привезе.

— Знаючи нашого Команділу… але телефонуйте.

— Товаришу майоре, тут є потреба в безпілотнику, ви як будете продукти до нас везти, прихопіть із собою.

— Пасмотрім.

Колискова

На війні сплять більше. Хоча не завжди вночі. І рідко більше кількох годин поспіль. Тут є три важливих причини прокинутися: чергування, обстріл і голод. Відчергував — знову ліг. Обстріл закінчується — мостишся спати далі. Якщо зголоднів, трохи складніше. Спочатку нашвидку перекушуєш і починаєш варити щось суттєве. А як вже добре поїси, знову залягаєш, щоб жирок зав’язався.

Від сну уривками швидко з’являється звичка засинати щоразу, коли ситий і зручно лежиш. Спати по чотири-шість разів на добу? Та легко. Є вільний час — спиш про запас. Проспати десять годин із двадцяти чотирьох — теж не рекорд. Солдат спить — служба йде. Сплячих без важливої причини не будять. Навіщо? Роботу можна й без них зробити. Або зробити пізніше. Хто це тут куди поспішає? Усі там будемо.

На спостережному посту я намагався швидше лягати спати. Чергування відстояв, щоденні справи завершено, не голодний, трохи втомлений, лежиш собі зручненько і роздивляєшся зоряне небо. Так ліньки, так добре, так затишно! У цей же час, коли сутінки непомітно переливаються у темряву, стає добре видно безпілотники. Рухливі зірочки літають із різною швидкістю, на різній висоті й у різних напрямах, але найкраще видно ті, котрі рухаються над лінією фронту. Про їхню появу сповіщає Дашка третього клапана. Черги трасерів точно вказують на літачок і супроводжують якийсь час його політ. Коли безпілотник залітає в зону досяжності сєпарських кулеметів, ті також пускають салюти. Потім безпілотник наближається до другого клапана, і звідти його теж частенько вітає важкий кулемет. Буває, один безпілотник обстрілюють до п’яти ДШК з усіх боків. Якщо зенітник вирішує, що літак не вище двох кілометрів, зенітка теж видає кілька залпів. Отак і летить безпілотник над нейтральною територією, обстрілюваний з обох боків нашими клапанами і сєпарськими опорними пунктами.

Тра-та-та-та-та! Тра-та-та… А-а-а-а-а-а…

Як я люблю цю колискову для дорослих хлопців!

Що б там не казали, а найміцніший і найздоровіший сон — на свіжому повітрі.

На передовій краще!

Опорний пункт

Після Мінських, вибачте за слово, «домовленостей» сєпари розперізувалися що не день, то більше, і крили нас щоночі та майже щодня. Наша важка артилерія деякий час переховувалася від ОБСЄшників, і клапани відбивалися тільки стрілкотнею. Одне добре, що після штурму Дебальцевого на клапани вздовж Горлівки понавозили автоматичні гранатомети, важкі кулемети ДШК, ПТУРи, зенітки і безвідкатні гармати. Ними офіційно теж не дозволяли користуватися, але головне, що вони були…

Із Горлівки в бік Новгородського витікають два зарічки. Вони прорізали собі долини, що сходяться в селі. На висотках понад зарічками зарилися в землю п’ятий і шостий клапани, а центральний — трохи нижчий пагорб із кладовищем, стояв пусткою.

Одного дня під обід із лісосмуги на центральний горбочок виїжджає КамАЗ, із нього вивантажуються з десяток сєпарів, зброя, ящики. І спокійненько так починають облаштовуватися. А що, місце гарне, до наших клапанів усього 2 км, можна навіть із кулеметів обстрілювати. Це не 3–4 км від Горлівки, звідки лише важке озброєння діставало. Командир шостого клапана по рації виходить на штаб:

— Центральний! Сєпари новий опорний пункт будують прямо між нашими позиціями.

— Спостерігайте.

— Вони готують позиції для важкого озброєння.

— Спостерігайте.

— Встановлюють міномети.

— Спостерігайте.

Старший вимикає рацію.

— Загальна тривога по посту! Вогонь!

Реактивний снаряд влупив поряд із «трудівниками», трохи поваляв і розкидав їхні хатки. Далі почалося. Дашка косила як у тирі. Гранати з АГСа трохи не долітали (у нього дальність усього 1700 метрів), але гранатометника це не зупинило, і він навоювався від душі. Автомати й кулемети доповнювали концерт, бо стрельнути по тимчасово живому москалю кортить кожному. На усю голову здивовані й щиро обурені порушенням режиму тиші сєпари позаскакували в КамАЗ (уже без скла, з пробитими скатами) і на ободах притопили по ґрунтовці назад у Горлівку. Ящики, трупаки і тяжко поранені залишилися лежати в творчому безладі. До кладовища продірявленим було всього метрів триста. П’ятий клапан (а чим ми гірші?) теж почав лупити з усіх стволів по втікаючому за лісосмугою КамАЗу. Зенітка зносила лісосмугу мов газонокосарка. Радісно збуджені танкісти (їм взагалі рідко випадає нагода постріляти) довго прогрівали танчик, виїхали на позицію і таки встигли разок пальнути. Вибухом із КамАЗа здуло ще кілька чи то ящиків, чи то сєпарів.

Усі ці побоїща роздраконили округу на добрий десяток кілометрів. Сусідні клапани позаскакували в окопи, перезарядили усі стволи і майже годину тривожилися, як бджоли у вуликах, доки дізналися про причину стрілянини і заспокоїлись.

Як сутеніло, на те місце приїхала ГАЗелька позбирати залишки. Її не чіпали, бо йти по трофеї відкритим полем під обстрілом із териконів трохи нерозумно, а трупаки кацапські нам і задарма не треба.

Ввечері, вмощуючись спати, я думав про те, який чудовий був сьогоднішній деньок. І про те, якими мають бути «голосні дні», якщо це «дні тиші».

Виховна робота

До воріт під’їжджає Урал. Із вікна виглядає щаслива морда:

— Прівєт, рєбята! Я вам баєпріпаси прівьоз укропав мачіть!

— Заєжай! — ворота позаду зачиняються.

— Вилазь, москалику, приїхав.

Витягли з кабіни мужика років 65, десь аж із Сибіру. Новенький, ще не навчився камуфляжі розрізняти. «Асвабадітєль» шахтарських народів трапився на диво балакучий і не менш злобний. Поки в’язали, увесь час верещав про укрофашистів, жидобандерівців і як він нас на шматки різатиме, коли повернеться до своїх. І усе те впереміш з відбірними матюками. Хтось із хлопців не витримав і зі словами:

— Побачимо, як ти однією рукою воюватимеш, — прострілив бандиту руку.

Але й після цього бронелобий сибіряк не заспокоївся. Поміж криками болю і матами обіцяв, що матушка-расєя уже зовсім скоро винищить усіх хахлів, навіть на насіння не залишиться. А хто потрапить у полон, позаздрить в’язням інквізиції. Він або щиро вірив у власне безсмертя, або спеціально вирішив присутніх розізлити і померти мученицькою смертю «за родіну, за путіна». Та померти не можна: занадто багато народу бачили тупоголового, доведеться здати СБУшникам для програми обміну полоненими. Але кілька ударів прикладом він таки випросив і замовк лише після тріску пальців на іншій руці.

Довгий день

Ввечері на посту зв’язуюся зі своїм земляком із 34-го батальйону:

— Шаляпін, що вам видно в Горлівці з п’ятого клапана?

— Нічого особливого, лише під териконом «Какашка» зенітна установка стоїть.

— Плюс[24].

Вранці ми з Матільдою пішли на клапани Квіточка й Акваріум до старих знайомих спостерігати у бінокль Горлівку. По сєпарській рації почув цікавий діалог:

— Рєбята, зарплату прівєзлі за апрєль, — так, думаю, у москалів затримка на два місяці. — Всє, кто служил в апрєлє, падайдітє, палучітє деньгі, сігарєти і єщьо какієта падгони.

— А жизні запасниє видавать будут?

— Нє понял.

— Ну ви задачі всякіє ставітє, а жизні втариє нє видайотє.

Далі чую вибух. Сєпарська рація відразу:

— Завхоз — Манамаху. Шчто там у вас за взриви?

— Па ходу нас апстрєлялі с безаткатнава арудія.

О, наші вирішили зенітку знищити!

З того боку починають строчити з ДШК по третьому клапану (його з Горлівки найкраще видно). Третій довго не думав, влупив у відповідь із ДШК і 82-міліметрового міномета «Васильок» по сєпарських позиціях навпроти себе. Москальня завела 120 мм міномети, дві САУ й нумо обстрілювати ділянку фронту з першого по сьомий клапани. Ті у відповідь теж застосували Дашки, зенітки, керовані протитанкові ракети, безвідкатну артилерію, міномети і кілька танків. Зо дві години свистопляски потроху почали затихати. Ми мали вже трьох поранених, і в цей момент вирішила включитися наша батарея 120 мм мінометів.

Сєпари звикли, що важке озброєння застосовують лише вони, і їхній опорний пункт «Январь» не очікував такого сюрпризу:

— Манамах — Январю. Пєрєдайтє на мінамьоти, шчто еті ідіоти на целий кіламєтер прамахнулісь, за сто мєтрав ат нас міни лєглі.

Наш коректувальник уважно вислухав, підправив координати і наступний залп був уже не 4, а 12 мін.

— Ви шчто дєлаєтє!? Прєкратітє агонь, сукі!!! — тіпався Январь. — Лажись!!! — зв’язок урвався.

— Так наши уже давно нє стрєляют… блін… — ніяк не міг роздуплитися Манамах.

Гордий погляд коректувальника і… ще 12 мін на голову Январю.

Кілька мін лягло поблизу сєпарського спостережного посту на вершині Какашки. Коректувальник у рацію:

— 50 метрів правіше.

— Зараз поправлю, — обзивається навідник.

— Якраз попадеш по верхівці терикона.

— Е-е-е… а ми не стріляємо по терикону, це хтось інший.

— А хто стріляє?

А хто його знає… Що б це був за бій та й без бардака?

Кулі із сєпарського ДШК свистіли над головою. Ніколи раніше не помічав, що вони так повільно летять. Насилу втримався, щоб не підняти руку й одненьку не спіймати.

Перестрілки досягли піку. Це всерйоз і надовго. Місцеві запропонували пообідати. Дивлюсь на Матільду:

— Треба поїсти, бо ми тут застрягнемо до вечора.

Акваріум за курганом посеред чистого поля. Проскочити до кінця бою неможливо.

— Дивіться, дивіться! Хто це там совається по лісосмузі? Наші чи сєпари? Дайте швидше бінокля!

— Нащо тобі той бінокль? Влупи їм над головами чергу з кулемета, а там побачимо, у чию сторону побіжать.

Розібрались. Розвідка 17-го батальйону під шумок підійшла по зеленці до сєпарських бліндажів під трубами водогону і закидала їх гранатами. Через деякий час наша рація видає:

— Біля зрізаного терикону виїхав танчик.

Коректувальник мінометів лише руки потер, і майже відразу:

— Зупинити вогонь! Наказ командира сектору: всім підрозділам до 15:25 припинити вогонь. Доповісти як зрозуміли, — всі аж руки з досади опустили, старший посту:

— Плюс… — переглянулися, — 15:25.

— Суки сєпари знову запросили перемир’я.

Але самі сєпари стрілянину не припиняють…

І тут ще один сюрприз дня: десь далеко за спинами знайомо гупнули 152 мм гаубиці. Коректувальник з Ліри розтягнув щасливу посмішку від вуха до вуха. Зрозуміло. Артилеристам теж наплювати на режим припинення вогню.

У сєпарів і так уже закінчувався боєкомплект і натхнення, а після перших вибухів снарядів вони позабивалися глибоко в нори й затихли. Як і більша частина Горлівки.

Ми з Матільдою швиденько поспішили додому, обминаючи свіжі ямки від мін і дроти від керованих ракет. Над головами приємно шелестіли гаубичні снаряди.

— Ти так не поспішай, а то зашпортнешся, заб'єш пальчик. Або ще гірше — захекаєшся. Раптом війна, а ти захеканий?

— Démon, ти хоч колись серйозний буваєш?

Коли проходили повз КПП Квіточки, черговий випхав голову з бліндажа:

— Розвідка, ви що, дурники? Під час бою по полю шастати, — покрутив пальцем біля скроні й пірнув назад.

— Тобі добре, ти вдома! А нам до своїх спальних мішків ще кілометр пиляти.

Пройшли ще метрів двісті за Квіточку, як у повітрі зашелестіло. Ми прямо з дороги — у запилюжену траву. Всього два вибухи. Переліт метрів п’ятдесят.

— Думаєш, це по нас?

— Скоріше за все. Помітили й кинули парочку мін на удачу. А удача з нами. Довго чекати не варто, можуть поправку зробити. Петляємо!

О шостій вечора захекані, запилені й пропечені сонцем ми нарешті добилися на Топольки.

Це був один з небагатьох днів, коли перестрілку почали наші, та й закінчили її теж ми. Бій тривав з 10-ї до 20-ї години.

Дуже довгий день.

Полювання на кабана

Вітер віє від саперів, шашлик пахне на весь табір.

Сапери прославилися своїми вдалими полюваннями на кабанів. Ні фазанів, ні зайців, ні козуль. Лише кабани. Якщо вони вже зібралися на полювання, ввечері смажитимуть шашлик. Мабуть, знають якийсь секрет.

Вже аж перед самим дембелем Морський поділився таємницею.

Мисливці, увага! Не записуйте, вам це не допоможе.

Спочатку по слідах шукають зарослий ярочок чи групу чагарників, у яких кабаняча сімейка залягає на відпочинок. Вибирають зручні позиції для стрільби. Вмощуються. Із підствольного гранатомета закидають у центр гранату.

Кабани роблять фатальну під час обстрілу помилку — покидають обжиті позиції й утікають усім стадом. У результаті потрапляють під прицільний вогонь.

Далі справа техніки. Стріляй у найбільшого й насолоджуйся незрівнянним смаком.

Зайці, козулі й кабани всередині дуже брудні, навіть якщо їх розукомплектовувати в спокійній обстановці. А всі мисливські трофеї мають спільний недолік: куля трощить кістки, рве м’язи й шматує внутрішні органи. І весь отой бруд перемішується з кров’ю, шерстю та м’ясом.

Практика засвідчила, що найоптимальнішим способом приготування дичини є безжалісна й тривала термічна обробка. М’ясо промивають, ріжуть невеликими шматками й на кілька годин закидають на лущильник (він же тарілка). Вогонь слабкий. Час від часу перемішують, щоб кров та все інше повністю висмажилися. Врешті-решт щезають усі сторонні присмаки й навіть властива дичині жорсткість.

А далі все залежить від фантазії кухаря та наявних продуктів. Можна з м’яса зробити піджарочку і додавати до окремо звареного гарніру (картопля, каша чи вермішель). А можна на його основі і якусь більш вишукану страву приготувати. Хоча тривале приготування м’яса так всіх роздражнює, що до складніших страв доходить рідко.

103

У Зайцевому серйозно захворів боєць. Село фактично на нейтральній території, а везти потрібно в Дзержинську лікарню. Транспорту на точці не було, і старший по мобілці викликав швидку допомогу:

— У мене тут хворий боєць. Ви під’їдьте, будь ласка, на «швидкій» до Зайцевого, ми його виведемо назустріч.

— К Зайцево не получится. Можем только до Майорска, там бой идет, много двухсотых и трехсотых.

Старший починає вмовляти медика, і тут обом доходить, що вони по різні боки фронту, і швидка — у Горлівці. До телефону покликали лікаря, він дав номер мобілки колеги з Дзержинської швидкої. Хворого вивезли.

Добре, що медики залишаються професіоналами.

А ще приємніше, що на тому боці в них роботи повно.

День відвідувань

Десятки димів від вихлопу підіймалися в небо напроти мене. До чорта в Горлівці техніки! Але на передньому краю нічого нового не з’явилося. Позаду почулися кроки. Відкладаю бінокля, аж тут сюрприз. Комбат 17-го привів трьох журналюг. Їм дуже цікаво, крутять головами на всі боки, щось розпитують. Один бере фотоапарат, знімає з об’єктива кришку…

— Та ні, фоткати не можна, — смикаюсь я.

— А чому? — дивуються двоє з них.

Із розумінням дивиться лише дівка.

— Бо по ракурсу фотографії дуже легко визначити місце, з якого вона зроблена. А нам тут зайві проблеми ні до чого. І так сєпари час від часу терикон обстрілюють для профілактики.

— Місце секретне, сєпари про нього поки що не знають, — підтримав комбат.

Невдовзі мене змінив на посту Маестро, і я коротко розповів йому про недоумкуватих туристів.

* * *

Варимо з хлопцями обід, а тут саме зі штабу Південного оперативного командування до нас на Топольки приїхав генерал. Два буси видерлися на терикон. Дванадцять охоронців, решта — прихвосні. У чорних бронежилетах, шоломах, із розгрузками. У руках кулемети і «Мухи». Генерал іде, а вони перебігають навколо нього і під кожним кущем займають кругову оборону. Дуже схоже на бойовик «Охоронець». Я стою в холодочку під деревом у панамі, шортах і шльопанцях, і то мені жарко. А ці термінатори повністю одягнені, у броні бігають між кущами на сонці. Начебто нічого особливого. Але мені цікаво: Звідкіль на верхівці терикону візьмуться танки, щоб напасти на генерала?

Чому генерал так нас боїться, що відгородився кулеметами?

Якого лиха усі ці круті спеціалісти не воюють на передовій?

Чому в штабних пацюків кращі автомати, ніж у розвідників?

Чому на усіх приїжджих НАТОвська форма, а не розрекламована вітчизняна пікселька?

Генерал попхався на спостережну позицію, позаглядав на горлівські терикони, витягнув смартфон і зібрався зробити селфі на фоні переднього краю. Мабуть, щоби потім мати доказ, що він на передовій був.

— Е-е-е, телефончик заховайте! — голосом господаря сказав, як відрізав, Маестро.

— Да ти знаєш, кто я? — увімкнув режим великого начальника генерал, а його свита з-позад спини хором зашипіла на Маестро.

— У тім то й справа, що не знаю. Ви фотку десь в Однокласниках висвітите, і сєпари по ній дізнаються, де наша позиція. Вам вдома все одно, а нам зайві міни на голову.

— В прінципє, правільна, салдат, — дав задній хід генерал і рушив на вихід.

— А ти дивувався, Démon, що журналюги безтолкові. Тут безтолкові генерали трапляються, — веселився потім Маестро.

* * *

Не встигла влягтися курява за генеральським ескортом, заявляється на Топольки наш Команділа. Привіз шишаріком продукти на кілька днів.

— Товиришу майор, ви квадрокоптер привезли? — поспішає назустріч Матільда.

— Нє прівьоз! Єво сдесь могут сбіть!

— Так ми не будемо його в тил до сєпарів відправляти, піднімемо над головами кілометра на два у висоту, заглянемо в зеленку і за терикони, та й усе. Він же малий, вони його навіть у бінокль не побачать на такій відстані. Нас тут сєпарські міномети уже дістали, а вирахувати їх ніяк не можемо, терикони заважають.

— Я сказал нєт! Ета слішкам дарагая вешчь, штоби йєйо проста так угробіть.

— А те що нас криють тут майже кожен день, це теж «проста так»?

Далі Команділа побачив мене й швидко змінив неприємну тему.

— Démon, я буду тєбя снашать за нарушеніє форми адєжди.

— Мене снашати — що небо фарбувати: то фарби мало, то драбина коротка.

— Да ти ахрєнєл, салдат! Гдє бєрци, гдє штани?

— Пекло 40 °C, навіть у затінку дихати нічим, які можуть бути берці?

— Ну я же хажу! Абуца! Адєца! Шчтоби больше падобнава нє відєл! Пріказ камбріга хадіть в піксєлькє.

— Бо що, випишете мені три дні розстрілу? За нормами забезпечення форма і берці видаються один раз на пів року. Я свої отримував десять місяців тому, їх уже давно немає, зносив і попалив. Піксельку нам навіть не видавали. Якщо хочете, щоб я парився у формі, мені цю форму хоча б видайте для початку. А доти ходитиму в тому, що маю.

— Ти пазоріш всю разведку! Пара ізбавляца ат етіх борзих дємбєлєй!

Поки дер горлянку, хлопці розвантажили машину, і Команділа поїхав.

— А що це у вас за вереск був, весь терикон ходором ходив? — вигулькнув із-за куща черемхи командир коректувальників «Урагану» Бармалєй. — Турботливий і мудрий командир? Що хотів? До речі, він безпілотника привіз?

— Болта на сорок, а не безпілотника[25]. Не повіриш, весь оцей крик через те, що побачив мене в шортах і шльопанцях. Своїм зовнішнім виглядом, виявляється, я соромлю Збройні сили, розвідку і його особисто.

— Чим більше в армії дубів… Ви ж не бухаєте, на пости ходите акуратно, роботу свою робите. Мені б таких підлеглих, я би й горя не знав… А навіщо ж тоді британці шорти своїм солдатам шиють? — показує очима на свої ноги у камуфльованих шортах Desert і шльопанцях. — Я навпаки, раджу своїм хлопцям роззутими побільше ходити, щоб ноги не пріли. На днях скинув баригам знайомим кілька тисяч, щоб на весь взвод такі шорти привезли, на тридцять чоловік. Може, давай я з ним на цю тему поговорю?

— Марно. Що чекати від мента, якого з Беркута вигнали? Хай біситься. Тут, на передку, він мене не вгризе. У крайньому разі задавлю і скину з терикона в кущі, на нейтральну смугу, туди до кінця війни ніхто не полізе. А як повернемося в бригаду, відчуваю, поп’є з мене крові по повній програмі.

— Не хвилюйся, ми заступимось, — підтримують хлопці.

— До речі, а що він хоч привіз цього разу?

— Все те саме: тушонка, згущене молоко, крупи й вермішель. Вода ще питна в пляшках.

— Від кашів і вермішелі уже нудить.

— Просили ж як людину: привезіть хоч кілька цибулин, моркву й картоплю, супу нема з чого зварити, про борщ узагалі мовчу.

— Хіба так важко капустину прихопити чи бурячка якогось, в їдальні гниють мішками.

— Мужики, є ідея! Завтра машина по воду їде, хай хтось один із наших зазирне на базар, купить помідорчиків, огірочків, і всього, що треба до столу.

— Домовились.

Квакі[26]

Раз на два дні з Топольків на Дзержинськ виїжджає машина по технічну воду. У порожні п’ятилітрові пляшки набираємо воду та маємо що заливати в душ, мити посуд і прати речі. Заодно в машину сідають всі, хто має справи в місті.

— Дядя, дай патрон! — клянчили місцеві дітлахи на базарі.

Я автоматично відмахувався від них лівою рукою з морозивом (права тримала Свєту) і надавав корисні поради Матільді, котрий приміряв штани і футболку. Продавщиця трапилася високопрофесійна, і тараторила більше за мене, Матільду і дітлахів разом узятих. Ходячий еталон торгівки, котра знає усе на світі.

— А Ви випадково не знаєте такого позивного «Квакі»? — вирішив я перевірити інформацію про одного знайомого з місцевих.

— Це сусіди наші, — напружилася жінка.

— Я колись разом із ним строкову службу служив, цікаво було б побачитись.

— Його минулого літа ваша армія убила, — починає схлипувати.

— Так він що, за сєпарів воював? — згадую групу Квакі «Антимайдан» в Однокласниках.

— Ні, вони просто з другом легковою машиною попід лісосмугою їхали, а український танк по них вистрілив. Тут поряд батьки торгують, можете підійти у них розпитати, якщо не вірите.

Відходимо з покупками.

— Щось мені не дуже віриться в історію про танчик, — засумнівався Матільда. — Стріляти з нього по легковику — все одно що ломом муху збивати. Вона для нього занадто мала і вертлява, снарядів доведеться багато витратити. Скоріше повірю, що з танкового кулемета розчехвостили.

— Згоден. Щось вона прибріхує. А мене особисто зачепила фраза «ваша армія». Сєпарша. Піду ще батьків провідаю, все ж таки знав мужика.

Знайшов маму Квакі. Познайомились, вона розплакалася.

— То як же все насправді сталося, він воював?

— В тім то й справа, що ні. Якби воював і загинув, і то жаль би було. Двоє дітей залишилося, дружина красуня. Його даунбасівці тягнули воювати, бо колишній спецназівець, усіма видами зброї володів, але він відмовлявся. Їздив лише, допомагав десантникам. Того вечора хтось зателефонував, і вони з другом поїхали. Куди не сказали, але знайшли їх розстріляними з автомата разом із машиною під лісосмугою. Хто це зробив, невідомо, бо зараз та територія під бойовиками.

Прощаємось. Запитань багато, але відповіді на них уже нікого не цікавлять. Очевидний факт лише один — Квакі більше немає. А кого він підтримував за життя, наших чи сєпарів, для мене вже неважливо.

Смерть не перестає дивувати, щоразу в неочікуваному місці з’являється[27].

Впертий Кіт

Під час бою одна з передових позицій озивається по рації:

— Зустрічайте Кота, він несе пораненого.

Сусідні позиції:

— Суки сєпари!

Через хвилин двадцять:

— Зустрічайте Кота, він ще одного пораненого тягне.

Сусіди:

— Хлопці, тримайтеся!

Ще через пів години:

— Зустрічайте Кота. Він іде поранений…

Сусіди, які слухали рацію, не втрималися і почали сміятися.

Наступного дня приїхали волонтери. Дівчата плакали і… нав’язували телефон психолога бійцям, які посміхалися, розповідаючи їм цю історію.

Зрівнялівка

У лейтенанта Бармлєя унікальний бліндаж. Вхід з поворотом, і не короткий косий, а кількаметровий дугоподібний лаз. Замаскований запасний вихід із протилежного боку. Вентиляція. Зовнішня антена. Обшиті дошками стіни. На підлозі лінолеум, тому всередині чисто. Підвісна стеля, отже глина на голови не сиплеться. Уздовж довгої стіни дві пари двоповерхових нар. Уздовж іншої — стіл із ноутбуком і парою стільців. Поличка із зарядками телефонів та акумуляторів. Поличка з посудом. Вішалки для одягу. Запас питної води та харчів. Купа інших пристосувань і зручностей.

Бармалєй каже, що витратив на бліндаж майже сорок тисяч гривень. Для співвласника столичної інвестиційної компанії це може й небагато, але за такі гроші в селі можна купити хату з гектаром городу. Після війни місцеві жителі зі спалених і зруйнованих будинків ще битимуться за цю нірку.

У день СМСок (коли зарплата приходить) один із бійців на Акваріумі, із маленького села родом, вперше отримавши зарплату й бойові, признався:

— У мене стільки грошей ще ніколи в житті не було.

А колі ці двоє сидять на позиції у фрагментах форми усіх європейських армій і наминають кашу із закопчених котелків, відмінності мінімальні.

Окопи всіх рівняють.

Закляті друзі

Черговий режим припинення вогню фронтова розвідка відсвяткувала по-своєму. Проповзла ярочок і лісосмугою, яка перетинає «нейтральні» поля, дісталася до житлових бліндажів сєпарського опорніка в зеленці. Бліндажі закидали гранатами. Хто був поряд, швидко вмер. Хто був трохи далі, ще швидше тікав і кричав у рацію так, що було чути і без рації:

— Пацани, памагітє, укропи наступают! Нам всєм п…

«Пацани» на сусідніх опорніках на допомогу не поспішали, але з переляку почали прострілювати навколишню зеленку і лісосмуги та для профілактики наші клапани напроти себе. Клапани огризнулися Дашками, а десь далеко вже чулися мінометні розриви.

Ідеальний момент для повернення додому. Розвідка стартувала відкрито, у повний зріст. У спину стріляти нікому (недобитки з розгромленого сєпарського опорніка досі біжать у протилежному напрямі), а кожен крок наближає до своїх, безпечних позицій.

Але посеред лісосмуги група потрапила під вогонь зі своєї сторони і мусила залягти. Аватари, почувши шум бою, повилазили зі своїх нір і заходилися наполегливо поливати кулями нейтралку. Розвідгрупа опинилася в пастці: з одного боку своя алкашня не дає голову над землею підняти, а з іншого недороси скоро пошлють штурмові групи відбивати опорнік, побачать у лісосмузі розвідників і посічуть на капусту з кулеметів.

Негайно по рації:

— Центральний, N-ний блокпост порушує режим тиші, — а що ще можна сказати у відкритому ефірі?

— Б…, мать…! Усім негайно припинити вогонь!

А в цей час командир блокпоста з криком і рукоприкладством уже відбирав автомати у своїх «бойовиків».

До самого вечора «вояки» дзвонили додому і жалілися, що командири-зрадники не дозволяють стріляти по сєпарам.

— Нас обстрілюють з ДШК і мінометів, а нам навіть з автоматів заборонили відповідати, — розмазували вони соплі перед родичами й волонтерами.

Аватари — найкращі друзі сєпарів.

Аборигени

— Цікаво у вас, у розвідці. Сьогодні тут, завтра там. То міномети на дірявих наводите, то гаубиці. А я пів року на базі сидів у N-ську. Насилу випросився до Бармалєя на передок коректувальником. Думав, підкину недоросам тяжкенького на голову, а реально за два місяці, що я на Топольках, наші й не стріляли ні разу.

— То це ви в лютому під Дебальцеве ракети запускали?

— Була справа.

— Вони над нами пролітали. Шум такий, неначе надзвуковий літак над землею летить і зараз вліпить просто межи очі. Весь колектив лежав смирно на землі, лише згадували всім відому мать. Класна штука, але з тих пір їх не чув.

— Точно наші «Урагани». У мене навіть руки сверблять запустити кілька по Лугандону.

— Якого лиха нам той далекий бантустан? Горлівка — ось вона, під носом. Сюди парочку ракет давай!

— Ти не розумієш. Я сам Луганський. Зі мною половина родичів не спілкується через те, що за Україну воюю. А якщо вийде кілька кварталів розпорошити на атоми, це буде їм усім від мене палкий «Привіт!».

* * *

…Бах!..Бах!..Бах!

У зеленці біля терикону закінчив роботу мінометний дивізіон. Розрахунок повмощувався перепочити. Лише перекурили, прибігає зі спостережного поста весь у патріотичних наколках Лавр, витягує з ящиків ще кілька мін і споряджає їх.

— Ну й на закуску традиційний сюрприз, — по черзі закидає міни в трубу.

Бах!

— Особисто від мене, спеціально для дорогих земляків.

Бах!

— Ловіть, сусіди! Однокласники! Співробітники! Для вас, скотиняк, нічого не шкода!

Бах!

— Так стріляв би й стріляв.

Бах!

— Лавр, збавляй, залиш щось на завтра. А ти точно місцевий? Українською занадто гарно розмовляєш.

— Вишку шахтну бачите? Я на цій шахті до війни працював. Оці наколки — спеціально для колег, щоб тіпалися, коли я в душовій роздягатимусь. Місцевішого за мене у всьому секторі «С» не знайдете. А українська на дамбасі — ознака інтелекту й мінімальної освіти. Російською тут кожен бомж і наркоман вміє балакати.

Ротація

Тижня два по тилах сєпарів каталися дві самохідні артилерійські установки. Техніки в москалів вистачає, але ця парочка на нашій ділянці примелькалася своєю активністю. Вони ніколи двічі не стріляли з однієї позиції, щодня змінювали місце дислокації і ховалися подалі від житлових масивів. Що найнеприємніше — САУ активно намагалися влучити у нашу «Ліру». За плечима бригади всього один гаубичний дивізіон, і той спокою не має. Передова нервується. Інформатори розводять руками: чули, як стріляють, але не видно звідкіля. Безпілотники штабу сектору видають нам лише статичну інформацію із запізненням, а тут потрібні точні оперативні координати. Своєї пташечки немає. У біноклі противника не видно. Артилеристи відчули відповідальність моменту й пообіцяли могорич тому клапану, який засіче вражин. Здали в пункт прийому брухту машину латунних гільз і налаштувалися на грандіозну гулянку. Але до могоричу справа не дійшла.

Опівдні на передові позиції сєпарів виїхали дві САУ, чотири танчики й кілька бех. І спокійненько, як у себе вдома на полігоні, почали обстрілювати наші клапани.

— Мужики, це ж ті самі САУ! Головне не випустити! — зраділи бандерівці.

Для міцно заритої в землю піхоти, озброєної безвідкатними гарматами, ПТУРами й мінометами, бронетехніка — звичайна ціль. Особливо, якщо ще й наші гаубиці активно насипають. Через двадцять хвилин бою один кацапський танчик зрозумів, що щось пішло не так, і втік. Інші три, обидві САУ і бехи, немилосердно кіптюжачи небо, ще кілька годин догоряли.

— А що це було? — дивувалися бандери.

— Наче і свята нема, а такі подарунки…

— У Горлівку прибуло велике поповнення з тренувальних таборів, — пояснили інформатори, — у них руки свербіли по укропах постріляти. Вирішили показати місцевим сєпарам, як треба воювати. Показали. Повоювали. Ще й доби на передовій не відбули, а ви їх уже ротірували.

— Чудово! Чекаємо новеньких!

Собака

Із журналу запису спостережень розвідувальної групи.

(Черговий N).

10:00 Заступив на пост, усе спокійно.

10:30 В напрямі орієнтира № 6 на відстані 1800 метрів двоє людей граються з собакою.

10:40 Вибух на п’ятдесят метрів правіше і глибше по фронту від спостережного поста.

…

(Черговий Y).

12:00 Прийняв чергування, праворуч від поста валяється дріт від ПТУРа.

12:01 Здається, цього ідіота N з біноклем сєпари помітили. Винесли на відкрите місце ПТУР, встановили і вистрілили. Собачка… Добре що не попали.

12:02 Треба негайно переносити спостережний пост, поки по нас міномети не пристріляли.

Пристрілювальний залп

Місцеві інформатори з Горлівки повідомили, на якій вулиці і біля якого будинку стоять два «Гради». У Google Maps ми вирахували координати і передали артилеристам. Як стемніло, гаубиці зробили один залп. Зв’язалися з інформатором:

— Ну що, де снаряди лягли? У яку сторону поправки робити?

— Поправок не треба. Один снаряд ліг точно між «Градами», їм хана. А ще один розніс на клапті мінометний дивізіон, він ввечері сюди підтягнувся й поряд стояв. Так що досить.

— Е-е-е! Як це досить? — розсердилися артилеристи. — Ми пів дня снаряди розвантажували і до гармат носили. Налаштувалися години півтори постріляти, а тут — «досить». Так діла не буде. Давайте ще якісь координати, бо ми за себе не відповідаємо.

Артилеристи — люди тонкої душевної організації. Ледве від них відкараскалися.

Справа в тому, що артилеристи на виїзді, коли відпрацюють цілі, швиденько збираються, чіпляють гармати до тягачів і втікають на іншу позицію. Залишаючись на місці, ризикують під «Град» потрапити, або кацапські гаубиці залп у відповідь влуплять. А якщо боєприпаси не використати, важезні ящики зі снарядами знову треба на машину вантажити. Знизу вгору й швидко. Або посеред поля залишити. Це реальна підстава.