Окопні історії: фронтовий щоденник

Бліндаж

На нашу спільну радість начальство вирішило завершити одноденні виїзди на передову і влаштувати мережу постійних спостережних постів на клапанах. Основним завданням розвідувальних груп було знаходити позиції та техніку противника, максимально точно визначати їхні координати і передавати артилеристам. Також вести розвідку в інтересах клапана й допомагати саперам мінувати нейтральну територію.

На клапані, який тоді майже щодня обстрілювали, розвідувальній групі дали намет, а місцеві танкісти показали акуратну яму.

— Тут колупатор[19] яму під бліндаж вирив, залишилося накрити. Але нам ліньки. Зима закінчилася, скоро літо, у наметі просторіше. На крайняк від обстрілу під танком заховаємось. Якщо хочете — забирайте.

— Мужики, та це ж класно! — зрадів Кривбас. — Колоди є, майже все готово. Тут на день роботи, не більше.

— Та на біса нам ця морока, у наметі теж непогано.

Більша частина групи явно налаштувалася на відпочинок і спокійне життя без Команділи. Але через кілька днів мого напарника несподівано підтримали сєпари. Вони підійшли по зеленці на кілометр до наших позицій і трьома пострілами із ПТУРа[20] рознесли все, що бачили. А найкраще їм було видно обгорнутий блискучою сірою плівкою туалет у лісосмузі. Одна з ракет рознесла його на тріски, і сєпари з почуттям виконаного обов’язку відступили. Тим більше, що на момент третього пострілу в напрямі злощасної зеленки вела щільний вогонь майже половина особового складу клапана.

Аргумент серйозний, не посперечаєшся. Навіть найбільші оптимісти передумали жити в наметі. Перекрили бліндаж колодами, засипали землею, влаштували хідник із поворотом і замаскували усього за пів дня.

Курява

На краю височезного плоского терикона вже кілька годин товчуться сєпари. Видно їх навіть у бінокль поганенько, бо відстань більше чотирьох кілометрів. Живі москалі — це проблема, що стосується кожного, і з цього приводу стихійно виникла невеличка військова рада. Приблизно як половина населення клапана.

— Що ці тварі задумали? — відкладаючи бінокля, запитав старший клапана.

— Однозначно позиції готують. Лише для чого?

— Для стрілкотні далеко, гармату на відкрите місце витягувати не ризикнуть… Це для мінометів, нас кошмарити.

– Ідеальне місце! Ми як на долоні, і коректувальник не потрібен.

— Треба щось робити.

— Дашкою не дістанемо…

— Жаль, що Рапіра в тилу[21], вона б їх звідтіля викурила.

— Давайте по карті розрахуємо координати і передамо на Ліру. Хай гаубиці їх відпрацюють.

– І що ти артилеристам скажеш? Що треба знести з терикону кількох алкашів із лопатами?

— А ти пропонуєш чекати, поки вони нам на голови насипати почнуть?

— Самі розберемося. Скоро в танкістів після-обідній сон закінчиться. Якраз для них робота, вони такі справи люблять.

Невдовзі до військової ради приєднався танкіст. Усі гуртом вирішили, що стріляти потрібно негайно, поки сєпари облаштовуються і їх там цілий взвод. Можливо, навіть розібраний міномет уже принесли. А якщо чекати, коли трубу почнуть встановлювати, залишиться лише обслуга, не більше трьох організмів.

Танк непомітно виїхав на позицію і помітно вистрілив. Влупив якраз у край терикона. Гора заворушилася й обсипала сотні тонн породи. Хмара куряви замаскувала противника, точніше, те місце, де він товкся. А коли трохи розвіялася, зверху нічого не було. Ні противника, ні позицій, ні будь-якого сліду життєдіяльності.

Через пів години, коли танкісти вже святкували вдалий постріл, з боку Горлівки почувся далекий шурхіт.

— Що це? — насторожився новенький боєць.

— Порода обсипається. Бачиш, пиляка погустішала? Тепер лише вітер, дощ чи ворона нагадить, з того терикона пласти породи сповзатимуть. Минулого разу, коли танкісти чи то спостерігача, чи то коректувальника на сусідньому териконі присипали, три дні курява стояла.

Зенітка

На панівній висоті, у перетині лісосмуг, міцно вгризся в землю наш клапан. Довгий окоп із обладнаними позиціями йде півколом по полю й охоплює його з боку Горлівки. Кожен оборонець облаштовував свою позицію за двома простими правилами, продиктованими життям і смертю. По-перше, зручність ведення вогню та можливість постійно і без перешкод спостерігати за противником. По-друге, маскування і максимальний захист від куль та осколків. Правил хоч і небагато, але вони мало сумісні. Буває, хтось обкладе позицію мішками з ґрунтом, над головою перекриття зробить, а для стрільби залишить маленьку щілину. Ховатись добре, а воювати ніяк. Відразу помітно — боягуз! А буває навпаки, ворога видно і стріляти зручно, а окоп по пояс, сам як на долоні. Відразу помітно — дурень! Має бути баланс, котрий, між тим, не стосується зенітника.

При розробці зенітної установки передбачалося, що вона стоятиме в тилу й стрілятиме по літаках, тому конструкція не дозволяє вести вогонь з укриття. Ніхто й уявити не міг, що її використовуватимуть на передовій як важкий двохствольний кулемет. Отже, зенітка стоїть просто в чистому полі, попереду лінії окопів. Зенітник, чоловік років 60, під час бою сидить у кріслі навідника над головами товаришів, відкритий усім вітрам і осколкам. До зенітки нікого не підпускає, помічників розігнав, постріляти не дає:

— Куди ви лізете? А як підстрелять! Що тоді? Сидіть у своєму окопі і не висовуйтеся.

— А ти ж як?

— Ти, синку, до мене не рівняйся! Доживи до мого віку спочатку, дітей вирости, внуків діждись, і аж тоді можеш робити, що захочеш. Це я вдома нікому вже непотрібний, зайнятися нічим, хіба що сидіти і на свою бабу дивитись. Краще я тут трохи повоюю. Вас, дурників, менше призвуть. От і користь. А як ще й якогось москаля завалю, то перевиконаю план на двісті відсотків.

АГС-17

На автоматичному гранатометі новобранець зробив кілька одиночних пострілів. ВОГи[22] акуратно лягли на поле попереду сєпарських позицій. Саме «лягли», а не вибухнули. Розривів не було.

— Братан, що там з АГСом, заклинило? — перекрикуючи стрілкотню, запитав сусід.

— Та ні, але ВОГи чомусь не спрацьовують. Може браковані? Треба інший цинк відкрити. Ану ще ти подивись!

— Зачекай, бінокль візьму.

Ще кілька пострілів.

В оптику чітко видно, як ВОГи падають у полі і пірнають, розбризкуючи дамбаську болотяку.

— Детонатор не спрацьовує, не відчуває перешкоди. Але ти не засмучуйся. Насипай густенько, мінуй кацапам опорнік. Рано чи пізно сєпари на ті ВОГи наступлять, дотиснуть детонатори і отримають від тебе привітаннячко. Сьогодні побудеш сапером.

* * *

Гранатометник вистріляв кілька равликів[23]. Коли випала стрічка, стрільбу зупинив, і крайня граната залишилася у стволі. Коли це хто на гранатометі контрольні постріли робив і на запобіжник його ставив? Це ж не автомат! Порожнього равлика зняли, повного з гранатами причепили. Так і залишили.

Пізніше вирішили АГС перенести. Команділа із чотирма бійцями взяли і потягли. Коліном випадково притиснули спуск.

Бах!

Граната якимсь дивом проминула десять ніг і зарилася у бруствер. Добре, що боєприпаси до АГСа зводяться, лише пролетівши безпечну для стрільця відстань, і граната не вибухнула під ногами. Але ж колись вона таки має вибухнути! Розкопувати бруствер страшно — будемо здалеку розстрілювати. Принесли кулемет, влупили кілька черг. Без результату. Чи то граната зарилася занадто глибоко, чи то підірвати її з казенної частини нереально.

Гукнули на допомогу саперів. Ті завжди раді старатись, поклали зверху кілька тротилових шашок, розтягнули вогнепровідний шнур.

Бу-бух!

Тепер маємо півтораметрову діру в бруствері.

Пів дня закопувати.

Що не день — якась нова розвага.

Мозаїка клапанів

Кожен клапан — унікальна мозаїка. Різна місцевість, різна відстань до москалів, різні люди.

Є клапани скупчені, на яких між бліндажами, технікою й різними об’єктами по 10–15 метрів. А є розтягнуті на два поля, і до сусіда не докричишся, бо він може бути за пів кілометра. Є зариті глибоко в землю, навіть позиції і ходи сполучення в окопах перекриті. А є такі, де досі ночують у наметах, сподіваючись на захист дерев й удачу.

Особовий склад теж дуже різношерстий. Танкісти з танками майже завжди прикомандировані. Оперативно в підпорядкуванні старшому клапана, але фактично їхнє начальство десь дуже далеко. Ще на клапанах водяться розвідники. Розвідка батальйону, розвідувальна рота бригади, розвідувальний батальйон сектору, спецназ — іноді на одному клапані можуть бути вони усі. Одні приїдуть, пороздивляються і їдуть, інші живуть місяцями. Бувають артилерійські коректувальники. Приїжджають рити окопи й бліндажі колупатори. Зв’язківці на шишаріках. Часті гості — сапери (куди ж без них!). Протитанкова артилерія. Поряд стоять мінометні дивізіони. Ховається по лісосмугах протиповітряна оборона. Якщо через клапан проходить відкрита для проїзду дорога, там з’являються прикордонники і менти — перевіряють документи, риються в багажниках, збивають гроші. Словом, це вже буде блокпост (як пост ДАІ).

А ще кожен клапан — це мурашник і колгосп одночасно.

На думку керівництва, на передовій панує повна анархія. Насправді ж (у більшості випадків) кожен спокійно і без метушні робить свою роботу. Хтось стоїть на посту. Хтось носить воду. Облаштовує бліндаж. Розмовляє по телефону. Готує їжу. Пере речі. Обслуговує техніку. Дивиться фільм на смартфоні. Їсть. Спить. Купається. Чистить зброю. Рубає дрова. Точить ляси з товаришами.

Хтось їде по боєприпаси. Хтось по воду. По продукти. На заправку. У госпіталь. У відпустку. У магазин. У штаб.

Із першого погляду навіть і не скажеш, що усі ці люди воюють, і головне завдання в них одне — тримати оборону на своїй ділянці фронту.

Теоретично ти воюєш, але на практиці з ранку до вечора робиш сотні інших справ і натискаєш на курок лише час від часу. У метушні побуту війни на пафос часу не залишається.

Командирів, які живуть у тилу і приїжджають лише покерувати, тут не поважають, а деяких відверто ненавидять. Були випадки, коли таких самодурів тихенько прикопували у лісосмугах і оголошували зниклими безвісти.

На клапан приїхав генерал-прикордонник. Походив, позаглядав, скривив пику і ткнув пальцем на недолік. А оскільки з місцевих поряд був лише наш Кузя, то й звернувся генерал до нього:

— Негайно виправити!

— Мені що, робити більше нічого? — огризнувся розвідник.

— Яке в тебе звання? — завищав генерал, і ліва повіка у нього засіпалась.

— Пішов ти, — теж почав сердитись Кузя.

— Як твоє прізвище? — генерал сатанів і вже бризкав слиною.

— А воно тебе колише?

— Та я генерал!

— Та мені плювати! — повернувся і пішов.

Генералу нічого більше не залишалося, як піти далі шукати своїх особистих підлеглих. Знайшов прикордонників, зірвав на них злість, викричався й знайшов недоліки. Дав п’ятнадцять хвилин на усунення: позбирати недопалки і позакопувати ямки від мін. Через п’ять хвилин, як на замовлення, почувся шурхіт, і на клапан посипалися міни. Генерал плюхнувся в ямку від 120-міліметрової міни, заплющив очі й з виглядом «я у хатці» завмер. Мабуть, із фільмів про війну запам’ятав байку, що снаряд двічі в одну вирву не потрапляє. Щойно обстріл притих, він рвонув до машини, на ходу обтріпуючи бронежилет.

— Товаришу генерале, а як же ямки? — підколов хтось із прикордонників.

— Чорт з ними, — махнув рукою не повертаючи голови генерал, скочив у машину й поїхав.

Чомусь я дуже ненавиджу начальство. Як бачу, то в 90 % випадків хочеться хоча б у морду плюнути.

Влучили

На початку війни окупанти ставили свою техніку поближче до житлових будинків, використовуючи людей як живий щит. Ця тактика діяла до тих пір, поки професіоналізм наших артилеристів не виріс настільки, що вони могли влупити по танку за двадцять кілометрів із точністю до метра. А ще й до того ж на окупованій території вистачає вірних людей, які залюбки передають нам місця дислокації найманців та їхньої військової техніки. Одним словом, наша Ліра почала колошматити окупантів просто на вулицях. Вони змінили тактику й почали ховати техніку від спостережливих місцевих жителів у промислових зонах та поміж териконами шахт. Одночасно більшість патріотів покинули окуповані території. Але на той момент ми вже мали достатню кількість безпілотників, щоб відслідковувати переміщення й місця дислокації кацапської техніки з повітря.

Артилеристи, біднесенькі, стоять далеко від передової і майже ніколи не бачать результатів своєї роботи. Отримали координати й влупили в білий світ як у копієчку.

От і того вечора Ліра накрила цілі в Горлівці. Влучила дуже вдало, нічні пожежі вже кілька годин видно на усіх клапанах. Ми радіємо як діти. Була навіть ідея хоровод затанцювати. У нападі безмежного щастя телефонуємо на Ліру знайомим артилеристам:

— Привіт, братва, гарно ви Горлівку підпалили!

— А що, кудись влучили?

— Не те слово, горить як новорічна ялинка!

— Хлопці, чуєте? Розвідка передає, що ми влучили! Ур-р-ра! Наливай!

Сапери

Розвідувальна група на нейтральній території йде по лісосмузі. Біля сухої гілки, завтовшки приблизно як держак від лопати, Руля (сапер) зупинився. Вигорнув під краєм гілки ямку, ґрунт викинув у кущі. Взяв гранату Ф-1, запхав у ямку. Однією рукою притискає гілкою гранату, іншою рукою повільно тягне кільце. Група стоїть, спостерігає. Всі бояться дихнути. Що сильніше: пружина в гранаті чи вага гілки? Руля витягнув чеку, починає помалу розслабляти руку. Долоні спітніли. Хочеться рвонути і десь заховатися. Але куди ж ти втечеш, якщо тут на кожне ворушіння в зеленці обстрілюють з усіх боків? І куди ти заховаєшся від Ф-1, якщо навколо лише кущі й тонкі деревця? Руля повністю відпустив гілку, обережно відійшов на два кроки назад, голосно видихнув:

— Пішли далі! Як будемо повертатись, це місце доведеться кругом обійти. І не дихати в ту сторону. А ще краще навіть не дивитись.

Щоб ти був здоровий…

* * *

У пляшку з відбитим горлечком запихається граната, кільце з чекою витягується, а лапка лишається затиснутою всередині. Цей пристрій чіпляється десь на дереві в стані непевної рівноваги. До гранати прив’язується волосінь, іншим кінцем — до гілочки. Як хто зачепить гілочку, розчекована граната просто висковзне з пляшки під ноги. Бум!!!

* * *

У гранату на розтяжки замість штатного запалу, котрий із клацанням відкидає лапку і потім через кілька секунд спрацьовує, вкручується запал від міни, який вибухає миттєво. Шансів немає.

* * *

У зеленці просто прив’язується шворка, а до тонесеньких гілочок, які заважають роздивитися, що ж там на кінці шворки — гранати в пляшках. А там, де шворку можна переступити, — протипіхотна міна. Сюрпри-и-и-з!

* * *

Якщо хтось із місцевих хоче купити гранату, то і для такого випадку в грамотного сапера рецепт знайдеться. Потрібно акуратно розібрати запал і виколупати з нього заряд. Натомість натовкти пластит і знову зібрати. Гранату з таким запалом із чистою совістю можна продавати хоч сєпарам, хоч москалям. Кому завгодно! Хай мерзота спробує використати іграшку, висмикне кільце й кине. Запал не чекатиме три секунди до спрацювання уповільнювача, а здетонує відразу, як відлетить лапка. Фактично за пару метрів над головою в ідіота. Мінус один!

* * *

На сусідньому клапані в лісосмузі валяється ціла купа танкових снарядів.

— А чому вони тут лежать?

— Кардани думають, що нема кому вкрасти.

— От якраз у цьому вони дуже сильно помиляються…

Через пів години сапер Ромчик Сєпар волочить осколково-фугасний снаряд. Тихо стирив і пішов — називається знайшов. Або на щось виміняв.

— Навіщо він тобі?

— Розберу й на розтяжку поставлю!

Болванка кілограмів десять, нести хтозна-куди. Крекче, піт котиться, але вигляд щасливий. Ні сил, ні часу, ні здоров’я не шкода, навіть про небезпеку забув. От що означає робити корисну для «братського народу» роботу!

Макарони

Кожен укроп мріє залишити широкий слід на кацапських кладовищах. От і Ромчик Сєпар заповзявся створити ексклюзивний вибуховий пристрій. Буйна фантазія сапера поєднувала в одне ціле запали від гранат, пластит, банки з-під пива, різні види пороху, реактивні боєприпаси і ще чорт знає що. Саморобки виходили симпатичні, хоча логіка вимагала триматися від того креативу подалі.

Під столом на нашій кухні лежав жмут «макаронин», довгого, сантиметрів сорок пороху з дірочкою по центру. Отвір придумали, щоб порох у снарядові інтенсивніше й рівномірніше горів.

А на передку «макарони» використовують, щоб розпалювати вогонь.

Одного разу хтось із хлопців, коли вогонь запалав, кинув залишки «макаронини» не у вогнище, а під ноги. І притоптав, щоб не горіло. Але через секунду трубка ожила. Свиснула, виплюнула струмінь газу, відскочила на кілька метрів убік і вибухнула, розірвавшись на шматки. Виявляється, горіння всередині «макаронини» продовжується, і гази її рвуть на клапті.

Експеримент повторили.

Через кілька хвилин біля нашого розташування свистіли, вибухали й літали цілі жмені поламаних «макаронин». А поміж ними скакали, реготали на весь клапан і намагалися підняти в повітря обидві ноги п’ятеро розвідників.

Як мало треба, щоб солдата порадувати: жменю пороху під ноги. Я почувався абсолютно щасливим.

Кролятники

Троє, щільно притулившись, дивилися фільм на смартфоні. Треба бути поближче до екрану, якщо хочеш щось роздивитися в хмарі диму. У невеличкому чотиримісному бліндажі курило п’ятеро. Я прокинувся о 02:30 ночі, бо залежав руку. Щоб поміститися вшістьох, мусимо спати на одному боці. Вдихаю цигарковий сморід і перекручуюся у спальнику на другу руку. Так легше, але тепер лампочка світить в обличчя і кінотеатр прямо перед носом. Хол-є-є-ра!

Ноги моєї більше тут не буде!

Зранку між деревами зробив нари два на три метри (щоб нам зі Свєтою не було тісно!). Над ними збив двосторонній навіс, трохи більший за нари й опертий на землю. Боки обтягнув плівкою. І хоча на задню стіну матеріалу не вистачило, на голову не литиме. За взірець була тримісна хатка, яку змайстрував Ватаг ще до мого приїзду на клапан. Ромчик Сєпар теж змайстрував куреня поряд, але на ніжках і з пласким дахом.

— Дивлюся, лісосмуга швидко обростає кролятниками, — оцінив нашу роботу Злобний Гном.

Ватаг і Злобний Гном — зв’язківці, екіпаж шишаріка. Оскільки в розвідки свого транспорту поки що нема, вони возять нас на своїй машині, а доповнює картину дружби родів військ сапер — Ромчик Сєпар.

Злобний Гном — невисокий і повненький. Позивного отримав за те, що галасливо й багато розмовляє сердитим голосом. На перший погляд дуже вредний і сварливий, а насправді добра людина. Він водій і за сумісництвом кулеметник. Ватаг так само невисокий, але в усьому іншому повна протилежність своєму напарнику — разів у сто спокійніший і мовчазніший. Якби хто їх склав докупи, а тоді розділив навпіл, вийшло б два абсолютно звичайні середньостатистичні мужики.

Швидко потекли дні, заповнені вщерть дрібними турботами, раптовими небезпеками і нехитрими розвагами.

На свій день народження Ромчик купив півторалітрову пляшку пива, розлив по кружках між любителями напою й увесь вечір приймав вітання по телефону.

Засинав я під бу-бу-бу. Підскочив від вибуху. Як був стрибнув у кросівки і вже на ходу прокинувся від крику Ромчика:

— У кого є джгут?! Мені руку перебило!

Ромчик пробіг повз мене, я рвонув слідом. Треба його зловити й перев’язати. Хто знає, куди він в шоці може забігти на адреналіні. Шукай потім по всій лісосмузі в пітьмі, та й кров витікає, час дорогий. Спросоння не змикитив, що міна летіла не одна. Наступним вибухом Сєпара закинуло до хатки Ватага, а я приземлився на два метри нижче рівня землі, на вході у бліндаж.

— Démon, ти як? — підхоплюють мене руки товаришів.

— Неначе мене відлупцювали… — руки подерті, штани на клапті.

— На вигляд так і є.

Сєпару, присвічуючи телефонами, накрутили два джгути і повезли в лікарню. Міни рвалися в кронах дерев і густенько переорювали поле. Бліндаж Міхалича взагалі не обзивався по рації на перекличку.

Коректувальники з Ліри почули ворога і вимагали координати мінометів, щоб накрити їх по гарячих слідах. Але що ти вночі розбереш, особливо якщо міномети пересувні і стріляють десь з-позад численних Горлівських териконів. Дали одне з можливих місць їхнього розташування, гаубиці гупнули разок, але нам це не допомогло. Не дарма москалі вночі обстрілюють.

— Що будемо робити?

— Сидимо тут, обстріл дуже щільний.

— А раптом зараз москалі в наступ посунуть?

— Треба йти на позиції в окоп, займати оборону.

— То йдемо чи сидимо в бліндажі?

— Якщо це наступ, у бліндажі нам хана.

— Треба йти.

— Вирішуємо, і всі робимо так, як вирішимо.

— Якщо всі разом — ніде не страшно…

— Йдемо.

У паузах між вибухами і шелестом мін позбирали розгрузки і заскочили в окоп. А там черговий сюрприз дня — одна з перших мін влетіла у окоп і вибухнула просто на позиції, порозкидавши патрони. Добре, що ми не так швидко зайняли місця для оборони, бо вже мали б двохсотого в доповнення до трьохсотого. Бронежилети і каски завжди на позиціях, чекають нас. Ми тепер готові на все, дуже грізні і войовничі.

Просиділи в окопах до світанку, наступу не дочекались.

Просто черговий обстріл.

Просто цифра в стрічці новин.

«За минулу добу терористи N разів обстріляли позиції сил АТО».

Ніч без сну.

Залитий кров’ю табір.

Порожній кролятник Ромчика Сєпара.

Екскурсія

На ранок наша група була, м’яко кажучи, у неповному складі. Злобний Гном і Ватаг пів ночі возили Ромчика Сєпара по лікарнях і не виспалися. Медик був у відпустці. Купе вже кілька днів допомагав групі на сусідньому клапані. А вивихнута ліва нога Кривбаса тільки-но перестала боліти, тому його теж не взяли на вихід. Пішли утрьох…

Повертаючись із нейтральної території, ми підійшли до мінного поля, з іншого боку якого були вже наші позиції, майже рідний клапан. І тут над головою прошелестіла міна. Кузя і Буч відразу почали нюхати озимину, а я перебіг дорогу й шаснув в окоп, дуже доречно викопаний напередодні бригадним колупатором. Після першого залпу стало нудно, і я випхав голову нагору:

— Не бажаєте перебратися в окопчик?

Гуп!

Гуп!

Що цікаво, окоп на позиціях глибиною в пояс, а тут — по шию. Хлопці думали, що я акуратно виглядав з міркувань безпеки, і стрибнули зопалу. У Кузі 15 кг розгрузка і зросту всього нічого, поки долетів, устиг злякатись, ноги мало не відбив. Добре, що дно м’яке. Міномети методично крили наш клапан. Із усього було видно, що це надовго. Який дурень піде з того місця, де міни просто шелестять, туди, де вони на голову сипляться? До кінця обстрілу сидимо тут…

Далі розповідають очевидці.

Кривбас: «Під’їжджає шишарік, висипається десяток тіл із майором на чолі. Привезли з відпустки медика, а заодно новобранцям передову показати. Їм же цікаво, чому старожили звідси повертатися не хочуть. Усі в броні, каски, розгрузки. Модні такі, новенькі. Майор попросив показати що до чого. Я йду, показую, розказую. Музика на рації. Стадо — за мною, розпитують, галасують.

— А сєпари на вас часто нападають?

— Он бачите, за 600 метрів через поле лісосмуга? Кожен вечір сєпари з неї вилазять і сунуть на нас юрбами. Я заскакую в окоп і починаю косити їх із кулемета. А хлопці мені допомагають стрічки патронами забивати.

Здивовано-серйозні погляди, далі хтось розуміє, що я жартую:

— Га-га-га!

Раптом чую, щось не так.

— Ану тихіше!

Замовкають, і тут у повітрі шелест…

— Міни!!!

— А що нам робити? — десять пар переляканих очей.

— Тікайте! — не зовсім в тему вереснув, стартуючи, майор.

Вони як ломануться! Мінімум двоє наступило мені на ногу. І в крайню позицію окопу з розгону — плиг! Плиг! Як жаби, у три шари. Один не розрахував своєї ваги з екіпіровкою, до окопу не дострибнув, упав на землю й перекотився. Окоп заповнили вщерть. Мені нема куди влізти й кулемета поставити, це ж взагалі була моя позиція.

— Вас же всіх однією міною накриє! Розтягнулись по окопу!»

Злобний Гном: «Купа починає ворушитись і рачки, підпихаючи один одного касками у м’які місця, суне на дальній край. При цьому плечима, ліктями й автоматами немилосердно знімають стружку зі стін окопу. Одне чудо впихається на мою позицію. Із-під каски витріщилися круглі, як п’ятаки, очі.

— Ти що, хочеш тут здохнути разом зі мною?!!

— Ні…

— Ну то шуруй далі!

Поряд зупиняється ще один:

— А що тепер буде, я кулемет нагорі залишив?

— Він тобі зараз треба?

— Ні…

— То сиди тихо, потім забереш… Воїн бобра!»

Медик: «Сиджу на пеньочку, курю. Тут туша в броні, розгрузці й касці об землю біля мене: ляп! І руками каску ще до землі притискає. Міна рвонула, це чудо піднімає перелякані очі. Кліп-кліп. Знову свист. Він руками за каску і сам себе мордою об землю — хрясь! І так кілька разів. Я думав, яму в стежці виб’є. І чого ото так нервуватися, міни лягають біля Мухобоя, метрів за триста збоку».

Злобний Гном: «Наче все затихло, натовп повилазив з окопу, обтрушуються, познаходили свої автомати. І тут знову міни. Цього разу вже жодних команд не треба було. Усе стадо дружно ломанулося в бліндаж. Я їм згори:

— Ви куди, це ж братська могила!

Але хрін ти їх із бліндажа виманиш. Майор як біг до бліндажа, то перечепився й впав біля шишаріка. Там і заліг. Коли притихло, командує:

— Бігом у машину!

Броненосці з бліндажа одне за одним стартонули як на стометрівку, і в будку з розгону! Із усією амуніцією! Вскакують у шишарік без пауз і на льоту пакуються. Як в тетрисі на максимальних швидкостях. У бригаді вантажилися в нього хвилин п’ятнадцять, насилу втовклися. А тут від команди вантажитися до старту машини минуло від сили десять секунд. Майор доганяє ззаду і кричить:

— Ну що, синки, сподобалась екскурсія на передок?»

Орлик: «Повертається з передка шишарік, із кабіни виходить майор, а з будки висипаються новобранці. Коли дивлюся, в одного губи трусяться і сльози на очах.

— Пачєму ви, таварісчь майор, нє сказалі, што па нас будут стрєлять?

— Ти ба, яка несподіванка! А коли сказати треба було? Коли призивали, у військкоматі, чи коли на війну приїхав?»

Давно ми вже так не веселилися, правду кажуть: «Хто в армії служив, той у цирку не сміється».

У Кривбаса три дні потім боліла відтоптана права нога. От слони.

Ціна

Бригадний психолог довго порівнював таблички та графіки, шаманив над анкетами і зрештою авторитетно заявив:

— На момент закінчення Дебальцівської кампанії стрес бійців, що вийшли з оточення і несли втрати, виявився меншим, чим у їхніх товаришів, що знаходилися у відносній безпеці за межами плацдарму і намагалися прийти на допомогу.

У дитсадку просто. Друг — це той, хто з тобою грається.

У дорослому житті складніше. Друг — це той, хто щось робить для тебе (пізнається в біді).

На війні навпаки. Друг — це той, для кого ти щось робиш. Бо війна — це дзеркало, яке постійно показує, що в тебе всередині. Тут дружба має чітко визначену ціну. Настільки високу, наскільки готовий сплатити за неї ти сам. Такий підхід спрощує відносини, скасовує взаєморозрахунки і підвищує самооцінку. А ще дає відчуття спокійної радості лише від того простого факту, що твої друзі є десь живі на цьому світі.

Мінування

Полем їде будка саперів, періодично зупиняється, з неї вивантажують ящики з протитанковими мінами. Сапери обережно кладуть кожну міну в правильний порядок, вкручують детонатор, знімають чеку і запускають механізм бойового взводу. Механізми трьох чи чотирьох мін деренчать, як прабабусин будильник. Порожні ящики повертають у будку.

Край поля лежить купа порожніх ящиків із-під мін. Полем повільно їде будка, з неї подають міни з уже вкрученими детонаторами й зірваною чекою. Сапери, які йдуть слідом, просто опускають міни під ноги й запускають таймер взводу. Позаду них деренчить десяток мін.

Край поля купа битих ящиків. Полем повільно їде самотня будка саперів. У будці починає деренчати міна, і її копняком виштовхують назовні по гладенькій підлозі. Міна гепається на землю в майже правильний рядочок і продовжує деренчати, як і кілька десятків її подружок. Збоку здається, що вони сердяться на саперів за неделікатне ставлення, а вояки мовчки тікають, як від сварливих баб на базарі.

Виштовхнута з будки міна падає на ребро, підскакує на грудці і закочується прямо під колесо. Бах!!!!

Сапер — професія небезпечна. Дуже.

Добавка

На клапан прибуло поповнення. Із собою ні їжі не привезли, ні води. Бліндажів вільних нема, де житимуть — невідомо.

Сяк-так по одному, по двоє розіпхали їх по сусідніх бліндажах.

Кривбас варить вечерю. Підходить Ватаг:

— Треба хлопців погодувати.

— Я собі варю, і вам трохи. На всіх не вистачить.

— А що ж вони їстимуть?

— Хай беруть і варять. Продукти є.

— Ну, давай, хай сьогодні повечеряють із нами, а завтра вже самі готують.

— …

Прийшли воїни, посьорбали суп. Теоретично мала би прозвучати подяка, але вийшло по-іншому:

— А на друге що буде?

Кривбас завис так швидко, що не встиг навіть здивуватися. Зреагував Кузя:

— Бамбулєй по горбу лопатою…

Наш народ ніяк не звикне, що мама і бабуся вдома залишилися і турбуватися за них нікому. Складно декому без няньки…

Майстер-клас

На передову прибули мінометники-новобранці. Теорію знають, на полігонах стріляли непогано. Аби ще трохи бойового досвіду, ціни б їм не було. Командир мінометників домовився із сусідами-добровольцями про обмін досвідом і невеличке практичне заняття зі стрільби по справжньому противнику в бойовій обстановці.

Підходящий об’єкт для тренувань знайшовся швидко. Крайнім призначили ДОТ із ДШК за півтора кілометра від наших позицій у межах прямого бачення. Прибули «гуру»: Болгарин з напарником. Усі гуртом розгорнули «Васильок».

— Ви що, стріляти будете? — де не взялися розвідники.

— Та кинемо парочку мін.

— Мужики, пів години тому наші спостерігачі помітили між деревами неправильно замаскований сєпарський Урал. Координати вже розрахували, тут три кілометри усього. Накриєте?

– Із дорогою душею! Диктуйте. А спостерігачу на пост передайте, хай уважно дивиться і коректує вогонь.

Василька трохи повернули. Вкинули касету на чотири міни. Бах-бах-бах-БАХ! Чорний дим…

— Не знаю, чи в Урал, але кудись точно влучили.

— Ну ви й чорти! — вийшов на зв’язок спостерігач. — Дві міни влетіли просто в лобове скло. Снайпери!

Очі новобранців щасливо заблищали.

– І де той обіцяний ДОТ? — уже голосом господаря озвався Болгарин.

Міномет налаштували на настильну стрільбу й перша касета мін лягла поряд із ДОТом. Сєпари поховалися усередину й затихли. Поправочка. Друга касета. Ще ближче. Третя касета. Одна міна влітає просто в амбразуру ДОТу. Вибухнуло, наче від гаубичного снаряду.

— Боєкомплект здетонував, — відмітив розвідник, коли уламки бетонних блоків упали на землю в новій, трохи хаотичній композиції.

— Ага, помітна вийшла братська могила.

— Я думав, так лише в кіно буває.

— Класно бути мінометником, — переморгнулися новобранці.

— Класно москалів мочити. А чим, то вже не так важливо. У цій справі головне кількість.

Чайок

Хто хоч раз бував у поході та пив чай, заварений на вогні, добре пам’ятає цей тонкий аромат і особливий присмак.

Рецепт простий: відро води довести до кипіння, кинути жменю заварки (головне, щоб не в пакетиках) і відразу зняти. Хай кілька хвилин настоїться під кришкою, тоді додати цукру й можна пити.

Весь секрет у тому, що вода на вогнищі трохи «прокопчується» димком. Тому навіть найдорожчий чай, заварений вдома, програватиме дешевому, завареному на живому вогні. Це абсолютно різні смакові категорії.

П’ятеро бійців вирішили попити чайку. Організували вогнище. І тут трохи невчасно мінометний обстріл. Розбіглися по позиціях. Після обстрілу приходять — дрова прогоріли. Підкидали ще дров, почепили казанок із водою. Знову обстріл. Розбіглись. Зійшлись — казанок вибухом перекинуло. Долили води, підкинули дров. Вода ось-ось закипить. Ще обстріл, але вже надовго. Прийшли — вода холодна. Чи то не закипіла, чи вже встигла охолонути. Скільки було лайки, пропустимо. Один не витримав, попив води і пішов собі, а четверо затятих всілися навколо вогню і продовжують готувати. Знову обстріл. Все, набридло бігати, ніхто нікуди не йде, сидять і дивляться, як вода закипає. Одна міна падає поряд. Троє потрапило в госпіталь, одному пощастило.

Хоча не зовсім. Чаю ж він таки не попив.

Документація

Двоє старшин:

— Я просто в шоці. У мене вже цілий ящик із документацією. Снарядний!

— Така сама морока. А в тебе в тому ящику сало лежить чи мед?

— …?

— У мене банка з медом. Ну, дивись: якщо доведеться «драпати», що з документами робити? Га? Пачка паперу горить погано, а по одному папірцю палити часу немає. Відкриваю мед, гукаю ще двох спеціально підготовлених бійців, і ми дружно все це з’їдаємо. Зі щасливими, поміть, пиками!

— Та ну, я краще в цей ящик гранату засуну.

— Ні-і-і! Від гранати папірці просто розлетяться. Противник їх збере й знатиме, скільки в підрозділі втрачених кружок, ложок і трусів. Е-е-е?

— Голова!

Стукач

Приїзд волонтерського мікроавтобуса — завжди подія. Вдома L понасмажувала й понапікала цілу купу всячини, прихопила консервацію, передачі та замовлення. Посходилися вояки, заглядають один одному через плече: що ж там є смачненького? L те все роздавала й почувалася Снігуркою в дитячому садку. Раптом на зв’язок по рації вийшла група, яка саме працювала на нейтральній території:

— Нас засікли й активно обстрілюють. Є загроза оточення. Відійти можна лише по відкритій місцевості. Пішки без втрат не проскочимо. Виручайте, треба транспорт і прикриття.

На групу вогневої підтримки людей вистачає. Зброя підходяща є, пара ДШК та кілька АГСів. А от із транспортом — проблема, під руками лише один бардак. На нього обидві групи зі зброєю не помістяться. Або на прикриття менше людей брати, або потім частина людей все одно пішки відходитиме.

— Так давайте ми підскочимо, заберемо хлопців! Правда, S? — L до свого водія.

— Звичайно! Раз плюнути!

— Та ви що? Волонтерів у бій? Категорично «Ні»!

Зрештою, поки група прикриття з озброєнням вантажилася, волонтери таки умовили старшого. Бардак поїхав навпрошки, а бусик із провідником — польовою дорогою.

Коли глядь — на узбіччі якийсь мужик стоїть, руками розмахує. Пригальмували.

— Укропи вон туда пашлі, іх n чєлавєк. Ета я вам званіл. Єдьтє бистрєє, а то скроюца!

По газах, і через кілька хвилин були на місці. Група прикриття заїхала трохи збоку і влаштувала такий шарварок, що ніхто з москалів навіть не помітив бусика, який швидко проскочив туди-назад і вивіз розвідгрупу. Вертають уже гуртом, а мужик досі біля дороги стоїть.

— S, зупинися, хай хлопці йому хоч морду наб’ють!

І L коротко розповіла групі, що саме цей мужик їх помітив і здав сєпарам.

S пригальмував. Хлопці висипали з буса і дружно всадили в стукача по ріжку патронів з усіх стволів. Із такою кількістю свинцю, як хто його знайде, не відразу й розбере, куди тягнути: до патологоанатома чи в пункт прийому металу.

— То це що, виходить, через мене людина загинула? — не зовсім доречно згадала заповіді L.

— Не людина, а ворог. Зрадник і стукач.

— Він через свою власну тупість загинув, нічиєї вини тут немає.

— Ми сюди не морди бити приїхали.

— Ви в бій самі напросились, не подобається війна — дома треба було сидіти.

— Так це ж радість: сєпари мінус один!!!

L та S продовжують возити допомогу в АТО.

Пояснювальні

Наступного дня нас забрали з передової. Виявляється, штаб сектору нарешті дозволив відпустки, і всіх старожилів відпустили одночасно в першу партію. Одна лише проблема: хтось наябедничав ротному, що кількох наших на шостому клапані бачили під мухою, і їм перед від’їздом довелося написати пояснювальні.

Із пояснювальної Mалиша:

«Я ходив похитуючись, так як було дуже жарко і я випив трохи пива».

Із пояснювальної Kупе:

«Я вживав спиртні напої з метою добування в місцевого населення розвідувальної інформації про переміщення противника вздовж нашої лінії оборони. Кількість випитого спиртного не перешкоджала мені виконувати поставлене бойове завдання».